Карма і гріх
Окультизму властиві вірування у всілякі перевтілювання і переселення душ (точніше карм, бо поняття душі згодом витісняється поняттям карми). Пишу «всілякі» тому, що вони мінялися і ніколи не мали єдиного ясного вчення. (Скільки засновників окультних угрупувань, стільки й думок щодо перевтілень, їх кількісті та якості). Але в цілому: давньосхідне вчення схильне було уявляти, що людина починає свій розвиток від найменшовартої істоти (каменя чи хробака), а в наступних втіленнях підіймається все вище і зростає аж до людини. Погані вчинки людини можуть вплинути на її карму і в наступному втіленні вселити її у щось менш достойне (як у пісенці: «но если жил ты как свинья — останешься свиньею»). Сучасні вчення про карму відповідно пристосовані до суспільної свідомості: людина перевтілюється тільки в людину і неминуче йде до досконалості: хід по спіралі. Наступні й наступні колооберти перевтілень ведуть людину до вдосконалення.
Карма — це обчислення долі людини за сумою її психофізичних дій. Карма — автоматичний закон відплати. Це доля (фатум), яку обминути ніяким чином неможливо. (Ніхто не простить тобі твої гріхи і не викреслить їх. Верховне Божество не тільки не збирається прощати нам провини й помилки, але й саме страждання людини вважає природним у процесі «розвитку». На противагу, християнський Бог невтомно повторює людині, що її страждання й немочі ніколи не були і не є природними, але є завжди протиприродними для неї. А як тільки людина виявляє бажання, точніше — щирий намір повернутися до свого природного стану віри й любові — приймає її, прощаючи провини без усякого розрахунку).
Усі нещастя й біди окультизм обумовлює поганою кармою в минулих втіленнях, а міцне здоров’я, врівноважена нервова система, і найголовніше — легке сприймання окультних ідей — свідчать про наближення до вершини. Така наука для широких мас.
Але є «обрані» (такі люди, що наблизилися до останніх перевтілень, тобто неймовірно досвідчені), які мають особливі стосунки з механізмом, названим Законами Всесвіту. Вони, проникаючи своїм розвиненим розумом у таємниці Природи, під керівництвом духів («вищих сил») навчилися самі впливати на Закон, і чим більше пізнають вони сокровенні таємниці, тим менше залежать від того, кого названо Божеством, так що нарешті перестають підкорятися Законові, але самі починають ним керувати. «Існує тільки той бог, той закон, та правда і та влада, які ви самі визнали і відкрили», — проголошує наука сокровенної богомудрості — теософія.
«Людина повинна пристосовувати свою релігію до свого духовного обрію. Церква повинна усіляко допомагати релігії пристосовуватися до духу часу… Релігія повинна постійно оновлюватися і створювати для кожного наступного покоління нові норми моральності»1. Закон карми якщо й забороняє комусь вбивати, красти, заздрити тощо, то зовсім не тому, що це зло, а тому, що це уповільнює прогрес і віддаляє від кінцевої мети — закінчення перевтілень. Тож людині вигідно уникати порушення закону — це в її інтересах. Тому поняття «любов», «взаємодопомога», «поміч» «чистота», «світло» та інші, якими переповнені окультні посібники, є цілком умовними. Вони, як і в соціал-комуністичній та будь-якій іншій безбожній філософії (тобто такій, що обожнює матерію), є поняттями політичними: вигідно-невигідно, швидше-довше, легше-важче; в моральному розумінні вони фальшиві, бо відповідають прислів’ю «у кожного своя правда».
У питаннях свободи найавторитетніші вчителі окультизму поділяються на два табори. Перший проповідує свободу людини. У чому ж полягає ця свобода? Свобода Всесвітнього Розуму в тому, що, запустивши в дію свої Закони, Він «покинув» людину, Він не піклується, не втручається в її життя, дозволяючи робити їй усе, що завгодно, в межах або поза межами Його сценарію — і байдуже спостерігає за ходом подій. Говорячи прямо: Бога нема, тому людині дозволено все, вона сама є «ковалем своєї долі» і не відповідає ні перед ким. «Ни философия наша, ни мы сами не верим в Бога, менее всего в того, местоимение Которого требует прописной буквы… Наша доктрина не знает компромиссов. Не утверждает, не отрицает, ибо дает лишь то, что знает, как истину. Поэтому мы отрицаем Бога, как философы и как буддисты. Мы знаем планетные и другие духовные существования, и мы знаем, что в нашей системе нет такого существа, как Бог, личный или безличный… Наша задача освободить человечество от зтого кошмара… учить проходить жизнь, полагаясь на себя, вместо того чтобы опираться на богословский костыль, которьй бесчисленные века был непосредственной причиной почти всех человеческих бедствий»2.
Другий табір ні в чому не суперечить першому, вважаючи себе мудрішим, пізнавшим сокровеннішу таємницю Всесвіту: найголовніший закон карми полягає в тому, що усе в цьому світі від першої до останньої миті запрограмовано, людині лише здається, що вона може чинити за власним розсудом, але насправді долю її в усьому визначено. Отже, вона не відповідає за свої дії і може робити, що хоче.
Ці два табори, як видно, співпрацюючи, діють в одному напрямку: відкидають усякі духовні стосунки між Богом та людиною, усяке живе піклування і любов Божу, підміняючи незбагненний промисел Божий цілком зрозумілим людині механічно-фізіологічним впливом, овіюючи його серпанком великої таємниці. Окрім цього вони єдині в ідеї вседозволеності та безвідповідальності людини перед Праведним Суддею.
Господь створив людину свободною, за Своїм образом і подобою, при тому Він показав і показує, що свободною вона може бути тільки в добрі. У добрі — свобода й життя, без них — рабство гріха і смерть. Коли людина відходить від добра, то поринає у рабство гріхові. Також Господь показав і показує, що тільки в добрі є життя, зло — не-буття, не-існування. Зло Господь довготерпить, очікуючи до певного часу («про день же той або час ніхто не знає… тільки Отець»3), чи не навернеться людина; піклується та вболіває за її навернення («Бог не хоче смерті грішника, але щоб усі навернулися — і будуть живі»4).
Якщо людина свободна, то й відповідальна за свої вчинки, інакше суд Божий був би несправедливий. Але суд Божий і Його присуд також не поневолюють людину, але справедливо залишають її з тим і серед того, що вона собі обрала, чого вона бажала, до чого прагнула і чому добровільно служила. (Згадую фрагмент з ікони Страшного Суду, де в пеклі зображено сріблолюбця наодинці зі своїми грошима — і його сльози: на що він проміняв Життя, вічну радість, богосинівство, Царство Небесне! Це, звичайно, образ, але він символічно показує відчуття грішника. «І впав у ту ж яму, що сам її зготовив. І повернулася злоба його на голову його і неправда його на тім’я його вийшла»5).
Гріх є зло, гріх є смерть. «Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол согрішив»6. Людину неможливо примусити зробити гріх. її можна спокусити, обдурити, але чинить гріх вона добровільно. «Кожен спокушається, захоплюючись і зваблюючись власною похіттю, похіть же, зачавши, породжує гріх, а вчинений гріх породжує смерть»7.
Коли перша людина згрішила, сталося те, про що попереджав її Господь: вона вмерла (повноцінне життя її і зростання в Бозі припинилися, свідомість потьмарилася настільки, що вона перестала бачити Бога і розуміти те, що колись розуміла ясно). В єство людини увійшла смерть духовна, і як наслідок — смерть тілесна. Саме цю смертність, цю спадкоємну хворобу тіла й духа перша людина передала всьому народженому від неї людству. Цей сором, цю спаплюженість образу Божого названо «першородним гріхом». Усі наслідки його (духовна засліпленість, немочі, хвороби, страждання, смерть) відчуває кожна людина. І в цьому своєму зіпсованому стані вона не може ніяким чином, ніякими ділами, ніякими зусиллями здобути собі безсмертя, не може повернути богосинівство. Наше спасіння і відпущення гріхів, наше зцілення і повернення у небесну батьківщину, відновлення слави образу Божого в нас — це може зробити тільки милість Божа і тільки з нашої згоди, а не насильно. (Серце, віддане Богові, — це серце, добровільно віддане добру. Добровільна чесність, чистота, лагідність, любов до правди; добровільна вірність, добровільне служіння). Людина робить тільки крок назустріч Господеві, а Господь робить десять кроків назустріч їй (як люблячий отець у притчі про блудного сина). Тільки Бог очищає наші гріхи, тільки Він відновлює нашу природу, тільки Він повертає її до життя. Це — союз любови, а не самовідновлення. Закон Божий, заповіді Божі дано нам, засліпленим і глухим, як провідну нитку до Бога-Любові, як надійний шлях на небо з того болота, де ми загрузли. Всі ж заповіді, весь закон у тому, щоб любити Бога Істинного (любити все, що Він любить, любити святість, любити правду, любити смиренність, дитячу чистоту й беззлобність, молитву — тобто, усе добре, і не любити того, що Бог не любить, про що докладно сказано в Одкровенні Божому — у цьому любов) і любити ближнього свого, як самого себе. Тому, де б людина не перебувала, на глибину якої прірви вона не зайшла б, але може в будь-яку мить врятувати своє життя (розбити всю «карму»), єдиним щирим прикликанням імені Божого, єдиним щирим покаянням за все, чим вона досі так боляче ображала чистоту і святість Божу, і вірний Господь зійде і підніме її. У цьому полягає закон: у любові, у помилуванні. Немає гріха непрощенного, крім гріха нерозкаянного. Немає на світі гріха, що перевершив би милосердя Боже, а є тільки запеклість гріха, запекле протиборство добру і правді Божій; «сини противління», які не народилися такими, але зробили свій власний вибір, вибір, який ніхто інший за саму людину зробити не може, отже, добровільно обрали собі це: не бажаючи підкоритися любові й добру, кинулися у насильницьке, рабське, мучительне служіння своїй гордині та злу.
Гріх є хворобою, тобто НЕздоров’ям. Гріх робить людину сліпою настільки, що вона перестає бачити реальність, не відрізняє світла від темряви і не знає, куди йде; глухою, бо вона перестає чути Бога; безумною, бо не розуміє слів Його; кривою, бо замість того, щоб ширяти у небі, її дух припадає до марноти; прокаженною, бо наче гниє заживо, і розслабленною, бо стає нездатною робити діла, гідні людини. Гріх народжується у серці людини від її згоди на гріх, і чим більше людина грішить, тим тяжче вражається.
Господь «ненавидить» гріх («Лице Господнє проти тих, що чинять зло, щоб знищити і пам’ять про них»8. «Не оселиться перед Тобою лукавий. Не залишаться беззаконні перед очима Твоїми. Ти ненавидиш усіх, що чинять неправду. Кровожадним і облудним гидує Господь»9), бо гріх є спотворенням досконалого дару Божого: спотворенням краси, цнотливости, премудрости, життя. Всемогутній Бог одним доторком, одним словом звільняє людину від мучительства будь-якого гріха (будь-якої хвороби), як це описано в Євангелії на свідчення і на повчання нам, але тільки зі згоди самої людини, з її згоди нести «ярмо і тягар» Христовий: добровільне зречення гріха та всякої нечистоти, добровільне прийняття любови Отцівської і богосинівства.
Створена за образом і подобою Божою, людина не може миритися зі злом, ані бути поблажливою до гріха: «Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме. Не можете служити Богові й мамоні10; «Не можете пити чашу Господню і чашу бісівську; не можете бути учасниками трапези Господньої і трапези бісівської. Чи посміємо ми гнівити Господа? Хіба ми сильніші за Нього? Усе мені дозволено, та не все на користь; усе мені дозволено, та не все повчає»11.
«Веління Господні праведні — серце звеселяють… Присуди Господні — істина, всі справедливі»12, — сказав пророк. Але ці присуди — не фатум. Господь «не боїться» змінювати Свій присуд за покаяння (хоча це є також виконання Його слова, бо Господь обіцяв помилування за покаяння), або хоч за сердечні сльози (приклади з ніневитянами і царем Єзекією13), і від зміни цього присуду заради любови нічого не порушиться в гармонії всесвіту.
Людина живе тільки один раз. Апостол ясно пише: «Христос увійшов… не для того, щоб багаторазово приносити Себе… Він же один раз на кінці віків з’явився, щоб знищити гріх жертвою Своєю. І як людям визначено один раз умерти, а потім суд, так і Христос, один раз принісши Себе в жертву, щоб взяти гріхи багатьох, вдруге явиться не для очищення гріха, а для тих, хто чекає на Його спасіння»14). Бог не є Бог мертвих, а живих. Кожну Свою дитину Господь знає на ім’я. Називає ж Господь і померлих і живих лише одним іменем, а не низкою імен, як це було б, якщо людина жила б у багатьох тілах. «Адам» може бути використано у загальному значенні, як «людина», «людство», але це буде завжди ім’я єдиної, неповторної особи. Зміна імені: Симона на Петра, Савла на Павла та ін. — пов’язана з духовним переродженням людини і ще більше виявляє цінність і неповторність земного життя людини, його всеосяжне значення. Земне життя людини дуже коротке, але вирішальне. Після смерти немає покаяння, немає подвигу, немає можливости переписати жодну сторінку книги свого життя. Про це голосно свідчать пророки і Сам Господь у Євангелії, щоб ми не обманювалися і не мали даремних сподівань. Натомість у цьому житті до останнього подиху не пізно все змінити і все виправити, навернувшись до Бога.
Господь кожній людині дав можливість спастися, тому слово Боже буде проповідане по всьому світу, на свідчення усім народам. «І коли хто почує слова Мої і не повірить, Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ. Хто від Мене відмовляється і не сприймає слів Моїх, має собі суддю: слово, яке Я сказав, воно судитиме його в останній день»15. Слово Боже, прийняте чи відштовхнуте, проводить неначе межу між ганебним існуванням людини, відірваним від Бога і життям істинним у Царстві Божому, і цей вибір залежить не від національности людини, не від виховання, а лише від власного вибору людини. (Нам невідомий промисел Божий щодо тих, які після пришестя Христового не мали ніякої можливости почути слово Боже за свого життя. Можливо, істинних праведників Господь неодмінно приводитиме до Себе, як привів язичника Корнилія та ефіопського євнуха16. До речі, істинних праведників Господь може навчати і не через людей, але Сам, як просвітив Він великомученицю Варвару, відкривши єдиносущність Трійці). Спасіння людини, як і її відступництво, відбувається часто непомітно, невидимо, через боротьбу добра зі злом, віри з марновірством у серці людини та її зволення, прихилення на той чи інший бік. Тож жодна мить людського життя не проходить марно, не тільки найменше її побутове діло, а й кожне слово, і кожна думка. Тому на вагах праведности якась нікчемна собі каліка, вірна Богові і ніяким ділом не прославлена, крім невидимої праведности, перевищить незмірно гордовитих геніїв, чия слава лунає в устах людей багато віків. Це не означає, що кожний геній нижче кожного жебрака-страждальця, а тільки те, що невидима праведність є єдиною цінністю, є таким ділом людини, яке не знищується, не згоряє, але переходить з людиною у вічність, як єдине її достойне діло, єдине виправдання перед Богом (протилежно окультному вченню, що людині на тому світі помагатимуть лише здобуті нею таємні знання). Усі видимі діла людини: купівля-продаж, мистецтво, наука, догляд за хворими, месіянство, політична чи релігійна діяльність — мають істинну, вічну вартість настільки, наскільки вони відповідають праведности (праведність — поняття конкретне, об’єктивне, як і всі біблійні поняття, праведність — це прагнення понад усе правди, яке приводить людину до Бога істинного, а приводячи, змінює її внутрішнє життя та оживотворює душу). На будь-якому місці людина може зберегти вірність Богові, наскільки це можливо в її конкретних обставинах, і на будь-якому місці може зректися Господа. Але нікому цей шлях боротьби з гріхом не дається легко, без зусилля, без подвигу, без хреста. «Багатьма скорботами належить увійти нам у Царство Небесне»17. Сам же Господь «зійшов до людей, що відійшли від Його ласки», і подає нам всесильну Свою допомогу: «І ось Я з вами по всі дні до кінця віку»18; «У світі матимете скорботу, але мужайтесь: Я переміг світ»19. Отже, наша боротьба, наші зусилля, наші страждання і сльози недаремні! І яке б важке життя не було у людини, але якщо вона з Богом, вона ніколи не вважатиме своє життя злом. Бо і в цьому скорботному житті, серед усіх утисків, немочей і скорбот, людина з Богом знає непереможну, небесну радість, вона не боїться нічого на світі, — бо з нею — Бог.
Людина живе тільки один раз: вона є неповторна особистість і улюблена дитина Божа. її серце — храм Божий. Зробити своє серце храмом, святинею Господньою, а не вертепом розбійників10 може кожна людина: здорова і каліка, вчена і невчена, дитина і старець. Гріх полягає в тому, що осквернюється храм Божий: місце святе — серце людини.
- Проф. Раушенбуш. Социальные принципы Иисуса Христа. Цит. по кн. Иванов В., Православный мир и масонство. 1935 г., с. 34. (Переклад — А.). [↩]
- «Письма Махатм, 57». Надруковано за безпосереднього сприяння М. К. Реріха. Цит. по кн. Иванов В., Православный мир и масонство. 1935 г., с. 73–74. [↩]
- Мк. 13:32. [↩]
- Єзек. 18:32; 33:11. [↩]
- Пс. 7:16–17. [↩]
- Ін. 3:8. [↩]
- Як. 1:15. [↩]
- Пс. 33. [↩]
- Пс. 5 [↩]
- Мф. 6:24. [↩]
- Кор. 10:21–23. [↩]
- Пс. 18. [↩]
- 2 Цар. 18; Йони. [↩]
- Євр. 9:24–28. [↩]
- Ін. 12:47–48. [↩]
- Діян. 8 та 10. [↩]
- Діян. 14:22. [↩]
- Мф. 28:20. [↩]
- Ін. 16:33. [↩]
