«Наша Парафія»

Поява святих — це результат подвигу Христа Спасителя

Неділя 1-ша, всіх святих
(Мф. 10, 32-33, 37-38; 19, 27-30)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні на завершення усіх великих свят, — на честь і славу світлоносного Воскресіння Христового, славного Вознесіння Його на небо і послання від Отця Святого Духа на апостолів, — свята Церква урочисто святкує пам’ять усіх святих, що догодили Богу, які торжествують на небі велику перемогу Переможця смерті і пекла, нашого Спасителя — Господа Ісуса Христа.

Всі святі — це благословенний наслідок страждань, смерті і воскресіння втіленого заради нашого спасіння Сина Божого. Це благодатні плоди зішестя Всесвятого Духа Божого і перебування Його в Церкві Христовій. Всі святі — це первістки викупленого кров’ю Христовою і оновленого благодаттю Духа Святого людства, яких привів до Бога Отця Ісус Христос. Воіс­тину достойне завершення великих свят церковних.

Яким дивним світлом віри і надії, якими різноманітними чеснотами, якими величними подвигами любові й самозречення сяють вони, як зірки на церковному небосхилі!

Ось лік святих патріархів і праотців, які вірили Божественним обітуванням про пришестя Спасителя світу і жили як «странники і пришельці» на землі.

Ось лік святих пророків, що провіщали пришестя Христове, викривали пороки і нечестя свого народу, готували через покаяння народ до зустрічі грядущого Господа, загрожували судом і Божим покаранням нерозкаяним грішникам і за це терпіли від своїх сучасників ганьбу, муки і гоніння.

Ось лік святих апостолів, які, залишивши все, пішли за Христом і серед спокус, страждань і переслідувань проповідували світу Євангеліє Христове. Просвітивши світ своєю проповіддю, вони перетерпіли скорботи, біль і смерть.

Ось лік святих мучеників, які за сповідання віри Христової, за вірне виконання заповідей Божих були піддані різноманітним жорстоким стражданням і в невимовних муках віддали своє життя за Христа.

Ось лік святих пастирів і святителів, які словом і ділом, вченням і життям своїм навчали і навчають живої віри у Христа і побожного життя, які своїми богомудрими писаннями витлумачили Слово Боже, а своєю ревністю у вірі й своїми подвигами в боротьбі з єресями утвердили істину православного вчення святої Церкви, які покладали душі свої за паству свою.

Ось лік преподобних мужів і жон, які своїми дивовижними подвигами і доброчинством в монастирях, лісах і пустелях засвідчили, до якого рівноангельського життя і духовної досконалості може підняти людину віра у Господа Ісуса Христа і благодать Святого Духа.

Ось лік святих праведників, які жили у цьому гріховному світі, але були не від світу цього і жили не духом цього світу, а серед житейських турбот створили свої душі й серця храмом Духа Божого.

Свята Церква урочисто святкує пам’ять усіх святих, щоб надихнути нас уподібнюватися їм у вірі й благочесті, щоб засвоювати їхній спосіб життя, наслідувати їхні думання і почуття, їхню непохитну твердість у виконанні заповідей Божих, їхню святу ревність в охороні й очищенні себе від усякої скверни плоті й духу через сльози покаяння, молитовними подвигами і постійною працею.

Через деякий час і ми з’явимося у світ духів, серед праотців і отців, що відійшли від нас. Як постанемо ми перед лицем прославлених Богом праведників, коли виявимося через своє життя недостойними їх святої спільноти? Вони скажуть нам: «Хіба ми не були подібними до вас людьми? Хіба не піддавалися ми різноманітним спокусам і випробуванням? Хіба вам не надана була благодать Святого Духа? Хіба ви ніколи не читали і не чули про Святе Писання, яке може кожного настановити до спасіння?» Так будуть вони викривати і посоромлять наші лінощі й нашу байдужість до нашої вічної долі, і станемо ми беззахисними перед судом правди Божої.

Звернімо увагу на самих себе і порівняймо своє життя з дивними подвигами святих. Звичайно, знає Господь серед нас обранців Своїх, що догоджають Йому своїм праведним і святим життям. Ми не можемо приховувати від себе, що таких обранців стає в наш час все менше і менше. «Де отці святі, — жалівся у свій час преподобний Єфрем Сирін на зменшення і ослаблення подвигів благочестя, — де смирення, лагідність, безмовність, стриманість? Де богобоязні, некористолюбні, смиренні, благоугодні Богу, які в чистій молитві предстояли перед Богом, як ангели Божі, омиваючи землю солодкими сльозами розчулення? Нема нині між нами їхніх чеснот, немає їхніх подвигів. Нема нині між нами їхньої стриманості, немає їхнього благочестя. Нема любові до Бога, співстраждання до братів наших, але всі ми жорстокі, горді, ненависні один до одного. Всі шукаємо честі, всі любимо славу, всі користолюбні, непокірні, готові до марнослів’я, а до молитви ліниві».

Всі святі мали ту ж саму немічну плоть, що і ми; зазнавали тих же спокус, що і ми; нерідко спотикались у житті, як і ми; але все це перемагали силою своєї доброї волі, а найбільше — силою благодаті Святого Духа.

У славному сонмі ми бачимо святих усякого звання і стану, всякого віку і статі. Є серед них такі, що спасались у тяжких подвигах апостольства, мучеництва, пустельництва, але є й такі, що угодили Богові, живучи у світі сімейним життям, серед звичайних життєвих турбот. Є серед святих і такі, що раніше були великими грішниками, але вони спаслись і догодили Богу вірою, покаянням і довготерпінням.

Кожен повинен обрати собі із сонму святих взірець для уподібнення — за станом своєї душі і своїм званням — і йти по цьому шляху, щоб догодити Господеві й знайти спасіння душі і Царство Небесне. Бог хоче, щоб усі ми спаслися і прийшли до пізнання істини. Хоч ми живемо у зовсім інших умовах, ніж наші предки, але Бог може допомогти нам спастись і в наш час. Від нас вимагається добра і наполеглива воля. Ми повинні обрати, живучи на землі, царство святих.

Будемо ж молити Бога, Його Пречисту Матір і всіх святих, щоб вони допомогли нам, слабким і немічним, бути разом з ними, прославляючи Милосердного Бога Отця, і Сина, і Святого Духа.

Амінь!

