«Наша Парафія»

Про гріх святотатства

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Восьма заповідь Закону Божого гласить: «Не вкради!» Усі ми добре знаємо, що крадіжка є гріх. Вкрадене або придбане нечесним шляхом користі людині не принесе. Святитель Тихон Задонський говорить: «Украдене чуже добро подібне до внесеного в дім вогню, який спалює увесь маєток; бо де неправда, там клятва Божа, де клятва Божа, там не буде ніякого добра. Хижаки і грабіжники подібні до людини, яка вичерпує воду решетом: з їхніх рук витікає все, що вони грабують і збирають. Людино! Грабуй і хапай як хочеш і що хочеш, однак знай, що з твоїх рук витече і твоє власне добро».

Якщо крадіжка чужого є перед Богом вели­ким злочином, який позбавляє людину Царства Божого, то незрівнянно важчим злочином є святотатство. Святотатством називається привласнення предметів і речей, що присвячені Богу. Тому крадіж­ки у церквах і на кладовищах відносяться до святотатства. Святотатці будуть покарані судом Божим. Він покарає святотатців не тільки у майбутньому житті, але і в земному. Як біблійний приклад такого покарання, можна навести долю царя Валтасара, який насмілився використати для бенкету посуд, вкрадений з єрусалимського храму. Спочатку Господь покарав його страхом, коли на стіні з’явилася таємнича рука, що писала, провіщаючи загибель його держави, а потім прийшла і смерть самого царя Валтасара.

У Біблії розповідається про ще один випадок святотатства, що стався з Ахаром. Він привласнив собі частину здобичі, що була присвячена скинії. За цей гріх ізраїльський народ ніс покарання до тих пір, аж поки винний, розкритий завдяки метанню жереба, не був побитий камінням.

У наш час розповсюдженим гріхом є крадіжки ікон, церковного начиння і богослужбових книг. Яким би не був мотив подібної крадіжки, він кваліфікується як святотатство. До гріха святотатства відноситься також продаж церковних свічок поза храмом з метою наживи. Свіча — це жертва Богу. Тому продаж свічок як товару змінює їх призначення і відноситься до святотатства. Святотатством є також пограбування домовин померлих і надмогильних пам’ятників. Святотатством є привласнення чого-небудь, присвяченого Богу, незалежно від того, де знаходився цей предмет — у храмі чи поза ним.

За життя св. Андрія, Христа ради юродивого, у Константинополі жив один великий грішник — гробокоп, який обкрадав померлих. Одного разу він дізнався про поховання дочки вельможі і подався до її могили, щоб зняти з небіжчиці дорогоцінний одяг. На дорозі його зустрів св. Андрій і, знаючи про його нечестивий намір, став умовляти не робити цього, погрожуючи судом Божим. Однак зухвалий злодій не звернув уваги на умовляння св. Андрія. Прийшовши до печери, де була похована дівчина, він відсунув камінь, зняв з неї дорогоцінний одяг і не посоромився зовсім оголити її. Але у той самий момент, коли святотатець закінчував свою ганебну справу, за повелінням Божим померла встала з труни і вдарила невимовно нажаханого грабіжника по обличчю, від чого той одразу ж втратив зір. «Окаянний! — сказала дівчина грабіжнику. — Хоча б заради сорому залишив би мені останню з одежин. Від сьогодні ти ніколи не будеш грабувати. З цієї пори ти взнаєш, що є Бог, живий Ісус Христос, є суд і буде віддяка після смерті».

Існує багато подібних прикладів покарання Божого за гріх святотатства. Не слід привласнювати чужого, бо це гріх перед Богом, особливо слід уникати будь-якого святотатства.

Амінь!

Слово проти ворожби і чародійства

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Після епохи державного атеїзму, коли люди були ізольовані від релігійного вчення і, перш за все, від християнської літератури, внаслідок чого поширилося масове релігійне невігластво, тепер на ґрунті невір’я виросли, як бур’яни, ворожба та інші забобони. Як ставиться Церква до цих явищ? Питання це не просте. Адже по допомогу до ворожби часто звертаються не тільки невіруючі, а й християни.

Відповідь міститься у книзі Діянь святих апостолів, де описуються події, що відбулися в Ефесі. «Бог… творив немало чудес руками Павла, так що на хворих клали хустки і пояси з його тіла, і вони зцілялися від хвороби, і злі духи виходили з них. Навіть деякі з мандрівних юдейських заклинателів почали призивати ім’я Господа Ісуса над тими, що мали злих духів, говорячи: заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує… Але злий дух сказав у відповідь: Ісуса знаю, і Павло мені відомий, а ви хто такі? І кинувся на них чоловік, у якому був злий дух, і, подолавши їх, узяв над ними таку силу, що вони, нагими й зраненими, втекли з дому того. Це стало відомо всім, хто жив в Ефесі… А досить багато з тих, що займались чародійством, зібравши свої книги, спалили перед усіма» (Діян. 19, 11-19).

Подія, яка відбулася в Ефесі, говорить про те, що в ті часи люди теж удавалися до волхвування та чародійства. Маги показували їм свою ніби надприродну силу. Але яка це була сила? Це була зла сила! Сила бісівська. Тому злий дух сказав: «Ісуса я знаю».

Відомий Кашпіровський теж діяв під впливом злої сили і багатьох затягнув у свої сіті. Через побоювання втратити цю силу він не хотів приймати Та­їнство Хрещення.

Сучасні екстрасенси певною мірою володіють силою лікувати хвороби. Але ця сила не від Бога. Екстрасенси відводять людей від віри в Бога і тим самим наносять шкоду душі.

Преподобний Єфрем Сирін говорить, що краще залишитися хворим, ніж для звільнення від хвороби впасти в нечестя, удаватися до замовлянь. Демон, якщо і вилікує, більше нашкодить, ніж принесе користі. Зробить користь тілу, яке через деякий час все одно неодмінно вмре і згниє, але нашкодить безсмертній душі. Якщо іноді за попуском Божим і зцілюють демони (через різного роду ворож­бу), то таке зцілення буває для випробування вірую­чих: кому вони більше вірять — Богу чи дияволу. Бог знає потреби віруючих, але хоче, щоб вони навчилися не приймати від демонів навіть зцілення.

Той же святий отець говорить: «Остерігайтеся складати зілля, ворожити, гадати, робити сховище (тобто — талісман) або носити ті, що зроблені іншими: це не сховища, а кайдани».

А св. Іоан Золотоустий навчає так: «Як торговці невільниками, пропонуючи маленьким дітям пиріжки, солодкі фрукти і тому подібне, часто ловлять їх такими приманками і позбавляють свободи і навіть самого життя, саме так і чародії, обіцяючи вилікувати хворобу, позбавляють людину спасіння душі».

Сучасні чародії ловлять у свої сіті обіцянками не тільки вилікувати ту або іншу хворобу, але й провістити майбутнє. Чимало людей спокушуються бажанням знати своє найближче майбутнє. З цією метою вони вдаються до ворожби, деякі викликають душі померлих.

Чи можливо, з християнської точки зору, знати майбутнє комусь, крім Бога? Якоюсь мірою так, але за сприянням Божим. Про це є свідчення у Святому Письмі. Коли ап. Павло був у Филипах, там зустрілася йому служниця, яка була одержима духом віщування. Цим вона приносила прибуток своїм господарям. Апостол Павло вигнав із неї духа, і вона перестала пророкувати майбутнє (Діян. 16, 16-19). Звідси можна зробити висновок: по-перше, люди можуть пророкувати майбутнє — окрім одкровення Божого; по-друге, джерелом пророцтва у такому випадку є злий дух. Коли дух виганяється з віщуна, він у ту ж мить втрачає можливість прорікати майбутнє. Чи ж може християнин звертатися до різних віщунів: ворожок, тих, які викликають духів, та інших?

Християнин не повинен удаватися за допомогою до віщунів. Св. Василій Великий вчить: «Не цікався про майбутнє, але з користю розпоряджайся теперішнім. Бо яка тобі користь передбачити веління? Якщо майбутнє принесе тобі щось добре, то воно прийде, хоча ти і не знав раніше. А якщо воно сумне, то для чого до строку мучитися скорботою?»

Інший святий отець з цього приводу говорить таке: «У плотолюбця в теперішньому житті є бажання зазирнути в майбутнє, щоб уникнути бід або досягнути бажаного. Для того, щоб люди не звертали погляд до Бога, сповнене обману демонське єство винайшло чимало засобів взнати майбутнє: наприклад, ворожіння, тлумачення знамень, віщування, викликання мертвих, карти і чимало іншого. І якщо який-небудь спосіб передбачення визнаний істинним, демон представляє його спокушуваній людині, як свідчення правдивості ворожінь. Цим демон відводить людей від служіння Богу і примушує їх служити злим духам» (Григор. Нис.).

Чародійник — це злий демон, який говорить через жінок-чародійок. Цим він намагається неймовірне зробити вірогідним. Людей неосвічених він примушує дивуватися, вірити, що каже правду.

Святий Іоан Золотоустий говорить: «Що значить ворожіння по зірках? Не що інше як неправда і плутанина, під час яких усе відбувається навздогад — і не тільки на око, але й безглуздо».

А в нас тепер астрологи своїми пророкуваннями обманюють людей, і тим самим відводять від віри в Бога. Телебачення сприяє тому, щоб якнайбільшу кількість людей ввести в оману.

Дорогі браття і сестри! Не звертайтесь ні до ворожбитів, ні до чародіїв, а якщо вас заманюють до цього інші, і тоді не погоджуйтесь. Людина завжди бажає знати невідоме, особливо бажає знати заздалегідь про свої нещастя, щоб від несподіванки не впасти у замішання.

Однак якщо ви будете вдаватися до ворожінь, то станете негідними допомоги і милості Божої і цим приготуєте для себе численні нещастя.

Амінь!

Про гордість

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Гордість — початок гріха. З неї починаються і в ній знаходять свою опору більшість гріхів. Гордість стала причиною падіння Денниці — вищого ангела, який став згодом дияволом — Люцифером. Через нього вона ввійшла у первозданного Адама.

Праведник повинен боятися гордості більше, ніж грішник, тому що грішнику немає чим гордитися, а праведник може пишатися своїми добрими справами. Праведник спокушається своїми добрими ділами. Гордість характерна для тих подвижників благочестя, які, перемігши минулі пороки, знаходяться майже на вершині доброчесності. Оскільки хитрий ворог не може піддати подвижника плотському гріхопадінню, то намагається скинути його духовним падінням. Якщо подвижник піддається гордості, він позбавляється усіх заслуг минулих доброчесностей, що були надбані з великим трудом.

Горда людина будь-яким способом шукає честі, слави і похвали. Вона завжди хоче здаватися важною персоною, вказувати, повелівати і мати зверхність. А хто перешкоджає її забаганкам, на того сильно гнівається і розлючується. Втративши пошану і владу, горда людина ремствує, обурюється і нарікає. «Чим я згрішив? У чому я винен? Чи цього гідні мої труди і заслуги?» — так звичайно говорить горда людина.

Гордий починає діла, вищі за свої сили, які не може виконати. О людино! Для чого покладаєш на себе тягар, який не можеш понести? Гордий самовільно втручається в чужі справи, скрізь і всякому вказуючи, хоча й сам, як правило, не знає, що слід робити. Без ніяковості хвалить себе і підноситься над іншими. «Я зробив те і те, маю такі й такі заслуги перед суспільством», — думає про себе гордий. О людино! Перелічуєш свої заслуги, але чому ти нічого не говориш про свої гріхи? Якщо соромно їх оголошувати, то соромся і хвалити себе.

Гордий зневажає і принижує інших людей. Він часто говорить: «Ця людина — підла, інша — негідник і грішник». Твій ближній згрішив або грішить в одному, а ти грішиш в іншому. «Всі згрішили і позбавлені слави Божої», — говорить ап. Павло (Рим. 3, 23).

Гордий завжди хоче наполягти на своїй волі і утвердити її. Добро, яке він має у собі, гордий приписує своїм трудам, своєму розуму, своєму старанню, а не Богу. Що можуть зробити наші старання і труди без допомоги Бога, Який один може створювати усе, що хоче, і без Якого людина є ніщо, як тінь без тіла?

Гордий надто не любить, коли його викривають. Він вважає себе в усьому правим, хоча має недоліки. Він не терпить коли його принижують і зневажають, часто ремствує, обурюється і навіть інших ганьбить. У словах і вчинках виявляє гордовитість і пихатість. Усе це плоди гордості.

Чим більше ми будемо пізнавати і пам’ятати Христа, тим швидше пізнаємо свою недостойність і смиримося перед Богом.

Христос, Син Божий, Господь наш, заради нас смирився — чи нам, рабам нікчемним, гордитися? Господь наш заради нас прийняв безчестя — чи ж нам хвалитися честю? Господь наш не мав де голови прихилити — чи ж нам дбати про розкішні будинки? Господь наш молився за розпинателів Своїх: «Отче, прости їм!» (Лк. 23, 34) — чи ж нам гніватися на наших кривдників, озлоблюватися і шукати помсти? Однак хто ми такі, що наші вуха не терплять образ? Ми — творіння убоге, немічне, оголене, пристрасне, заблудле, піддане усяким нещастям, оточене всякими бідами. Ми — трава, що сьогодні є, а завтра засохла; прах і попіл, що розносить вітер.

Часто люди над усе пишаються честю і славою, багатством і силою, розумом і владою. Але усе це непостійне і неміцне. Усе змінюється: як приходить, так і відходить від нас, тому що не наше. Премудрий Соломон правдиво сказав, що все це суєта суєт і томління духу. Все, що ми маємо на землі, не наше, а Боже; ми є тільки посудинами і сховищами Божих дарувань.

Людині обов’язково необхідно мати смиренне серце і бути в усьому скромною, щоб те, що маємо хорошого, не було відібрано через гордість. У житті все треба робити на славу Божу, а не для свого прославляння. Будемо ж всіляко викорінювати зі свого серця гордість, щоб не мати своїм противником Бога, бо «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6).

Амінь!

Про самовпевненість і самохвальство

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

На Тайній Вечері Господь Ісус Христос за кілька годин перед тим, як був схоплений у Гефсиманському саду, відкрив ученикам, що Йому недовго залишилося бути з ними (Ін. 13, 33). Апостол Петро запитав Його: «Господи, куди Ти йдеш?» Христос відповів: «Куди Я йду, ти не можеш тепер іти за Мною, а згодом підеш за Мною». Петро заперечив: «Чому я не можу йти за Тобою тепер? З Тобою я го­товий і до в’язниці, і на смерть йти; душу свою (тобто життя) покладу за Тебе». Самовпевненому апостолу Господь відповів: «Ти — душу свою покладеш за Мене? Істинно, істинно кажу тобі, Петре! Не проспіває півень сьогодні, як ти тричі зречешся Мене» .

Як ми знаємо з Євангелія, передбачення Христа збулося з усією точністю. Апостол Петро згрішив, перш за все, самовпевненістю. Вона призвела його до гріха, зробила безсилим у боротьбі зі спокусою. Він не зважив своїх сил для цієї боротьби. Він не підготувався до неї смиренням, пильністю і молитвою. Він занадто покладався на свої сили.

Апостолу Петру небезпека загрожувала не лише від людей, але й від сатани. Перед Своїми стражданнями Господь відкрив ученикам, у тому числі й апостолу Петру, що сатана вже просив у Нього дозволу сіяти їх як пшеницю, тобто розігнати їх. Петро не скористався цим застереженням і впав від своєї самовпевненості. Інші ученики лише розбіглись, а він відрікся від Христа.

На прикладі апостола Петра свята Церква, застерігаючи кожного з нас, говорить: «Ти, будучи плоттю, не хвались!» Багато хто з нас намагається власними силами, без допомоги благодаті Божої, перемагати спокуси. Якщо хтось на власному досвіді випробував, як небезпечно покладатися на власні сили у боротьбі зі спокусами, то нехай це послужить уроком на майбутнє. Треба смиритися перед Господом і, подібно до апостола Петра, оплакувати свої помилки і падіння.

