Благовірний великий князь київський Ростислав-Михаїл
Благовірний великий князь київський Ростислав був одним із видатних державних і церковних діячів Руси-України середини XII ст. Він був сином великого князя київського Мстислава Володимировича і внуком великого князя київського Володимира Мономаха. Народився на Початку XII ст., і у святому хрещенні був названий Михаїлом. Ще в молоді роки часто брав участь у вирішенні спірних справ і бойових сутичках між князями-родичами Мономаховичами та Ольговичами. Відзначався хоробрістю, але в той же час усіляко намагався залагодити міжкнязівську ворожнечу поступливою любов’ю.
У мирному житті він виокремлювався високими християнськими чеснотами: добротою, незлобливістю й миролюбством.
У 1127 р. великий князь київський Мстислав, за п’ять років до своєї смерті, посадив свого старшого сина Ізяслава на княжіння в Курськ, а сина Ростислава — в Смоленськ. Князь Ростислав був найкращим охоронцем народних вічевих прав і традицій, що існували тоді на смоленській землі. При ньому відбулося фактичне злиття князівської дружини із земщиною, яка брала досить дієву участь у всіх суспільних і політичних справах. Самі ж князі смоленські користувалися досить обмеженими правами. Князь Ростислав не обмежував прав земщини, тому й мав у ній надійну опору в усіх своїх справах. У перші роки княжіння, зважаючи на молодість, він у всьому корився батькові. Прихід князя до Смоленська означав підвищення його статусу як княжого міста, так і всього князівства, а головне, що він дієво сприяв швидкому поширенню християнської віри на смоленській землі. Тоді вона ще була складовою частиною великої Київської держави. За час управління князя Ростислава Смоленське князівство розширило свої володіння. З’явилися нові міста Ростиславль, Мстиславль, Васильєв та ін. До Смоленського князівства відійшли деякі сусідні землі. Його географічне положення було надто сприятливим тому, що було оточене лише руськими землями й позбавлене набігів інородців. Князь Ростислав став родоначальником смоленської княжої династії.
У 1136 р. він добився від митрополита Київського Михаїла заснування окремої Смоленської єпархії. Раніше смоленська земля належала до Переяславської єпархії. Тепер управляти нею було призначено єпископа Мануїла. Смоленська єпископська кафедра була при перебудованому Свято-Успенському храмі на Соборній горі, який започаткуй вав ще в 1101 р. дід князя Ростислава — Володимир Мономах. Усе це здійснено завдяки великим пожертвам князя Ростислава і було виконанням заповіту батька Мстислава, великого князя київського.
Перебудований Свято-Успенський собор став кафедральним і був освячений єпископом Мануїлом. Подальша його доля трагічна. У 1611 р. він був підірваний самими смолянами, які заховались у ньому від польських завойовників, що взяли місто в облогу. У 1677 р. було започатковано будівництво нового Свято-Успенського собору, який існує й нині. У ньому відзначається дивовижний іконостас, виготовлений українськими майстрами на чолі із Силою Трусицьким. Сьогодні головна святиня храму — ікона Божої Матері «Одигітрія», копія чудотворної смоленської ікони, виконана в XVI ст.
З0 вересня 1150 р. князь Ростислав видав Смоленській єпархії статутну грамоту, за основу якої було взято статут, наданий церкві ще святим рівноапостольним князем Володимиром. Ця грамота була вже зразком деталізації статуту та пристосування його до конкретних місцевих умов. У ній руське церковне законодавство отримало подальший свій розвиток. Крім того, у грамоті князь чітко визначив розміри податків, які будуть збиратися на території всього смоленського князівства, а також ту частину — десятину, яка піде на утримання єпархії. Цією ж грамотою був передбачений перелік спірних мирських питань, які вирішуватиме лише єпископ. Після цього князь зібрав у Смоленську віче з представників міст і поселень, що входили до князівства, і затвердив названу грамоту офіційно.
Пророк Божий Єремія нас навчає: «Роздайте славу Господу Богу вашому, доки він ще не навів темряву» (Єр. 13, 16).
Блаженний князь смоленський Ростислав так і вчинив. Багато храмів на смоленській землі було побудовано за час княжіння благовірного Ростислава.
На місці мученицької кончини князя Гліба на річці Смядині, невеличкої притоки Дніпра біля Смоленська, у 1145 р. був побудований кам’яний храм на честь київських князів страстотерпців Бориса і Гліба. У майбутньому він став соборним храмом Смядинського Борисо-Глібського монастиря. Мабуть, виконуючи побажання батька, син князя Ростислава Давид переніс пізніше в цей монастир із Вишгорода старі дерев’яні раки, у яких до 1115 р. зберігалися святі мощі Бориса й Гліба. Долучився благовірний князь і до будівництва храмів у Смоленську на честь:
— першоверховних апостолів Петра і Павла;
— святого пророка Іллі;
— святих безсрібників і чудотворців Кузьми та Дем’яна.
Усі вони були освячені єпископом Смоленським Мануїлом.
Сучасники високо оцінювали благочестиві наміри князя Ростислава в церковному будівництві. В 1154 р. князь смоленський Ростислав Мстиславич на короткий час став великим князем київським після смерті свого брата Ізяслава. Він володів київським престолом разом зі своїм дядьком В’ячеславом Володимировичем, але той наприкінці року помер. Князь Ростислав, поховавши з великими почестями В’ячеслава, роздав усе його майно й дорогоцінності в монастирі, церкви та убогим людям, не залишивши собі нічого.
Будучи покірним до старших родичів і передбачаючи майбутній кровопролитний міжкнязівський розбрат, благовірний князь Ростислав вирішив залишити Київ іншому своєму дядькові Юрію Довгорукому і повернутися в Смоленськ.
У 1159 р. великокняжий київський престол став вільним і кияни стали знову запрошувати до себе Ростислава. Великий князь став повторно княжити в Києві й вже до кінця своїх земних днів. Йому ще не раз довелося захищати отчий спадок із мечем у руках. Це був також непростий період у розвитку української церкви.
Попередник Ростислава, його старший брат Ізяслав, обрав на Київську митрополичу кафедру ченця давньоруського Зарубського монастиря Клима Смолятича. Після митрополита Іларіона це був другий українець на чолі Київської митрополії. Його обрання здійснив у 1147 р. Собор єпископів без відома Константинопольського патріарха. Слід відзначити, що не всі руські ієрархи визнали автокефального митрополита, серед них були єпископи Новгородський Нифонт і Смоленський Мануїл.
Коли ж благовірний князь Ростислав прибув до Києва — митрополича кафедра знову була вільна. Він негайно відрядив посла до Константинополя за митрополитом.
У серпні 1161 р. в Києві вже був новий митрополит Федір, але він управляв кафедрою недовго і помер у 1163 р. Церковна смута продовжувалася, і знову в Києві виявилося два митрополити. Князь Ростислав повернув на кафедру Клима Смолятича, а з Константинополя прибув призначений патріархом Іоанном IV митрополит Костянтин. Разом із ним прибув царський посол із багатими дарами і настійно вмовляв нашого князя прийняти благословення від святої Софії Константинопольської.
Князь Ростислав змушений був відповісти: «Цього разу заради честі й любові царської прийму, проте, якщо знову патріарх без нашого відома і дозволу поставить на Русь митрополита, то не тільки не приймемо його, а й поставимо за тверде правило: вибирати й ставити митрополитів єпископам руським за повелінням великого князя». Треба зазначити, що такі слова князя Ростислава наводить лише російський історик XVIII ст. В. М. Татищев. І все-таки за князя Ростислава церковна смута в Київській державі припинилася.
Перебуваючи в Києві, князь своєю миролюбною і справедливою політикою завоював симпатії багатьох удільних князів. Навіть із половцями — ворогами України — він хотів зав’язати дружні, навіть родинні відносини. Бажаючи вберегти Україну від їхніх постійних набігів, хотів оженити свого сина Рюрика на доньці половецького хана Белука.
Благовірний князь Ростислав ніколи не шукав влади, але приймав, коли її йому вручали, як важку відповідальність. Він завжди пам’ятав про свої гріхи, про свої борги перед Господом і турбувався, як би Йому догодити.
Князь мав благочестивий звичай кожної суботи і неділі під час Великого посту запрошувати до свого столу ігумена Києво-Печерського Полікарпа та його 12 ченців і сам їм прислуговував, кожної неділі Великого посту причащався святих Христових тайн і таємно мріяв відійти із суєтного мирського життя. Часто говорив ігумену: «Приготуй мені келію, боюся смерті несподіваної». Ігумен Полікарп за звичай відповідав: «Вам Господь повелів жити в миру, творити суд і правду, дотримуватися даної присяги». На це князь заперечував: «Але, отче, княжіння не може обійтися без гріха. Я вже немало пожив на світі й хотів би сподобитися благовірним царям, які постраждали заради Господа, святим мученикам, які пролили заради Нього кров, і святим отцям, які усмиряли своє тіло постом і вузьким шляхом досягнули Царства Небесного!» — «Якщо бажаєш цього, княже, нехай буде воля Божа», — була відповідь ігумена.
Проте бажання князя стати чорноризцем не здійснилося, бо, мабуть, відмовив князя його духівник Семион. Аж коли настав час закінчення земного життя, духівник почув від князя такі слова: «Ти даси Господу відповідь за те, що утримав мене від постригу».
Уже будучи в літах, князь Ростислав поїхав до новгородців мирити з ними свого сина — князя Святослава. Щиро умовляв обидві сторони, і мир було встановлено. Зворотний шлях пролягав через Смоленськ, але до Києва князь не дістався, помер у дорозі 14 березня 1167 р. Тіло перевезли до Києва і поховали в Федорівському монастирі, який заснував його батько Мстислав Володимирович, великий князь київський, у святому хрещенні — Федір. Праведний князь Ростислав усім своїм життям наказує нам: «…благаю вас поводитися гідно… із смиренною мудрістю, лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного, з любов’ю» (Єф. 4, 1, 2).
Пам’ять благовірного великого князя Ростислава-Михаїла вшановується 27 березня (14 березня за ст. ст.).
