«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаХристиянство: віровчення та традиціїПраці Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України ФіларетаТом 4. Статті. Промови

Слово митрополита Київського і Галицького ФІЛАРЕТА, Патріаршого Екзарха України, при врученні йому православним богословським факультетом у Пряшеві диплома доктора богослів’я «ГОНОРІС КАУЗА»

Ваше блаженство!
Ваші преосвященства!
Вельмишановні професори
богословського факультету!
Улюблені у Христі браття і сестри!
Дорогі друзі!

Дозвольте мені насамперед висловити сердечну подяку за надання мені Пряшевським православним богословським факультетом ступеня доктора богослів’я «гоноріс кауза». У православному розумінні ступінь доктора богослів’я — це і висока честь, і великі обов’язки перед Церквою. Тому на зворотному боці руського православного докторського хреста накреслені слова Ісуса Христа з Євангелія від Матфея (5, 19): «Хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному».

Постанову Ради професорів Пряшевського православного богословського факультету про надання мені звання доктора богослів’я «гоноріс кауза» я сприймаю як ще один крок на шляху розвитку братерських відносин між Руською Православною Церквою та Чехословацькою Православною Церквою.

У цій моїй промові я бажав би запропонувати вашій увазі роздуми про кафоличність Вселенської та Помісної Церкви. В екуменічному русі в цілому ця тема має дуже важливе значення. У березні 1980 року в Одесі відбулася­ V богословська співбесіда між представниками Руської Православної та Римо-Католицької Церков. Головною те­мою цієї співбесіди була Вселенська і Помісна Церква. Як вам відомо, в кінці травня та на початку червня цього року на Патмосі в Греції починається православно — римо-католицький богословський діалог, що має сприяти подаль­шо­му розвитку відносин між Православною­ та Римо-Ка­то­лицькою Церквами. Тема Церкви дуже важлива в діалозі православ’я не тільки з католицтвом, а й з протестантизмом.

За святоотецьких часів Церква не була предметом абстрактних розумувань або навіть суперечок. Вона була життєвим контекстом усього богослів’я. Тепер в екуме­нічному русі природа і буття Церкви різними християнськими Церквами розуміються по-різному. Ми повинні відживити в надрах Православної Церкви «церковне» богослів’я, яке має бути христоцентричним і пневматоцентричним. Коли святі отці говорили про Церкви, то передусім вони мали на увазі Церкву як «Тіло Христове» і «Храм Святого Духа». Без життя у Христі, життя, освячуваного Святим Духом, не може бути ані Церкви, ані справжнього богослів’я. А це передбачає єдність життя й догмату, богослужіння й богослів’я, любові й істини. Звичайно, розрив між ними частково пояснюється безоднею між Божественною довершеністю і недоліками грішних людей, який завжди існував і існує в церковному житті. І це треба мати на увазі.

Перш ніж перейти до роздумів про кафоличність Церкви Вселенської та Помісної, я хотів би зробити попередні зауваги про кафоличність, щоб уникнути неясності у формулюваннях.

Слова «кафоличність» («кафолікотис» — сучасною грецькою мовою) немає в новозавітній та патристичній мові. У Новому Завіті й у святих отців вживається тільки слово «кафоличний» («кафолікос»), від якого останнім часом було створено абстрактне поняття «кафолич­ність» 1. Відсутність виразу «кафоличність» у творах святих отців свідчить, що для давньої Церкви було чужим таке абстрактне мислення.

Предметом богословствування святих отців була сама Церква. Вони уникають говорити про «властивості» Церкви абстрактно. Від часу священномученика Ігнатія Антиохійського стосовно Церкви почав уживатися прикметник «кафолична» («кафоліки»). Прикметник «кафолична» на православному Сході майже ніколи не вживався як іменник, що було характерним для латинського Заходу, де іменник «католікус» означав члена Церкви. Навпаки, слово «православний», яким користувалися церковні письменники від IV ст. і яке значно поширилося в епоху аріанських суперечок і часто зустрічається в Діяннях Вселенських Соборів, вживалось і як іменник, і як прикметник 2. Більш того, іменник «православ’я» («ортодоксіа») також увійшов у церковний вжиток, а ніякого відповідного за значенням слова, як «кафолицтво», похідного від «кафоличний», грецькі отці Церкви не схвалили. Проте слід підкреслити, що до розділення Церква не характеризувалася як «православна», а завжди як «кафолична». Таким чином, за святоотецькою термінологією, сама Церква іменується «кафоличною», її традиційна віра та вчення є «православ’я», але члени Церкви — «православні». Тому кафолична Церква часто ще називається «Церквою православних».

