Наталя Фіткевич
Наталя Фіткевич (26.01.1983) — музикант, регент найвідомішого храму світу, храму Андрія Первозванного у Бучі
Вона — онука гречанки, родом з Маріуполя. Там вона закінчила музичне училище, як хормейстер. В столиці, в Глієра вчилася як вокаліст.
Певний час свого життя грала на електрооргані Vermona в київському рок-гурті.
Зараз співає в хорі театру «Київська опера». І регентує в храмі Андрія Первозванного.
Наталія Фіткевич — ще одна унікальна постать у нашому блискучому пантеоні диригентів церковних хорів. Обличчя ПЦУ це дуже часто найкращі голоси України і дуже часто не демонстративна автокефальна свідомість.
Далі цитати Наталі.
Я з раннього дитинства хотіла бути музикантом.
Попри те, що фортепіано мені змогли купити лише в 9 років, я догнала, займалася із викладачами.
Колись у нас в драмтеатрі в Маріуполі я почула виступ хору Лоретто місцевого музичного училища (той самий драмтеатр, який розбомбили).
Пам’ятаю, як я слухала хоровий звук, акорд, який резонує в приміщенні. Після цього я закохалася у хорову музику і вступила у Маріупольське училище. Ці чотири роки були одними з найщасливіших в моєму житті.
Зазвичай, коли ти вчишся на хоровому відділі, то вивчаєш українських композиторів. А українські композитори, які писали хорову музику, то писали і музику духовну. І я була знайома з цією музикою, і вона завжди мені подобалася. Хтось каже, що я була підготовлена до неї.
Бабуся по маминій лінії гречанка. Була дуже віруюча. Через другу світову вона не закінчила школу і читала по складах. І я пам’ятаю, як вона все життя по складах читала Євангеліє. Вголос. Зранку та ввечері. Закінчувала всі чотири Євангелія і починала знову.
В дитинстві вона брала мене в церкву із собою, ми часом йшли по кілька кілометрів до храму.
Це було невиносимо, і я думала що в дорослому віці ніколи не буду ходити до церкви. Але під час першої моєї роботи вчителя у музичній школі священник попросив прийти допомогти в храм на Борщагівці та поспівати. Я зацікавилася, сприймала клірос як невеличкий ансамбль. Там ти почуваєшся солістом. Я почала співати, там була матінка Олена, чудова людина, — регент, вона розповідала мені про церковне життя. Там я воцерковилася. Віра — глибока та інтимна річ.
Я проспівала там кілька років. Потім продовжила в іншому храмі, бо у мене меццо-сопрано, а в першому храмі слід було співати тенорову партію. Обидва храми були Моспатріархату. Я, зрештою, почала цікавитися розділенням, чому ми маємо кілька гілок православ’я. А паралельно почала пропонувати українські твори, музичні колядки, «Боже великий єдиний». А вони почали відмовлятися.
Мені було це не до душі. Я задавала запитання, чому ми не можемо співати духовну музику українських композиторів. Відповіді не почула. Тому я свідомо почала шукати українські храми.
В цей час ми з чоловіком переїхали в Бучу, я почала шукати і знайшла в медіа оголошення отця Андрія Галавіна (настоятель того самого храму ПЦУ, на подвір’ї якого потім ховали вбитих українців — ред.). Там не було написано, що це храм Української Церкви, але оголошення було українською мовою, і я подумала: це те, що потрібно.
І вже майже десять років я співаю тут.
Я так заглибилася в духовну музику, що з початку війни почала писати сама твори для нашого хору. Мене надихнула чудова акустика нашого храму. Вона вимагає неспішності, хоральної та прозорої фактури. Наразі в мене не багато творів — Другий антифон «Хвали душе моя Господа», «Милість миру» та «Отче наш».
А ще була болісна необхідність. Співак з нашого хору Андрій Шипило загинув під час окупації.
Ми певний час співали без баса, і я почала переробляти твори з чотирьохголосного на триголосний склад. Після деокупації в Бучі не було нікого. Я почала переробляти під тих, хто є.
Кажуть, що ті, хто співає, той двічі молиться. Так, регентство потребує концентрації, знання порядку служби. Але за рахунок того, що ти в постійній динаміці, служба пролітає дуже швидко. Зараз я можу відрегентувати і дві, і три служби підряд. Тому я захоплююся тими, хто просто стоїть на літургії і уважно молиться, не співаючи, відганяючи думки. Як казав Кастанеда, «зупинити свій внутрішній діалог». Це дуже непросто. І якщо ми можемо допомогти зберегти своїм виконанням цей настрій людини, яка стоїть в молитві, це дуже добре.
Мене запитують, як було у перші дні вторгнення. Я пройшла перший тиждень окупації разом, як всі жителі Київщини, тоді жила в Гостомелі в ЖК Покровському. З усіма проходила оці обстріли, коли рашисти наступали на столичну конгломерацію, а наші відкидали.
В першій день війни з сусідкою і собакою я приїхала з Гостомеля в Ірпінь — так вийшло. Там познайомилась і жила з чудовими людьми з ЖК Фортуна. 4 березня перед окупацією тероборона сказала, що всі, хто може виїхати, виїжджайте. Я спробувала евакуюватися із собакою з вокзалу на потязі. Це було, як на найгірших кадрах про війну, над моєю головою пролетів танковий снаряд, який зірвався в п’ятидесяти метрах від мене. Тоді я відчула гостро, що будь-якої миті снаряд може потрапити в нас. На моїх очах снаряди влучали в балкони, руйнувалися будинки. Того дня виїхати не вдалося.
Наступного дня я спробувала виїхати із останньою машиною, мене і ще декілька людей вивіз абсолютно незнайомий мені чоловік на своїй машині. Бомбили постійно, я уткнулася носом в собаку і всі п’ять годин читала Отче наш. Ми доїхали. Я відчула «синдром вижившого», але була дуже вдячна Богові, що залишилася жива. Я дуже хотіла побути в тиші, переїхала до Львова, де пробула березень. Сходила на домедичну підготовку, спробувала себе у плетінні маскувального матеріалу, але зрозуміла, що я не дуже вправна у такому.
На Великдень я дуже хотіла повернутися у Бучу та співати пасхальну службу, але хористів у Бучі ще не було. І я не знайшла з ким співати, на цей Великдень (як не сумно) у мене був пригнічений стан через те, що я не у своєму храмі. Я плакала і сумувала, що не поїхала співати бодай із вірянами, з уставщицею, народним хором. Дуже була засмучена. Але на початку квітня ми повернулися.
Ми з нашим хором вчилися співати без Андрійка Шипіло. Коли ми повернулись, гарний західний журналіст знімав документальний фільм про Бучу «Довгий лютий», ми взяли участь, і заспівали декілька творів, місце, де стояв Андрій, залишили порожнім. Потім, коли ми дивилися фото з цього фільму, то побачили, що там на це місце впав дуже світлий промінь.
Нікого ніким не можна замінити. Але якщо моя історія про церковну музику, то я хотіла б сказати, хто співає зараз у храмі, на подвір’ї якого ховали вбитих вірян.
Марина Рибаковська — сопрано, з красивим глибоким драматичним тембром, бандуристка, працює в капелі Думка.
Ольга Черній — меццо сопрано, учасниця відомого тріо бандуристок.
Сергій Ікальчик — тенор, з неймовірно драйвовою харизмою і подачею звуку, душа колективу, має вищу освіту хормейстера, але в силу свого independent характеру працює як соліст в стильних ресторанних закладах, співає відомі італійські арії та неополітанські пісні.
Оксана Бойко — меццо сопрано, бандуристка, креативний музичний педагог, викладач недільної школи, неймовірно чуйна і добра людина.
Олександр Скляр — баритон, молодий перспективний співак, нещодавно здобув магістерську освіту в консерваторії по класу диригування, а також працює в національній капелі бандуристів.
І я — звичайна дівчина з Маріуполя.
