«Наша Парафія»

Розглядаючи мовні проблеми в Київській Русі, слід чітко розрізняти два рівні функціонування мови в давньоруському суспільстві — діалектний і літературний.

У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто «спільні діалекти» для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови — давньокиївська (давньоруська) і церковнослов’янська.

Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості реґіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції.

Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше — на всій території Київської Русі.

Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами.

Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями — наприклад, між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов.

Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався й детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам’яток, але при встановленні часу появи окремих діалектних рис за давніми писемними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично. Адже до нас дійшли писемні пам’ятки, починаючи з другої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони напевне були, але загинули в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали своїм завданням стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах й обов’язково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги – це вважалося блюзнірством.

Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був дуже істотним, і про це слід постійно пам’ятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з «Повісті минулих літ» або зі «Слова про Ігорів похід», написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнослов’янськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну українську мову, робити висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Але ж вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті.

При фронтальному обстеженні церковнослов’янських пам’яток другої половини XI ст. і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056-1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов’янською мовою, знаходимо серед церковнослов’янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови. Це – специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук и, що виник унаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні е ^и та и ^е, голосний і на місці давнього Ђ («ятя»), чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонина, тулитися, ховатися, яр та чимало інших.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам’ятки світських жанрів. Наприклад, у «Слові про Ігорів похід» (кінець ХП ст.) відбито повноголосся (ворота, голова, голосъ, полонені, хороброе), закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку іменників чол. роду (Дунаєві, Игореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м’якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших.

Місцеві діалектні риси виникали і в інших реґіонах Київської Русі — на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині.

Наприклад, новгородські писемні пам’ятки ще з кінця X ст. відбивають так зване «цокання» і «чокання», тобто змішування у вимові м’яких приголосних ц і ч, а в псковських пам’ятках з XII ст. відображено нерозрізнення приголосних з — ж, с — ш.

Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині XI — у XII ст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки проговорювали текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки, і чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народності. На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках — і декілька століть.

Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в X-XI ст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи, їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду зредукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь.

Протягом XI-XIII ст. зредуковані голосні занепали в усіх східнослов’янських діалектах. У ранньо-українських говорах цей процес відбувся найраніше (в XI — першій половині XII ст.) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови. Так, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (волъ -> віл, конь -> кінь, ночь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з’явилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, гръмЂти -> гриміти, глътати -> глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук ў (вóўна, вóўк, пóўний, тоўстúй, моўчáти, які на письмі передаються як вóвна, вóвк, пóвний, товстúй, мовчáти); відбулося пом’якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, зелие -> зелье -> зілля, житие -> житье -> життя, судия -> судья -> суддя, ночию -> ночью -> ніччю та ін.

Таким чином, рубіж XI–XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців XIX – першої половини XX ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у XII–XIII ст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова XI ст. «стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена»1.

Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо.

Койне використовували купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники.

У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою.

Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови — церковнослов’янська і давньо-київська (її традиційно називають також давньоруською).

Церковнослов’янська мова за походженням — старослов’янська (інша назва — староболгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов’янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву «церковнослов’янська мова».

Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов’янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов’янських християнсько-православних країнах. Для східних слов’ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна.

Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов’янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов’янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови).

Це — мова збірника законів «Руська правда», літопису «Повість минулих літ», а також «Слова про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. У різних реґіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнослов’янську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов’янської мови. Таким чином, церковнослов’янська мова по суті стала сукупністю багатьох (східнослов’янських, сербської, болгарської) її редакцій.

Проте слід сказати, що спільність і церковнослов’янської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною.

Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнослов’янські й давньоруські тексти були вже з найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних реґіонах по-різному, вимовляючи слова «на свій лад». Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, сприймали як різними мовами. Але «законодавцями моди» в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники. Зокрема, вони вимовляли g як h, Ђ («ять») як і; и, і як й; приголосні перед голосними u, e вимовлялися твердо тощо.

Київська вимова писемних текстів з типовою для неї українською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших реґіонах. Особливо поширилася ця вимова у другому за значенням культурному центрі держави — у Новгороді й усій Новгородській землі – найдемократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської імперії. Завдяки широкій грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але і в селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу.

Така специфічна фонетична риса сучасного північного наріччя російської мови, як вимова голосного звука і на місці колишнього Ђ («ятя»), тобто вимова звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, в Рімі, тобі, Мікіті замість звєрі, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, в Рімє, тобє, Мікітє існувала в новгородських говірках, починаючи з кінця Х ст., про що свідчить спорадична заміна Ђ літерою и (= і) У найдавніших пам’ятках новгородської писемності X-XIII ст. Ще й нині в північній та в західній частинах середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо.

