«Наша Парафія»

Нижченаведені два Слова чи міркування, хоч не поєднані заголовком, однак пов’язані єдністю змісту. Перше Слово адресоване чоловікам, що проживали з дівами, а Друге — дівам, які жили разом з чоловіками. Тому напрошується думка, що ці два Слова були написані св. Іоаном Золотоустим в один час, безпосередньо одне за одним. Однак щодо самого часу написання цих Слів достеменних відомостей нема. Одні схильні вважати, що це було в Антіохії, коли він був дияконом (церковний історик Сократ), інші, зокрема єпископ Палладій, автор його Житія, — коли він був уже єпископом у Константинополі. У будь-якому разі обидва Слова — це виявлення істинно пастирських переживань Святителя про моральну чистоту тих, котрі посвятили себе на служіння Богу, однак дозволяли собі співжиття зі сторонніми особами іншої статі, що було заборонено І Вселенським собором (3-є правило) і засуджено св. Василієм Великим (Послання Григорію пресвітеру).

У наших предків були дві причини, через які жінки жили разом з чоловіками. Перша — це шлюб — причина і давня, і справедлива, і ґрунтовна, оскільки бере початок від Божого законодавця. «Тому, — говорить він, — залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і стануть два однією плоттю» (Бут. 2, 24). Друга — це перелюб — причина і новітня в порівнянні з тією, і несправедлива, і беззаконна, оскільки бере початок від лукавих демонів. А в наш вік видумали ще якийсь третій спосіб — новий, і дивний, і такий, якому важко знайти причину. Є люди, що приймають до себе безшлюбних дівиць, не вступаючи в шлюб і не єднаючись з ними, залишають їх назавжди у своєму домі і тримають біля себе до глибокої старості не для народження дітей — вони, за їхніми словами, не поєднуються з ними, і не з розпусти, бо, як стверджують, зберігають їх невинними. А коли хто-небудь запитає про причину, то хоч вони подають і вигадують багато причин, але ґрунтовної і поважної, на мою думку, не знаходять жодної.

Однак про ті чи інші причини ми поки що говорити не будемо, а вкажемо ту причину, яку підозрюємо насамперед. Що ж це за причина? У будь-якому разі, якщо я відійду від мети, то бажаючі можуть мене поправити.

Отже, що це за причина? Мені здається, що вони мають деяке задоволення жити разом з жінками не тільки в законному шлюбі, але й без шлюбу і єднання. Якщо ж я думаю неправильно, то на цьому не настоюю — я поки що висловлюю вам власну думку і, можливо, не тільки свою, але й їхню. А що й вони так само думають, видно із наступного. Вони, звичайно, не залишали б без уваги настільки великий поголос і настільки великі спокуси, якби задоволення від цього співжиття не впливало на них сильно і владно. Якщо ж хтось не задоволений такими нашими словами, то я попрошу простити нас і не гніватися, бо я не зважився б викликати на себе обурення самочинно і нерозважно. Я не настільки жалюгідний і нещасний, щоб даремно всіх ображати, однак мені дуже шкода і прикро бачити, як через це задоволення і слава Божа принижується, і спасіння багатьох все більше й більше гине.

Слухаючи тепер про те, що таке співжиття для них приємне і супроводжується більшою любов’ю, ніж життя в законному шлюбі, ви, можливо, бентежитеся, але коли це буде доведено, самі з цим погодитеся. Життя із законною дружиною, як життя беззаборонне, послаблює пристрасть, часто викликає у чоловіка пересичення і приборкує непомірну похіть. Крім того, хвороби, пов’язані із вагітністю і родами, народження і виховання дітей, і далі часті хвороби, виснажують тіло і цвіт юності і ослабляють задоволення. А з дівами такого не буває. Нема ані поєднання, що могло би приборкати і заглушити природну похіть, ані хвороб, пов’язаних із народженням і вихованням дітей, що розморюють тіло, і, будучи непричетними до цього, надовго зберігають себе квітучими. У заміжніх після народження і виховання дітей тіло стає більш слабким, а ті і до сорока років залишаються подібними до юних дів. Тому в тих, що живуть разом з ними, збуджується похіть подвійно: і від того, що не дозволяється заглушувати пристрасть через поєднання; і від того, що сама причина, що збуджує пристрасть, надовго залишається досить сильною.

Таку причину цього співжиття я підозрюю. Однак не будемо на них обурюватися і гніватися, бо ніхто, бажаючи вилікувати хворого, не робить цього з гнівом та знущанням, а подає ліки із турботливістю та умовлянням. Якби нам було дано карати і ми займали б становище суддів, тоді необхідно було б виявляти обурення. Але якщо, відкинувши це, ми приймаємо становище лікарів і наставників, тоді варто застерігати і просити, а якщо необхідно, то і схилятися до самих колін (хворого), тільки б досягти бажаного. Бо й лікарі, коли хочуть відхилити хворих від шкідливої їжі чи напоїв, хоч би вони і викликали задоволення, насамперед переконують, що це разом зі шкодою може принести велику неприємність. Так зробимо і ми, повчаючи їх, що це досить приємне для них співжиття несе надзвичайну згубу і нічим не краще від отруйних речовин. І хоч, очевидно, воно дає деяку насолоду, однак вливає в душу, яка насолоджується, велику скриту неприємність та гіркоту. І таке переконання посприяє відходу від цього.

Хто розлучається з улюбленою жінкою зі страху та через необхідність, той стає ще більш пристрасним і, можливо, знову повернеться до попереднього, а хто усвідомить це і відійде від цього, як від шкідливого і гіркого, той уже не повернеться до нього, оскільки вирок власної думки подіє на нього сильніше за будь-яку необхідність. Як же ми переконаємо їх, що це не тільки шкідливе, але і гірке? Як же інакше, якщо не властивістю самих речей? Отже, запитаємо в них; якби хтось, приготувавши розкішну трапезу із безлічі найсмачніших страв, з великою погрозою заборонив торкатися чого-небудь поданого, то невже б зважився будь-хто сидіти біля такої трапези і мучитися? Не думаю. Бо він не стільки отримав би задоволення від споглядання, скільки переніс би неприємності через заборону. Або якби хтось, показавши спраглому і страждаючому від спеки чисте і прозоре джерело, не дозволив не тільки напитися з нього, а бодай торкнутися кінцями пальців, то чи могло б бути щось більш неприємне, ніж така кара?

2. Тут, я думаю, ніхто не буде мені заперечувати. Це зло настільки велике, що навіть ті із зовнішніх (язичників), які особливо вміли розмірковувати про це, тобто, про властивості задоволення та печалі, коли хотіли показати кого-небудь надзвичайно покараним, змальовували саме у такий спосіб. Склавши байку, вони змальовували чоловіка, якого необхідно було віддати найтяжчому покаранню, і, не роблячи з ним чогось особливого, пропонували йому всілякі страви і показували воду, що текла, однак не дозволяючи нею скористатися1. Як тільки він протягував руку, все видиме, що він бачив, віддалялося. І так було постійно. Таким було, за словами байки, покарання в язичників. І один з філософів2, побачивши, як хтось із тих, що проживав разом з ним, поцілував вродливого хлопчика, з подивом сказав: цей, зважившись поцілунком запалити в собі таку піч, і у вогонь легко кинувся б.

Однак я не можу стверджувати, що ті люди цілують чи обіймають своїх співмешканок. Якби деякі стали обвинувачувати їх у цьому, то я постараюся показати, що, якщо вони доходять і до цього, то викликають на себе ще тяжчі покарання за ті, про які сказав перед цим. Якщо тільки споглядання спричиняє таку скорботу, то коли до цього є ще й дотик, тобто, насолода набагато більш чуттєва, ніж сприйняття зором, то це піднімає більше полум’я, спричиняє тяжче томління і сильніше розлючує (внутрішнього) звіра. Бо, чим більше ми підсилюємо похіть і чим більше доставляємо їй поживи, тим більше підсилюється в нас і томління. Як той, що сидить біля столу і джерела, мучиться не стільки через споглядання на них, скільки тоді, коли має дозвіл торкатися їх рукою, однак не має можливості їх споживати. Так і ті, маючи можливість торкатися тіл дівиць, мучаться від цього дотику більш, ніж від споглядання, переживаючи особливо неприємне томління від того, що не можуть поєднатися з ними.

Але чи треба доводити це на прикладах? Є визначення Боже, яке краще за все доводить, що це справді так. Бог, щоб покарати Адама, оселив його недалеко від раю, а поблизу нього, щоб постійним покаранням для нього було споглядання бажаного місця — постійно дивитися на нього, але не мати дозволу користуватися ним. Може, хтось скаже: «Якщо це за своїми властивостями настільки неприємне, то чому ж багато хто з такою запопадливістю віддаються цьому?» На це я можу сказати, що якраз це і є найбільшим доказом їхньої крайньої хвороби. Зазвичай хворі дозволяють собі якесь нікчемне та короткочасне задоволення і через це викликають на себе тривале страждання. Це можна бачити на хворих гарячкою, які, не бажаючи потерпіти небагато, при короткочасному полегшенні споживають заборонені напої та страви і роблять свою хворобу тривалою і більш жорстокою. Здорові ж мають переймати судження про речі не від хворих, бо коли будемо наслідувати їх, то будемо осуджені і лікарською наукою, і філософією. І не тільки щодо гарячки і по відношенню до жінок зазнають це, але і стосовно грошей і до всього іншого бувають такі хворі. Так, прив’язані до грошей, хоч і знають, що ті, що подають нужденним від цих неважливих предметів, отримають там незчисленні блага, однак утримують їх і ховають, і воліють за своє нікчемне і короткочасне задоволення краще втратити всі блага, ніж через тимчасове зневажливе ставлення до них позбутися вічних мук й отримати безсмертне життя. Саме такою хворобою страждають і ті: не наважуючись бодай трохи утриматися від малої похоті очей, вони викликають на себе нестерпний вогонь, і чим більше думають одержати задоволення, тим більше заплутуються в злі через підступи диявола, який чинить це задля продовження і посилення полум’я. Так що полум’яніючи, вони і тішаться, і мучаться, роблячи у своїх душах якесь дивне змішання почуттів.

3. Якщо ж хтось буде звинувачувати нас за ці слова у нестриманості: поважні мужі, живучи з жінками, нібито нічого поганого від цього не терплять, — то я поважаю таких людей і сам хотів би мати таку ж силу. Я вірю, що можуть бути навіть такі люди. Але я хотів би, щоб ті, котрі звинувачують нас, могли довести, що молода людина у квітучому тілі, живучи разом з юною дівою, разом сидячи й обідаючи, розмовляючи з нею цілий день, не буде говорити про щось інше: непристойний сміх і регіт, і ніжні вислови та інше, про що навіть і говорити, можливо, непристойно, — що він, живучи з нею в одному домі, розділяючи з нею трапезу і спілкування, і з повною свободою багато приймаючи від неї і передаючи їй, не відчує нічого людського, а залишиться чистим від гріховного бажання і задоволення. Я хотів би, щоб ті, котрі звинувачують нас, могли переконати нас у цьому.

Але вони і самі не хочуть переконуватися, і нас, що викриваємо це, проголошують безсоромними, хворими одною і такою ж хворобою і такими, що прикриваємо власну порочність. «Що нам, — говорять вони, — до того? Ми не винні в божевіллі інших. А коли хтось безрозсудно спокушається, то ми не несемо відповідальності за його божевілля». Однак Павло не так говорив, а заповів звертати увагу, хоч би навіть хтось спокушався без причини, хоч би через немічність. Ми тільки тоді звільняємося від кари, визначеної для того, хто спокушає, коли від спокуси буває інша користь, більша від шкоди, що спричиняється спокусою. Якщо ж цього нема, а є тільки спокуса для інших; будуть вони спокушатися остаточно чи не остаточно, чи через немічність — їхня кров падає на нашу голову і з наших рук Бог спитає за їхні душі.

Тому, щоб ми не завжди піклувалися про тих, що спокушаються, і не завжди нехтували ними, Христос дав нам деякі обмеження і правила, і Сам дотримувався того й іншого в належний час. Так, коли Він говорив про властивість страв і пояснював, що вони за своєю природою чисті, звільняючи від юдейської розбірливості щодо них, і коли Петро прийшов і сказав: «Спокусилися», то Він відповідав: «Облиште їх». І не тільки знехтував ними, але й засудив, сказавши: «Усяка рослина, яку не насадив Отець Мій Небесний, викоріниться» (Мф. 15, 12–14). Таким чином Він скасував закон про їжу. А коли ті, що збирали дідрахми, приступивши до Петра, говорили: «Чи не дасть Учитель ваш дідрахми?» — Він поступив не так, як з попередніми, а, взявши до уваги спокусу, сказав: «Щоб нам не спокусити їх, піди до моря, закинь вудку, і першу спійману рибу візьми, відкрий їй рот і знайдеш статир, візьми його і віддай їм за Мене і за себе» (Мф. 17, 24–27).

Чи бачиш, як Він і піклувався, і не піклувався про тих, що спокушаються? Тут не було невідкладної потреби відкривати славу Єдинородного. Та й як таке могло бути, коли Він навіть намагався прикривати її і заповідав не говорити народові, що Він — Христос? Від сплати дідрахми не було жодної шкоди, а від несплати могло бути велике зло, бо тоді почали б відвертатися від Нього як від владолюбця, бунтівника, ворога всієї держави, і Такого, що наводить крайню небезпеку на інших. Тому від тих, котрі хотіли взяти і зробити Його царем, Він відійшов, бажаючи відхилити від цієї думки народ, що Його оточував. А там звершувалася необхідна справа. Тому Він завчасно заради користі та більшого блага не звернув увагу на спокусу. Бо тоді настав час — тих, що прагнули піднятися до найвищої мудрості, не зупиняти в догоду юдеям, а направляти до душевної чистоти. Бо до цього закликав час — не затримувати через дотримання заповідей щодо тіла, а звільнити від цієї незначної турботи.

Так і Павло інколи не звертає уваги на тих, що спокушаються, а інколи, наслідуючи Учителя, звертає і говорить: «Я догоджаю всім у всьому, шукаючи не своєї користі, а користі багатьох, щоб вони спаслися» (1 Кор. 10, 33). Якщо ж Павло нехтував власною користю, щоб приносити користь іншим, то якої кари заслуговуємо ми, не бажаючи навіть відійти від того, що шкідливе для нас самих, а не те, що подавати користь іншим, й охоче губимо із собою й інших, тоді як можна було б спасти і себе, й інших? Тому він, коли бачив велику користь, яка перевищує шкоду від спокуси, то не звертав уваги на тих, що спокушаються. А коли не було жодної користі, а могла бути тільки спокуса, тоді зважувався робити і терпіти все, щоб цієї спокуси не сталося. Він не розмірковував так, як ми, і не говорив: «Чому вони немічні, чому безрозсудно впадають у спокусу?» Але саме тому, що вони безрозсудно впадають у спокусу, що вони немічні, особливо і піклувався про них.

4. Яку, скажи мені, ґрунтовну причину може вказати той, хто спокушається через того, хто їсть м’ясо і п’є вино, якщо це з давніх-давен дозволено законом Божим? Однак, коли хтось спокушався цим, то Павло утримувався і від цього. «Не буду їсти м’яса і пити вина, — говорив він, — щоб не спокусити брата мого» (1 Кор. 8, 13). Він не говорив так, як говоримо ми: «Хіба я буду винний через безумство інших?» Або: «Якщо хтось хоче спокушатися даремно, то хіба я маю за це терпіти кару?» Але якби він і сказав це, то сказав би більш справедливо, ніж ми. Бо той, хто цим спокушається, надто нерозсудливий і божевільний; а той, хто спокушається тим, міг би вказати багато справедливих і ґрунтовних причин.