Спорідненим з самовпевненістю є гріх самохвальства. Яскравий приклад самохвальства — євангельський фарисей: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як усі люди». Якщо дані Богом таланти застосовуються не на славу Божу, а на самовихваляння, то вони приносять людині шкоду. Таланти часто роблять людину гордовитою і нищать її добрі душевні якості. Не слід хвалити себе і говорити про свої достоїнства, якщо навіть це правда. Не важливо, як думають про нас люди; важливо, які ми в очах Божих. У суспільному і сімейному житті багато людей усе виставляють напоказ, про все сурмлять, усяку свою, навіть мізерну, справу вихваляють. Не слід хвалити себе не лише перед людьми, а й у душі. Самовихваляння може перерости у гордість. А цього гріха важко позбутися.

Самовпевнених і самохвалів Господь часто впо­корює різноманітними засобами, у тому числі попускаючи їм впадати у гріх, як це трапилося з апостолом Петром. Ось чому прислухаймося уважно до голосу святої Церкви: «Будучи плоттю, не хвались!»

Амінь!

Слово проти заздрості

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Духовне життя багато в чому полягає у внутрішній боротьбі між пороками і доброчесністю. Православний християнин обов’язково повинен боротися зі своїми пристрастями. Ніхто з людей не може сказати про себе, що у нього немає пристрастей. Якщо хто думає, що він вільний від цього, той помиляється, і, як говорив апостол Іоан Богослов, той неправдомовець, і істини немає у ньому (Див.: 1 Ін. 2, 4).

Однією з людських пристрастей є заздрість. Вона належить до числа найзгубніших пристрастей, що зароджуються у людській душі. Як черв’як, що з’являється в дереві, перш за все з’їдає саме дерево, так і заздрість спочатку точить душу, що породила її. Заздрість отруює душу і серце печаллю, тому що заздрісний вважає благополуччя й успіхи ближнього своїм нещастям, а надання у чомусь переваги іншим сприймає як несправедливу образу для себе. Пристрасть заздрості буває злостивою. Заздрісник згодний навіть заподіяти собі шкоду, аби лиш удвічі нашкодити ближньому. Найвища ступінь заздрості — коли людина готова піти через неї на вбивство.

Заздрість народжується, коли починається благополуччя іншого; припиняється, коли закінчується його благополуччя і починається злополуччя. Так, заздрістю наші прабатьки Адам і Єва були позбавлені блаженства і опинились у тяжкому становищі. Заздрість спонукала Каїна повстати проти свого брата Авеля і вбити його. Через заздрощі брати продали Йосифа Прекрасного у Єгипет, через зазд­рість юдеї розіп’яли на хресті Господа нашого Ісуса Христа. Від заздрості Саул гнав Давида, Ісав переслідував свого брата Якова.

Заздрість і ненависть закривають Небо, за­сліплюють розум, затьмарюють душу, обтяжують совість, засмучують Бога і радують бісів. Той, «хто ненавидить брата свого, той знаходиться у темряві, і в темряві ходить, і не знає, куди йде», — говорить ап. Іоан Богослов.

Заздрість не здатна бачити нічого доброго. «Де заздрість і сварливість, — говорить ап. Яків, — там безладдя» (Як. 3, 16).

Корінь і початок заздрості є гордість. Оскільки гордий намагається стояти вище за інших, він не може терпіти, щоб хто-небудь був із ним нарівні, а тим більш — вище за нього. Смиренний не може заздрити, тому що визнає свою недостойність, інших же вважає більш гідними. Пристрасть заздрості є в тих, які думають про себе, ніби вони мають велике значення у світі і, будучи високої думки про себе, інших вважають за ніщо.

Гордий Саул обурювався на лагідного Давида через те, що веселі жінки хвалили більше Давида, ніж Саула. Саул з цього приводу сказав: «Давиду дали десятки тисяч, а мені тисячі» (1 Цар. 18, 8). Після цього він став переслідувати і гнати невин­ного Давида.

Ми повинні дякувати Богу за все; триматися того, що дав Бог, і не заздрити тим, хто більше обдарований благополуччям і честю. До чого кожен з нас покликаний, у тому і повинен перебувати. Не треба заздрити тому, кому Бог дарував більше, ніж нам. Ніхто не може придбати сам для себе більше, ніж дасть йому Бог, бо всяка влада і честь від Бога.

Доброзичливі люди не страждають від заздрощів, тому що в них почуття симпатії переважає над егоїзмом. Заздрість можна погасити доброзичливістю. Якщо у душі виникає заздрість до кого-небудь, необхідно викликати у собі добре почуття до цієї людини, і заздрість вмить затихне. Святитель Феофан Затворник говорить, що коли залишити в душі заздрість, то вона висушить тебе, змучить і вжене у домовину. Отже, необхідно перемогти себе і припинити робити зло тому, кому заздриш.

Будемо ж, браття і сестри, намагатися приборкувати у собі заздрощі й знищувати їх при першому ж відчутті, звертаючись по допомогу з молитвою до Серцевідця Бога.

Амінь!

Ще раз про заздрість

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Серед людських пороків особливе місце займає заздрість. Заздрість — це скорбота від щастя іншої людини. Вона дуже небезпечна, тому що здатна йти на наклепи і навіть на злочин.

Якщо доброчесність можна порівняти із сонцем, то заздрість подібна до тіні: вона скрізь іде за праведником. Хто служить прикладом благочестивого і загальнокорисного життя, того не можуть захистити ні громадянські заслуги, ні мужність, ні євангельська лагідність. Причина цього — заздрість негідних людей. В Євангелії сказано, що первосвященики юдейські, книжники і фарисеї видали на смерть Ісуса Христа через заздрощі (Мф. 27, 18).

Яскравим прикладом виявів чорної заздрості може бути також те, що трапилося з святим Григорієм, єпископом Акрагантійським (23 листопада). Він, будучи ревним і благочестивим пастирем, відзначався добродійністю і був для усіх корисною людиною. Святий Григорій мав усі достоїнства, щоб викликати до себе заздрість і злобу. Його лютими ворогами були двоє священиків: Савин і Крискент. Причому Савина святитель облагодіяв. Але заздрість не знає почуття вдячності. Обидва священики намагались якомога більше нашкодити святителю Григорію. Спочатку вони поширювали про нього безчесні чутки, чим викликали підозру і ненависть до нього серед чиновників і народу. А незабаром у своїй злобі пішли ще далі. Вони підкупили красиву, спритну і безсоромну жінку на ім’я Євдокія. Одного разу вночі, коли св. Григорій був на всенічній, ці два лиходії ввели її до спальні праведника, підкупивши при цьому також і сторожу, як свого часу підкупили сторожу при гробі Ісуса Христа юдейські первосвященики.

Святитель Григорій молився у церкві до самого ранку, нічого не знаючи. Нарешті він вийшов з храму, оточений народом, який завжди проводжав його до внутрішніх палат. Там святитель зупинився і, звернувшись до народу, благословив його. Раптом Савин і Крискент заглянули за двері, роблячи вигляд, ніби щось помітили, вбігли до палати і вивели звідти Євдокію. Народ дивувався, святитель не знав, що відбувається, а лиходії кричали: «Дивіться, що робить пастир і вчитель! Ми завжди говорили, що цей муж рівноангельського життя, а він старий сластолюбець!» Народ не знав, що й думати, а святий Григорій, приголомшений несподіванкою, мовчав.

Трохи опам’ятавшись, усі в один голос запитали Євдокію: «Чи був з тобою наодинці єпископ?» — «Клянусь небом і землею, — відповіла безсоромниця, — Григорій пробув зі мною до тих пір, поки не пішов до церкви, і обіцяв знову повернутися у мої обійми». — «Неправду кажеш, злохитра насмішнице! — кричали домашні.

«Німими хай стануть уста улесливі, що кажуть на праведного беззаконня і приниження», — сказав молодий диякон на ім’я Філадельф. «Ви йому свої і недостойні довіри!» — заперечив Крискент і вдарив Філадельфа.

Деякі з народу спокусились і повірили наклепу; інші й слухати не хотіли наклепників, довгий час знаючи святе життя Григорія. Але сторона злоби і лукавства перемогла. Священики — злі заздрісники — наклали руки на святителя Христового, вивели його з будинку і кинули до в’язниці. Після цього вони відправили градоначальнику Папину листа з проханням прибути для суду над Григорієм…

Але світло благочестя завжди просвіщає людей, щоб вони бачили добрі справи праведника і прославляли Отця Небесного. Так сталося і з єпископом Григорієм. Господь прославив Свого угодника даром зцілення хворих, блудниця визнала свій гріх, а заздрісники Савин і Крискент були покарані. Заздрість довела цих священиків до засудження і страждань.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж просити Господа, щоб Він урятував нас від заздрощів і наклепів. Послухаємо Христа Спасителя: «Відкладіть усяку злобу і всякі лестощі і лицемірство».

Амінь!

Слово проти лицемірства

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Що таке лицемірство? За словом Христовим, лицеміри уподібнюються «розмальованим гробам, які зовні здаються гарними, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти» (Мф. 23, 27). Лицемір — це той, хто відціджує комара, а верблюда поглинає (Мф. 23, 24), тобто малі гріхи помічає, а на великі не звертає уваги. Лицемір той, хто одне тримає у серці, а інше говорить; хто має святу зов­нішність, а внутрішньо порочний. Лицемір той, чия душа розділена навпіл; той, хто сам із собою незгод­ний. Лицемір ховає від людей правду або, ще гірше, видає неправду за істину, обман за мудрість, хит­рість за розсудливість, образу іншого за правосуддя.

Господь Ісус Христос сказав: «Бережіться за­кваски фарисейської, яка є лицемірство» (Лк. 12,1). Відмінна риса лицемірства — робити усе напоказ. Характерним прикладом цього є лицемірство Ананії і Сапфири. Вони продали своє майно і принесли апостолам частину одержаних грошей, а сказали, що принесли все, що мали. Апостол Петро сказав: «Ананіє! Навіщо ти попустив сатані вкласти у серце твоє думку сказати неправду Духові Святому і втаїти з ціни за землю? Чи не твоїм було те, що ти мав, і чи не ти володів тим, що одержав від продажу? Навіщо ти поклав у серці своєму так зробити? Ти сказав неправду не людям, а Богові» (Діян. 5, 3-4).

Діяти на очах у людей ще не є лицемірство, тому що більша частина обов’язкових для нас справ, що здійснюються для людей, робиться у них на виду. Тому про тих, які роблять що-небудь перед іншими, ще не можна думати, що вони роблять це про людське око. Лицемірство починається з того моменту, коли людина не добро робить, а тільки зображає його подобу. Це лише початок лицемірства. А коли людина хоче закріпити за собою репутацію благодійника, то тут ми маємо справу з лицемірством, що вкоренилось у серці. Коли ж до всього цього приєднується прихована мета користуватися вигодами, які дає така репутація, тут видно лице­­­мірство в усій його силі. Тому Господь закликає остерігатись фарисейської закваски, тобто лицемір­ства. Треба робити людям добро за повелінням серця, на славу Божу, і не турбуватися про те, як поставляться до цього люди.

Одного разу Ісус Христос сказав начальнику синагоги: «Лицеміре, чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати?» (Лк. 13, 15). Господь справедливо назвав начальника синагоги лицеміром, тому що він зовні показував себе хранителем Закону, а в душі був хитруном і заздрісником: він обурювався не тому що порушувалася субота, коли Ісус зцілив жінку в цей день, а тому що прославлявся Христос.

Лицемірство є плодом заздрощів, тому що дводушність буває в людях більшою мірою від заздрощів. Ховаючи в глибині душі ненависть, заздрісники удають із себе люблячих. За словами святого Василія Великого, такі люди подібні до підводних скель, покритих водою, що завдають необережним непередбачене зло.

Немало серед людей таких, які лицемірять у власному житті; вони одне носять у серці, а інше — виставляють напоказ.

Будемо ж, браття і сестри, уникати в житті лицемірства. Амінь!

Слово проти підлабузництва

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь Ісус Христос сказав: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5, 48). Прагнення до досконалості пов’язане не лише з уподібненням Богу в любові й милосерді, у правді й святості, але і в постійній боротьбі з самим собою, а точніше — зі своїми пороками і слабкостями.

До числа людських слабкостей входить і підлабузництво. Підлабузництво й любов до ближніх — зовсім не одне й те саме. Між ними величезна прірва. Підлабузник — це людина, яка догоджає іншим задля власної користі. Справи підлабузника завжди егоїстичні. А справжня любов віддає себе іншим, нічого не вимагаючи взамін.

Господь сказав: «Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре» (Лк. 6, 26). Спаситель мав на увазі перш за все підлабузників. Горе тій людині, яка над усе намагається словом і ділом здобути прихильність людей. Вона, як правило, не дбає про правду і справедливість. Підлабузники не можуть догодити Богу.

Ісус Христос не догоджав людям. Він любив людей, зцілював хворих, жалів стражденних, плакав зі скорботними, але не догоджав людям. Тому Він мав ворогів.

О, яка підступна і яка непомітна пристрасть підлабузництва: вона оволодіває і мудрими! Інші людські пороки видно, а підлабузництво діє під виглядом благочестя.

Підлабузник турбується про те, щоб зовнішньо поводитися гарно і заслужити добре слово того, до кого він підлещується. Усі ми засуджуємо лестощі. Але якими вони бувають приємними для слуху! Підлабузництво — це прояв начебто добрих норовів напоказ — перед людьми і для людей.

Є два види підлабузників. Одні догоджають людям, щоб їх за це хвалили. Інші догоджають тільки тим, від яких сподіваються одержати якусь користь для себе. Останній вид підлабузництва найрозповсюдженіший у наш час. Про це свідчать приказки: «Рука руку миє», «Не підмажеш — не поїдеш», «Суха ложка горло дере» та інші подібні. У підлабузництві немає нічого доброчесного і святого. Апостол Павло про себе сказав так: «Якби я і тепер догоджав людям, не був би рабом Христовим» (Гал. 1,10).

Як розпізнати підлабузника у собі або в людях, які нас оточують? Зазвичай підлабузник виявляє старанність лише до тих, від кого може мати якусь користь, а для всіх інших не хоче нічого робити.

Підлабузник, пропонуючи добрі поради чи послуги одному, умишляє зле іншому; розхвалює одного, осуджує іншого; зводить анонімний наклеп, щоб не викрити себе; коли хвалять доброчесних, внутрішньо обурюється; лає правителів і начальників, коли вони відсутні, а коли присутні — хвалить їх в очі; доброчесності ближніх не помічає, а недоліки зберігає у пам’яті й осуджує. Коротше кажучи, підлабузник використовує раболіпство для власного збагачення.

Справжній християнин робить не так. Він залишає без уваги чужі злі діла, а свої — відкриває перед Богом. Тому таких часто осуджують люди, бо не знають їхніх дійсних намірів. Вони стараються догоджати не людям, а Богу. Служачи людям, не раболіпствують для похвали; благодогождаючи Богу, вони принижують себе — за те й за інше чекає їх нагорода від Господа, Який сказав: «Гординя чоловіка його принизить, а покірний духом досягне честі» (Пр. 29, 23).

Браття і сестри! Будемо ж любити Бога і ближніх і ухилятися від підлабузництва.

Амінь!

Проти наклепу

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Всі ми знаємо, що життя Господа нашого Ісуса Христа було безгрішним, вчення — святим і піднесеним, Його благодіяння нещасним та стражденним були незліченними і відомими всьому народу. Ніякої причини для осудження нашого Спасителя не було. Ми знаємо, що Господь втілився та постраждав за наші гріхи, заради нашого спасіння. Але вороги Ісуса Христа не вірили, що Він Спаситель світу, і підходили до Нього як до звичайної людини. Вони ненавиділи Його і врешті-решт добилися засудження Його на розп’яття та смерть.