У слов’янському перекладі Символу віри слово ­«кафолична» перекладено словом «соборна». Своїм походженням це слово завдячує святим слов’янським просві­тителям Кирилу та Мефодію. Термін «соборність» від прикметника «соборний» вперше з’явився в епоху слов’яно­філів. Так само як і термін «кафоличність», іменник «соборність» не був відомий древній Церкві. Поняття «соборність» філологічно відмінне від «кафоличності», проте в певному розумінні його можна вважати синоні­мічним останньому. Слово «соборність», пояснюючи термін «кафоличність», підкреслює єдність життєвої динаміки кафоличної Церкви, взаємозалежність членів Тіла Христового («єдність у різноманітті») і ту обставину, що нормою як особистої, так і спільної життєдіяльності в ньому має бути зібраність духовних сил, цілеспрямованість, цілковита відданість Христу і спільна турбота про благоустрій Церкви.

Як уже сказано, древня Церква не вживала слова «кафоличність». Що ж до прикметника «кафолична», то його зміст досить повно пояснює святий Кирило Єрусалимський у своїх Огласительних словах: «І (Церква) називається «кафоличною» за те, що вона існує в усьому всесвіті від початків землі до її меж. І за те, що вона вчить цілковито (кафолікос) і без будь-якого пропуску всіх догматів, які повинні увійти в пізнання людей,.. і за те, що вона підкорює благочестю весь людський рід,.. і за те, що вона цілковито (кафолікос) лікує і зцілює всі види гріхів, заподіюваних душею або тілом, володіє в собі всяким поняттям чесноти як у ділах, так і в словах та всіляких духовних обдаруваннях» 3. В іншому місці той же святий отець підкреслює єдність цієї кафоличної Церкви. «Якщо тобі трапиться побувати в будь-яких містах, не розпитуй просто, де соборний храм, бо всі інші єресі нечестивців пробують називати соборами свої вертепи, або — де просто церква, але — де кафолична церква, бо саме це є власним іменням цієї святої матері всіх нас» 4. Керуючись цим визначенням «кафоличної» Церк­­ви, православні богослови підкреслюють, що Церква є: 1) вселенська в географічному значенні слова, бо вона має поширитися до краю землі. Це означає, що вона обіймає собою людей усіх національностей, рас, культур, соціального стану; 2) Церква «кафолична», бо має повноту богоодкровенної істини; 3) Церква «кафолична», бо вона має в собі повноту спасенної благодаті; 4) Церква «кафолична», бо в ній перемагаються всякий гріх і всяке зло; 5) Церква «кафолична», бо містить у собі повноту святості; 6) Церква «кафолична» є і має бути єдина. Таким чином, до змісту поняття «кафоличної» Церкви входять якісні прикмети істини й благодаті, тобто пов­нота благодаті та істини; однак при цьому не заперечується і зовнішня прикмета кафоличності.

У православному богослів’ї існують вселенський та помісний виміри кафоличності Церкви. Я хотів би привернути вашу увагу як до одного, так і до іншого виміру.

Свідомість вселенськості Церкви була живою в ній від самого початку. Перед Вознесінням апостоли одержали веління від Самого Господа бути Його свідками «аж до краю землі». Хоча в Новому Завіті в більшості випадків говориться про помісні Церкви, однак було б неправильно гадати, що в ньому немає згадки про Церкву у вселенському вимірі. Коли Господь говорить: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16, 18), Він має на увазі не ту чи іншу помісну Церкву, але кафоличну Церкву як ціле. Те саме має на увазі й апостол Павло, коли говорить про «Церкву Господа і Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю» (Діян. 20, 28). Викладаючи вчення про Церкву в посланнях до ефесян, колосян та євреїв, апостол Павло пише не про якусь помісну Церкву, а про Церкву кафоличну.

Географічну і заразом якісну вселенськість кафоличної Церкви висловив святий Іриней Ліонський. Він говорить: «Церква, хоча й розсіяна по всьому світу до краю землі, одержала від апостолів та їхніх учнів віру… Цю проповідь і цю віру… Церква, хоч і розсіяна по всьому світу, пильно зберігає, як коли б вона жила в одному домі, і вірує подібно до них, мовби маючи одну душу й те саме серце, і згідно з цим проповідує і навчає… як така, що має одні уста. І хоч мови у світі не однакові, але сила передання одна й та сама. І ні Церкви, засновані в германських країнах, не інакше увірували та не інакше передають віру, ні Церкви в Іверії, ні в кельтів, ні на Сході, ні в Єгипті, ні в Лівії, ні засновані посеред землі, але, як сонце, творіння Боже в усьому світі одне й те саме, так і проповідь істини повсюди світить і освітлює всіх людей, які бажають прийти до пізнання істини» 5. За вченням «Дідахи» — «Учення Дванадцяти Апостолів», свята Євхаристія, як таїнство єдності, збирала місцеві общини з усього світу в одну вселенську Церкву. «Як цей поламаний хліб, — говориться в «Дідахи», — роз­сіяний по вершинах гір і зібраний, зробився єдиним, так нехай збереться Твоя Церква від меж землі у Твоє Царство» 6. І в іншому місці: «Пом’яни, Господи, Церкву Твою… і збери її від чотирьох вітрів» 7. У «Пастирі» Єрми вселенськість Церкви виражена в часі. На запитання: «Чому вона (Церква) стариця?» Єрма одержує відповідь: «Тому, що вона була створена поперед усього. Тому вона стариця. І для неї світ було створено» 8. Священномученик Полікарп Смирнський молився перед своєю смертю «за Церкви, що існують у світі» 9. Однією з істотних ознак кафоличної Церкви є наявність єпископату. Кожна помісна Церква має свою територіальну спільноту у єпископі. А тому що повсюди кафолична Церква існує тільки одна, то і єпископат тільки один. «Кафолична Церква, — говорить святий Кипріан, — єдина, нерозлучна і неподільна, чому і має з’єднуватися в одно ціле взаємним зв’язком ієрархів» 10. «Цю єдність, — пише він в іншому місці, — повинні твердо пильнувати і захищати ми, єпископи, поставлені на чолі Церкви, аби показати, що й саме єпископство єдине й неподільне… в ньому кожен і всі разом мають повну участь» 11. «Христос заснував одну Церкву, хоч вона і поділена на багато частин по всьому світу; тому і єпископство одне, складене з безлічі єпископів, що однаково мислять» 12. Обов’язок кожного єпископа полягає в тому, що він є пастир своєї помісної Церкви і водночас він несе відпо­ві­дальність за вселенське спілкування всіх Церков. У цьому полягає богословський сенс єпископської соборності, що є однією з найважливіших умов для єпископської хіротонії. Як відомо, в хіротонії єпископа повинні брати участь усі єпископи тієї або іншої провінції, що являють собою єпископат вселенської Церкви. Така множинність згадується вже в Апостольському переданні Іполита (ІІІ ст.), вона приписується І Апостольським правилом, IV правилом Нікейського Собору і ХІХ правилом Антиохійського Собору.­

Єпископська соборність є найвищим свідченням про апостольську істину. Святий Іриней Ліонський говорить: «Предстоятелі Церкви, яким довірено цілий всесвіт, твердо зберігають апостольське передання і тим показують нам, що всі мають одну й ту саму віру, сповідують одного й того самого Отця, визнають одну і ту саму мету втілення, одні й ті самі духовні дари, керуються одними й тими самими законами в церковному управлінні і у виконанні інших церковних служінь» 13. Єпископська соборність є правдивим авторитетом у питаннях віровчення та канонічного права. Традиційно вона виявляється на помісних і Вселенських Соборах.

Церва від самого початку мала свідомість, що ніякий окремий апостол, у тому числі й апостол Петро, тим паче ніякий єпископ, не має духовної влади вирішувати основні питання віри й церковного життя, які виникають у перебігу історії Церкви. Такі питання обмірковувались і вирішувались, за співдіяння Святого Духа, тільки соборним розумом кафоличної Церкви. Якщо питання стосувалися віри або церковного життя всієї повноти кафоличної Церкви, то вони вирішувалися на Вселенських Соборах, а коли вони не торкалися догматів віри, а тільки церковних структур якоїсь області чи провінції, то їх вирішували Собори помісні. Вселенські Собори являють собою істотність структури кафоличної Церкви, хоча вони і не є постійно діючими органами, а радше «харизматичними», що скликаються за незвичайних обставин, коли цього вимагали потреби Церкви.