Однак Павло, що міг сказати це справедливіше за нас, не сказав, а зважав тільки на одне, на спасіння ближнього. І поглянь на його перевагу. Він не сказав: один раз, чи двічі, чи скільки-то і стільки часу, а: «Не буду їсти, — говорить, — повік», якщо інший спокушається. А щоб ти не подумав, що він обмежувався цим, він додав і щось більше. Сказавши: «Краще не їсти м’яса, не пити вина, — він додав: — від чого брат твій спотикається, або спокушається, або знемагає» (Рим. 14, 21). І ще поглянь на мудрість учителя: залишивши немічного, він насамперед виправляє сильного, оскільки останній буває причиною немочі першого, — маючи можливість зцілити хворобу, не робить цього. Але що я говорю про немічних братів? Він заповідає проявляти таку ж дбайливість навіть щодо юдеїв та язичників. «Не давайте, — говорить, — спокуси ні юдеєм, ні еллінам, ні Церкві Божій» (1 Кор. 10, 32).

Отже, чим сильнішим ти себе вважаєш і не відчуваєш жодної шкоди від такого співжиття, то тим більше ти зобов’язаний розірвати цей зв’язок. Чим ти сильніший, тим справедливіше було б підтримати слабкішого. Отже, якщо сам ти слабкий, то перестань робити це заради самого себе, а якщо ти дуже сильний, — то заради слабкого. Бо сильний має бути сильним не тільки для себе, але й для інших. Якщо ж ти, вважаючи себе сильним, нехтуєш немічністю іншого, то ти отримаєш подвійну кару: і за те, що не вберіг його, і за те, що для збереження його мав велику силу, бо кожний з нас несе відповідальність за спасіння ближнього. Тому нам і заповів: «Нехай ніхто не шукає для себе, але кожний для ближнього» (1 Кор. 10, 24), бо ми «куплені дорогою ціною» (1 Кор. 6, 20). А Той, Хто відкупив нас, заповів це для нашої загальної користі. Ця користь буває не тоді, коли ми спасаємо тільки власні члени, а коли й інших приводимо до повної безпеки.

Отже, скільки б ти не розмірковував, однак самі діла свідчать, що від такого співжиття ти отримуєш велике зло. Коли я бачу, що ти не відступаєшся від цього, нехтуєш незлічимим злом, якого зазнаєш, і не зважаєш на багатьох, котрі тебе осуджують, але навіть власну славу топчеш ногами, великим докорам віддаєш церковну громаду, відкриваєш уста невірним і на всіх накликаєш негідний поголос — то стільки зла є від такого співжиття, а добра для вас жодного. А через розлуку припинилося б усе це зло і було б чимало інших благ. Але ти не хочеш розлучитися! То як я зможу переконати тих, котрі осуджують, що ти незалежний від будь-якої пристрасті і чистий від гріховних бажань?

Однак не буду сперечатися про це. Навіть допустимо, що ти залишаєшся чистим і при співжитті. Але ж і блаженний Іов не насмілювався приписати собі такої могутності і мудрості. Хоч він і відзначався всякими чеснотами, спасався від усіх сітей диявола, тільки він проявив таке терпіння, що твердістю душі перевершило всяке залізо й адамант, і подолав силу диявола, однак так боявся тієї боротьби і вважав настільки неможливим для того, хто живе разом з дівчиною, залишитися неушкодженим і чистим, що втримував себе далеко не тільки від такого співжиття, але й від простого і випадкового споглядання, і «завіт уклав» очам своїм, «щоб не помишляти про дівчину». Бо він знав, добре знав, що не тільки для того, хто живе разом, але й тому, хто уважно дивиться на обличчя дівчини, тяжко, а може й неможливо уникнути шкоди, що виходить від цього; тому й говорить: «Щоб не помишляти мені про дівчину» (Іов. 31, 1).

5. Якщо ж Іов здається тобі незначним для змагання з тобою, хоч ми неварті навіть гноїща його, якщо ти вважаєш цей приклад невартим величі своєї душі, то послухай могутнього у слові проповідника істини Павла, який пройшов весь світ і міг сказати такі сповнені великої мудрості слова: «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20), і: «Для мене світ розп’ятий і я для світу» (Гал. 6, 14), і: «Я щодня вмираю» (1 Кор. 15, 31). Однак і після такої благодаті Духа і звершення таких подвигів, після невимовних небезпек та осягнення мудрості для повчання нас і пояснення, що, поки ми дихаємо й одягнуті і цю плоть, для нас необхідні подвиги і труди, і що без трудів ніколи не можна зберегти цнотливість, а для цієї перемоги необхідні чималі старання та зусилля, говорив так: «Приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27).

Цими словами він указує на збурювання плоті і розпалювання похоті, на свою невпинну боротьбу і подвижницьке життя. Тому і Христос, пояснюючи пов’язані з цим труднощі, не просто забороняв дивитися на жінок, але й погрожував карати перелюбників, котрі грішать поглядом. Коли ж Петро сказав: «Краще не женитися», то Він не заборонив женитися, але, вказуючи на вагомість цієї справи, сказав: «Хто може вмістити, нехай умістить» (Мф. 19, 10–12). І в наш час ми чуємо, що є чимало таких, котрі обклали все своє тіло залізом і одяглися у веретище, пішли на вершини гір, постійно живуть у пості та цілонічних і невсипних молитвах, ведуть особливо суворе життя і не дозволяють нікому з жінок входити у свої помешкання і печери, і так оберігаючи самих себе, ледь переборюють шаленство похоті.

А ти говориш, що, коли бачиш того, хто живе з дівчиною і прив’язаний до неї, забавляється з нею і готовий скоріше віддати свою душу, ніж співмешканку, терпіти і робити все, ніж розлучитися з улюбленою, ти не віриш будь-чому злому і вважаєш це не справою похоті, а благоговіння. Але, дивна людино, такий стан властивий не істотам, які мають тіло, а для тих, що подібні до каменя. Ти, можливо, не віриш через свою особливу цнотливість, а я чув від деяких, що чимало було таких, котрі відчували певну пристрасть навіть до статуй і каменя. Якщо ж інколи тільки груба статуя і зображення має таку силу, то коли разом із зображенням буде стояти і ніжне тіло, якого шаленства воно не спричинить? Як же можна не задумуватися, що ті, котрі засуджують, говорять більш справедливо, ніж ви, що захищаєтеся? Скажи мені, що більш правдоподібне: відчуває чоловік похіть до жінки, чи не відчуває? Звичайно, скажемо ми, що відчуває. І ще: коли безліч поважних причин спонукають розлучитися, а він цього не виконує і піддає себе не чомусь доброму, а незлічимим докорам і неприємностям з боку своїх та чужих, то що ймовірніше: з добрим наміром він терпить це, чи з поганим? Звичайно, скаже всякий, скоріше з поганим.

Однак не будемо сперечатися про це, а допустимо, що ті, котрі спокушаються, спокушаються безпідставно і несправедливо, марно і даремно. Для чого, скажи мені, ти живеш разом з дівчиною? Звичайно, що таке співжиття стало звичкою не просто так, а через любов і пристрасть. Відкинь це, і в цьому відпаде потреба, бо який чоловік без цієї потреби зважився б терпіти жіночу зніженість і вразливість та інші недоліки цієї статі? Тому Бог від початку і надав ланці цю особливу силу, знаючи, що вона зазнала б великої зневаги, не маючи такого впливу, і ніхто, будучи вільним від похоті, не зважився б жити з нею. Якщо і тепер, при такій потребі і багатьох інших позитивних якостях (бо вони і дітей народжують, і за домом доглядають, і роблять багато інших найважливіших послуг), якщо і тепер, коли вони роблять чоловікам стільки важливих послуг, їх часто зневажають і виганяють з домів, то як вони змогли б для нас бути жаданими без похоті, коли до того ж ще й так багато нам дорікають? Отже, або назвіть причину співжиття, або необхідно підозрювати не що інше, як тільки гріховну похіть і негідне задоволення.

6. А що, скажіть ви, якщо ми зможемо назвати ґрунтовну і справедливу причину, чи тоді не виявиться, що ти це даремно сказав про нас? Безсумнівно, що ви не назвете жодної. Однак я хотів би знати, чи не змогли б ви назвати бодай якусь тінь ґрунтовної причини. Ця дівиця, говорите ви, беззахисна, не має ні чоловіка, ні опікуна, часто навіть батька, ані брата і потребує, щоб хтось допомагав їй, утішав на самоті, скрізь захищав і надавав належну безпеку та пристань. Яку безпеку і яку пристань? Я бачу тут підводний камінь, який не приборкує, а піднімає хвилі, і пристань, яка не захищає від бурі, а спричиняє хвилі, яких досі не було.

Як же ви не соромитеся, не закриваєтеся, подаючи таке виправдання? Якби навіть від цієї послужливості не було жодного осуду, ані зла, ані спокуси, і це можна було б чинити без негідного поголосу, то й тоді чи не були б ви жалюгідними, примножуючи її багатство, привчаючи її до жадності, втягуючи її до всіляких справ і схиляючи до світських турбот, виконуючи для неї посаду економів, опікунів і якихось торговців? Дуже жалюгідними. Бо ви не зможете говорити про щедрість і повчати байдужому ставленню до майна, використовуючи все для того, щоб збереглося і збільшувалося майно і примножувалися прибутки до прибутків, ставши для цих жінок ніби управителями і повіреними, хоч і безкорисними.

Не благородними є ваші надії, коли ви, отримавши заповідь нести хрест і йти за Христом, відкинувши хрест, як зніжені воїни (кидають) щити, розпочали це життя надзвичайно ганебно — сидите біля прядки і кошика. Бо не так ганебно займатися цим для тих, котрі одружилися, як вам, що прикидаєтесь, начебто відмовилися від цих благ, під іншим ім’ям знову займаєтеся тим же. Тому нас скрізь і вважають сластолюбцями і дармоїдами, підлесниками і жіночими догідниками, що ми, відкинувши всяке благородство, яке дано нам з неба, міняємо його на земне раболіпство та приниження. Ніколи благородні мужі (Апостоли) не брали на себе обов’язку роздавати гроші вдовицям, хоч тоді й було нарікання через відсутність належного розпорядника, але, вважаючи цю справу нижче свого служіння, доручали її іншим. А ми не соромимося примножувати чуже багатство на шкоду його власникам, стаючи нічим не кращими за євнухів, що цим займаються, тоді як мали б щоденно охороняти кров і душі (свої) від могутньої зброї (ворогів).

Що ж, скажете, невже не потрібно звертати увагу на те, коли все майно дівиці розкрадається, розноситься і розвозиться родичами та слугами, чужими і своїми? Гарну винагороду подамо ми дівиці за те, що вона не вийшла заміж і не полюбила цей світ, а замість цього обрала Христа, допустивши її поважати тих, котрі хочуть позбавити її майна! То чи не краще було б їй вийти заміж і надати своєму чоловікові розпоряджатися такими справами, ніж, залишаючись незаміжньою, нехтувати обітниці, дані Богові, зневажати таку чесну і поважну справу та й інших захоплювати у круговерть власного зла? Як же ти говориш, що вона замість усього обрала Христа, коли Христос закликає і говорить: «Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6, 24)? Як ти говориш про те, щоб зненавидіти світ і теперішні блага, переконуючи віддаватися світським потребам? Кого із заміжніх ти зможеш перекопати у зневазі до майна, коли збираєш багатство для діви? А чи для неї самої залишиш можливість постійно і безупинно перебувати перед Господом, використовуючи все її життя і ревнощі для справ? Коли діва буде мати можливість вникати у вишу мудрість, якщо вона бачить, як ти, мужчина, обурюєшся, коли розкрадаються її гроші? Як вона зможе терпляче дивитися на втрати, бачачи, що ти все робиш і терпиш задля того, щоб примножити для неї земне багатство? Не до такого звільнення від справ закликає нас Бог, а до поєднаного з презирством до багатства, з відреченням від усього земного. А ви не допускаєте і не дозволяєте діяти цьому Божому законові.

Що ж, скажете ви, якщо вона потребує заступництва інших і терпить багато непристойного, невже діви не вартують такого заступництва? Ніщо так не безчестить діву, як збагачення і розважання безліччю всіляких справ. А що (скажете), коли вона стане наказувати щось інше, наприклад, віддавати золото для лихварства, і, запросивши нас і не одержавши нашої згоди, звернеться до інших — чи не будемо ми винні? Що ж, якщо вона візьметься за будь-які інші рабські і негідні торгові справи і, не одержавши нашої згоди на допомогу, звернеться за допомогою до будь-кого іншого, чи не будемо ми гідні осуду? Ні, але будете ще гідні похвали. Бо гідно осуду й ганьби було б те, тобто згода на ті справи і сприяння їм. Хочеш, щоб її гроші не розтягувалися і не розкрадалися? Переконай її покласти їх там, де для їхньої охорони вона не буде мати потреби в чоловікові, і де вони назавжди залишаться нерозтраченими.

Якщо ж вона захоче займатися (життєвими) справами, то для чого жартувати предметами нежартівливими? Справді, якщо діва буде займатися такими справами, то це означає грати в гру, що приносить не задоволення, а смерть. Коли, прирікши себе на такі подвиги, вона і після того буде займатися всім, що негідне такої обітниці, то її жде велика кара, найтяжчі муки. Хіба ти не чув, який закон ухвалив для неї Павло, або вірніше, що говорив через нього Христос: «Різниця між заміжньою і дівицею: незаміжня турбується про Господнє, як догодити Господеві, щоб бути святою і тілом, і духом» (1 Кор. 7, 33–34)? А ви, вислуховуючи всі їхні бажання скоріше за найманих невільників, не допускаєте цього.

Так, скажете, але що, коли вона бореться з крайньою убогістю? Про багатих ти добре сказав, а невже негоже підтримувати тих, котрі перебувають в убогості і надзвичайній безпорадності? Якби ви не приводили і не кидали їх у безодню погибелі, то це було б навіть бажано, але, якщо ти робиш це з покори Тому, Хто повелів допомагати убогим, то маєш для цього безліч братів. Цю доброчинність вияви там, де не буде нічого спокусливого, а тут милосердя гірше за будь-яку жорстокість і нелюдськість. Бо яка користь, коли ти тіло будеш кормити, а душу виснажиш, коли подаси одяг, а викличеш підозру, соромнішу за наготу, коли для тіла подаси користь, а всьому духовному заподієш шкоду, коли подаси благополуччя на землі, але позбавиш її неба? Яка ж милостиня, коли принижується слава Божа, коли звершується безчестя і посоромлення, осміяння й осудження як тій, котра отримує милостиню, так і чимало інших, котрі спокушаються через неї? Це справа не милосердної, а нелюдяної і жорстокої душі. Адже, якби це було справою милосердя і людинолюбства, то потрібно було б робити це і щодо чоловіків.

7. Але жінки, скажете, мають більше потреби в заступництві, а чоловіки від природи мають багато допомоги. Однак і між чоловіками є чимало таких, котрі слабкіші за жінок і через похилу старість, і через хворобу, і через тілесні недоліки, і через жорстокі недуги, і через деякі інші подібні причини. Але оскільки ви особливо піклуєтеся про жінок, як слабшу стать, і дуже милостиві і жалісливі до них, то тепер ми не залишимо поза увагою і цю причину і вкажемо вам на такі заходи, які і вільні від будь-якого осуду, і принесуть вам велику нагороду.

Є жінки: одні — ослабли від старості, ті — не мають рук, інші — втратили зір, ще інші — зазнали інших різних та різноманітних страждань, найтяжче серед яких — убогість. Бо бідність й абсолютна убогість підсилює в них тілесні хвороби, а з іншого боку і сама убогість стає від цього важчою і більш нестерпною. Тож, виходь на пошуки цих (убогих) і збирай їх, чи краще, тобі не потрібно навіть трудитися пошуками — вони є в готовності перед усіма, що бажають подати руку допомоги. Якщо ти маєш гроші, витрачай на них. Якщо ти сильний, прояви тілесну силу заради допомоги. Ти і тут побачиш чимало таких, що потребують і тілесної допомоги, і витрати грошей, і турбот. Бо потрібно і житло для них спорядити, і ліки приготувати, і постіль та одягу купити, і придатну їжу та все інше придбати, хоч би таких хворих було тільки десять жінок, а тепер наше місто переповнене ними і ти знайдеш їх тисячу, а то й удвічі більше.

Ось ті, що потребують заступництва, ось — одинокі, а ось — повержені на землю. Ось, це — милостиня, це — людинолюбство, це — служить славі Божій і приносить користь і тим, що це бачать, і тим, що страждають, і тим, що благодіють. Воістину справедливіше було б допомагати більш слабким, ніж сильним; старим, ніж молодим; тому, що не має необхідної їжі, ніж тому, що має великі достатки; тому, кого багато хто ненавидить через нестерпні страждання, ніж тому, кого всі люблять; тому, що може відігнати завдану прикрість й отримати добру славу, ніж тому, що спричиняє засмучення.

Тож, подбай про цих людей і покажи, що ти робиш це для Бога. Але якщо ти не хочеш таких бачити навіть уві сні, а красивих і молодих скрізь відшукуєш і, керуючись однією причиною цих непристойних пошуків, яка не має прощення, а вказуєш на іншу, нібито пристойну, тобто, заступництво, то, хоч би ти обманув людей, коли робиш це з однієї причини, а називаєш іншу, непідкупне судилище не обманеш. Би говорите, що все робиться для Бога, а робите те, що властиво ворогам Божим. Бо робити те, через що ім’я Його зневажається і хулиться, властиво ворогам Божим.

Однак я вкажу й на іншу точку зору. Припустимо, що той, хто говорить це, говорить правду, що він чистий від усякої похоті і приймає на себе таке заступництво не з якоїсь там іншої причини, а тільки з благочестя. Але й тут ми побачимо, що він не омине покарання. Якби не було інших випадків, у яких варто було б виявити і своє благочестя і зробити це без спокуси для душ інших, то й тоді не варто б робити те, від чого може бути більше шкоди, ніж користі. Скажи мені, хіба тобі байдуже, коли виявляється опіка над однією чи двома дівами у їхніх тілесних потребах, і спокушається незлічима кількість душ? Однак це ще не настільки важка провина. Але коли ти можеш знайти безліч шляхів далеких від дорікань, вільних від спокус і таких, що приносять більше користі, то для чого даремно і нерозумно сам себе заплутуєш у ці справи, втрачаєш користь і маєш справу з небезпекою та безчестям, тоді як можна було б робити це безпечно і з великою славою? Хіба не знаєш, що життя християнина має бути світлим скрізь, і хто посоромив свою честь, той уже в усьому буде безплідний і ні в чому не зможе придбати для себе належної користі, хоч би навіть інколи звершував великі справи? «Якщо ж сіль утратить силу, — говорить Господь, — то чим зробиш її солоною?» (Мф. 5, 13).

Бог хоче, щоб ми були сіллю, світлом і закваскою, так щоб й інші могли отримувати від нас користь. Якщо люди, які живуть бездоганно, ледве можуть напоумляти байдужих, то коли ми будемо подавати їм привід до гріха, чи не станемо вповні винуватими в їхній загибелі? Справді, як той, що живе розпутно, ніколи не може спастися, так і той, що накликав на себе недобру славу, не зможе уникнути кари. Навіть — якби можна сказати щось дивовижне, — хто вчинить великі гріхи, але зробить це непомітно і нікого не спокусить, той зазнає меншої кари, ніж той, що згрішив легше, але із зухвалістю та спокусою для багатьох.

8. Щоб ти не дивувався сказаному і не вважав ці слова перебільшенням, ми приведемо тобі такі ж вислови з неба і подамо такий же закон звідти.

Так, блаженному Мойсею, найбільш лагідному зі всіх людей на землі, другові Божому і найбільшому з пророків (бо з іншими Бог розмовляв у притчах, а з ним, як товариш з товаришем), такому надзвичайно великому мужеві, що стільки років терпів незлічимі прикрощі в пустелі, що часто опинявся в крайній небезпеці і з боку єгиптян через юдеїв, і з боку юдеїв через їхню невдячність, після тих багатьох прикрощів та численних подвигів не що інше перешкодило отримати обітоване, як спокуса, справлена ним на тих, що були з ним при виведенні води. Даючи це розуміти, Бог говорив: «За те, що ви не повірили Мені, щоб виявити святість Мою перед очима синів Ізраїлевих, не введете ви народ цей у землю, яку Я даю йому» (Числ. 20, 12).

Хоч він і раніше виявляв деяку неслухняність (бо раз і вдруге суперечив Богові, коли Той посилав його до Єгипту, і після цього в пустелі виявив невір’я, коли говорив: «Шістсот тисяч піших у народі цьому… А Ти говориш: Я дам їм м’ясо і будуть їсти цілий місяць! Чи заколоти всіх овець і волів…, або вся риба морська збереться, щоб задовольнити їх?» (Числ. 11, 21–22), і після того знову противився і відмовлявся від управління народом), однак ніщо серед цього не змогло позбавити його майбутніх нагород, а тільки один випадок при виведенні води. Хоч за своєю сутністю цей вчинок був незначущим, але свою шкідливістю для інших був набагато важливіший за інші. Ті звершувалися поодинці і таємно, а цей гріх був звершений явно і при всьому народі. Тому Бог, викриваючи, висловив це словами: «За те, що ви не повірили Мені, щоб виявити святість Мою перед очима синів Ізраїлевих», — розкриваючи сутність цього гріха його і пояснюючи, чому він був непрощенним. Якщо це спричинило падіння такого мужа, то нас, черв’яків і мізерних істот, хіба не скине це і не погубить?

Ніщо так не ображає Бога, як те, коли зневажається Його ім’я. За це Він постійно викривав юдеїв: «Бо яке було нарікання на ім’я Моє» (Іс. 48, 11). І ще: «Ви хулите його» (Мал. 1, 12). І знову: «Через вас ім’я Моє неславиться серед народів» (Іс. 52, 5). І Він настільки піклувався, щоб цього не було, що заради того, щоб того не сталося, часто спасав навіть негідних. «Я вчинив, — говорить Він, — заради імені Мого, щоб воно не хулилося». І далі: «Не для вас Я зроблю це, доме Ізраїлів, а заради святого імені Мого, яке ви знеславили» (Єз. 20, 9; 36, 22). І Павло бажав бути відлученим (від Христа) заради слави Божої, і сам Мойсей просив викреслити його з книги задля слави імені Божого. А ви не тільки не хочете ніскільки потерпіти, щоб відсторонити богохульство, але робите все, чим щодня ще примножуєте його і збільшуєте.

Хто ж виправдає вас? Хто простить вас? Ніхто. А таке піклування Бога і святих про те, щоб не безчестилося Його ім’я, виявляється не тому, що Бог потребує від нас прославляння (Він вседозволений і найдосконаліший), а тому, що від такої хули отримують надзвичайну шкоду люди. Коли перед ними хулиться ім’я Боже і слава Його, то воно вже не приносить їм жодної користі. Якщо ж Бог, Якого зневажають, не подає їм жодної користі, то тим більше ми.