Під впливом київської орфоепії на всій території Київської Русі поширилася літературна вимова гортанного звука h замість церковнослов’янського, псковсько-новгородського, володимиро-суздальського і московського вибухового g. Ще наприкінці XVIII ст. вимова у світському стилі h замість g в обох російських столицях вважалася правилом доброго тону. Але вже з кінця XVII ст., коли в 1686 р. Київськамитрополія була незаконно й насильно приєднана до Московського патріархату2, поступово почалася боротьба проти української вимови текстів у церквах під час богослужінь.

Священикам наказували вимовляти церковнослов’янські тексти по-російському, тобто г як [g], Ђ як [je], а не [і]; и як [і], а не [ы]; е як [je], а не [е], пом’якшувати приголосні перед голосними e, u й навіть «акати» («Памілуй мя, Боже, па вєлікай міласті тваєй…», хоч церковнослов’янська мова акання ніколи не знала!), «дабы никакой розни и особого наречия не было».

Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720 р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень «исправления ради и согласия с великороссийскими» надсилали до Синодальної контори, а для нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнослов’янську мову.

Протягом XVIII ст. вимова церковнослов’янських текстів була, нарешті, зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату, триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея, Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість російського g залишилася в усіх православних церквах України, Росії і Білорусі.

Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене особливостями формування російського етносу.

У другій половині XII — першій половині XIII ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: новгородський, псковський та ростово-суздальський, з одного боку, і менш виразний (з багатьма локальними відмінностями) діалект Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму — з іншого.

Північна діалектна група мала такі найхарактерніші особливості:

1. окання (тобто відсутність акання);
2. проривна вимова задньоязикового g;
3. цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч у північно-західній частині північноросійського діалекту) під впливом сусідніх прибалтійсько-фінських мов, які, на думку дослідників, виникли в VII ст. н. е.: бóцка «бочка», мец «меч», нацáльник «начальник», ноць «ночь», цетыри «четыре», мýцити «мучити», хоцý «хочу»; жречь «жрец», пятничя «пятница», младéнча «младенца», отъчá «отьца», в ручé «в руце», двáчать «двадцать» та ін.;
4. зближення у вимові приголосних з — ж, с — ш, яке почалося, найвірогідніше, ще в VI-VII ст.: враздá «вражда», друзúна «дружина», грéсныи «грешный», вáсими «вашими»; гвóжди «гвозди», Герáшим «Герасим», жернó «зерно», помáжати «помазати», остáлошь «осталось», ожéрче «озерце» та ін.;
5. наявність сполучень гл, кл на місці давніх dl, tl: мыгло (< mydlo) «мыло», діал. клещ «лящ» (< tleśc) та ін.;
6. тверде закінчення -т у 3-й особі дієслів: нóсит, пúшет, знáет, нóсят, пúшут, знáют; чимало специфічних лише для цих говорів слів тощо.

Південний діалект відзначався:

1. аканням;
2. фрикативною вимовою задньоязикового г;
3. формами займенників у род. і знах. відмінках менé, тебé, себé (а не меня, тебя, себя), м’яким закінченням -ть у 3-й особі дієслів: нóсить, пúшеть, знáєть, нóсять, пúшуть, знáють;
4. відсутністю цокання і шепелявої вимови свистячих приголосних з, с та ін., а також місцевою лексикою.

У процесі піднесення Московського князівства, яке з другої чверті XIV і до першої чверті XVI ст. зуміло об’єднати в єдиній державі всі північноросійські і північно-східну половину південноросійських князівств, провідну роль став відігравати ростово-суздальський діалект, до складу якого входив і московський говір.

З XIV ст. на стику північних і південних російських діалектів почали формуватися «перехідні» середньоросійські говори, які поєднали у своїй структурі південні риси (акання, відсутність цокання) з північними (вибухова вимова задньоязикового g, твердий звук т у 3-й особі дієслів.та ін.). Разом з тим на всій території розселення російської народності (і тільки в її межах!) з XIII ст. виникають нові мовні риси, не властиві українцям і білорусам. У галузі фонетики такими новотворами стали: зміна так званих слабких зредукованих -6, ь у сполученнях з плавними р, л (типу кръвавыи, глътати, гръмъти) в о, е (рос. кровавый, глотать, греметь, але укр. кривавий, глитати, гриміти, білор. крывавы, глытаць, грымёць), розвиток зредукованих і, ў(ы) в е, о (у так званій сильній позиції): šija -> шéя, liji -> лей, mўji -> мой, rўji -> рой, molodўjb -> молодой; у галузі морфологи відбулася втрата кличного відмінка, повсюдна заміна з, ц, с задньоязиковими ґ, тс, д: у відмінкових формах (на ногé, в рукé); з’явилися нові загальноросійські слова (крестьянин, деньга, пашня, деревня та ін.).

З розвитком середньоросійських говірок ростово-суздальський діалект поступово втрачає своє значення, а провідну роль починає відігравати говір Москви. У північноросійському за походженням московському говорі, який в основному зберіг північноросійські риси в галузі приголосних (у консонантизмі), з’являються південноросійські риси (зокрема, акання) у вокалізмі. Московське просторіччя поступово стає середньоросійським за своїм характером і загальноросійським за своєю функцією. Це просторіччя справило істотний вплив на розвиток загальнонародної мови в період утворення російської нації (в XVII ст.).

На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та її мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес «збирання» російських земель навколо Москви поєднувався з прагненням московських правителів об’єднати всі православні народи в одну імперію. Після завоювання турками Константинополя (1453 р.) і падіння Візантії у Москві виникла ідея переходу центру православ’я до Москви («Москва — третій Рим»), для здійснення якої докладали всіх зусиль як церковні діячі, так і світська влада. Через це православна церква в Московщині з самого початку займала дуже міцні позиції, а церковнослов’янська мова відіграла там значно більшу роль, ніж в Україні та Білорусі. Ця мова була по суті єдиною літературною мовою в молодій Московській державі (хоч і з певними зв’язками з живим народним мовленням, зокрема, у діловому стилі). Церковнослов’янські елементи через органи державного управління й церкву широко проникають навіть у московське просторіччя.

На основі московського просторіччя і ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов’янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч типу освещать, вращать та ін.), в середині XVIII ст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування.

У писемній літературній мові Московської держави спочатку продовжувалися традиції Київської Русі. Однак поступово зростає розходження літературної мови з розмовною, яка з часом зазнавала значних змін.

Інтенсивний розвиток суспільно-політичного, економічного і культурного життя Московщини вимагав оновлення літературної мови, зближення її з усним мовленням.

Але це протиріччя було розв’язане на наступному етапі історії російської літературної мови — у період формування російської нації, коли в літературній мові все дужче починає виявлятися тенденція до внутрішньої єдності й відбувається зростаюче зближення літературної мови з народнорозмовною.

У російській літературній мові кінця XVII — першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, «ділові» («приказные») елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В.  Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фонвізін, О. Радищев, M. Карамзін, О. Грибоєдов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

1. Шахматов О. — Кримський Аг. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII вв. — К., 1924. — С. 107. [↩]
2. Після хрещення України-Русі в 988 р. Українська церква протягом 698 років існувала в канонічній єдності з Константинополем незалежно від Московського патріархату, який виник набагато пізніше. Московська церква проголосила себе автокефальною (тобто не залежною ні від Києва, ні від Константинополя) й обрала собі митрополита в 1448 р. Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року Російська православна церква вважалася не канонічною (незаконною), її канонічність було визнано й обрано першого патріарха цієї церкви за участю Константинопольського патріарха лише в 1589 р. Після приєднання України до Росії в 1654 р. й особливо після Андрусівського перемир“я з Польщею 1667 р., за яким Росія одержала більшу частину Правобережної України, московські царі та патріархи прагнули ліквідувати й церковну незалежність України. Особливо на цьому наполягав патріарх (з 1674 р.) Яким (Савелов). Разом з московським царем він декілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його уступити Москві Українську церкву, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І. Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 рр. самочинно приєднала Українську церкву до Московського патріархату. Але треба було все ж таки мати формальну згоду Константинопольського патріарха. Для цього навесні 1686 р. патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дяка Нікіту Алексєєва, який привіз патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями і щедрі подарунки. Однак Царгородський патріарх вважав таку злуку незаконною і спочатку прохання Московського патріарха знову відхилив. Тоді спритний Нікіта Алексєєв вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара — 200 золотих червінців і 120 чорнолискучих соболів. Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва «Бр. А. и И. Гранат и К°». — Изд. 7. — Т. 31. – М., [1915]. — С. 376-378; Огієнко І. І. Українська церква. — К., 1993. — С. 157-194). [↩]

Опубліковано: 21.05.2012; востаннє змінено: 16.06.2012.