З українським хлібом
Після створення Кримської АСРР сімферопольськими властями була висунута вимога про приєднання до півострова десяти волостей загальною площею 475.000 десятин. Кримська республіка, як зазначалося на екстренному засіданні однієї з секцій Держплану СРСР 3 серпня 1923 року, «предентує на зміну північного кордону Криму в смислі приєднання до неї частин Генічеського та Дніпровського повітів Катеринославської губернії. Мотиви приєднання наступні: 1) Материкова частина Таврійської губернії давала в дореволюційний час Криму до 4 мільйонів пудів хліба…» (ДААРК: Ф. Р-1932. — Оп. 1. — Спр. 103. — Арк. 2–2 зв.).
Посівні площі ж у цей час у самому Криму різко скоротилися. У 1924 році, наприклад, його земля порівняно до 1917 року була засіяна лише на половину (Усов С. А. Историко-экономические очерки Крыма. — Сімферополь, 1925. — С. 263).
Урожайність до середньої в 1905–1914 роках також відчутно впала. Наприклад, на початку століття житня десятина давала на півострові 45,1 пуда, а в 1922 — 23,6, 1923 — 27,4, 1924 — 19,7. Озима пшениця відповідно 53,2, 33,0, 34,6, 27,6, ячмінь — 47,2, 32,4, 21,0, 19,6, овес — 44,6, 33,0, 22,0, 13,8 (там само. — С. 265).
Офіційні московські документи 1923 року стверджували:
«1) Сільське господарство Криму потрясене настільки, що, за даними звіту Раднаркому Криму другому Всекримському З’їзду Рад, дефіцит у зерні (за підрахунками Кримського Управління Землеробства) склав 7.249.421 пуд. З огляду на це зерно в Крим було ввезене за нарядами НКЗ РРФСР.
2) Садівництво в Криму скоротилося порівняно з 1916 роком на 28% за кількістю десятин садів. Урожай садів виявився внаслідок припинення протягом останніх 8-ми років боротьби з шкідниками таким поганим (на 27,9 пудів з десятини менше норми), що в Криму довелося відмовитися від збирання продподатку з садів.
3) Виноградарство скоротилось за кількістю десятин на 23,7% порівняно до 1916 року. Унаслідок недороду був знижений акциз на вино на 50% і КримЕКОСО відпустив дрібним виноградарям позики для закупівлі врожаю винограду.
4) Тютюнництво зменшилося за площею плантацій на 89% порівняно до 1916 року. Для підтримки тютюнників були надані значні позики Кримраднаргоспу, Держбанку і Сільгоспбанку.
5) Тваринництво в 1922 році зменшилося порівняно до 1916 року: коней — на 60%, корів — 31%, волів — 60%, верблюдів — 71%, овець — 45%, свиней — 88%. Усе вищесказане становить обґрунтування для висновку, що Крим виснажений у своїх сировинних ресурсах» (ДААРК: Ф. Р-137. — Оп. 1. — Спр. 26. — Арк. 6–6 зв.).
Станом на 30 січня 1924 року в Криму налічувалося 49 642 голови робочої худоби, якими можна було обробити лише 198 400 десятин землі. А наявного власного насіння яровини вистачало тільки на засів 107 600 десятин (там само. — Спр. 4. — Арк. 73).
Якщо в 1921 році такий катастрофічний стан можна було ще якось пояснити післявоєнною розрухою, то в 1924 році подібне вже не сприймалося. А тому в місцевих колах змушені були визнати, що «приєднання Криму до Радянської Росії не могло дати тут того аграрного руху, який мав місце в північних губерніях і на Україні» (Весь Крым. — Сімферополь, 1926. — С. 57).
Досить швидко виявилося, що російська республіка не зможе поповнити продовольчі ресурси півострова. І тоді кримський уряд звернувся до Національних зборів Туреччини, повідомляючи про те, що «татарське населення квітучого південного узбережжя, селянство південної смуги і маси міського населення гинуть від голоду. Сотні трупів чоловіків, стариків і дітей — цієї надії трудової Кримської республіки — хороняться щодня по всіх населених куточках Криму. Населенням з’їдено все, аж до найгірших сурогатів, які могли бути знайдені серед кримської рослинності» (Вторая сессия Крымского Центрального исполнительного комитета Советов рабочих, крестьянск., красноармейск. и военноморских деп. Стенографическ. отчет (2–4 марта 1922 г.). — Сімферополь, 1922. — С. 21).
«Хай же протягнеться рука братньої допомоги від революційного турецького народу братам, котрі гинуть від голоду», — зверталися з Криму. Проте Туреччина не змогла надати відчутної підтримки. Не увінчалися успіхом спроби кримських властей обміняти на турецьких ринках за хліб тютюн. Але якщо раніше за пуд цього товару за морем можна було виміняти пять пудів борошна, то тепер давали лише пуд (там само. — С. 44–45).
А тому за таких обставин могла виручити, як це було постійно й раніше, лише Україна. Її, до речі, голодуючу тоді, Москва забов’язала поставити до Криму в 1922 році 480 тисяч пудів зерна (там само. — С. 60).
Правда, як тільки в неї складалася важча ситуація з урожаєм, це негайно відбивалося на забезпеченні Криму. І тоді з півострова летіли термінові депеші до столиці УРСР про те, що «Раднарком Кр. АРСР вважає необхідним якомога негайніше звернути Вашу увагу на загрозливе становище, що склалося із заготівлею на Україні сільськогосподарських продуктів для постачання Криму» (ДААРК: Ф. 652. — Оп. 1. — Спр. 1534. — Арк. 3).
Траплялися випадки, коли Україна за вказівками Москви віддавала і вкрай необхідне для неї продовольство в Крим. Так, 3 березня 1922 року, коли в наших південних областях лютував голод, присланий Леніним член Наркомпроду РРФСР Мойсей Фрумкін змусив слухняне Політбюро ЦК КП(б)У «визнати необхідним дати Криму негайно два маршрути з хлібом», які були «споряджені Катеринославом на місцеві кошти і поверталися з Поділля в Катеринослав» (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 29. — Арк. 43).
Молода Кримська Республіка, писав до ВУЦВКу голова КримЦВКа Гавен, «ще не набравши сили після кривавих боїв з білогвардійцями, знову почала бій з голодом. Та не маючи досталь засобів, щоб угамувати голод, закликала допомогти їй братні республіки.
Україна, тая Україна, що сама зазнала лиха від білогвардійських банд, а також і досі зазнає мук голоду, незважаючи на все це, щиро відгукнулася на заклик Червоного Криму й посилає йому 10.000 дитячих пайків голодним дітям Криму.
Цією допомогою Україна особливо викликає в кримському пролетаріатові братні почуття до неї, бо вона вже кілька років допомагала.
Наприклад, минулого року до Криму було прикріплено Кремінчуцьку губ., що пожертвувала 34.000 пудів ріжних продуктів на голодних.
Беручи все це на увагу, свідомі непохитності дружніх і братніх відношень Української Республіки до Кримської, КримЦВК і ЦК Наслідголу Криму посилають своє пролетарське «спасибі» всім трудящим України за велику допомогу Кримові» (Вісті ВУЦВК. — 1923. — 7 березня).
До речі, для постійних заготівель сільськогосподарських продуктів для населення півострова було створено спеціальне представництво Криму в тодішній столиці УСРР Харкові. В кращому разі воно могло пропонувати за український хліб кримське вино, приводу чого збереглося дуже багато свідчень у кримських архівах.
Щоправда, в одному випадку кримськотатарському сільськогосподарському товариству дозволялося вивезти в Україну тисячу пудів керосину в обмін на продукти харчування (ДААРК: Ф. Р-137. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 91–91 зв.).
Економрада Кр. АРСР 17 грудня 1921 року змушена була звертатися до наркоматів землеробства РРФСР та УССР за допомогою у виділенні для півострова навіть насіння городини, оскільки, мовляв, «розширення городництва в Криму внаслідок неминучого скорочення зернового господарства і робочої худоби є питанням величезної ваги для сільського господарства» (там само. — Арк. 26 зв.). Очевидно, таке звернення ухвалювалося з огляду на те, що попереднє рішення економради від 23 листопада стосовно закупівлі насіння городини в Україні не було виконане (там само. — Арк. 8).
Як виявляється, Крим не забезпечував себе повністю і м’ясними продуктами. Так, з України та Північного Кавказу на півострів завозили 120 тисяч голів овець (там само. — Спр. 64. —Арк. 178).
І ось коли архіви засвідчують про неспроможність Кримської АРСР забезпечити своє населення основними продуктами харчування, там же віднаходимо документи, що стверджують: півострів продав хліб на експорт. Природно, виникає питання: де Крим брав збіжжя для відправки за кордон?
Відповідь довго не треба шукати. В планах заготівлі хліба держторгівлею з урожаю 1923 року, наприклад, бачимо, що з півострова планувалося взяти 600 тисяч пудів пшениці, а ще 750 тисяч цієї культури буде вивезено з… північної Таврії, яка входить до складу України (там само. — Спр. 36. — Арк. 98).
Подібні плани існували і щодо інших зернових культур. Так, з кримських полів планувалося заготувати 200 тисяч пудів жита і 100 тисяч ячменю, а південь України мав додати до «кримського короваю» відповідно 1 800 тисяч і 450 тисяч пудів (там само. — Арк. 98).
Тільки й того, що кримські заготівельники, котрим було доведено вищеназвані плани, зобов’язані були Особливою Повноважною комісією з відновлення і розвитку торгівлі хлібом при Раді Праці та Оборони СРСР «з метою правильного і повного керівництва і регулюванням хлібної роботи в межах УСРР, … представити звіт і дані зі встановленим УСРР зразком» (там само. — Арк. 11).
Але не тільки успішно заготовляла хліб в Україні держторгівля Криму. Поряд з нею розгорнула свою мережу і кримська обласна контора російської Центроспілки. Як свідчив її уповноважений М. Полєтаєв, у Мелітопольському та Хорлівському районах України тоді було закуплено 226 вагонів пшениці, 396 — жита і 106 — ячменю (там само. — Арк. 102).
Готуючись до нової хлібозаготівельної кампанії керівники кримської крайової контори Держбанку Росії підкреслювали, що не можуть «не зачепити питання, якому свого часу присвятили цілий ряд спеціальних доповідей. Йдеться про район Північної Таврії, тобто про три повіти кол. Таврійської губернії — Мелітопольський, Бердянський, Дніпровський (там само. — Арк. 95).
Додаючи, що крім державної і кооперативної торгівлі півострова торгівлею займається ще й кримська контора російського акціонерного товариства «Хлібопродукт», керівники місцевого банку висловлювали побажання, аби їм передали всі операції, пов’язані із заготівлею зернових на території вищевказаних повітів, що входили до складу України (там само. — Арк. 95).
Подібна тенденція, коли кримські заготівельники працювали в основному за межами Криму, виходила з Москви. Саме там, оцінивши повне знекровлення сільськогосподарського виробництва півострова і жалюгідний стан місцевої промисловості, яка не могла «дати ніяких ресурсів для утворення експортних мас», дійшли до висновку: «Уся експортна торгівля Криму може бути заснована тільки на багатствах країни, що знаходиться позаду перешийка. Вивезення з місцевих джерел, якби таке мало місце, при констатованому виснаженні Криму буде розтратою самого основного капіталу і підриванням бази, і без того вкрай обмеженої, для відродження місцевого господарства» (там само. — Спр. 26. — Арк. 6 зв.).
Саме цим обґрунтовував Уповноважений Наркомату Зовнішньої торгівлі РРФСР в Криму Долженко необхідність дозволу йому працювати в Україні, підкреслюючи в своєму листі від 2 січня 1923 року на ім’я заступника наркома: «аби не зменшити експорт, його треба буде на 80% заготовляти поза Кримом» (там само. — Арк. 6 зв.).
У Москві вже тоді чітко зрозуміли: фундаментом економічного багатства Криму може бути тільки повна і широка експлуатація прекрасних портів узбережжя; така експлуатація була можлива лише за наявності тісних зв’язків — торговельних і транспортних з лівобережною Україною… за перешийком лежали неосяжно багаті місцевості України, які до війни (1909–1913 рр.) мали різко активний баланс по всіх своїх кордонах і раніше інших областей колишньої імперії почали відроджувати своє господарство.
Темп відбудови господарства України був настільки інтенсивний, що за жовтень — грудень загальний баланс у зовнішній торгівлі України, першої області серед інших областей НКЗТ (в опрацьованих документах УСРР вважається областю, — В. С.), став активним (див. звіт про діяльність Укрзовнішторгу за жовтень — грудень 1922 року) (там само. — Арк. 7).
А висновок з цього напрошувався для московських чиновників однозначний: «Необхідність зв’язку багатих заготівельних районів України з бідними, виснаженими ринками Криму випливає само собою; безумовна логічність і настійність правильного і планомірного використання нині пустуючих портів для експорту з України» (там само. — Арк. 7–7 зв.).
Це, звичайно, вимагало й об’єднання заготівельних сил. І в Москві готові були йти на те, аби влити кримський апарат НКЗТ РРФСР в український, оскільки така реорганізація давала для центру і свої переваги: «І) Доцільність — Крим, що спирається на широку базу заготівель, у прилеглих повітах і губерніях України, одержить недостатню її для нормального розвитку заготівельних операцій; Лівобережна Україна одержить недостаючі порти і внутрішні райони заготівель наблизяться до моря.
2) Зручність регулювання — регулювання особливо уважне в портах Криму з метою збільшення обороту товарами, що експортуються з України.
3) Спрощення апарату НКЗТ» (там само. — Арк. 7 зв.).
Як показали подальші події, іншого шляху для відродження Криму, ніж за рахунок України, московські власті не бачили. Бо намагання піднімати господарство півострова шляхом експорту своєї продукції закінчилися провалом. Так, 2 березня 1924 року керівництво місцевого філіалу всеросійської імпортно-експортної контори «Держторг» змушене було визнати: «До цього часу спроби реалізації на закордонних ринках основних продуктів кримської промисловості, як вино, фрукти і листовий тютюн, давали мало задовільні результати.
Зокрема, максимальна валова ціна, якої вдавалося Кримдержторгу добитися на закордонних ринках на листовий тютюн старих урожаїв, була близько 12 карб. за пуд, у той час як ми платимо нині плантаторам за молоді тютюни до 22 карб. за пуд…
Що стосується вина і фруктів, то нині Кримдержторг зайнятий вивченням фруктового і винного закордонних ринків. Величезний % накладних витрат, (залізн. фрахт, вивозні і ввізні мита і т. д.) безумовно надто сильно вплинуть на послаблення заготівель фруктів і вин…» (там само. — Оп. 4. — Спр. 2-а — Арк. 40).
Необхідно зазначити, що в ті роки провалилася затія сімферопольських властей бути не тільки незалежними від ввезення на півострів необхідної для харчової та виноробної промисловості українського цукру, а й конкурувати з ним, організувавши на півострові вирощування і переробку цукрових буряків (там само. — Оп. 6. — Спр. 3. — Арк. 18).
Отже, розраховувати на свої ресурси Крим не міг. Виходити з кризи можна було насамперед за рахунок України.
Кримське керівництво, треба сказати, не тільки добивалося тоді прирізати до півострова чималий шмат українського чорнозему, а й хотіло підпорядкувати собі генічеські солепромисли, оскільки останні були сильними конкурентами навіть на союзному ринку (там само. — Ф. Р-137. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 21–21 зв., 80).
Однак УСРР не поступилася цими своїми територіями (з огляду, очевидно, на те, що саме в той час від неї було відрізано Таганрозький і Шахтинський округи), а тому тодішній російський Крим і надалі залишався в економічній залежності від України. Скажімо, вже з другої половини березня 1927 року півострів перебував на підвозному хлібові. А тому 6 травня телеграмою з Москви Україні дали розпорядження позачерговим порядком закінчити відвантаження зерна. Але через місяць кримські власті звернулися до Москви з проханням дати наряд на 100 вагонів пшениці понад уже занаряджених на червень 385. На липень Крим просив 500 вагонів (там само: Ф. Р-652. — Оп. 1. — Спр. 1322. — Арк. 1–6 зв.).
13 січня 1928 року Політбюро ЦК КП(б)У змушене було визнати за необхідне відвантажити «100 тисяч пудів ячменю для Криму згідно вимогам НКТ СРСР» (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2791. — Арк. 3).
Водночас було ухвалено «повідомити ЦК ВКП(б), що із’ятіє цих 100 тис. пуд. ячменю з посівного фонду України означає відповідне зменшення обмеженої площі засіву ячменю на Україні» (там само. — Арк. 3).
Щоб не допустити цього, українська влада підняла ціни на хліб, завдяки чому вдалося збільшити заготівлі посівного ячменю, в тому числі і для Криму до 300 тисяч тонн (там само. — Арк. 4 зв.).
Низький рівень заготівельних цін через хронічну бідність кримського бюджету в 1928 році не давав можливості владі півострова закупити повністю навіть той хліб, який могли реалізувати місцеві хлібороби. Аби компенсувати свої затрати на вирощення зерна, кримські селяни щодня вивозили на українські елеватори до 3 тисяч підвод, оскільки там платили більше. На початку серпня 1928 року, коли цей процес набрав незворотного характеру, власті Криму змушені були просити Москву збільшити поставки хліба — принаймні завозити щомісяця на півострів по 450 тисяч пудів, оскільки підрахували, що повз кримські приймальні пункти пройде близько мільйона пудів хліба (там само. — Арк. 29–29 зв.).
Залежність Криму від України, передусім у забезпеченні продовольством, спостерігатиметься і надалі, особливо гостро ця проблема постане в повоєнний час.
Але Крим залежав від України не тільки в плані забезпечення населення продуктами харчування. Скажімо, промисловість півострова повністю залежала від українського вугілля. Так, у 1923–1925 роках його доставляли сюди в середньому по 50 тисяч тонн (Отчёт по вывозу твёрдого минерального топлива, руды, флюсов, соли, чугуна и металлического лома из южного горнозаводского района. — Харьков, 1926. — С. 471).
Ще більшою ставала ця залежність у зв’язку з пуском Керченського металургійного заводу — він майже повністю мав працювати на донецькому вугіллі (Ден. Н. Крым. — С. 68).
Самопожертва України проявилася й під час землетрусу, що наприкінці 20-х років заподіяв багато шкоди Криму. Так, 5 жовтня 1927 року Президія ВУЦВКу виділила 50 тисяч карбованців на допомогу потерпілим (ЦДАВОВУ: Ф. 3. — Оп. 1. — Спр. 5090. — Арк. 5).
Спеціальна комісія на чолі з Головою ВУЦВКу Григорієм Петровським координувала діяльність численних організацій, котрі створилися в Україні для надання допомоги мешканцям півострова.
