Владислав Толмачов
Владислав Володимирович Толмачов — відомий український композитор. Його пісні «Квіти ромену», «Сік землі», «Не метелиця лугом стелиться», «Ой, Іване» були дуже популярними в Україні. Родом з райцентру Чортків Тернопільської області. Закінчив Тернопільське музичне училище. Працював концертмейстером «Театру естради» Будинку дитячої та юнацької творчості м. Бровари Київської області (його дружина Ніна Іванівна Каверіна-Толмачова була керівником).
Владислав Толмачов народився в родині військового лікаря. З раннього дитинства, що проходило на далекому Сході, грав на музичних інструментах і складав власні мелодії, записуючи їх на магнітофон, тому що елементарній музичній грамоті навчився лише у віці 17 років.
Після повернення родини в Україну (м. Чортків Тернопільської обл.) 1966 року закінчив Тернопільське музичне училище за фахом «теорія музики». На той час уже був автором популярних естрадних пісень («Квіти ромену», «Ой Іване» та інших).
1970 року переїхав до Києва, де працював у Музичній спілці, також директором музичної школи, керівником дитячого театру естради та на інших посадах.
Хоч за походженням Владислав Толмачов не мав жодного зв’язку з Україною, але за фактом був українцем — перш за все у творчості, але, коли цього вимагала ситуація, і в суспільному житті. Чудово орієнтувався в нашій сучасній поезії, вже на початку 1980-х намагався знати якомога більше з «альтернативної» історії про УПА, голодомор та інше.
В останні роки життя звернувся до створення хорової духовної музики, у якій простежується вкоріненість у традиції українського церковного співу.
До масштабних творів належать:
Карпатська ораторія для хору, солістів та оркестру;
Цикл романсів на вірші Сергія Єсеніна;
Дитячий мюзикл «Мауглі» за Р. Кіплінгом.
З найпопулярніших пісень можна назвати:
«Квіти ромену», «Ой Іване», «Не метелиця лугом стелиться», «Коріння» («Сік землі»).
Співпрацював з видатними співаками: Н. Матвієнко, С. Ротару, Т. Міансарова, В. Купріна, О. Таранець, А. Кочерга, О. Півоваров.
Феноменальний успіх пісні «Квіти ромену»
(За матеріалами дочки Б. Демкова, Світлани Мичко «„Квіти ромену“ від Бориса Демкова, або Феномен української пісні», де використано цінні спогади Владислава Толмачова)
Дебют «на буряках»
Вірш «Квіти ромену» батько (поет Б. Демков) написав, коли йому було двадцять сім років. Будучи все життя дуже скромною людиною, він, навіть, ставши уже відомим, неохоче, хіба коли ставили відповідні запитання на творчих зустрічах, розповідав про свою «творчу лабораторію». Вірші народжувалися у нього раптово, від натхнення чимось почутим, побаченим чи усвідомленим, і він тут же занотовував на тому, що було під рукою, а вже потім «шліфував» рядки. Так, напевне, народились одного весняного дня 1964-го і «Квіти ромену». А от про те, як складалася їхня доля далі, детально я дізналася вже аж після батькової смерті від автора музики — композитора Владислава Толмачова (на жаль, уже теж покійного).
Ось уривок з його розповіді:
— Як зараз пам’ятаю спекотний літній день 1964-го. Я, ще студент Тернопільського музучилища, від’їжджав на канікули до райцентру Чортків, де жили батьки. Борис Демків, з яким я приятелював і мав на той час уже одну спільну пісню, прийшов проводжати і дав кілька аркушів паперу: «Це вірші. Будеш мати час — почитай, може, щось вийде». Читати я почав щойно рушив автобус, але з усього зацікавив лише текст «Квітів ромену». Та так, що просто там, у дорозі, і була написана музика, яку потім майже не змінював. А тепер мушу зробити міні-відступ, бо без нього буде не зрозумілим феномен успіху пісні.
На той час українська естрадна пісня як така фактично ще тільки зароджувалася, а головним законодавцем пісенної моди була Москва. Тож і популярність будь-якої пісні, як правило, починалася після виконання її на якомусь великому концерті, що транслювався по телебаченню на весь Союз, або це була пісня з якогось відомого кінофільму. «Квіти ромену» ж уперше прозвучали в сільській тернопільській глибинці, коли концертну бригаду нашого училища відправили вітати із Золотою зіркою Героя Соцпраці знамениту тоді ланкову буряківниць Євгенію Долинюк. Потім наш репертуар не раз змінювався, але ця пісня залишалася в ньому постійно і навіть стала своєрідною візитівкою музичного колективу. Але ж нам із Борисом, зрозуміло, хотілося зовсім іншого рівня. Якось я почув по радіо пісню «Червона троянда» Анатолія Горчинського у виконанні київської співачки, солістки Укрконцерту Валентини Купріної, і з тих пір в голові поселилася нав’язлива ідея, що «Квіти ромену» повинна заспівати саме вона. А через якийсь місяць Купріна приїхала з концертом в Тернопільську філармонію! «Це — шанс!» — сказав я собі.
Хрещеним батьком пісні можна назвати мого товариша Петра Панасюка, бо саме він насмілився (я чомусь ніяк не міг цього зробити) піти за куліси до відомої співачки, показати їй пісню, а після того, як вона зацікавилася, ще й заспівати під мій акомпанемент. Ми були безмежно щасливі, бо Купріній пісня сподобалась, вона погодилась взяти її у свій репертуар і записати на радіо. Через кілька місяців відбулася радіопрем’єра пісні в музичній програмі «Променя». А ще через кілька ми з Борисом стали відомими людьми…
У цієї пісні були навіть смак та запах
Дуже швидко «Квіти ромену» стали шалено популярними і почали звучати повсюдно — в концертних залах і на танцювальних майданчиках, по радіо і телебаченню, в ресторанах і просто на вулицях та під час святкових застіль. Її слова і ноти друкували і районні, і обласні, і центральні газети та журнали, було випущено спеціальну художню листівку з текстом. Пісня стає учасницею і навіть переможницею таких престижних європейських фестивалів, як «Зелена гура», «Празька весна», «Золотий Орфей». У 1967 році Всесоюзна фірма «Мелодія» випустила мільйонну (!) «золоту платівку» з «Квітами ромену». Причому придбати її було непросто, бо платівки відразу розкуповували. «Пригадую, як змушений був спеціально йти на прийом до директора київського ЦУМу, — пригадував Владислав Толмачов, — щоб просити продати мені, як одному з авторів пісні, кілька платівок з її записом. Він, звичайно, посприяв, але за умови, що я обов’язково виступлю на творчій зустрічі з працівниками універмагу».
У тому ж 1967-му знаменита тоді на пів-Союзу Чортківська кондитерська фабрика на Тернопільщині розробила технологію і почала випускати смачнючі шоколадні цукерки з назвою «Квіти ромену». А наступного року парфуми з таким ім’ям з’явилися на Харківській парфумерній фабриці. Самій же пісні швидко стало тісно і в межах гігантського Радянського Союзу, вона зазвучала в країнах Європи, Америці, Канаді, Австралії… Окрім радянських виконавців, її охоче включили у свій репертуар такі відомі зарубіжні співаки, як Джордж Мар’янович, Радміла Караклаїч, Карел Гот, Лілі Іванова, Анна Герман. Подібний бум популярності пережила дещо пізніше хіба славнозвісна «Червона рута» Володимира Івасюка. Але сам Івасюк під час зустрічі з Владиславом Толмачовим щиро зізнався йому, що «Квіти ромену» були для нього наче дороговказною зіркою у творчості й еталоном нової української естрадної пісні.
Рядками про кохання зацікавилось КДБ
Знову і знову перечитую слова батькової пісні… Вони начебто такі прості і звичайні. Немає якихось особливих «наворотів» і в музиці. Але поєднання відразу бере за душу. Бере і брало тисячі людей упродовж не одного десятиліття. Видно, якраз той збіг слів і мелодії має найбільше значення для пісні, а ще — коли автори справді вкладають у них душу, як зробили це сорок років тому двоє молодих тернопільських хлопців. Образ квітів ромену (треба сказати, що це зовсім не ромашки, як вважав багато хто iз слухачів, а квіти із справді синюватим забарвленням листя, які в Карпатах ще мають цікаву назву «люби мене») батько проніс через усе життя. А в одному з його віршів, де він задовго до смерті уявляє, що вже залишив цей світ, є, наприклад, такі рядки:
Мої шукають очі,
Що перейшли
в ромену синій квіт…
Так назвав він і свою збірку з кількох десятків пісень, що вийшла в Тернополі аж до його 60-річчя.
А були в історії пісні й люди, які спромоглися маразматично вишукати в рядках про кохання антирадянщину, причому обом авторам тоді було від цього зовсім не смішно.
— Наприкінці 70-х, коли пісня вже здобула величезну популярність, — розповідав Толмачов, — нам з Борисом, та й не тільки нам, добряче попсували через неї нерви. На адресу ЦК Компартії України, КДБ та міністерства раптом одночасно надійшли анонімні листи з Галичини з приблизно таким вступом: «Що ви собі думаєте? На весь Союз звучить пісня з антирадянським текстом, а ви й у вус не дмете!…». Причепилися аноніми до рядків приспіву «Ти на мене чекай на хрещатій дорозі…», бо в них, бачте, слово «хрещата» проасоціювалося з релігійністю, та ще й із бандерівцями (!). Ох, що тут закрутилося! Згори порозсилали вказівки «у всьому розібратися і винних покарати». Відтак, ми потрапляли під жахливу тоді 72-ту статтю за антирадянські висловлювання. Там же «вгорі» було прийнято рішення про вилучення з продажу текстів, нот і платівок із записом «Квітів ромену» та розмагнічення студійних записів. Чи не найкраще, на що ми з Борисом могли в такій ситуації розраховувати, була повна заборона на видання та виконання наших творів на всій території СРСР, що означало б творчу ізоляцію. Уявляєте? На щастя, вогонь вдалося загасити, ще як він тільки почав розгорятися. Допомогли в цьому мій колишній сусід, авторитетний полковник Комітету Держбезпеки, і тодішній завідувач відділу пропаганди ЦК Компартії України Костянтин Порфирович Житник, з яким ми були знайомі ще з Тернополя. Саме вони врятували тоді й нас, і нашу пісню.
Якби не інтриги відомого фестивалю
У 1989-му пісні виповнилося чверть століття. Попри це, саме з нею (правда, у значно зміненому вигляді після аранжування Ігоря Стецюка) було вирішено відправити від України молоду співачку Тетяну Луканову на Міжнародний пісенний фестиваль у Юрмалі. Авторам про це спочатку взагалі не було відомо. А потім добрий знайомий Толмачова, звукорежисер Олег Ступка організував йому сюрприз. Провівши до апаратної будинку звукозапису, одягнув на нього навушники і дав прослухати фонограму-мінусівку «Квітів ромену» в новому аранжуванні. Чи не з третього разу впізнав композитор свою музику, відтак дізнався, що саме в такому осучасненому вигляді поїде пісня на фестиваль у Юрмалу. Проте там, за словами Владислава Толмачова, сталося дуже неприємна пригода. Як розповіли йому потім добре поінформовані люди, вже під час попереднього прослуховування більшості стало зрозуміло, що українська виконавиця Тетяна Луканова буде однією з головних претенденток на перше місце і представлятиме серйозну конкуренцію, зокрема, для російських співачок (у політичних розкладах 1989-го це мало особливе значення). Вірогідно саме через це, пізніше, під час конкурсного прослуховування першого туру, фонограму, під яку мала співати Луканова, пустили на зал, а не на монітори, розташовані на сцені, тож Тетяна змушена була працювати «всліпу». Не дивно, що до другого туру вже не потрапила. «Той, кому це було потрібно, — розповідає Толмачов, — зробив свою справу. А потім усе це списали на несправність техніки, яка, проте, перед виступом українки працювала нормально. Попри все, наприкінці конкурсу журі все-таки відзначило „Квіти ромену“ за аранжування, визнавши її сучасною та оригінальною. І хтозна, як би склалася доля пісні, якби не спровокований провал Тетяни Луканової»?
Та хоч би як там було, а «Квіти ромену» і досі, хай навіть дуже рідко, звучать по радіо. Якщо я не помиляюся, бралася їх виконувати навіть Таїсія Повалій та інші сучасні виконавці. А в Тернополі, до речі, перші акорди пісні протягом багатьох років звучали як позивні обласного радіо. До речі, щоб зробити їх свого часу оригінальними, Владислав Толмачов придумав дуже цікавий варіант виконання: на роялі з відкритим верхом, щипаючи струни, щоб одержати ефект схожості із звучанням народних інструментів — кобзи та бандури. На жаль, зараз позивними стала інша музика. Але в Тернополі залишається дуже тепле, ностальгійне й сентиментальне ставлення до «Квітів ромену» в дуже багатьох людей старшого та середнього віку. Можливо, це допоможе мені якось гідно вшанувати пам’ять про цю пісню. А поки що вдалося лише увіковічнити її у граніті — на моє прохання майстри «справ цвинтарних» вирізьбили перший куплет на плиті батькового надмогильного пам’ятника…