9. Отже, будемо всіляко намагатися, щоб не подавати ніякого приводу для спокуси. Але якщо будуть зневажати нас несправедливо, будемо переконаннями спростовувати звинувачення і наслідувати святих, котрі виявляли таку відданість славі Божій, що заради слави Божої нехтували власною славою.

Не будемо думати, нерозважливо все відкинувши і знехтувавши всім, начебто для нашого виправдання досить, якщо скажемо, що ми купили для діви одяг і взуття і добре уладнали все, що необхідне для її тілесного спокою. А хто, скажете ви, буде займатися нашими домашніми справами, хто буде доглядати за майном, хто буде розпоряджатися, коли ми не вдома, а дружини немає? Бо й таке говорять, і то на відміну від попереднього навіть більш безсоромно, ні про що не думають і не соромляться, говорять усе, не розбираючи, наче п’яні. Тому і ми не будемо обтяжувати себе, — хоч їхні слова такі, що не заслуговують на будь-яку відповідь, — не будемо обтяжувати себе відповіддю, а будемо говорити з ними лагідно, поки не звільнимо їх від цього сп’яніння, наскільки зможемо.

Мені соромно, я червонію, починаючи спростовувати ті заперечення, які вони не соромляться говорити. Однак цей сором необхідно направити для користі тих, що не соромляться. Адже було б безглуздо, засуджуючи їх за презирство до братів, які спокушаються, самим через сором’язливість залишати їхнє зцілення поза увагою.

Скажи мені, про які домашні справи йдеться, що для догляду за якими є необхідними послуги діви? Хіба в тебе є безліч чужоземних і недавно куплених рабинь, якими необхідно управляти і привчати до пряжі та інших робіт? Чи в тебе є сховища з великими грошима і дорогим одягом, і потрібно, щоб у домі постійно був сторож, і очі діви берегли їх від зловмисних слуг? Чи, може, часто влаштовуються обіди та бенкети і треба, щоб дім був прибраний, а кухарі та слуги при трапезі були під наглядом діви? Чи бувають різні і постійні витрати, і комусь необхідно постійно наглядати, щоб одне ретельно зберігалося, а інше не зникало з дому задарма? Ні про що таке не йдеться, а тільки про те, щоб вона наглядала за своєю шкатулкою, одежиною та іншим убогим майном, щоб накривала на стіл, застеляла постіль, запалювала вогонь, умивала ноги і звершувала всякі інші зручності.

І за такі мізерні і незначні зручності ми будемо терпіти безчестя, будемо переносити такі дорікання? Чи не набагато краще і легше викопував би цю службу брат? Чоловік від природи сильніший за жінку, в усьому зручніший для нас і не вимагає стільки витрат. Жінка належить до більш ніжної статі, тому потребує більш м’якої постелі й більш тонкого одягу, а, можливо, і служниці для себе, і не стільки послуг робить для нас, скільки сама потребує від нас. А для брата цього непотрібно. А коли й буде мати потребу в чомусь, то буде мати потребу в тому ж, що й ми. А це не маловажна зручність, коли ті, що живуть разом, користуються не різними речами, а одними і тими ж, що при діві неможливо. Так, по-перше, коли необхідно митися чи спіткає тілесна хвороба, тоді ані брат не зможе послужити їй, якщо не буде цілком безсоромним, ані вона не дозволить собі допомагати. Якщо ж брати будуть жити разом, то вони можуть взаємно надавати один одному ці послуги. Також для того, щоб спати, то коли діви знаходиться в домі, необхідно, щоб було два ложа, дві постелі і дві ковдри, і навіть, якщо вони розсудливі, дві кімнати. А коли живуть браття, ці необхідності, будучи однаковими, зникають, бо і кімната одна, і узголів’я одне, і ложе одне, і ковдри одні, і цього вистачить для обох. І взагалі, якщо розглянути всі необхідності, то тут побачиш велику зручність, а там — незручність.

Я не поширююся про непристойності в домі, коли, наприклад, увійшовши до дому одинокого чоловіка, можна побачити розвішаними жіночі башмаки і пояси, і пов’язки з голови, і кошички, і прядку, і веретено, і гребені, і підніжку, і чимало іншого, чого не можливо перерахувати. Якщо ж при цьому побачиш багату діву, то буде ще більше сміху. По-перше, співмешканець перебуває серед юрби служниць, наче розпорядник оркестру, що підспіває танцюючим у хорі жінок. А що може бути більш ганебне і безчесне, ніж це? Крім цього, він цілий день мучиться, обурюючись на слуг через речі, які належать цій жінці. Бо він мусить або мовчати і, не звертаючи ні на що уваги, отримувати від неї догани, або не мовчати, сваритись і ганьбити себе. І поглянь, що відбувається. Той, кому заповідане навіть не наближатися до життєвих справ, утручається не тільки в життєві, а навіть у жіночі справи. Він, звичайно, не відмовиться і жіночі приналежності відносити, і часто буде навідуватися до срібних справ майстрів, запитуючи, чи готове дзеркало пані, чи зробили фляжку, чи повернули склянку. Бо все дійшло до такого розбещення, що чимало дів займаються цими справами більше, ніж світські. Звідти він біжить до мироварника поговорити про аромати пані, а часто при цьому через особливу ретельність і скривдить бідного, бо діви вживають аромати різні і дорогі. Потім від мироварника він йде до продавця тканин, а від нього ще до майстра навісів. Адже вони не соромляться доручати і ці дріб’язки, бачачи, що чоловіки в усьому слухаються їх і бувають вдячні їм за накази більше, ніж іншим за послуги. Потім знову, якщо треба приготувати щось для переносного навісу, вони без обіду чекають аж до вечора, залишаючись у майстернях.

І не тільки цими дивними речами вони займаються, але бувають тягарем і для нещасливих слуг, завдають їм чимало образ з обуренням та криком. Уяви, скільки тут буває дорікань, оскільки ображений слуга, особливо за такі речі, не знаходячи іншого способу помститися тому, хто образив, робить це язиком і таємним осудженням, не щадячи нікого, хто може підпасти під його гнів, і захоплюється цією помстою до такої крайності, яка властива тільки ображеному слузі, який у цьому знаходить єдину розраду для своєї злості на того, хто його образив.

Але, скажете, той, хто живе з убогою, не буде звертатися до срібних справ майстрів (цього не дозволить убогість), не буде ходити до продавців ароматів. Зате він буде часто відвідувати башмачників, ткачів, кравців і фарбарів. І чи потрібно говорить про всі неподобства, наприклад, коли такі люди заходять до домів, щоб купити прядку і пряжу, коли, відшукуючи цього, ходять по площі? Це буває в домах, а на площах вони зазнають ще більших насмішок.

10. А який буває сором у церкві, це навіть неможливо передати. Начебто для того, щоб жодне місце не залишалося таким, що не знає про їхнє безчестя і рабську послужливість, вони виявляють усю свою нестриманість й у цьому святому і страшному місці. І що особливо скорботно, — вони ще й величаються тим, чого варто було б соромитися. Зустрічаючи своїх дів біля дверей і заміняючи для них євнухів, вони розштовхують інших і, йдучи спереду, не соромляться, але ще й величаються перед усіма і хваляться цим. І саме під час приношення страшних Таїн вони з догідливості надають їм чимало послуг, подаючи багатьом, котрі це бачать, привід до спокуси. А ті, бідні і нещасні, замість того, щоб утримувати їх від такої догідливості, ще тішаться і величаються цим.

