Преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський
У тяжкий час переслідувань православної церкви з боку католицької Речі Посполитої на Волині й Галичині засвітився «блискучий світильник невгасимий» — преподобний Іов, ревний молитвеник й оборонець українського православ’я. Із «Житія Іова», складеного його учнем Досифеєм, відомо, що він «родом бі от преділ Покутських, у землі Галицькой, от родителей правовірних і христолюбивих». Батьки його — Іван та Агафія — належали до шляхетного роду. Носивши в миру, як і його батько, ім’я Іван, хлопчик зростав у благочесті та великій пошані до Господа. Із дитинства в нього сформувався нахил до подвижницького життя. У десятирічному віці Іван вступає послушником до Угорницького монастиря. Любов і прагнення юнака до чернечого життя були настільки великими, що через два роки він прийняв чернецтво з іменем Іов. Молодий чернець став аскетом, суворо постився, завжди перебуваючи в молитві, й уподібнив своє подвижницьке життя многостраждальному біблійному Іову, будучи терплячим і твердим у вірі. Досягнувши повноліття, Іов був висвячений у ієродиякона, а згодом — у пресвітера. Священний сан ієромонаха ще більше надихав преподобного до благочесного й молитовного подвигу.
Коли ж Іову сповнилося тридцять років, приблизно 1581 р., він прийняв схиму — «великий ангельський образ» — на честь пророка Іоанна Предтечі Господнього. Цим іменем називав себе до своєї кончини. Оскільки в православній церкві не прийнято називати святого схимницьким ім’ям, то після канонізації він відомий як Іов. Життя Іова у великій схимі було сповнене християнських чеснот. Він ще більше постився, просто одягався і самотньо жив, наслідуючи в усьому пустельне життя свого небесного заступника Іоанна Предтечу. Чутки про нього поширилися по всій Галичині. Усе більше про Іова ставало відомо на Волині. До нього почали звертатися багаті люди, просячи духовного досвіду від преподобного. Будучи в Угорницькому монастирі, Іов познайомився з Іовом Княгиницьким, який пізніше заснував Манявський Скит. Багато корисного почерпнув преподобний у високоосвіченого монаха Іова Княгиницького. Сюди приходив дуже часто й інший ревник православ’я — Іван Вишенський. Усі вони стали завзятими борцями проти унії. Життя преподобного Іова в Угорницькому монастирі в акафісті відзначено так: «Радуйся, обитель Угорницькую твоїм житієм просвітивший».
Про великого молитвеника й подвижника Іова дізнався оборонець українського православ’я князь Костянтин Острозький. Він, напевно, не раз звертався до ігумена Угорницького Спаського монастиря з проханням відпустити преподобного Іова в Дубно в Хрестовоздвиженський монастир. Приблизно 1584 р. Іов таки прибув до цього монастиря і був обраний його ігуменом. Перш за все він подбав про відновлення чернечого подвижницького життя за Студійським статутом. Завдяки його повсякденній турботі Хрестовоздвиженський монастир став однією з найбільших твердинь православ’я не тільки на Волині, а й по всій Україні. Ігуменство в Дубні для Іова в той час не було легким. Наближався 1596 рік — рік Берестейської унії, яка нічого доброго не принесла для віруючих, породивши розкол і релігійний конфлікт. Після цього преподобний разом із Костянтином Острозьким став оборонцем українського православ’я, захищаючи його від підступних єзуїтів. Ігумен Іов добре розумів, що без належної освіти здолати католицьку пропаганду, яка поширилася за підтримки короля Сигізмунда III і польської влади по всій Україні, буде неможливо. У Дубненському монастирі за його ініціативи засіювано братство, яке займалося вивченням творів святих отців православної церкви. Сам преподобний Іов, будучи ігуменом Дубненського монастиря, написав кілька творів проти католиків, уніатів і протестантів. Ці твори видані так і не були. Вони зберігалися дуже довго в архіві Дубненського монастиря. Життєписець Досифей з усіх чеснот Іова відзначив невтомне і невпинне переписування книг.
Більше двадцяти років преподобний «керував ченцями» Дубненського монастиря — «з неба даним йому розумом, скромністю та постійним навчанням, а найбільше своїм власним добрим прикладом подвигів і праці».
Десь приблизно на зламі ХVІ-ХVII ст. Іов покинув Дубненську обитель. Окремі дослідники вважають, що це відбулося в 1597 р., інші дотримуються такої думки, що Іов покинув Хрестовоздвиженський монастир після смерті князя Костянтина Острозького в 1608 р. Молитовний спокій та блаженство ігумен Іов знайшов на Почаївській горі. Прибувши в Почаївський монастир, він викопав невеличку печеру, у якій можна було б самотньо молитися. Духовний спочинок і молитва зміцнювали Іова. Згодом ченці, побачивши в преподобному великого подвижника, обрали його своїм ігуменом. Близько півстоліття Іов керував цією святою обителлю. Він укріпив і згуртував братію, організував правдиве спільне життя. Почаївський монастир став центром духовного життя і засяяв на всю Волинську землю, а ігумена Іова справедливо назвали «Почаївський».
У 1628 р. митрополит Іов Борецький скликав у Києві Всеправославний собор, який одноголосно засудив унію і відступництво від батьківської віри, постановивши: «Твердо стояти в православній східній вірі й не думати про вступлення в унію, і під присягою многих клянемося не відступати від православія і закликаємо до того весь православний народ». Преподобний Іов Почаївський теж був присутній на цьому соборі й підписався під його постановою: «Ієромонах Іоанн Желізо, ігумен Почаєвскій, власною рукою», — підтвердивши цим, що він до кінця життя буде боронити православну віру від католицьких зазіхань.
Преподобному Іову доводилося терпіти багато утисків від ворогів православ’я. У 1620 р. лютеранин, польський пан Андрій Фірлей, за намовою єзуїтів відібрав у монастиря всі земельні угіддя, пограбував його, забравши навіть чудотворний образ Почаївської Божої Матері. Після цього оселю безбожного Фірлея охопили біди і хвороби. Божа Мати тяжко покарала його жінку, яка сміялася з ікони, — «на неї напав злий дух, який володів нею довгий час». Через 18 років польський пан Фірлей повернув ікону в монастир. Іов затратив багато сил для тяганини в польських судах.
Пресвята Богородиця бачила тяжкий труд і страждання преподобного Іова, перед блаженною кончиною він дожив до кращих часів. Благочестива й побожна родина — Федір і Єва Домашевські давали багато пожертв на монастир. У 1649 р. за свої кошти вони збудували кам’яний собор Пресвятої Трійці. За його духовною опікою Ірина Ярмолинська, жителька сусіднього села Загайців, заснувала православний монастир. Крім цих духовних подвигів, Іов разом із братією розбудовував монастир. З того часу в Почаївській лаврі залишилися посаджені липи, два ставки, глибока криниця, яка була викопана тоді, коли Фірлей відібрав у монастиря всі джерела.
Улюбленим місцем для молитви, яку Іов безперервно возносив до Бога й Пресвятої Богородиці, була печера. Досифей так пише про це: «Коли б ця камінна печера мала уста, вона розповіла б нам, що Іов зачинявся в печері на день, а то й на три дні і більше, а часом і на тиждень, а годувався тільки слізьми своїми і безперервно молився за добро світу, за православну церкву, за український народ, за те, щоб серед нього панувала віра православна». Від постійної праці й стояння на колінах усе тіло Іова вкрилося струпами, але він просив і благав заступницю Почаївську оберігати народ від уніатських підступів і жорстокості польських панів. Преподобний був великим мовчальником, ніколи не говорив нічого зайвого, був без Ігумен допоміг завдати йому мішка, промовивши: «Як треба, то бери, брате. Тільки пам’ятай про Господа». Злодій не втримав, і, побачивши преподобного, кинувся йому в ноги просити пробачення.
За свої усердні молитви подвижник удостоївся видіння Пресвятої Богородиці. Його учень Досифей розповідав про це так: «Одного разу преподобний Іов молився у своїй печері. Якось уранці його осяяло світло Божої благодаті, яке горіло дві години безперестанно. А я, побачивши це, у великім страху впав на землю, переможений таким чудесним видінням».
Преподобний Іов у Почаївському монастирі прославився як великий проповідник і письменник. В архіві монастиря збереглася його книга проповідей та поетичних творів — «Книга блаженного Іова Желізо, ігумена Почаївського, власною рукою его писанная». У 1885 р. за сприяння проректора Київської духовної академії М. Петрова з деякими змінами її було видано друком у Почаєві під назвою «Пчела Почаєвская». У цій книзі преподобний Іов дав уривки із творів святих отців, а також помістив десять своїх проповідей, спрямованих проти католиків, уніатів і протестантів. Ці проповіді професор М. Петров вважав уже важливими серед полемічних творів наприкінці XVI — на початку XVII ст. У цілому, Іов належав до найосвіченішого чернецтва, як і Іван Вишенський, Іов Княгинецький, Захарія Копистенський.
Господь удостоїв преподобного Іова прожити багато років. Будучи в столітньому віці, він за тиждень до своєї блаженної кончини передрік, коли упокоїться. 28 жовтня 1651 р., відслуживши останню літургію, причастившись Божественних Христових тайн і попрощавшись із братією, преподобний тихо відійшов у вічність. Його поховали в монастирському саду. Уже тоді присутня братія і віруючі, які прийшли попрощатися з Іовом, сподобилися бачити над його блаженним тілом величне сяйво Господньої благодаті. На могилу до преподобного приходило багато побожного люду. Відбувалися чудесні зцілення, слава про які розійшлася по всій Волині. Через вісім років Господь прославив Іова відкриттям його нетлінних останків. Сам преподобний тричі з’явився вві сні митрополиту Київському Діонісію Балабану з проханням відкрити його мощі. 28 серпня 1659 р. в присутності митрополита, духовенства і братії гроб Іова відкопали. Мощі його виявилися нетлін ними, їх перенесли до собору, поставили в притворі. Найкращою словесною окрасою для преподобного Іова стали написані протоієреєм Андрієм Хойнацьким у XVIII ст. акафіст і служба.
Пам’ять преподобного Іова вшановується 10 листопада (28 жовтня за ст. ст.).