Коли ми говоримо про соборність, то маємо на увазі не тільки єпископів, але всю повноту кафоличної Церкви, тобто весь народ Божий. Єпископ повинен бути виразником церковного передання своєї помісної Церкви, але історія Церкви знає приклади, коли єпископи не виражали на Соборах справжнього церковного передання (наприклад, Ефеський, так званий «розбійницький Собор» 449 р.). Тому важливий не Собор єпископів сам по собі, а тільки такий Собор, що є виразником правдивого передання кафоличної Церкви. Парламентська більшість ніколи не була ви­рішальним чинником у визначенні істини на Соборах. Істина може бути і на боці меншості, якщо ця меншість вірно відображає передання кафоличної Церкви.

Церковна історія знає випадки відхилення окремих­ помісних Церков у єресь або розкол, що мало наслідком повну або часткову втрату ними як органічного зв’язку з іншими Церквами, так і притаманних Церкві Христовій благодатних, спасенних властивостей. Історії відомі й випадки повного, зазвичай насильницького, знищення деяких помісних Церков, що, зменшуючи обсяг Вселенської Церкви, не впливало на її благодатну повноту, не порушувало її благодатних властивостей. З цього випливає, що віровчительна непогрішимість (Див.: Ін. 14, 26; 1 Тим. 3, 15) і нездоланність (Див.: Мф. 16, 18), які не завжди можуть виявлятися в житті Помісної Церкви, є властивостями Вселенської Кафоличної Церкви.

У православному богослів’ї звертається увага на те, що Собор, навіть і Вселенський, не є зовнішнім органом безпомилкового проголошування істини — як особливий орган Церкви, для цього створений. Таке припущення може привести до висновку, що Церква до Соборів і без Соборів не є соборною і тому перестає бути непогрішимою. Крім того, сама ідея зовнішнього органу проголо­шен­ня істини ставить його над Церквою. Церковну істину може знати й свідчити тільки Церква. Тільки вона може стверджувати, що певне зібрання єпископів є Собор, який викладає від імені Церкви істину. Тільки вона висловлює своє мовчазне, а іноді й немовчазне «так» на свідчен­ня­ Собору: «Вгодно Святому Духові і нам» (Діян. 15, 28). Для такого свідчення Церкви не існує і не може існувати ніяких зовнішніх форм. Визнання церковного зібрання Собором, який сповіщає церковну істину, відбувається або не відбувається. Це треба приймати як історичний факт. Для прикладу слід згадати той самий «розбійницький» Ефеський Собор, іконоборський Собор 754 р., Фло­рен­тійський Собор 1439 р., що їх Церква не визнає за Собори.

Так само історичним фактом є і те, що для визнання Церквою церковного зібрання Собором не досить однобічного проголошення себе істинним Собором з боку того чи іншого церковного зібрання. Проте це зовсім не означає, що постанови Собору ще потребують підтвердження загальним плебісцитом і без нього не мають сили. Такого плебісциту в Церкві не існує. Однак протягом певного часу відбувається з’ясування того, що голос Собору­ був або не був дійсно голосом Церкви, тільки й усього. І ніяких зовнішніх органів або способів засвідчити цю внутрішню церковну самоочевидність немає і бути не може.

Католики критично ставляться до ідеї церковної соборності, вважаючи, що в ній приховане порочне коло: мовляв, соборність Соборів засвідчується церковною соборністю, а соборна свідомість Церкви засвідчується церковними Соборами. Однак історія підтверджує, що це коло не є порочним. Воно виражає тільки самототожність Церкви в її виявленнях. Історія свідчить, що постанови навіть Вселенських Соборів не сприймались як самоочевидні. Майже кожен Вселенський Собор прямо або побічно підтверджував попередні. На Другому Вселенському Соборі був підтверджений Перший, подальші Собори підтверджували недоторканність Нікео-Царгородського Символу віри, Сьомий Собор був підтверджений так званим Восьмим, Константинопольським Собором. Було б зовсім незрозуміло, якби Собори самі по собі розглядались як зовнішні органи непогрішимості 14. Римо-Католицька Церква має для себе цей зовнішній орган непогрішимості в особі Папи.

Питання про зовнішній непогрішимий орган у Церкві не слід змішувати із способом проголошення церковної істини. Кому належить у Церкві повноваження проголошувати церковну віровчительну істину? Звичайно, церковній владі, яка зосереджується в єпископаті. Собори, як правило, складаються з єпископів. Єпископи беруть участь у Соборах як представники своїх єпархій, тому, як правило, це — тільки єпархіальні архиєреї; вони свідчать не від себе самих, але від однодумності Церкви. Собору єпископів належить влада виносити загальнообов’язкові ухвали, проголошувати догматичні постанови, як ми це бачимо в історії Вселенських Соборів. Оце і створює таку видимість, ніби Вселенський Собор є зовнішнім органом непогрішимості. Така думка зустрічається і у тій православній літературі, що перебуває під впливом католицтва. На Констанцькому і Базельському Соборах у католицтві точилася боротьба між двома зовнішніми авторитетами: Папою і Собором.

Кому ж належить непогрішимість у Церкві? Єпископу як такому? Звичайно, ні. Думка наділити кожного єпископа непогрішимістю в Церкві суперечить фактам відхиляння єпископів у єресі, а також незгодам серед єпископів, внаслідок чого не було, здається, випадків, щоб віровчительні постанови виносилися одноголосно. Щоправда, незгодних єпископів у таких випадках анафематствували і відлучали від Церкви, чим досягалася одностайність усього єпископату. Проте для даного питання це не змінює того факту, що вирішальною є не однодумність, а вірність церковному переданню. Навіть і мала кількість єпископів може бути соборним голосом Церкви, коли остання визнає його таким.

Згідно з православним ученням, єпископ не має церковної непогрішимості, однак єпископ має особливу відповідальність за свої судження як особа, наділена ієрархічними повноваженнями. Проте єпископському Собору як зовнішньому органу церковної влади належить певна влада проголошення догматичних постанов. На цій підставі могли виносити свої ухвали Вселенські й Помісні Собори. Вселенському єпископату належить влада пильнувати правильність віровчення в Церкві, і в порядку такого нагляду, за наявності глибоких церковних незгод, він виносить постанови, які мають силу церковного закону, і цим кладе кінець незгодам. Треба відрізняти проголошення церковної істини, що належить вищій церковній владі, від володіння нею, що належить всьому церковному тілу. В Посланні східних патріархів 1849 р. говориться, що «хранителем благочестя в нас є саме тіло Церкви, тобто сам народ, який завжди бажає зберігати свою віру незмінною».

Як уже було сказано, крім вселенського виміру кафоличності, існує також помісний. Православна еклезіологія ґрунтується на розумінні того, що місцева християнська община, зібрана в ім’я Христа, очолювана єпископом, яка відправляє євхаристію, як центр служіння, є воістину «кафолична» Церква і Тіло Христове, а не частина Церкви або тільки частина Тіла. Як кожна часточка Святих Дарів є істинне Тіло Христове, так і кожна Помісна Церква є істинна кафолична Церква, а не час­тина кафоличної Церкви. І це так тому, що в Помісній Церкві присутній Христос, а «там, де Христос, там кафолична Церква» 15. Помісна Церква є не частиною кафоличної Церкви, а її повним виявленням у певному місці. Помісна кафолична Церква тотожна Вселенській кафоличній Церкві за своєю сутністю, Вселенська ж існує тільки у своїх помісних виявленнях. Але, як уже було сказано, ніяка Помісна Церква не володіє віровчительною непогрішимістю й гарантією перебування до самого кінця земного світу, і в цьому розумінні вона не тотожна Вселенській кафоличній Церкві. Однак цими властивостями Помісна Церква володіє тоді (як це було з Єрусалимською Церквою після зішестя Святого Духа до заснування інших Помісних Церков), коли за якогось історичного моменту вона виявиться єдиною кафоличною Помісною Церквою, і тоді ця єдина кафолична Церква буде кафоличною Церквою Вселенською.

Останнім часом у православному богослів’ї набула розвитку так звана «євхаристична еклезіологія» 16. У своєму крайньому виявленні «євхаристична еклезіологія» веде до заперечення вселенських рис кафоличності та до зменшення значення єпископату в Церкві. Деякі критики (наприклад, архиєпископ Василій Брюссельський і Бельгійський (Кривошеїн) 17, надаючи певного значення «євхаристичній еклезіології», застерігають православних богословів від можливого в ній розриву між сакраментальним і особливо євхаристичним життям Церкви та її ієрархічною структурою. Єпископат є основним творчим чинником у тілі Церкви, встановленим Христом в особах апостолів, чиїми наступниками стали єпископи. Євхаристія є осереддям служіння єпископа; але справжність самої євхаристії засвідчується відправленням її єпископом або в єднанні з ним. Святий Ігнатій Антиохійський пише про це так: «Нехай дійсною вважається та євхаристія, яку відправляє єпископ або той, кому він сам це доручає» 18. Те саме говорить він і про хрещення та про церковне життя взагалі: «Не слід без єпископа ні хрестити, ні справляти агапи, але все, що він схвалить, те і приємне Богові, щоб усе, що ви робите, було безпечне і дійсне» 19. Таким чином, єпископ є основним критерієм православ’я і будівничим церковної єдності.

Кафоличність Помісної Церкви дає обґрунтування­ православному вченню про єпископське служіння. Пра­­во­славна еклезіологія, вірна древньому переданню Церкви, ніколи не знала єпископів «взагалі», а тільки єпи­-ско­пів конкретних християнських общин. Православ’я вчить про рівність усіх єпископів між собою. Це вчення ґрунту­ється на тому, що кожен єпископ очолює одну й ту саму кафоличну Церкву в даному місці, і що жодна Помісна Церква не може бути «кафоличніша» за іншу. Тому жо­ден єпископ не може бути більш єпископом, ніж інші єпис­ко­пи, що очолюють ту саму кафоличну Церкву в іншому місці.

Тісний взаємозв’язок помісних Церков однієї з одною і свідомість, що в окремішності володіння істиною могло б бути ущербленим і неповним, були притаманні Церкві з найдавніших часів і виявлялися, зокрема, у чисельності єпископів, які брали участь в обранні та хіротонії нового єпископа, про що вже говорилося, а також у сповіщальних грамотах предстоятелів Помісних Церков. Це означає, що тільки в єднанні з іншими Помісними Церквами кожна Помісна Церква, як безумовне місцеве й повне виявлення кафоличної Церкви, може зберігати свою кафоличність і належати «Святій і Кафоличній Церкві на всякому місці» 20, «Церкві у всесвіті» 21.

Історія Церкви знає ряд помісних Церков, тобто ряд «провідних церковних кафедр», які мали в житті Церкви видатне значення. Кафоличній Церкві не чуже також і поняття вселенської першості. Ясно, що основний принцип православної еклезіології, повну кафоличність помісної Церкви і тим самим онтологічну тотожність єпископського служіння по всіх місцях, допускає першість тільки «між рівними», і місцезнаходження таких найважливіших церковних кафедр може визначатися тільки за згодою інших Помісних Церков. Православна еклезіологія не визнає, щоб один єпископ, хто б він не був, розглядався як вселенський і як видимий глава всієї Церкви. Кафолична Церква, що розуміється тут як ціле, має своїм Главою Самого Христа. Церковні канони і вся історія Церкви визнають відмінності і ступені честі предстоятелів Помісних Церков, Патріархатів, а також вплив на церковне життя вселенської Церкви ієрархів, видатних за своїми особистими якостями. Такого роду ієрархічні відмінності між Церквами та єпископами, по суті рівними між собою, характерні для православної Церкви.

Історично й канонічно така першість честі і впли­ву­ належала спершу Римському, а потім Константинополь­ському єпископу. Було б несправедливо запере­чувати ці факти. Та ще більш несправедливо було б дог­­­­матизувати історію і знаходити біблійні та богословські обґрунтуван­ня першості там, де церковна доцільність та історичні обставини є визначальними факторами. Канони, які визначають церковну першість, відбивають ці чинники. Православ’я ніколи не надавало містичного значення тому факту, що та або інша Помісна Церква була заснована апостолами, хоча в перші віки християнства саме до таких Церков частіше зверталися за підтвердженням вірності апостольському переданню. Древня Церква визначала вселенську першість там, де це практично було зручно. На цій підставі Константинопольська Церква була підвищена на друге місце після Рима, «тому що там знаходиться імператор і сенат» (28 прав. IV Всел. Собору). Після розколу за мовчазною згодою православного сходу вселенська першість, яка належала доти римському єпископові, перейшла до Константинополь­сь­кої Церкви. Після завоювання Константинополя (1453 р.) обставини, які породили обрання його місцем вселенської першості, зникли. Проте православна Церква так була прив’язана до Константинополя, що ніхто не став заперечувати першості Константинопольського патріарха, особливо з того часу, коли він одержав фактичну владу над усіма православними в Оттоманській імперії. Навіть Русь, яка була за межами турецького панування, і царі якої успадкували імператорський титул, ніколи не домагалася вселенської першості Московського патріарха (1589 р.). Проте, в дійсності, Константинопольський патріарх поза межами Оттоманської імперії ніколи більше не мав такого впливу на православну Церкву, як це було на Сході в минулому. Відповідно до того, як балканські держави здобували політичну незалежність (Сербія, Румунія, Болгарія, Греція, Албанія), Церкви цих народів випадали з-під церковного впливу Константинопольського патріарха.

Православне розуміння кафоличності Церкви припускає законне різноманіття в обрядах, в культурному, літургічному й богословському розвитку в єдиній Церкві Христовій. Це різноманіття не означає розбіжності й суперечності. Єдність Церкви має передумовою насамперед повну єдність догматів віри і любові. Різноманіття в Церкві — не є самоціль. Воно тільки тоді законне, коли перемагається єдністю в повноті Христової істини.

Кафоличність Церкви передбачає відкритість до всіх проявів спасительної сили Божої всюди, навіть поза її канонічними межами. Екуменічний рух, спрямований на подолання розділення й досягнення християнської єдності, треба розглядати як явище, що має за мету пе­ретворити потенційну вселенськість Церкви на реальну.

Згідно з православним розумінням, «кафоличність» Церкви корениться в повноті Божественного життя і тому є Даром Божим. Цей дар Божий передбачає використання його людиною, розвиток і примноження. «Кафоличність» Церкви як дар Божий — це не просто скарб, який треба берегти або яким треба користуватися. Його можна порівняти з насінням, посіяним у світі та в історії, яке людина — як вільна й відповідальна істота — покликана вирощувати так, щоб кафоличність Церкви постій­но виявлялася в умовах змінюваного світу.

Незважаючи на всі відхилення від чистоти й повноти передання древньої Церкви, які ми спостерігаємо в західній християнській традиції, Дух Святий продовжує діяти і в поділеному християнстві. Благодать Божа не зникла враз, коли стався розкол. Православна Церква завжди це визнавала. Вона вважає, що екуменічний рух — це ще не кафоличність, але він має своєю метою привести поділене християнство, поділені Церкви в єдину святу кафоличну апостольську Церкву. Нам треба багато працювати, щоб кафоличність Церкви стала реаль­ністю у світі, не перестаючи вважати Православну Церкву єдиною істинною кафоличною Церквою.

Кафолична Церква спонукає нас усюди пізнавати діло Боже, де б воно не було, і приймати його як своє. Це означає пізнавати добро і відкидати зло та помилки. Ми, як члени кафоличної Церкви, повинні радіти всякій правді й добру і не втрачати здатності бачити зло і помилки. Треба бачити перст Божий і відчувати Його присутність, у чому б вона не виявлялась. Однак, втратити почуття того, що помилки та єресі дійсно існують і негативно впливають на християн, і забувати про те, що Церква має повноту богоодкровенної істини і благодатні засоби, необхідні для спасіння, також є відступом від кафоличності Церкви. Адже там, де нема повноти богоодкровенної істини, там не може бути «кафоличності», тому що «кафоличність» означає повноту й цілковитість.

Християнське вчення про те, що Ісус є Христос, Син Божий — Логос (Див.: Ін. 20, 31; 1, 1), і «все через Нього ста­лось, і без Нього ніщо не сталося, що сталося» (Ін. 1, 3), являє собою всеосяжне твердження, яке включає в себе не тільки людство, але й весь космос. Свідчення святого Іоана Богослова про те, що Ісус є Син Божий, означає, що Він є Спаситель не тільки людських душ, але й усього світу. В Ньому міститься кінцева істина про походження, розвиток і останню волю всього творіння. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного… Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього» (Ін. 3, 16-17). Отже, Церква Христова має бути Церквою кафоличною, — бо вона обіймає собою все».

