Ми — християни!
Українці — народ споконвіку християнський. Це засвідчено літописами, численними храмами — від Волині до Керчі — і, що найголовніше — високим і незборимим християнським духом, який зберіг український народ як єдине ціле в усій його неповторності, зберіг на роздоріжжі європейських і азійських шляхів — у Північному Причорномор’ї. Скільки завойовників-ординців приходило загарбати цю прекрасну землю! Скільки приносили сюди чужих ідеологій, аби ними підкорити волелюбний народ!.. Але зерно Христової науки, впавши колись у добрий грунт, зародило стільки мужності, терпіння, добра і любові, що їх вистачило ось уже майже на два тисячоліття,— і вистачить до кінця віку.
І
У стародавньому українському літописі «Повість минулих літ» записано переказ, що перше благовістя Христової віри приніс на українські землі святий апостол Андрій Первозванний, брат апостола Петра. Це сталося ще в середині І століття по Різдві Христовому. Пройшовши через Крим, річищем Дніпра він дістався до самого Києва. Тут святий Андрій воздвиг високий дерев’яний хрест (від цього місця починається теперішній Андріївський узвіз), благословив гори, де нині стоїть українська столиця, і провістив місту, яке мало постати на них, велике християнське майбутнє. Цей переказ віками свято зберігав український народ, і його затвердив своїм авторитетом Собор Української православної церкви 1621 року. В соборній постанові було сказано таке: «Святий апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольський, Патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його і очі його Русь-Україну бачили, а вуста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол».
ІІ
Наступна сторінка історії християнства в Україні теж пов’язана з Кримом, зокрема з Херсонесом і Боспором. Наприкінці І століття до каменоломен Херсонеса було заслано святого Климсента, папу Римського, учня святих апостолів Петра й Павла. Тут, на місці нинішнього Інкермана, він зазнав мученицької смерті за навернення місцевих язичників у християнство. Після того, як святого Климента з якорем на шиї кинули у море, його нетлінне тіло з ласки Божої було знайдено учнями. Мощі святого Климента зберігалися в Херсонесі аж до ХІ століття, після чого були перенесені до Риму, Константинополя і Києва.
Подальша історія духовного життя міст Причорномор’я засвідчила тяглість християнських традицій в усіх південноукраїнських землях. У ІІ — ІІІ століттях у Пантикапеї, Танаїсі, Фанагорії та інших боспорських містах християнство поширювалося з надзвичайною швидкістю. У нинішній Керчі під час розкопок на цвинтарі, на одній із надгробних плит знайдено найдавніше у світі точно датоване (304 р.) зображення християнського хреста. Широка християнізація Херсонеса, розпочата святим Климентом, тривала протягом IV — V сторіч. З цього приводу візантієць Никифор Григора у своїй «Історії» писав, що український князь здобув титул імператорського стольника ще від Константина Великого. Певна річ, що, розпочавшися з часів святого Андрія Первозванного, християнство не зупинилось у причорноморських містах і Подніпров’ї , а ширилося і на всій континентальній теритрорії України. Це зафіксовано багатьма римськими істориками й богословами. Наприклад, Тертуліан пише, що «підкорилися Христу краї сарматів і скіфів» (скіфами й сарматами тоді називали саме українців). Всеукраїнський характер тодішнього християнства підтверджує факт участі у Вселенському соборі 325 року «глави скіфської єпископії» (імені не вказано) та єпископів Кадма Боспорського, Філіпа Херсонеського, Феофіла Готського. Утворення готської держави дало новий поштовх поширенню християнства у південно-західній частині України. Саме готам слов’янський світ зобов’язаний виникненням глаголиці, яку більшість дослідників називають «руськими письменами».
Наприкінці V — на початку IV століть на півдні України спостерігається масове зведення християнських храмів, — природно, у візантійському стилі. Не обійшла увагою Візантія і полянського союзу племен, які мешкали в Середньому Подніпров’ї. Саме звідти походить знаний християнин Діонісій Малий, котрого було взято до Візантії, де він уславився своєю мудрістю і став ігуменом монастиря, а згодом потрапив і до Рима. Йому належить створення таблиць пасхальних циклів з 437 по 531 роки, а також зводу канонів, папських декретів і соборних актів, відомих під назвою «Діонисіана».
ІІІ
Достеменно невідомо, чи були християнами засновники Києва — князі-брати Кий, Щек і Хорив та сестра їхня Либідь, — хоча й маємо свідчення візантійського історика Іоана, що Кий, якого у Візантії називали Кувратом, «був охрещений, виховувався в Константинополі, у надрах християнства». Напевне знаємо тільки, що хрещення (часто таємне — з огляду на язичників) практикувалося протягом століть — аж до знаменитої княгині Ольги, бабці святого Володимира Великого. Безумовно, ці можновладці намагались охрестити не лише свої родини та найближче оточення, а й широкі верстви населення Київської Русі, яка почала формуватися ще з часів самого Кия. А в VIII столітті християнська громада Києва стала такою чисельною і потужною, що вийшла з домових церков і спромоглася на будівництво першого київського храму — святого Іллі на Подолі. Дещо пізніше звели і Миколаївську церкву (на місці нинішньої Аскольдової могили у Києві).
ІХ століття — надзвичайно важливе для розвитку християнства на Русі-Україні. По-перше, як писав тоді Патріарх Фотій — «не тільки болгари звернулися до християнства, … але й так звані руси… і в них загорілася така жадоба віри і така ревність, що вони прийняли пастиря і з великою старанністю виконують обряди». По-друге, наприкінці ІХ століття на руській землі оформлюється церковна структура — митрополія. Про це свідчить церковний статут патріарха Лева ХІ, у якому кафедра Руси-України займає 61-у позицію. У цей час західноукраїнські землі перебували під латинським впливом, хоча цьому активно протидіяли святі брати-просвітителі Кирило та Мефодій. Переклавши на староболгарську мову (доступну для розуміння тодішніх українців) Святе Письмо, а також пристосувавши до слов’янської вимови грецьку абетку, вони зробили неоціненний внесок у процес християнізації України. Відтоді переможна хода християнства по нашому краї ніколи не переривалася. Навіть тимчасова реставрація язичницьких культів після вбивства князя-християнина Аскольда скандинавським приходьком Олегом лише на певний час затримало державне прийняття християнства в Русі-Україні.
У війську князя Ігоря, чоловіка святої княгині Ольги, безумовно були християни, як свідчить згадка про це у мирному договорі Русі з греками. Постать Ольги — провозвісниці християнства в Україні — багатогранна і трагічна. Прийнявши хрещення в Константинополі 957 року і повернувшись додому, вона почала обмежувати язичництво у державі, руйнувати капища і збудувала дерев’яну церкву святої Софії. Проте її діяльність не здобула підтримки на найвищому рівні. Ольжин син — войовничий, але недалекоглядний Святослав категорично відкинув православ’я і занурив Київську Русь у пучину переможних, але в кінцевому підсумку програних війн.
Однак те, що заклала свята Ольга своєму народові — потяг до світла християнського вчення — дало гідні подиву пагони у діяннях святого рівноапостольного князя Володимира. Саме йому Господь призначив хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією. Спочатку він був вірний поганським богам, але згодом, усвідомивши потребу єдиної віри у своїй великій державі, почав досліджувати релігії сусідніх народів і зупинився на християнській у його східній, тобто візантійській формі. Охрестившись 987 року (в Херсонесі) сам, князь Володимир охрестив у дніпрових водах киян і почав ширити Христову віру по всій країні.
Християнство в Україні органічно, природно приймалося народом. З часом багато глибоко закорінених протягом віків вірувань, звичаїв, традицій (навіть язичницьких) набули християнського змісту і стали частиною самобутнього українського християнства.
ІV
Відомо, що після офіційного хрещення Руси-України митрополії в Києві тривалий час не було, хоча самостійне архієпископство існувало близько 120 років перед хрещенням у Тмутаракані (на крайньому півдні) і 80 років у Перемишлі (на крайньому заході України). Боротьба за встановлення незалежної Київської митрополії почалася вже з часів святого князя Володимира. Найцікавішим у ній стало обрання 1050 року на першого митрополита українця святителя Іларіона, автора знаменитого «Слова про закон і благодать» — високонатхненної проповіді, яка стверджувала непохитність християнства в Україні, засвідчувала притаманність цієї віри самому слов’янському духові. Це сталося за правління одного з найвідоміших українських князів — святого Ярослава Мудрого. Саме він зумів ствердити наймогутнішу в Європі ХІ століття християнську державу від Білого до Чорного морів і від Карпат мало не до Уралу, а дочки його повиходили заміж за правителів найбільших європейських країн тогочасся. Християнство спричинило могутній культурно-політичний вибух на теренах України. Згадаймо лише собор святої Софії та Михайлівський Золотоверхий з їхніми неповторними мозаїками, святі монастирі й найголовніший з-поміж них — Києво-Печерську Лавру, золотаві міста Чернігів, Переяслав, Васильків із пречудовими церквами.
Безперечно, саме в ХІ столітті встановилася залежність православної Церкви на українських землях від Візантії. Проте цей зв’язок не обмежував її самобутнього життя і розвитку. Це були взаємини Церкви-доньки та Церкви-матері. Перебуваючи протягом 700 років у юрисдикції Константинопольського Патріарха, Українська православна Церква фактично користувалась автокефалією, тобто незалежністю. Вона залишалася неподільною аж до монголо-татарської навали, хоча траплялися в її історії і надзвичайно прикрі інциденти. 1169 року Київ здобули і сплюндрували війська князя Андрія із Суздаля (міста на північному сході Русі). Це було перше вторгнення північан на українські землі. Незважаючи на те, що суздальці були такими ж християнами, вони безжально вбивали киян, по-варварськи грабували храми, забирали церковні коштовності (серед них — ікона Вишгородської Богоматері, нині відома як Володимирська).
1240 року орди Батия зруйнували Київ, і відтоді почалася нова доба українського християнства.
V
Слід віддати належне завойовникам зі сходу, котрі, будучи язичниками, протягом столітнього панування на землях Київської Русі не втручалися (за деякими винятками) у духовне життя народу і Церкви. Одним із винятків була мученицька смерть чернігівського князя Михайла та його боярина Федора, закатованих татарами за відмову поклонитися поганським ідолам і пройти «очищення вогнем».
За таких тяжких умов Церква і народ зблизилися. Народ вбачав у церкві підтримку — передовсім духовну. Внаслідок цього християнізація українських земель пішла значно глибше, ніж у багатьох інших народів. На жаль, саме в цей час, шукаючи спокійнішого життя, почали залишати свою паству деякі слабкодухі київські митрополити. Першим з них був Кирил, уродженець Галичини — призначений на київський престол 1243 року, котрий пробув у столиці лише три місяці й переїхав до Володимира (на схід від Москви). 1300 року митрополит Максим, родом із Греції, переніс туди свою кафедру. Це підготувало грунт для створення на півночі окремої митрополії, з якої виросла Московська (з XVIII століття — Російська) Церква. На західноукраїнських землях, де утворилася Галицько-Волинська держава, було засновано Галицьку митрополію, що проіснувала до 1391 року.
VІ
Кінець татарському пануванню поклала Литва в союзі з Україною. Попри те, що митрополити київські постійно перебували на півночі, релігійне життя тривало. Ширилася освіта через церковні школи, а головним чином — через монастирі, які цілком відновили свою діяльність. 1376 року, на домагання великих литовських князів було створено Литовсько-Руську митрополію, центром якої мав залишатися Київ. Шанобливе ставлення до православної Церкви в Україні скінчилося 1385 року разом із прийняттям Кревської унії, за якою українські та литовські землі об’єднувалися з Польщею, а католицька Церква здобувала панівне становище.
1448 року московити самовільно, без згоди Константинопольського Патріархату, поставили власного митрополита і тим самим фактично відокремилася від Церкви-матері в Києві. Так відбувся остаточний поділ єдиної православної митрополії на українську в Польсько-Литовській державі та московську. 1569 року Польща й Литва повністю об’єдналися в одну державу Річ Посполиту Польську. Відтоді стосунки між православною та католицькою Церквами різко погіршилися через постійні утиски православ’я з боку католицьких можновладців. Робилося все, щоби православні переходили на римо-католицтво. Але народ і дал залишався відданим рідній Церкві, яка була для нього важливою основою національної самобутності.
Серед українських шляхтичів, вірних православ’ю, особливо знаним був святий князь Костянтин Острозький з Волині. У кінці 70-х років XVI століття він заснував у місті Острозі академію — школу найвищого рівня, що стала духовним центром всієї України. 1581 року тут була надрукована Острозька Біблія — перше у світі друковане видання Святого Письма церковно-слов’янською мовою. Саме в цей час в Україні й зародилася ідея унії Української православної церкви з Римом шляхом прямого підпорядкування православних папі із залишенням східного обряду, слов’янської мови в богослужінні й освіті духівництва. Ідею унії підтримали більшість православних єпископів на чолі з митрополитом київським Михайлом Рогозою, незадоволених своїм приниженим становищем порівняно з католицькими сановниками. Унію прийняли 1596 року на соборі в Бересті (на Волині). Паралельно в тому ж місті й у той же час пройшов Православний собор, який засудив цей акт, але історично унія стала доконаним фактом. Таким чином, у кінці XVI століття релігійну єдність українського народу було розбито. Унія виявилася надзвичайно живучою, особливо на західно-українських землях, і після всіляких перипетій проіснувала 400 років — аж до нині. Відновлена 1990 року після більшовицького панування, уніатська (греко-католицька) Церква декларує свій намір стати містком між Заходом і Сходом, але поки що безуспішно.
Тоді ж, з початку XVIІ століття, на захист православної Церкви (бо ж унія стала єдиною офіційною Церквою в польській державі) виступило українське козацтво, яке було вагомою військовою силою. Патріарх Єрусалимський Феофан, який 1620 перебував в Україні, відновив єпископат Київської митрополії. Найвидатнішим діячем цього періоду був, безперечно, святий митрополит Київський Петро Могила. Саме завдяки йому цей період називають «золотою добою» Української православної Церкви. Нечуваний розквіт церковного мистецтва, храмового будівництва, шкільництва (чого варте лише заснування в Києві першої у Східній Європі духовної академії — Могилянської) прислужилося піднесенню культури України до рівня часів Ярослава Мудрого.
VІІ
Внаслідок анексії Лівобережної України з Києвом (за Андрусівською угодою 1667 року) Московською державою для української Церкви настають важкі часи. Якщо на правому березі продовжується насильницька полонізація та окатоличення, то на Лівобережжі намагаються будь-що скасувати незалежність православної Церкви. 1686 року, попри 30-літній відчайдушний опір українського духівництва та єпископату, особливо останнього київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, — Москва досягає успіху. Цю сторінку історії можна вважати однією з найганебніших для християнства в цілому, бо приєднання Київської митрополії до Московської Патріархії сталося на вимогу підкупленого московськими послами турецького візиря. За не дуже щедрі царські дари (соболі та золото) тодішньому Патріархові Константинопольському Діонисію останній визнав законним факт підпорядкування Київської митрополії юрисдикції Московської Патріархії. Незважаючи на те, що за цей вчинок Діонисія через рік було скинуто з престолу, протягом 335 років Українська православна церква не мала незалежного статусу і послідовно нищилася в усіх виявах національної окремішності московськими ідеологами від релігії. Подальші діяння визначних постатей української історії на благо Церкви були поодинокі й носили переважно культурницько-мистецький характер. Виняток — хіба що гетьманування Івана Мазепи, завдяки якому фактично було закладене архітектурне обличчя Києва. Він же зробив останню до 1917 року спробу звільнення України від московського ярма.
VІІІ
Ось чому хочеться чимскоріше перегорнути цю сумну сторінку й перейти відразу до ХХ століття, коли Українська православна Церква, як фенікс із попелу, відродилася у буремні роки національних змагань. Перша українська парафія була заснована в Києві, при Свято-Миколаївському соборі, на Печерську. Там 22 травня 1919 року протоієрей Василь Липківський та кілька інших священиків відправили службу Божу українською мовою. Активний спротив Московського Патріархату призвів до того, що 1921 року було відновлено церковну ієрархію за давньою традицією Александрійського Патріархату — рукопокладання всіх членів собору. Першим митрополитом Української автокефальної православної Церкви став Василь Липківський. Та недовгим виявилося перше відродження УАПЦ. Майже вся ієрархія, духівництво та мільйони мирян Церкви-мучениці загинули у 20-30 роки в катівнях НКВД та голодоморах. Але Церква не була знищена і проіснувала за кордоном (із тимчасовим відновленням діяльності на українських теренах у роки Другої світової війни) аж поки 19 серпня 1989 року була відновлена — цього разу з ласки Божої, думається, назавжди.
І нині, попри всю різноманітність і строкатість міжконфесійних стосунків в Україні, в усіх українцях-християнах споконвіку живе тверда віра і надія на об’єднання всіх віруючих у єдину Помісну Українську Православну церкву. І як же інакше — адже пророцтво святого Андрія Первозванного неодмінно має довершитися…