Справді, якби хтось захотів висловити проти цих жінок чи їхніх догідників обвинувачення, то чи зміг би знайти щось важче за те, що вони виявляють своєю непомірністю перед безліччю свідків і ведуть себе непристойно перед очима всіх? Чи потрібно говорити про те, скільки безпорядків буває у самих церквах через догоджання цим жінкам, скільки Божих справ зневажається багатьма задля того, щоб вони не образилися? Але що я говорю: не образилися? Якщо хто-небудь бодай подивиться на них похмуро і неприязно, то їх догідники готові скоріше стерпіти все, ніж допустити, щоб ті зазнавали цього.

Але доки ми будемо займатися непристойним, оповідаючи про всі їхні діла? Не це ми планували собі, бо треба було б багато і довго говорити, щоб розповісти про все; чи краще, все розповісти неможливо, хоч би ми й хотіли; але, вибравши дещо із багато чого, ми і так уже достатньо сказали. Ми не цього прагнули, але мимоволі згадали і про це, щоб утримати бодай декого із тих слухачів, котрі мають розум. А тепер необхідно запропонувати умовляння і молитву.

Отже, прошу, і заповідаю, і припадаю до колін ваших, і щиро благаю: отямтеся, відійдімо від цього сп’яніння, будемо володіти самі собою й усвідомлювати честь, яку Бог дарував нам, і послухаймо Павла, який закликає: «Не ставайте ж рабами людей» (1 Кор. 7, 23), — перестаньмо поневолювати себе жінкам, що веде до загальної загибелі всіх нас. Христос хоче, щоб ми були гідними воїнами і подвижниками. Він озброїв нас духовною зброєю не для того, щоб ми прислуговували нікчемним дівам, щоб вертілися біля прядива, тканин та подібного рукоділля, щоб сиділи біля жінок, що прядуть і тчуть, щоб проводили весь день, сприймаючи до своєї душі жіночі вподобання та розмови, а щоб відганяли ворожі невидимі сили, щоб уражали їхнього вождя диявола, щоб проганяли люті полки демонів, щоб руйнували їхні укріплення, щоб, зв’язавши «світоправителів темряви» (Еф. 6, 12), брали їх у полон, щоб заставляли тікати духовні сили зла, щоб дихали (проти них) вогнем, щоб були готові і приготовлені для щоденної смерті. Для цього Він одягнув нас у «броню праведності», для цього підперезав нас поясом «істини», для цього дав нам «шолом спасіння», для цього взув ноги наші «в готовність благовістити мир» і вручив нам «меч духовний», для цього запалив вогонь у душах наших (Еф. 6, 14–17).

Отже, скажи мені; якби ти побачив, що хто-небудь із воїнів, одівшись у шолом, наколінники, броню, узяв меч, спис, щит, лук, стріли, сагайдак, коли труба вже голосно сурмить і закликає всіх вперед, коли ворог дихає надзвичайною люттю і готовий зруйнувати місто до основи, він біжить не вперед до військового строю, а йде додому і сідає з цією зброєю біля жінки, то чи не простромив би ти його, якби була можливість, мечем, не кажучи йому ні слова? Якщо таким гнівом переповнився б ти, то якими, думаєш, виявляються перед Богом справи більш непристойні від цих? Бо ті діла настільки ганебніші і більш непристойні від цих, наскільки наша війна важча, і вороги сильніші, і нагороди за війну більші, і взагалі всі настільки відмінні, наскільки істина відрізняється від тіні.

Тому не будемо розслабляти свою міцність і руйнувати свої сили такими бесідами, оскільки від цього йде невимовне і велике зло для наших душ. Але що тут говорити, коли ми навіть не відчуваємо цього, п’яніючи від пристрасті? Це жахливіше за все, що ми навіть не усвідомимо, як розслаблюємося і стаємо м’якшими за віск. Як той, хто, впіймавши лева, що має гордий і грізний вигляд, відрізавши йому гриву, вирвавши зуби й обстригши кігті, робить того, хто був страшним, і нездоланним, і потрясав усіх тільки самим ричанням, нікчемним, смішним і навіть доступним для дітей, так і ці жінки — усіх, кого залучать до себе, роблять легкою здобиччю для диявола, зніженими, дратівливими, безрозсудними, гнівливими, зухвалими, непристойними, низькими, неблагородними, нелюдяними, раболіпними, підлими, нахабними, балакучими і взагалі передають і впроваджують у їхні душі всі жіночі дурні вдачі.

11. Неможливо, щоб той, хто так пристрасно живе з жінками і займається з ними розмовами, не був пліткарем, і базікою, і легковажним. Чи почне він про щось говорити, говорить про прядива і тканини, бо його мова заражена властивістю жіночих розмов. Чи буде щось робити, робить з неабияким раболіпством, оскільки далеко відійшов від властивої християнам волі і став нездатним для жодної великої справи. Якщо ж така людина нездатна для життєвих і цивільних справ, то тим більше для великих духовних, які вимагають настільки благородних мужів, що ті, котрі мають намір приступити до них, не зможуть навіть торкнутися до них, якщо не переміняться з людей на ангелів.

І не тільки вони впадають у таке зло, але й для своїх співмешканок служать причиною розбещення. Як ті, що намагаються догоджати дівам, не займаються належними справами, так і ті через них ухиляються від свого належного шляху, відплачуючи їм цією злою і згубною відплатою. Вони і старанніше прикрашають себе, і більше піклуються про витончений одяг і ходу, і весь день точать розмови про непотрібні речі. А оскільки бачать, що їхні співмешканці тішаться цими непристойними вдачами і розмовами, вони намагаються робити все, чим можна було б утримувати їх невільниками.

Але якщо ми, трохи втримавшись, приборкаємо самих себе, то принесемо користь і їм, і собі, і всім іншим. І як тепер ми стаємо винними в загибелі багатьох, так тоді отримаємо нагороду за спасіння всіх. І чим тепер користуємося ганебно, тим тоді будемо користуватися з великою честю. Для чого, скажи мені, ти хочеш, щоб тебе шанували жінки? Бажання такої честі для духовного мужа надзвичайно негідне. Однак і це буде досягнуто тоді, коли ми не будемо її шукати. Зазвичай людина не сприймає тих, що їй догоджають, а поважає тих, котрі не підлещуються. Такий настрій особливо властивий жіночій статі. Жінка буває незадоволена, коли їй лестять, і більше поважає тих, котрі не хочуть схилятися і скорятися її недоречним бажанням. У цьому ви можете бути мені свідками. Тепер не тільки сторонні, але й самі співмешканки глузують з вас, якщо не явно, то потай, і хваляться цією жорстокою владою (над вами), а тоді вони будуть поважати вас і дивуватися вашій волі.

Якщо ж не вірите словам нашим, то запитайте в них, кого вони більше хвалять і поважають: тих, що намагаються бути рабами перед ними, чи тих, що мають владу над ними, тих, що підкоряються і все роблять і терплять, щоб догоди їм, чи тих, що не терплять нічого такого і соромляться коритися їхнім безглуздим наказам? І якщо вони захочуть сказати правду, то, звичайно, скажуть, що останніх. Чи краще, тут не потрібно і відповіді, коли самі справи говорять про це.

Але, скажете, співмешканець із задоволенням переносить усе це, радіючи від того, що бачить дів. Навіть якби так і було, то тільки через це варто було б йому відокремитися. Вам тепер достатньо доведено, що не в цьому задоволення, а в протилежному — у тому, щоб не насолоджуватися таким спогляданням. Додай ще розраду совісті: зазвичай ніщо так не втішає нас, як добра совість і блага надія. Ти шукаєш у цьому заспокоєння? Однак доведено, що й цього легше досягти, коли разом з тобою буде жити брат. Тепер ти нічим не відрізняєшся від раба і, шукаючи спокою, знаходиш найжорстокіше рабство, а тоді ти станеш поза цим рабством і будеш у числі тих, котрі повелівають, а не підкоряються.

Отже, якщо там буває замість задоволення скорбота, замість слави сором, замість волі рабство, замість спокою труд, а крім того, образа Бога, загибель, спокуси, вічна кара і позбавлення незлічимих благ, то тут — усе навпаки: слава, честь, задоволення, відвага, воля, спасіння душ, спадщина Царства і спасіння від покарання. То чому нам не віддати перевагу останньому? Я не знаю, хіба тільки хтось рішуче не бажає сам себе погубити. Бо пізніше вже не буде для нас ані виправдання, ані прощення. Якщо і без цього нам варто було б переносити все задля слави Божої, то коли можна отримати блага тут і сподобитися майбутніх, а ми, подаючи привід до богохульства, губимо самих себе, то хто спасе і врятує нас від визначеної за це кари? Ніхто.

12. Отже, уявляючи собі все це, звернемося хоч тепер, нарешті, до спасіння наших душ. Якщо ж відійти від тривалої звички здається трохи важко, то віддаймо все силі розуму разом із благодаттю Божою і, переконавшись, що коли ми тільки розпочнемо цю справу, то потім не побачимо жодних труднощів. Так і повстаньмо проти цієї звички. Бо коли ти утримаєшся десять днів, то потім легше перенесеш двадцять, а потім удвічі більше. Далі, йдучи вперед, ти, нарешті, вже й не будеш відчувати труднощів, які були на початку, і побачиш, що надто важка справа є досить легкою. Так отримаєш іншу звичку і визнаєш, що така переміна добра не тільки через нову звичку, але і через благі надії. Тоді і діви будуть більше поважати тебе, і Бог раніше за них схвалить, і всі люди прославлять, і ти будеш жити життям, наповненим твердою волею і великим задоволенням. Бо що може бути більш приємне, як звільнитися від докорів совісті, припинити постійну боротьбу з похіттю, з великою легкістю сплітати прекрасний вінець цнотливості, вільними очима дивитися на небо і чистим голосом і серцем призивати Владику всіх?

Жоден в’язень, звільнившись від кайданів, смороду та інших нещасть в’язниці, або краще: жоден сліпий, прозрівши і побачивши це приємне світло, не радіє, не веселиться і не захоплюється так, як той, хто зумів звільнитися від цього рабства. Воістину, набагато приємніше за світло звільнення від цього поневолення і нестерпніше за всяку темряву страждання від цього рабства і цих кайданів. Однак для чого говорити про властивості того та іншого життя, з яких одне сповнене приниженнями, скорботами, злом та великою немічністю, а інше — волею, задоволенням, користю і великою цнотливістю? Жодне слово не може зобразити цього, а тільки переконання на ділі. Ви тоді досконало пізнаєте, якого зла ви позбулися, яке життя отримали, коли захочете переконатися в достовірності наших слів на ділі. Тоді і переконаєтеся, коли перевірите сказане самими справами. Якщо ж ви ще не задовольняєтеся цим і не вірите нашим словам, то запитайте в тих, котрі колись були в цьому рабстві, але потім позбулися і досягли прекрасної волі, і тоді пізнаєте корисність цього умовляння.

Так і Соломон, коли пристрастився до земних речей, вважав їх великими і дивними і надто піклувався про них, споруджуючи прекрасні будинки, наживаючи безліч золота, збираючи звідусіль сонми музикантів і всілякі юрби кухарів та службовців при трапезі, щедро задовольняючи свою пристрасть приємністю від дібров та задоволенням від красивих тіл, прокладаючи собі, так би мовити, всі шляхи до веселощів та насолод. Але коли він трохи піднявся над цим і, ніби з якоїсь темної безодні, поглянув на світло смирення, тоді промовив ці високі і гідні небес слова: «Суєта суєт — усе суєта!» (Еккл. 1, 2). Такий, а то й ще вищий вирок цьому непристойному задоволенню, якщо захочете, винесете й ви, коли трохи відійдете від дурної звички.

Водночас Соломон, який жив у стародавні часи, хоч не був зобов’язаний до дуже строгого упокорення, оскільки стародавній закон не забороняв розкошів і насолоди від інших задоволень не називав зайвими і даремними, однак і при цьому він побачив їхню безкорисність і пізнав велику їхню суєтність. А ми покликані до кращого способу життя, прагнемо до вищої досконалості і прирекли себе на найважливіші подвиги. Хіба нам заповідано щось інше, крім того, щоб жити наче небесні сили, духовні і безтілесні? Тож, чи не соромно і чи не заслуговує великої кари виявлятися набагато гіршими за нього, і не тільки не підніматися над дозволеними (задоволеннями), як він, але і віддаватися забороненим, які накликають на нас нестерпні муки?

Справді, мати в душі гріховну любов, із пожадливістю дивитися на жінку, милуватися чужою красою, ганьбити себе, а більш немічним завдавати шкоди і подавати чимало приводів для дорікання язичникам та юдеям, спокушати своїх і чужих, сприяти великому приниженню слави Божої і приймати на себе рабське служіння, втручатися в суєту життєвих справ, даровану нам волю віддавати дияволу і замість неї піддаватися особливо тяжкому поневоленню, ставати предметом насмішок для друзів і предметом осуду для ворогів, накликати негідний поголос на церковну громаду, осоромлювати поважну гідність дівоцтва, подавати безліч спонукань схильним до розпусти і творити чимало й іншого зла (бо неможливо оглянути і відобразити словом усе, чому віддаються такі люди насправді) — це належить до числа справ, які суворо заборонені і накликають нестерпні кари.

Отже, якщо в тому і є бодай якесь задоволення, то ми, протиставляючи йому все це: осміяння, сором, підозри багатьох, осуд, глузування, ненависть, черв’яка, що не вмирає, пітьму кромішню, вогонь невгасимий, скорботу, зітхання, скрегіт зубів, вічні кайдани і, поклавши це наче на вагу і порівнявши одне з одним, хоч тепер нарешті відійдімо від такої важкої і згубної зарази, щоб увійти туди зі світлими вінцями й отримати можливість вільними устами сказати Христові: «Для Тебе і Твоєї слави ми знехтували своєю звичкою, подолали задоволення, упокорили свою душу і, відкинувши всяку пристрасть та упередження, передусім обрали Тебе і любов до Тебе». Так ми принесемо користь собі, принесемо користь і жалюгідним співмешканкам, принесемо користь і тим, що спокушається, станемо біля самих мучеників й отримаємо перше місце. Бо ту людину, яка, будучи відданою попереднім похотям і схильною до будь-якої особливо приємної і вкоріненої звички, потім через страх Божий розриває ці кайдани і схиляється до волі Божої, я ставлю не нижче тих, котрі несли найбільші подвиги і перенесли жорстокі муки.

Воістину, найважче — це відкинути пристрасть і вкорінені звички, розірвати всілякі спокуси, окрилитися і піднестися до зводів небесних. Як важкий подвиг у мучеників, так тривала буває скорбота і в цих. Тому і вінці їхні однакові, бо і подвиги їхні подібні. Якщо «здобудеш дорогоцінне із нікчемного, то будеш як Мої уста» (Єр. 15, 19). Тому той, хто звільнив самого себе і врятував багатьох від осуду, уяви, яку отримає нагороду. Тож, будучи окриленим надією на отримання відплати, знехтуй поганою звичкою, щоб, пройшовши через це життя, відповідно до волі Божої, з чистою совістю зміг побачити там свою (улюблену) і насолодитися святою розмовою з нею. Бо коли зникнуть тілесні пристрасті і погасне згубна похіть, тоді не буде жодних перешкод чоловікам і жінкам бути разом, тоді зникне всякий гріховний погляд, і всі, що вводяться до Царства Небесного, зможуть вести ангельське життя, життя цих духовних сил через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, честь, держава повіки. Амінь.

1. Йдеться про Тантала, що згадується в одній із старогрецьких байок. [↩]
2. Старогрецький історик Ксенофонт мав на увазі філософа Сократа. [↩]

Опубліковано: 22.04.2016.