«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошури

Церква святої мучениці Параскеви-П’ятниці

Політ у небеса
Протоієрей Андрій Власенко
Світлана Степанова

Церква святої мучениці Параскеви-П’ятниці в Київському музеї просто неба (сел. Пирогів)

Церква святої мучениці Параскеви-П’ятниці в Київському музеї просто неба — геніальний витвір народних майстрів доби бароко. Саме цей стиль найповніше відобразив щиру побожність та високу естетичну свідомість українського народу.
Стрімкість і водночас лагідність давнього храму — вражає. І навіть не віриться, що це диво заввишки в майже двадцять п’ять метрів створене з важкого, «залізного» дуба, уякий не забити й цвяха…

Церква св. мучениці Параскеви — остання у своєму роді, бо принципово відрізняється від решти своїх посестер як висотою,
так і архітектурою. Недарма її називають останнім дубовим гігантом Наддніпрянщини…

До Національного музею народної архітектури та побуту України П’ятницька церква потрапила із села Зарубинці Монастирищенського району Черкаської області.

Це село відоме як нове поселення з 1630 року. Очевидно, тоді ж у Зарубинцях було збудовано й храм Божий. На жаль, та перша церква, хоч і гіпотетична, але напевне дерев’яна, зникла у вирі тогочасних військових змагань — Хмельниччини та Руїни, коли Україна стала ареною інтервенції і жорстоких братовбивчих протистоянь (втім, зникли і всі інші наддніпрянські храми ХVІІ століття — не зберігся жоден!). Проте уявити, якою вона могла бути, зовсім неважко. Достатньо переглянути хроніки архидиякона Павла Алеппського із Сирії, відомого мандрівника, котрий якраз тоді подорожував козацькою державою та захоплено писав про височезні (понад 40 метрів заввишки!) і пишно оздоблені дерев’яні храми, рівних яким він не бачив ніде у світі…

Нинішня зарубинецька церква, заснована 1742 року, також завдячує українському лицарству, нехай і дещо опосередковано. В архівних документах значиться, що її ктиторкою (фундаторкою) стала Урсула Францішка Радзивіл (1705–1753), дружина Михайла Казимира Радзивіла (1702–1762), Великого гетьмана Литовського. Та нам цікавіше інше. Виявляється, ясновельможна гетьманова була останньою представницею шляхетського роду Вишневецьких, такого ж славного й суперечливого, як і вся українська історія…

Хтозна, забракло пані Урсулі коштів чи талану, але, як свідчать джерела, через неякісне, довготривале будівництво церква дуже скоро небезпечно похилилася. Тому вже після смерті засновниці, у 1757 р., споруду розібрали і дуже вдало поновили. Бароковий іконостас створили на тридцять років пізніше — у 1780-х (про це свідчить не лише відповідна стилістика, а й радіовуглецевий аналіз його деталей). Очевидно, таку затримку спричинили політичні буревії, що пронеслися того часу над краєм, — досить згадати Коліївщину, заколот конфедератів та три розподіли Речі Посполитої.

Серед зимових хатинок

З цієї ж причини у перші десятиліття свого існування церква не раз, часто разом із кліром, переходила з православ’я на унію. Та щоразу верталася назад: православне зарубинецьке козацтво ніколи не зрікалося батьківської віри. Остаточне підкорення Польщі Російською імперією (1795 р.) усталило конфесійну приналежність і принесло затишшя: розмірене й не вельми заможне життя сільського храму ґрунтувалося на імперському циркулярі про надання йому 5-го розряду (відповідно до кількості парафіян — від 400 до 700 осіб). На жаль, якимсь доморощеним невігласам стачило грошей, аби в середині ХІХ століття частково перемалювати автентичний іконостас у «модному» академічному стилі.

У ХХ столітті П’ятницьку церкву ледь не спіткала трагічна доля багатьох українських святинь, що опинилися сам на сам із богоборчим звіром комунізму… Проте Бог судив інакше: вона вціліла. Можливо, милостивий Господь залишив її в пам’ять про золотий козацький вік, коли кожен українець знав, як насправді називається його Батьківщина і якої він віри…

Спочатку войовничі безбожники зробили з П’ятницької церкви сховище для будматеріалів та добрив, а в повоєнні роки взагалі покинули її напризволяще. За хрущовських гонінь заохочувані начальством безбатченки сплюндрували й розікрали іконостас, від якого лишилася хіба чверть первісних ікон та різбленого декору. 1966 року над занедбаним храмом нависла загроза цілковитого знищення — таке рішення місцевої партноменклатури ганебно підтримав і Черкаський осередок Товариства охорони пам’яток… І тільки зусилля полум’яного патріота, археолога-краєзнавця Василя Стефановича врятували церкву. Він же перший запропонував перевезти храм до столиці, у створюваний там Музей просто неба.

…Вже в Києві, на початку 1970-х, фото П’ятницької церкви показали найавторитетнішому знавцеві народного зодчества Петрові Юрченку. Невимовно вражений побаченим, той вигукнув: «Це ж останній дубовий гігант Наддніпрянщини!» Він бо вважав, що всі церкви такого типу давно знищені! І у нього були підстави так думати — адже їх свідоме плюндрування розпочалося навіть не з постанням СРСР, а іще за царату, коли яскраві й самобутні українські храми заходилися замінювати невиразними й чужими для нашої землі зразками так званої «єпархіальної» архітектури…

Загалом досьогодні на Наддніпрянщині збереглося до двох десятків традиційних дерев’яних церков. Та все ж Юрченко не помилився. Церква св. мц. Параскеви із Зарубинців — дійсно остання у своєму роді, бо принципово відрізняється від решти своїх посестер. Ії центральний зруб — тризаломний, до того ж значно вищий за вівтарну частину та бабинець. Це означає, що храм утворює три уступи, подібні до стрімких сходів, якими, за провіщенням Спасителя (Ін. 1, 51), до нас спускаються і знову підіймаються у небесну височінь світлі янголи…

1972 року П’ятницьку церкву перевезли до Київського скансена в Пирогові та відновили в первісному вигляді. Нове місце обрали напрочуд вдало — на майдані відтвореного давнього села, біля мальовничого яру. Але на цьому митарства святині не скінчилися. У радянські часи вона двадцять років слугувала чимось на зразок комори для громіздких експонатів… Так само і реставрація іконостасу, ледь розпочавшися, з різних причин заглухла на довгі роки…

Та нарешті для «останнього дубового гіганта» настав вікопомний час. Восени 1993-го парафіяни сусіднього храму св. Архистратига Михаїла спільно з музейними ентузіастами винесли із церкви все зайве, підготувавши її до богослужінь. 9 листопада того ж року було освячено престол, і відтоді церква св. мц. Параскеви стала зимовим (теплим) храмом парафії св. Арх. Михаїла Української Православної Церкви Київського Патріархату. Трохи згодом було зібрано докупи розпорошені по різних приміщеннях музейних фондів залишки іконостасу та продовжено роботи з його відновлення. І коли нарешті він постав на повен зріст — вочевидь відкрилося, що цей начебто скромно-провінційний витвір українського сницарства за гармонією барв та божественною досконалістю пропорцій можна порівняти з усесвітньо відомими іконостасами Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцях і Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври…

Майже 300 років стоїть на українській землі й лине в безмежне Небо ця дивовижна церква. І не дає загубленим у суєті світу людям забувати про свою Батьківщину — маленьку земну і неосяжну Небесну.

(Використано матеріали І. Яворської та Л. Смілянець)

Про святу мученицю Параскеву

Свята мучениця Параскева народилася понад 1700 років тому в Іконії (тепер місто Конья у Туреччині), в родині багатих та благочестивих християн. А оскільки на світ Божий вона з’явилася у п’ятницю, котру її батьки дуже шанували як день хресного подвигу Спасителя, то й назвали новонароджену Параскевою (по-грецькому — П’ятницею). Рано осиротівши, юна християнка принесла обітницю дівства, роздала своє майно бідним й почала опікуватись наверненням до християнської віри співвітчизників.

Та у 304 р. по всій Римській імперії прокотилися жорстокі й підступні гоніння на Церкву. Адже усім християнам належало пройти випробування на лояльність до поганської держави, тобто принести жертву ідолам, зокрема, обожненому імператорові Діоклетіанові. Разом з тисячами інших християн свята Параскева відмовилася від блюзнірського жертвоприношення. Відмовилася й тоді, коли її привели на суд до ігемона — начальника тої провінції, прибулого до Іконії для проведення репресій. Прекрасна дівчина сміливо відкинула його погрози та спокуси. Тоді мучитель наказав підвісити святу Параскеву на дереві й шматувати її тіло залізними цвяхами, а по тому, понівечену до кісток, кинути до в’язниці. Та вночі Господь чудесно зцілив страждалицю.

Проте затятий поганин не врозумився цим дивом і продовжував мучити святу діву, наказавши палити її смолоскипами. А коли й це не вплинуло на непохитну Параскеву — відтяв їй голову…

В Україні св. мц. Параскеву шанують із часів Київської Русі — недарма один із найдавніших П’ятницьких храмів височить на центральному майдані древнього Чернігова. Християни звертаються до святої діви як до цілительки, а також покровительки шлюбу та чесної торгівлі. День пам’яті мучениці Параскеви Православна Церква звершує 10 листопада (28 жовтня за ст. стилем).

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору