«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошуриПохвала любові. Пасхальна симфонія

Село

Прийшла пора золотої осені.

Так затишно стало на вулицях — як удома. Такий золотий спокій… До Тетяни якось після служби підійшла Стефа.

 — Мені Тарас похвалився, що в тебе відпустка! — усміхнено мовила вона.

 — Та взяла на тиждень. Менше — не хочу, а більше — не можу: я ж там керівник, а роботи — море!

 — Кращий відпочинок, Тетянко, — зміна роботи.

 — Та я знаю, — засміялася Тетяна. — А що ти мені запропонуєш?

 — Та хочу тебе загітувати в село, до матері. Картоплю ми вже з Тарасом викопали, а тепер город треба трохи прибрати… Але то я жартую. Поїхали просто до нас у гості — усього на три дні.

 — Ой, поїхали! Поїхали!! — трохи не підстрибнула Тетяна.

Їй навіть не вірилося, що вона вибереться з Києва на волю, в село, з любою Стефою — до її мами, яку вже любила усім серцем…

Це було зовсім глухе, занепале село на Черкащині. Колись тут був місцевий центр — осередок культури — п’ять кам’яних церков на село… Зараз не було жодної…

I однак — це було місце святе! Це було місце на мощах мучеників усіх віків… Скільки крізь це село пройшло лихоліть, скільки разів його хотіли стерти з лиця землі, а воно жило!.. А тепер воно тихо вмирало…

Ці старі поодинокі люди з їхньою неповторною говіркою, живими українськими голосами, рухами, властивими тільки сільським людям, несучасними, а наче з далекої минувшини, натрудженими руками, неповторними усмішками, які є тільки у старій, незнаній міським людям Україні… I навіть запах дворів, запах глиняної хати — яке усе це рідне, аж до болю… Тому чи дивно, що ніхто з цих, укорінених в Україну людей, не захотів кидати село і переїжджати до дітей у «го́род»…

Черкащина!.. Тут іще заціліло багато святинь, монастирів і неповторно прекрасних церков. Вони їздили якось у ці місця на прощу: не обминали жодного храму, були і в Спасо-Преображенському монастирі у Стеблеві, і у Свято-Онуфрієвському в Гарбузині; а тоді від Лебединського монастиря (ідеш-ідеш лісом, дерева кругом, аж гульк — монастир просто на галявині — краса дивовижна!) — під Чигирин, на Тарасову гору, у Суботів до Богданової церкви, а тоді до Матронинського Свято-Георгіївського монастиря, де й ночували… Бачили і той тисячолітний дуб, що його можна охопити тільки вчотирнадцятьох…

Старенька мама Тараса і Стефи — Явдоха Мусіївна — жила у похилій мазанці під солом’яною стріхою, обсадженій жоржинами, вищими за хату, величезними, мов сонця, і ніжними, мов проміння на світанку. А з подвір’я — краєвид через неоглядно глибокий яр — на Дніпро…

А вночі — небо, якого не бачила, здавалося, ніколи в житті: тисячі тисяч, мільярди мільярдів зірок — шатром над головою, від сходу — до заходу, від півночі — до півдня, Чумацький Шлях посередині: розсипали чумаки сіль, а то ж усе зорі…

Тетяна стояла, не в змозі відірватися від споглядання цього найвеличнішого Божого творіння, її пробирала свіжість перших приморозків, а вона стояла і думала: «Господи, Творче землі, і всієї небесної тверді, і всіх цих зірок, Ти словом з нічого створив усе і всьому настановив закони, щоб усе було одною піснею Твоїй величі й красі; Боже Вседосконалий, Ти зійшов на цю землю, прийнявши людське смертне тіло з усіма його скорботами, терпів голод і спрагу, страждав, страждав тілом і душею, стикаючись з невластивим, чужим Тобі злом, невдячністю та нелюбов’ю, безумством гріха, — усе це заради того, щоб знищити мій гріх, мою смерть і дати можливість мені, Стефі, оцій бабусі, усім людям, кожному — стати подібними до Тебе, Творця всесвіту. О ми нещасні, нещасні! Чому ми так рідко дивимося на небо?! Чому так мало думаємо про Тебе — і наше серце стає неживе, нездатне до подяки?! Чому так мало молимося до Тебе — Всемогутнього Творця, що може дати нам дарів більше, ніж цих зірок, і прагне дати нам ці дари?! Ти сказав нам: „Дивіться і споглядайте це Моє видиме творіння, але знайте, що у тисячі тисяч і в мільярди мільярдів разів прекрасніше Моє творіння невидиме, бо це — тимчасове й недосконале, а те — досконале й вічне». Чому ж ми так мало думаємо й бажаємо того невидимого й вічного?!»

Вона дивилася на велич всесвіту, а він озивався Лаврськими піснеспівами і ставав ще більшим і не холодним…


"Єдин свят" (КПЛ) --- "Село" (ч.1)

"Єдин свят" (КПЛ) --- "Село" (ч.2)

"Єдин свят" (КПЛ) --- "Село" (ч.3)

"Єдин свят" (КПЛ) --- "Село" (ч.3)

* * *

У селі Тетяна працювала так багато, як тільки могла. Вона мазала й білила хату, ладнала стріху, відшкрябувала від лепу підлогу та старі величезні макітри й чавунні горщики, яким, мабуть, було, як тому дубові, тисячу років; підмальовувала півників з квітами на печі, витріпувала плетені килими, чистила, мела, готувала, мила, поралася на городі… Вона не присідала за цілий день і дуже втомлювалася. Але їй хотілося працювати й більше, їй хотілося виснажуватися до краю. За роботою в неї іноді з’являлася дивна думка, навіть скоріш відчуття: чомусь, може через те, що все було таке рідне, їй здавалося, що вона приїхала до Іванових батьків… I вона, працюючи до упаду, думала: «Яка радість працювати так усе життя, знаючи, що це — його сім’я…»

Явдоха Мусіївна іноді знаходила Тетяну і зупиняла її роботу теплою, зашерхлою від безперервної праці доброю рукою і такими ж безмірно добрими, мудрими, удивовиж ясними очима.

 — Донечко, перепочинь… Або:

 — Кидай ту роботу, Тетянко! Ану кидай — кому кажу! От я тобі!.. — жартома погрожувала вона. — Спечу на кулаках!..

І вже згодом, як разом ішли в літню кухню, примовляла:

 — Хатня робота — що біг на місці: ні спереду, ні ззаду не видно.

 — Нічого, Явдохо Мусіївно, — сміялася Тетяна, — Бог усе бачить…

 — Бог бачить, — погоджувалася старенька. — Твоя правда, доню, треба всю роботу як перед Богом робити. Це так моя баба казала: Бог дивиться у серце — і робити треба не зо злим, а з добрим серцем, тоді Господь тебе в усьому благословить…

На кухні, як поралися удвох, Явдоха Мусіївна розповідала про тяжку долю своєї баби — звичайну для того часу долю, хоч тепер важко було усвідомити, як таке можна пережити. Про діда, якого закатували за те, що він один з усіх відмовився скидати з сільської церкви хрести; про голодомор, що чула від матері й баби: як забрали все — до зернини, до морквинки, до останнього сухарця — і поставили патрулі: розстрілювати кожного, хто намагався б прокрастися з цього табору смерті (своєї батьківщини!), навіть дітей; як умирали селами, і не було кому ховати, а тим, хто вижив, не можна було й розповісти про те, що сталося — могли й за це розстріляти… Розповідала вже про своє дитинство, про війну, про німців, у яких викуповувала з полону свого батька і двох братів. Одного — за курку, а тих двох — за цукор. Три рази ходила по двадцять кілометрів у сусіднє село, ішла, ризикуючи життям, через поле, яри, через ліс і болота. А їй було вісім років… Німці пожаліли її…

I все життя, з дитинства — важка, нескінченна, до краю виснажлива праця… за виживання…

Вона поховала чотирьох із шести своїх дітей (Тарас і Стефа були в неї наймолодші), поховала чоловіка, і своїх, і його батьків, і півсела (бо півсела — родичі й куми)…

 — Бог дав, Бог і взяв, — смиренно примовляє старенька мати, — усе, доню, тут не наше, а Боже — проти Бога не треба йти. Бог, доню, дасть гірке, Бог дасть і солодке, тільки грішити не треба… З гріхом важко Богу душу віддавати…

I всі ті слова, зважені не однією долею, а наче долею усіх од віку побожних пращурів, падали в душу Тетяни дивним дощем, наче з іншого світу, наче з тої давнини, де народилася Богу віддана Україна і заручилася з Ним тим вічним союзом, що й обраний народ…

Ллється та розповідь, просто, мов річечка; і такі влучні підібрано слова, мов у якійсь безсмертній поемі. Тетяні так шкода, що не можна це зберегти… Зберегти можна: можна записати слово у слово, але як передати те виболіле віками смирення, той мовчазний плач і невимовну скорботу всієї цієї землі, і нездоланну, мов весняна трава, усмішку, і нескорену ніякими злими ударами доброту…

Поволі говорить баба Явдоха, а руками вправно учиняє тісто.

Тоді ж Тетяна навчилася ліпити справжні українські вареники, що були з долоню завбільшки, а вже як пахли! А які ж пухкенькі!.. I суп з галушками…

Потім Тетяна тікала і знов шукала собі роботу, і скоренько поралася, поки її ніхто не «застукав».

А ввечері, вертаючись вже наче у свою хату, Тетяна сідала біля матері — баби Явдохи — і слухала її голос, і вбирала душею її образ, і вдивлялася в її долю…

 — Явдохо Мусіївно, а як Тарас у музики пішов?

 — А він змалечку на дуді грав. Татко йому сопілочку змайстрував з горіха, а він цілісінькими днями у неї терликав: гуде собі, гуде, аж у нас у голові цвірінькає. Батько його, бува, спіймає за вухо і сміється: «Ти мені будеш сіно збирати чи отак будеш на дуді грати?» А малий теж сміється, бо це ж батько з ним бавився… Ми його до роботи не примушували. А він і сам хлопець роботящий, тільки оце що в музику пішов… Він з чотирнадцяти років у город подався… Що ж, як тут життя нема?.. — мати зітхала, згадуючи Тарасові негаразди. — Якось у нього не ладиться… Гарячий він занадто… А так він хороший…

Дівчата сиділи й лущили квасолю, а Явдоха Мусіївна, розтираючи мак у макітрі, повагом, по-старечому, повчала їх:

 — Ви, дівчата, той… як будете шукати собі пару, то не беріть жонатого. Чуєш, Стефо?

 — Та чула, мамо, вже сто разів!..

— I нічого. Ще раз послухай. До жонатого не лізьте! I самі від чоловіка не стрибайте у гречку… Я кажу Стефі — хай слухає — на чужому нещасті свого щастя не збудуєш. Чуєш, Таню?

— Чую, — з повагою озивається Тетяна.

— Не треба й заглядати на чуже, бо воно — гріх. А з гріхом тяжко жити, він хоч так хоч сяк — а вдарить… З гріхом не легше, діти, а важче… А як одружитесь, то не дорікайте чоловікові й не вимагайте понад силу. Добра жінка й лихого чоловіка на ноги поставить, а зла й доброго з ніг звалить. Не треба, щоб усе було по-вашому. Де не гріх — краще поступіться, потерпіть… Не треба бути гордими. Бог гордим противиться… От Стефа в мене пихата — занадто перебірлива. Тобі, Стефо, не вгодиш. Не можна так. От я помру — тобі важко буде самій…

— Ой, мамо, ну знову ви за своє!..

— Так я ж переживаю за тебе! — з дитячою безпосередністю зізнавалася старенька мати. — Я ж хочу, щоб тобі лучче було!.. Хіба мало хороших людей на світі? Ти б уже до когось притулилася, я б спокійна була… В мене б уже душа не боліла… Аби тільки вірний та не п’яниця…

— Та я не про те, а що ви все за смерть…

— А, он воно… Та як же, доню? Жити надійся, а вмирати готовся. Я ж уже стара… Ти вже вибач мені, доню… На все воля Божа — а ти Богові довіряйся, то й буде тобі легше…

I ті такі прості слова і такі теплі, щирі, такі справжні (як усе в родині Тараса і Стефи) почуття були чогось Тетяні так до серця!..

Дівчата тихенько собі працювали біля баби Явдохи, Тетяна іноді питала її про минуле та про колишнє, і вона так просто й так яскраво оповідала; а то мовчала… А іноді сама заговорювала.

 — Тарас хлопець непоганий, чуєш, Таню? Він хлопець вірний. Ти б до нього придивилася…

Тетяна зі Стефою, ховаючи усмішки, перезиралися.

— Чого ти, Стефо, регочеш? Я знаю, що кажу. Він підтоптаний — це правда, але він хороший; він-то грішив, але не зловредом… він добрий…

— Добрий, Явдохо Мусіївно, так і є, — запевнила Тетяна. — Тільки моє серце вже зайняте.

 — А, ну тоді інше діло…

А на дорогу давала все, що в хаті було: і спечений уночі хліб на хмелю, і варенички із сиром та з вишнями, і пиріг з маком, і свіжі яєчка, і яблучка зі старезної яблуні за вікном, і горішки… Тетяна взяла того гостинця, як святиню. А воно ж так пахло гарно — селом…


Стіл у вишиванках

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору