«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський Крим

Запоріжці як засновники Чорноморського флоту

Сергійчук Володимир

Запоріжці як засновники Чорноморського флоту

Перші кораблі в Ахтіярській затоці коло Херсонеса як першої військової бази Російської імперії були винятково з Дніпровської і Азовської флотилій під керівництвом запорожців. У 1789 р. Чорноморський флот у Севастополі, що об’єднував 4 великих та більшу кількість менших кораблів, теж обслуговувався колишніми запорожцями. Офіційна реляція Потьомкіна від 19 липня 1788 року подає, що під час здобуття Чорноморського узбережжя, Чорноморський флот складався «з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців»… І далі… «цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000 на чолі з їх отаманом Сидором Білим» (Січинський В. Крим. — С. 19).

І запорожці стали чи не головною збройною силою для захисту новопридбаних земель, які отримали назву Таврійської області. Як Військо вірних чорноморських козаків вони не тільки розташувалися по території Кримського ханства на північ і захід від Перекопу, а й висунулися на головний рубіж оборони від можливих нападів турецької армії — на Кубань.

1784 року було створене Бузьке козацьке військо, згодом назване Славним Чорноморським військом, під проводом військового судді на Запорожжі полковника Антона Головатого. Власне, заслугою цього війська було здобуття сильних твердинь, будованих французькими і голландськими інженерами на острові Березані, — Очакова, Кінбурна, Гаджибея (Одеси) і взагалі цілого Чорноморського побережжя й Криму протягом років 1783–1790.

За вірну службу чорноморці одержували підвищення по службі. Зокрема, 1795 року підпоручниками стали прапорщики Лозинський і Філонович, поручниками — полкові старшини Навроцький, Тихівський і Соколовський, а капітаном — поручник Єзучевський (Изв. ТУАК. — 1896. — № 24 — С. 4, 8).

Навіть ті, хто звільнявся з війська за станом здоров’я, одержували вищі чини. Того року з цього приводу укази видалися прапорщику Павлу Чернявському, поручнику Федору Гладкому, полковому старшині Мусію Чорному, підполковникові Захару Сутику, капітану Павлу Реуцові, поручникам Степану Гончару, Андрію Чернявському, Кирилу Латі, Юхиму Макаренку і прапорщику Василю Шипотиннику (там само. — С. 11, 13).

Піонери Кримського хліборобства

Але поряд з обороною нових територій поставала не менш гостро проблема їхнього освоєння. Особливо це стосувалося Кримського півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення. Так, за приблизними підрахунками, в 1784 році на півострові залишалося трохи більше 55 тисяч чоловіків магометанського й іудейського віросповідання. Понад 30 тисяч християн було виведено Росією з Криму ще до його завоювання (Секиринский С. А. К вопросу о заселении Крыма в конце XVIII века // Известия Крымского педагогического института. — Симферополь, 1956. — Т. XXII. — С. 74).

Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися у зв’язку з еміграцією до Туреччини, українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. Перш за все, це стосувалося видобутку солі. Документи від 1785 року засвідчують, що тільки бунчукові товариші Марченко і Паскевич доправили кримської солі в резервні склади російської армії на суму 21 949 рублів (ЗООИД. — Т. XII. — С. 320).

А тому Потьомкін невдовзі після завоювання Росією Криму дав доручення правителю Таврійської області Каховському взяти під контроль розвиток землеробства. Йшлося не лише про забезпечення регіону власним хлібом, а й розширення садів, виноградників. Нові плантації винограду, до речі, за розпорядженням діяльного генерал-губернатора, мали з’явитися не лише поблизу Судака, Старого Криму, в долині річки Качі, а й по берегах Чорного моря і Дніпра аж до Хортиці. Для розведення тутового шовкопряду навколо Старого Криму були виписані досвідчені спеціалісти з Харківщини (Загоровский Е. Экономическая политика Потёмкина в Новороссии. — Одесса, 1926. — С. 4–5).

Про те, що багато запорожців розселилося в колишньому Кримському ханстві, свідчить і ордер капітана Харитона Чепіги отаману Андрію Білому від 27 листопада 1787 року, яким доручалося згідно з розпорядженням Григорія Потьомкіна «следовать Таврической области в разные места для приглашения бывших запорожцев в конную и пешую службу в волонтеры» (Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. — СПб., 1896. — Т. ІІІ. — С. 5).

Документи пізнішого часу підтверджують розселення на півострові запорожців. Так, у царській грамоті Війську Чорноморському від 1 липня 1792 року, зокрема, Таврійському губернатору приписувалося «иметь попечение об отыскании и доставлении старшинам войска Черноморского справедливо и законно принадлежащего имения, буде где оное в прежних их жилищах задержано, равным способом затребовать ему для причисления тех старых и казаков с их семейством, которые действительно прежде служили в военном звании в Запорожье и по разрушению Сечи поселясь в разных местах, удерживаются там против их воли» (там само. — С. 734).

Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону «русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей» (Изв. ТУАК. — № 7. — С. 91).

Одним із найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Солдати виписувалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим утриманням, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. За розпорядженням Потьомкіна, в 1784 році було звільнено у відставку й розселено в Таврії 511 нижчих чинів (Секиринський С. Вказ. праця. — С. 75).

Цей процес розвивався і в наступні роки. Зокрема, 1787 року Потьомкін розпорядився відправити на поселення в Таврію всіх призначених у відставку «за разными неспособностями» 411 солдат розташованого на Дону Кубанського корпусу (там само. — С. 75).

Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових місцях, царська адміністрація взялася допомагати їм утворювати сім’ї. Вже в 1786 році в Таврію було переселено шість партій жінок, загальною кількістю 1 497, більшість з яких були дружинами відставних солдат. Як правило, вони були вихідцями з центральних великоросійських губерній. Саме вони й поклали початок російським поселенням в Таврії, як на півострові, так і на її материковому терені (там само. — С. 76–77).

До речі, виведення жінок до Таврії стало для окремої категорії діловитих людей вигідною комерцією, яка заохочувалася тим же Потьомкіним. Так, 1785 року він хвалив свого підлеглого Каховського за те, що той пообіцяв єврею Шмулю Ільєвичу «за каждую приведенную в Тавриду девку по пяти рублев» (ЗООИД. — Т. XII. — С. 317).

Однак розрахунок на закріплення відставних військових не виправдався — 1793 року по всій Таврійській області їх залишилося тільки 591 (Секиринський С. А. Вказ. праця. — С. 78).

Незвичні природно-кліматичні умови для багатьох, побутова невлаштованість, як правило, служили підставою для втечі з Криму. Щоб зупинити цей негативний для влади процес, адміністрація вдалася до суворого контролю за Перекопським перешийком, що нібито мало викорінити дезертирство: місцевий гарнізон був переформований на батальйон в 1797 році (ЗООИД — Т. XII — С. 65–66).

Також не давало відчутного результату переселення кріпаків російських поміщиків. 1793 року в Криму налічувалося всього 266 «российских крепостных» (Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. — Одесса, 1838. — Ч. 1. — С. 221).

На думку Потьомкіна, найбільш придатними для цього на перших порах були розкольники: «С одной стороны слепая, доходящая до фанатизма, привязанность раскольников к вере, ручалась, по-видимому, за их такую же привязанность к обычаям и ко всему русскому» (Секиринський С. А. Вказ. праця. — С. 90).

19 квітня 1787 року Потьомкін повідомив правителя Таврії Каховського, що «заштатные церковники ныне к Вам отправляются для поселения в области, Вам вверенной, около четырех тысяч душ» (Известия ТУАК. — № 24. — С. 5).

Генерал-губернатор вимагав «принять нужные меры и старание о приготовлении им в Таврической степи удобных и выгодных для жилищ, угодий и хлебопашества мест, и все нужные к построению домов вещи по указному положению для таковых назначенные, туда доставить казенным коштом, снабдя и домостроительными орудиями; а по прибытию их туды приложить свое старание о действительном и порядочном оных поселении с доставлением им всех предписанных выгод и пособий, каковые мною обещаны сим поселенцам» (там само. — С. 5).

Для поселення в Таврію тоді прибули з В`ятської губернії 251 особа церковників, Казанської — 40, Ярославської — 151, Пензенської — 1 288, Рязанської — 897, Тамбовської — 149, Смоленської — 104, Псковської — 27, Воронезької і Харківської — 326. Усього — 3 233. Крім того, передбачалося пізніше переселити й тих 1 122 представника цього стану, котрі не з’явилися до відправлення (там само. — С. 6).

І того ж таки року в Криму було розселено близько 4 тисяч церковників (там само. — Арк. 56).

Проте всі ці заходи не дали бажаного результату. За підрахунками С. Секиринського, «российские переселенцы» наприкінці XVIII ст. становили трохи більше 13 відсотків сільського населення всієї Таврійської області (Секиринський С. А. Вказ. праця. — С. 86).

Великодержавну політику царизму стосовно того ж кримськотатарського народу поділяли далеко не всі представники російського народу. Підтвердженням цьому може бути книга Євгена Маркова «Очерки Крыма», яка вже у 1902 році втретє видавалася в Санкт-Петербурзі та Москві.

Чим цей твір може бути цікавим сьогодні широкому загалу читачів?

По-перше, в ньому дається глибокий історичний аналіз минулого Криму, зокрема татарської державності, а також розповідається про гірку долю цього народу в дореволюційний час. Адже сьогоднішні покоління, як і старше, знає лише про виселення кримських татар у 1944 році. Але воно було вже не першим в їхній історії. Перше відбулося після російсько-турецької війни 1768–1774 рр., коли Росія, по суті, почала прибирати Крим до своїх рук.

Ось як про це пише Євген Марков:

«Після цього татарам, здалося, можна було й заспокоїтися: їм дали ханом Шагин-Гірея, який усе робив, щоб примиритися з європейською та християнською цивілізаціями: віддав Росії деякі фортеці, їздив у кареті, їв сидячи, наряжав свою гвардію в європейський одяг і навіть конфузився власної магометанської бороди, кінці якої ховав під широкий галстук. Звичайно, при такій люб’язності з європейською цивілізацією варто було переселитися з Бахчисарая до приморської Кафи. Але татари не поділяли смаку свого хана щодо бороди і відносно того, що він поступився фортецею гаурам. Вони обрали іншого хана, а Шагину довелося втікати. Із Керчі іде російське військо, щоб переконувати нащадків Чингіса у достоїнствах цивілізованого хана. 7 тисяч татар порубано поблизу Бахчисарая. Бахчисарай, Кафа знову взяті, знову спалені. Більша частина жителів Кафи побита за зраду. Інше татарське військо разом з новим Селімом-ханом побите біля Балаклави».

Починається переконання іншим способом. Суворову звеліли переселити з Криму всіх християн, тобто греків, вірменів, серед яких були найкращі ремісники і торговці Криму. Понад три тисячі осіб, найздібніших і найдіяльніших, переганяються 1778 року на береги Азовського моря, на землі між Бердянськом та Доном, багато їх гине дорогою жорстокої зими. Цілі округи спустошені. 8 квітня 1783 року — маніфест про приєднання Криму до Росії. Шагин-Гірей їде пенсіонером до Калуги, щоб звідти проїхати на Родос і одержати султанський шнурок на шию.

Прилучення татар до цивілізації нарешті почалося. У 1785–1788 роках тисячі татар, надто ті, що сусідили з портами, продають за дещицю свої землю та господарства і втікають до НатоліЇ, Румелії. Туди ж втікає багато мурз і всі родичі Гіреїв. Кримський суддя Сумароков, який був у Криму 1802 року, вважає, що переселилося близько 300 000, і переконує, що переселення відбулося волею Потьомкіна. Як би там не було, народонаселення Криму, якого було раніше понад 500 000, за першим переписом, зробленим 1793 року, дорівнювало 205 617 чоловікам обох статей та різного віку, в тому числі російське військо, козаки та чиновники і всі, російські та інші пришельці, які поселилися впродовж десяти років з дня приєднання Криму. Власне татар налічувало трохи більше 60 000. Перепис був перевірений через три роки, відтак 1800 року, і тоді всіх татар було 120 000. Тим часом ще за Мініха одну фортецю Криму захищало 100 000 татар. Броневський каже, що військо татар за його часу (XVI століття) налічувало майже 130 000 воїнів і навіть більше. Відчутне виселення татар було також 1812 року, та про нього збереглися лише усні перекази.

Прихід росіян, змушений був визнавати М. Ден, «украй погіршив і так важкі умови господарювання в краї. Перший удар був завданий ще 1779 року — здійснене російським урядом примусове виселення 30 тисяч греків з території південного берега в Маріупольський повіт. Але найбільш вразливим виявилося для Криму внесення нових для нього суспільних відносин, що перебували у повній відповідності з багатозначними заявами маніфесту Катерини, внаслідок чого розпочалася масова стихійна міграція татар до Туреччини» (Ден Н. Крым. — М. — Л., 1930. — С. 21).

Це, в першу чергу, призвело до занепаду господарського життя Криму, внаслідок чого населення півострова стало ще більше залежати від постачання продовольства ззовні.

«В эту страну, населенную одними земледельцами, привозят из степей заперекопских, из Украины и даже из Великороссии коровье и постное масло, пшеницу и крупы, кожи, полотна, толстые сукна, цыновки, веревки и т. п.» (Никольский П. От Крымского ханства до наших дней. — Симферополь, 1929. — С. 17).

Такий жалюгідний стан на півострові означав повний провал колонізаторської політики царизму за рахунок переселення великоросів. У той же час кримське господарство все-таки продовжувало існувати, оскільки вільне, хоч і нелегальне освоєння земель півострова втікачами заносило сюди головним чином українців. А тому насаджені в Криму урядовою політикою великороси тоді починали розчинятися в українській хвилі, яка весь час посилювалася і освоювала степ за допомогою більш раціонального українського господарювання і побутових навичок.

У звітах таврійських губернаторів на початку XIX ст. систематично підкреслювалася позитивна роль українського населення, яке володіло передовими на той час прийомами як у землеробстві, так і в тваринництві, в освоєнні степових просторів півострова. Так, в одному із звітів прямо вказується: «Близость Малороссии и жители, большею частию оттоль перешедшие, улучшили породу степных лошадей заводскими жеребцами» (Дружинина Е. Южная Украина. 1800–1825. — М., 1970. — С. 234).

Однак на той час територія колишнього Кримського ханства ще не була по-справжньому освоєна в плані хліборобства, а тому Таврійська губернія значною мірою продовжувала залежати від хлібних надходжень від своїх північних сусідів, особливо в неурожайні роки. Наприклад, коли 1824 року набіг саранчі спустошив посіви Таврії, то в її населення не вистачало хліба не лише для нормального харчування, але й для нового засіву. Від недоїдання в зимовий період загинуло багато худоби. Продаж хліба в містах півострова зовсім припинився, що поставило в надзвичайно скрутне становище їхнє населення. Адміністрація змушена була в черговий раз звертатися по допомогу до Катеринославщини і Херсонщини. Для полегшення продовольчої кризи в цих губерніях закупили близько 3 тисяч четей проса, а коли з приходом весни відновився стабільний рух, розпочали підвозити хліб з північних губерній України (там само. — С. 246).

Власного хліба, підкреслює видатний російський дослідник О. Дружиніна, в Таврійській губернії не вистачало. А на нього був великий попит як серед місцевих жителів, так і серед розквартированого тут царського війська; крім того, збіжжя було вигідно експортувати через кримські порти — треба було лише доставити його до чорноморських берегів. І спочатку головними постачальниками зерна в Крим стали українські чумаки, котрі приїжджали сюди за сіллю з прилеглих хліборобських губерній (там само. — С. 326).

Збільшення експорту українського хліба через чорноморські порти давав можливість розвиватися народногосподарському комплексу Північного Причорномор“я, в тому числі і Криму, швидкими темпами. Скажімо, якщо в 1802 році частка південноукраїнської пшениці в загальному обсязі її експортної торгівлі через чорноморські порти становила 43,3 відсотка, то в 1817-му — 69,2, а 1822-го вона сягнула вже 96 відсотків загальноросійського продажу за кордон (там само. — С. 339).

Україна як база Чорноморського суднобудування

Однак не тільки кримський експорт залежав від надходжень з України. Зрештою, і флот Російської імперії на Чорному морі будувався українськими руками, починаючи ще з заснування корабельної верфі на Хортиці в 1738 році (Сергійчук В. Морські походи запорожців. — К., 1992. — С. 58).

Провідна роль у суднобудуванні на Чорному морі з кінця XVIII століття належала українським містам Херсону та Миколаєву. І тут основний тягар у розвитку цієї галузі взяли на себе колишні запорожці та вихідці з навколишніх областей. Наприклад, поіменний реєстр переселених до Херсона в 1779–1780 роках однозначно засвідчує, що саме українці склали основу колективу тамтешніх суднобудівників (Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. XIV. — Спр. 6047. — Арк. 1).

А один з іноземців, листи якого французькою мовою від 1808 року знайдено в Британській бібліотеці, стверджував, що з Миколаєва, де розташовувалися тоді склади і магазини Чорноморського флоту, він не побачив жодного лінійного корабля в добудові: як тільки їх добудовують, вони негайно відправляються до Севастополя (Письма о Крыме, об Одессе и Азовском море. — М., 1810. — С. 40).

Серед описів Криму першої половини XIX ст. цікава згадка про подорож французького маршала Мармона 1834 року. Він згадував корабельні доки в Севастополі, які тоді якраз будувалися. З інших джерел знаємо, що там працювало найбільше українських майстрів і ремісників корабельного будівництва, переважно з колишніх запорожців. Далі Мармон казав про фабрику смушків в Євпаторії, добування солі з соляних озер поблизу Євпаторії і Перекопу. Про Керч писав, що щорічно там переходило 400 кораблів, згадував також рибний промисел і консервацію риб «голландським способом». Закінчив він опис Керчі так: «Зо всіх приємностей, якими нас оточували, я був особливо зворушений козацькою піснею і найбільш прекрасні голоси співали сумні, меланхолійні пісні, наповнені солодкою мелодією» (Січинський В. Вказ. праця. — С. 22).

Засвідчуючи мову моряків-чорноморців, російський офіцер М. Берг 1855 року писав: «Говорили матросы плохо, особенным южным говором, похожим на малороссийский» (Берг Н. Из крымских заметок. Отд. оттиск. — Б/м. и д. — С. 6).

До речі, подібні спостереження зафіксовано і на початку XX століття. Так, один з російських мандрівників півостровом стверджував, що «в матросском языке слышится характерный южнорусский акцент» (Кривенко В. На окраинах. — СПб., 1901. — С 15).

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору