«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 7. Проповіді, промови, послання, доповіді, інтерв’ю

Доповіді

Доповідь
Патріарха Київського
всієї Руси-України Філарета
на Помісному Соборі
15 липня 2004 року

Улюблені у Господі архіпастирі і пастирі,
браття і сестри — делегати Помісного Собору
і наші шановні гості!

Перед нашим освяченим Собором стоїть нині завдання проаналізувати шлях, який пройшла Укра­їнська Православна Церква Київського Патріархату після Помісного Собору 1995 року, розглянути ситу­ацію, в якій живе і діє Київський Патріархат, і окрес­лити шляхи його розвитку і зміцнення.

Вищим органом церковного управління Укра­їнської Православної Церкви Київського Патріарха­ту є Помісний Собор, а в міжсоборний період — Архієрейські Собори і Священний Синод. Сьогодні Патріарху і Священному Синоду належить дати звіт за свою діяльність після Помісного Собору 1995 року. За дев’ять років Українська Православна Церква Ки­ївського Патріархату зросла майже вдвічі. У 1995 році Київський Патріархат мав в Україні 16 єпархій, у 2004 році — 29 єпархій, три єпархії за кордоном і один віка­ріату США; у 1995 році було 16 архієреїв, на сьогодні — 37 митрополитів, архієпископів і єпископів. За цей період було звершено 21 архієрейську хіротонію, два архієреї були прийняті з УАПЦ, два відправлені на спокій. Кількість духовних навчальних закладів збільшилася з чотирьох до десяти: серед них — дві духовні академії в Києві та Львові, богословський факультет при Чернівецькому університеті, бого­словський інститут в Івано-Франківську та шість ду­ховних семінарій. У десяти навчальних закладах на стаціонарному і заочному відділеннях навчається понад 1500 студентів і вихованців. За цей період наші навчальні заклади підготували; духовні семінарії — 3445 випускників; духовні академії і богословський факультет — 358, із них — 75 кандидатів богословських наук. Понад дві тисячі студентів і вихованців попов­нили ряди духовенства. Сьогодні на парафіях служать 2892 священики і диякони. Із 1995 року кількість чоло­вічих і жіночих монастирів зросла з 18 до 64, серед них — Михайлівський Золотоверхий монастир. За звітний період утричі збільшилася кількість парафій: з 1188 до 3760. За кількістю віруючих, які заявили про свою прихильність до Київського Патріархату під час соціологічних опитувань різними центрами та інсти­тутами (українськими, європейськими і навіть російсь­кими), Українська Православна Церква Київського Патріархату є найчисленнішою серед християнських конфесій України. Цього не можна сказати про кількість зареєстрованих релігійних громад УПЦ Московського Патріархату, яка за цим показником знач­но перевищує УПЦ Київського Патріархату. Але за кількістю єпархій та архієреїв Київський Патріархат майже зрівнявся з Московським.

Зростання і зміцнення Київського Патріархату відбувається завдяки наполегливій і відданій Богові праці архієреїв і духовенства. Але задля правди, тре­ба сказати, що не всі архієреї сумлінно виконують свої архіпастирські обов’язки і провадять побожний спосіб життя. Це стосується і частини рядового духо­венства. Далеко не всі випускники наших духовних навчальних закладів приймають священний сан і йдуть на пастирське служіння.

На початку 1995 року від УПЦ Київського Пат­ріархату відійшла і приєдналася до Константино­польського Патріархату УПЦ в США, яка за Патріарха Мстислава входила до складу Київського Патріарха­ту. Близько 20 парафій у США, Австралії і Латинській Америці залишились у складі Київського Патріарха­ту. У 2002 році вони утворили вікаріат у США, який очолює вікарний єпископ Стефан (Біляк), висвячений на єпископа 19 травня 2002 року.

У 1996 році зі складу УПЦ Київського Патріар­хату була виключена православна Церква на правах автономії, яку очолював митрополит Євлогій. При­чиною виключення послужило проголошення митро­политом Євлогієм себе Патріархом Міланським.

У Німеччині продовжує свою діяльність благочиння УПЦ Київського Патріархату, яке очолює отець Пауль Ехінгер. До Італії, Іспанії та Португалії виїхали десятки тисяч православних українців. Для пастирсь­кого опікування ними були утворені парафії Київсь­кого Патріархату: шість в Іспанії і дві в Італії. Процес відкриття нових парафій у цих країнах триває.

За міжсоборний період були перекладені і ви­дані українською мовою всі богослужбові книги, не­обхідні для відправлення богослужінь. Помісний Собор 1992 року прийняв постанову, згідно з якою в Українській Православній Церкві Київського Патріар­хату богослужіння повинні звершуватися українсь­кою мовою і лише в необхідних випадках — церков­нослов’янською. Але для втілення в життя цієї постанови треба було здійснити переклади. Були перекладені на українську мову і видані тритисячни­ми тиражами богослужбове і требне Євангеліє, Апо­стол, Служебник, Требник у двох частинах, Часослов, Псалтир, Воскресний октоїх, Загальна мінея, Тріодь постова, Тріодь квітна, Святкова мінея у двох томах. Стосорокатисячним тиражем видано повний і корот­кий Молитовники, десятитисячним тиражем — Новий Завіт українською мовою. Всього — сімнадцять най­менувань. Завершено і здано до друку новий пере­клад Біблії сучасною літературною церковною укра­їнською мовою. Визначною подією в церковному житті стало видання трьохсоттисячним тиражем «За­кону Божого» українською мовою і його безплатне розповсюдження по парафіях, вищих і середніх на­вчальних закладах, недільних школах, бібліотеках, громадських організаціях, державних установах, у військових частинах, у всіх силових структурах, серед віруючих і невіруючих. Акція «Закон Божий» — у кожну оселю» поклала початок духовному про­світництву серед українського народу. Київський Патріархат регулярно видає Інформаційний бюле­тень, журнал «Православний вісник», газету «Голос православ’я», журнал «Український богослов», різно­манітну богословсько-історичну літературу, вийшов з друку журнал «Труди Київської духовної академії». Крім того, окремі єпархії видають свої газети і жур­нали. Київська Патріархія, Київська духовна акаде­мія, Михайлівський монастир, а також деякі єпархії мають в Інтернеті свої веб-сторінки. Перекладацька, видавнича й Інформаційна діяльність Київського Пат­ріархату забезпечує нормальне життя Церкви.

До 2000-ліття Різдва Христового був створений церковно-громадський комітет для здійснення за­ходів, присвячених великому ювілею християнства. Першим таким заходом було проведення в 1998 році Всеукраїнської міжнародної християнської асамблеї на тему: «Різдво Христове і його онтологічне значен­ня для людства». У роботі Асамблеї, її круглих столів узяли участь багато науковців, церковних та гро­мадських діячів. З нагоди 2000-ліття Різдва Христо­вого в січні 2001 року був проведений Помісний Со­бор, який прийняв соціальну доктрину Помісної Української Православної Церкви. Київський Патрі­архат брав участь у всіх всеукраїнських заходах, при­свячених славному ювілею.

Київський Патріархат має постійний діалог з ук­раїнською інтелігенцією, студентами, громадськими організаціями і відчуває їхню широку підтримку в своїй діяльності в духовній сфері. Співпраця науковців та української інтелігенції з Церквою має велике значен­ня для духовного відродження України. Це підтвер­джує тезу, що між релігією і наукою немає протиріч­чя, хоча за марксистською філософією — інакше.

Зростання УПЦ Київського Патріархату спосте­рігається й у сфері будівництва нових храмів і рес­таврації напівзруйнованих. За міжсоборний період побудовано і відновлено сотні храмів, і не менша кількість перебуває в стані будівництва. Ми не мо­жемо ще раз не згадати відновлення Свято-Михайівського Золотоверхого монастиря, побудованого за державні кошти і частково — на пожертви, в тому числі й української діаспори. Михайлівський монас­тир став одним із центрів духовного відродження. У столиці Київський Патріархат не поступається за своїм впливом на киян і гостей міста УПЦ Московсь­кого Патріархату. Але ми не можемо змиритися з тим, що наші національні святині — Києво-Печерська і Почаївська лаври — знаходяться в руках Московського Патріархату. У 2003 році була спроба уряду зробити перший крок до передачі Почаївської лаври Московському Патріархату, вилучивши її з Почаївсько-Кременецького заповідника. Але завдяки твердій позиції УПЦ Київського Патріархату, УАПЦ та Укра­їнської Греко-Католицької Церкви, депутатам та гро­мадським організаціям поки що вдалося не допусти­ти передачі Почаївської лаври УПЦ Московського Патріархату, чого не вдалося зробити з Києво-Печерською лаврою. Київська міська рада, під тиском згори, змушена була передати десять корпусів ниж­ньої лаври УПЦ Московського Патріархату. Києво-Печерська лавра УПЦ поступово перетворюється на форпост Російської Церкви. Усі українці, які відвіду­ють лаврські святині, заявляють, що вони відчувають у Києво-Печерській лаврі, так само як і в Почаївській, вороже ставлення до всього українського. Це небез­печно не тільки для українського православ’я, а й для Української держави, бо справедливо мовиться: хто володіє Києво-Печерською лаврою, той володіє ду­шею українського народу. Віримо і сподіваємося, що прийде час, коли українські святині будуть належати єдиній Помісній Українській Православній Церкві. Постало питання про відбудову Десятинної церкви в Києві. Ми схвалюємо намір Української держави відбудувати Десятинну церкву, бо з нею пов’язано не тільки хрещення Київської Русі, а й утвердження державності в нашій країні. Можна сказати, що Деся­тинна церква, як і Софійський собор, є серцем киї­вського християнства, яке не може належати Мос­ковському Патріархату. Ми повинні всіма розумними способами відстоювати право українського народу на свою історію і культуру.

У 2003 році була спроба прийняти закон про надання Церкві як установі права юридичної особи. У принципі ми підтримуємо такий закон, але в умо­вах розділеного православ’я він може завдати вели­кої шкоди українському православ’ю, бо закріпить українське майно за Російською Православною Церквою, ЯК Про це свідчить Статут Московського Пат­ріархату, до складу якого входить УПЦ МП.

У сфері будівництва храмів Київський Патріар­хат міг би мати ще більший успіх, якби не було пере­шкод з боку деяких місцевих органів влади і неглас­ної вказівки підприємцям і банкам не сприяти в будівництві Київському Патріархату. Але ми вдячні тим благодійникам і меценатам, які допомагають віруючим Київського Патріархату зводити храми, не­зважаючи на труднощі. Ми також вдячні українській діаспорі, яка виявляє свою любов до України тим, що фінансово допомагає УПЦ Київського Патріархату.

Взаємовідносини УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ

На сьогодні взаємовідносини між нашими Цер­квами мирні. Наша позиція полягає в тому, щоб не розпалювати релігійну ворожнечу в Україні, зокре­ма між Київським Патріархатом та УАПЦ. Що сто­сується об’єднання, то треба сказати, що воно не просувається вперед. У 2000 році ми почали вести переговори про об’єднання за участю Вселенської Патріархії. Було підписано три документи — «Домо­вленості» між УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ у Стамбулі, Тернополі і Києві. Усе начебто йшло до об’єднання, але втрутилися якісь зовнішні сили, — процес об’єднання призупинився. Це викликало не­вдоволення духовенства УАПЦ. І тепер ми спостері­гаємо поступовий перехід автокефальних парафій і духовенства до Київського Патріархату. Ми не при­скорюємо цей процес, бо хочемо, щоб перехід відбувся свідомо і добровільно. Наші українські Церкви приречені бути разом. Іншого виходу немає.

Взаємовідносини між
УПЦ Київського Патріархату
й УПЦ Московського Патріархату

Взаємовідносини Київського Патріархату з УПЦ Московського Патріархату набагато складніші. Складність витікає з того, що Московська Патріархія заборонила архієреям і духовенству УПЦ спілкува­тися з нашими архієреями та духовенством. Це нага­дує заборону старообрядцям спілкуватися з никоніанами. Самоізоляція доходила до того, що не можна було пити воду з однієї склянки, щоб не осквернити­ся. Те саме відбувалося й у взаємовідносинах Ро­сійської Зарубіжної Православної Церкви з єписко­патом і духовенством Московського Патріархату. Останні шукали діалогу, але російські емігранти боя­лися його. Усе це свідчить про те, що слабша сторо­на уникає спілкування, бо відчуває свою вразливість.

Відсутність людського спілкування між духовен­ством не веде до діалогу між нашими Церквами. УПЦ Московського Патріархату і Московська Патріархія закликають Київський Патріархат до покаяння, розу­міючи під покаянням повернення під московську юрисдикцію. Цього ніколи не буде: не для того ми відокремилися від Московського Патріархату, щоб знову повертатися до нього. У такому випадку ми стали б зрадниками українського народу, 92% якого у 1991 році проголосували за незалежність України.

Діячі УПЦ Московського Патріархату іноді ви­словлюються за створення в Україні єдиної Право­славної Церкви. Вони, як і деякі можновладці, при цьому опускають слово «помісна», тобто автокефаль­на, незалежна. їхня мрія — бачити в Україні єдину Пра­вославну Церкву, але в складі Російської Церкви. З такими мріями і думками нам не по дорозі. Аналіз дій УПЦ Московського Патріархату за останній час свідчить, що ієрархія і духовенство цієї Церкви втра­чають упевненість у завтрашньому дні. Ідейно вони обеззброєні. Окремі парафії і священики переходять до Київського Патріархату. І на цьому ґрунті виника­ють конфлікти, порушується законодавство України щодо свободи вибору релігійними громадами своїх центрів. Часто місцева влада стає на захист Московсь­кого Патріархату, ігноруючи права віруючих Київсь­кого Патріархату. Наша принципова позиція — не роз­палювати релігійну ворожнечу, бо вона віддаляє час утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Ми закликаємо духовенство і віруючих Мос­ковського Патріархату до діалогу, до миру і християнської любові, адже всі ми с православними україн­цями і приречені жити в одній державі на українській землі. У відстоюванні правди ми не повинні забува­ти слова Христа Спасителя: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між со­бою» (Ін. 13, 35).

Взаємовідносини зі Вселенською Патріархією

УПЦ Київського Патріархату має неофіційні кон­такти зі Вселенською Патріархією. Неодноразово в Константинополі побували наші делегації, в тому числі і на рівні народних депутатів України, членів Вищої Церковної Ради. У 2000 році почалися чотири­сторонні переговори за участю Вселенської Патрі­архії, Московської Патріархії, УПЦ Київського Патрі­архату й УАПЦ. На переговорах виявилися діамет­рально протилежні позиції Константинопольського і Московського Патріархатів. Якщо перший стоїть на позиції автокефалії Української Православної Церк­ви, то другий наполягає на тому, щоб УПЦ Київсько­го Патріархату й УАПЦ повернулися до складу Ро­сійської Православної Церкви. Згодом Київський Пат­ріархат й УАПЦ на вимогу Московської Патріархії було відсторонено від переговорів, ніби можна вес­ти плідні переговори за спиною зацікавлених сторін. З того часу переговори стали носити формальний характер і фактично зайшли в глухий кут. Крім того, виникли проблеми у Вселенського Патріарха з Елладською Церквою, які мирно вирішилися на користь Вселенського Патріарха. Треба сказати, що в супе­речках між Константинополем і Афінами Москва ста­ла на бік Афін, а потім, коли спірне питання мирно вирішилося, Московський Патріархат вибачився пе­ред Вселенським Патріархом за свій вчинок. Усе це не сприяло продовженню переговорів з українсько­го питання. При цьому треба мати на увазі стратегіч­ну позицію Московської Патріархії, яка була озвуче­на Московським Патріархом і надрукована в грець­ких газетах. Патріарх Алексій II сказав таке: «Немає ніяких богословських підстав, щоб не бути Московському Патріархату першим серед православних Патрі­архатів, бо Москва є третій Рим». Про це було заявле­но після того, як Московська Патріархія зрослася з політикою Російської держави і відчула її підтримку. Московська Патріархія підходить до вирішення міжправославних питань з позиції сили. Враховуючи стратегічні наміри Московського Патріарха посісти першість у православ’ї і витіснити Вселенського Пат­ріарха, Московська Патріархія буде робити все прав­дами і неправдами, щоб утримати юрисдикцію над Українською Православною Церквою, хоча б над її частиною. Відокремлення Української Православної Церкви від Московського Патріархату ослаблює його майже наполовину, а це перешкоджає Московському Патріархату боротися за перше місце. Як бачите, іде боротьба за владу в Церкві, про що застерігав Христос Спаситель Своїх учеників, — а не за Царство Боже. Така позиція Московської Патріархії не сприяє визнан­ню Української Православної Церкви як помісної, ав­токефальної, рівної з іншими помісними православ­ними Церквами.

Розповсюджуються чутки, нібито Вселенський Патріарх хоче підпорядкувати своїй юрисдикції УАПЦ. Вселенська Патріархія неодноразово їх спро­стовувала. Але якщо теоретично припустити, що таке може статися, то це означає, що Україну роздирають на шматки між Москвою, Константинополем і Римом. Хіба таке становище українського православ’я буде на користь Помісній Українській Православній Церкві й Українській державі? Зважаючи на історичний досвід утворення автокефальних православних Цер­ков, а головне — покладаючи всю надію на Господа нашого Ісуса Христа, Який є Главою Церкви і Який благословив Україну бути незалежною державою, ми впевнені, що Помісну Українську Православну Церк­ву рано чи пізно визнають автокефальною Церквою інші помісні православні Церкви і вона стане рівною з ними.

Ми повинні продовжувати працювати в цьому напрямі до успішного завершення нашої святої спра­ви. Крім неофіційних контактів зі Вселенською Патрі­архією, Київський Патріархат має євхаристійне, моли­товне єднання з Болгарською Церквою, яку очолює митрополит Софійський Інокентій, а також з Чорно­горською Церквою, предстоятелем якої є митрополит Михаїл. Нам треба доводити нашу позицію до відома інших помісних православних Церков і намагатися подолати розділення у вселенському православ’ї.

Церква і держава

Взаємовідносини між Українською Православ­ною Церквою Київського Патріархату і державою можна вважати нормальними. Президент неоднора­зово заявляв у своїх виступах, що держава потребує допомоги Церкви, так само як і Церква — допомоги держави. І на цих принципах держава будує свої взаємовідносини з усіма християнськими Церквами і релігіями. Держава декларує своє рівне ставлення до всіх Церков і релігій, хоч у житті не завжди буває так. Президент Леонід Кучма відвідує по великих християнських святах Свято-Володимирський кафедральний собор, Манявський скит; сприяв виданню 100 тис. примірників «Закону Божого»; захистив УПЦ Київського Патріархату від спроби комуністів на підтримку Московської Церкви ліквідувати законність існування УПЦ Київського Патріархату; неодноразо­во нагороджував Київського Патріарха, ієрархів і духовенство УПЦ Київського Патріархату державни­ми орденами, так само як і Церква нагороджувала Президента та інших державних діячів своїми цер­ковними орденами. Влада дозволяє будівництво храмів, каплиць та інших церковних споруд. Після «чорного вівторка» 1995 року ставлення до Київсь­кого Патріархату корінним чином змінилося на кра­ще. І ми вдячні за це насамперед Богу і владі. Але ми хочемо більшого, як для користі Помісної Українсь­кої Православної Церкви, так і для користі Українсь­кої держави. Ми молимось і бажаємо, щоб Президент і влада сприяли побудові в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви. Президент неодно­разово заявляв, що така Церква конче потрібна дер­жаві. Але це бажання залишається тільки деклара­цією. Реального сприяння побудові єдиної помісної Церкви немає. Також не здійснюються рішучі кроки верховної влади до визнання автокефалії Українсь­кої Православної Церкви. Такі кроки держави не слід розцінювати як втручання в церковні справи, поси­лаючись на положення відокремлення Церкви від держави. Великий Київський князь Ярослав Мудрий, дбаючи про свою державу, волів мати в Києві свого митрополита русича, а не грека. Коли Київську митрополію незаконно, не за приписами церковних ка­нонів, було приєднано до Московського Патріарха­ту, московські царі робили все необхідне для визнан­ня цього незаконного акту Константинопольським Патріархом. У 1924 році польська влада доклала ба­гато зусиль, щоб Православна Церква у Польщі от­римала від Константинопольського Патріарха виз­нання її автокефалії після того, як вона відокремилася від Московського Патріархату. Президент Естонії подбав про те, щоб Естонська Православна Церква вийшла з-під юрисдикції Московського Патріарха і ввійшла до складу Константинопольської Церкви. Ми хотіли б, щоб і наш Президент доклав зусиль до ви­знання Помісної Української Православної Церкви. Без рішучих кроків з боку українського Президента і Вселенський Патріарх вагається у справі визнання ав­токефалії Української Православної Церкви.

Для визнання нашої автокефалії потрібно, щоб українське православ’я об’єдналося в одну Церкву, в усякому разі, щоб Київський Патріархат став більші­стю в Україні. А наша влада якраз і не хоче, щоб Київ­ський Патріархат став більшістю в Україні. Як нам здається, це є принципова позиція держави — не спри­яти Київському Патріархату, щоб він став більшістю, а УПЦ Московського Патріархату меншістю. Вихо­дить, що на словах — Українській державі потрібна своя помісна Церква, а на ділі — підтримується чужа Церква, Церква іншої держави. Якщо наша влада з тих чи інших причин не може сприяти зростанню Київського Патріархату, то хоча б не заважала і не перешкоджала зростанню кількості парафій нашої Церкви. Перешкоди ми бачимо не тільки в тому, що затримується реєстрація парафій Київського Патріархату, не рекомендується підприємцям і банкам допомагати будувати наші храми, а й у тому, що до цього часу в Дніпропетровську, Харкові та інших містах влада відмовляє у передачі нашій Церкві храмів, які використовуються не за призначенням. Особливо негативне ставлення до Київського Патрі­архату ми відчуваємо в Донецькій області, де влада не хоче виділяти навіть ділянки під будівництво храмів. До цього часу не виконується указ Президен­та щодо подолання наслідків дій тоталітарного ре­жиму стосовно Церкви. Працює державна комісія, але у своїх рішеннях вона керується однобічним підхо­дом — на користь Московської Церкви.

Незважаючи на упереджене ставлення влади до Української Православної Церкви Київського Патрі­архату, ми за кожним богослужінням молимося за Богом бережену Україну, владу і військо її і сподіває­мося, що наша влада і до Київського Патріархату буде ставитися не гірше, ніж до Московського.

Завдання УПЦ Київського Патріархату

Головним завданням УПЦ Київського Патріар­хату є утворення в Україні єдиної Помісної Українсь­кої Православної Церкви. Сьогодні ми маємо Помісну Православну Церкву, якою є Київський Патріархат. Але нам треба об’єднати навколо Києва все українсь­ке православ’я. Не менш важливим завданням є ви­знання автокефалії Української Православної Церкви Вселенським Патріархатом та іншими помісними православними Церквами. Визнання нашої автоке­фалії значною мірою залежить від об’єднання укра­їнського православ’я. Московська Патріархія про це добре знає і тому робить усе можливе, щоб таке об’єднання не відбулося, а значить, — і не було й ви­знання української автокефалії. Ось чому УПЦ Мос­ковського Патріархату не йде на діалог з Київським Патріархатом, а вимагає покаяння, тобто повернен­ня до Російської Православної Церкви. Але не все залежить від Московської Патріархії.

Треба розуміти, що визнання автокефалії зале­жить від нас, православних українців, і від Українсь­кої держави. Для цього Київський Патріархат повинен і надалі зростати, набиратися сили і стати панівною Православною Церквою в Україні. Завдання дуже тяжке, але можливе, тому що вже на сьогодні пере­важна більшість православних українців, згідно з соціологічними опитуваннями, заявляють про свою приналежність до Київського Патріархату. Усім нам потрібно більше працювати: знаходити шляхи до збільшення кількості вірних і реєстрації нових па­рафій; будувати храми і каплиці; йти до народу, а не чекати, поки люди прийдуть до Церкви. Перед вознесінням на небо Господь сказав Своїм ученикам: «Ідіть і проповідуйте!» Крім того, ми повинні вима­гати від держави, щоб вона на ділі однаково стави­лася до Київського і Московського Патріархатів, а не тільки декларувала рівне ставлення до всіх конфесій. У цій справі нам повинні допомогти народні депутати України, яких обирають віруючі нашої Церкви, депу­тати всіх рівнів, а також громадські організації і по­літичні партії, які просять нашої підтримки на вибо­рах. Якщо всі наші сили приєднаються до цієї не тільки церковної, а й державної справи, то з допомогою Бо­жою ми досягнемо своєї мети. Держава, ми віримо і сподіваємося, прислухається до голосу Київського Патріархату, Хто вболіває за Українську державу і долю українського народу, той почує наш голос.

Чому УПЦ Київського Патріархату треба зрос­тати і перетворюватися з меншості на більшість? Тому що від цього залежить не тільки визнання ав­токефалії Української Православної Церкви, а й зміцнення Української держави. Президент України Леонід Кучма правильно сказав, що Церкві потрібна допомога держави, а державі — допомога Церкви.

Автокефалія Української Православної Церкви не є самоціллю. Вона потрібна для більш плідного служіння своєму народу, його духовному відроджен­ню і входженню у вічне блаженне життя.

Головна місія Церкви Христової полягає у ство­ренні Царства Божого і підготовці людей до вічного блаженного життя. Господь наш Ісус Христос сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це (тобто матеріальні блага) додасться вам» (Мф. 6, 33). Ми живемо у вік глобалізації і морального па­діння у християнському середовищі. Чи не про ці часи говорить апостол Павло в Посланні до солунян, на­зиваючи їх «відступленням», коли повинен відкрити­ся чоловік гріха, син погибелі (Див. 2 Сол. 2, 3). Християни повинні бути світлом для світу і сіллю землі (Мф. 5, 13-14). «Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? — говорить Господь. — Вона вже ні до чого не придатна, хіба що бути викинутою геть на потоптання людям» (Мф. 5, 13).

Звідси випливає і головне завдання нашої Цер­кви — бути світлом для світу і сіллю землі, підтриму­вати християнську мораль у суспільстві, духовно відроджувати людей. Якщо ми не будемо в першу чергу піклуватися про мораль і духовність у своєму середовищі, то перетворимося на сіль, яка втратила свої властивості.

Для виконання свого завдання нам потрібно, по-перше, побожно і регулярно звершувати богослу­жіння. Треба молитися Богу, щоб Він Своєю Боже­ственною благодаттю допоміг нам, архіпастирям і пастирям, достойно здійснювати пастирське служін­ня. Не всі священики, і навіть архієреї, надають бого­служінню великого значення. Вони недбало викону­ють служби Божі і не проповідують, забуваючи застереження апостола Павла, який говорить: «…горе мені, коли не благовістую!» (1 Кор. 9, 17).

По-друге, для підтримки християнської моралі і духовності треба навчати людей Закону Божого. Те­пер у нас є можливість відкривати при парафіях недільні школи. У Київському Патріархаті працює 1086 недільних шкіл. Але не всі настоятелі парафій мають недільні школи, а ті, які й мають, не завжди турбуються про високий рівень навчання. Звичайно, недільні школи не спроможні охопити всіх дітей і молодь, які прийняли православне хрещення. Ми багато років домагаємося прийняття закону про фа­культативне викладання християнської етики в шко­лах і вищих навчальних закладах. Незважаючи на відсутність відповідного закону, у західних регіонах України християнська етика викладається в школах, і це дає позитивні результати. З метою підтримання християнської моралі і відродження духовності в суспільстві ми видали 300-тисячиим накладом «За­кон Божий» і безоплатно розповсюджуємо по Україні — по парафіях, школах, вищих навчальних закладах, бібліотеках, у Збройних силах України, в інших си­лових структурах, у закладах позбавлення волі. І той факт, що на «Закон Божий» існує великий попит, свідчить, що наше суспільство не безнадійне. З ним треба працювати, треба засівати Слово Боже — і воно принесе свої плоди.

По-третє, з тією ж метою підтримки християнсь­кої моралі у суспільстві і його духовного відроджен­ня треба використовувати засоби масової інформації: радіо,телебачення, газети, журнали. Київський Патрі­архат має 25 періодичних видань, серед них — всеук­раїнська газета «Голос православ’я», журнал «Право­славний вісник». На жаль, не всі архієреї і священики надають великого значення розповсюдженню нашої газети і самі нічого не випускають. Через духовну пресу людям подається духовна їжа, віруючі залуча­ються до активного церковного життя. Ми вдячні Національним радіо- і телекомпанії за те, що вони надають нам ефір для проповіді про євангельську духовність. Але серйозної праці у сфері духовного відродження, звичайно, ще замало. Архієреям і ду­ховенству треба використовувати всі можливості в ЗМІ для того, щоб сіяти добре і вічне.

По-четверте, Церква Христова з самого почат­ку займалася благодійництвом і через це мала вели­кий успіх у суспільстві в різні історичні періоди. За часів радянської влади у Церкви була відібрана мож­ливість соціального служіння — заборонено займа­тися благодійництвом. Була зруйнована матеріаль­на база для соціального служіння. Тепер ми живемо в умовах незалежної держави, в умовах свободи совісті. Це створює сприятливі умови для соціального служіння Церкви, але, на жаль, Церква не має відпо­відної матеріальної бази. Київський Патріархат займа­ється благодійною діяльністю в межах своїх можливо­стей. Прикладом для наслідування може бути буди­нок для престарілих та інвалідів у Тельманівському районі Донецької єпархії, яким керує єпископ Слов’ян­ський Сергій. Разом з міжнародним гуманітарним центром «Тріумф серця» ми відкрили будинок для відпочинку й оздоровлення дітей-сиріт і дітей з ма­лозабезпечених сімей, маємо також їдальні. Але все це поки що знаходиться на початковому етапі. Без допомоги держави Церква не може створити матері­альну базу для благодійництва і соціального служін­ня. Але, незважаючи на всі труднощі, нам треба сер­йозно займатися доброчинністю на всіх рівнях. Згідно з притчею про Страшний суд Господь наш Ісус Христос буде судити нас за добрі і злі діла.

По-п’яте, і це не останнє, можливо, навіть і пер­ше. Усім нам, православним християнам — архієре­ям, духовенству і мирянам, — треба звертати увагу на наш спосіб життя, треба жити по-християнськи, турбуватися про особисте спасіння, не бути стовпом-дороговказом, який усім показує шлях, а сам стоїть на місці. Слова Христа Спасителя: «Так нехай просві­титься світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесно­го» — стосуються не тільки єпископів, а й кожного свя­щеника і мирянина. Ми можемо гарно проповідува­ти, але якщо не будемо жити по-християнськи, то і віра наша, і проповідь наша будуть марними — ми не виконаємо нашого призначення і не зможемо бути світлом для світу і сіллю землі. У такому випадку наше намагання підтримувати християнську мораль і ду­ховність суспільства буде безплідним. Матеріальне забезпечення себе, своєї сім’ї повинно мати місце в житті християнина, але воно повинно підпорядкову­ватися духовним, вічним цінностям. У нас немало пастирів, які так і чинять у своєму житті й діяльності. Це добрі пастирі, їх народ любить і за ними йде.

Для того, щоб підтримувати християнську мо­раль і духовність у суспільстві, треба змінити акцент в екуменізмі. Це означає, що, не відмовляючись від мети досягнення християнської єдності в єдиній Церкві христовій, усі християнські Церкви — право­славні, католицькі і протестантські — повинні серйоз­но зайнятися питаннями відродження християнської моралі і духовності в суспільстві, яке є за своєю суттю християнським, але не живе по-християнськи. з метою об’єднати зусилля УПЦ Київського Патріарха­ту, Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква і деякі протестантські Церкви зібра­лися в 2003 році на нараду представників зазначених Церков для активізації своєї діяльності у сфері відро­дження духовності і моралі в Україні та вирішення загальних церковних питань. У нас уже є відповідні напрацювання в питанні відродження. Сподіваємо­ся, що наша співпраця буде плідною.

2004 рік для України буде вирішальним роком — грядуть президентські вибори. Від українського на­роду залежить, яким шляхом піде Українська держа­ва — демократичним чи якимось іншим. Церква не може втручатися в політику держави, але для Церк­ви не байдужа українська державність. Усі ми вболі­ваємо за нашу державу і за кожним богослужінням молимось «за Богом бережену Україну, владу і військо її». Нинішні президентські вибори мають ви­рішальне значення. Церква не має права вести агіта­цію за того чи іншого кандидата, але вона має право закликати своїх вірних, які є громадянами України, бути активними на виборах, не ухилятися від свого громадянського обов’язку і керуватись у своїх діях християнською мораллю і відповідальністю насам­перед перед Богом, перед майбутнім своїх дітей і українського народу, перед долею Української дер­жави. Помісний Собор повинен закликати духовен­ство і віруючих посилити свої молитви за кожним богослужінням за такою формулою; після прохання на всіх єктеніях «за Богом бережену Україну, владу і військо її «додавати окреме прохання; «За справед­ливі вибори Глави держави Української, щоб Господь послав людям дух розуму і нелицемірну любов до країни нашої, і був милостивим до неправд і провин наших, і помилував нас». Ми сподіваємося, що Гос­подь буде милостивим до України і, як Він благосло­вив бути Україні незалежною державою мирним шляхом, так благословлятиме і надалі наш українсь­кий народ щоб ми «тихе і мирне життя прожили у всякому благочесті і чистоті».

Час, який минув після Помісного Собору 1995 року, вимагав від єпископату, духовенства і мирян надзвичайних зусиль для збереження єдності і зрос­тання Київського Патріархату. Адже проти його існу­вання і розвитку були спрямовані різні церковні та політичні сили — як в Україні, так і за її межами. Оці­нюючи здобутки, які є в житті Київського Патріарха­ту та Української держави, і бачачи в них виявлення всеблагого і спасительного Промислу Божого, ми у смиренній свідомості своєї недостойності приноси­мо Богу подяку і просимо його явити Свою милість нашій Церкві й Українській державі.

Перед нашим освяченим Собором стоїть важ­ливе завдання — прийняти оновлений Статут про уп­равління Українською Православною Церквою Ки­ївського Патріархату, бо до цього часу ми керувалися Статутом Української Автокефальної Православної Церкви, зі змінами і доповненнями, прийнятими на Всеукраїнському об’єднавчому Соборі в червні 1992 року; прийняти постанову про роль Церкви у відро­дженні християнської моралі й духовності в суспіль­стві у нинішній вік глобалізації; благословити до вжи­вання богослужбові книги у нових перекладах українською мовою; прийняти постанову про канон­ізацію преподобних Іова і Феодосія і включити до собору святих канонізованого Російською Православ­ною Церквою митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича), українця за походженням, який у ХVIII ст. був позбавлений архієрейського і чернечого дос­тоїнства Святійшим Синодом тієї ж Церкви і закінчив своє земне життя у Ревельській в’язниці, у кам’яно­му мішку; звернутися з посланням до української пастви.

Зі смиренням у серці і з упованням на Проми­сел Божий приступімо до здійснення накресленої програми Собору. З великої Своєї милості нехай Гос­подь наповнить наші серця миром і просвітить наш розум світлом Своєї премудрості, щоб ми здійснили його святу волю.

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

Доповідь Святійшого
Патріарха Філарета
на Всеукраїнському
церковно-громадському форумі
«За єдину Помісну Українську
Православну Церкву»
13 грудня 2006 року

Ваші високопреосвященства
і преосвященства, всечесні отці!
Шановні народні депутати України,
дорогі гості, шановне зібрання!

Ми сьогодні зібралися не для того, щоб гово­рити, потрібна Україні помісна Церква чи не потрібна. Ми всі переконані, що Україні потрібна Українська Помісна Православна Церква. Не стільки самій Церкві, бо Церква може існувати за будь-яких умов, її місія — вести народ до спасіння, до вічного життя. І Церква в різних умовах за різних систем — існувала, існує і буде існувати. Бо Господь сказав: «Я створю Церкву, і во­рота пекельні не подолають її».

Але чому ми зараз говоримо за Помісну Укра­їнську Православну Церкву? Вона насамперед по­трібна нашій Українській державі. Не Церкві як такій, а державі — для того, щоб вона існувала. Бо якщо не буде Української Помісної Православної Церкви, — то ніякої Української держави не буде. І це повинні зна­ти в першу чергу наші державні мужі. На жаль, не всі наші політики розуміють важливість цього завдан­ня, вони звикли жити, керуючись радянськими при­писами, що Церква, релігія — це приватна справа. Не приватна справа ні релігія, ні Церква — а це справа держави, і до того часу, поки наші державні мужі не усвідомлять цього, єдиної Української Православної Церкви не буде.

Ви чули висловлювання митрополита Смо­ленського Кирила, цього ідеолога Російської Церк­ви; що він сказав? Що причина розділення в Україні Православної Церкви не церковна, а політична. Це сказав голова відділу зовнішніх зв’язків, і він сказав правду, бо, дійсно, українське православ’я розділяє не церковне вчення, не Церква сама по собі, а розді­ляють політичні погляди, — і державні мужі повинні це усвідомлювати.

Для того, щоб зміцнювати, утверджувати по­місну Церкву, треба боротися — без боротьби ми не створимо в Україні єдиної помісної Церкви; а для того, щоб боротися, треба мати зброю духовну — без неї ми не переможемо. Що ж таке духовна зброя? Це не тільки Євангеліє, Біблія, православне вчення. Це на­самперед знання реальностей, які мають місце в нашій державі, у релігійному середовищі. І тому ми сьогодні зібралися для того, щоб поговорити про цю духовну зброю, про те, як нам боротися за помісну Українську Церкву. Першим постає питання: що таке помісна Православна Церква? Ми знаємо, що помісна Церква — це та Церква, яка діє на відповідній тери­торії — на території тієї чи іншої держави, тієї чи іншої провінції, як це було за часів Римської та Візантійсь­кої імперій. Виникає ще одне питання: відповідає Українська Православна Церква Київського Патріар­хату цим вимогам чи ні? Відповідає!

Але чому ми говоримо про помісну Українську Церкву? Тому що ми чули, як митрополит Володи­мир Сабодан заявив, що вони (УПЦ МП) є помісною Українською Православною Церквою. Я хочу наголо­сити, щоб ви на це звернули увагу і не спокушувалися, і не розвіювалися думками, що вже є канонічна помісна Православна Церква. Це неправда. Це дия­вольська неправда!

Українська Православна Церква Московського Патріархату належить до помісної Церкви, але якої? Російської, а не Української. Вона не має ніякого пра­ва говорити про помісність Української Церкви, і тому не треба вірити цій омані.

Чи є в Україні помісна Православна Церква? Є! І це — Київський Патріархат!

Київський Патріархат виник внаслідок вікової боротьби українського народу за свою державність і за свою автокефальну Церкву. Він утворений у 1990 році, коли обрали першого Київського Патріарха Мстислава. Тоді була відновлена автокефальна Цер­ква, але вже в особі Київського Патріархату. Проте остаточно Київський Патріархат сформувався в 1992 році, коли відбулося об’єднання Української Автоке­фальної Православної Церкви і Української Право­славної Церкви — частини Московського Патріарха­ту. Тоді й виник Київський Патріархат. І цей Патріархат, як думали в Москві, невдовзі зникне, бо він не зможе існувати. Але Бог розсудив не так, Він благословив, щоб Київський Патріархат не тільки існував, але й зростав. Ось ми проводили святкуван­ня 10-ліття інтронізації Патріарха. І прийшли до вис­новку, що Київський Патріархат за ці 10 років виріс уже в 3,5 раза. Ми мали в 1995 році 1200 парафій, а сьогодні — вже понад 4000 — ви бачите зростання за 10 років. У нас було 15 архієреїв, а сьогодні-40, було 12 єпархій, сьогодні -32 єпархії. Усе це свідчить про те, що є Помісна Українська Православна Церква, вона має всі підстави — канонічні, віровчальні — для самостійного існування.

Якщо Київський Патріархат є помісною Церк­вою, то чи має він канонічні підстави для свого існу­вання? Нам кажуть: «Ви неканонічні!» Але це неправ­да, в яку повірили і духовенство, і єпископи, і дер­жавні мужі; тому що церковно неграмотні, тому і вірять у цю неправду. 34-й канон святих апостолів свідчить про те, що кожний народ повинен знати сво­го першого єпископа, тобто або митрополита, або патріарха, — і це є канон Апостольський, з перших віків існування Церкви. Скажіть мені: «Ми народ чи не народ?»

Якщо ми народ, то повинні мати першого єпис­копа — патріарха — і ми його маємо! На зустрічі зі Вселенським Патріархом Варфоломієм у 1992 році, коли ми об’єдналися в Київський Патріархат, Патріарх ска­зав: «Ви, українці, маєте право мати свою автокефаль­ну Церкву. Чому? Тому, що ви вже держава». Якщо ми держава, значить ми повинні мати і визнану помісну Українську Церкву.

Здавалося б, усе дуже просто: і канони свідчать про те, що у нас є право, і Вселенський Патріарх го­ворить про те, що у нас є право. Якщо є, то чому немає сьогодні визнаної автокефальної Української Церк­ви? У чому причина? Причина насамперед полягає в самому світовому православ’ї, яке сьогодні хворіє: воно неспроможне виробити канон про утворення автокефальної і автономної Церкви. Протягом двад­цяти років у вселенському православ’ї проводилися наради з цього питання, але так ні про що не було домовлено і канону про утворення автокефальної Церкви не вироблено. А якщо так, то нема і механіз­му утворення і визнання автокефальної Церкви.

Ситуація подібна до тієї, яка була в Радянсько­му Союзі: існувала Конституція, у якій було записа­но, що кожна республіка має право вийти зі складу Союзу, право мала, а механізму виходу не було ви­роблено. Так само і в Православній Церкві: право на автокефалію є, а механізму — немає. Через це вини­кають проблеми у світовому православ’ї: не тільки тепер, а й у XIX ст. йшла боротьба за автокефалію, після розпаду Оттоманської імперії. Хіба Грецька, Болгарська, Сербська, Румунська Церкви постали як автокефальні Церкви безболісно? Ні, вони завоювали свою автокефалію в жорстокій боротьбі! Та і сама Російська Церква 141 рік не визнавалася як автоке­фальна Церква, тому що не було механізму утворен­ня автокефальних Церков. Тому не треба дивувати­ся, що Українська Церква бореться за помісність, за незалежність. Нічого тут дивного немає, і ми повинні це усвідомлювати. Це одна із причин, чому сьогодні нас не визнали. Поки що не визнали.

Друга причина — це позиція Москви і Московсь­кої Патріархії. Позиція їхня не церковна. Сам митро­полит зізнався, що не церковна, а політична. Росія і Російська Церква не хочуть допустити виходу зі сво­го підпорядкування такої великої Церкви, як Украї­нська. Чому не хочуть? Тому що Москва прагне зміни­ти Вселенського Патріарха Константинопольського і посісти місце першого серед рівних. А для того, щоб це зробити, їй потрібно, мати велику силу у світово­му православ’ї; без України та Української Церкви вона такої сили не матиме, а якщо не матиме такої сили, то і не буде першою. А чи правда, що Російська Церква хоче стати першою? Правда; ще під час Балканської війни, коли в Петербурзі обговорювали пи­тання взяття Стамбула, державні діячі Російської імперії на запитання: «А як бути з Константинополь­ською Патріархією?» — відповіли: «Константинополь­ська Церква стане єпархією у складі Російської Церк­ви». Навіть тоді вони вже мріяли про першість Ро­сійської Церкви.

За часів Сталіна, у 1948 році, росіяни зібралися на святкування 500-ліття автокефалії Російської Церкви, а на наших землях православ’я існує тисячу років. Зробіть із цього висновок, — їхня історія «молодша» на 500 років.

Так ось, тоді планувалося скликання Вселенського Собору, але на нього не приїхали представники Константинопольського Патріарха та інших грецьких помісних Церков. Тому задуманий Сталіним Все­ленський Собор перетворився на нараду православ­них Церков. Але були намагання поставити і Москву на перше місце? Були! І тепер, після розвалу Радянсь­кого Союзу, ідея першості Російської Церкви знову виникла, і про це стали говорити відкрито. Патріарх Алексій сказав, що немає ніяких богословських підстав не бути Московському Патріархату першим і що Москва є третій Рим.

І на Міжнародному російському Соборі питан­ня про першість Російської Церкви обговорювалося. Правда, коли Вселенська Патріархія запротестувала і надіслали лист до Московського Патріарха, не було спростовано того, що на Соборі обговорювалося це питання, а лише повідомлено, що офіційно Московсь­ка Патріархія не заявляла про першість, а ієрархи в умовах демократії можуть говорити що завгодно. Але ж не заперечили те, що на Соборі ці ієрархи говори­ли про першість Московського Патріархату? Не за­перечили! Значить, згодні. І тому Вселенського Пат­ріарха це питання турбує.

Бажання стати першими у світовому православ’ї не може бути реалізоване без Української Церкви, тому Українська Церква в цьому питанні займає ключову позицію. Від утворення і визнання Української Помісної Церкви залежить мир і спокій у світовому православ’ї, бо вона нейтралізує Москву, яка вже не буде зазіхати на перше місце; а якщо вона не буде на нього зазіхати, то тоді в православ’ї буде спокій. А ви зараз бачите, як у світовому православ’ї одна за одною виникають проблеми, відсутня стабільність. Причина нестабільності полягає в намірі змінити роз­поділ сил у світовому православ’ї, усунути Вселенсь­кого Патріарха і зайняти його місце — такою є пози­ція Московської Патріархії.

Позиція російських політичних діячів така ж, як і позиція Церкви, тому що без України не бути ве­ликій Росії. І про це говорили ще Горбачов та інші державні мужі Росії. Тому зараз іде боротьба за Ук­раїну, за те, щоб її знову приєднати до Росії; про нас вони не думають — про наше благо, нашу свободу, нашу демократію, — вони думають про велику Росію. І в цій боротьбі за Україну (а це є політична бороть­ба) Церква Російська (а точніше — Українська Право­славна Церква Московського Патріархату) в Україні відіграє величезну роль. Наші державні мужі не усві­домлюють цього, у той час як російські добре зна­ють про роль Української Православної Церкви Мос­ковського Патріархату.

І всі ми побачили це на президентських вибо­рах! Ви спостерігали, як так звані канонічні топтали і церковні канони, і закони України, як паплюжили нашого нинішнього Президента, називали його і са­таною, і фашистом, і американцем, — чого тільки ми не наслухалися! Чому ця Церква діяла таким чином? Тому, що вона дійсно є п’ятою колоною в Україні.

Як діє ця п’ята колона? По-перше, у 1992 році уже почалася боротьба проти помісної Української Церкви. І знаряддям цієї боротьби став так званий «харківський собор» на якому розкололи єдине ук­раїнське православ’я. Не ми його розкололи, нам тільки ярлик навісили, що ми «розкольники», а в дійсності розкололи вони, бо скликали, порушивши церковні канони, церковний статут, так званий «хар­ківський собор». Уявіть собі, що якби цього «харків­ського собору» не було, тоді б українське правосла­в’я було єдиним, хай і не визнаним, але єдиним. І таким чином консолідувало б усе українське суспіль­ство: не було б поділу на Схід і Захід, на Північ і Південь, бо всіх об’єднувала б єдина Українська Пра­вославна Церква. Але розкололи. І треба сказати, що Москва на канони не зважає; коли йдеться про вла­ду, — тоді канони не діють для Москви.

Далі. Навісили нам ярлик: «розкольники», і не тільки «розкольники», а ще й і «неканонічні». ( див­но, що цю брехню про «неканонічність Церкви» по­вторюють не тільки ієрархи, духовенство, а й дер­жавні мужі, які заявляють, наприклад, що «я належу до канонічної православної Церкви». Але що таке канонічна Церква? Неграмотні ви, бо немає в право­славному вченні поняття «канонічна» чи «неканонічна» Церква! Є Церква православна, є католицька, є протестантські Церкви та інші, є помісна Церква, є автокефальна і автономна Церква. А канонічної і неканонічної Церкви в православ’ї немає, це мос­ковська вигадка.

І друге, що придумала Москва: самостійна і не­залежна Церква. У православ’ї також немає поняття самостійної і незалежної Церкви, але Москва його ви­гадала в 90-му році. Для чого? Для того, щоб утрима­ти Українську Церкву у своєму підпорядкуванні, вони тоді сказали: «Нехай ці дурні українці тішаться са­мостійністю і незалежністю, але оскільки в структурі православних Церков немає поняття незалежної і са­мостійної Церкви, а є поняття автокефальної і авто­номної, то ці незалежність і самостійність можна ска­сувати в будь-який момент; бо якщо не можна скасувати автономію або автокефалію, то само­стійність і незалежність скасувати можна». Це також московська вигадка, і те, що Москва придумала, вона може і скасувати.! тому в 1992 році на Архієрейсько­му Соборі, коли ми порушили питання про автоке­фалію за рішенням Помісного Українського Собору, нам відказали: «Ми вам дали самостійність і неза­лежність, ми у вас їх і відберемо!» Ось як заявили московські архієреї на Соборі. Тому для того, щоб надати цій московській вигадці показної законності, вони у свій статут записали: «самостійні і незалежні Церкви». Але це неканонічно; жаль, що ніхто з бого­словів, ні російських, ні українських, не хоче сказати, що це є порушення церковних канонів так званою канонічною Церквою.

Далі. Нас називають «неблагодатною Церквою», і багато хто спокусився цим і спокушується. Чому? Тому, що не знають православного віровчення і від цього незнання, від цієї темряви, вірять у всяку не­правду. Давайте звернемося до пояснень апостола Павла про те, чи благодатні ми, чи неблагодатні. Коли в Коринфській Церкві виник спір через духовні дари, бо одні християни мали дар зцілень, дар мов та інші, а решта не мала таких дарів — тоді постало питання: чи вони отримали благодать Святого Духа, чи не от­римали? і багато хто з коринфських християн засум­нівався в тому, чи вони отримали дари Святого Духа, і тоді апостол Павло пояснив їм, що кожна людина, яка повірила в Святу Трійцю, в Ісуса Христа як Сина Божого і Спасителя, має цю віру, то ця віра дана їй благодаттю Духа. «Тому, — заспокоїв апостол Павло коринфських християн, — ви всі маєте дар Святого Духа». Так і нині постають питання: чи благодатні християни Київського Патріархату, чи дійсні їхні таїнства, чи дійсна їхня Євхаристія? Відповідь дав апо­стол Павло; «Маєте. Маєте дари Святого Духа, тому що ви маєте віру; якщо у вас є віра, — то це означає, що ви маєте і благодать». Тому ніякі звинувачення на адресу Київського Патріархату не дійсні, і той, хто переступає поріг храму Київського Патріархату в Києві, у Львові, у Донецьку чи в інших містах і прихо­дить помолитися Богу, — відчуває цю дію Божествен­ної сили. Будьте всі впевнені, що ви маєте благодать Святого Духа!

Ось цими аргументами Москва і п’ята колона в Україні намагаються переконувати українців, що вони обрали не ту Церкву; але це є омана, така сама омана, яка відбувалася в раю, бо там диявол теж гово­рив: «Не вірте Богові, що ви помрете, коли споживе­те плід з забороненого дерева. Не буде цього. Якщо ви з’їсте — будете богами». Повірили дияволу — і от­римали смерть, про яку попереджав Бог: «Не їжте — бо помрете!» Так і Москва переконує нас, як диявол. «Не шукайте собі помісної Церкви — бо ви не будете благодатними і не спасетесь!»

Це неправда диявольська! Ми повинні знати, що кожна Церква, яка відправляє Божественну Євхари­стію, — Церква, у якій перебуває Христос! І не треба спокушатися, бо Христос сказав: «Де двоє або троє зібрані в ім’я Моє — там і Я серед них». Скажіть: по­винні ми вірити Христу? Чи повинні вірити Москві? Христос говорить: «Я серед вас!» А Москва натомість: нема там ніякого Христа!

Дорогі браття і сестри, ця зброя, яку застосовує диявол через Московську Патріархію, не дає можливо­сті визнати Українську Помісну Православну Церкву.

Тепер звернімося до позиції влади. Яку позицію вона займає? Ви пам’ятаєте нашого першого Прези­дента Леоніда Макаровича Кравчука, який сказав правду: «Незалежній державі — незалежна Церква!» Він хоч і був комуністом, але розумів, що без неза­лежної Церкви не може бути незалежної держави.

Яку позицію займав Леонід Данилович Кучма? Пам’ятаєте, він майже в кожній своїй офіційній до­повіді згадував про єдину помісну Православну Церкву. І отримував бурхливі оплески. Це означало, що український народ дійсно бажає єдиної Православної Церкви. Але він декларував про необхідність помісної Української Православної Церкви, проте нічо­го не робив для її створення. У його книзі «Україна — не Росія» знаходимо рядки; «Чи повинен я як Прези­дент сприяти тому, щоб меншість (тобто Київський Патріархат) стала більшістю?» Він поставив риторич­не запитання, відповідь на яке випливає з підтексту: ні, він не повинен сприяти, щоб меншість стала більшістю.

Як же так? З одного боку, єдина помісна Укра­їнська Церква, а це означає об’єднання всіх, а з дру­гого боку, — не повинен сприяти, щоб меншість стала більшістю, тобто щоб помісна Церква стала паную­чою, більшою і єдиною. Це позиція колишнього Пре­зидента.

Яка позиція нинішнього Президента, Віктора Андрійовича Ющенка, якого ми підтримували, підтри­муємо та будемо підтримувати? Він не один раз го­ворив про необхідність утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви і цим самим стур­бував Москву, яка побачила, що цей український Президент може створити в Україні єдину помісну Православну Церкву. Від початку свого президент­ства він почав діяти: по-перше, написав лист Все­ленському Патріарху з проханням визнати Київський Патріархат як автокефальну Церкву. Президент Куч­ма такого листа боявся писати, а Віктор Андрійович не тільки написав, а й послав туди церковно-держав­ну делегацію на чолі з державним секретарем Олек­сандром Зінченком; відбулася дуже плідна розмова зі Вселенським Патріархом. Результатом цієї поїздки стало прибуття до Києва офіційної делегації Все­ленського Патріарха на чолі з архієпископом Всево­лодом, якого прийняв Віктор Андрійович. І на цій зустрічі, ви пам’ятаєте, що заявив архієпископ Все­волод? Він сказав, що «Вселенський Патріарх визнає Московський Патріархат в межах 1686 року, тобто без Київської митрополії». Ця заява дуже стурбувала Московську Патріархію і Українську Православну Церкву Московського Патріархату, тому почалися запити до Вселенського Патріарха. «Чи правда те, що сказав архієпископ Всеволод? Чи він це сказав від себе?» Константинополь інформацію і не спростував, і не підтвердив. У кулуарах говорять, що нібито в Синоді сказали: «Ми вже двічі офіційно заявляли про те, що Київська митрополія, тобто Українська Церк­ва, канонічно належить до Вселенського Патріарха­ту». Це було в 1924 році, коли надавали автокефалію Польській Церкві, і в 1990 році, коли Патріарх Димитрій Московському Патріарху написав лист, у яко­му сказано, що Вселенський Патріарх визнає каноні­чну територію Московського Патріархату до 1593 року, тобто знову-таки без Київської митрополії.

«І цих заяв, — в Константинополі кажуть, — дос­татньо. Ми втретє не будемо говорити про одне і те ж». Такою є позиція Вселенського Патріарха. Добре почав Віктор Андрійович, але знайшлися сили навко­ло нього, які стали збивати його не на той шлях; і якщо він проявив державну зрілість і зрозумів, що для Ук­раїни конче потрібна єдина помісна Православна Церква, та став діяти в цьому напрямі, — то знайшлися радники, різні, різного калібру, які почали говорити про те, що не слід державі втручатися у церковні спра­ви, і Москва теж говорила, що держава не повинна втручатися у церковні справи. Так, не повинна!

І повіяло прохолодою щодо Ідеї утворення єдиної помісної Церкви. Різні державні мужі почали відвідувати Лавру. Для чого? Для того, щоб підкреслити: «Ви всі рівні!» Так, ми рівні, але ж ми, Київсь­кий Патріархат, за Українську державу! А Московсь­кий Патріархат за «єдіную і нєдєлімую». Отож, чи буде ця держава існувати, якщо тут діє значна сила, яка виступає за «єдіную і нєдєлімую»? Не буде Українсь­кої держави в такому випадку! Тому нашого Прези­дента, українця, який виступає за утворення помісної Української Церкви (і це підтвердилося його сьо­годнішнім привітанням), штовхають на хибний шлях. Наш Форум скликаний для того, щоб народ ук­раїнський заявив Президенту, що він хоче мати в Україні єдину помісну Православну Церкву! Ось мета нашого Форуму! Ми хочемо допомогти нашому Пре­зиденту йти цим правильним шляхом і відкинути всіх тих, які йому радять не те, що потрібно для Укра­їнської держави.

Яка ж позиція Вселенського Патріарха? Вселенсь­кий Патріарх, як ви знаєте, стоїть на позиції визнання Помісної Української Православної Церкви, про це він заявив ще в 1992 році. Усі переговори, які велися між Константинополем і Москвою, утому числі спочатку і за нашої участі, були спрямовані на те, щоб визнати Київський Патріархат, тобто помісну Українську Цер­кву, і прийняти її в православну спільноту.

Якщо така позиція Вселенського Патріарха, то чому він не робить цього, чому зволікає? Є причини для цього чи немає? Причини є, і ми не повинні зви­нувачувати Вселенського Патріарха у нерішучості. Справа ось у чому; коли Москва відчула, що Вселенсь­кий Патріарх може визнати Українську Церкву як ав­токефальну, тоді Московський Патріарх заявив, що коли це станеться, відбудеться розкол усього право­слав’я. Відчуваєте, до чого веде Москва? Вона гото­ва розділити все православ’я, аби тільки не втратити владу над Українською Церквою. Вона не вболіває ні за канони, ні за світове православ’я, готова йти на його розкол, як вона вже розколола українське пра­вослав’я, — для неї це нічого не означає. Вона готова на все задля отримання влади. І тому, враховуючи те, що Москва може розколоти вселенське правосла­в’я, перед Вселенським Патріархом стоїть питання: що краще — розколоти все православ’я, визнавши Київський Патріархат, чи поки що утриматися, заче­кати, але не визнавати Київський Патріархат як авто­кефальну Церкву. Ось чому він вибрав менше зло. Але це не означає, що він не хоче визнати Київський Патріархат, тобто визнати помісну Українську Церк­ву, визнання прийде, але у свій час.

Тому наше завдання, завдання Форуму, завдан­ня Київського Патріархату — в ім’я України розбудо­вувати Київський Патріархат настільки, щоб уже вся­ка сила, навіть ворожа, змушена була сказати: «Не можна не визнати таку велику Церкву». Бо ми сьо­годні уже за кількістю віруючих найбільша Церква в Україні. За нами стоїть сьогодні уже 10 мільйонів дорослого населення, не враховуючи дітей, за Мос­ковським — тільки шість.

І тепер наше завдання — розширюватися, зміц­нюватися, як сказано в привітанні Президента, утвер­джуватися, але на цьому шляху утвердження ми маємо проблеми. Які проблеми? До нас поступово перехо­дять парафії Московського Патріархату. Коли пере­ходили парафії сільські, вони мовчали, а коли поча­ли переходити великі парафії, у районних центрах, в такому місті, як Острог — цього вони вже не стерпіли і мобілізували всі політичні та церковні сили, аби не допустити такого переходу.

Перед нами стоїть питання: маємо ми право приймати такі парафії чи не маємо? Чи має громада право скористатися Законом «Про свободу совісті», прийнятим Верховною Радою, у якому сказано, що кожна релігійна громада має право обирати свій ре­лігійний центр? Має вона право чи не має? Треба ви­конувати закон, який приймає Верховна Рада, чи не треба? Якщо нетреба щодо цього питання, то скажіть: а щодо інших питань ми повинні дотримуватися укра­їнського законодавства? Якщо в цьому випадку не по­винні, то і в інших — не повинні. За цих умов в Україні буде хаос, хаос, який корисний нашому сусіду. Тому ми повинні наполягати, щоб влада, приймаючи зако­ни, виконувала їх. Громада хоче перейти до Київсько­го Патріархату — нехай вона переходить без перешкод!

Ми повинні роз’яснювати віруючим і духовен­ству Московського Патріархату та іншим Церквам, що треба єднатися в помісну Православну Церкву. Ми не виступаємо проти духовенства та Ієрархії Мос­ковського Патріархату — вони наші брати та сестри, але ми хочемо відкрити їм очі. Куди ви дивитеся, кого ви підтримуєте, кому ви об’єктивно служите, Україні чи Москві? Схаменіться, схаменіться!

Ми дуже багато говоримо про те, що треба вчи­тися на прикладах історії, повторюємо це, як папуги, а вчитися не хочемо. Скажіть, чому Іван Мазепа, ук­раїнський гетьман, потерпів поразку? Тому, що знай­шлися українські козаки, які зрадили Івана Мазепу. Через подібні зради ми не мали до цього часу Укра­їнської держави. У відповідальні моменти своєї історії ми зраджуємо народ і зраджуємо свою державу.

І сьогодні на часі це ж саме питання: бути чи не бути Українській державі? І це залежить не від Росії, а від нас: чи зрадимо ми Україну, чи полюбимо усією душею та всім серцем своїм?! Якщо полюбимо, то матимемо міцну Українську державу!

Що стосується Автокефальної Церкви, ви знає­те ми почали переговори про об’єднання Автоке­фальної Церкви і Київського Патріархату, почали ще влітку. Ініціатива пішла від духовенства Автокефаль­ної Церкви, не ми були ініціаторами, а вони. І коли ієрархія побачила, що справи йдуть добре і що об’єд­нання може відбутися, — тоді один з ієрархів поїхав до Москви радитися — як чинити. Я не був присутній при цих розмовах, але думаю, що не помиляюся. Йому сказали: «Не відмовляйтеся від об’єднання, тому що ви настроїте проти себе духовенство і народ».

Почитайте всі документи, які підписувала ієрар­хія цієї Церкви. Вони начебто за об’єднання, але там їм порадили висунути такі вимоги, щоб цього об’єд­нання не відбулося. Які умови? Вони їм сказали; «По­ставте за умову, щоб Філарет відмовився від патрі­аршества і предстоятельства Українською Церквою. Він цього не зробить. І тоді ваші руки будуть чисти­ми: ми за об’єднання, але ж вони ось не хочуть вико­нувати наші умови». Тому коли процес переговорів продовжувався, то все йшло нібито добре, домови­лися про скликання 19 листопада Об’єднавчого Со­бору, але напередодні митрополити, архієпископи та інші ієрархи прислали заяви про те, що на Собор вони не підуть і об’єднання не відбудеться. Ось чому не відбулося об’єднання.

Чи означає це, що об’єднання взагалі не буде? Не означає! Об’єднання буде, але не з ієрархією, а буде приєднання парафій до Київського Патріарха­ту. Саме тому я звертаюся і до архієреїв, і до духо­венства працювати в цьому напрямі з духовенством і віруючими Автокефальної Церкви.

Ми українці, ми всі патріоти, не треба нас діли­ти, бо це вигідно нашим супротивникам. Об’єднає­мося, зміцнимо помісну Українську Церкву, а якщо до нас ще будуть продовжувати приєднуватися і па­рафії Московського Патріархату, то ми станемо па­нуючою Церквою в Україні. І це буде однією із запо­рук визнання Помісної Української Православної Церкви. А визнання Української Православної Церк­ви — це гарантія, підкреслюю, гарантія незалежності Української держави. Політика Росії буде іншою, а ми переможемо. Переможемо, тому що Бог благосло­вив Україну бути незалежною державою, Він же бла­гословляє і зміцнює Своєю Божественною силою і помісну Українську Церкву — Київський Патріархат!

Слава Ісусу Христу!

І слава Україні!

Виступ Патріарха Філарета
на Всеукраїнському з’їзді
молоді

Ваші високопреосвященства, шановна президіє!

Я вас усіх вітаю з відкриттям чергового з’їзду православної молоді. Прослухавши уважно доповідь ігумена Федора, я зрадів духом від того, що право­славний рух нашої Церкви набирає такої сили і роз­повсюджується майже по всіх єпархіях Київського Патріархату. Я дуже радий, що наш молодіжний рух почав співпрацювати з Міністерством України у спра­вах сім’ї, молоді та спорту, тому що у нас, у Церкви та у держави, є спільне завдання — духовне відро­дження нації, для того, щоб відроджувати Українсь­ку державу. Я радий і тому, що наш молодіжний пра­вославний рух співпрацює і з політичними партіями, і з громадськими організаціями, а це свідчить про те, що ці політичні сили цінують вашу діяльність. Я дуже радий, що Священний Синод призначив на посаду Управління у справах молоді ігумена Федора, тому що я побачив, що це людина, яка може організовувати і виконувати ті завдання, які стоять перед Церк­вою, тому я дуже вдячний вам, отче Федоре, за вашу працю. Я радий тому, що православний рух Київсь­кого Патріархату набирається сил і розповсюджуєть­ся по Україні. Мені здається, що ми повинні знати ті завдання, які стоять перед вами: що вимагає Церква від молоді і що вимагає держава від молоді, чого вона хоче від молоді. Церква насамперед хоче, щоб мо­лодь була православною і жила по-православному, щоб вона не тільки засвоювала православне віро­вчення, а щоб і жила за ним.

Коли ми говоримо про необхідність боротьби зі СНІДом чи з наркоманією, то ми боремося зі злом, але для того, щоб ефективно боротися зі злом, недо­статньо його викривати, коли воно вже з’явилося; треба не допустити, щоб воно поселилося насампе­ред у душах молоді, бо молодь, як всі кажуть, — це майбутнє! І вона справді є майбутнім нашої держа­ви. Але яке буде майбутнє цієї молоді? Для того, щоб мати сили і в державі, і в Церкві, — треба перш за все виховати самого себе. Якщо ми будемо виховувати інших і ставити завдання просвіщати інших, а самі залишатимемось у темряві, — то результатів такої праці не буде. Давайте згадаємо давню історію. Істо­рію Римської Імперії та історію Церкви. Церква була маленькою, як гірчичне зерно, але що перемогло? Чому була знищена язичницька Римська імперія з її аморальними явищами? Тому, що християни жили по-християнськи, і люди, бачачи спосіб їхнього життя, тягнулися до них, до християн. Так і ви! Ви повинні

бути світлом для світу і сіллю землі. Тому зосередьте спочатку всю увагу на собі, на вихованні своїх почуттів, своєї волі і свого розуму. Якщо ви виховаєте самих себе, то тоді ви зможете нести це світло й іншим.

Для держави велике значення має рівень наро­джування дітей, утвердження міцної сім’ї. Сьогодніш­ня ж сім’я є неміцною. І тому ми є свідками того, що майже кожен шлюб закінчується розлученням. У чому причина такої великої кількості розлучень? Причина полягає у тому, що молодь не підготовлена до шлю­бу, а треба готуватися до нього, це означає — вихову­вати себе в дусі християнської любові. Шлюби розпа­даються тому, що немає правдивої любові, є звичайна похіть молоді, яка з’єднує, але вона проходить, — а основи для шлюбу немає. Тому зверніть увагу на це, бо основою шлюбу є любов! І треба на основі любові брати шлюб, народжувати дітей і цим самим зміцню­вати державу. Та й не тільки державу, а в цілому європейську цивілізацію, тому що вона гине якраз від різкого скорочення народонаселення. Для того, щоб вийти із цієї кризи, — треба, щоб християнський шлюб став міцним. Це є одним із важливих завдань молоді­жного руху — поширювати цей правдивий християнсь­кий погляд на християнський шлюб і готувати молод­іжне середовище до створення шлюбів, тому що серед таких, як ви, якщо ви будете виховувати себе в такому християнському дусі, — ви знайдете собі пару, люди­ну, яка буде подібною до вас, і тоді шлюб у вас буде міцним. Це одне з головних завдань молоді, бо за молодістю іде зрілість, а потім і старість. Але в основу цієї праці над собою треба покласти віру в існування Бога. Ви скажете, що всі віримо в Бога. Так, у Бога віримо всі, але ми не живемо з Богом, ми не живемо часто тими істинами, які є незаперечними, а незапе­речною істиною є вічне життя.

Ніхто із нас, народившись, з цього життя вийти не може, і як би атеїсти не переконували людей, що ніякого вічного життя нема, що смерть припиняє бут­тя будь-якої людини, це — неправда. Треба бути пе­реконаним, що вічне життя є, а якщо є вічне життя, то наше земне життя є тільки якоюсь частиною вічності. І тому кожна людина повинна насамперед вибрати, що їй дорожче: вічне чи тимчасове. І в ім’я вічного треба працювати і жити. Крім того, до цих незаперечних істин належить Суд Божий, це озна­чає, що кожний злочин, кожне слово гниле, гріховні почуття і навіть думки будуть поставлені на Суд Бо­жий. Це не людське вчення, це Одкровення Самого Бога. І якщо ми віримо, що Бог є, — то повинні й почу­ти те, що говорить Бог, а Він говорить, що Суд буде. Крім цього, до вічних істин належить любов. Любов є найважливішою властивістю Бога, бо Він сказав; «Я є Любов», — і тому блаженне життя у вічності зале­жить від того, буде в цій душі любов чи ні. Якщо буде, то ця людина неминуче отримає блаженне вічне жит­тя, тому що вона в душі своїй носить вже це блажен­ство. І навіть у земному житті, коли ми говоримо про щастя людське, то і воно полягає в любові, там, де любов є, — там міцна сім’я, там щастя, там і успіх. Там, де є любов, — там є сила, яка перемагає всі труднощі земного життя. Ось оці прописні істини ви не просто маєте знати, а й впустити у вашу душу і ваше серце. Коли все це відбудеться, тоді ви можете займатися просвітительською діяльністю і навертати до істини інших. Тому що ви будете говорити про все це не тільки від розуму свого, а й від своєї душі, зі своїх переконань. І тоді слово ваше буде владним, силь­ним, дієвим.

А якщо цього в душі не буде, то слова ваші бу­дуть пустими, так само як часом і слова священика, або єпископа. Якщо вони не підтверджуються самим життям, то слова пастирські не мають сили. А ось погляньте на тих пастирів та архієреїв, які свою віру, вчення, проповідуване ними, — підтверджують жит­тям. Зі свого досвіду я знаю, як поважають люди доб­рого пастиря, який працює не для себе, а для пастви. А кожен, хто бере участь у цьому молодіжному русі, є своєрідним помічником пастирів, тому що ви несе­те Слово Боже в середовище молоді і тим самим зміцнюєте його, крім цієї цілі, перед вашим моло­діжним рухом ще стоїть дуже важливе завдання — зміцнити національну Церкву українського народу. Це дуже важливе завдання, тому що без помісної Православної Церкви не буде Української держави. І це треба усвідомлювати насамперед державним дія­чам і церковним діячам, тому що Церква — це духов­на основа нації. Якщо така основа є, то держава буде, і буде міцною. Ми всі хочемо, щоб Українська дер­жава зміцнювалася. Але як цього досягти? Зміцнити її можна якраз утвердженням помісної Української Церкви. Погляньте, як використовують розділення українського православ’я наші супротивники. Ви ба­чите, що Московський Патріархат — це п’ята колона в Українській державі. Я нічого не хочу сказати пога­ного або звинуватити в антипатріотичності духовен­ство і єпископів Московського Патріархату, там такі ж громадяни, як і ми, але там є сили, які керують ними і керують із Півночі. Тому вам як молоді треба нести християнські цінності в наше українське суспільство і утверджувати помісну Українську Церкву.

Але чому після Помаранчевої революції, яка дійсно була зразковою з точки зору християнства (без насилля, виявила ту християнську любов, про яку ми так багато говоримо), наступило розчарування у пев­ної частини нашого населення? Вони вірили в якесь магічне слово і магічні дії Президента і його уряду, але нічого магічного ні в державотворенні, ні в су­спільному житті не буває. Усе вимагає великої праці, відповідальності, і нетреба забувати, що зло, яке бо­ролося проти перемоги Помаранчевої революції, за­лишилося в Україні. Як ви думаєте, чи воно заснуло? Воно не заснуло! Воно діє, і наслідки його ми бачи­мо. Тому те, що є, це не результат Помаранчевої ре­волюції, а це дії того зла, яке залишилося. Для того, щоб зміцнити нашу християнську державу, нам тре­ба, щоб християнська мораль не тільки проповідува­лася, а й втілювалася у житті, щоб нею жили чинов­ники і щоб пересічні громадяни були морально стійкими. А ви бачите, як спокушаються люди на гріх. Чому існує корупція?Тому, що людина не може встояти чи то перед тисячами, чи то перед мільйонами, — тому, що мораль слабка. Якби мораль була міцною, — то ніякої корупції не було б. І тому важливим зав­данням боротьби з корупцією є утвердження мораль­ного життя на всіх рівнях. А всі ми разом повинні в собі це все утверджувати. І коли ми це зробимо, тоді зла буде менше в суспільстві і державі. Ще я хотів би наголосити на великому значенні вашої діяльності в напрямі виховання в молоді почуття патріотизму. Що таке патріотизм взагалі? Це проста річ — любити свою Батьківщину.

Любити так, щоб бути готовим віддати своє життя за свій народ. Оце і є патріотизм. І людина, яка любить свій народ, здатна любити й інші народи. А якщо ви не можете любити свою Батьківщину, свій народ і говорите, що ви любите інші народи, — все це неправда! Бо якщо ви не можете любити своє, як ви можете полюбити чуже? Це нелогічно! Ви дивитеся телевізор, слухаєте радіо, зверніть увагу, як деякі наші знані політики на дебатах захищають не Украї­ну, а Росію. І це громадяни України, і не просто гро­мадяни, а політичні діячі, які не захищають інтереси своєї держави, свого народу. Тому ви повинні самі полюбити свій народ і свою Батьківщину — і нести це світло іншим. Велике значення має утвердження ук­раїнської мови. Бо без неї, як і без помісної Церкви, держави не може бути. Тому ви ці лозунги про ро­сійську мову як офіційну і тому подібне сприймайте критично, за цією нібито простою і нібито справед­ливою вимогою — криється лукавство і неволя.

І тому, якщо хтось відмовляється від своєї рідної мови і хоче, щоб його мовою була мова російська, — то він хоче неволі. А я думаю, що в неволю ми не повинні вести свій народ. Ми повинні розуміти, що криється за намаганнями визнати російську мову державною; що стосується самої мови, то ми маємо її знати, як і інші мови, і не цуратися її. Але в Україні державною повинна бути українська мова, і коли ви дискутуватимете з іншими, ви маєте нести це світло, прояснювати правду тим, хто ще її не розуміє. На завершення я хочу побажати, щоб наш молодіжний православний рух набирався сил, а це означає, що треба проявляти ще більшу активність, треба залу­чати і засоби масової інформації, щоб вони висвіт­лювали діяльність такого молодіжного руху, щоб він єднався з усіма патріотичними силами, з іншими мо­лодіжними рухами. І було б добре, щоб Міністерство молоді допомагало нам у цьому плані, тому що ми зацікавлені в цьому і зацікавлена у цьому держава. Нехай Боже благословення перебуває з усіма вами! І пам’ятайте, що від вашої діяльності залежить не тільки земне життя, але й вічне.

Слава Ісусу Христу!

Слава Україні!

Доповідь
Святійшого Патріарха
Київського і всієї Руси-УкраїниФіларета
на ІІ Всеукраїнському форумі
«За Українську Помісну
Православну Церкву»
19 квітня 2007 року

Шановна президіє, преосвященні архіпастирі,
всечесні отці, високоповажні гості,
дорогі браття і сестри, учасники
II Всеукраїнського форуму!

Минуло півтора року після І Всеукраїнського форуму «За Українську Помісну Православну Церк­ву». За цей час ідея помісної Церкви для України ста­ла ще актуальнішою. Історія свідчить, що жодна ав­токефальна Церква, що зараз існує, не утворювалася без участі держави, тому утвердження єдиної Помісної Православної Церкви в Україні — це завдання як держави, так і Церкви.

Ми боремося не просто за Помісну Українську Православну Церкву, бо вона вже існує в особі Ук­раїнської Православної Церкви Київського Патріархату, наша мета — утворити єдину Православну Цер­кву в Україні. Сама Церква без участі держави зроби­ти це неспроможна. У єдиній помісній Церкві перш за все має бути зацікавлена держава. Попередні пре­зиденти України Л. Кравчук і Л. Кучма декларували, що державі потрібна єдина Православна Церква: «Незалежній державі — незалежну Церкву». І тільки чинний Президент України Віктор Андрійович Ющен­ко перейшов від слів до діла. Він зустрічався як з єпис­копатом Української Православної Церкви Московсь­кого Патріархату, так і з єпископатом Української Православної Церкви Київського Патріархату, звертав­ся з пропозицією провести переговори про об’єднан­ня та утворення однієї Православної Церкви. Реакція була різною: якщо Київський Патріархат підтримав ініціативу Президента про створення комісії для переговорів, то представники Української Православ­ної Церкви Московського Патріархату, навпаки, не підтримали пропозицію Президента, а створили комісію, завдання якої — приймати всіх охочих перейти в лоно їхньої Церкви.

Крім того, Президент України Віктор Ющенко зустрічався зі Вселенським Патріархом Варфоломієм у Стамбулі і обговорював з ним проблему українського православ’я. З боку держави були вжиті й Інші заходи.

Хоча наші опоненти й відмовилися від створен­ня спільної комісії, але це не означає, що весь єпис­копат та всі вірні УПЦ МП виступають проти утво­рення єдиної Помісної Православної Церкви. Вони лише бояться говорити про це відкрито. Але є вели­кий поступ: у Московському Патріархаті пішов рух за єдину помісну Православну Церкву.

У цьому році Московський Патріархат відзна­чає п’ятнадцяту річницю так званого «харківського собору», я хотів би порівняти цей так званий «харків­ський собор» і Київський Помісний Собор Української Православної Церкви, який відбувався 1-3 листопа­да 1991 року. Ми маємо два Собори: один — помісний Київський, а другий — харківський архієрейський. Помісний Собор є вищим органом церковної влади. На Київському Помісному Соборі були присутні і єпис­копат, і духовенство, і миряни з усієї України. Так зва­ний «харківський собор» є архієрейським, тобто ниж­чим органом, і як такий повинен підпорядковуватися рішенням Помісного Собору. «Харківський собор» є неканонічним і тому незаконним, бо він був склика­ний з порушенням канонічних правил Церкви і Ста­туту УПЦ. Законний Собор скликає предстоятель, а «харківський собор» скликав не Предстоятель, а єпар­хіальний архієрей. Канони ж забороняють єпархіаль­ному архієрею брати на себе права та обов’язки Предстоятеля Церкви (34-те Апостольське правило). Більше того, ми називаємо цей собор розкольниць­ким. Якби його не було, тоді Українська Православ­на Церква була б єдиною. Отже, цей собор є некано­нічним і розкольницьким, бо він розколов єдину Українську Православну Церкву. Крім того, цей со­бор став однією з причин розділення українського суспільства. Ми, дорогі браття і сестри, повинні бачити в цьому корінь гріха, причину розбрату і лікува­ти хворобу. Цю хворобу можна вилікувати лише че­рез об’єднання в єдину Українську Православну Цер­кву. Утворення єдиної помісної Церкви приведе не тільки до злагоди в українському православ’ї, а й до консолідації українського суспільства. Саме тому і суспільство, і держава зацікавлені в утворенні єдиної помісної Церкви в Україні. Наша проблема полягає в тому, що УПЦ Московського Патріархату не хоче йти на діалог. Але ми не повинні опускати руки і ставити на цьому крапку. За істину, за справедливість треба боротися. Той, хто не бореться, вже переможений, а той, хто бореться, залишається непереможеним. Для продовження боротьби ми вирішили прийняти на Архієрейському Соборі Історико-канонічну деклара­цію «Київський Патріархат і Помісна Українська Пра­вославна Церква».

Декларація прийнята насамперед для того, щоб утвердити єпископат, духовенство і віруючих УПЦ Київського Патріархату в тому, що вони стоять на правильному історичному шляху. Крім того, Декла­рація має на меті переконати наших братів і сестер, які вважають себе приналежними до УПЦ МП, що вони зробили не той вибір: Московський Патріархат не має в Україні майбутнього. УПЦ Київського Пат­ріархату в боротьбі за автокефалію іде тим самим шляхом, яким Ішли всі автокефальні Церкви, в тому числі і Російська. Автокефалія Української Церкви історично виправдана. Читаючи Декларацію, віруючі переконаються що їх довгий час вводили в оману.

Декларація корисна і для чиновників. Вона допомо­же їм правильно орієнтуватися у процесі державо­творення.

У Декларації коротко викладено православне вчення про Церкву та її властивості, якими є єдність, святість, соборність і апостольство. Ці властивості ми сповідуємо кожного разу, коли читаємо чи співаємо Символ Віри, прийнятий на І і II Вселенських Собо­рах. Як ми бачимо, серед властивостей Церкви немає властивості канонічності Церкви. Представники УПЦ Московського Патріархату наголошують на тому, що їхня Церква є канонічною. На Вселенських Соборах прийнято постанови, що до Символу Віри не можна нічого ні додавати, ні віднімати. Православні звину­вачують католиків, що вони додали до Символу Віри слово «філіокве», тобто «і від Сина». УПЦ Московського Патріархату теж додала до Символу Віри слово «канонічна». Про цю «канонічність» ми не тільки по­стійно чуємо в Україні, але єпископат УПЦ підкрес­лив це у Зверненні до Президента України Віктора Ющенка в 2006 році, де замість «соборна» Церква вжито слово «канонічна». Навпаки, УПЦ Київського Патріархату сповідує себе «єдиною, святою, собор­ною і апостольською Церквою». Нашу Церкву ніхто і ніколи не міг звинуватити у неправославній вірі. Київ­ський Патріархат сповідує православну віру, дотри­мується християнського морального вчення й у цер­ковному житті керується канонічними правилами.

У Декларації сказано, що призначення Церкви — спасати людей від гріха і смерті. Церква веде до життя вічного, а не до земного, тимчасового благоден­ства. Церква бореться за досягнення вічного життя з допомогою благодаті Святого Духа — вона постійно перебуває в стані боротьби. Ми є свідками й учасни­ками цієї боротьби. Від того, на який бік ми стаємо — на бік добра чи зла, правди чи неправди, — залежить наше власне спасіння.

У Декларації показано, що рішення не всіх Со­борів були правдивими. Історія знає і «розбійниць­кий собор», хоч за формою він і був вселенським. Були і такі Собори, на яких піддавали один одного відлученню від Церкви, тобто анафемі, але згодом Церкви не виконували свої власні постанови. Прав­дивими є тільки ті Собори, які визнає вся повнота Церкви, бо «Церква є стовп і утвердження істини». Про все це сказано в Декларації для того, щоб пере­конати, що постанова «харківського собору» проти автокефалії Української Православної Церкви не підтримується повнотою Української Церкви, і навпа­ки, рішення Київського Помісного Собору 1991 р. за автокефалію знаходить підтримку православної по­вноти. Про це свідчать: по-перше, зростання Київсь­кого Патріархату як помісної Церкви; по-друге, — рух усередині УПЦ Московського Патріархату за помісну Українську Церкву.

На підставі церковних канонів Декларація дає роз’яснення, що таке єресь, розкол і самочинне зібрання. Київський Патріархат не підпадає під жод­не з цих визначень. Ми сповідуємо православну віру, дотримуємося церковних канонів і тому впевнені, що належимо до Церкви Христової, хоч поки що не виз­нані іншими помісними православними Церквами як Церква автокефальна. Однак віримо, що прийде час, коли нас визнають автокефальною Церквою, як це було з іншими помісними Церквами, коли вони до­магалися автокефалії.

Історія утворення автокефальних Церков свід­чить, що кожна Церква самостійно проголошувала свою автокефалію. Як правило, мати-Церква не по­годжувалася на автокефалію. Наслідком цього була довга і запекла боротьба, яка завжди закінчувалася перемогою автокефальної Церкви. Такий шлях бо­ротьби пройшли всі автокефальні Церкви: Елладська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, а також і Російська. Російську Церкву не визнавала Константинопольська мати-Церква 141 рік. На фоні невизнання автокефалії інших помісних православ­них Церков Київський Патріархат набагато відстає від них за строком такого невизнання.

Для багатьох незрозуміло, чому процес утворен­ня автокефальних Церков наштовхується на пробле­му невизнання. Причина ж полягає у тому, що хоча канони ясно говорять, що кожен народ повинен мати свого «першого єпископа», тобто патріарха або мит­рополита, проте механізму утворення помісної Церк­ви канонами не виписано. Якби такі канони існували, не виникало б тих проблем, які були в історії і які ми нині мусимо розв’язувати. Протягом останніх 30-ти років православні помісні Церкви намагалися виріши­ти питання утворення автокефальних і автономних Церков. Але позитивного результату не було досяг­нуто через протилежні позиції в цьому питанні Все­ленського і Московського Патріархів.

До цього часу залишаються невизнаними як автокефальні православні Церкви не тільки Українсь­ка, а й Македонська, Чорногорська, Американська Церкви, а також Японська автономна Церква.

Важливе місце в Декларації посідає свідчення, що ієрархія Київського Патріархату є законною ієрар­хією, поставленою згідно з Першим апостольським правилом. Вона має апостольське наступництво че­рез митрополита Філарета та єпископа Якова. Усі архієреї Київського Патріархату, а також частина єпископату УАПЦ отримали єпископську благодать через митрополита Філарета і єпископа Якова.

Рішення Московського Архієрейського Собору про позбавлення священства митрополита Філаре­та, єпископа Якова, а згодом і єпископа Андрія (Горака), а також піддання анафемі митрополита Філа­рета не є підставою для заперечення законності ієрархії Київського Патріархату. Чому? Бо рішення Московського Архірейського Собору є незаконним, адже воно прийняте не на підставі слідства і суду. Крім того, звинувачення не були визнані звинуваче­ними. У канонах йдеться про покарання «за явні про­вини». А в нашому випадку якраз і немає «явних про­вин». Якщо згадати сумнозвісні радянські «трійки», які засуджували невинних людей до страти, то і вони дотримувалися хоч якихось судових формальностей. У випадку зі мною як Предстоятелем Української православної Церкви були порушені самі принципи судочинства. Тому так зване судове рішення Мос­ковського Архієрейського Собору не має ніяких наслідків. Ми, тобто я, на той час митрополит Ки­ївський і всієї України, єпископ Тернопільський Яків (Панчук) і єпископ Львівський Андрій (Горак), зали­шаємося архієреями Церкви Христової. І всі єпис­копські хіротонії, звершені нами, є законними, таки­ми, що мають апостольське наступництво.

Доказом нашої правоти можуть послужити Істо­ричні факти. Практично всі болгарські й сербські, а також і російські закордонні ієрархи були у свій час позбавлені архієрейського сану, а деякі — анафематствувані Константинопольською і Московською Цер­квами, але після закінчення церковного конфлікту вищезгадані Церкви навіть не згадували про анафе­ми і про позбавлення єпископського достоїнства. Як-то кажуть, усе минуле «прєдалі забвєнію». То на чиє­му боці була історична правда? На боці суддів чи на боці засуджених?! Історія і життя показали, що істо­рична правда була на боці тих Церков, які боролися за свою автокефалію.

УПЦ Московського Патріархату хвалиться на кожному кроці своєю так званою канонічністю і у той же час порушує не тільки канони, а й Символ Віри. Духовенство цієї Церкви за вказівкою своїх архієреїв перехрещує віруючих, які були хрещені в Київсько­му Патріархаті. Москва впадала в гріх перехрещуван­ня і в давні часи. Вона і тоді перехрещувала право­славних українців. Московитів викривав у цьому гріху Патріарх Антіохійський Макарій, коли в XVII ст. відвідував Росію. Вони ігнорують слова Символу Віри: «Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів». Хіба духовенство УПЦ Московського Патріархату не знає, що Православна Церква визнає хрещення дійсним, навіть якщо воно в екстремальних умовах звершено мирянином? Але таке хрещення обов’яз­ково має здійснюватися за формулою: «Охрещується Раб Божий (ім’я) в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» — із вживанням води. Для чого ж духовенство Мос­ковського Патріархату повторює хрещення? Для того, щоб принизити віруючих Київського Патріархату і показати свою зверхність.

Декларація має на меті показати Московсько­му Патріархату історичну правду про утворення ав­токефальних Церков. Сьогодні як УПЦ Московсько­го Патріархату, так і Російська Православна Церква в цілому йдуть дорогою неправди. Вони ігнорують провидіння Боже, яке дарувало українському наро­ду незалежну державу. Сьогодні ми для них «роз­кольники». Протягом 80-ти років їхні брати росіяни теж були «Карловацькими розкольниками». Скільки книг написано про «Карловацький розкол»! Мос­ковська Патріархія позбавляла сану ієрархію Російсь­кої Православної Церкви за кордонном, переконува­ла, що таїнства в цій Церкві неблагодатні і незаконні, що в цій Церкві не можна спастися. Відповідно За­кордонна РПЦ звинувачувала МП в єресях «сергіанства» та «екуменізму». Минув довгий час боротьби, і сьогодні, за словами московських ієрархів, РПЦЗ перестала бути «розколом», а лишилася всього лише «розділенням». «А ось українці продовжують бути розкольниками», — сказав митрополит Кирил (Гундяєв) в інтерв’ю після об’єднання з РПЦЗ. Ми радіє­мо з об’єднання Московської Патріархії з РПЦЗ, тому що припинилася давня ворожнеча в Російській Пра­вославній Церкві. Переконані, що прийде час, коли і нас, українців, не називатимуть розкольниками й не ображатимуть нашу гідність.

Ми переклали цю Декларацію російською мо­вою, надрукуємо її і розповсюдимо серед ієрархії і духовенства Російської Церкви. Нехай Господь про­світить їхні душевні очі, щоб усі ми стали улюблени­ми братами і сестрами, за заповіддю Христа Спасителя. Ми переконані, що прийде цей час.

Нас радує той факт, що Вселенський Патріарх стоїть на канонічних позиціях і вважає, що Українсь­ка Православна Церква має бути помісною, рівною з іншими автокефальними Церквами. Хоча перегово­ри між Константинополем та Москвою з українсько­го церковного питання і зайшли в глухий кут, але позиція Вселенського Патріарха стосовно України залишилася незмінною. Однією з причин напруги між Константинополем і Москвою є згубна ідея: Москва — третій Рим. Дай, Боже, щоб Господь вилікував цю хворобу.

Що стосується УАПЦ, то треба зауважити, що вона, хоч і автокефальна, але не може перетендувати на назву «Помісна Українська Церква», тому що її єпархії та парафії зосереджені головним чином на Галичині. Вона є регіональною Церквою. У Декларації показано, як ми хотіли об’єднатися в одну Українсь­ку Церкву, але потім виявилося, що ієрархія УАПЦ (це не стосується духовенства та віруючих) має інше завдання — боротися з Київським Патріархатом і на­магатися усунути Патріарха Філарета з Київської ка­федри і від предстоятельства в УПЦ КП. Це п’ятнад­цятирічна мрія Москви. Такого не станеться!

Саме тому митрополит Володимир (Сабодан) назвав цю Церкву «братньою конфесією», хоча вона начебто не має нічого спільного з Московським Пат­ріархатом.

Хто уважно і неупереджено прочитає Деклара­цію, той переконається, що в утворенні автокефаль­ної Церкви активну участь завжди брала держава, в особі короля чи царя, князя чи президента. І тому, коли ми чуємо з боку Московської Патріархії звину­вачення на адресу українського Президента, у втру­чанні в церковні справи, то бачимо в цьому лукав­ство і подвійну мораль. Влада не повинна втручатися у внутрішнє церковне життя? Але ж усе, що стосуєть­ся отримання незалежності Церкви від іншої держа­ви, є прямим обов’язком влади, зокрема Президен­та. Вивчіть уважно церковну історію і ви побачите, що без держави незалежна Церква не може утвори­тися. Тому ми підтримуємо Президента України Вікто­ра Ющенка в його намаганні сприяти утворенню в Україні, його державі, єдиної Помісної Української Православної Церкви. Чому Московська Патріархія не звинувачує Президента Росії Володимира Путіна у втручанні в церковні справи? Всьому світу відомо, що об’єднання РПЦ із РПЦЗ 17 травня 2007 року відбу­лося за його сприяння. Виходить, те, що дозволено російському Президенту, не дозволено українсько­му Президенту. Хіба це не подвійна мораль?!

Коли деякі діячі пропонують нашому Президен­тові не втручатися у церковні справи, вони хочуть штовхнути його на неправильний шлях, бо добро знають, що без держави помісна Церква не постане.

Але в той же час не треба думати, що автоке­фалія Церкви залежить винятково від держави. НІ! Однаковою мірою це залежить і від самої Церкви. Тому ми закликаємо єпископат, духовенство і вірую чих разом із громадськими організаціями і всім ук­раїнським суспільством трудитися над розбудовою Київського Патріархату. Треба спілкуватися з духовенством і віруючими УПЦ Московського Патріархату в дусі християнської любові, щоб вони з відповідальністю дивилися в майбутнє Української Православної Церкви. І в цьому нехай їм допоможе наша Декларація. Вона є духовною зброєю в боротьбі за єдину Помісну Українську Православну Церкву. З Божою допомогою, за сприяння Президента України і влади на місцях, за участі всіх православних християн ми побудуємо в Україні єдину Помісну Українську Православну Церкву. Слава Ісусу Христу!


Слово при врученні архіпастирських жезлів | Зміст | Інтерв’ю

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору