Бесіда на псалом 13. «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема» (Пс. 13, 1)
1. Коли ображають господаря, тоді добрий раб, із почуття відданості йому, обурюється. Так само, коли відкидається Бог, пророк Божий напоумляє безумного, кажучи те, що ти чув: «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема» (Пс. 13, 1). Як раб, будучи відданим господареві і побачивши, що його друзі-раби відкидають свого господаря, із почуттям відданості поспішає залагодити справу й або власними руками карає зухвалого, або безчестить його, роблячи для всіх ненависним, або задля напоумлення і страху інших доносить господареві і старається, щоби той отримав найжорстокішу кару, тобто повстає проти підбурювача, як проти справжнього ворога. Так і пророк, побачивши, що Творець безчеститься створінням, що гончар зневажається глиною і Бог відкидається безбожним, і, будучи ураженим у саме серце, від нестерпимого болю вигукує: «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема».
Поглянь, яке суворе поєднання із попереднім псалмом. І там із незадоволенням говорив (псалмоспівець): «Доки, Господи, забуватимеш мене до кінця?» (Пс. 12, 2), і далі: «Доки буде підноситися ворог мій наді мною?» (Пс. 12, 3). Ворог, тобто безумний, який стверджує, що Бога немає (бо той, хто підноситься перед Богом, тим більше буде підноситися перед пророками Божими, і той, хто гордиться перед Господом, буде гордитися і перед своїми ближніми). Пророк, коли його спитали, чому він вдень і вночі терпить біль у своєму серці, відповів такими словами:
— Чому я відчуваю біль у серці? Тому, що «сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Я вважаю, що саме спілкування з безбожником є ознакою того, що від мене відвертається Бог. Мені доводиться жити з безбожником, і я вважаю це ознакою того, що Бог забув про мене, адже безчестя безбожних — це печаль і мука для святого.
Так і про Павла сказано: «Чекаючи їх (Тимофія та його супутників) в Афінах, Павло збурився духом, бачачи це місто, повне ідолів» (Діян. 17, 16). «Чому беззаконні живуть?» (Іов. 21, 7).
Історично ж відомо, що цей псалом був виголошений Давидом про Саула щодо його ворожіння, як псалом п’ятдесят другий із таким же змістом стосується Доїка. Сказав безумний Саул: «Найдіть мені жінку чаклунку» (1 Цар. 28, 7). Він стає другим Адамом, будучи спокушеним жінкою. І говорить їй: «Поворожи мені» (1 Цар. 28, 8). Відкинувши пророцтво, він вдається до прорікання. «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема».
Будемо остерігатися, браття, щоб нам не зазнати краху подібно до безумного, визнаючи Бога словами і відкидаючи Його в ділах: називаючи Його благим і милостивим, однак, не виявляючи милості ані хворому, ані бідному, ані гнобленому. Про те, що можна заперечувати Бога не тільки словами, але й ділами, і, носячи ім’я християнина, говорити так, як і безумний: «Бога нема», — про це свідчить Апостол, кажучи: «Вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються» (Тит. 1, 16). Наскільки діла для переконливості є сильнішими за слова, настільки тяжчим (гріхом) є відвертатися від Бога ділами, ніж заперечувати Його вустами або в серці. «Сказав безумний». А той, хто говорить устами: люблю Тебе, Господи, а в серці ненавидить брата свого, то як він любить Бога, коли не слухає Його слів: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всіма силами твоїми… Люби ближнього твого, як самого себе» (Втор. 6, 5; Лев. 19, 18)? Господь говорить: «Хто любить Мене, той слово Моє збереже» (Ін. 14, 23). Отже, хто не дотримується Його слів, той не любить. Устами називає Бога, а в серці говорить: «Бога нема». Свідком є Господь, Який говорить: «Цей народ наближається до Мене вустами своїми і язиком своїм шанує Мене, серце ж його далеко відстоїть від Мене» (Іс. 29, 13).
«Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Про те, що той, хто ненавидить свого брата, ненавидить і Бога, хоч би вустами волав і кричав, що любить Бога, про це говорить євангеліст Іоан у посланні: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4, 20). Отже, коли така людина визнає Бога словами, не відрікаючись явно, то вона кує безчестя в серці. «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема».
Підтверджуючи цю думку, пророк далі говорить: «Невже не прийдуть до розуму всі, що роблять беззаконня», — сповідуючи Бога словами і заперечуючи Його своїми ділами. «Заїдають людей Моїх, мов їдять хліб, і Господа не закликають» (Пс. 13, 4). Бога сповідують і визнають, та оскільки ділами відвернулися від Нього, тому, закликаючи, не призвали. Сам Господь сказав: «Чому ж ви Мене кличете: Господи! Господи! — а не робите того, що Я кажу?» (Лк. 6, 46). «Всякий, хто грішить, не бачив Його» (1 Ін. 3, 6), — говорить Іоан. Коли чеснота виганяється гріхом, тоді водночас падає і побожність, існування якої залежить від відсутності гріха.
2. Так чинили діти Ілія, сини погибелі, які не знали Господа. Але не в тому розумінні, що заперечували Його устами, а в тому, що свої ганебні справи звершували в скинії. Так само й лихварі не знають Бога. Він говорить: «Через підступність вони зрікаються знати Мене» (Єр. 9, 6), — Мене, Який сказав: «Якщо даси гроші в борг бідному з народу Мого, то не пригноблюй його і не накладай на нього лихви» (Вих. 22, 25). Однак — «Бога нема». А як же те, що після Бога? «Бога нема». Як же те, що від Бога? «Бога нема». Як же всякі людські уста визнають Бога? Невже ж міріади людей помиляються, підтверджуючи буття Боже, і тільки один безумний вважає себе правим, залишаючись самотнім у своїй омані? Якщо п’ять чи сім свідчень, які хочуть оспорювати заповіт, коли справа доходить до істинного суду, викриваються через дослідження, то як же уста всіх народів світу, весь світ хоче спростовувати один безумний? Хіба він не жалюгідний насправді, хіба не безглуздіший за самого себе? Він є безумним уже тому, що відкидає Бога, а ще більше безумний тому, що безсоромний. Адже хоч у різних народів світу створилися різні поняття про Бога, однак самої суті найменування ніхто не похитнув.
«Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Нема основи, а як стоїть будівля? Нема дна, а на чому тримається судно? Нема кораблебудівника, а як будується корабель? Нема будівничого, а звідки ж будівля? Нема архітектора, а хто влаштував місто? Нема землероба, а як поля приносять жнива? Нема музиканта, а звідки ж гармонія на лірі світу? Нема провідника, а як же все підкоряється провидінню? Нема візника, а як рухаються колісниці чотирьох стихій? Нема творця, а як люди, мов живі статуї, наповнюють світ? Нема творця зводів, а хто розкинув над тобою небозвід? Нема золотих справ майстра, а хто встановив перед тобою на небі сонце, наче блюдо із чистого золота на столі? Нема влаштовувача світильників, а хто, наче срібну лампаду, дав тобі місяць вночі? Нема освітлювача, а хто дав тобі світила, які служать джерелом світла і сяйва? Нема такого, хто творить великі світила, а хто дав тобі сяйво зірок у висоті, як говорить пророк: «Він створив великі світила…, сонце, щоб творило день…, місяць і зорі, щоб світили вночі» (Пс. 135, 7-9)? Нема Творця, а як же краса створеного свідчить про створене: «Бо від величі краси створінь порівняно пізнається Винуватець буття їх» (Прем. 13, 5)?
«Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Все, що в світі буває, і робиться, і звершується, має творця і виконавця, і тільки світ не має управителя? Якщо нема Бога, то що ти робиш у Його володіннях? Ти залишаєшся в домі Божому і не визнаєш його Господаря? Або будь вдячним за житло, або йди геть із дому. Навіщо ганьбиш дім, випльовуючи хулу? Безумним псалмоспівець називає тут не того, хто втратив розум, або недоумкуватого, а людину, розбещену розумом, не того, хто втратив природжений і загальний для всіх людський розсудок, а того, хто втратив одну із чотирьох чеснот — розум, світильник душі, царя помислів, учителя прекрасного, про що у притчі сказано: «Хто здобуває розум, той любить душу свою; хто спостерігає розважливість, той знаходить благо» (Притч. 19, 8); і в іншому місці: «Здобувай мудрість, здобувай розум: не забувай цього» (Притч. 4, 5). Хіба тому, хто має головну ваду від початку, хто втратив природний розум і закам’янів свідомістю, міг сказати: «Здобувай мудрість, здобувай розум»? Звичайно, що той, хто втратив природний орган, хоч би й хотів придбати мудрість, — не зможе. А що той, якого тут названо безумним, не був від природи позбавлений розумових здібностей, то зверни увагу, наскільки він був сильним у кмітливості. Він не сказав язиком: «Немає Бога», не розголошував устами, а приховав зло у серці, бо знав, що, сказавши це вголос, наразиться на небезпеку, бо хто за тих часів хулив Бога або заперечував Його, того побивали камінням, через що і свідок Навуфей був засуджений за богохульство. Щоб не зазнати цієї долі, зловмисник закарбував свою безбожність у серці, зробивши своє серце храмом безчестя.
«Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Якби він був слабоумним, не мав розуму від природи і сказав не тільки в серці, але й устами: «Бога нема», то не наразився б на небезпеку ані від Бога, ані від людей, бо коли нерідко цар, управитель світу, будучи ображеним божевільним і нерозумним, зглянувшись, буває милостивим над природою і, звичайно, не гнівається, то тим більше коли богохулить безумний від природи, ані Бог, ані людина не повстають проти нього, а дивляться на нього як на людину, що базікає дурниці. Тому й одержимі бісами або ті, що біснуються, не осуджуються за хулу.
3. А всякий шанувальник багатобожжя говорить: «Бога нема», бо як при поліандрії (полігамії) [«бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі» (Ін. 4, 18)] нема чоловіка, так і багатобожжя є безбожним. Визнання багатьох богів є запереченням єдиного Бога. А що прихильники багатобожжя називаються безбожниками, то послухай, що пише Апостол ефесянам: «Отже, пам’ятайте, що ви, колись язичники плоттю, яких називали необрізаними так звані обрізані плотським обрізанням, рукотворним, що ви були у той час без Христа, відчужені від громади ізраїльської, чужі заповітам обітниці, не мали надії і були безбожниками в світі» (Еф. 2, 11-12). Якими ж безбожниками були ефесяни? Звідти ідоли, там статуї, там була покровителька (храму) Артеміда, там Димитрій срібляник, який робить золоті капища Артеміди. Така безліч богів, то як же після цього ефесяни не є безбожниками? Так, саме тому вони і були безбожниками, що, вибравши собі багато богів, відпали від Єдиного.
«Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Від першого безумного (це безумство) далі перейшло до його учнів. Перший безумний — диявол, він перший розповсюджувач безумства, перший вісник безбожжя. «Ви будете, як боги» (Бут. 3, 5). Кажучи про багатьох богів, він відкинув Єдиного. Безумний і народ юдейський. Він у безумстві знехтував ім’я Господа, кажучи про Христа, що Він не Бог: «Якби Він був пророк, то знав би, хто і яка жінка доторкається до Нього, бо вона грішниця» (Лк. 7, 39). Не визнаючи Його пророком, то як могли визнати Його Богом? «Хто може прощати гріхи, крім одного Бога». Христос відповів: «Навіщо так помишляєте в серцях ваших?» (Мк. 2, 7-8).
«Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Скрізь є Бог, а в серці безумного Його нема. Так говорив Бог і до синагоги: «Мене перестала пам’ятати і зберігати у твоєму серці… Мене ж відкинув назад» (Іс. 57, 11; 3 Цар. 14, 9). Перший безумний, який породив безумство із самого себе — це диявол, бо, будучи безумним, затіяв безумну справу. Змій хотів бути наймудрішим. І чого він захотів? Захотів бути рівним Богові, кажучи: «Зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престол мій… Буду подібний до Всевишнього» (Іс. 14, 13-14). Відкинув ім’я — Бог і використав назву — Всевишній, соромлячись найменування Того, Кого не визнавав. Так і всякий затятий єретик під час гоніння, розмовляючи з єпископом, не називає його ані архієреєм, ні архієпископом, ані благочестивим, ані святим, а як? «Твоя чесність», «твоя мудрість», «твоя розсудливість», «твоя справедливість» та інші загальні назви, уникаючи найменування, властивого його сану. Саме так тоді чинив і диявол щодо Бога. «Буду подібний до Всевишнього», — не до Бога, а «до Всевишнього». І прошу, зверни увагу, яким безапеляційним обвинувачем диявола є тут пророк. «Сказав безумний у серці своїм». Не сказав, що говорить, але: «Сказав». Раз наважився і сказав.
Та коли, сказавши це, був скинений з неба як заколотник, то вже не наважується далі так говорити. Після того, як тільки одного разу сказав: «Зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престол мій… Буду подібний до Всевишнього», і, відкидаючи Бога, спробував бути богом, за що був скинутий згори і внизу знехтуваний людьми, то вже більше не насмілювався сказати: «Бога нема», а називає Бога Богом лукаво і замасковано. «Чи справді сказав Бог: не їжте ні від якого дерева?» (Бут. 3, 1). «Знаю Тебе, хто Ти, Святий Божий» (Лк. 4, 34). «Ці чоловіки — раби Бога Всевишнього» (Діян. 16, 17). Отже, висловивши раз безбожну думку, він уже не наважувався її висловити, бо знав, що за це вже постраждав.
Не «говорить безумний», але: «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Вже не говорить цього безпосередньо сам, але «сказав у серці своїм» і (висловлює це) через усяку нечестиву людину, подібну розумом і серцем до нього. Сказав через фараона: «Я не знаю Господа» (Вих. 5, 2), і зробив для нього морську безодню могилою. Сказав через Сеннахиріма ассирійського, що Єзекію Бог «не може врятувати від руки (його)» (4 Цар. 18, 29), і віддав його на заколення до рук його синів. Сказав через Навуходоносора трьом юнакам: «Який Бог визволить вас від руки моєї?» (Дан. 3, 15), — і наймогутніший серед людей принизився до того, що їв траву, наче віл (Дан. 4), щоб навчився, що «віл знає володаря свого» (Іс. 1, 3), а він відкинув. Юду, який відкинув буття Бога, диявол погубив петлею, примусивши його зрадити Бога, мов людину: «Диявол уже вклав у серце Юді Симоновому Іскаріотові видати Його» (Ін. 13, 2). «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Бо якби називав тоді Його Богом, то не віддав би на смерть і не навчив би юдеїв боговбивства, оскільки він переконав їх, що Ісус не є Богом: «Цього ж не знаємо, звідки Він» (Ін. 9, 29).
4. Усі вони вчинили неможливе, а тому зазнали загибелі. Пророк зі скорботою говорить: «Впали в розпусту, опоганилися в ділах своїх» (Пс. 13, 1). Навчившись від диявола, вони розділили його долю. Як той був скинутий з небес, так вони (були скинуті) з царських престолів. Хто кого наслідує, того й долю розділяє. «Впали в розпусту, опоганилися в ділах своїх». «Впали в розпусту», бо поставили тління проти нетлінного, «і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини» (Рим. 1, 23). Люди не тільки розбестились у своїх думках і «впали в розпусту», але й «опоганилися в ділах своїх». Чому? Бо утвердили безчестя в храмі свого серця, як мерзоту запустіння. «У ділах своїх». Чому? Бо те, чого не встановила природа, те винайшов злий нахил. «Розбестилися», як фараон і Навуходоносор. «Розбестилися», бо, будучи пораненими, гниючими, смердючими, стікаючими кров’ю, не шукали лікаря.
«Мерзотні стали», — зробилися мерзенними, валяючись у гріхах, наче свині в болоті (2 Петр. 2, 22), наче пси, які повертаються до своєї блювотини (Притч. 26, 2), бо написано: «Грішникові ж страх Господній ненависний» (Сир. 1, 25). А оскільки вони зробили мерзенним своє богопізнання, тому й самі стали мерзотою для шанувальників Бога. «Впали в розпусту», стали мов одяг, поїдений міллю, наче залізо, роз’їдене іржею; «опоганилися в ділах своїх», як оскверняються через дотик до кісток трупів і помираючих. Закон оголошував нечистим того, хто торкався до трупа (Числ. 19, 2), через що осквернився і Юда, постійно відчуваючи Христа, мов мерця, і не бачачи Його живим. «Погубив ти себе, Ізраїлю, бо тільки у Мені опора твоя» (Ос. 13, 9).
Щоби показати далі плоди нечестя і безбожжя, псалмоспівець додає: «Не стало тих, хто чинив би добро». Хто відкинув Бога і не визнає Провідника, той, звичайно, не розуміє суті ані смерті, ані досконалості, ані воскресіння, ані суду, ані подяки, а тому не робить нічого ні доброго, ні корисного. Як вірнопідданий підкоряється законам і розпорядженням царя, а той, хто став на бік бунтівника, не виконує царських велінь, так той, хто заперечує Бога, відкидає заповіді Божі і стає непотрібним і шкідливим для суспільства.
«Не стало тих, хто чинив би добро», — ані Ірод, який убиває безневинних немовлят у Вифлеємі, ані юдей, який називає Веєльзевулом Того, Хто виганяє бісів, ані законник-спокусник, ані гордий архієрей, ані суперечливий книжник, ані зарозумілий фарисей, що хвалиться, ані садукей, що сперечається, ані продажний Юда і слуга, що знущається, ані Пилат, який судить, ані народ, який кричить: «Візьми, візьми і розіпни Його!» (Ін. 19, 15), ані воїни, які зв’язують, ані народ, який плює, ані той, що б’є тростиною і б’є по обличчі, чи той, що сплітає терновий вінок, чи той, що розпинає, що дає пити оцет і жовч.
«Не стало тих, хто чинив би добро». Зверни увагу на те, що цей вислів уповні звершився під час розп’яття Христа. Справді, за часів Давида, коли це було висловлено, були ті, які чинили добро: блаженні пророки, сподвижники Давида. І під час народження Христа були праведні, наприклад, в особі Йосифа, Захарії, Симеона, так само апостолів — чинили добро, одні припадали, інші приймали в обійми. Тільки біля хреста не було того, хто чинить добро. Однак не сказав (псалмоспівець): немає того, хто говорить добре, адже сотник і розбійник говорили про Нього добре. «Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!.. Воістину Чоловік Цей був праведний» (Лк. 23, 42, 47).
«Не стало тих, хто чинив би добро», оскільки і всі учні, залишивши Його, розбіглися. Іоан іде нагим, Петро відрікається, учні тікають, душу Матері Його Марії пронизує меч печалі. Отже, під час страждання ніхто не виявив плодів любові. «Не стало тих, хто чинив би добро» (Пс. 13, 1), включаючи і того воїна, який після Його смерті пронизав списом Його ребро. Але чому, о пророче, до Свого пришестя у плоті і втілення Господь не зглянувся на хворий світ, як лікар? Ні, Він зглянувся, намагався допомогти, хотів зцілити, але ніхто не побажав бути зціленим. «Господь поглянув з неба на синів людських, щоб бачити: чи є розумний, що шукає Бога? Всі заблудили, всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро, нема жодного» (Пс. 13, 2-3). І звершилося пророцтво: «Правда з небес прихилилася» — від Отця Христос; «істина від землі засяяла» — від Діви Господь (Пс. 84, 12).
Слухаючи, що «Господь поглянув з неба», не подумай про такі дії Божественної і безтілесної природи: чи схилення колін, чи кивання головою, — у цьому зрозумій Його людинолюбство, поблажливість та увагу. Хоч і йдеться про Нього, що Він має голову або очі, або вуха, або вуста, або руки, і що Він сидить і не встає, але в будь-якому разі Він не має органів, частин тіла і рухів тіла. Отже, коли Він припадає, то це не означає, що Він Сам нахиляється, а що виявляє до нас людинолюбство. А те, що «поглянув з неба», то це не означає, що у видимому небі він зробив вікна і двері і, відчинивши їх, споглядає, а те, що від небесних ликів, розумних, безтілесних і безсмертних, Він звернув Свою увагу на людство.
5. Як люди названі землею: «Порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3, 19), і: «Я прах і попіл» (Бут. 18, 27), так і небом названі небесні сили, від яких Бог і поглянув на землю, на людство. «Господь поглянув з неба» на землю, «поглянув» не тільки для того, щоби побачити, а для того, щоби спасти; не для того, щоб довідатися, а для того, щоб допомогти, щоби прийняти, як друга, і полюбити, як праведного, щоби сказати, як сказав до Ноя: «Тебе побачив Я праведним переді Мною в роді цьому» (Бут. 7, 1), і щоб явитися як вірному. Тож являється Він віруючим у Нього, щоби побачити, чи нема немічного, який шукає лікаря, чи нема вбогого народу серед народів, який шукає Христа, скарб Отця, «чи є розумний», щоби з ним, мудрим і розумним, поговорити, — «чи є розумний, що шукає Бога», щоб Його знайти. Коли ж побачили пророки, що «Господь поглянув з неба», тоді закликають Його:
— Не достатньо, Господи, тільки поглянути з неба, як Ти поглянув, але й зійди, — «прихили небо Твоє і зійди» (Пс. 143, 5). Прийди, Сину Отчий, віднайди створене за образом Твоїм, бо «всі заблудили, всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро, нема жодного». Військовий стан людей увесь поник перед ворогом. Ніхто із воїнів і пророків не вистоїть. Прийди, о Царю, явися і вияви Своє достоїнство. Всі покинули шляхи пророків. Прийди, бо Ти є Шлях, і ті, які заблудили, навернуться (на праведний шлях).
Сказавши: «Заблудили», (пророк) показав, що, за природою, люди вміли ходити прямо, але через злу волю пішли за оманою, як написано в Екклезіаста, що «Бог створив людину правою, а люди пустилися у безліч помислів» (Еккл. 7, 29). «Всі заблудили», як телята, що носяться лугом, і «всі нікчемні стали», як діряві відра, як міхи, що протікають, і вже ні на що не придатні. І не потроху, а всі разом, «всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро, нема жодного», всі разом заплуталися в одній сіті нечестя. Якщо ж заблудилися, то все ж таки від природи були праведними, адже Бог, створивши людину, створив її праведною і зовсім не злою від природи. І в іншому місці написано: «Як попіл, Ти відгортаєш нечестивців землі» (Пс. 118, 119). Словами «всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро» пророк показав, що, будучи від природи добрими, люди стали негідними із власної волі, а не від природи.
Отже, Господь з неба поглянув, щоб ті, які заблудилися, могли отримати спасіння, якщо покаються. У протилежному випадку, продовжуючи грішити без розкаяння, самі винесуть собі осуд. А що саме для цього Господь поглянув і зглянувся, і споглядає, щоб або спасти, або осудити, то послухай Його ж слова: «Крик содомський і гоморрський, великий він, і гріх їх, дуже тяжкий він; зійду і подивлюся, чи справді вони чинять так, яким є волання проти них, що доходить до Мене, чи ні; дізнаюся» (Бут. 18, 20-21). Содомляни «всі заблудили, всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро». Тому впав вогонь з неба і винищив їх, наче дрова. Ниневітяни заблудилися, та оскільки скоро навернулися до покаяння, тому не стали всі загалом негідними, але всі спаслися. Бачиш, як Господь споглядає, щоб або спасти, або погубити, тому і пророк Осія говорив: «Слухайте слово Господнє, сини Ізраїлеві; бо суд у Господа із жителями цієї землі, бо немає ні істини, ні милосердя, ні Богопізнання на землі. Клятва й обман, убивство і крадіжки, і перелюбство вкрай поширилися, і кровопролиття йде за кровопролиттям» (Ос. 4, 1-2).
«Всі заблудили, всі нікчемні стали: нема тих, хто чинив би добро». Тому-то Господь поглянув з неба на землю. Як поглянув? Або потрясаючи всім, або посилаючи громи, або лякаючи і виявляючи Своє обурення. «Він погляне на землю — і вона тремтить; торкнеться гір — і вони димлять» (Пс. 103, 32). Господь поглянув з неба на землю для того, щоби побачила земля, тобто саме людство, обуреного Владику і перестало грішити. Так буває, коли внизу у дворі або на вулиці несамовито бешкетують слуги, а господар чи цар дивиться зверху так, щоб слуги, побачивши його, злякались і заспокоїлися. Так само, коли вся земля спрямовується до безчестя, тоді Господь споглядає з неба на землю, щоб налякана земля відійшла від гріхів. Про це свідчить пророк: «З неба Ти сповістив суд; земля вжахнулася і замовкла» (Пс. 75, 9).
І після того, як сказав: «Усі відхилилися» (вислів «усі» часто означає більшу частину, як наприклад: «Усі мене залишили» (2 Тим. 4, 16), хоч насправді близькі учні Павла не залишили), щоби показати загальне падіння світу, додає: «Нема тих, хто чинив би добро, нема жодного». Від ніг до голови, від останнього жебрака до вельможі, — все людство уражене хворобою. Бодай одного вірного і праведного шукає Бог, як у Халдеї Авраама, в Содомі Лота. Однак одні не мають ані віри, ані доброго життя, інші мають істинну віру, зате не мають доброго життя. «Вони говорять, що знають Бога, а ділами відрікаються, будучи огидними і нездатними ні до якого доброго діла» (Тит. 1, 16). Про Бога говорять багато і голосно, а щодо добрих діл, то віддаються сонливості. «Нема тих, хто чинив би добро, нема жодного». І після того, як Бог поглянув з неба й обурився на грішників, пророк повчає нас, що не тільки поглянув, але й промовив із погрозою: «Невже не прийдуть до розуму всі, що роблять беззаконня?» (Пс. 13, 4).
6. «Невже не прийдуть до розуму», що Господь є Богом помсти (Пс. 93, 1)? «Невже не прийдуть до розуму», що Він є Суддею живих і мертвих? «Невже не прийдуть до розуму», що Він віддасть кожному за його діла? Не впізнали через напоумлення — зрозуміють через покарання. Подібно колись говорив Бог і про безбожних єгиптян: «І пізнають усі єгиптяни, що Я Господь, коли покажу славу Мою на фараоні, на колісницях його і на вершниках його» (Вих. 14, 18). Зрозуміють тоді, коли від пізнання вже не отримають жодної користі, коли, переслідуючи колісницями, будуть накриті хвилями.
Або можна читати й інакше: «Не прийдуть до розуму всі, що роблять беззаконня». Про що ж, «не прийдуть до розуму»? Про те, що Господь поглянув з неба на землю. Чого не зрозуміють? Того, що Він обурюється на тих, які чинять зло. Як «не прийдуть до розуму»? Не захочуть пізнати шляхи Божі. Свідком цього є Іов, який стверджує: «А тим часом вони говорять Богу: відійди від нас, ми не хочемо знати шляхів Твоїх!» (Іов. 21, 14). Саме тому, що чинять беззаконня, вони не захочуть знати законів Божих. І тепер бувають війни, хвороби і землетруси, але багато хто не усвідомлює гріхів і не напоумлюється тими прикрощами, які на нього падають. Чого не зрозуміють? Волі Божої, Його обітниць, небесних благ, скарбу Божого, насолод раю, вічного життя.
«Не прийдуть до розуму всі, що роблять беззаконня», — юдеї про те, що ними розіп’ятий Законодавець і Господь слави. «Якби пізнали, то не розіп’яли б Господа слави» (1 Кор. 2, 8). І це вони «заїдають людей Моїх, мов їдять хліб» (Пс. 13, 4), із заздрості шукають смерті вірних. Не сказано: поїдають, але «заїдають» (пожирають) гірше за хижих звірів. Звірі, які скуштували людської плоті, скоро залишають її, соромлячись неприємної їжі, а злі і заздрісні (люди) постійно пожирають і не насичуються образами вірних.
Будемо, браття, обережними, щоб, ображаючи й обмовляючи єдиновірних, ми не опинилися разом із беззаконними. «Не прийдуть до розуму всі, що роблять беззаконня», — чи то єретики, чи єдиновірні, які пожирають народ мій. Про те, що і єдиновірні пожирають єдиновірних, Апостол говорить: «Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5, 15). Порівнюючи тих, які поїдають народ, із чужими народами, сирійцями та еллінами, Ісая говорить: наведу «сиріян зі сходу, а филистимлян із заходу; і будуть вони пожирати Ізраїля повним ротом» (Іс. 9, 12).
Однак, хоч би ми за наші гріхи були розтерзані ворогами, як левами, але, відповідно до нашого благочестя перед Богом, ми отримаємо полегшення. Послухай, що говорить Єремія: «Ізраїль був святинею Господа, початком плодів Його; всі, хто поїдав його, були засуджувані, біди осягали їх, — говорить Господь» (Єр. 2, 3). Причому ті, які пожирали тих, котрі згрішили, самі грішили тяжче за тих, кого пожирали, уражаючи народ більше за наміром Господа, як сказав про це Бог: «Я прогнівався на народ Мій, принизив спадщину Мою і віддав їх у руки твої; а ти не виявила їм милосердя» (Іс. 47, 6). І в іншому місці: «Коли Я мало прогнівався, вони посилили зло» (Зах. 1, 15). Про те, що народ Божий поїдається ворогами Божими за гріхи, говорить і Єремія: «Ізраїль — розсіяне стадо; леви розігнали його» (Єр. 50, 17). Спочатку пожер його цар ассирійський, а потім цар вавилонський сокрушив його кості. Але якби не заблукали, мов вівці, то не поїли б їх леви. Задумайся над тим, про що я говорю.
«Заїдають людей Моїх, мов їдять хліб, і Господа не закликають», якби навіть і хотіли закликати. Як той, хто приносить Богові дещо здобуте грабежем, він нічого не приносить (насправді), оскільки Бог не приймає такого приношення, так і той, хто заїдає брата, закликаючи Господа, (насправді) не закликає. Або замість того, щоби сказати: «Господа не закликають», можна сказати: Христом не визнані за християн, бо вони озброїлися проти Христа і не послухали того, хто сказав: «Прославляйте Господа і закликайте ім’я Його» (Пс. 104, 1). Однак, хоч напали, як звірі, «вони убояться там, де немає страху» (Пс. 13, 5). Вони були сміливими, як леви, а виявилися полохливими, мов зайці.
Сказане пророком стосується і боязливих під час гонінь, бо почувши: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10, 28), і: «не бійтеся ганьби від людей» (Іс. 51, 7), — «вони убояться там, де немає страху». Не боячись Бога, вони боялися людей. На нечестивих напав страх, коли побачили, що Бог допомагає благочестивим. Будучи ж запитаним, чому налякалися нечестиві, пророк відповідає: «Бо Господь у роді праведних» (Пс. 13, 5). Як полководець серед солдата і цар у сенаті, так «Господь — в роді праведних», Який сказав: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 20). Якщо ж Він приходить до двох або трьох святих, то тим більше Він перебуває «у роді праведних», де мирне життя, де блаженство, де безсмертний спокій, вічна спадщина, безконечне Царство, до якого Христос закликає, кажучи: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадковуйте Царство» (Мф. 25, 34).
«Бо Господь у роді праведних: ви посміялися над радою вбогого, а Господь — надія його» 1 (Пс. 13, 6), бо сказано: окрім Бога, не бійся нікого. Викриває Господь і Єрусалим, кажучи: «Хто ти, що боїшся людини, яка помирає?» (Іс. 51, 12). Це було сказано про Сеннахиріма і Рапсала, які вважали, що народ Божий можна легко здолати, знехтувавши Господа, Якого не визнавали. І хоч жодна людина не гнала їх, вони втікали, бо Господь, ніби поглянувши з неба, побачив їх нечестивими. Вони зневажливо поставилися до Єзекії, як до немічної людини, і до роду благочестивих, яким він управляв, який він праведно пас. «Радою» ж назвав тут пророк непохитну надію на Бога. Або, інакше кажучи, як під час складання угоди потрібно дивитися не на особистість, так і щодо порад необхідно зважати не на владу або чини, а на розум.
Однак юдеї прагнули осоромити раду Спасителя, вважаючи Його якимсь убогим, а не багатством Божества. Вони відкидали і вчення Його, і чудеса як не божественні, а випадкові. «Хто дасть від Сіону спасіння Ізраїлеві? Коли поверне Господь з неволі народ Свій, тоді зрадіє Яків і звеселиться Ізраїль» (Пс. 13, 7-8). Коли всі відходили від Нього, тоді настала потреба в Тому, Хто може відпустити гріхи і спасти. Сказано: «Від Сіону», бо Він був із роду Давидового, і відповідно «прийде Відкупитель Сіона» (Іс. 59, 20), і «від Сіону велич краси Його» (Пс. 49, 2). І ти можеш сказати: «Із небесного Сіону», адже надія наша — це Царство Небесне. Коли народи спасаються, тоді істинний Ізраїль, праведники і пророки, торжествують, радіючи разом з нами звершенню їхнього пророцтва. І Симеон, сказавши про Спасителя: «Світло на просвітлення язичників», додає: «І славу народу Твого Ізраїля» (Лк. 2, 32). У неволі знаходиться душа, бо через свою байдужість відпала від чеснот і віддана під владу гріха і диявола. А повернеться вона через покаяння, отримавши прощення гріхів, яке приготував Христос на хресті. Один і той же називається Яковом, оскільки має подолати пристрасті і торжествувати перемогу над діючими у них силами (Бут. 27, 36); й Ізраїлем, бо, очистившись, побачить Бога (Бут. 32, 28). А бачить Бога розум. Можливо, що, крім пророцтва про Христа, пророк виражає тут бажання і про те, щоби поневолені десять колін були звільнені, як і Єрусалим був звільнений від облоги. Тоді зрадіють і ті, які названі Яковом й Ізраїлем. Нехай же буде так, щоби всі ми після життя спокійного, щасливого й безтурботного досягли і Царства Небесного через благодать Христа, Якому належить слава і держава нині і повсякчас, і навіки-віків, Амінь.
Псалом Давида про день восьмий | Зміст | Бесіда на слова пророка «Справді, даремно метушиться всяка люди, що живе на землі» (Пс. 38, 7). Про милостиню
- Переклад за церковнослов’янським текстом. [↩]