Ця головна думка завжди була основою православного підходу до світу. Мета місії Церкви у світі дійсно полягає в тому, щоб усі люди пізнали Христа і в Ньому знайшли спілкування з Богом (те, що святі отці називають «обоженням»). Однак, пізнання Христа і спілкування з Богом подається людям не для того, щоб замінити знання людини про саму себе та про навколишній світ, а для того, щоб поповнити ці знання і дати їм новий сенс і новий творчий напрям. Божественне одкровення не замінює культуру й науку, а збагачує людський розум багатостороннім підходом до людини і до світу. Християнство сприймало національні культури в об’єднане різноманіття кафоличного передання. Крім позитивного ставлення до світу, в Святому Письмі містяться також заклики не любити світ (Див.: 1 Ін. 2, 15-17). Це тому, що світ ніколи не може бути прийнятий у Царство Боже без певних умов. Спочатку він повинен перейти через переміну й преображення, через хрест і воскресіння. І це дійсно динамічний і творчий процес, який потребує освячувальної сили Святого Духа 22.

Таким є погляд на світ православного богослів’я, що випливає з кафоличності Церкви. Про кафоличність Церкви слід не тільки розмірковувати, нею треба жити. Вона повинна бути наочним показником того, що кожна помісна Церква є дійсно місцевим вираженням кафоличної Церкви, яка володіє Божественним даром Христової присутності і покликана являти цей дар усім людям.

На закінчення я хотів би сказати, що ми бачимо нашу спільність також у служінні людству. Перед христи­янськими Церквами в наш час стоїть особливо важливе завдання — втілення у світі любові Христової, що виявляється в прагненні до миру й справедливості. Християнські Церкви повинні активніше співробітничати з усіма людьми доброї волі в ім’я миру й майбуття людства.

Ми раді відзначити, що Руська Православна Церква і Чехословацька Православна Церква, як і інші Церкви Чехословаччини, однодумні в питаннях захисту миру й служіння сучасному людству на благо всіх людей і всіх народів. Ми сподіваємося, що братні відносини між нашими Церквами будуть поглиблюватися й поширюватися і тим самим сприятимуть подальшому зміцненню дружби між нашими народами.

Бажаю, щоб Пряшевський православний богословський факультет і надалі був активним помічником своїй Церкві у християнському свідченні, екуменічній діяльності та миротворницькому служінні.

  1. Архиепископ Василий (Кривошеин). Кафоличность и структура Церкви. Вестник Западноевропейського Экзархата, 1972, № 80, с. 249. []
  2. Ламп. Лексикон, сл. орфодоксос. []
  3. Св. Кирилл Иерусалимский. Огласительное слово 18, 23. []
  4. Там само, 18, 26. []
  5. Св. Ириней Лионский. Против ересей, І, 10, 1-2. []
  6. Дидахи, 9, 4. []
  7. Там само, 10, 5. []
  8. Ерма, Пастырь, Видения 2, 4. []
  9. Мученичество Поликарпа, епископа Смирнского, 5, 1. []
  10. Св. Киприан Карфагенский, письмо 65, к Рогат. []
  11. Св. Киприан Карфагенский. О единстве Церкви, 5. []
  12. Св. Киприан Карфагенский. Письмо 52, к Антониану. []
  13. Св. Ириней Лионский. Против ересей, кн. 5, гл. 20, § 1. []
  14. Прот. С. Булгаков. Православие, Париж, с. 173-176. []
  15. Св. Игнатий Антиохийский, к Смирнянам, 8, 2. []
  16. Проф. Николай Афанасьев. Церковь Св. Духа; проф. И. Зизюлас. Единство Церкви в Божественной Евхаристии и в епископе в течение первых трех веков. Афины, 1965, (греч.). []
  17. Архиепископ Василий, цит. соч., с. 253-255. []
  18. Св. Игнатий Антиохийский, к Смирнянам, 8, 1. []
  19. Там само, 8, 2. []
  20. Мученичество Поликарпа Смирнского. Надписание. []
  21. Там само, 5, 1. []
  22. Проф.-прот. И. Мейендорф. Кафоличность Церкви. Вестник Западноевропейского Экзархата. 1972, № 80, с. 242-244. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору