«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиції

Воскресіння Христове

Православне тлумачення Євангелія від Матфея (28, 1–20),
Євангелія від Марка (16, 1–20), Євангелія від Луки (24, 1–53), та Євангелія від Іоана (20, 1–21, 25)

1. Про час воскресіння Ісуса Христа

Свідчення євангелістів про час Воскресіння Ісуса Христа в декого викликає подив. Бо хоч вони не суперечать один одному, але говорять про це трохи по-різному.

За євангелістом Лукою: Першого ж дня після суботи, дуже рано (24, 1); за євангелістом Матфеєм: Після ж суботнього вечора, на світанку першого дня після суботи (28, 1); за євангелістом Іоаном: У перший же день після суботи… вранці, коли було ще темно (20, 1); за євангелістом Марком: І дуже рано, в перший день після суботи… як сходило сонце (16, 2), — жінки прийшли до гробу. Слід звернути увагу на слова євангеліста Матфея: «Після ж суботнього вечора, на світанку першого дня після суботи, прийшли Марія Магдалина та інша Марія подивитися на гріб. І ось стався великий землетрус» (28, 1–2). Отже, Господь воскрес не в суботу, тому що «в суботу» жони «нічого не робили, за заповіддю» (Лк. 23, 56), а після суботнього дня, вночі. Коли першого дня в тижні (тобто в неділю) рано-вранці жони прийшли до гробу, вони довідалися, що Господь уже воскрес. Жони-мироносиці купили пахощі ввечері в суботу, як уже минув час суботнього спокою, коли закон не дозволяв займатися різними житейськими справами, і вирушили з пахощами до гробу, коли, за юдейським звичаєм, уже почався новий день. Таким чином, Господь воскрес у перший день тижня (тобто в неділю), на третій день після Його смерті. Це було не увечері, а по півночі.

У грецькому тексті час воскресіння визначається словом «опсе» — «пізно» (у церковнослов’янському перекладі — «в вечер»). «Пізно» — означає час після заходу сонця і глибоку північ.

Архиєреї і старійшини юдейські твердять, що воскресіння сталося вночі. Вони навчили воїнів лжесвідчити так: «Говоріть, що ученики Його, прийшовши вночі, украли Його, коли ми спали» (Мф. 28, 13). Архиєреї сподівалися підтвердити свій обман часом, коли, за словами воїнів, це сталося.

Час, коли жони-мироносиці прийшли до гробу, євангелісти визначають так: « коли було ще темно» (Ін.), «дуже рано» (Лк.), «на світанку» (Мф.), «дуже рано, як сходило сонце» (Мк.). Оповіді євангелістів про час, коли прибули жони-мироносиці до гробу, не суперечать одна одній. Жони прийшли до гробу, коли сходило сонце, коли вже світало. Якщо ж і є деяка відмінність між ними, то вона зовсім зникає, коли згадати, що мироносиці пробули при гробі досить довго. Вони могли підходити до гробу, коли було ще темно і не сходило сонце, а коли були вже біля гробу, то перші промені сонця осяяли східний край неба. При цьому слід мати на увазі, що на півдні перехід від пітьми до сонячного світла відбувається швидко.

2. Про Воскресіння Христове

Євангелісти не говорять, як воскрес Ісус Христос. Вони оповідають про явлення вже воскреслого Господа, а самої події воскресіння не описують. Ближче за всіх до моменту Воскресіння Христового підходить євангеліст Матфей. Він говорить так:

І ось стався великий землетрус, бо ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сів на ньому. Вигляд його був як блискавка, і одежа його біла як сніг. Зі страху перед ним ті, що стерегли, затремтіли і стали як мертві (Мф. 28, 2–4).

Згідно з Євангелієм, ангел відвалив камінь від гробу не для того, щоб дати вихід воскреслому Христу, а навпаки, щоб показати, що Його вже нема у гробі: «Його нема тут — Він воскрес» (Мф. 28, 6). Ангел відвалив камінь для того, щоб дати жонам-мироносицям і апостолам можливість на власні очі упевнитися, що у гробі, де лежало тіло Господа, його немає. Отже, воскресіння сталося раніше,  ніж зійшов ангел. Перше ніж був відвалений камінь, відбулося недоступне ніякому погляду і незбагненне — Воскресіння Христове. Тому й воїни не могли бути свідками його. Євангеліст ясно дає зрозуміти, що мироносиці, які прийшли до гробу, були свідками землетрусу, зішестя ангела і втечі від гробу охоплених жахом вартових. Землетрус був тільки біля гробу і не поширився далеко, тому що метою його було настрашити сторожу (Пор. І. Золот.).

Якщо мироносиці не бачили Воскресіння, то тим більше не могли бачити його воїни. Та й подальша поведінка воїнів була б малозрозумілою, якби вони були очевидцями воскресіння. Сотник, що був свідком тільки кончини Розіп’ятого, увірував і визнав Його Сином Божим. Чи ж могли б лишитися байдужими воїни, якби вони були очевидцями воскресіння? У всякому разі, після пережитого вони навряд чи пішли б на лжесвідчення через  підкуп. Немає підстав гадати, що воїни були такими ж запеклими ворогами Христа, як первосвященики і книжники. Воїни, як і сотник, тільки несли свою службу і не були упереджені проти Спасителя. Якщо воїни не бачили Воскреслого, то вони твердо знали тільки те, що тіла Розіп’ятого не було у гробі. Питання було тільки в тому, як пояснити зникнення тіла, хто і як виніс його з гробу. І було не так вже важко, особливо за срібники, умовити свою совість схилитися до вигадки книжників.

Православна Церква у богослужбовій поезії та іконографії завжди залишається вірною євангельському повістуванню. В пасхальному каноні (6 пісня, 1 тропар) Церква співає: «Зберігши цілими печаті, Христе, воскрес Ти від гробу». Коли сталося Воскресіння Христове, не тільки камінь не було відвалено від гробу, але й не були пошкоджені печаті на ньому. «Життя з гробу засяяло», хоч «гріб був запечатаний». Воскреслий Христос вийшов із гробу без будь-яких зовнішніх ознак, помітних для зовнішнього спостерігача. «Не почули, коли воскрес Ти, во­ї­­ни, що вартували Тебе» (стих. на хвал. 5 гл.). Звичайний дослідник порожнього гробу міг дізнатися лише про те, що знали і воїни: Ісуса Христа вже нема у гробі, а що Він воскрес і як воскрес — це є чудо, яке відкриється тільки віруючим.

3. Про жон-мироносиць, яким явився воскреслий Христос

У євангельських оповіданнях є відмінності щодо того, яким жонам-мироносицям явився воскреслий Господь. Так, святий Матфей розповідає про двох жон: Марію Магдалину та іншу Марію, матір Якова. Вони прий­шли вранці до гробу, побачили його порожнім і одержали від ангела звістку про воскресіння Ісуса Христа.

На світанку першого дня після суботи, прий­шли Марія Магдалина та інша Марія подивитися на гріб (Мф. 28, 1).

Євангеліст Марк починає свою розповідь, як і євангеліст Матфей, тільки до двох Марій приєднує ще Саломію. Три жони бачать ангела, що сидить у гробі, і, почувши від нього вістку, біжать з таким страхом, що не сміють нікому нічого сповістити. Як минула субота, Марія Магдалина, Марія Яковова і Саломія купили пахощів, щоб піти помазати Ісуса (Мк. 16, 1).

За євангелістом Лукою, до гробу прийшла Марія Магдалина, Іоанна, Марія Яковова та інші, отже, їх було не менше п’яти. П’ять жінок знайшли гріб порожнім, бачили у ньому двох ангелів, принесли одержану від них вість апостолам і тим самим спонукали апостола Петра поспішити до гробу. То були Магдалина Марія, й Іоанна, і Марія Яковова, та інші з ними, які сказали про це апостолам (Лк. 24, 10).

Розповідь євангеліста Іоана дуже відмінна від описів інших євангелістів. За його словами, одна Марія Магдалина  ще вдосвіта прийшла до гробу і, побачивши, що камінь відвалено, дуже збентежена, поспішає до Петра та Іоана з жахливою звісткою: взяли Господа з гробу. У перший же день після суботи Марія Магдалина приходить до гробу вранці, коли було ще темно, і бачить, що камінь відвалений від гробу (20, 1).

Хоча євангелісти не однаково повістують про кількість жон-мироносиць, проте в цьому не можна вбачати між ними протиріччя. Просто один з євангелістів говорить про це коротко, інші — докладніше. Найповніше описує ці події святий Лука. Він згадує про цілий сонм жон-мироносиць, їх було не менше п’яти. Серед них євангелісти поіменно називають тільки чотирьох: Марію Магдалину, Марію Яковову, Саломію та Іоанну. Марія, прозвана Магдалиною тому, що була з міста Магдали на березі Генісаретського, або Тіверіадського, моря. Марія — мати Якова та Іосії. Вона була дружиною Клеопи і двоюрідною сестрою Пресвятої Діви, тому вона називається ще Марією Клеоповою, а її діти — Яків та Іосія — братами Ісуса Христа. Саломія була матір’ю синів Зеведеєвих — Якова та Іоана.

4. Явлення воскреслого Христа жонам-мироносицям

Про явлення воскреслого Господа жонам пишуть усі чотири євангелісти. Якщо уважно порівняти їхні розповіді в усіх подробицях, то можна помітити деякі відмінності.

Євангеліст Матфей пише так: Після ж суботнього вечора, на світанку першого дня після суботи, прийшли Марія Магдалина та інша Марія подивитися на гріб. І  ось стався великий землетрус, бо ангел Господній, який зійшов з неба, приступивши, відвалив камінь від дверей гробу і сів на ньому. Вигляд його був як блискавка, і одежа його  біла як сніг. Зі страху перед ним ті, що стерегли, затремтіли і стали як мертві; ангел же, звернувшись до жінок, сказав: не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь. І підіть швидше, скажіть ученикам Його, що Він воскрес з мертвих і попередить вас у Галилеї; там Його побачите. Ось я сказав вам. І, вийшовши поспішно з гробу, вони зі страхом і великою радістю побігли сповістити учеників Його. Коли ж вони йшли сповістити учеників Його, ось Ісус зустрів їх і сказав: радуйтеся! Вони ж, приступивши, припали до ніг його і вклонилися Йому. Тоді говорить їм Ісус: не бійтеся; підіть сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галилеї, і там вони побачать Мене. (28, 1–10).

Про відвідання гробу жонами-мироносицями і про те, що трапилося з ними, євангеліст Марк розповідає в за­гальних рисах так само, як і святий Матфей, тільки де­якими деталями доповнюючи його повістування. Єванге­ліст Марк пише так: Як минула субота, Марія Магда­ли­­на, Марія Яковова і Саломія купили пахощі, щоб піти помазати Ісуса. І дуже рано, в перший день після суботи, прийшли до гробу, як сходило сонце. І говорять між собою: хто відвалить нам камінь від дверей­ гробу? І, глянувши, побачили, що камінь відвалений; а він був дуже великий. І, увійшовши у гріб, побачили юнака, який сидів праворуч і був одягнений у білу одежу; і вжахнулися. А він каже їм: не жахайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розп’ятого. Він воскрес — Його нема тут. Ось місце, де поклали Його. Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові, що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам. І, вийшовши, вони побігли від гробу. Охопив їх трепет і жах. І нікому нічого не сказали, бо боялися.

Ісус же, воскреснувши вранці в перший після суботи день, насамперед явився Марії Магдалині, з якої вигнав сім бісів. Вона пішла і сповістила тих, які були з Ним, що плакали і ридали. Та вони, почувши, що Він живий і що вона бачила Його, — не повірили. (16, 1–11).

Про подорож до гробу жон-мироносиць євангеліст Лука говорить з такими подробицями, яких немає в перших двох Євангеліях, а деякі з описаних у них він оминає. Першого ж дня після суботи, дуже рано, несучи наготовані пахощі, вони прийшли до гробу, і разом з ними деякі інші. Знайшли ж, що камінь був відвалений від гробу. І, увійшовши, не знайшли тіла Господа Ісуса. Коли ж вони не могли зрозуміти цього, ось два мужі стали перед ними в одежах блискучих. Налякалися вони і схилилися обличчям до землі, а ті сказали їм: чого шукаєте Живого між мертвими? Нема Його тут, Він воскрес. Згадайте, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданому до рук людей-грішників, і бути розп’ятим, і на третій день воскреснути. І згадали слова Його. І, повернувшись від гробу, сповістили про все те одинадцятьох і всіх інших. То були Магдалина Марія, й Іоанна, і Марія Яковова, та інші з ними, які сказали про це апостолам. І здалися їм слова їхні неправдивими, і вони не повірили їм. Петро ж, уставши, побіг до гробу і, нахилившись, побачив самі тільки ризи, що лежали, і пішов назад, дивуючися з того, що сталося (24, 1–12).

Оповідання євангеліста Іоана про подорожування жон-мироносиць і учеників до гробу Ісуса Христа значно відрізняється від повістувань про це перших трьох євангелістів. Відмінність ця зумовлена тим, що святий Іоан опускає майже все описане першими євангелістами і доповнює їхні розповіді сказаннями про те, що стосується Марії Магдалини і двох учеників. Перші три євангелісти, навпаки, описують те, що відбувалося з іншими жонами-мироносицями, крім Марії Магдалини, хоча, називаючи їх, згадують і Марію Магдалину.

Святий Іоан пише так: У перший же день після суботи Марія Магдалина приходить до гробу вранці, коли було ще темно, і бачить, що камінь відвалений від гробу. Отже, біжить і приходить до Симона-Петра­ та до іншого ученика, якого любив Ісус, і каже їм: узяли Господа з гробу і не знаємо, де поклали Його. Негайно ж вийшли Петро та інший ученик і пішли до гробу. Вони бігли обидва разом; але інший ученик біг швидше за Петра і прибув до гробу перший. І, на­хилившись, побачив, що лежать пелени; але не ввій­шов. Слідом за ним прийшов Симон-Петро, і ввійшов у гріб, і побачив одні лиш пелени, що лежали; а хустина, яка була на голові Його, лежала згорнена не з пеленами, а осторонь, на іншому місці. Тоді ввійшов і інший ученик, що раніше прийшов до гробу, і побачив, і увірував. Бо вони ще не знали Писання, що йому належало воскреснути з мертвих. Тоді ученики знову повернулися до себе.

А Марія стояла зовні біля гробу і плакала; і, коли плакала, нахилилася до гробу, і бачить двох ангелів у білому, що сиділи — один в головах, а другий в но­гах,­ де лежало тіло Ісусове. І вони кажуть їй: жоно, чого плачеш? Говорить їм: взяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його. Сказавши це, обернулася на­зад і побачила Ісуса, Який стояв, але не впізнала, що це Ісус. Говорить їй Ісус: жоно, чого плачеш? Кого шу­каєш? Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: гос­подарю, якщо ти забрав Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його. Ісус говорить їй: Маріє! Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! Що означає: Учителю! Ісус говорить їй: не доторкайся до Ме­не, бо Я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи  їм: іду до Отця Мого і Отця вашого і до Бо­га Мого і Бога вашого. Марія Магдалина прийшла і сповістила ученикам, що бачила Господа і що Він це сказав їй (20, 1–18).

Із зіставлень усіх чотирьох  євангельських оповідань складається повна історія світлого Христового Воскресіння, і всі уявні розбіжності їх зникають. Спробуємо тепер відновити порядок подій, наскільки це можливо.

Коли минув час суботнього спокою, під час якого закон не дозволяв займатися житейськими справами, тобто в суботу ввечері, деякі з жон-мироносиць пішли й купили пахощі, тобто запашні мазі, якими, за юдейським звичаєм, намащувалися тіла померлих. Коли настав перший день після суботи (так написано в євангеліста Матфея, 28, 1), дві Марії (Магдалина і мати Якова) з Саломією (Див.: Мк. 16, 1), Іоанною та іншими (Див.: Лк. 24, 10) пішли до гробу намастити тіло Ісуса Христа. Дуже рано, вдосвіта, коли було ще темно (Див.: Ін. 20, 1), вони залишили місто.

З цього, не без підстави, можна зробити висновок, що вони не чекали воскресіння Господа, як і апостоли (Див.: Ін. 20, 9), чим пояснюється досить тривале невір’я учеників у Воскресіння Христове. «Нічого великого й достойного Божества Ісусового не мають на думці жони, коли сидять навпроти гробу і коли купують миро, щоб за юдейським звичаєм помастити тіло, аби воно було духмяним, не тхнуло тлінням і щоб силою мира, яке висушує і поглинає вологу тіла, воно зберігалося непошкодженим. Ось про що думали жони» (Феофілакт). Тим безсумнівніша істина Воскресіння Христового, тим переконливіше свідчення, що воскресіння не є уявою екзальтованих учеників.

Першою прийшла до гробу Марія Магдалина. Вона йшла разом з іншими жінками. Але, будучи енергійнішою, Ма­рія Магдалина випередила своїх супутниць і підійшла до гробу раніше від інших. Цим пояснюється вказівка єван­геліста Іоана на час, коли Марія прибула до гробу: «вранці, коли було ще темно» (Ін. 20, 1), тоді як інші жінки прий­шли, коли вже розвиднялося (пор. Мк. 16, 2; Мф. 28, 1).

За свідченнями перших трьох євангелістів, Марія Магдалина була не одна, з нею було багато мироносиць. Цього не заперечує і святий Іоан, коли говорить, що, повернувшись до апостолів Петра та Іоана, Марія сказала їм: «Не знаємо, де поклали Його». Так вона могла сказати тільки від себе та інших мироносиць. До подібного способу оповіді вдається і євангеліст Лука; він говорить про подорожування до гробу Христового одного апостола Петра (Лк. 24, 12), а потім передає слова еммауських подорожніх: «І пішли деякі з наших (маються на увазі Петро та Іоан) до гробу» (Лк. 24, 24).

Побачивши, що камінь відвалено від гробу (ангела на камені, що явився потім іншим жонам-мироносицям, Марія Магдалина не бачила), Марія Магдалина подума­ла,­ що тіло Господа винесли, і одразу ж побігла повідомити про це апостолів Петра та Іоана. По дорозі від гробу­ до міста вона, звичайно ж зустрілася з іншими жінками. Їх турбувала думка. хто відвалить їм камінь від гробу, бо він був дуже великий (Див.: Мк. 16, 3). Марія Магдалина роз­повіла їм про те, що бачила, і висловила своє побою­вання, що тіло Господа винесли (тому й говорить потім апостолам «не знаємо»). Прийшовши до Петра та Іоана, Ма­рія Магдалина сповіщає їм про свій здогад, що тіло їхнього Учителя і Господа з гробу винесли. Тим часом ін­ші жони-мироносиці приходять до гробу, бачать ангелів, чу­ють благовістя про воскресіння Господа і швидко відходять від гробу до апостолів. Про це детально говорять перші три євангелісти (Див.: Мф. 28, 5–8; Мк. 16, 4–8; Лк. 24, 3–8).

Євангеліст Марк пише, що, коли жінки підійшли до гробу, а потім увійшли в нього, вони побачили юнака (Див.: Мк. 16, 5). У цей час камінь вже було відвалено від гробу, про це їм могла сказати Марія Магдалина. Євангелісти Марк і Лука називають вісників юнаками, або мужами (Див.: Мк. 16, 5; Лк. 24, 4), а  євангелісти Матфей та Іоан називають їх ангелами. Небесні духи, щоб стати видимими для людини, повинні були набувати людського вигляду. Тому про них говориться у Святому Письмі як про людей, але це стосується їх тимчасового явлення. В такому випадку їхній вигляд не означає їхнього власного єства. Два євангелісти називають їх юнаками, мужами, бо жони-мироносиці бачили їх у людському вигляді; а інші два євангелісти прямо називають їх ангелами, передаючи їхню сутність, чим вони були в дійсності.

Друга відмінність між євангелістами стосується кількості ангелів. Апостоли Матфей і Марк говорять про одного, а Лука та Іоан згадують про двох. Слід зауважити, що обидва євангелісти, які згадують про одного ангела, не говорять нічого такого, що виключало б присутність і другого ангела. Вони згадують тільки про ангела, який розмовляв, що, звичайно, не виключає присутності й другого ангела. За словами святого Марка, ангел був усередині гробової печери, отже, не той, про якого святий Матфей говорить, що він сидів іззовні на відваленому камені. Про останнього святий Марк нічого не говорить, оповідаючи про іншого. Крім того, «могли вони бачити ангела, що сидів на відваленому камені, як сказано у Матфея: могли знову бачити його ж і всередині гробу, якщо він випередив їх і увійшов туди» (Феофілакт). За свідченням євангеліста Марка, ангел сидів праворуч, бо смертне ложе Господа було з правого боку від входу в печеру. Гробниця була  велика за розміром.

Ангел, звернувшись до жон-мироносиць, сказав: «Не бійтеся» (Мф. 28, 5), «не жахайтеся» (Мк. 16, 6). Ангел «найперше звільняє їх від страху… і словами, і поглядом, бо у світлому з’явився вигляді, як той, хто приносить радісну вість» (Золотоустий). Таке підбадьорювання потрібне було жонам-мироносицям найперше тому, що вони були налякані чудесним явленням. Далі ангел каже: «Знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут — Він воскрес, як сказав. Підійдіть, погляньте на місце, де лежав Господь» (Мф. 28, 5–6; пор.  Мк. 16, 6; Лк. 24, 5–6). Господь неодноразово говорив ученикам про Своє воскресіння, і жони, які супроводжували їх, безперечно, знали про це. Щоб вони переконалися в тому, що Воскре­сіння Ісуса Христа дійсно сталося, ангел запрошує їх подивитися на місце, де лежало тіло Господа. Євангеліст Лука наводить і такі слова ангела, яких нема в інших євангелістів: «Чого шукаєте Живого між мертвими?» (Лк. 24, 5).  Вираз цей не означає, що у гробі, крім Христа, були ще інші мерці (пор. Лк. 23, 5). Його значення таке: чому ви думаєте, що мертвий Той, Хто насправді живий? «Згадай­те, як Він говорив вам, коли був ще в Галилеї, кажучи, що Синові Людському належить бути виданим до  рук людей-грішників, і бути розп’ятим, і на третій день воскреснути» (Лк. 24, 6–7). Як зазначають євангелісти Матфей і Марк, ангел нагадує жонам-мироносицям, що Господь обіцяв випередити учеників після Свого воскресіння в ­Галилеї. В євангеліста Луки ангели, щоб упевнити жінок в істині Воскресіння Христового, вказують, що Сам Господь провіщав про це, коли був ще в Галилеї. Одна деталь не виключає іншу. Тому не можна думати, що єванге­лісти суперечать один одному. Ангел наказує жонам-мироносицям: «йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові, що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите» (Мк. 16, 7). Ще недавно, в найтяжчі хвилини для Господа, Петро зрікся Його з клятвою. Але потім, після свого падін­ня, він гірко плакав і каявся. Тому ангел, безсумнівно­ за велін­ням Господа, сказав, щоб сповістили радісну вість про Воскресіння Христове і Петрові і тим самим да­ли знати, що Господь простив йому гріх, ради його покаяння.­

Слухняні словам ангелів (Див.: Мф. 28, 7; Мк. 16, 7), жони-мироносиці пішли до апостолів, щоб розповісти їм про те, що побачили й почули. А в цей час, одержавши вістку від Марії Магдалини про те, що тіла Господа нема у гробі, Петро та Іоан побігли до гробу. Вони побігли разом, але Іоан, молодший за Петра, біг швидше і  тому прибіг до гробу раніше від Петра. В цей час жон-мироносиць там уже не було. Іоан не ввійшов до гробу. Певно, обстановка відлюдного саду за незвичайних обставин опанувала його душу, і він  не зважився увійти до гробу, а тільки нахилився в отвір, від якого було відвалено камінь, і побачив покривала, що лежали там. Слідом за ним прийшов Петро. Він, мужніший і сміливі­ший, яким його зображають євангельські оповідання, увійшов до гробу.

Євангеліст Лука, описуючи, як біг до гробу Петро (Див.: 24, 12), говорить, що він, нахилившись, побачив, що лежать згорнуті ризи, і не зазначає, що апостол увіходив до самого гробу. Це не суперечить оповіданню євангеліста Іоана. Євангеліст Лука пропускає це задля стислості своєї оповіді, а євангеліст Іоан доповнює його. До того ж ніщо не перешкоджає припустити, що й Петро спочатку нахилився до гробу, як це зробив Іоан, а потім увійшов до гробу.

Іоан побачивши покрівці, увірував (Див.: Ін. 20, 8). Йдеться не про те, що він повірив словам Марії Магдали­ни, що винесли тіло Господа (Феофілакт), а про те, що він увірував у воскресіння Господа (Золотоустий). Поба­чив­ши залишені у гробі пелени і згорнуту, покладену в окремому місці хустку, якою була пов’язана голова Госпо­да, Іоан дійшов висновку, що тіла Ісусового не вкрадено.­ При крадіжці речі не могли бути в такому порядку. Це переконання привело його до віри, що Господь воскрес.

З Євангелія від Луки видно, що апостол Петро повернувся до себе, не маючи віри. Він лише дивувався з того, що сталося (Див.: Лк. 24, 12). Пояснюючи, чому один з учеників увірував тільки тоді, коли побачив покривала, а другий зовсім не увірував, а повернувся до себе здивованим, євангеліст Іоан зауважує, що вони «ще не знали Писання, що Йому належало воскреснути з мертвих» (Ін. 20, 9). Господь відкрив розум ученикам, щоб розуміти Писання, тільки після Свого воскресіння, а повне розуміння Писання апостоли одержали тільки після зішестя Святого Духа (Див.: Лк. 24, 45). До воскресіння Ісуса Христа з мертвих ученики не розуміли Його власних провіщань про воскресіння (Див.: Лк. 18, 34) і навіть запи­-ту­вали один одного, що це значить — воскреснути з мер­т­вих (Див.: Мк. 9, 10). Та через п’ятдесят днів після вос­кресіння з якою силою переконливості той самий апо­с­тол Петро, який зараз ще не знає Писання про Воскресіння Христове, доводив потім юдеям, що Йому, за Писанням, належало воскреснути з мертвих (Див.: Діян. 2, 22–32). А тим часом ученики поверталися до себе: один, — віруючи, а другий, — дивуючись з того, що сталося.

Як видно з дальшого повістування євангеліста Іоана, Марія Магдалина вдруге повернулася до гробу слідом за апостолами. Можливо, вона застала їх ще при гробі, а може, вони щойно пішли. Вона плакала, бо вважала, що вкрадено тіло Господа, і не знала, де його покладено (Див.: Ін. 20, 13, 15). Повідомлення інших жінок-мироносиць про з’явлення ангелів, які говорили про воскресіння Господа, Марія Магдалина або не чула, або ж не вірила їм, як не вірили й інші ученики (Див.: Лк. 24, 11). Обливаючись сльозами, вона нахилилася до гробу і крізь отвір, від якого було відвалено камінь, побачила двох ангелів. До самого гробу ввійти вона не наважилася, мабуть, з тієї ж причини, що й Іоан.

Ангели сиділи на тому місці, де лежало тіло Ісуса Христа: один у головах, а другий — у ногах. Вони запитали Марію Магдалину, чого вона плаче, не для того, щоб довідатися про причину плачу, а щоб її втішити. Марія Магдалина відповідала небесним вісникам так просто, неначе вона розмовляла з людьми. Так заглиблена була вона в одну думку. І ця думка не дає місця в її засмученій душі для інших. Вона повторює цю думку: «Взяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його» (Ін. 20, 13).

Може, випадково, а може, відчувши біля себе когось, Марія Магдалина обернулася назад і побачила, що стоїть Ісус, та не впізнала Його. Господь, мабуть, явився в іншому вигляді, як потім і еммауським подорожнім, — у постаті смиренній і звичайній. Тому Марії Магдалині здалося, що це — садівник. Як видно з усього оповідання, в неї зовсім не було думки про Воскресіння Христове.­ Гос­поду не вгодно було, щоб Марія відразу Його пізнала.­ Вона не впізнала Господа навіть голосу, як впізнала потім. По воскресінні тіло Спасителя мало таку власти­вість, що на бажання Господа воно могло бути видимим і невидимим. Господь неначе управляв Своєю видимістю.

Ісус Христос говорить їй: «Жоно, чого плачеш? Кого шукаєш?» Марія гадала, що це садівник того саду, де був похований Господь. Якщо Марія думала, що тіло Господа­ взяли вороги, то вона могла припускати, що садівник був у  змові з ними, тому й попросила його відкрити їй таємни­цю і віддати тіло улюбленого Вчителя. Якщо ж вона дума­ла, що тіло Господа перенесено за наказом власника саду на інше місце, то це, звичайно, було зроблено з до­помогою садівника. Тому вона й попросила показати їй місце, щоб вона могла взяти тіло й перенести в безпечніше місце, де юдеї не могли б познущатися з мерт­вого тіла Господа (Феофілакт). Марія не називає Ісу­са Христа на ймення, а говорить просто «Його». Вона га­да­ла, що садівникові має бути відомо, про Кого мовиться.

Після цього воскреслий Господь відкривається Марії Магдалині, звернувшись до неї на ймення: «Маріє!» Ії ім’я, можливо, було вимовлене з добре знайомою їй інтонацією, і за нею вона відразу впізнала Учителя і Господа. Із покликом «Раввуні!» — Учителю! — Марія Магдалина, напевно, кинулася до Господа, але почула: «Не доторкайся до Мене» (Лк. 20, 17). Мабуть, вона бажала доторкнутися до Нього, інакше була б зайвою ця заборона. Через якийсь час воскреслий Господь не борони­тиме жонам-мироносицям обняти Його ноги (Див.: Мф. 28, 9), увечері того ж дня скаже апостолам, щоб ті доторкнулися до Нього, покаже їм Свої руки й ноги (Див.: Лк. 24, 39), а через вісім днів скаже Фомі торкатися до Нього (Ін. 20, 27). З цього слід зробити висновок, що ця заборона Господа мала підставу в теперішніх думках і намірах Марії Магдалини.

Як видно з усієї оповіді, Марія не чекала воскресін­ня Господа. І ось несподівано для себе вона бачить Його. Яке замішання думок і почуттів мусило збуритися в ній! Це Він — безсумнівно! Та чи в тілі, справді воскреслому, чи це тільки Його дух (Пор. Лк. 24, 37)? Вона кидається до Нього, щоб на дотик упевнитися в тому, що бачить її око, щоб утримати Його, так би мовити, насильно, якщо це тільки дух у тілесному вигляді. Господь, читаючи, що відбувалося в душі Марії, лагідно усуває щире, але недо­речне тепер прагнення Марії (Феофілакт). Він наче гово­рить Марії: для твоєї впевненості, що це Я, нехай для тебе досить буде Моїх слів, а не доторкання. А щоб розвіяти твої вагання — чи це дух Я в тілесному вигляді, — кажу тобі, що Я не зійшов ще до Отця Мого, отже, не дух в тілесному вигляді (Феофілакт, пор. І. Золотоустий). Отже, не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого. Замість цього йди до братів Моїх і скажи їм про цю радісну для них істину — про Моє воскресіння.

Це було перше явлення воскреслого Господа. Тому євангеліст Марк говорить: «Ісус… насамперед явився Марії Магдалині, з якої вигнав сім бісів» (Мк. 16, 9). Як жінка першою згрішила, так жінка першою удостоюється почути від Самого Переможця гріха вістку про перемогу над гріхом і смертю.

Про друге явлення воскреслого Господа оповідає євангеліст Матфей: «Коли жони-мироносиці йшли спо­вістити ученикам про те, що бачили й чули при гробі, Сам Господь зустрів їх на дорозі і сказав: «Радуйтеся!» Вони ж, приступивши, припали до ніг Його і вклонились Йому» (Мф. 28, 9). Завдяки цьому доторканню жони-мироносиці твердо впевнилися в Його воскресінні і поклонилися Йому, віддавши тим самим велику шану й свід­чення своєї любові до Нього (Золотоустий). Як зазна­чає євангеліст Марк, ученики не повірили словам мироносиць (Див.: Мк. 16, 11).

5. Явлення воскреслого Христа двом ученикам, які йшли в село Еммаус (Лк. 24, 13–35)

Розповідь про явлення воскреслого Христа еммауським подорожнім є особливістю Євангелія від Луки, який детально описує цю подію. Євангеліст Марк згадує про неї дуже коротко (Див.: Мк. 16, 12–13).

Отже, розглянемо детально розповідь Луки.

Ст.13. Того ж дня двоє з них йшли в село, що було стадій за шістдесят від Єрусалима і звалося Еммаус.

«Того ж дня», тобто тоді, коли вранці жони-мироно­си­ці й Петро з Іоаном ходили до гробу, в самий день Вос­кресіння Христового, два ученики прямували в село Еммаус. Ці ученики не належали до «дванадцяти», а точніше, тепер до одинадцяти, бо Іуда-зрадник відпав від апос­толь­ського сонму. Євангеліст Лука далі відрізняє цих двох учеників від одинадцяти апостолів (Див.: Лк. 24, 33). Ра­зом­ з тим він зауважує, що ці еммауські супутники належали до­ учеників Христа — 70 апостолів (Пор. Лк. 10, 1). Один з  еммауських подорожніх далі називається Клеопою (Див.: Лк.: 24, 18). Це може бути той Клеопа, про жін­ку якого, сестру (двоюрідну) Богоматері, Марію, згаду­ється в Євангеліях (Пор. Ін. 19, 25). Другий же ученик, за пе­реданням, був сам євангеліст Лука (Див.: Феофілакт), бо він описує цю подію детально і наочно, як її очевидець.

Ученики йшли в село, що називалося Еммаус. Це не той Еммаус, який знаходився в Юдейській долині, недалеко від Генісаретського (Тіверіадського) озера і згодом називався Нікополем (хоч церковний історик Євсевій (ІV ст.) і блаж. Ієронім мають на увазі саме цей Еммаус). Останній був досить великим містом, а євангельський Еммаус — село. Той знаходився від Єрусалима на відстані 176 стадій, а євангельський Еммаус — за 60 стадій. Село Еммаус розташоване на захід від Єрусалима по дорозі в Іоппію. 60 стадій дорівнює понад 10 км.

Ми не знаємо, в якій потребі два ученики простували в Еммаус. Та цілком очевидно, що була якась важлива причина залишити в такий день Єрусалим, де сталися важливі події. Євангеліст говорить, що вони «розмовляли між собою про всі ці події» (Лк. 24, 14).

Вони говорили між собою про страждання Ісуса Христа, про Його розп’яття, про Його погребіння, нарешті, про Його воскресіння, чому їх любляче серце  бажало б вірити, але на перешкоді цьому були сумніви непросвіченого їх розуму. Проте сумніви не віддалили учеників від Христа. До Нього схиляла їх любов. Страх перед во­ро­гами Христа не завадив їм визнавати Його як очікува­но­го Месію перед невідомим супутником, що трапився їм у дорозі: «Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має виз­­волити Ізраїль» (Лк. 24, 21). Події останніх днів життя Ісуса Христа тягарем лягли їм на їх душу. Вони не знали, що думати про них, і від усього цього були сумні (Див.: 24, 17).

Ст. 15–16. І, коли вони розмовляли і міркували між собою, Сам Ісус, наблизившись, пішов з ними. Але очі їхні були стримані, так що вони не впізнали Його.

Під час розмови учеників, за словами євангеліста, Ісус Христос, «наблизившись, пішов з ними», тобто наздогнав їх у дорозі й пішов з ними як супутник, що мав іти однією з ними дорогою. «Очі їхні були стримані» в цей час, — говорить святий Лука. Згідно з оповіддю про це явлення святого Марка, Господь явився ученикам «в іншому образі» (Мк. 16, 12). Цей вислів переконливо пояснює, чому вони не впізнали Його. Не маючи певності щодо воскресіння Ісуса Христа, як могли Лука і Клеопа впізнати в цьому спокійному і звичайному зовні подорожньому недавно замученого й розіп’ятого їхнього Учителя і Господа? Безсумнівно, що до цієї природної причини приєдналася й причина Божественна: Господу не угодно було, щоб ученики відразу впізнали Його. Тому «інший образ» Він використав як засіб, щоб до певного часу не бути впізнаним.

Чому така була Його воля і чому Він не бажав, щоб вони впізнали Його одразу ж? Можливо, говорить блаженний Феофілакт, «для того, щоб вони відкрили всі свої вагання, відкрили свою рану і потім уже прийняли ліки; щоб після довгого проміжку стати для них приємнішим; щоб навчити їх, почавши від Мойсея і пророків, і тоді вже бути впізнаним; щоб вони краще повірили, що тіло Його вже не таке, щоб його могли бачити всі взагалі, але, хоч воскресло те саме, що й постраждало, проте видиме воно буває тільки для тих, кому Він зволить явити; щоб вони здобули з цього велику користь, щоб не хиталися вже від вагань, — чому Він знову не знаходиться серед народу, — але щоб роздумували в собі, що спосіб життя Його по воскресінні значно різниться від звичайного, він не людський, а Божественний». Господь хотів, щоб віра Луки й Клеопи спочатку ствердилася розумно, а потім уже зміцніла через зір тілесними очима.

Для того, щоб віра учеників зміцніла і стала розумною, Господь почав з ними бесіду.

Ст. 17. Він же сказав до них: про що ви сперечаєтесь між собою, ідучи, і чим ви засмучені? (ст. 17).

Як всевідаючий Бог, Господь знав, про що розмов­ля­ли Лука й Клеопа, але Він хотів дізнатися від них самих, що є предметом їхньої бесіди, щоб тим самим силь­ні­ше вкласти в їхні душі Своє вчення. Він хотів, щоб вони самі розкрили свої душевні недуги, щоб потім подати їм необхідне лікування. Воскреслий Христос звернувся до Луки й Клеопи з таким самим запитанням, з яким Він звернувся незадовго перед цим до Марії Магдалини, також на деякий час приховуючи Себе від неї (Див.: Ін. 20, 15).

Ученики були «засмучені», і це свідчить про те, що віра у воскресіння Ісуса Христа ще не просвітила їх розум і не звеселила їх серце. Вони були в тяжкому душевному стані через усе те, що сталося з їхнім Учителем і Господом. Насолода віри ще не розігнала болю сердечного, який відчувається у словах Клеопи.

Ст. 18. Один з них, на ім’я Клеопа, сказав Йому у відповідь: невже Ти, один з тих, що прийшли до Єру­салима, не знаєш, що сталося в ньому цими днями?

Клеопа вважає свого невідомого супутника подо­рож­нім з юдеїв, який прибув до Єрусалима на свято з іншої країни. Клеопа не припускає думки, щоб житель Єру­салима чи якогось іншого місця Палестини міг не зна­ти про те, що сталося в Єрусалимі за  останні дні. На його думку, про це повинні були знати й прибульці. Тому він говорить: «Невже Ти один з тих, що прийшли… не знаєш?»

На запитання Ісуса Христа: «Що саме?» — яке нібито свідчить про те, що Він один не знає подій останніх днів, ученики відповідають словами, в яких відчуваються здивування, душевна скорбота і смуток. Їх відповідь знаменна тим, що показує, як дивилися ученики на свого Учителя в той час, коли їхні кращі надії, на  їх думку, не справдилися.

Ст. 19–21. Вони відповіли Йому: про Ісуса Назарянина, Який був мужем-пророком, сильним ділом і словом перед Богом і всіма людьми. Як видали Його первосвященики і начальники наші для засудження на смерть і розіп’яли Його. Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль; до того ж сьогодні вже третій день, як усе це сталося.

Розповідаючи своєму Супутникові про винуватця подій останніх днів, Лука і Клеопа не називають Спасителя Христом (Месією), а тільки Ісусом Назарянином, бо вони вважають, що їх месіанські надії не справдилися. Вони гадають, що і під цим іменем Його знають ті, хто був у ці дні в Єрусалимі. Незважаючи на Свою ганебну смерть на хресті поряд з розбійниками, для них Ісус залишився пророком, надзвичайним посланцем Божим, яких, крім Іоана Хрестителя, давно вже не бачив юдейський народ. Вони сповідують перед незнайомцем свою ві­ру в Нього як в істинного пророка. На їх думку, Він за­свід­­­чив Свою пророчу достойність тим, що був «сильним­ ділом» (творив великі чудеса) «і словом» (проповідував таке вчення, яке міг прийняти тільки від Бога). Про цю Його силу в ділі і слові свідчив і Сам Бог, свідчив і весь народ. Далі Лука і Клеопа говорять незнайомцю, що стосовно Його пророчої достойності була незгода між ними і начальниками юдейськими. Коли первосвященики і начальники юдейські видали Його як злочинця на хресну смерть, то вони, тобто еммауські супутники, сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль. Однак Лука і Клеопа не говорять про те, які це були надії: політичні чи релігійні. Вони засмучені тим, що ці надії не справдились, або принаймні вони не розуміють, що діється.

«До того ж сьогодні вже третій день, як це сталося», тобто як Його розіп’яли. Він помер, Його поховано, а надії їхні не збуваються. Господь провіщав ученикам про Своє воскресіння на третій день, але тоді ученики не зрозуміли Його пророцтва. Проте вони чекали в цей час (на третій день після Його смерті) чогось незвичайного, що насправді й сталось, але вони поки що не зрозуміли цього. Блаженний Феофілакт говорить: «Мені здається, що ці два мужі були в сильному ваганні думок, вони ані дуже вірили, ані дуже не вірили. Адже слова: «ми сподівалися, що Він визволить Ізраїля», виявляють невіру; а слова: «нині вже третій день» показують, що люди вже близькі до того, щоб пригадати слова Господа: «На третій день воскресну». Ці слова, коли їх розглядати в усій сукупності, справді властиві людям, які переживають великий сумнів, бо вони незвичайністю воскресіння були дуже здивовані і в складному становищі розгубилися».

Продовжуючи розмову з незнайомим, Лука й Клеопа говорять:

Ст. 22–24.Та ще й налякали нас деякі жінки з наших, які вранці були біля гробу, і не знайшли тіла Його, і, прийшовши, розповідали, що вони бачили і явлення ангелів, які говорять, що Він живий. І пішли деякі з наших до гробу, і знайшли так, як жінки говорили, а Самого ж не бачили.

Посилаючись на «деяких жінок з наших», еммауські подорожні під «нашими» розуміють учеників та учениць Ісусових. Жінки, тобто жони-мироносиці, налякали апостолів. Вони пішли рано до гробу і незабаром повернулися, розповідаючи, що не знайшли там того, що шукали (тобто тіла Ісусового), а бачили те, чого не шукали (тобто ангелів), і чули те, чого не сподівалися, — ангели сказали їм, що Він живий. Тут варта уваги щирість учеників, з якою вони говорять про відвідання жонами-мироносицями гробу, про те, що вони бачили і чули. Після такої звіст­ки «деякі з наших» (еммауські супутники мають на увазі Петра та Іоана) пішли до гробу. Цей вислів свідчить про те, що і євангеліст Лука знав про те, що до гробу приходив не один апостол Петро, хоча в розповіді про це свя­тий Лука називає тільки Петра (Див.: Лк. 24, 12). Ці слова еммауських подорожніх підтверджують достовірність свідчення святого Іоана, що Петро ходив до гробу з іншим учеником, якого любив Ісус (Див.: Ін. 20, 2). Закінчуючи свою розповідь, Лука і Клеопа говорять, що хоч ученики знайшли біля гробу все так, як говорили жінки, проте вони «Самого ж не бачили». Саме це і ставить їх у скрутне становище, бо вони не знають, що про все це думати. Ученики не бачили ангелів, благовістя про воскре­сіння Ісуса не чули, тіла Його у гробі не знайшли, Самого Його не бачили, а жінки говорять, що бачили ангелів і чули від них про Воскресіння Христове.

Лука і Клеопа прямо не говорять про явлення вос­крес­лого Христа жонам-мироносицям, але слід думати, що вони про це чули, бо воскреслий Христос явився жінкам, коли вони поверталися від гробу до учеників. Якщо жони-мироносиці розповіли ученикам про явлення­ ангелів, то тим паче вони не могли не сказати про явлення Самого Ісуса Христа. Тому Лука і Клеопа говорять своєму супутникові, що ученики «Самого ж не бачили», тим самим побічно підтверджуючи, що жінки Його бачили. Цим вони закінчують свою розповідь і пояснюють, чим вони тепер украй здивовані і чому вони засмучені.

Ст. 25–27. Тоді Він сказав їм: о нерозумні і мляві сер­цем, щоб вірувати в усе, про що говорили пророки! Чи не так же належало постраждати Христу й увій­ти в славу Свою? І, почавши від Мойсея і від усіх пророків, пояснював їм сказане про Нього у всьому Писанні.

Не відкриваючись ще ученикам, Ісус Христос виступає в ролі равві (вчителя), який добре знає Писання. Він називає їх «нерозумними і млявими серцем, щоб вірувати в усе, про що говорили пророки», і тим самим пояснює причину їх невиразного стану. Ученики почасти розуміли і почасти вірили, але вони не вірили «в усе». За словами Феофілакта, «можна вірувати почасти і вірувати цілком». Віра учеників не була всеосяжною. Вони вірили не всім провіщанням пророків, тому й не зрозуміли всього, що сталося з їхнім Учителем і Господом.

«Чи не так же належало постраждати Христу?» — говорить Господь Луці й Клеопі. Необхідність страждань Месії-Христа для багатьох була спокусою. Але те, що спо­кушало одних, для інших — людей віри — було виявом Бо­жественних планів спасіння роду людського. Віра таких людей ґрунтувалася не на доказах людського розуму,­ а на пророчих провіщаннях, які були одкровенням Вищого Розуму — Бога. Ученики вважали, що страждання не­сумісні зі славою Месії. Але під славою Месії вони розуміли славу земного царя. Спаситель, повчаючи уче­ни­ків, говорить, що Христу належить саме через страж­дан­ня «увійти в славу Свою». Під «славою» Він розуміє сла­ву Владики духовного Царства Божого на землі і на не­бі, всупереч земним уявленням про визволення Ізраїля Месією (Див.: Лк. 24, 21).

Щоб переконати Луку й Клеопу в істинності Своїх слів, Господь пояснив їм провіщання про Месію «усіх» старозавітних пророків, починаючи від Мойсея. Які щасливі були еммауські супутники, удостоївшись почути пояснення пророцтв про Месію з уст Самого Господа!

Пояснюючи слова «належало постраждати Христу», святий Ісидор Пелусіот пише: «Належало постраждати Христу» вказує на вільне обрання страждання і на Божественне піклування, але не дає думки про прощенність тих, хто діяв, бо зловмисність нечестивих не була у згоді з Божественною волею. Злочинність їх намагалася навіть руйнувати те, що впорядкував Бог. Тому в лиходіях діяло нечестя, а Богом здійснено премудре домобудівництво і визволення людей; лукавство розпинателів обернуто на благодіяння роду людському, і плоть єхидни використано на приготування ліків».

Ст. 28–29. І наблизились вони до того села, куди йшли; і Він робив вигляд, що хоче йти далі. А вони затримували Його, кажучи: залишся з нами, бо вже вечоріє і день закінчується. І Він увійшов і залишився з ними.

Господь, очевидно, промовив звичайні при розста­ван­ні слова і тим самим дав зрозуміти, що хоче йти далі. Цим Він, мабуть, хотів викликати добрі почуття у Своїх супутників. Ученики «затримували Його». Це свідчить про їх довір’я до Нього і душевну прихильність. Але вони вказують не на справжню причину, чому вони затримували Його, а на те, що день закінчується, що вночі одному­ подорожувати небезпечно. Серцевідець же Господь знав прихильність їхніх душ і погодився на їхню пропозицію, звичайно, не з тієї причини, на яку вони посилалися. Він увійшов у дім, де була приготована для них вечеря.

Ст. 30–31. І коли Він возлежав з ними, то взяв хліб, благословив, переломив і подав їм. У них же відкрилися очі, і вони впізнали Його. Але Він став невидимим для них.

Під час трапези Господь узяв хліб, благословив, переломив і дав їм. За юдейським звичаєм, благословення і ламання хліба здійснював господар дому. Та подорожні, можливо, з поваги до равві (учителя), який своєю бесідою подарував їхнім душам таку насолоду, самі запропонували Йому цю честь. Благословення і молитва перед вечерею нагадали ученикам характерні особливості в благословеннях і молитвах Господа. Але тільки цим не можна пояснити того, що відкрились у них очі. Як стримані були очі їхні з особливого наміру Господа, так і відкрились їхні очі з того ж наміру Божого.

Воскреслий Господь міг керувати Своєю видимістю. Розмовляючи з Лукою і Клеопою, Він сидів з ними за вече­рею і раптом «став невидимий» для Своїх співрозмовни­ків. Лука й Клеопа, дуже близькі до Ісуса Христа люди, які постійно бачили Його до страждань, не впізнавали Його до того часу, поки Він Сам не дав їм Себе впізнати за звичною для них дією (в цьому випадку ламання хлі­ба); в них тоді відкрились очі, і вони впізнали Його. Поряд­ з такою властивістю бути за бажанням невидимим або видимим, воскресле тіло Христове мало здатність проникати крізь усякі матеріальні перепони, не руйнуючи їх.

Коли в Луки й Клеопи відкрилися очі і вони впізнали в супутникові свого Вчителя і Господа, їхні серця сповнилися живою вірою, що це дійсно Він, не привид, не дух, а Він Сам у Своєму власному тілі, але тепер — особливому, нетлінному, прославленому.

Ст. 32. І вони сказали один одному: чи ж не палало в нас серце наше, коли Він говорив нам у дорозі і коли пояснював нам Писання?

Підтвердження своєї впевненості у тому, що їм явився воскреслий Христос, Лука й Клеопа вбачають у глибокому почутті, яке викликала в них мова їх Супутни­ка, коли Він пояснював їм Писання. Вираз «палало серце» означає надзвичайно приємний і солодкий стан душі (Див.: Пс. 38, 4; Ієр. 20, 9). «Серце їх палало або від вогню слів Господніх, коли, слухаючи пояснення Господом Писань, вони внутрішньо зігрівалися і згоджувалися з Його словами як правдивими; або, коли Він пояснював їм Писання, серце їх билося і всередині промовляло: Цей Самий, що пояснює нам, є Господь» (Феофілакт).

Ст. 33–35. І, вставши, тієї ж години повернулися вони до Єрусалима, і знайшли разом одинадцятьох і тих, що були з ними, які говорили, що Господь во­істину воскрес і явився Симонові. А вони розпо­віли, що було в дорозі і як вони Його впізнали в переломленні хліба.

І хоч уже настав вечір, Лука й Клеопа поспішили повернутися в Єрусалим. Не вдовольняючись самі своєю радістю, вони спішили поділитися нею з іншими ученика­ми Христовими, чия віра на початку цього дня так само зма­галася з ваганнями. Повернувшись до Єрусалима, Лука й Клеопа прийшли до зібраних апостолів і сповісти­ли про явлення їм Господа. Апостоли розповіли, що «Господь воістину воскрес і явився Симонові». Про явлення воскреслого Христа апостолу Петру в Євангеліях не гово­­рить­ся ніде, крім цього місця. Це свідчить про те, що єван­­ге­­лісти записали не все, що їм було відомо, а багато­ з того, що знали, пропустили. Апостол Павло згадує, без­перечно, на підставі цілком певних відомостей, що Господь явився Петрові перше, ніж іншим ученикам (Див.: 1 Кор. 15, 5). Обставини цього явлення залишилися невідомими.­

Явлення воскреслого Христа еммауським супутникам — це один із шляхів до Бога, шлях цей повільний і нелегкий, шлях сумнівів і досліджень, релігійних пошуків і свідомого переконання. Людський розум не завжди погоджується з вірою простосердечних людей, що Господь воскрес. Та коли цей розум щиро шукає єдино правильного шляху до істини, то Господь не залишить його в пітьмі болючих сумнівів.

6. Явлення воскреслого Христа всім апостолам, крім Фоми, в перший день після воскресіння (Лк. 24, 36–49; Ін. 20, 19–25; Мк. 16, 14–18)

Про явлення воскреслого Спасителя апостолам у перший день після воскресіння оповідають євангелісти Марк, Лука та Іоан. При цьому євангеліст Марк і євангеліст Лука, не маючи на меті говорити про всі явлення Господа ученикам, обмежуються цим явленням, як першим і останнім, уміщуючи в описання цього явлення суть усього, чого Господь навчав Своїх учеників протягом сорока днів до вознесіння (Див.: Діян. 1, 3). Сам же євангеліст Лука говорить, що в ці сорок днів Господь являвся ученикам, навчаючи їх істин Царства Божого. Але з усіх цих явлень святий Лука говорить тільки про одне і об’єднує всі повчання Господні, про які євангеліст вважав за необхідне написати. Тому не можна бути впевненим, що все, про що тут повідомляє святий Лука, Господь сказав при цьому явленні чи щось стосується наступних явлень в інші дні. З цієї ж причини і повчання Господні, про які говорить Лука, не однакові  зі словами Христовими, що їх записав святий Марк. Якщо ж вважати, що оповідь євангеліста Луки безперервно-послідовна (так само, як і євангеліста Марка), то в такому випадку довелося б припусти­ти, що і вознесення Господа (Див.: Лк. 24, 50–51) сталося в той же самий день після воскресіння, чого зовсім не можна узгодити з іншими євангельськими оповідями.

Те, що євангелісти Лука, Іоан і Марк описують явлення воскреслого Христа ученикам у перший день тижня, видно з таких євангельських слів. Святий Лука, розповівши про явлення воскреслого Христа еммауським супутникам та про поверненням їх увечері того ж дня після суботи в Єрусалим до апостолів, пише: «Коли вони про це говорили, Сам Ісус став посеред них і сказав їм: мир вам» (Лк. 24, 36). Вираз «коли вони говорили» сполучає одну подію (повернення до апостолів Луки й Клеопи) з іншою (явленням Христа апостолам). Святий Іоан ще точніше визначає час явлення воскреслого Господа апостолам. Він говорить: «Того ж першого дня після суботи, ввечері, коли двері дому, де зібрались ученики його, були замкнені з остраху перед юдеями, прийшов Ісус і став посередині і каже їм: мир вам» (Ін. 20, 19). Святий Марк про це явлення оповідає так: «Нарешті Він явився самим одинадцятьом, коли вони возлежали на вечері, і дорікав їм за невір’я і жорстокосердість, що не повірили тим, які бачили Його воскреслим» (Мк. 16, 14) Слід звернути увагу на докори Господа ученикам за їх невір’я тим, що бачили Його після воскресіння, тобто жонам-мироносицям. Це могло бути тільки при першому явленні Христа ученикам, коли вони ще не вірили в Його воскресіння. Крім того, святий Марк зазначає, що це явлення Господа сталося, коли апостоли «возлежали на», що узгоджується з оповіданнями євангелістів Луки та Іоана.

Згідно з євангелістом Іоаном, воскреслий Христос прийшов, «коли двері дому, де зібралися ученики Його, були замкнені» (20, 19). Ця вказівка має важливе значення, бо вона підкреслює ту властивість воскреслого тіла Христового, що матеріальні предмети не були для нього перешкодою, щоб проходити крізь них. Як вийшов Спаситель безперешкодно із запечатаного гробу, не порушивши ні каменя, ні печатей, так і до апостолів увійшов, «коли двері були замкнені», не відчиняючи їх. Прославлена плоть Ісуса Христа була, на земний погляд, такою тонкою матеріально, такою вільною від звичних для нас грубо матері­альних недосконалостей і обмежень, що могла вільно проникати крізь усякі матеріальні перешкоди, їх не руйнуючи.

«Двері… були замкнені з остраху перед юдеями» (Ін. 20, 19). Причиною для цього могло бути ось що: сторожа,­ що була при гробі, дала знати членам юдейського сине­дріону про те, що сталося. Синедріон підкупив воїнів і намовив їх ширити по місту поголос, що ученики вночі за­брали тіло Ісусове, коли вартові поснули (Див.: Мф. 28, 11–15). До учеників Христових швидко могла дійти ця вигадка, і вони, побоюючись, що проти них можуть бути застосовані якісь насильницькі заходи, замикали двері.

Увійшовши крізь замкнені двері у світлицю, Ісус Христос сказав: «Мир вам!» (Ін. 20, 19; Лк. 24, 36). «Мир вам» — це звичайне вітання в юдеїв. Але тепер в устах Господа, коли Він дарував перед стражданнями ученикам Свій мир (Див.: Ін. 12, 27), це вітання має особливе значення і зміст. Ученики потребували миру, бо вони були в  тривозі і в страху перед юдеями.

Вони схвилювалися і злякалися, гадаючи, що бачать духа (Лк. 24, 37). Раптове явлення Спасителя при замкнених дверях стривожило і налякало учеників. Вони подумали, що це дух прийшов із шеола (місця перебування душ померлих).

Але Він сказав їм: чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у мене. І, сказавши це, показав їм руки і ноги (Лк. 24, 38–40; пор. Ін. 20, 20).

Серцевідець Господь, знаючи такі думки учеників, запевняє їх, що це Він Сам, живий, стоїть перед ними. Він — не примара і не дух. Щоб розвіяти вагання учени­ків, Він показує Свої руки й ноги, на яких видно було рани від цвяхів. Вони свідчать, що це — те саме тіло, яке було розіп’яте на хресті. Господь каже їм доторкнутися до Нього, роздивитися і тим самим переконатися, що це — Він, а не дух. Дух не має ні тіла, ні кісток, а в Нього — і  плоть, і кістки, хоч Він і пройшов крізь замкнені двері. Хри­стос показав їм руки і ноги Свої. І вони, мабуть, дотор­калися до них, щоб упевнитися. На це вказує святий Іоан у посланні: «…Що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали і чого торкалися руки наші» (1 Ін. 1, 1).

Коли ж вони від радості ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: чи маєте тут якусь їжу? Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними (Лк. 24, 41–43).

Євангеліст дуже точно передає психологічний стан учеників. Їх радість була тепер така велика, що їм не вірилося, що це саме так, що це не сон, не видіння, не мрія. Щоб остаточно переконати учеників, що це Він Сам, а не дух, Ісус Христос споживає перед ними їжу, чого не може робити ні дух, ні привид. На вимогу Господа, Йому подали шматок печеної риби і стільниковий мед, певно, те, що залишилося від вечері, за якою вони сиділи, і Він споживав їжу перед учениками. Блаженний Феофілакт говорить, що Господь «споживав їжу певною Божественною силою». Більшого засвідчення ученики вже не могли жадати, а тому без сумніву повірили в істину Воскресіння Христового.

Усе це свідчить про те, що й апостоли прийшли до віри через сумніви та вагання, що спочатку вони не вірили у Воскресіння, і тільки незаперечні докази переконали їх в істинності Воскресіння Христового, і лише після цього вони повірили.

Євангеліст Іоан, який доповнює оповідання святого Марка і святого Луки, далі говорить:

Ісус же сказав їм вдруге: мир вам! Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас. Сказавши це, він дихнув, і говорить їм: прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, тому відпустяться; на кому залишите, залишаться (Ін. 20, 21–23).

Певно, після того, як Господь переконав учеників у Своєму воскресінні через дотик до Себе і споживання перед ними їжі, Він удруге сказав: мир вам! Потім Він попередньо, ще до дня П’ятдесятниці, посвячує апостолів на майбутнє служіння через дарування їм благодаті Святого Духа. Господь говорить апостолам: «Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас». Бог послав Сина Свого Єдинородного здійснити визволення роду людського, Син Божий — Спаситель — посилає тепер апостолів у світ для того, щоб вони допомогли людству засвоїти здійснене Ним викуплення. Потім Він дихнув. Цей симво­лічний знак символізує дарування апостолам дарів Свя­то­го Духа. Це було дійсне, а не символічне тільки дару­ван­ня апостолам дарів Святого Духа, бо слідом за цим подихом Господь каже: «Прийміть Духа Святого», тобто дійсні дари Його. Повне ж виливання дарів Святого Духа на апостолів сталося в день П’ятдесятниці (Див.: Діян. 2, 1). Тепер же це дарування Святого Духа було попереднім, оскільки воно було потрібне до часу вознесення.­ Господь дарував їм «деяку владу і духовну благодать» (Феофілакт і Золотоустий). Ця дія має своєю метою за­пев­нити апостолів, що вони особисто Ним поставлені і посвячені на служіння Йому. В цій дії Спасителя не можна­ вбачати, як твердять богослови Римо-Католицької Церкви, вказівки на вічне виходження Духа Святого і від Сина.

Далі Господь говорить апостолам: «Кому відпустите­ гріхи, тому відпустяться; на кому залишите, залишаться».­ Після Петрового визнання Ісуса Месією — Христом і Си­ном­ Божим, — Спаситель обіцяв дати йому ключі Царства Небесного і владу в’язати і відпускати гріхи (Див.: Мф. 16, 19). Обіцянку було дано Петрові, як представнику апостолів, від імені яких він висловив сповідання віри. Тепер, після завершення справи викуплення, Спаси­тель виконує Свою обіцянку і дійсно дарує цю владу, і не одному Петрові, а всім апостолам (не виключаючи, зви­чай­но, і відсутнього апостола Фому, який належав до апос­толів). Ця владу Він стверджує даруванням благода­ті Святого Духа. У цій владі — суть апостольського служіння.­

Фома ж, один з дванадцятьох, який звався Близ­нюком, не був тут з ними, коли приходив Ісус. Інші ученики сказали йому: ми бачили Господа. Він же сказав їм: якщо не побачу на руках Його рани від цвя­хів, і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і  не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю (Ін. 20, 24–25).

Наскільки можна судити з деяких проявів характеру цього апостола (Див.: Ін. 11, 16; 14, 5), смерть Учителя справила на нього особливо велике враження. Його огорнули великий занепад духу і тяжкий сум (Пор. Лк. 24, 21), більше, ніж інших учеників. Цим, напевно, пояснюється його відчуження від інших апостолів. Такий душевний стан його підтверджується тим різким запереченням, яке він висловив ученикам, коли вони сказали йому, що бачили Господа. Після смерті Ісуса Христа він вважав усе скінченим. Надія залишила його. І коли йому сказали, що Господь живий, він вважає це неймовірним. Деяка напруженість його мови, з якою він висловив свою невіру, показує, що вона була продуманою і відповідала його вдачі. Він міг поступитися своїм переконанням тільки на тих умовах, які він висував. Зате глибина його невір’я відповідала потім глибині його віри.

7. Явлення воскреслого Христа апостолам разом з апостолом Фомою (Ін. 20, 26–29)

Про це явлення розповідає один тільки апостол Іоан. Чи являвся кому-небудь Господь на цьому тижні — невідомо, але Він точно не являвся ученикам, зібраним разом, про це виразно говорить апостол Іоан.

Ст. 26–29. Через вісім днів ученики Його знову були в домі, й Фома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були замкнені, став посеред них і сказав: мир вам! Потім говорить Фомі: дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою, і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним! Фома у відповідь сказав Йому: Господь мій і Бог мій!

Воскреслий Господь знову являється ученикам, коли двері їхньої світлиці були замкнені, але тепер — у присутності Фоми. Як і тоді, коли його не було, Господь стає посеред апостолів і подає їм благо миру.

Апостол Фома, хоч і висловив невір’я у воскресіння Христове, але вже не цурався інших учеників. Можливо, під впливом спілкування з ними, невір’я й безнадійність покинули його душу, і він поступово став здатним увірувати у воскресіння Христа. Потрібен був тільки промінь світла, який би осяяв душу апостола Фоми, щоб у ній знов спалахнуло полум’я віри й надії. Таким променем стало явлення воскреслого Христа.

Під час цього явлення Господь буквально повторює слова Фоми, в яких той виклав умови своєї віри (Див.: ст. 25). Це вже само собою повинно було збудити у Фомі віру в те, що Господь знає його душевний стан і те, як він поставився до свідчення апостолів.

З євангельського тексту не видно, чи торкався апостол Фома руки й ноги Спасителя, чи вкладав він свою руку в проколотий бік Господа, але зі слів того ж апостола­ Іоана — «…що ми чули, що бачили своїми очима, що роз­глядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя… звіщаємо вам» (1 Ін. 1, 1–2), — можна зробити висновок, що апостол Фома торкався воскреслого тіла Христо­вого. Про це ж говорить святий Кирило Олек­­­сандрійський: «Фома доторкався до боку Спасителя, уважно дослідив рану від військового списа, пильно оглянув рани від цвяхів. Як же, скажуть, у нетлінному тілі виникли ознаки руйнування? Адже рани на руках і ногах та прокол залізом — це ознаки пошкодження тіла, а тіло Христове, перетворене в нетління, повинно було відкласти водночас із перетворенням і все, що стосується пошкодження. Невже кульгавий і в іншому житті буде кривим? Або воскреснуть з одним оком сліпі на одне око? Тож як ми визволимось від тліну, коли спричинені ним хвороби зостануться в наших тілах? На це питання ми скажемо ось що: по воскресінні не буде в людях ніяких залишків пошкодження, ніяких ознак, що йому передують або за ним ідуть: посіяне-бо в немочі встане в силі, як говорить Павло, і посіяне не на славу встане у славі!  (1 Кор. 15, 43). Що ж інше означає встати в силі й славі, як не те, що всяка неміч, всяка неслава, пошкодження будуть усунені і рід людський вернеться до справжнього нетління? А що Фома вимагав того, щоб йому впевнитися, то Господь наш Ісус Христос, аби не подати нам жодного приводу для маловірства, так і з’являється, як вимагав Фома. Це для того, щоб ми правильно розуміли таїнство воскресіння, тобто щоб вірували, що воскресло не інше тіло, а те саме, яке вмерло на хресті».

Задовольнившись виконанням своєї вимоги, Фома вигукнув: «Господь мій і Бог мій!» Це — живе й повне спові­дування віри в Ісуса Христа. Апостола Фому вразило не саме тільки явлення Господа і доторкання до Його тіла, але й Його всевідання, бо воскреслий Христос повторив слова Фоми, сказані, коли Господа не було. Це — те саме, що раніш було з Нафанаїлом (Див.: Ін. 1, 46–50). Як тоді, так і тепер промінь світла проник у душу людини, що не вірила, і видалив звідтіль невір’я. І Фома з величезною силою, ясністю й виразністю висловлює свою віру в Ісуса Христа як Бога. Однак ця віра ґрунтувалася на чуттєвому сприйманні.

Далі Господь відкриває йому нову путь до віри і називає блаженними тих, що осягають віру цим шляхом.

Ст. 29. Ісус говорить йому: ти повірив, тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували! Оскільки і віра інших учеників у воскресіння Христове утверджувалася тим, що вони бачили Господа на власні очі й доторкалися до Нього, то слова, звернені до Фоми, хоч і меншою мірою, стосуються і всіх нас. Адже Христос Сам докоряв ученикам за невір’я й жорстокосердість, бо вони не йняли віри тим, котрі бачили Його воскреслого (Див.: Мк. 16, 14). Тут же Господь віру, засновану на тілесному баченні, протиставляє вірі, яка не знає такого бачення. З одного боку, Він говорить про віру, яка вимагає чуттєвого сприймання, тобто заснована на чуді, а з іншого боку — про віру, яка ґрунтується на простому свідченні, на слові, на вченні. Таке протиставлення Господь робив часто (Див.: Ін. 14, 11) і віддавав перевагу вірі, заснованій не на чуді, а на слові.

Господь ублажає тих, хто досягає віри другим шляхом, тобто шляхом довіри свідченню, слову, вченню. Проте Він не позбавляє блаженства і шлях Фоми до віри, але відзначає, що другий шлях вищий. «Сказав це не з тим, щоб Фому позбавити блаженства, а щоб втішити тих, які не бачили. Адже багато хто говорить: щасливі очі, що бачили Господа. Він утішає таких, кажучи, що більше блаженства в тому, щоб не бачити і вірувати» (Феофілакт, пор. І. Золотоустий). В особі апостола Фоми вирвано останній паросток невіри серед учеників Христових. Через Фому Господь показав новий шлях до віри, який став єдиним після Його вознесення з тілом на небо.

8. Явлення воскреслого Христа на Тіверіадському озері (Ін. 21, 1–14)

Як видно з оповіді євангеліста Іоана, перші вісім днів після Воскресіння Христового апостоли перебували­ в Єрусалимі. Потім вони пішли в Галилею, де Господь обіцяв їм з’явитися (Див.: Мф. 26, 32). Про це ж ска­зали мироносицям ангели (Див.: Мф. 28, 7). Перед воз­несенням Господа ученики знову прийшли в Єрусалим.

Ст. 1.Після того (тобто після явлення ученикам на восьмий день після воскресіння) знову явився Ісус ученикам Своїм по воскресінні з мертвих біля моря Тіверіадського. Явився ж так. Після воскресіння Христос спілкувався з учениками не постійно, не так, як рані­ше. «З’явився увечері — зник, потім — ще раз, через вісім днів, і знову зник: з’являється тепер над морем…. З цього­ видно, що коли б Він не зволив, то не був би видимий, бо Його тіло було вже нетлінне й безсмертне» (Золотоустий).

На Тіверіадському морі або озері (воно ж і Генісаретське озеро) Ісус Христос явився так.

Ст. 2–3. Були разом Симон-Петро, і Фома, званий Близнюком, і Нафанаїл з Кани Галилейської, і сини Зеведеєві, і двоє інших з учеників Його. Симон-Петро говорить їм: йду ловити рибу. Кажуть йому: йдемо і ми з тобою! Пішли, і відразу ввійшли в човен, і не впіймали в ту ніч нічого. Тут згадуються п’ять учеників з одинадцяти і ще двоє інших, що не були, мабуть, з числа найближчих учеників, тому їх і не названо на ім’я. Сини Зеведеєві також не називаються на ймення, і поставлено їх останніми в переліку апостолів. В інших переліках їх ставлять після Андрія й Петра. Це пояснюється тим, що автор Євангелія був одним з них. Про це ж говорить і те, що письменник не називає на ймення синів Зеведеєвих, як не називає їх і у всьому своєму Євангелії.

В Галилеї на берегах Тіверіадського озера в апосто­лів природно виникло бажання повернутися до своєї колишньої роботи — рибальства. Це ніскільки не суперечило­ їхньому майбутньому великому призначенню і не перешкоджало належно готуватися до всесвітньої проповіді, що мала початися після зішестя Святого Духа. Тієї ночі (ніч — найзручніший час для риболовлі) ученики Христові не впіймали нічого. Ця даремна праця протягом цілої ночі повинна була нагадати Петрові, Якову та Іоану по­дібну ніч, яка три роки тому передувала обранню їх Господом на апостольське служіння (Див.: Лк. 5, 5).

Ст. 4–6. А коли вже настав ранок, Ісус стояв на березі; але ученики не впізнали, що це Ісус. Ісус говорить їм: діти, чи є у вас якась їжа? Вони відповіли: ні. Він же сказав їм: закиньте сіті з правого боку човна і впіймаєте. Вони закинули і вже не могли витягти сіті через велику кількість риби.

Євангеліст не визначає, де саме на березі стояв Ісус Христос. Мабуть, це було біля Вифсаїди, звідки був родом Петро (Див.: Ін. 1, 44), або біля Капернаума, де в нього був дім (Див.: Мф. 8, 14). Апостоли не впізнали Ісуса Христа, мабуть, тому, що Він явився «в іншому образі» (Див.: Мк. 16, 12). А можливо, ще не зовсім розвидни­лося і на досить далекій відстані годі було його впізнати. Не виключено, що Господь не відкрив Себе апостолам, як це було з Марією Магдалиною та еммауськими супутниками. Ісус Христос запитав апостолів, чи мають вони якусь їжу, тобто чи є в них риба. За словом Господа, апос­толи закинули сіті і впіймали дуже багато риби, що, на думку деяких екзегетів, означає плідність апостольської проповіді.

Ст. 7–8. Тоді ученик, якого любив Ісус, говорить Петрові: це Господь. Симон же Петро, почувши, що це Господь, оперезався одягом (бо він був нагий) і кинувся в море. А інші ученики припливли човном, бо недалеко були від землі, ліктів близько двохсот, і тягли сіті з рибою.

Вражений чудесним виловом риби, євангеліст Іоан відчув серцем, що на березі стоїть Господь, за словом Якого кілька років тому стався такий самий чудесний вилов, і негайно сказав про свій здогад Петрові. Почувши це, Петро відразу кинувся у воду. В цьому надзвичайно точно виявились особливості характеру Петра та Іоана, відомі нам з Євангелія. «Іоан проникливіший, Петро палкіший; Іоан перший впізнав Господа, а Петро перший поспішив до Нього» (Феофілакт, пор. І Золотоустий), «Оперезавши себе, Петро виявив шану до Ісуса, а кинувшись у море, виказав свою любов… Епендим — це одежа із лляного полотна, якою фінікійські та сирійські рибалки оперізуються або по голому тілу, або поверх одягу (Феофілакт). Тому що риби було дуже багато, ученики не могли витягнути сіті у човен і потягнули їх до берега, де зручніше було витягнути.

Ст. 9–11. А коли вийшли на землю, бачать роз­кладене вогнище і що на ньому лежало, рибу і хліб. Ісус говорить їм: принесіть тієї риби, яку ви тепер упіймали. Симон-Петро пішов і витяг на землю сіть, повну великих рибин, — сто п’ятдесят три; і від такої кількості не порвалася сіть.

На думку православних екзегетів, риба і хліб з’явилися з всемогутньої волі Господа, Який колись кількома хлібинами й рибинами годував у пустелі багато тисяч народу (Див.: Ін. 6, 9–12). Але «тепер Христос творив уже не з існуючих речей, як творив до хреста» (Феофілакт). Господь побажав, щоб ученики споживали разом з наготованою невідомим для них чином їжею і спійману ними рибу на доказ того, що ця риба не є примарною. Петро витягнув невід з рибою не сам, а з допомогою інших учнів. Ця чудесна ловля риби справила таке сильне враження на Іоана, що через багато років, коли він писав Євангеліє, він пам’ятав, скільки було спіймано риби і те, що за такої кількості її не порвалася сіть. Хоч він і не вважає це за чудо, але відзначає як щось незвичайне.

Ст. 12–14. Ісус говорить їм: ідіть обідайте! Ніхто ж з учеників не посмів запитати Його: хто Ти? Бо знали, що це Господь. Ісус підходить, бере хліб і дає їм, також і рибу. Це вже втретє явився Ісус ученикам Своїм по воскресінні Своєму з мертвих.

Словами «йдіть обідайте» Господь підкликає учеників до того місця, де було наготовано їжу, а потім і Сам «підходить». Отже, Він був  на певній відстані від місця, де була наготована їжа. Господь бере в руки хліб як голова родини (такий був звичай в юдеїв) або як господар пригощання. Щось незвичайне й особливе було у воскреслому Христі цього разу. Тому й ученики перебували в особливому стані духу. Ученики «знали, що це Господь, тому й не запитували. Побачивши, що образ його змінився і повен вражаючої величі, вони дуже здивувалися. Їм хотілося б принаймні запитати про це, але страх і свідомість, що це був не хто інший, а саме Він, стримували їх від запитання» (Феофілакт).

Господь явився ученикам, коли вони були разом, утретє. Щоправда, тепер вони були не всі. Перше явлен­ня було у перший день тижня після Воскресіння Христо­во­го, друге — на восьмий день, а на Тіверіадському озері — третє явлення ученикам Христовим, зібраним разом. До цього числа явлень не входять інші явлення: жонам-мироносицям, апостолу Петру, еммауським супутникам та ін.

9. Відновлення Петра в апостольському достоїнстві (Ін. 21, 15–19)

По закінченні цієї трапези Ісус Христос звертається до Симона Петра з такими словами:

Ст. 15–17. Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене більше, ніж вони? Петро каже Йому: так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси ягнят Моїх! Ще говорить йому вдруге: Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене? Петро говорить Йому: так, Господи! Ти знаєш, що люблю Тебе. Ісус каже йому: паси вівці Мої! Каже йому втретє: Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене? Петро засмутився, що втретє спитав його: чи любиш Мене? І сказав Йому: Господи! Ти все знаєш; Ти знаєш; що я люблю Тебе. Ісус говорить йому: паси вівці Мої!

Тут звертає на себе увагу вираз «Симоне Іонин», який вжив Господь тричі. Ісус Христос назвав Петра Си­мо­ном Іониним, хоч Сам дав йому нове ім’я — Петро, обіцяючи при цьому: «На цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16, 18). Нази­ва­ю­чи­­­ апостола Петра Симоном, Господь хоче нагадати йому, що він ще не «камінь» (а саме таке значення має ім’я «Петро»), а людина і син людини. Через своє зречення­ Симон-Петро показав себе негідним нового імені. Ветха­ людина ще брала над ним гору, ще панувала його дум­кою, тому він і повинен називатися своїм попереднім ім’ям.

Преосвященний Ігнатій Брянчанінов так пояснює вислів Господній «Симоне Іонин»: «Господь немов говорить Петрові: Симоне Іонин! Симоне Іонин! Я назвав тебе колись Петром, каменем, і ти не був, як належить, твердим тому саме, що, одержавши своє ім’я з Моєї благодаті, ти міг бути дійсно з ним тільки тоді, коли б «зостався в цій благодаті». Ти ж поклався на власні сили своєї природи і тому став знов не Петром, каменем, а тим, ким був ти після народження, — звичайною слабкою людиною. Чи не казав Я перед самою розлукою з тобою, коли всі ми йшли в сад Гефсиманський, що «як гілка не може приносити плоду сама від себе, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені!» (Ін. 15, 4).

Розпалений вогонь не березі Тіверіадського озера повинен був нагадати Петрові той вогонь, біля якого він відрікся від Христа у дворі Каяфи. Тричі Петро зрікся Господа, тричі Господь запитує Петра про любов до Себе, тричі чує його сповідання, тричі доручає йому пасти овець духовної отари. Все це показує, що ця розмова воскреслого Христа з Петром має пряме відношення до відречення Петра від Господа. Бесіда має на меті урочисте відновлення відпалого Петра у чині апостольському. «Триразовим питанням і сповіданням виліковує триразове зречення і словами виправляє падіння, яке було на словах» (Феофілакт, пор. Золотоустий).

За першим разом Господь запитує Петра: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене (грецьк. — агапас Ме) більше, ніж вони?», тобто інші апостоли. Очевидно, таке протиставлення має нагадати апостолові Петру його зарозумілість, коли він з  такою впевненістю висловився серед братів: «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь» (Мф. 26, 33). Але тепер Петро вже не той. Він не стверджує протиставлення в запитанні Ісуса Христа. Тепер він не покладається на свою силу і на свою думку. Він не каже: «Так, Господи, я люблю Тебе більше, ніж інші ученики». Він не говорить також: «Я знаю, що люблю Тебе». Тепер ми бачимо його гордість подоланою. Він уже не сміє підносити себе над іншими. Покаянні сльози тієї тяжкої ночі зробили очі його ясними і світлими. Тепер Петро посилається на те, що відає Сам Господь. «Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе (грецьк. — філо Се)». Слова «більше, ніж вони» Петро залишає без відповіді. Він не порівнює своєї любові до Господа з любов’ю інших учеників. До того ж замість дієслова «агапас» (грецьк.), вжитого в запитанні Господа, що означає довершену, вічну любов, Петро вживає дієслово «філіс» (грецьк.), що виражає просто особисту прихильність, дружню відданість. Слід при цьому зауважити, що з запитання Господа не можна робити висновок, ніби Він не знав про стан внутрішнього життя апостола, ніби Йому не була відома міра любові апостола Петра.

За таке сповідання Господь доручає йому пасти ягнят Своїх духовних. Всі апостоли повинні бути пастиря­ми духовного стада Христового, але тут мову звернено тільки до апостола Петра, бо інші апостоли не зрікали­ся Христа і тому не мали потреби відновлення в апос­толь­сь­кому достоїнстві. Петро, який відрікся, мав у цьому­ доконечну потребу, тому Господь і поновлює його в цьому­ достоїнстві. Господь спочатку називає Своє духов­не стадо не вівцями, а ягнятами, як новонароджену отару,­ ніжну, слабку і молоду. Ця отара більше потребує турбот­ли­­вого догляду за нею пастиря. Церква Христова ще тільки-но народилася у світі, члени її — наче новонарод­же­ні ягнята, за ними потрібен особливо дбайливий догляд.

Запитуючи Петра вдруге — чи любить він його, Господь уже не додає слів «більше, ніж вони», бо з першої відповіді Він бачив глибоке смирення Петра. За другим разом Він наказує Петрові «пасти вівці». Під «вівцями» тут маються на увазі члени Царства Христового, або Церква, у звичайному їх стані, в зрілому духовному віці. Тому, щоб означити «пасіння» овець, Він вживає інше слово (грецьк. — піменін, а для «пасіння» ягнят — грецьке слово «воскін»). «Піменін» означає загальний догляд за отарою, а «воскін» — годування, живлення (пор. Феофілакт).

Господь звертається до Петра втретє із запитанням: «Симоне Іонин! Чи любиш ти  Мене» (грецьк. — філіс)? Тяжко впали ці слова на серце апостола, і, як заува­жує євангеліст, «Петро засмутився». Йому стало боляче, що одне і те саме запитання Господь повторює тричі, ніби Він сумнівається в його сердечній прихильності до Нього. Проте з соромом і журбою Петро відчуває, що Господь має право і причину запитувати  його тричі: він згадав свій гріх, коли тричі відрікся від Нього. «Коли запи­тано було Петра втретє, — говорить Золотоустий, — то він збентежився, злякавшись, щоб знову не трапилося того ж, що сталося раніш. Але разом з тим Петро визнає, що він щиро любить Господа і тому з особливим почуттям спові­дує цю любов, посилаючись на його всевідання. «Господи! Ти все знаєш; Ти знаєш, як тяжко і глибоко я упав; але Ти також знаєш, що люблю Тебе». Господь утретє доручає йому пасти Церкву Свою і цим закінчується поновлення Петра в апостольському достоїнстві».

З поновленням Петра в апостольському достоїнстві Господь сполучає провіщення про те, чим закінчиться його апостольське служіння і які будуть наслідки урочисто засвідченої Петром любові до Господа: нагородою йому за все це буде мученицький вінець.

Ст. 18–19. Істинно, істинно кажу тобі: коли ти був молодий, то підперізувався сам і ходив, куди хотів; коли ж постарієш, то простягнеш руки твої й інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш. Це Він сказав, щоб зрозуміли, якою смертю  Петро прославить Бога. І, сказавши це, говорить йому: йди за Мною.

Це пророцтво про Петра Господь висловлює в символічній формі: Господь зображує насильницьку смерть Петра у вигляді знесиленого старця, з яким проти його волі чинять те, чого він і не хотів би. Це безсилля Він порівнює з вільною діяльністю молодої людини, яка має тілесну силу і робить те, що хоче. Вираз «підперізувався сам і ходив, куди хотів» означає вільну діяльність взагалі. Не виключено, що тут Господь має на увазі апостольську діяльність Петра під час поширення християнства. «Простягнеш руки твої» означає: як немічний старець, опустиш у безсиллі твої руки і не зможеш боронитися від насильницьких дій інших.  «Інший», тобто ворог твій, «підпереже тебе»: зв’яже тебе, наче поясом, і позбавить тебе можливості діяти вільно; «поведе тебе, куди не хочеш» — не означає, що Петро не захоче прийняти мученицьку смерть за Христа. Цей вираз означає взагалі насильницьку смерть.

Апостол Петро зрозумів символічну мову Господа. Він у думці уявив собі важку путь апостольської проповіді і хресну смерть, як кінець цієї діяльності. Що Господь вказав саме на це, свідчить апостол Іоан, зазначаючи: «Це Він (Господь) сказав, даючи зрозуміти, якою смертю Петро прославить Бога». Мученицька смерть за справу Євангелія є прославляння Самого Бога. Іоан не говорить, що на Петрові справдилося пророцтво Ісуса Христа, звичайно, тому, що вся Церква на той часу знала про мученицьку кончину Петра, розіп’ятого в Римі на хресті за царювання Нерона.

Мабуть, коли закінчилася трапеза, Господь устав і пі­шов, сказавши при цьому Петрові: «Іди за Мною». Це простування за Христом було образом духовного пряму­вання за Ним, як ученика за Учителем, прямування за Ним аж до смерті, смерті хресної, яку прийняв Господь.

Ст. 20–22. Петро ж, обернувшись, бачить, що йде за ним той ученик, якого любив Ісус і який на вечері, припавши до грудей Його, сказав: Господи, хто видасть Тебе? Побачивши його, Петро говорить Ісусові: Господи, а він що? Ісус говорить йому: якщо Я хочу, щоб він залишився, поки Я прийду, що тобі до того? Ти йди за Мною.

Як видно з євангельської оповіді, Петро, йдучи за Христом, думав про свою мученицьку кончину. Таку смерть, яку перетерпів Господь, Петро вважав величезною милістю для себе і найбільшою своєю славою. Тому цілком природно, що, побачивши улюбленого ученика Господа, який також ішов за ними, Петро наважився запи­тати Ісуса Христа, що ж буде з цим учеником, чи готується і для нього путь страждань і мученицької смерті, як для Петра. Але Господь не зволив відкрити спосіб кончини Свого улюбленого ученика. Він відповів Петрові, що це не його справа. Для нього доволі й того, що він знає про себе, а до інших йому нема діла (пор. Золотоустий). Апостолові Петру нема потреби знати це, як нема йому від цього ніякої користі. Святий Іоан Золотоустий говорить: «Христос каже Петрові: тобі доручено справу, турбуйся про неї, виконуй її, терпи й подвизайся. Що тобі, коли я хочу, щоб Іоан зостався тут. Ти пильнуй своє діло і про нього турбуйся». Отже, цими словами Господь показує Петрові, що він не має права запитувати про долю Іоана.

«Якщо я хочу, щоб він залишився», тобто залишався живим, не побачив не тільки мученицької, але й природної кончини, «поки Я прийду». Тут йдеться про друге пришестя Господа, коли ті, що залишаться живими, не зазнають смерті, а тільки раптової зміни з тління в нетління (Див.: 1 Сол. 4, 17; 1 Кор. 15, 51).

Ці трохи невиразні слова Господа спричинили в пер­вісній Церкві непорозуміння, ніби Іоан не повинен умерти до другого пришестя Христа, і були від самого по­чатку предметом різних суперечок і тлумачень. Крім то­го, довголітнє життя Іоана для деяких християн було під­­твердженням цих думок. І ось старий апостол, пишучи­ про це в Євангелії, відзначає помилковість такого поголосу. Він пише:

Ст. 23. І рознеслося це слово поміж браттями, що ученик той не помре. Але Ісус не сказав йому, що не помре, але: якщо Я хочу, щоб він залишився, поки прийду, що тобі до того?

Господь сказав не так, як переказують поголоси. Він сказав умовно, що Іоан не помре, якщо на це не буде во­лі Господньої, а не стверджувально. Ісус Христос не сказав, що ученик той не помре, а сказав тільки, що Пет­ро­­ві не треба знати про дальшу долю цього ученика, що від волі Божої залежить зберегти йому життя навіть до другого пришестя.

< р3>10. Про явлення воскреслого Христа одинадцятьом апостолам у Галилеї (Мф. 28, 16–20)

Перші явлення воскреслого Христа мали на меті засвідчити, що Він дійсно воскрес із мертвих. В наступних явленнях Господь учив про Царство Боже (Див.: Діян. 1, 3), подавав вищі істини, таїнства віри, впорядковував Церкву. Євангеліст Матфей описує в кінці свого Євангелія одне з цих явлень.

Ст. 16–20. Одинадцять учеників  пішли в Галилею, на гору, куди звелів їм Ісус. І, побачивши Його, поклонилися Йому, а деякі засумнівалися. І, наблизившись, Ісус сказав їм: дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку. Амінь.

Це  явлення воскреслого Христа має ту особливість, що в інших випадках Господь відкривав Себе одному або багатьом без попередження, як несподіваний відвідувач або супутник, а про це явлення Він попередив Своїх учеників і призначив певне місце. «Підіть сповістіть братів Моїх, щоб ішли до Галилеї, і там вони побачать Мене», — сказав воскреслий Христос жонам-мироносицям (Мф. 28, 10).

Євангеліст Матфей не визначає часу цього явлен­ня,­ але, безсумнівно, воно сталося після того, як ученики­ зміцніли у вірі в воскресіння Христове. Хоч апостол Матфей прямо згадує тільки про одинадцять апостолів — оче­вид­ців цього явлення, проте слід гадати, що там були при­сутні і багато інших учеників Христових. Останні не бу­ли підготовані попередніми явленнями воскреслого Хри­ста, тому деякі з них, побачивши Господа, засумнівалися.

«Якщо деякі засумнівалися, то і в цьому випадку подивуйся їхній любові до істини, що вони не приховува­ли своїх погрішностей, які навіть в останні дні трапилися з ними. А втім, і вони були переконані явленням» (Золо­тоустий). Сумніви учеників, про які так часто згадується в Євангеліях, являють собою один з доказів того, що вони не піддавалися хворобливій уяві і не були в нестямі (екзальтації), а старанно досліджували істину воскресіння.­

Явившись ученикам на горі в Галилеї, Ісус Христос сказав: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі». Як Син Божий, Він від початку світу мав за Божеством усяку владу на небі і на землі. Тепер же, після Свого воскресіння, Господь, як Відкупитель, прийняв таку саму владу і як людина. Маючи таку владу, Він наказує ученикам іти й навчати всі народи. Він не обмежує проповідь апостолів тільки юдеями, як раніш (Див.: Мф. 10, 5–6), а спеціально підкреслює: навчайте всі народи, бо спасено весь світ, усе людство. Всіх людей Христос закликає увійти в Його Царство.

Хрещення є символом вступу до Царства Христового, до Церкви. Під час хрещення невидимою дією Святого Духа людина очищається від гріхів і відроджується для нового — святого — життя. Воскреслий Христос наказує апостолам хрестити людей «в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Вчення про Святу Тройцю не було новим для апостолів. Ісус Христос учив апостолів про Бога Отця, про  Себе як Сина, і про Святого Духа.

Одночасно Господь каже навчати людей зберігати все, що Він заповідав їм, тобто вчення, постанови і заповіді, бо знати і дотримуватися — все це є необхідними умовами християнського життя.

На закінчення Господь сказав: «Я з вами по всі дні, до кінця віку». Пояснюючи це місце, святий Іоан Золотоус­тий говорить: «Хіба ж не бачиш знову сили Його? І чи не бачиш до того ж, з якою поблажливістю Він говорить Це? Не з ними тільки буде, каже Він, але й з усіма тими, хто після них буде вірувати. А що апостоли не могли зостати­ся до кінця віку, то Він говорить до всіх віруючих, ніби до одного тіла. Не говоріть Мені, сказав Він, про перешкоди обставин. Я з вами, Я — що усуваю всі перешкоди».

«Отже, Господь обіцяє Своє  перебування до кінця віку і нам, і тим, що будуть після нас, однак, не в тому розумінні, що до кінця віку буде, а після кінця не буде. Ні, тоді-то Він особливо перебуватиме з нами, і до того ж найяснішим способом: вираз «до», де не зустрічається в Писанні, не виключає того, що буде потім.

Подякуємо ж Господеві, що перебуває з нами тут, дає нам тепер усяке благо і найдовершенішим способом бажає бути з нами в нескінченні віки. Йому належить усяка подяка, і слава, і честь на віки вічні» (Феофілакт).

Ієромонах ФІЛАРЕТ

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору