«Наша Парафія»

Про молитву, яка зігріває людину і з’єднує її з Богом в любові

Найперше має бути відомим те, що християнинові (особі духовній своїм званням) належить завжди різними способами піклуватися про з’єднання з Богом Творцем, люблячим Благодітелем і вищим своїм добром, Котрим і для Котрого він і був створений, бо для душі, яку створив Бог, центром, тобто остаточною метою, має бути не що інше, хіба лише один Бог, від якого вона дістала і життя, і природу свою й задля якого вона має жити вічно. Адже все видиме на землі, любе й бажане: багатство, слава, жінка, діти, одним словом все красиве, солодке й миле цього світу не є властиве душі, а лише тілу, й, будучи дочасним, воно швидко промине, як тінь, — натомість душа, як вічна згідно з своєю природою, може навіки знайти спокій лише в однім вічнім Бозі, як у вищому своєму добрі, прекраснішому за всю красу, солодощі й замилування, солодшому й милішому, — в Бозі, що є для неї найбільш природним її місцем, звідки вона походить і куди має знову повернутися: бо як плоть, що походить від землі, що в землю повертається, так само й душа від Бога походить й до Бога повертається і в Ньому перебуває. Для цього вона й створена Богом, щоби перебувати в Бозі навіки. Тому в цьому дочасному житті необхідно старанно шукати з’єднання з Богом, щоби сподобитись бути з Ним і в Ньому вічно і у майбутньому житті.

А з’єднатися з Ним кожен може не інакше, як тільки надзвичайно сердечною любов’ю. Бо і євангельська грішна жінка лише тому отримала від Нього велику милість, яка здатна відпускати гріхи, та з’єдналася з Ним, що «вона багато полюбила» (Лк. 7, 47). Він любить люблячих Його, пригортається до тих, хто пригортається до Нього, відкриває Себе тим, хто шукає Його, і невичерпно дарує насолоду тим, хто бажає відчути Його любов.

Для того, щоби змогла людина збудити у своєму серці таку божественну любов задля з’єднання з Ним у нерозлучнім союзі любові, необхідно їй часто молитися, підносячи свій ум до Бога. Бо як дрова, що часто підкидаємо у вогонь, розпалюють полум’я, так і молитва, що твориться часто і з заглибленням ума в Бозі, пробуджує в серці божественну любов, яка як тільки спалахне, зігріє цілу внутрішню людину, просвітить і навчить її, відкриє їй все невідоме і тайне у своїй премудрості і зробить з неї немов полум’яно-вогненного серафима, який завжди духом стоїть перед Богом, оглядаючи Його умом й черпаючи у цьому духовну насолоду.

І Молитва. Різні ступені молитви

Перший ступінь — молитва тілесна, яка більше полягає в читанні, стоянні, поклонах. Увага при цьому може відволікатися, серце втрачає чутливість, зникає бажання молитися: тут усе здобувається терпінням, трудом, потом. Проте, незважаючи на це, визнач міру молитви і виконуй її. Це — діяльна молитва.

Другий ступінь — уважна молитва. Ум звикає зосереджуватись під час молитви і промовляє її уважно, не відволікаючись. Увага, просякнута написаним словом, промовляє це слово як своє.

Молитовне правило треба творити в певному порядку, як вказано: «завжди починай з молитви діяльної, з нею має йти поряд умова молитва, а за ними прийде і сердечна (чуттєва)».

Третій ступінь — молитва серця. Від уваги зігрівається серце, і що там є думкою, те тут стає відчуттям. Там — слово сокрушене, а тут — сокрушення, там — прохання, а тут — почуття нужди та потреби. Хто отримав ту вищу ступінь молитви, той молиться без слів, бо Бог є Богом серця. Ось чому третій ступінь є границею у молитовному вихованні — молячись, переходити від одного сердечного почуття до іншого (від благодаті до благодаті). При цьому читання може припинятися, так само як і думання, і нехай буде лише перебування у почутті з відомими молитовними знаками… Коли молитовне почуття піднесеться до безперервності, тоді починається молитва духовна, котра є даром Божого Духа, що молиться за нас, — це останній ступінь молитви, який можна осягнути. Але кажуть, що існує ще й така молитва, яка не осягається умом та яка перевищує межі свідомості (як у святого Ісаака Сирійця).

Найлегшим засобом осягнення безнастанної молитви є вправляння в молитві Ісусовій та вкорінення її в собі. Найбільш досвідчені в духовному житті мужі, що були наставлені Богом, знайшли цей одинокий, простий і водночас уседіючий засіб для утвердження духа як у всіх духовних діланнях, так і в цілому подвижницькому житті. В своїх поученнях вони залишили докладні правила щодо цієї молитви.

Трудячись та змагаючись у подвигах, ми шукаємо очищення серця та відновлення духа. До цього ведуть два шляхи: діяльний, тобто перебування у вищевказаних подвигах, та умозірний — звернення ума до Бога. Там душа очищається і приймає Бога; тут — Бог, зримий, спалює всяку нечистоту й приходить, щоб оселитися в очищеній душі. Григорій Синайський бачив цей другий шлях лише в Ісусовій молитві, і тому казав: «Бога стяжаємо або діланням і трудом, або майстерним призиванням Ісусового імені», — і далі доповнив, що перший шлях є повільнішим від другого, проте другий — більш швидким та дієвим. Внаслідок цього деякі подвижники надавали перше місце у подвигах саме Ісусовій молитві. Вона просвічує, укріплює, оживляє, перемагає всіх видимих та невидимих ворогів і підносить до Бога. Така вона всемогутня та вседіюча! Бо ім’я Господа Ісуса — це скарб благ, сили і життя в дусі.

Звідси само по собі витікає, що кожному, хто покаявся або почав шукати Господа, є можливим і необхідним з першого кроку подати повне настановлення про те, як творити Ісусову молитву, а з нею тоді вже запроваджувати і все інше, тому що цим шляхом можна скоріше укріпитися, швидше прозріти духовно і досягти внутрішнього миру. Не знаючи цього, деякі або більшість людей просто спиняються на тілесних та душевних діланнях і майже намарно тратять зусилля та час.

Ділання це названо «мистецтвом». І воно дуже просте. Коли стоїш зі свідомістю та увагою в серці, промовляй безперестанно: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене», без всякого образу та уяви, лише з вірою, що Господь бачить і слухає тебе.

Під час молитви обов’язково треба свідомістю перебувати у серці і ледь стримувати дихання задля вивільнення того напруження, з яким це твориться. Але найвища умова — це віра, що Бог поряд і чує нас.

Спочатку ця молитва довго лишається тільки діяльною, як і всяке інше діло, потім переходить в умову і, нарешті, вкорінюється в серці. Бувають і відхилення від правильного шляху цієї молитви. Тому необхідно навчатися в тих, хто його знає. Помиляються ж в залежності від того, де втримується увага під час молитви — в голові чи в грудях.

Хто тримає її в серці, той — у безпеці. А ще безпечніше тому, хто повсякчас в сокрушенні болізно припадає до Бога з молитвою про звільнення від оман.

В кого нема умової внутрішньої молитви, в того нема ніякої молитви: бо тільки умова молитва і є справжньою молитвою, угодною та приємною для Бога. Вона має бути душею домашнього та церковного молитвослів’я; а якщо її нема при цьому, то молитвослів’я ті мають лише вигляд молитви, але не є самою молитвою.

Бо що ж таке молитва? Молитва — це піднесення до Бога ума та серця для прослави і благодарення, і для того, щоб виблагати у Нього необхідні душевні та тілесні блага. Сутність молитви, таким чином, це — піднесення ума з глибини серця до Бога. Ум стає свідомо в серці перед лицем Божим і, сповнившись гідного, належного Богові благоговіння, починає виливати перед ним своє серце. Це і є умова молитва! Але такою й має бути кожна молитва. Зовнішнє молитвослів’я (домашнє чи церковне) надає їй лише слово чи форму; душу або суть молитви носить кожний сам у собі, в своєму умі та серці. Увесь наш церковний молитовний чин, всі молитви, складені для домашнього вжитку, сповнені умового звертання до Бога. Той, хто молиться ними, якщо він хоч трохи уважний, не може уникнути цього умового звертання до Бога, хіба що буде зовсім байдужим до того, що робить.

Без умової молитви неможливо обійтися. Не підноситися молитовно до Бога ми не можемо, бо того вимагає наша духовна природа. А піднестися до Бога можемо умовою дією: бо Бог є умственним. Щоправда, умова молитва може бути словесною чи зовнішньою, — домашньою або церковною, — але буває умова молитва й сама по собі, без всякої зовнішньої форми чи положення тіла, проте суть її там і тут одна й та сама. В тому чи іншому вигляді вона є обов’язковою і для мирян. Бо ж Спаситель наш заповідав нам увійти в свою комірчину і молитися там Богу Отцеві своєму в тайні. Комірчина ця, як тлумачить святитель Дмитрій Ростовський, означає серце. Отже, заповідь Господня зобов’язує таємно в глибині серця умом молитися до Бога. Заповідь ця стосується всіх християн. Хіба і апостол Павло не того навчає, коли говорить, що треба «всякою молитвою та благанням молитися завжди в дусі» (Еф. 6, 18)? Він заповідає умову молитву — духовну — і заповідає її всім християнам, не роблячи різниці. Також всім християнам він заповідає безнастанно молитися (див. 1 Сол. 5, 17). А молитися так можна лише умовою молитвою у комірчині серця…

Коли прокинешся зранку, то в глибині серця твердо постав себе перед Богом у своїй ранішній Молитві і тоді приступай до справ, Богом тобі призначених, не відриваючи від Нього своїх почуттів та свідомості. І буде так, що силами душі й тіла ти виконуватимеш свої обов’язки, а умом і серцем перебуватимеш з Господом.

«В псалмах і співах й піснях духовних, в благодаті співайте у серцях наших Господеві» (Кол. З, 16)… Слова «в псалмах і співах й піснях духовних» означають молитву словесну, молитвослів’я; а мова «в благодаті співайте у серцях ваших Господеві» — молитву внутрішню, умово-сердечну.

Св. Іоан Золотоустий запитує: «що означають слова «співаючи в серцях ваших Господеві»? Це значить: з увагою розпочинай це діло, бо неуважні співають без користі, лише вимовляючи слова, тоді як серце їх блукає в іншому місці». Блаженний Теодорит до цього додає: «Співає серцем той, хто не тільки рухає устами, але й ум пробуджує до розуміння того, що вимовляє». Інші святі Отці, пишучи про молитовне звертання до Бога, вважають, що воно здійснюється найкраще тоді, коли звершується умом, що закріплений в серці.

Другим видом молитви є умово-сердечна молитва. І перша має бути такою також. Але та зароджується під дією словесної — готової молитви, а ця зроджується прямо в серці і звідти підноситься до Бога. Такою була молитва Мойсея при переході через Червоне море. Апостол навчає її словами: «в благодаті співаючи в серцях ваших Господеві». — «Від благодаті Духа співайте, — каже, — не просто устами, але з увагою, стоячи мисленно перед Богом в серці. Бо це означає співати Богові, а те — на вітер, оскільки розсіюється в повітрі. Не для того, щоб показати себе, — говорить. Навіть якщо ти на базарі, можеш в собі, зсередини, звернутися до Бога і співати, хоч ніхто не буде чути… Не завадить і в дорозі молитися серцем і перебувати на висотах» (Св. І. Золотоустий). Така молитва і є власне молитвою. І словесна молитва настільки буває молитвою, наскільки в ній молиться ум та серце.

Молитва — проба всього; молитва — джерело всього; молитва — і двигун усього; молитва — і направляє все. Наскільки молитва справна, настільки все справне. Бо вона не допустить, щоб щось було несправним.

Молитва є найпершою справою в морально-релігійному житті. Коренем цього життя є свобідно-свідоме відношення до Бога, яке потім усім і керує. Воно розкривається і являється на практиці через молитву, по-перше, як взаємоспілкування — на поприщі, де розкриваються наші моральні відносини до подібних нам і, подруге, як подвижництво — на площині, де розкривається наше моральне відношення до самого себе. Яке наше відношення до Бога, така і молитва; і яка молитва, таке й відношення до Бога. А оскільки відношення ці не є однаковими, то не однаковий і образ молитви. Інакше відноситься до Бога той, хто не піклується про спасіння; інакше той, хто відійшов від гріха і старається про чесноти, але ще не увійшов всередину себе і працює для Господа зовнішньо; інакше, нарешті, той, хто увійшов в своє нутро і носить в собі Господа, і стоїть перед Ним. Перший як про життя не турбується, так не турбується і про молитву, і виконує її в церкві, вдома лише за звичаєм, без уваги і почуття. Другий читає багато молитов і часто ходить до церкви, стараючись разом з тим і втримувати увагу, і мати відповідні почуття до молитов, які читає, хоча це йому вдається досить рідко. Третій, зосередившись увесь всередині, умом стоїть перед Господом і, не відволікаючись, молиться до Нього у серці, без довгого молитвослів’я, хоч і при довгому стоянні на молитві, вдома і в церкві. Заберіть у другого молитвослів’я — і ви заберете у нього молитву, нав’яжіть третьому молитвослів’я — і ви загасите в ньому молитву вітром багатослів’я. Усякому рівню людей чи всякій мірі приближення до Бога відповідає своя молитва і свої для неї правила. Якою цінною при цьому є досвідчена вказівка, і як багато може нашкодити самочинне розпорядження!

Що таке молитва? І яке відношення до неї має молитва Ісусова?

Молитва — це умове стояння в серці перед Богом з просиною, благодаренням, прошенням і сокрушеним покаянням. Тут все духовне. Корінь усьому — благоговійний страх Божий, з якого походить і віра про Бога та в Бога, і віддання себе Богові, і уповання, і пригорнення до Бога у почутті любові із забуттям усього сотвореного… Коли молитва в силі, усі ці духовні почуття і порухи, притаманні серцю, теж у відповідній силі.

Яке ж відношення до цього має молитва Ісусова?

І яке відношення має та теплота, котра розвивається всередині серця і біля нього під дією цієї молитви…

Набування навику в молитві формується не зразу, а потребує довгої праці та пересилення себе. Ось саме у цьому найкраще допомагає Ісусова молитва і теплота, що її супроводжує.

Коли молимося, треба стати умом перед Богом і про Нього лиш думати. А в тому часі в голові безперестанку товчуться різні думки і відволікають ум від Бога. Для того, щоб навчити ум стояти при одному, святі Отці використовували короткі молитви і з часом звикли промовляти їх постійно… Це безупинне повторення молитви і втримувало ум в думанні про Бога, і розганяло всі сторонні думки. Ці коротенькі молитви були різні… В нас особливо закріпилась і увійшла в загальний звичай молитва Ісусова: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!»

У святих Отців, особливо у св. Ісака Сирійця, вказується й на інший ступінь молитви, яка дається. Вище за щойно описану стоїть у нього молитва, яку він називає екстазом або захопленням. І тут також сходить молитовний дух, але полонена ним душа підноситься у такі споглядання, що забуває про своє зовнішнє положення, не роздумує, а тільки споглядає і не може управляти собою або зруйнувати свій стан. Пам’ятаєте, в патериках пише, що один старець став на молитву перед вечірньою трапезою, а спам’ятався аж зранку. Ось це і є молитва в захопленні або споглядальна. У деяких вона супроводжується просвітленням обличчя, світлом навколо, а в інших піднесенням над землею. Святий апостол Павло у такому стані був піднесений у рай. І святі пророки у ньому знаходились, коли Дух їх поривав.

Ступені молитви

Навичка до звичайного молитвослів’я у церкві та вдома.

Споріднення молитовних думок та почуттів з умом та серцем.

Безнастанна молитва.

Ісусова молитва може бути у всіх цих ступенях, але справжнє її місце у безнастанній молитві. Головною умовою успіху в молитві є очищення серця від пристрастей взагалі і від усякої пристрасті до будь-чого чуттєвого. Без цього молитва буде завжди залишатися на першому ступені, тобто словесному. По мірі очищення серця словесна молитва переходитиме в умово-сердечну, а коли воно зовсім очиститься, тоді закріпиться й безнастанна молитва. Як вам діяти?

У церкві слідкуйте за службою і тримайте ті думки і почуття, які пропонуються богослуженням. Вдома збудіть в собі молитовні думки та почуття і тримайте їх в душі з допомогою Ісусової молитви.

Молитва має різні ступені. Спочатку вона є тільки молитвослівною молитвою; але разом з нею має йти, нею розігріватися та підтримуватися молитва ума та серця. Умово—сердечна молитва дістає потім самостійність і буває або діяльною, коли потрібно напружувати свої зусилля, або саморушійною, коли сходить дух. У цьому останньому вигляді вона пориває людину в нутро для стояння перед Богом. Коли потім стан, у якому перебуває душа під час такого поривання, буде постійним, тоді умово-сердечна молитва стає безперервною. При цьому попередні тимчасові поривання перероджуються у споглядання, при яких і з яких тоді розкривається і споглядальна молитва. Спогляданням є таке сильне поневолення ума і всього споглядання якимось духовним предметом, що все зовнішнє забувається, виходить із свідомості: ум та свідомість занурюються у предмет споглядання так, що їх ніби й нема вже в нас.

«Моліться завжди в дусі всякою молитвою і благанням…» (Еф. 6, 18).

Вказуючи на необхідність молитви, апостол вказує зразу ж і на те, якою повинна бути молитва, щоб її вислухав Господь. Перше — це моліться, — говорить, — усякою молитвою та молінням, тобто дуже ревно, з уболіванням серця, з палким стремлінням до Бога… Друге — моліться, — говорить, — повсякчас. Цим заповідає він невідступність та невтомність у молитві. Молитва повинна бути не заняттям на певний час, а постійним станом духа. Дивись, — каже св. І. Золотоустий, — не обмежуйся лише певним часом дня. — Чуєш, що каже! — Повсякчас приступай до молитви, — як і в іншому місці сказав: «моліться без перерви» (Сол. 5, 17). Третє — моліться, — каже, — духом, тобто молитва має бути не тільки зовнішня, але й внутрішня, яка здійснюється умом у серці. У цьому сутність молитви, яка є піднесенням до Бога ума і серця. Св. Отці відрізняють умово-сердечну молитву від духовної. Перша твориться свідомо і самодіяльно тим, хто молиться, а друга приходить, і хоча усвідомлюється, проте рухається сама, помимо зусиль особи, яка молиться. Ця молитва — духодвижна. Останню не можна собі приписати, бо вона не від нас залежить. Її можна бажати, шукати і вдячно приймати, але не можна творити, коли захочеться. А втім, в людей очищених молитва побільшості буває духодвижною. Тому потрібно думати, що апостол пропонує умово-сердечну молитву, і коли говорить: моліться духом. Можна додати: моліться умом в серці, з бажанням досягнути й духодвижної молитви. Така молитва свідомо тримає душу перед лицем всюдисущого Бога. Притягуючи до себе і відбиваючи від себе Божий промінь, вона розганяє ворогів. Можна з певністю стверджувати, що душа у такому стані є неприступною для бісів. Саме так є можливо молитися повсякчас і у всякому місці.

«Як сказав апостол: хочу п’ять слів сказати умом моїм, ніж тисячу язиком. Годиться найперше цими п’ятичисленними словами очищувати ум і серце, безперестанно повторюючи в глибині сердечній: Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, і, таким чином, підійматися до розумного співу. Тому що кожен, хто починає і в кому ще діють пристрасті, може виконувати цю молитву, пильнуючи серце, а співу можна досягнути лише тоді, коли очистиш себе спочатку умовою молитвою».

Питання про молитву: «Як краще молитися — устами чи умом?» — вирішене з перших слів: «Молитися іноді словами, іноді умом». — Тільки необхідно пояснити, що й умом неможливо молитися без слів, тільки слів цих не чути, а там, в глибині, у серці, вони вимовляються подумки. А ще краще сказати так: молись іноді словами, які звучать, а іноді беззвучними, нечутними. Турбуватися треба лише про те, щоб і голосна, і беззвучна молитва виходила із серця.

Справа цієї молитви проста: стань умом у серці перед лицем Господа і благай: Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, або тільки: Господи помилуй… Милостивий Господи, помилуй мене, грішного… або якимось іншими словами. Сила не в словах, а в думках і почуттях.

Молитва: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! — є словесна молитва, як і багато інших. Сама в собі вона нічого особливого не містить, а всю силу дістає від того, з яким настроєм її творять.

Усі способи, про які пишуть (сісти, нагнутися…), або вправне творення цієї молитви не всім підходять, і без особистого наставника робити це небезпечно. Краще за все те не братися. Один спосіб є загальнообов’язковий: «Увагою стояти в серці». Все інше — стороннє і до суті справи нічого не додає.

Творення Ісусової молитви просте: стати увагою в серці перед лицем Господа і благати до Нього: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!» Головне не в словах, а у вірі, сокрушенні і віддані себе Господеві. З цими почуттями можна стояти перед Господом і без слів… і це буде молитва.

Трудіться над Ісусовою молитвою. Бог благословить. Але із звичкою усно промовляти цю молитву поєднайте пам’ять про Бога зі страхом та благоговінням. Бо ж головне — ходити перед Богом, усвідомлюючи, що Бог дивиться на вас, на вашу душу — у ваше серце, і все там бачить… Ця свідомість є найсильнішим важелем у розвитку внутрішнього духовного життя.

Поєднувати Ісусову молитву з диханням, як ви робите, можна. Це сказав хтось з древніх… Дихання замість чоток.

Скільки маєте сили заглиблюйтесь в Ісусову молитву. Вона збере вас в одне, дасть відчути силу в Господі і зробить так, що ви невідступно будете з Ним — і коли ви є наодинці, і коли на людях, і коли господарюєте, і коли читаєте або молитесь. Тільки силу цієї молитви вбачайте не в повторенні відомих слів, а у зверненні ума і серця при цих словах до Господа. Одне і друге разом.

Ісусова молитва є така сама, як і будь-яка інша. Вона сильніша від усіх інших лише всесильним іменем Ісуса, Господа Спасителя, коли воно призивається з повною вірою, теплою, не хиткою, що Він є поблизу, все бачить і чує, і готовий сповнити та дарувати те, що просять. Таку надію Він не засоромить. Якщо іноді затримується сповнення, то це через неготовність того, хто прохає, прийняти те, про що просить.

Молитися з думкою про те, що говорять слова молитви — також є молитва, тільки крива на одну ногу. Молитва перестає бути молитвою, коли увага відходить від слів молитви… Коли ж свідомість при молитві… це — молитва, хоч і незадовільна. Почуття прийде, але необхідно й напружувати себе до нього.

Ісусова молитва — не якийсь талісман. Сила її — від віри в Господа і глибокого з’єднання з Ним серця та ума. При такому наставленні ім’я Господа, яке прикликуємо, виявляється глибоко дієвим. Одне повторення слів нічого не означає.

Тривке умиротворення думок є даром Божим; але дар цей не дається без наполегливої особистої праці. І лише своєю працею ви нічого не досягнете, — і Бог нічого вам не дасть, якщо не потрудитесь усіма силами душі. Отакий невідкладний закон.

А який саме труд треба тут застосовувати, я вже не раз згадував: не дозволяти свобідно блукати думкам, а коли мимоволі відбіжать, зразу ж повернути їх назад, дорікаючи собі, жалкуючи і вболіваючи за цей розлад. Св. Ліствичник на це каже, що «потрібно з зусиллям замикати ум свій у слова молитви».

Ніколи не слід вважати усталеним будь-який духовний подвиг, і тим більше молитву, а завжди тримати себе так, ніби вперше починаєш це виконувати. Що робиться вперше, тому й віддається перша ревність. Якщо будете так себе тримати, приступаючи до молитви, ніби ви ніколи ще не молились як належиться, і щойно тепер вперше хочете зробити це, то завжди будете молитву свою виконувати з першою ревністю. І вона буде йти добре.

Якщо не будете мати успіху в молитві, не чекайте успіху й ні в чому іншому. Вона — корінь усього.

У богомисленні один предмет ближче від інших може прилягти до серця. Тоді на ньому після закінчення цієї справи треба зупинитися і як можна довше ним підживлювати себе. Цим прокладається шлях до безнастанної молитви.

Вознестися умом до Господа і з сокрушенням сказати: «Господи, помилуй! Господи, благослови! Господи, поможи!» — є молитовним благанням. А якщо відродиться і буде в серці почуття до Бога, то це буде безперервна молитва без слів і без стояння на молитві.

«Моліться без перерви, — каже апостол» (1 Сол. 5, 17). І в інших посланнях св. Павло заповідає «в молитві перебувати» (Рим. 12, 12) і «бути в молитві терпеливим й чувати на ній в подяці» (Кол. 4, 2), «усякою молитвою і молінням молитися завжди в дусі» (Еф. 6, 18). Постійності та невідступності в молитві навчає і сам Спаситель притчею про вдову, яка невідступністю свого прощення вблагала праведного суддю (Лк. 18, 1 і далі). Видно, що безперервна молитва є не випадковим приписом, а невід’ємною рисою християнського духа. Життя християнина, згідно з апостолом, «поховане з Христом у Бозі» (Кол. З, 3). У Бозі і перебувати йому невідступно треба увагою та почуттям, що і є безперервною молитвою. З другого боку, усякий християнин є «храм Божий», в якому «Дух Божий перебуває» (1 Кор. З, 16; 6, 19; Рим. 8, 9). Цей бо ж «Дух», який завжди у ньому перебуває та клопочеться, — молиться про нього завжди «стогонами невимовними» (Рим. 8, 26), навчаючи його самого безперервної молитви. Найперша дія Божої благодаті, яка навертає грішника до Бога, виявляється в пориванні його ума і серця до Бога. Коли пізніше, після покаяння і посвячення свого життя Богові, Божа благодать, що діяла зі зовні, через святі таїнства зійде у нього і перебуватиме в ньому, тоді робиться в ньому незмінним та постійним й те поривання ума і серця до Бога, в якому і полягає сутність молитви. Вона виявляється різною мірою, і, як будь-який інший дар, має бути чимось запалена (2 Тим. 1, 16). Запалюється ж відповідно до своєї суті: молитовним трудом і особливо терпеливим та доцільним перебуванням на церковних богослуженнях. Безперестанно молись, — трудись в молитві, — і здобудеш безперервну молитву, котра сама вже буде звершуватися у серці без особливого напруження. Кожному очевидно, що заповідь св. апостола не виконується лише читанням зазначених молитов у певні години, але потребує постійного ходіння перед Богом, посвячення всіх справ Богові, всевидячому й усюди присутньому, запаленням теплого звертання до неба умом у серці. Усе життя у всіх його проявах має бути пронизане молитвою. Тайна ж її — в любові до Бога. Як наречена, яка покохала жениха, не розлучається з ним пам’яттю і почуттями; так і душа, що поєдналася з Господом любов’ю, невідступно перебуває з Ним, звертаючи до Нього теплі бесіди із глибини серця. Хто ж пристає до Господа, є одним з Ним духом» (1 Кор. 6, 17).

У св. Василія Великого питання про те, як апостоли могли безперервно молитися, вирішується так: вони у часі всіх своїх справ думали про Бога і жили у безперестанній відданості Богові. Цей настрій духа був їхньою безперервною молитвою.

Умова молитва полягає в тому, щоб стояти умом у серці перед Богом чи просто так, чи виявляючи прошення, благодарення, славословлення… Постійно звикати до того, щоби знаходитися у спілкуванні з Богом, опріч усяких образів, усякого роздумування, усякого відчутного поруху думки. Ось справжні виявлення! У цьому якраз і полягає сутність умової молитви, або стояння перед Богом умом у серці. Умова молитва буває двох станів, вона є або трудовою, коли людина при цьому прикладає зусилля, або саморушійною, коли вона сама по собі є і діє. Останній буває під час згадуваного потягу, а перший досягається постійним трудом. Хоча він сам по собі не буває успішним, бо думки всі розсіюються, але, засвідчуючи наше бажання та зусилля мати постійну молитву, притягує милість Господню, — і Бог за цей труд подекуди дає той потяг в нутро, при якому умова молитва постає у справжньому своєму вигляді.

Можна промовляти Ісусову молитву умом у серці і без слів. Це краще за молитву, яка твориться з допомогою слів. Така молитва нехай буде на допомогу умовій… Іноді вона потрібна для того, щоб утвердити умову молитву.

Умова або внутрішня молитва є тоді, коли той, хто молиться, зібрав ум в нутрі серця і звідти безмовно заносить до Бога свою молитву, прославляє Його і благодарить, в сокрушенні сповідаючи перед Ним свої гріхи і просячи у Нього необхідних для себе духовних та тілесних благ. Не лише словом треба молитися, але й умом, і не умом лише, але й серцем, бо добре бачить і розуміє ум, що промовляється словом, і серце відчуває, що помишляє при цьому ум. Усе це в цілості і є справжня молитва, і якщо немає в молитві твоїй чого-небудь із цього, то вона або недосконала, або зовсім не є молитвою.

Коли внутрішня молитва увійде в силу, тоді вона буде заправляти молитвослів’ям, буде переважати над зовнішнім молитвослів’ям, навіть поглинати його. Від цього буде розпалюватися й молитовна ревність, бо тоді рай буде в душі. А якщо залишитесь з одним зовнішнім молитвослів’ям, то можете охолонути до молитовної праці, навіть якщо б виконували її з увагою і розумінням; головне — молитовні почуття серця.

II Ісусова молитва

Ця божественна молитва, яка полягає у призиванні Спасителя, є така: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! Вона є і молитва, і обітниця, й ісповідання віри, подателька Духа Святого і божественних дарів, очищення серця, вигнання бісів, оселення Ісуса Христа, джерело духовного розуміння і божественних помислів, відпущення гріхів, цілителька душі та тіла, подателька божественного навчання, колодязь божественної милості, посередниця одкровення Божих Тайн, бо носить у собі ім’я Спасителя нашого Бога, ім’я Ісуса Христа, Сина Божого, яке й на нас переноситься. Чому й усім вірним необхідно це ім’я безперестанно ісповідувати, щоб проповідувати віру, щоб засвідчити нашу любов до Господа нашого Ісуса Христа, від якої ніщо ніколи немає нас відлучити, і задля благодаті від імені цього, задля відпущення гріхів, зцілення душі, освячення, просвічення, і перш за все задля спасіння. Божественний євангелист говорить: «А ції — списано, щоб увірували ви, що Ісус — Христос, Син Божий». Це віра! — і «а вірувавши, — щоб мати життя в Його ім’я». Це спасіння і життя! (Йо. 20, З1).

Чого шукають Ісусовою молитвою? Того, щоб зійшов у серце благодатний вогонь і почалася безперервна молитва, чим саме і визначається стан благодаті. Потрібно знати, що Ісусова молитва, коли впаде у серце Божа іскра, роздуває її у полум’я; але сама не дає цієї іскри, а лише сприяє, щоб прийняти її. Чим сприяє? Тим, що збирає думки в одне і дає можливість душі стояти перед Господом і ходити у Його присутності. Головне — стояти і ходити перед Богом з благанням до Нього із глибини серця. То ж нехай так роблять усі, хто шукає благодатного вогню, не турбуючись про слова та положення тіла. Бог дивиться на серце.

Плоди молитви

Найперші плоди молитви полягають в наявності уваги та зворушеності. Ці плоди з’являються перед всіма іншими від будь-якої молитви, яку виконуєш правильно, а найбільше від молитви Ісусової, вправляння в якій є вище за псалмоспів та інше молитвослів’я. Від уваги народжується зворушеність, а від зворушеності зростає увага. Вони посилюються, породжуючи одне одного; вони надають молитві глибини, поступово оживлюючи серце; вони надають їй чистоти, усуваючи розсіяність та мрійливість. Як істинна молитва, так і увага та зворушеність є Божими дарами.

Плід молитви — зосередження у серці уваги та теплота. Це — природна дія. Досягти цього може кожен. І молитву цю може творити будь-хто, не тільки монах, а й мирянин.

Це не є якесь високе діло, а просте. І молитва Ісусова, сама по собі, не є якась чудотворна, а, як будь-яка інша коротка молитва, є словесною і, таким чином, зовнішньою. Але вона може перейти в умову і сердечну… природнім шляхом. Що приходить від благодаті, того треба очікувати, а взяти його ніяким таким способом неможливо.

Під час богослуження треба слухати службу… і стояти увагою там, де твориться Ісусова молитва. А коли незрозуміло щось читають або співають, тоді твори цю молитвочку.

Суть справи — свідоме стояння у присутності Господа зі страхом, вірою й любов’ю. Цей настрій можливий і без слів. Його й потрібно установлювати в серці перш за все. Слова ж будуть йти потім, щоб втримати на цьому одному увагу і поглибити ті почуття та настрій.

Головне, чого шукали святі Отці і що радили, — це зрозуміти духовний устрій і вміти втримувати його. Хто досягне цього, тому залишається одне правило: бути в нутрі і тримати таємне поучення в серці. Поучатися в пам’яті про Бога, в пам’яті про смерть, у пам’яті про гріхи, у самодоріканні, тобто усвідомити цей предмет і говорити про нього у нутрі безперестанно, наприклад: куди піду? Або: черв’як, а не людина. Це і подібне до нього, що виконується з увагою та почуттям, є тайним поученням.

Звідси виходить, що коротко усі способи й методи для зігрівання і утримування духа ревності можна звести до такого: зразу ж після пробудження увійди в нутро своє, стань на місце своє біля серця, перейди всю життєву духовну програму і, зупинившись на чомусь одному, будь у тому постійно. Або ще коротше: зосередься і твори у серці таємне поучення.

Коли серце ваше затеплиться Божою теплотою, то з того часу, власне, почнеться ваша зміна. Вогник той все перепалить у вас і переплавить, кажучи іншими словами — все почне одухотворювати, доти, доки не одухотворить повністю, до кінця. Доки не прийде той вогник, одухотворення не буде, хоч як би не силували себе на духовне. Отже, тепер уся справа — дістати вогню. І, будь ласка, скеровуйте на це увесь труд.

Пам’ять Божа — це житло духа. Вона і ревність у догоджанні Богові підсилює і вашу рішучість бути Божим робить непохитною. Це повторюю знову, точка опори для житія в дусі, — і, доповню, основа ваших стратегічних операцій проти пристрастей.

Як зігрівали в собі молитовний дух і утверджувались в молитві подвижники, Отці та Вчителі наші? Головне, що вони шукали, полягало в тому, щоб серце горіло до єдиного Господа безперестанно. Бог потребує серця, тому що в ньому джерело життя. Де серце, там і свідомість, увага і ум, там — вся душа. Коли серце в Бозі, тоді і вся душа в Бозі, і людина перебуває в неустанному поклонінні Йому в дусі та в істині.

Ісусова молитва стоїть в числі засобів до успіху у навичці ходити перед Богом…. Головне тут стати увагою в серці й взивати до Господа усюдисущого….

Корінь доброго внутрішнього устрою є страх Божий. Його потрібно утвердити… Він усе буде тримати в напруженні і не дасть розпускатися ні членам, ні думкам, роблячи бадьорим серце і тверезою думку.

Але завжди треба пам’ятати і відчувати, що успіх у духовному житті та у всіх його проявах є плодом Божої благодаті. У нас є і свій дух, але він безсилий. Він вступає у силу тоді, коли на нього зійде благодать.

Шукайте і знайдете!… Що треба шукати? Живого відчутного спілкування з Господом. Дає це Божа благодать, але нам необхідно й самим над тим трудитися. Куди ж і на що скеровувати працю? На те, щоб завжди пам’ятати про Господа, який є поряд і навіть — у серці. Щоб в цьому досягти успіху, радять здобути навичку

Ісусової молитви: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене«, повторюючи її безупинно з думкою про Господа, який є у серці або поряд з ним. Стань увагою у серці перед лицем Господа і твори: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного». Все діло в тому і заключається, і по суті більше нічого не вимагається… Потрібно стати умом у серці перед лицем Господа і говорити Йому молитву. При цьому знай, що умова молитва є стояння умом перед Господом з благанням до Нього, а молитва Ісусова: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене»…. є словесна, зовнішня молитва.

Під час молитви увага має бути у нутрі, в серці: зосередження уваги в серці є початковим кроком належної молитви. І оскільки молитва є шляхом сходження до Бога, то відхилення уваги від серця є відхиленням від цього шляху.

Зведення ума в серце шляхом дихання вказується на той випадок, коли ти не знаєш, де зупинитися увагою або де є серце; а якщо ти і без того знаєш як знайти серце, то роби як знаєш, тільки перебувай у серці.

У молитві треба, щоб дух поєднався з умом і разом з ним промовляв молитву, причому ум діє словами, які промовляють лише думкою або з участю голосу, а дух діє почуттями розчуленості або плачу. Поєднання дарується у свій час Божою благодаттю, а для початківця достатньо, якщо дух буде співчувати та співдіяти уму. При збереженні умом уваги дух обов’язково відчує зворушення. Дух звичайно, називається серцем, як і замість слова ум використовується слово голова.

Молитва називається умовою тоді, коли промовляється умом з глибокою увагою, при співчутті серця; сердечною, коли промовляється поєднаними умом і серцем, причому ум ніби сходить в серце і з глибини серця посилає молитву; душевною, коли здійснюється від усієї душі, з участю самого тіла, коли здійснюється зі всього єства, при чому все єство стає ніби єдиними устами, які приносять молитву.

Святі Отці в своїх Писаннях часто розуміють під одною назвою умової молитви і сердечну, й душевну, а іноді розрізняють їх. Так преподобний Григорій Синайський сказав: «постійно клич умом або душею». Але нині, коли вчення з живих уст на цю тему значно зменшилось, дуже корисно знати визначальну відмінність.

В одних більше діє умова молитва, в інших сердечна, а ще в інших — душевна, дивлячись на те, як кожний наділений Подателем всіма благами, і природними і благодатними; іноді ж в одному й тому самому подвижнику діє то одна, то інша молитва. В більшості випадків така молитва досить часто супроводжується сльозами.

Святий Іоан Ліствичник у 28 слові про священну й блаженну молитву говорить: «Молитва, за своєю якістю, є перебування і поєднання людини з Богом; а за дією вона є утвердження миру, примирення з Богом, мати і разом з тим дочка сліз, умилостивлення за гріхи, міст для переходу від спокус, стіна, яка захищає від скорбот, знищення ворожби, діло ангелів, їжа всіх безплотних, майбутня радість, безконечне ділання, джерело чеснот, причина дарів, невидимий успіх, їжа для душі, просвітлення ума, сокира для відчаю, вказівка надій, знищення печалі, багатство монахів, сокровище безмовників, приборкання гніву, дзеркало духовного росту, передвісниця майбутнього воздаяння, знамення слави.

Молитва для того, хто істинно молиться, є суд, судилище і престол Судді перед страшним судом».

А святий Григорій Синайський у 113 розділі пише: «Молитва у початківців є як вогонь веселості, який виходить з серця, а в досконалих, як запашне світло, яке спрямоване всередину серця». Або знову: «Молитва є проповідь апостолів, дійство віри, а краще — безпосередня віра, основа надій, оживлення любові, рух ангелів, сила безплотних, діло і веселість їх, Боже Євангеліє, вістка серця, надія спасіння, знамення освячення, символ святості, пізнання Бога, відкриття хрещення, або очищення в бані зновубуття, заручення Духа Святого, Ісусова радість, веселість душі, милість Божа, знамення примирення, Христова печать, промінь мисленого сонця, зоря сердець, утвердження християнства, показ Божого примирення, Божа благодать, Божа премудрість, а краще — початок само премудрості, Господній прихід, діло послушників, ознака ангельського життя. Та навіщо багато говорити? Молитва — Бог, який діє у всіх, оскільки єдиною є для Отця і Сина і Святого Духа, вседіючого у Христі Ісусі».

Блаженний Макарій Великий говорить про молитву: «Вершина заслуг і головне ж у кожному доброму подвигу — це старанне перебування в молитві. Через неї щоденно можемо випрошувати у Бога й інші чесноти. Звідси у тих, хто сподобився, відбувається спілкування в Божій святості, в духовній єдності, і союз умового прихилення, ніби в невимовній любові до Господа. Бо, хто щоденно силує себе перебувати у молитві, той духовною любов’ю до Бога запалюється до божественної відданості та полум’яного бажання і приймає благодать духовної освячуючої досконалості» (Бесіда 40, р. 2,158).

Святий Симеон, архиєпископ Солунський, про цю саму священну молитву говорить: «Ця божественна молитва, що полягає в призиванні Спасителя, така: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!» Вона є і молитва, і обітниця, й ісповідання віри, Духа Святого та божественних дарів подателька, серця очищення, бісів вигнання, вселення Ісуса Христа, джерело духовного піднесення і божественних думок, відпущення гріхів, душ і тілес цілителька, божественного просвічення подательниця, колодязь милості Божої, одкровення Божих тайн, заступниця, єдина спасителька, бо носить в собі ім’я Спасителя, нашого Бога, ім’я Ісуса Христа, Сина Божого, на нас накладене» (Глава 296).

Також й інші богоносні Отці, які пишуть про цю молитву, свідчать про її дію і про невимовну користь від неї, і про успіхи через неї в божественних даруваннях Святого Духа.

Хто ж, бачачи, як ця найсвященніша молитва приводить подвижника до такого небесного скарбу різноманітних чеснот, не запалиться Божою ревністю до повсякчасного виконання цієї молитви, щоб через неї завжди зберігати в душі та у серці найсолодшого Ісуса, і постійно згадувати в собі Його найдорожче ім’я, невимовно запалюючись нею любити Його!

Опубліковано: 26.03.2012.