Який засіб обрали вороги Ісуса Христа, щоб засудити невинного і безгрішного? Наклеп! Такий же засіб, до якого вдаються і зараз заздрість, злоба і неправда людська, щоб очорнити, принизити і згубити людину. Наклеп завжди був і є засобом боротьби з добрими людьми.

Для звинувачення Ісуса Христа первосвященики та книжники юдейські звели на Нього наклеп, немовби Він розбещує народ, забороняє йому платити податки кесарю і називає Себе царем. Яка зухвала брехня! Учитель найбільш високоморального вчення звинувачується у розбещуванні народу. На запитання, чи треба платити податок кесарю, Господь сказав: «Віддавайте кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мф. 22, 21). А вороги Христові свідчили, що Він противиться верховній владі.

Господь вчив народ, що Царство Його не від світу цього, і одного разу сховався від людей, коли вони хотіли проголосити Його царем. Первосвященики ж юдейські звинувачували Його перед Пилатом, начебто Він хоче захопити верховну владу в країні. Наклеп став знаряддям боротьби ворогів Христових з нашим Спасителем.

На зорі історії людства диявол звів наклеп на Бога перед першими людьми — Адамом і Євою. З того часу диявол став батьком брехні та наклепником на Бога. Наклеп був і залишається до цього дня знаряддям у руках злих людей. Обмовляти ближнього свого, приписувати йому пороки, перебільшувати слабкості, кривотлумачити його добрі вчинки, — все це так час­то зустрічається в нашому житті. Можна сказати, що це пошесть нашого часу. Наклеп більш небезпечне зло, ніж такі тяжкі злодіяння як грабіжництво і вбивство. Грабіжник викрадає матеріальні цінності, без яких ми нерідко можемо обійтися, а наклепник посягає на духовні блага і викрадає наш дорогоцінний скарб — добре ім’я, нашу честь, — чим багато хто дорожить більше, ніж своїм життям. Апостол Павло каже: «Для мене краще вмерти, ніж щоб хто знищив похвалу мою» (1 Кор. 9, 15). Вбивця заміряється на наше тілесне життя, а наклепник вбиває нас морально.

Від грабіжника та вбивці можна захищатися, застосовуючи відповідні запобіжні засоби. А хто чи що захистить нас від наклепника? Він зліший і хитріший від грабіжника і вбивці. Найобережніші, найбездоганніші в своєму житті люди не мають захисту від злого язика. Наклеп немовби зумисне спрямовується проти тих, хто своїм чесним і добродійним життям служить головним докором безсоромності й безсилій злобі наклепників. Скільки загинуло благородних людей від наклепу! Скільки людей страждають від того, що на кожному кроці зустрі­чають наклепників та заздрісників!

Наклеп суворо осуджується у Священному Писанні. Сам Спаситель, Який був поблажливим до людських слабкостей, називає книжників і фарисеїв — цих вчителів наклепу — зміями і породженням єхидни, породженням диявола. Будучи синами диявола, наклепники будуть засуджені Богом на вічні страждання.

Нерідко буває, що Господь карає наклепників і в земному житті. Так, про преподобного Стефана, який жив у часи іконоборства, розповідають, що коли цар-іконоборець не зміг схилити його на свій бік ні милостями, ні дарами, то вирішив осоромити його перед Церквою, звинувативши невинного старця в гріху, яким гребують навіть молоді, але виховані люди. Його звинуватили у співжитті з молодою черницею на ім’я Анна. Цар підкупив служницю Анни, щоб та лжесвідчила на цих святих людей. Без­соромна жінка зробила все, чого вимагали від неї гонителі преподобного Стефана. При всьому народі Анна була виведена з церкви і піддана суду. Цар вимагав одного: щоб вона визнала себе винною в гріху. Але ні умовляння, ні лжесвідоцтво служниці, ні муки не могли похитнути її мужності, і цар цього разу вимушений був залишити преподобного Стефана у спокої. Між іншим, цар вирішив винагородити наклепницю. Вона була видана заміж за одного чиновника і незабаром народила близнюків. Одного разу, коли вона спала зі своїми малюками, діти немовби сказились і, одержавши якусь незрозумілу силу, схопили груди матері й почали пити її молоко не як немовлята, а як звірі, так що вона не могла звільнитися від них. Лютуючи над своєю матір’ю, вони умертвили її і самі, як породження єхидни, разом з нею загинули.

Нехай цей приклад стане всім нам уроком того, що треба всіляко утримуватися від наклепу на ближнього свого, щоб уникнути Божої кари за цей гріх і в цьому, і у майбутньому житті.

Амінь!

Про користолюбство

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

У Святому Письмі розповідається про те, як одного разу пророк Єлисей зцілив від прокази си­рій­ського воєначальника Неємана. З вдячності за зці­лення Неєман запропонував пророку багаті дарунки, але той відмовився від них і відпустив його з миром. А Гієзій, учень пророка Єлисея, будучи мучи­мий користолюбством, таємно від свого вчителя по­спішив за Неєманом і від імені Єлисея випросив у нього частину цих подарунків начебто для двох бід­них уч­нів Єлисея. Гієзій думав, що Єлисей не довіда­ється про його обман, але помилився. Єлисей засу­див ко­ристолюбство, і проказа Неємана перейшла на Гієзія.

Приклад Гієзія показує, яке шкідливе для людини користолюбство. Воно, за словами апостола Павла, є корінь усього лихого (1 Тим. 6, 10). Сріблолюбство відволікає людей від служіння Богу. Господь Ісус Христос ясно сказав: «Не можете служити Богові й мамоні» (Мф. 6, 24).

Ці слова стосуються всіх людей, але перш за все — служителів вівтаря Божого. У наш час є чимало священнослужителів, які забувають про своє покликання служити Богу і бути знаряддям Його благодаті.

Користолюбство виганяє із серця страх Божий і штовхає користолюбця на всяку несправедливість і обман щодо ближнього. Той, хто не боїться Бога, забуває про Його всебачення, святість і правосуддя і заради наживи поводиться з ближнім беззаконно. Користолюбець дивиться на своїх ближніх і друзів як на засіб досягнення своєї користолюбної мети. У боротьбі за наживу користолюбець не гребує ніякими засобами — аж до вбивства та інших карних злочинів.

Зверніть увагу на деяких сучасних банкірів, комерсантів, бізнесменів, які залякують, обманюють, грабують і вбивають, забуваючи про те, що Бог усе бачить і свого часу віддасть кожному за його ділами. Як проказа Неємана перейшла на користолюбця Гієзія, так страждання скривджених, кров убитих і розорення пенсіонерів і убогих перейдуть на голови грабіжників і користолюбців.

Користолюбці, великі і малі, як правило, не бояться ні Бога, ні докорів сумління. Вони бояться тільки суду людського і всіляко намагаються, щоб не були викриті їхні таємні беззаконня. Удаючись до обману і всілякого роду хитрувань, вони з не меншими хитрістю і лукавством уміють ухилятися від покарання, ховаючи сліди своїх злочинів. Вони прикривають свої злі діяння ширмою законності.

Користолюбці, які встигають безкарно робити свої злі справи у земному житті, хай не сподіваються уникнути покарання за них у житті майбутньому, навіть якщо вони і не вірять у нього. Там кожен одержить за своїми ділами. Святе Письмо переконливо говорить: ні злодії, ні хижаки — Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6, 9-10).

Браття і сестри! Користолюбство і багатство — різні речі. Можна бути багатим і некористолюбним. Святе Письмо наводить нам багато прикладів святих людей, які мали багатство. Одним з них є Авраам. Серед жон-мироносиць були багаті жінки, які служи­ли Господу Ісусу Христу своїм майном. Історія знає численні приклади, коли багаті християни слугували бідним, незаможним людям, багато зробили для куль­тури (будували храми, монастирі, служили розвитку мистецтва, залишили після себе добру пам’ять).

Людина, створена за образом і подобою Божою, за самою своєю природою тягнеться до життя, до краси. Не випадково її було поселено в раю. До цього раю людина постійно прагне душею і тілом. Але шлях до нього повинен бути праведним і святим.

Людина має тіло і повинна турбуватися про його життєдіяльність і здоров’я, але не за рахунок душі, не за рахунок Царства Божого, не за рахунок вічного життя. Благополучне земне життя християнина і користолюбство несумісні.

Будемо просити Бога, щоб Він не допустив нас до цього гріха, і всіляко намагатися не впустити в свою душу користолюбство.

Амінь!

Хто може бути нещаснішим, аніж користолюбці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Користолюбство — це така закваска, яка куди б не потрапила і в який би дім не ввійшла, робить його нечистим, навіть якщо людина здобула не­правдивим шляхом не все, а тільки частину.

Хто може бути нещаснішим, аніж користолюбці, які своє життя роблять небезпечним, пос­тійно обтяжують його турботами, журбою і безсонням. Коли користолюбець багатіє, він не відчуває ніякої радості, навіть якщо одержує від усіх усе, але коли втра­чає копійки — переживає так, ніби втратив саме життя. Якщо така людина має дружину, дітей або друзів, вони видаються йому гіршими за справжніх ворогів.

Користолюбець журиться, коли бачить успіх інших, засмучується при відчутті стану загального благоденства, усувається від будь-якої справи, якщо неможливо одержати наживу. Він ненавидить усіх: тих, хто має, і тих, хто не має; тих, хто не має, — за те, що вони можуть звернутися до нього по допомогу, а тих, хто має, — за те, що не володіє їхньою власністю. Він до всіх ставиться так, ніби всі його кривдять. Що для кори­столюбця люди! Для нього і Бог є ворогом.

Св. Іоан Золотоустий говорить: «Чи бажаєте ви знати, що багатство не дозво­ляє людині бути людиною, а перетворює її на тварину? Колись Антиохію спіткала засуха: небо стало безхмарним, усі чекали голодної смерті — найстрашнішої з усіх смертей. Місто молило Бога визволити народ від цієї біди. І з Його милосердя пішов рясний дощ. Усі люди раділи і святкували, один тільки багатій сидів засмучений, з опущеними очима, мертвими від горя. І тоді багато хто почав розпитувати у нього про причину його туги. Перебуваючи в муках від жадоби наживи, він не в змозі був приховати при­чини і сказав: «Я маю десятки тисяч мір хліба і не знаю, що тепер із ним робити». Чи не слід би вирізати цей язик? Чи не належало б перестати битися серцю, яке породило такі слова? Дійсно, хто може бути нещаснішим за користолюбця, котрий сумує через відсутність голоду, щоб лише збільшилося у нього золота».

Що може бути злочиннішим, ніж руки користолюбця? Що може бути зухвалішим і несамовитішим, аніж його очі? Користолюбець не бачить ані людей — як людей, ані неба — як неба, а все це вираховує грошима. Добрі люди бачать людське горе і співчувають, а хижаки бачать нужденних і приходять у велику лють. Чесні люди не зазіхають на чуже добро, вони ладні роздати своє, а користолюбець не заспокоїться доти, поки не привласнить чуже.

Св. Іоан Золотоустий говорить: «Ведмеді та вовки, коли наїдяться, залиша­ють їжу, а користолюбці не знають вдоволення».

Коли людина не вміє користуватися грошима, тоді не вона володіє ними, а гроші володіють нею. Хто любить гроші, той не тільки не зможе любити ворогів своїх, але буде ненавидіти й друзів. Така людина не знає ні родинних, ні дружніх почуттів, не шанує літніх людей і не має жодного приятеля. Користолюбець до всіх ставиться вороже, передусім до себе са­мого, тому що не тільки губить свою душу, але й тіло виснажує постійними турботами.

Нехай знають користолюбці, що люди, яких вони скривдили, мають дуже сильну зброю. Коли ті, кому чинять зло, не вимовляють жодного пога­ного слова, а тільки оплакують свої нещастя, то Бог чує їхні молитви і буває до них милостивий, а їхніх кривдників піддає карі. Виганяймо ж зі свого серця дух користолюбства і наслідуймо доброчесне життя св. Філарета Ми­лостивого, який, будучи і багатим, і бідним, не мав у своєму серці корисливості й усе своє життя допомагав людям.

Амінь!

Про лихослів’я

В ім’я Отця, і Сина і Святого Духа!

Дорогі брати і сестри!

Одним з розповсюджених пороків сучасного суспільства є лихослів’я. Лайливці будуть судитися судом Божим разом з тяжкими грішниками. Апостол Павло у Посланні до Коринф’ян пише, що лихословці разом з п’яницями, блудниками, злодіями, лихварями Царства Божого не успадкують (1 Кор. 6, 10), якщо, звичайно, не покаються і не виправляться. Той же апостол, звертаючись до християн, говорить: «Ніяке гниле слово нехай не виходить з уст ваших, а тільки добре» (Еф. 4, 29).

Особливо грішать ті люди, які ображають ближніх так званим «матірним словом». Один святитель сказав, що «матірним словом» хулиться священне ім’я матері. Першою матір’ю для християн є Пресвята Богородиця. В особі апостола Іоана Богослова Господь Ісус Христос, терплячи смертні муки на хресті, всиновив своїй Матері весь християнський рід. І з того часу Церква іменує Пресвяту Богородицю Матір’ю роду християнського. Друга мати — це та жінка, яка народила нас, дала нам життя і виховала. Без неї ми не існували б, не знали б цього прекрасного світу і не раділи б життю. Третя мати — це земля, яка дає всім нам, з благословення Божого, їжу, одяг та житло. Як можна хулити найдорожче, найсвященніше ім’я — матері?

Треба утримувати свій язик від лихослів’я, треба викорінювати з свого життя цей злий звичай. Якщо «за всяке пусте слово, яке скажуть люди, вони дадуть відповідь у день судний» (Мф. 12, 36), то про гниле слово нема чого і говорити. Послухайте, що говорить Премудрий Соломон: «Благословенням праведників місто йде угору, устами грішників — занепадає» (Пр. 11, 11).

Значить, через нечестивих лихословів руйнуються міста і села. Найбільшою карою за «матірне слово» для людини є позбавлення благодаті та благословення Божого.

Святитель Григорій Двоєслов, який написав літургію Ранішосвячених Дарів, яку Церква здійснює у дні Великого посту, розповідає про один випадок, який стався у Римі в VI ст. Приклад цей стосується лихослів’я і Божої кари за цей гріх. Один мешканець Рима мав маленького сина, якого він любив і балував. Надмірні пестощі довели хлопчика до того, що він перестав утримуватися від вимовляння лайливих слів. Як тільки що-небудь не подобалося йому, він починав лаятись. Він дійшов до такого стану, що став хулити лайливими словами ім’я Боже, ікони та інші священні речі. У той час стався в Римі мор, і хлопчик побачив, як до нього підступили біси, щоб узяти його грішну душу. Побачивши їх, хлопчик за­кричав і, звертаючись до батька, став умовляти і просити його відігнати їх. Батько запитав сина: «Дитя моє! Що ти бачиш?» Він відповів: «Ось прийшли біси і хочуть взяти мене». Потім він став лаятись поганими словами і в ту ж мить помер. Так Господь покарав людину за лихослів’я.

Бували випадки, коли Бог раптово посилав на лайливця оніміння, як кару за цей гріх.

Лихослів’я не личить будь-якій культурній людині, тим більше — християнину, не кажучи вже про священика. Часто лихослів’я є результатом гніву. Але трапляються люди, які вживають лайливі слова несвідомо. Вони так засмітили свою мову, що не можуть висловити думку без гнилих слів. Вони стають для них словами-паразитами. Ох, як небезпечно людині доводити себе до такого стану!

Соромно чути, коли лихословить чоловік, але вдвічі непристойніше, коли гниле слово виходить з вуст жінки.

Апостол Павло, повчаючи християн, каже: «Лихослів’я, і марнослів’я, і кощунство не пристойні вам» (Еф. 5, 4), тобто нам, християнам. Тому той, хто заражений цим огидним пороком, повинен викоренити його і не оскверняти лихослів’ям не тільки вуста, але і слух.

Амінь!

Слово про користь вина і про шкідливість пияцтва

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Вино, як і усе, що створене Богом для нашої користі, є добро, бо «всяке творіння Боже добре, — говорить апостол Павло, — і ніщо не погане, коли приймається з подякою» (1 Тим. 4, 4). І в книзі Буття пишеться: «І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре» (Бут. 1, 31). «Вино корисне для життя людини, якщо будеш пити його помірно, що за життя без вина? Воно створене для веселощів людям. Відрада серцю і втіха душі — вино, споживане вчасно й помірно», — говориться у книзі премудрості Ісуса, сина Сирахового (Сир. 31-33).

Вино, вживане вміру, веселить сумного і підкріплює немічного. Тому і до св. Тимофія апостол Павло писав: «Надалі пий не одну воду, а вживай небагато вина, заради шлунка твого і частих твоїх недуг» (1 Тим. 5, 23). В іншому ж посланні той самий апостол пише: «Не впивайтеся вином» (Еф. 5, 18). Бо одна справа — пити вино, інша — упиватися вином. До пияцтва призводить не саме вино, а — нестримане серце, неробство, часті бенкети, компанії, надмірні частування, спілкування зі злими і розбещеними людьми. Від частого й посиленого винопиття народжується погана звичка, що переходить у пристрасть.

Пияцтво буває причиною багатьох гріхів. Воно породжує сварки, бійки з наступними кровопролиттями і вбивствами, ґвалтування жінок, лихослів’я, блюзнірство, ганьбу, надокучливість і ображання близьких. Пияцтво привчає брехати, лестити, грабувати і викрадати, щоб було за що задовольнити свою пристрасть. Воно розпалює гнів і лють. Пияцтво призводить до того, що люди валяються у багні, як свині, — одним словом, робить людину твариною, словесного — безсловесним.

У п’яниці змінюється не тільки внутрішній стан, але й зовнішній вигляд. Неприємно бачити п’яного чоловіка, а особливо п’яну жінку. Святий Іоан Золотоустий говорить: «Диявол нічого так не любить, як розкіш і пияцтво, оскільки ніхто так не виконує його волю, як п’яниця».

П’яна людина здатна на будь-яке зло, піддається всіляким спокусам. Той, хто пригощає вином п’яницю, сам стає учасником усіх його беззаконь, оскільки твереза людина не здатна вчинити те, що робить п’яний. Якщо у тверезої людини жевріє хоч мала іскра розуму, то у п’яної вона зовсім гасне. Якщо тверезого і вабить іноді потяг до беззаконня, то совість його повстає і відводить від цього. У п’яної людини похіть перемагає, а совість слабне. Жінки-п’яниці приносять шкоду не лише собі, але й своїм невинним дітям, тому що порок пияцтва через гени передається прийдешньому поколінню.

Пияцтво паралізує волю людини, доводить її до такого стану, що вона не може самостійно звільнитися від цього пороку. Часто трапляються випадки, коли алкоголіки у непритомному стані вмирають без надії на спасіння. За цю загибель душі удаваний благодійник, який пригощав алкоголіка, буде осуджений Богом, тому що той, хто відкриває дорогу до загибелі людини, стає винуватцем цієї загибелі.

Пияцтво буває причиною не тільки душевних, але й фізичних страждань. Воно віднімає у людини здоров’я і спричиняє численні хвороби. Написано у Біблії: «Проти вина не показуй себе хоробрим, бо багатьох погубило вино» (Сир. 31, 29). Пияцтво призводить до убозтва і злиденності. «Працівник, схильний до пияцтва, — не розбагатіє» (Сир. 19, 1). Вино віднімає славу і добре ім’я, призводить до неслави і ганьби.

П’яниця руйнує сім’ю, приносить страждання дітям, батькам і друзям, а у ворогів викликає ус­мішку. Яку б посаду не обіймав п’яниця, він приносить суспільству багато бід.

Юним не можна дозволяти пити нічого хмільного, тому що юні швидше звикають до пияцтва, ніж дорослі; і чого вони навчаться в юності, до того матимуть пристрасть все життя. Не можна дозволяти їм товаришувати з п’яницями і розпусниками. І досягнувши зрілості, без потреби не слід пити вина. Не можна забувати, що від цієї згубної пристрасті важко звільнитися. І багато людей від неї гине душею й тілом.

Від пияцтва необхідно лікуватися. Проте, як свідчить медицина, п’яницю можна вилікувати тільки у тому випадку, коли він сам того забажає і докладе до цього всіх зусиль. Якщо ж воля п’яниці настільки одряхла, що він не здатний примусити себе відмовитися від вина, медицина йому не допоможе. У таких випадках єдиною надією на порятунок від пороку пияцтва залишається Бог. Треба прикликати в молитвах всесильну допомогу Божу.

У «Троїцьких листках» описується випадок, що трапився з якоюсь Марією Гордієвою. Вона розпові­дала наміснику Троїце-Сергієвої лаври архимандриту Крониду про себе таке: «Мій чоловік, — говорила вона, — після одруження не припиняв вести нетверезе життя. Весь вільний час він проводив у п’яних безумних оргіях. Одного разу, перебуваючи у невимовній скорботі, що доходила до відчаю, я сиділа одиноко у своїй кімнаті і вирішила прикликати на допомогу преподобного Сергія Радонезького. Я палко молилася йому, сльози лилися потоком. Раптом бачу: вся кімната моя осяялася неземним світлом. У цьому світлі йде до мене предивний старець невимовної духовної краси і доброти… Підійшовши, він по-батьківськи тепло сказав мені: «Заспокойся, раба Божа Маріє! Молитва твоя почута, і твій чоловік більше нетверезим до тебе не прийде». Я вклонилася йому в ноги. Він мене благословив і став невидимим. Через кілька хвилин після цього видіння пролунав у нашій квартирі різкий дзвоник. Я відчинила двері і побачила чоловіка. Але він зовсім не був таким буйним, яким приходив раніше. Увійшовши до передпокою, він опустився переді мною на коліна, заридав і став просити у мене пробачення за своє безумне життя і муки, заподіяні мені. Після цього він зробився невпізнанним, зовсім тверезим і достойним. Тридцять п’ять років нашого подальшого подружнього життя я прожила з ним у мирі і злагоді».

Так, браття і сестри, слізна щира молитва врятувала людину від пороку пияцтва. Хто страждає від цієї пристрасті, той повинен докласти всіх зусиль: мобілізувати свою волю, використати медицину, а головне, звернутися із сердечною молитвою до Бога, і Господь врятує від пияцтва.

Амінь!

Слово проти духовної спокуси і зарозумілості

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Останнім часом з’явилося чимало людей, які гадають, що вони начебто мають особливу близькість до Бога. Як правило, це люди манд­рівні, без певних занять. Вони зазвичай розповідають про свої видіння, намагаючись переконати слуха­чів, щоб ті вірили їм, як посланцям Божим. Від них можна почути: «Гос­подь звелів зробити те-то»; «Бо­жа Матір сказала зробити те-то». Усе це вони роблять для свого прославлення, а не на славу Божу. Усі вони перебувають у звичайній духовній самоомані.

У духовній самоомані можуть бути не лише ті, хто відкрито видає себе за Божих обранців, але також і ті, хто думає про себе, що вони кращі за інших, як думав про себе фарисей, коли говорив, що він не такий, як «інші люди». «Пощусь двічі на тиждень, десяту частину віддаю з того, що придбав», — і таке інше. Як гріх, так і духовна самоомана однаково віддаляють людину від Царства Божого. Треба боротися з особистими гріхами і в той же час не впадати у духовну самооману.

Преподобний Григорій Синаїт говорить, що духовна самоомана має три головні причини: гордощі, заздрощі бісів і попущення Боже за­для покарання. Гордощі народжуються у душі марнославної людини. Їй хочеться бути вищою за інших, розумнішою, навіть святою. Біси заздрять, коли християнин-подвижник досягає успіхів у благочесному житті. Вони намагаються спрямувати душу такого подвижника хибним шляхом. Самооману, що породжена заздрощами бісів і гордою зарозумілістю, Бог карає попущенням — відданням до влади диявола. Іноді Господь полишає подвижника навіть до смерті. І все це Бог попускає для того, щоб упокорити подвижника, і не тільки подвижника, але і всяку людину, що впала у духовну самооману. Як правило, явні грішники не впадають у духовну самооману. Вони і без того знаходяться у владі диявола. Трапляються випадки, коли і невинних Господь віддає на тортури бісам, заради їхнього ж спасіння, яке досягається через смирення.

Зараз багато молодих людей потрапляє у тенета диявола, який вводить їх в оману, використовуючи ім’я Ісуса. Не слід при цьому забувати слова Господа нашого Ісуса Христа: «Не всякий той, хто говорить: Господи, Господи, ввійде в Царство Боже».

Православному християнинові треба знати, що іноді люди, які перебувають у стані духовної самоомани, можуть пророкувати. Але ці пророцтва походять не від Бога, а від бісів. Біси не знають майбутнього, а що самі роблять або чого вчать злих людей — вбити чи вкрасти, — те і проголошують через своїх віщунів.

Справжні подвижники-християни постяться, щоб смирити свою плоть; здійснюють молитвений подвиг, щоб просвітити свій розум і очистити серце; зв’язують язик мовчанням, щоб уникнути найменшого приводу для образи Бога і ближнього; вистоюють церковні служби і здійснюють діла благочестя, щоб постійно думати про небесне і вічне; читають про життя і страждання Христа, щоб пізнати свою гріховність і любов Божу до людини і збільшувати незлобивість.

Але, з іншого боку, ці ж самі чесноти і благочестивий спосіб життя можуть заподіяти душі більшої шкоди, ніж гріховне життя. Самі собою чесноти і благочестивий спо­сіб життя святі, але деякі християни використовують їх не для свого спасіння, а лише для самопрославляння і самозвеличення. Роблячи добрі справи, вони виконують свою волю і волю диявола і не підкоряються волі Божій.

Диявол, який бачить, що ці християни збочили з правильного шляху, не тільки не заважає їм успіш­­но чинити ці подвиги, але й зміцнює їх у суєтних думках. Вважаючи свої зовнішні діла благочестя вельми достойними, вони думають, що досягли Царства Божого, і, запишавшись цим, починають осуджувати інших. Після цього вже немає можливості, щоб хто з людей навернув таких на шлях смирення, крім особливого втручання Божого. Скоріше навернеться на путь смирення явний грішник, ніж християнин, який укрився під покровом видимих чеснот і впав у духовну самооману.

Джерело духовної самоомани не сама доброчинність, а диявол. Як гор­дість є причиною духовної самоомани, так смирення є вірним засобом запобігання духовній самоомані.

Духовна самоомана — це пошкодження людської природи брехнею. Тому схильність до духовної самоомани притаманна всім людям. Наші праотці спокусились, тобто визнали неправду істиною, прийнявши під личиною істини неправду. Найбільшою помилкою є визнавати себе вільним від спокуси. Усі знають, що лестощі — це обман, і все ж вони приємні нам.

Зарозумілість складається з хибних понять і відчуттів. Людина, яка заражена зарозумілістю, не здатна пізнати себе. Їй дуже важко критикувати свої вчинки, тим більше — думки і почуття.

Боротьба з духовною самооманою і зарозумілістю — це дуже важкий вид духовної боротьби, і без допомоги Божої неможливо перемогти цей вид гріха. Будемо молитися, щоб Господь врятував нас від духовної самоомани і зарозумілості.

Амінь!

Про самолюбство та духовну самооману

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Хто любить себе неправдивою любов’ю, той самолюбець. Це виявляється у тому, що людина усе робить заради себе, хоча зроблене нею часто суперечить заповідям Божим. «Немає отрути, сильнішої за отруту аспида, і немає зла, страшнішого від самолюбства», — говорить преподобний Ісакій Єрусалимський.

Рідною сестрою самолюбства є зарозумілість. Зарозумілість — це сліпота душі, що не дозволяє їй бачити свою неміч. Якщо ти маєш багато заслуг, не знаєш за собою нічого поганого і вважаєш себе гід­ним Царства Божого, знай, що ти далекий від нього.

Зарозумілість — це наша духовна неміч, що ду­же важко помічається і усвідомлюється. Вона закри­ває ті двері, через які входить в нас благодать Божа.

Не дивно, що диявол спокушає людину до гріха, але дивно, що приваблює він через доброчесність. Бо де не може він перемогти зліва, там перемагає справа; де не може перемогти гріхами, там перемагає добрими справами. Кого не може перемогти нечистотою, того перемагає чистотою, вклавши людині у свідомість гордість за чистоту. Цю ворожу підступність угледів преподобний Іоан Ліствичник. Він говорить так: «Лисиця прикидається сплячою, а біс доброчесним; перша — щоб схопити курку, другий — щоб занапастити душу; не жаль, якщо хто за нечистоту буде у пеклі, жаль з чистою душею піти в геєну». Якщо диявол не може перемогти кого-небудь обжерливістю і пияцтвом, то перемагає постом. Це про них говорить Господь у Євангелії: «Потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони» (Мф. 6, 16). Однак не такого посту бажає Господь. Не дивно, що п’яниці і ненажери підуть на муки; дивно і гідно жалю, коли тим же мукам буде підданий і високорозумний посник. Не дивно, що обважнілий плотолюбець з товстим черевом не може втиснутися у тісні небесні врата, але дивно і гідно жалю, коли хтось висушив і змучив своє тіло довгим стримуванням, але так само не зможе пройти у небесні врата. Грішник не ввійде у Царство Небесне, тому що він грішник, а праведник може не увійти через своє самовихваляння і гордість. Християнин не повинен ухилятися ні вліво — тобто впадати у гріхи, ні вправо — тобто не брати на себе зайві подвиги, щоб не впасти у гордість і зарозумілість. Йти треба царським шляхом, тобто дотримуватися помірного способу життя і не впадати у зарозумілість.

«Осоружний Господеві кожен гордий серцем», — говорить Премудрий Соломон (Пр. 16, 5). Поки людина перебуває у сліпоті зарозумілості, вона думає про себе, що робить все правильно і розумно, а насправді усі її вчинки і помисли — одна лише само­омана. Така людина подібна до сліпого, який, хоча і весь у багні, а думає, що він чистий; хоча і збився з дороги і заблукав, одначе думає, що йде правильним шляхом. Ця духовна сліпота тим страшна, що людина її не помічає.

З яким піднесенням апостол Петро завіряв, що не відречеться від Господа, а коли дійшло до діла, відрікся від Нього, та ще й тричі. Такою є наша неміч. Не треба бути самовпевненим і, вступаючи у боротьбу з внутрішнім і зовнішнім ворогом, слід покладати надії на Господа. Бо, як говорить пророк Давид: «Коли Господь не будує дому, дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, дарма пильнує сторожа» (Пс. 127, 1). Однак, покладаючи надії на Господа, не треба опускати рук. Допомога від Господа приходить через наші зусилля і, з’єднуючись з ними, робить їх незборимими. Не буде цих зусиль, не буде й допомоги Божої.

Однак якщо людина самовпевнена, а отже, потребує допомоги Божої, ця допомога теж не прийде. Зарозумілість є хвороба нашої душі, хвороба така сильна і тяжка, що ставить людину в ряд духів злих, ворожих Богові. Самолюбство і зарозумілість завжди з’єднані з тонким, часто непомітним ненависництвом до ближнього.

Щоб уникнути цієї хвороби духу, треба свій дух смиряти й упокорювати через богоугодну печаль, що народжується від усвідомлення нашої гріховності. «Серцем скорботним і смиренним Ти (Боже) не погордуєш» (Пс. 50). Треба всіляко намагатися виганяти з себе самолюбство і зарозумілість, у якому б вигляді вони не були в нас присутніми.

Амінь!

Опубліковано: 23.10.2014.