Про різницю між Законом Божим і Благодаттю Божою (Євангелієм)

Неділя 2-га, всіх українських святих.
(Мф. 4, 18-23)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

У Євангелії від Іоана сказано: «Закон був даний через Мойсея; а благодать і істина через Ісуса Христа сталися» (Ін. 1, 17). Тут Закон Мойсея проти­ставляється Євангелію.

Під Законом мається на увазі, передусім, десять заповідей. Закон наказує людині, що вона повинна робити і чого робити не слід. Євангеліє проповідує відпущення гріхів, благодать Божу і здійснене Ісусом Христом спасіння. Яка різниця між ними? Закон вчить, що робити і від чого відвертатися, але не дає благодатної сили для виконання цього. Євангеліє обіцяє, і не тільки обіцяє, але й дарує благодать Святого Духа, яка очищає гріхи людини.

Закон вказує на гріх; як каже апостол Павло: «Законом пізнається гріх» (Рим. 3, 20). Закон звину­­­­­вачує грішника, провіщає йому гнів Божий (Рим. 4, 15), вражає прокляттям і засуджує його (Гал. 3, 10), але не зцілює від гріха. Євангеліє очищає людину від гріха, втішає тих, хто боїться гніву Божого, обіцяючи їм вічне блаженне життя.

Закон необхідний тим, хто не має страху Божого, — неправедним, нечестивим, аморальним людям, яких треба устрашити і привести до покаяння. «Вже й сокира біля кореня дерева лежить: бо всяке дерево, що не приносить доброго плоду, рубають і кидають в огонь», — каже св. Іоан Предтеча (Мф. 3, 10). Євангеліє проповідується тим, хто засмучується, кається у своїх гріхах і чекає милості Божої. Тому Христос каже, що «Він (тобто Бог Отець) помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем» (Лк. 4, 18).

Бачите, браття і сестри, до кого звернене Євангеліє зі своєю утіхою — не до блудників, не до перелюбників, не до злодіїв, не до тих, які крадуть та які живуть беззаконно. До речі, їх нема в храмі Божому. Вони знаходяться в інших місцях і до Бога не звертаються з покаянням. Це їх стосується Слово Боже: «Страждайте, плачте і ридайте; сміх ваш нехай обернеться на плач, і радість — на печаль» (Як. 4, 9). Коли вони покаються, тоді для них Євангеліє буде втіхою і відрадою, як цілющий пластир для рани. Чимало з вас у храмі Божому відчули благість Божу на собі.

І все ж, до кого звернене Євангеліє? До грішників, але не до всіх, а тільки до тих, хто роз­каюється у своїх гріхах; до грішників, які звернулися до Бога і бояться суду Божого, до пригнічених печаллю, до тих, хто шукає милості Божої і зі смиренням чекає відпущення гріхів. Як бачимо, спочатку пропонується покаяння, а потім — Євангеліє, тобто блага вість. Без покаяння Євангеліє не допоможе. Євангеліє приносить нам радість і втіху. Але для чого ця радість тим, хто не засмучується і не уболіває через свої гріхи?

Євангеліє проникнуте духом милості й покірливості. Якщо правда, а у цьому можна не сумніватися, що людина більше відгукується на ласку, ніж на страх; на лагідність, ніж на суворість, на поблажливість, ніж на насильницьке вимагання, то ніде ми не знайдемо більшої благодаті, милості й всепрощення, ніж у Євангелії.

В Євангелії ми читаємо, що утруджені й обтяжені нечистою совістю закликаються Христом, щоб одержати заспокоєння (Мф. 11, 28). З Євангелія ми знаємо, що Бог, Який піклується про птахів, квіти і трави, Своє піклування про людину простягає так далеко, що і волосина з голови людської не падає без Його волі. Євангеліє вчить нас, що Отець Небесний любить нас і приходить до людини з чистим серцем, щоб створити в ній Свою обитель. Євангеліє переконує нас, що Господь не відкинув покаяння митаря, не зневажив сліз блудниці, прийняв звернення Закхея. З Євангелія ми знаємо, що Господь відхилив пропозицію учеників послати вогонь на місто, яке не прийняло Христа, коли сказав: «Не знаєте, якого ви духу», прийняв сердечне волання розбійника і молився на хресті за Своїх розпинателів.

Однак з цього не можна робити висновок, що поблажливість Божа простягається до послаблення і байдужості до гріха. Ні! Милість Божа посилається тільки людині, яка кається і шукає виправлення. А людина, що закореніла у ненависті й злобі, не може користуватися благодаттю Божою і відчути її у своєму серці. Коли люди неосвічені й жорстокосерді кажуть, що у такому-то храмі немає благодаті, — не вірте. Благодать Божа перебуває у всякому православному християнині, який жадає цієї благодаті.

Євангеліє має в собі благодатну силу, яка спонукає людину до добродійництва. Євангеліє переконує людину, що без добрих справ неможливо удостоїтися блаженства та Богопізнання, що любов є основа і зміст духовного життя, що добро треба любити і творити його, навіть якщо за нього ми будемо гнані.

Амінь!

Люди! Шукайте насамперед Царства Божого

Неділя 3-тя
(Мф. 6, 22-33)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь наш Ісус Христос, знаючи нашу пере­більшену прив’язаність до матеріальних благ, на­вчає нас, щоб ми насамперед турбувались про прав­диве благо, яким є Царство Боже. Він говорить: «Шу­кайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33). Він не забороняє тур­боту про земні блага, але на перше місце Господь ставить духовні цінності, тобто Царство Боже.

Чому ми повинні насамперед піклуватися про духовні цінності? Тому що вони незмінні й ведуть лю­дину до блаженства. Духовні цінності визначають наше місце у вічності. Заслугами Сина Божого, Господа нашого Ісуса Христа, для нас приготовано на небі «осель багато» (Ін. 14, 2), в яких і ми, подібно до ангелів, просвітлимось «як сонце» (Мф. 13, 14) і бу­демо вічно насолоджуватися такими благами, яких й око наше не бачило, і вухо не чуло, і на серце людині не приходило (1 Кор. 2, 9). Ці блага, що належать до Царства Божого, нам треба більше цінувати, ніж світські, тілесні насолоди, і до них намагатися набли­жатися всією душею, щоб після смерті вічно блажен­ствувати.

Звичайно, людина може все це відкинути і не думати про грядуще Царство, не мріяти про життя після смерті. Бог дав людині свободу, і вона вільна обирати як своє сучасне, так і майбутнє.

Коли Господь сказав: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам», то Він мав на увазі не тільки загробне життя, а й земне. У земному житті духовні цінності мають також пер­шорядне значення, тому що вони визначають сенс життя. Бог — істота вседовершена і всеблаженна. Він є любов, радість, мир, джерело всякої» утіхи. І тільки га людина, що наближається до Нього, може насо­лоджуватися правдивою радістю, заспокоєнням і блаженством. Той, хто став храмом Духа Божого, хто має Бога в своєму серці, той завжди відчуває в душі мир, повне задоволення життям і духовну радість. Христос сказав: «Царство Боже», — а значить, і бла­женство, — «всередині вас є» (Лк. 17, 21).

Як можна придбати Царство Боже? Які треба застосувати засоби? Відповідь на це запитання дає Сам Господь. Він говорить: «Шукайте ж спершу Царст­ва Божого і правди Його». Це означає, що хто хоче стати спадкоємцем Царства Божого, той повинен шу­кати Його правди: виправдання перед Богом, яке да­рується віруючим через заслуги Христа Спасителя. Цю правду — виправдання — ми можемо здобувати, коли будемо жити праведно і побожно. Всесвятий Бог вселяється Своєю благодаттю тільки в тих, хто на­магається уподібнитися Йому своєю праведністю. Тільки таким людям Бог дарує духовні блага: мир і радість у Святому Дусі. Пророк Давид говорить, що міцний мир буває тільки у тих, хто любить Закон Бо­жий, і тільки праведні будуть радіти (Пс. 118, 165).

Хіба можуть насолоджуватися миром і духовно радіти наші сучасники, які тільки й думають про те, якими б правдами чи неправдами накопичити для себе якомога більше грошей, грабуючи інших; або яка може бути духовна втіха у тих, хто тільки й мріє про плотські насолоди, спиртні напої, а ще гірше — про наркотики. Невже ви думаєте, що ті, хто зібрав незаконно великі гроші, має душевний мир і спить спокій­но? Чому ці багатії оточили себе охоронцями? Вони ходять по землі й бояться тіні, вони не впевнені, що їх всюди не підстерігає смерть.

Цар Саул, коли прогнівав Бога своїми беззакон­нями, не знаходив спокою навіть на висоті свого пре­столу і томився станом своєї душі. Також і цар Да­вид, коли впав у гріхи блудодіяння і вбивства, не відчу­вав у собі миру духовного, а звинувачений своєю совістю викликнув: «Нема миру в костях моїх від лиця гріхів моїх» (Пс. 37, 4). А ап. Павло навпаки, перебу­ваючи у в’язниці в кайданах, радів у своїх страждан­нях (Кол. 1, 24). Царство Боже, що в серці людини, може дарувати радість і в стражданнях, а беззакон­ня не приносять втіхи ні колишнім царям, ні сьо­годнішнім багатьом можновладцям.

Якщо ми будемо дбати про духовні скарби, то Господь пошле нам, окрім духовних благ, і земний добробут. «Шукайте ж спершу Царства Божого і прав­ди Його, — говорить Спаситель, — і все це додасться вам», тобто ви будете мати й матеріальний добробут. Земні блага є результатом духовного, праведного життя.

Отже, хочете, браття і сестри, не розлучаючись зі світом і з його благами, жити по-євангельськи? Ця справа можлива і не тяжка. Одного тільки треба до­тримуватися: потрібне для земного життя робіть, але без шкоди і без гріха, а там, де гріх, того цурайтеся і всіляко уникайте. Бережіться всього, що заважає вам жити побожно і благочесно.

Всяку справу треба починати з благословення Божого. Не забувайте звертатися до Бога з молит­вою про допомогу. Від своєї праведної праці виділяй­те частину на благодійні справи, бо поруч з вами хо­дять люди знедолені. Не гордуйте у щасті й не падай­те духом у нещасті. І Бог буде з вами; Отець Небес­ний нагородить вас і земними благами. Та чи багато треба благочестивій людині, щоб бути задоволеною своїм життям? Побожна людина звикла всю надію покладати на Бога, якщо у неї і немає повного дос­татку земних благ, вона задовольняється тим, що є. Вона впевнена, що коли Бог не залишив її без Своєї допомоги, то Він не залишить і її дітей.

Незадоволення існуючим станом речей харак­терне для тих, хто занурився повністю у світський спосіб життя. Такі люди звикли до розкоші й виконан­ня всіх своїх бажань. Вони ніколи і нічим не задоволь­няються. У них немає Бога в душі, тому всі надії вони покладають на своє багатство і гоняться за ним усі­ма силами, забуваючи слова Христа Спасителя: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12, 20). Скільки багатий не має, а постійно думає: мало.

Праведники теж незадоволені своїм станом. Вони бачать себе грішниками, а хочуть бути подібни­ми до Христа. Вони змагаються за духовні скарби, а не за земне багатство.

Життя християнське саме по собі просте, не­складне, зрозуміле для кожної людини і в той же час блаженне. Тяжким воно стає для тих, хто не звик жити по-Божому, хто покладає надію лише на себе. Таким людям християнський спосіб життя здається тяжким. Треба раз і назавжди вирішити жити по-християнськи, за заповідями Божими. Можна жити і в цьому світі й досягнути нагороди з великими подвижниками. Пре­подобний Макарій Єгипетський говорить: «Бог не ди­виться, чи діва хто, чи заміжня; чернець чи мирянин, а шукає тільки сердечної тяги до добрих діл. Зроби таке волевиявлення, і спасіння близько біля тебе, хто б ти не був і де б ти не жив».

Не будемо ж забувати заповідь Господа нашо­го Ісуса Христа: «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33).

Амінь!

Богообраний народ — це ті, хто вірить у Христа Спасителя

Неділя 4-та
(Мф. 8, 5-13)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Один римський сотник просив Господа нашого Ісуса Христа про зцілення свого слуги. Господь сказав йому: «Я прийду і зцілю його» (Мф. 8, 7). Але сотник припав до ніг Христових і сказав: «Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою, але промов тільки слово, і видужає слуга мій» (Мф. 8, 8). Уже одне це свідчить, що сотник, будучи язичником, твердо вірив у Божественну всемогутність Ісуса Христа, в той час як і кращі з юдеїв не вірили в Нього. Тому Господь, почувши такі слова сотника-язичника, звернувся до людей, що йшли за Ним і сказав: «І в Ізраїлі не знайшов Я такої віри» (Мф. 8, 10). Христос був здивований простою і твердою вірою сотника і нагородив його за це зціленням слуги.

Яким добрим, смиренним і простим був сотник у своєму благанні за свого хворого слугу. «Я прийду до тебе», — говорить Господь, а сотник каже: «Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою, але промов тільки слово». Далі сотник пояснює свої міркування. Він говорить: «Мої слова і накази виконують, а Ти Бог Всемогутній, Ти привів світ із небуття в буття Словом Своїм, Ти все утримуєш і керуєш всім творінням, тому достатньо одного Твого творчого слова, і хвороба покине мого слугу».

Ми знаємо, як поводилися юдеї з Христом Спасителем, коли Він жив і спілкувався з людьми на землі. Багато з них не вірили в Божество Ісуса Христа, по- всякому тлумачили Його слова і Його чудеса. Говорили, що Він обманює народ, силою бісівською творить чуда, нарешті, засудили Його на страждання і смерть.

І в цьому немає нічого дивного. Юдеї втратили віру, яку мав Авраам. Вони хоч і залишалися нащадками Авраама, але тільки за плоттю, а не за вірою. Авраам же став родоначальником богообраного народу не тому, що юдеї були кращими за інші народи, а тому, що вони зберігали істинну віру, в той час коли інші народи впали в ідолопоклонство. Втративши віру в Христа Спасителя, тобто у те, що зробило їх богообраним народом, юдеї зрівнялися з іншими язичницькими народами, хоч і не повною мірою.

Одного разу Ісус Христос сказав юдеям: «Не хваліться тим, що ви діти Авраама, Бог може з каменя створити дітей Авраама». Ми бачимо, що слова Христа не розійшлися з ділом. Сотник-язичник — у духовному розумінні — був тим каменем, з якого Він створив сина Авраама. Сотник став сином великого патріарха за свою віру, яка за силою була подібна до Авраамової віри. Тому сотникова віра здивувала навіть Христа. Хіба це не диво: «камінь» стає сином?!

В зв’язку з цією подією Господь сказав юдеям: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу і заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному, а сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 8, 11-12).

Якщо Господь сказав, що сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну через те, що юдеї втратили віру, не прийнявши Ісуса Христа як Сина Божого, то чи не вчинить Він так само з християнами, які прийняли хрещення, називають себе іменем Христа, а належної віри не мають? В цьому відношенні вони подібні до тих юдеїв, про яких говорив Господь. Юдеї звинувачували Христа в тім, що Він сотворив Себе Сином Божим. А скільки ми зустрічаємо таких християн, які були свого часу хрещені, а потім втратили віру, як давні юдеї, і тепер не вірять ні в Христа Спасителя, ні взагалі в Бога. Як ви думаєте, чи не скаже Господь таким християнам, як колись юдеям: «Сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну».

В наш час багато колишніх атеїстів після довгих часів невір’я або віри у «світле комуністичне майбутнє», як той євангельський сотник, відчули в душі глибоку віру і перемінили спосіб життя. Ми бачимо у храмах багато молоді, молодих сімей. Це результат того, що вони отримали дар Божий — віру. Це ті сини і дочки, про яких говорив Господь: «Багато прийдуть зі сходу і заходу і возляжуть… у Царстві Небесному».

На жаль, є й така молодь, і її не так мало, яка, шукаючи живої віри, пішла не тією дорогою, тобто такою дорогою, яка не веде до Царства Божого. Маються на увазі тоталітарні секти. Щоправда, там для молоді багато привабливого: читають Святе Писання, співають духовні пісні, роздають гуманітарну допомогу і навіть інколи виліковують п’яниць і наркоманів. Керівники тоталітарних сект постійно говорять тим, хто до них приходить, а точніше, тим, кого вони заманили: «Прийміть у своє серце Ісуса, Він вас любить». Господь дійсно любить кожного з нас, бо ми Його творіння. Але справа тут не в тім, що нас любить Ісус Христос, а в тім, що спокушена молодь приймає в своє серце і в голову не Ісуса, а керівника секти, якому підкоряється більше, ніж Богу. Так відбувається підміна Царства Божого царством земним, заради якого юдеї відкинули Ісуса Христа.

Батьки, діти яких потрапили в тоталітарні секти, добре знають, на кого перетворились їхні діти. По-перше, молодь, що потрапила в секти, втратила свободу мислення, тобто той дар Божий, яким від­різняється людина від тварини. По-друге, керівники сект вимагають від своїх членів десятину прибутку. Дітей примушують виносити з дому цінності, продавати квартири батьків, щоб утримувати секту матері­ально. Ось в яке царство заманюють молодь керівники сект.

Молодь іде в секти тому, що там християнство, так би мовити, «легше», ніж у православній Церкві. Православна Церква вимагає тяжкої праці над собою, вимагає боротьби з власними гріхами. Вона закликає до смирення, до терпіння і до інших християнських чеснот. А вони даються нелегко. Часто християни падають під натиском спокус, але потім піднімаються і йдуть до Христа, до Царства Божого. Недаремно Господь сказав, що Царство Боже досягається силою, і ті, хто докладає зусиль, досягають його. Сектанти обирають легший і привабливіший шлях, але веде він не в Царство Боже, до якого закликає Господь.

З усього цього треба зробити для себе висновок, що не всяка віра приводить до Царства Божого. Юдеї мали віру в якесь земне царство, а Господь відкинув їх від Себе, а точніше — вони відкинули Сина Божого. Так і сьогоднішні сектанти сповідують віру, але не ту, що веде до Царства Божого. Необхідно мати віру сотника, що сказав Христу Спасителю: «Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою, але промов тільки слово». Маючи таку віру, людина не буде чинити зла, вона не піде за зціленням до шахраїв, а буде звертатися з молитвою до Того, Хто має владу над усім творінням, Хто лише одним словом може зціляти і душу, і тіло. Богу нашому слава на віки віків.

Амінь!

Про реальне існування бісів і способи їх вигнання

Неділя 5-та
(Мф. 8, 28-9, 1)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні в Євангелії розповідається про вигнання бісів із двох біснуватих людей, які вийшли із гробових печер Гергесинського краю. Вони були настільки люті, що ніхто не насмілювався проходити тим шляхом, де вони знаходились.

В Євангелії говориться про біснуватих, про вигнання бісів, про вселення їх, з дозволу Ісуса Христа, в стадо свиней і загибель стада у морі, і далі про прохання жителів міста Гадари, щоб Господь покинув їх, і про те, як Він переправився на другий берег і прибув до Капернаума (Мф. 8, 28-34; 9, 1).

Історія сама по собі зрозуміла. Вона, насамперед, свідчить про реальне існування бісів, або злих духів. В наш час багато людей, і серед них християни, переважно протестантських конфесій, не вірять в буття злих духів. Господь Ісус Христос вчить, що біси існують реально як особистості. Про це свідчить Євангеліє.

Біси шкодять людям. Вони намагаються відвести людей від Бога і залучити їх до свого царства, підпорядкувавши їх своїй злій волі. Єдинородний Син Божий Господь наш Ісус Христос прийшов у світ, щоб зруйнувати діла диявола і перемогти його зі всім його воїнством. Ап. Іоан Богослов говорить: «Заради цього і явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола» (1 Ін. 3, 8).

Господь вигнав бісів із двох гадаринських біснуватих і тим самим засвідчив, що має над ними владу. Та й самі біси визнавали, що Він має над ними таку силу, бо просили Його дозволу ввійти у стадо свиней. Якщо злі духи просили дозволу Господнього, то це означає, що без волі Божої вони не можуть вселятися не тільки в людей, а навіть і в тварин.

Біснуваті були у всі віки, є вони і в наш час. Але треба відрізняти психічнохворих людей від біснуватих. Психічнохвора людина має пошкоджену психіку, а біснувата — має в собі іншу істоту, тобто біса. Медицина може лікувати психічнохворих людей, а виганяти злих духів їй не під силу.

Господь дав владу виганяти злих духів апостолам та іншим святим мужам. Про цей дар Божий яскраво свідчить історія Христової Церкви.

Одного разу, це було після Преображення на горі Фавор, Ісус Христос зцілив біснуватого, якого привів до нього нещасний батько. «Господи, — благав він. — Помилуй сина мого; бо він на новий місяць біснується і тяжко страждає, бо часто кидається в огонь і часто у воду. Я приводив його до учеників Твоїх, та вони не змогли зцілити його» (Мф. 17, 15-16). Ісус Христос, вигнавши біса, зцілив юнака. Тоді апостоли запитали: чому вони не змогли вигнати злого духа? Господь сказав: «Через невір’я ваше… Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом» (Мф. 17, 20-21).

Слова Ісуса Христа свідчать, що не всі його послідовники, тобто не всі священнослужителі, ченці й миряни можуть виганяти бісів, а тільки ті, які мають непохитну віру, постяться і моляться.

В наш час деякі священики і ченці беруть на себе велику відповідальність виганяти злих духів, не маючи твердої віри, без посту і молитви. Таким екзерцистам треба пам’ятати випадок, описаний в книзі «Діянь свв. апостолів», коли сім синів юдейського первосвященика Скеви намагалися через заклинання ім’ям Ісуса, Якого проповідував Павло, виганяти злих духів. Злий дух сказав: «Ісуса знаю, і Павло мені відомий, а ви хто такі?» І кинувся на них чоловік, в якому перебував злий дух, і, подолавши їх, узяв над ними таку силу, що вони нагими й зраненими втекли з дому того» (Діян. 19, 15-16).

Хто хоче взяти на себе подвиг вигнання злих духів, той повинен спочатку стати високодуховною людиною, мати тверду і непохитну віру, постійно молитись і поститись. При цьому не шукати своєї слави, а слави Божої, а тим більше — не робити це за гроші.

Вигнання злих духів — це дар Божий. І той, кому Бог дав цей дар, повинен використовувати його без будь-якого користолюбства. Господь сказав: «Задарма одержали, задарма давайте» (Мф. 10, 8).

Злі духи не можуть вселятися в людину без попущення Божого, тобто без дозволу Його. Про це повинен знати кожен християнин. І нікому не треба впадати у відчай, якщо трапиться в житті зустрітися з таким явищем. Бог переміг диявола і має над ним повну владу. Бог попускає вселятися злим духам, Бог і зціляє людей. Треба мати міцну віру. Віруючій людині все можливе, сказав Господь (Див.: Мф. 17, 20).

Злі духи вселяються рідко в кого, а спокушують всіх без винятку. Диявол спокушував навіть Самого Господа нашого Ісуса Христа. Спокуси бувають найрізноманітніші, але всі вони спрямовані на те, щоб схилити людину до гріха. Тому ап. Павло радить всім нам прийняти повну зброю Божу, щоб протистояти підступам диявольським. Він говорить, що — перш за все візьміть щит віри, яким зможете погасити всі розпечені стріли лукавого, підпережіть себе істиною, одягніть на себе броню праведності і візь­міть меч духовний, яким є слово Боже (Еф. 6, 13-17).

Отже, дорогі браття і сестри, будемо намагатися викорінювати зі свого серця усі пристрасті, і всякий гріх, і всіляке зло, щоб не дати в собі місця дияволу. «Не давайте місця дияволові,» — говорить ап. Павло (Еф. 4, 27). А ап. Яків додає: «Противтеся дияволові, і він утече від вас» (Як. 4, 7).

Амінь!

Про безгрішність і Божественність Ісуса Христа

Неділя 6-та
(Мф. 9, 1-8)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Oдного разу принесли до Ісуса Христа розслабленого, який лежав на постелі. «І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої! При цьому деякі з книжників говорили собі: Він богохульствує. Ісус же, бачачи помисли їхні, промовив: навіщо ви думаєте лукаве в серцях своїх? Бо що легше — сказати: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань і ходи? Та щоб зна­ли ви, що Син Людський має вла­ду на землі прощати гріхи. Тоді гово­рить розслабленому: встань, візьми постіль твою та йди у дім твій. І той устав, узяв постіль свою і пі­шов у дім свій. Народ же, побачивши це, здивувався і прославив Бога, Який дав таку владу людям» (Мф. 9, 2-8).

Читаючи цей уривок та інші місця Святого Євангелія, ми несамохіть вияв­ляємо, що Ісус Христос здивував усіх Своїм життям і діями й залишився у сучасників Своїх в образі неземної іс­тоти. Безгрішне життя нашого Спасителя, життя «без плями і пороку», жит­тя святе, величне і досконале виклика­ло подив і захоплення.

Віддавна прославлені поети створю­вали безсмертні поеми, билини, траге­дії та драми; історики залишили після себе життєписи великих полководців, подвижників, героїв чи злочинців; письменники створили найпіднесеніші й найнижчі образи чоловіків і жінок, але жоден з них не дав нам опису такого Сина Людського, про якого можна було б справді разом з Пилатом сказати: «Це — Чоловік!» (Ін. 19, 5).

Ісус Христос — напрям Його думок, спосіб Його життя, характер Його дій — назавжди залишиться великим здивуванням для людей усіх часів. Найкращі літературні критики, ознайо­мившись з Євангелієм, ставили і став­лять перед собою запитання: хіба міг людський розум придумати такий об­раз Христа? Хто з людей міг створити образ, який є сукупністю і зібранням усіх людських досконалостей? Якби Христос не був такою особистістю і не жив саме таким життям, то звідки у простих неграмотних галилейських ри­балок могло виникнути бажання ство­рити такий незрівнянний образ лю­дини?

Від створення світу і до наших днів минули тисячоліття, а Господь наш Ісус Христос, за словом Святого Пись­ма, лишається Тим Самим і вчора, й сьогодні, й навіки. Ісус Христос лиша­ється для всього людства втіленням усіх чеснот і всіх позитивних якостей людини. Його людинолюбство — без­межне, Його милосердя — невичерпне, Його віра — непохитна, Його любов — незбагненна, Його знання Отця Небес­ного і єдність з Ним — невимовні, Йо­го слухняність волі Отця — до хресної смерті, Його проникнення в потреби і в усі запити людської душі — разюче, Його розуміння нашої грішної приро­ди — дивовижне, Його прощення роз­каяних грішників — неповторне. Тому не слід дивуватися, що найкращі уми людства, які знали людей з їхніми чеснотами й пороками, ознайомив­шись з життям Христа, схилялися пе­ред нашим Спасителем.

Ісус Христос, як історична особа, жив серед людей не лише благочести­вих, а й вороже до Нього настроєних: серед упереджених скептиків, які пиль­но стежили за Ним, прислухалися до Його слів, приглядалися до Його дій, роблячи все це з єдиною метою — зви­нуватити Його в чомусь. Бажаючи упіймати Його на слові, вони ставили Йому лукаві й підступні запитання, але ніхто з них не міг виявити в Ньому чогось гріховного.

Усі ці противники були неодноразо­во посоромлені Христом. Вони збен­тежено визнавали, що життя Ісуса Христа було чистим і сповненим Боже­ственної мудрості. Суперечки з книж­никами, законниками, фарисеями, іродіанами і саддукеями завжди закінчу­вались їхньою поразкою. На запитан­ня, які ставив Господь Своїм против­никам, «ніхто не зміг відповісти Йому ні слова», а після пояснень, які вони мали від Нього на свої запитання, «ніхто вже не смів запитувати Його» (Мф. 22, 46). Життя Христа справді було життям «повним благодаті й істини»! (Ін. 1, 14). Люди, слухаючи Його, «дивувалися словам благодаті, що виходили з вуст Його» (Лк. 4, 22). Ісус Христос не боявся го­ворити людям істинну правду, але в Його правді не було ні глузування, ні грубощів, ні злісної критики, ні прини­ження чи осудження.

Життя Христа було життям любові до Отця Небесного і людей. Його лю­бов до Отця була доведена беззасте­режною слухняністю: «Він був слухня­ним аж до смерті, і смерті хресної». Йо­го любов до людей була доведена голгофською жертвою. «Він, будучи багатим, став убогим заради вас, щоб ви збагати­лися Його убогістю» (2 Кор. 8, 9). Він «показав на ділі, що, полюбивши Сво­їх, які були в світі, до кінця полюбив їх» (Ін. 13, 1). Бо «немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). А Христос помер за нас, «що були колись відчу­женими й ворогами, за схильністю до лихих діл» (Кол. 1, 21).

Життя Ісуса Христа було сповнене лагідності й смирення. Він Сам сказав про Себе: «Прийдіть до Мене… і на­вчіться від Мене, бо Я лагідний і сми­ренний серцем, і знайдете спокій ду­шам вашим» (Мф. 11, 28–29). Христос явив нам такі надлюдські властивості, що ми без найменшого вагання спові­дуємо Його Сином Божим. Він Сам називає Себе Сином Божим, і ніхто з нас не може суперечити цьому. Бо діла Його свідчать, що Він істинний Бог.

Христос не мав у Собі ні най­менших проявів гріховності, притаманних усім смертним людям. Він ні­коли не грішив і тому ніколи ні в чому не каявся. Саме Його зачаття було без­грішним, бо Він народився від Духа Святого і Марії Діви.

Будучи Богочоловіком, Ісус Христос називав Себе «Сином Людським», але ніколи й ніде не ста­вив Себе врівень з усіма людьми і не зараховував Себе до грішників.

Візьмімо для прикладу первоверховного апостола Павла. Яке у нього було усвідомлення власних немочей і недосконалостей, скільки в ньому було відчуття покаяння, яку він мав гостру потребу в молитві про себе з боку за­снованих ним церков (Рим. 15, 30; 2; Кор. 1, 11; Флп. 1, 22). Апостол Павло розгля­дав себе як «першого з грішників» (1 Тим. 1, 15). Хрис­тос же жив так, що наприкінці Свого земного слу­жіння міг звернутися до Своїх против­ників зі сміливим запитанням: «Хто з вас викриє Мене у гріху?» (Ін. 8, 46), і у відповідь не почув ні найменшого заперечення.

Згадаймо ніч, коли Ісус Христос сто­яв один перед Своїми суддями, які заздалегідь винесли Йому смертний ви­рок. Було опитано багато свідків, але жоден з них не міг представити юдей­ському первосвященику Каяфі та синедріону нічого такого, що можна бу­ло б поставити Йому за провину. Ли­ше уявне богохульство було підста­вою для неправедних судей засудити Його на смерть. Пилат, який хотів знайти в діях Ісуса Христа хоч би яке пору­шення закону, заявив привселюдно: «Я не знаходжу в Ньому ніякої провини». Іуда, який спостерігав за Христом протягом трьох років та бачив Його святе життя, мусив сповідувати­ся перед первосвящеником, що він «зрадив кров невинну».

Перебуваючи в такому беззаконному і нечестивому оточенні, відданий на по­сміх та обплювання, Ісус Христос на­віть за таких обставин зберігав душев­ний мир. Його погляд не затьмарював­ся злістю, а з Його вуст не вийшли ні слова погрози, ні крики прокляття. «Коли Його лихословили, Він не лихо­словив взаємно; страждаючи, не по­грожував, а передавав те Судді Пра­ведному» (1 Пет. 2, 23).

Надзвичайно важливо підкреслити, що єванге­лісти одержали відомості про Христа не з других рук і писали про Нього, «не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його ве­личі» (Див.: 2 Пет. 1, 16-19). Вони писали «повісті про цілком відомі серед них події» (Лк. 1, 1). Тільки вони могли писати так: «Про те, що було від по­чатку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, — бо жит­тя явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке бу­ло в Отця і явилося нам» (1 Ін. 1, 1-2).

Особистість, яка має такі властиво­сті душі й такий вплив на людські ду­ші, повинна бути Особис­тістю Божест­венною. Такого висновку дійшов один з великих мислителів, вільнодумець Жан-Жак Руссо, який написав: «Якщо життя і смерть Сократа — жит­тя і смерть мудреця, то життя і смерть Ісуса — життя і смерть Бога». Цього ж висновку доходили кращі мислителі всіх сторіч. Багато які з них міркували так: якщо все те, чого Хри­стос вчив, ким Він був і що Він звершував, виходило від теслі з Назарета, Ісуса, а не від Христа, Сина Божого, тоді особистість Христа лиша­ється незбагненною таємницею.

«Хто Цей?» — запитувало, прийшовши в рух, все місто, коли Христос урочисто увійшов на молодому віслюкові до Єрусалима. «Хто Цей?» — запитують до цього часу «співпитальники віку цьо­го» і не бажають прийняти єдино пра­вильну відповідь, відповідь Бога, Який виголосив на Йордані і на Фаворі: «Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте» (Мф. 3, 17; 17, 5). Чому так важливо мати правильну відповідь на запитання: «Хто — Ісус Христос?» Тому, що від правильної відповіді і нашого правильного ставлення до Христа залежать сенс нашого земного життя і наша вічність. «У Ньому було життя, і життя було світлом людям» (Ін. 1, 4). «І нема ні в кому іншому спасіння, бо немає іншого іме­ні під небом, даного людям, яким належа­ло б спас­ти­ся нам» (Діян. 4, 11-12). «Хто вірує в Сина Божого, має свідчен­ня в собі самому; хто не вірує Богові, той робить Його неправдомовцем, бо не вірує в свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого» (1 Ін. 5, 10). Амінь!

Про значення віри для спасіння

Неділя 7-ма
(Мф. 9, 27-35)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Після воскрешення дочки Іаіра Ісус Христос вийшов з його дому, і натовп народу рушив за Ним. Раптом з цього натовпу почувся крик: «Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!» (Мф. 9, 27). Господь продовжував іти, ніби не звертаючи уваги на це благання. В дійсності ж Він випробовував віру тих, хто кричав і називав Його сином Давидовим, тобто Месією — Христом. Коли Господь увійшов у дім, ті, що кричали в натовпі, наблизилися до Нього. Це були двоє сліпих. Вони стали просити Ісуса Христа, щоб Він зцілив їх від сліпоти і повернув їм зір. Перш ніж виявити Свою всемогутність і милосердя, Господь запитав їх: «Чи віруєте, що Я можу це зробити?» Вони говорять Йому: «Так, Господи!» Тоді Христос доторкнувся до очей їхніх і сказав: «За вірою вашою нехай буде вам» (Мф. 9, 28-30). Переконавшись у вірі сліпих, Господь, Який із небуття створив Всесвіт, повернув їм зір силою Своєї всемогутності. Багатьом сліпим Христос повертав зір, і кожного разу Своє повеління супроводжував доторканням до їхніх очей. З цього треба зробити висновок, що таке доторкання було необхідним для того, щоб сліпі, які не бачили Ісуса Христа, могли краще усвідомити, що зцілив їх саме Він, оскільки зір повертався до них в ту саму мить, коли доторкався до них Господь. І відкривалися очі їхні.

В дні земного життя Ісуса Христа в Ізраїлі було багато хворих, що потребували втручання всемогутньої сили Божої, але Христос зціляв не всіх, а тільки тих, що мали віру. Тому Він після кожного чуда неод­мінно говорив: «Віра твоя спасла тебе».

Віра для духовного життя людини необхідна, як для тіла повітря. Без віри душа духовно вмирає. Ми з’єднуємося з Богом через віру. Віра є підґрунтям для молитви. А якби ми не вірили, то ми не могли б молитися.

Природа, або сутність, віри залишається незмін­ною у всі віки. Вона одна і та сама у всі часи. В чому її сутність? Бог сказав Аврааму: «Через рік прийду, і у тебе буде син, якого народить тобі твоя дружина Сара». А їй у той час було 84 роки. Авраам міг не повірити, бо в такому віці жінки не народжують — це протиприродно. Авраам повірив. Хіба він повірив у безглуздя? Ні! Він був переконаний у тому, що Бог, Який словом створив небо і землю, може дати повеління, і неплідна жінка народить сина. В цьому і полягає сутність віри.

Сліпі, які благали Христа повернути їм зір, мали таку ж саму віру, як і Авраам. Вони були впевнені, що достатньо Господу сказати слово, і вони побачать світло. Римський сотник свою віру висловив такими словами: «Господи, промов тільки слово, і мій слуга стане здоровим». Згадаймо віру Нафанаїла, якому Христос сказав: «Я бачив тебе під смоковницею». Про те, що відбулося під смоковницею, знав лише сам Нафанаїл. В особі Ісуса Христа Нафанаїл упізнав Всемогутнього Бога, тому і виявив свою віру словами: «Ти — Син Божий, Ти — Цар Ізраїлів!» (Ін. 1, 49).

Сутність віри у всіх людей одна і та сама. Проста людина, службовець, священнослужитель, інтелігент і вчений мають загальну для всіх віру. Віра однієї людини може відрізнятися від віри іншої лише за своєю силою, твердістю і переконаністю. Господь сказав, що, коли будете мати віру розміром з гірчичне зерно і скажете цій горі: пересунься, станеться так, як ви хочете. Цими словами Христос хоче запевнити нас, що віра може творити неможливе.

Коли ми звертаємося до Бога з благанням допомогти нам у тій чи іншій біді або зцілити хворобу за допомогою медицини чи безпосереднім Божим втручанням, нам треба мати євангельську віру — тверду і непохитну. Тільки в такому випадку Христос скаже і нам: «Віра твоя спасла тебе». А коли людина нібито вірує і в той же час сумнівається, вона не отримає того, чого просить. Не тому, що Бог не виявляє Свого милосердя, а через наше невірство. Одного разу, відповідаючи на запитання батька, чому ученики Христа не могли вигнати злого духа з його сина, Ісус сказав: «Через невір’я їхнє».

Віра є дар Божий, і ним не треба нехтувати. Це — скарб, дорожчий за будь-які матеріальні цінності. Доводиться зустрічати в наш час людей, які скаржаться на відсутність в їхніх душах віри. Віру неможливо придбати шляхом логічних доказів. На життєвому шляху ми зустрічаємо віруючих вчених, інтелігенцію і простих людей. В той же час ми бачимо в нашому середовищі невіруючих представників усіх верств сус­пільства. Віра залежить не від освіти, а від Бога. Хто хоче збагатити свою душу вірою, той нехай просить цей дар у Бога; і Бог безумовно дарує йому, тому що Бог хоче, щоб усі люди спаслись і прийшли до пізнання істини.

Спасительною вірою може бути тільки правдива віра, тобто віра в Істинного Бога, у Тройці славимого, а не в облудних богів, які в дійсності не є богами. В наш час існують люди, які поклоняються лжебогам, серед них, наприклад, рунвірівці — ці новітні ідолопоклонники, а також шанувальники східних культів, всі ті, хто відкидає Сина Божого, Який з’явився на землю у плоті.

Чому така віра не тільки не приводить до Бога, а й приносить шкоду людині? Тому що не можна вірити неправді. Якщо ви вірите астрологам, ви вірите брехні. Тільки Бог знає наше теперішнє і майбутнє. Зірки не можуть знати нашої долі, бо вони творіння Боже, а не Божество.

Той, хто вірує у вищий розум, той теж глибоко помиляється. Віра у вищий розум — це своєрідний пантеїзм, уже давно осуджений історією. Цей гріх розповсюджений серед вченої інтелігенції. В усі віки вчена людина, якою б вона не була геніальною, була обмежена знаннями. Вона не Бог, тому часто помиляється.

Вірувати можна тільки в Бога, і ні у що інше, крім Нього. Ми віруємо в Господа нашого Ісуса Христа, тому що Він є наш Істинний Бог. Своє Божество Він засвідчив тим, що одним словом повертав зір сліпим, воскресив дочку Іаіра і сотворив багато інших чудес, які свідчать, що Він перемагає закони природи, Він прощає гріхи, Він переміг смерть. Все це властиве Богові нашому, Який створив небо й землю і все, що в них.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж вірити тільки в істинного Бога Отця, і Сина, і Святого Духа, і до Нього звертатись у молитвах. Йому слава на віки віків!

Амінь!

Треба завжди молитися Богу перед вживанням їжі

Неділя 8-ма
(Мф. 14, 14-22)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Чи обов’язково треба молитися перед вживанням їжі? Більшість віруючих у наш час не моляться перед їжею і тим самим засвідчують, що не вважають за потрібне молитися перед вживанням їжі. У той же час вони називають себе християнами, тобто заявляють, що вони вірують в Ісуса Христа і намагаються уподібнюватися Йому. Кожен християнин повинен прагнути уподібнюватися Христу, про що виразно говорить ап. Павло: «Ставайте подібні мені, як я Христу» (1 Кор. 4, 16).

Як же чинив Господь наш Ісус Христос? Чи звертався Він з молитвою до Отця Небесного перед вживанням їжі? Євангеліє свідчить, що перед важливими діями Господь звертався з молитвою до Бога Отця. Так, наприклад, перед тим як нагодувати у пустелі 5 тисяч чоловіків, крім жінок і дітей, п’ятьма хлібами і двома рибинами, Ісус Христос «підняв очі на небо, благословив» (Мф. 14, 19) і тільки після цього розломив і дав ученикам хліби, щоб вони роздали народу. Звернення до Отця Небесного і прославлення Його, тобто молитва, — ось що передувало цій благодатній трапезі.

Дехто може заперечити і сказати, що це була молитва перед чудом, коли Господь створив надприродне дійство — п’ятьма хлібами і двома рибинами нагодував таку велику кількість людей. А хіба щоразу, коли ми вживаємо їжу, не відбувається диво?! Коли хліб та інші продукти харчування підтримують наше життя, перетворюючись на кров, тіло, нерви, кістки, мозок, — хіба це не є диво?!

Їжа — це дар Божий. Їжа — це життя, а життя є дійсно дар Божий, бо ніхто не має влади над своїм життям. І як не пояснювала б наука причини смерті людини, Владикою життя і смерті залишається Бог. Саме тому перед таким важливим актом як вжи­­вання їжі, а вона дає нам життя, обов’язково треба молитися Богу. Вживання їжі — це своєрідне священне дійство. В монастирях під час трапез читають Святе Письмо або Житія святих. За трапезою не дозволяється розмовляти. Народні звичаї теж не дозволяють за столом порушувати тишу. Все це свідчить про те, що вживання їжі — важлива дія у повсякденному житті. Чи не заради їжі працює людина?

«В поті лиця твого їстимеш хліб твій», — сказав Бог першим людям, які згрішили перед Ним. Саме тому, що вживання їжі є таким важливим дійством у житті людини, перш ніж сісти за стіл, обов’язково треба помолитися Богу. Коли ученики запитали Спасителя, як треба молитися, Господь дав молитву, яку ми називаємо молитвою Господньою, або «Отче наш». В цій молитві є такі слова «Отче наш.., хліб наш насущний дай нам сьогодні». Що це значить? Це значить, що насущний хліб треба просити у Бога кожного дня.

Їжа може бути не тільки джерелом життя, але й джерелом хвороб і навіть смерті. І ми всі це добре знаємо. Тому треба просити Бога, щоб наша їжа не стала причиною хвороби. Нестриманість у їжі, тобто надмірне її вживання — є гріх з моральної точки зору, і веде вона — ця нестриманість — до хвороби. Якщо у когось не вистачає духовної сили для стриманості в їжі, треба молитися Богу, щоб Він дарував її. Не випадково і медицина виступає за здоровий спосіб життя, за культуру в споживанні їжі.

Продукування їжі залежить не тільки від землі, а й від людської праці. Праця землероба ніколи не завершилась би успіхом, якби Господь не посилав своєчасно на його ниву дощ і сонячне тепло. Саме це мав на увазі Господь Ісус Христос, коли сказав, що Отець Небесний посилає дощ і сонце праведним і грішним. Та землероб не міг би й працювати, якби Господь не дарував йому сили для праці.

І всі ми хіба мали б усе потрібне для життя, якби Господь не дарував одному душевну доброту, другому міцні тілесні сили, третьому гарну освіту, четвертому благодійників. Значить, все від Бога: чи свій, чи чужий хліб ми їмо. Тому кожна людина, ким би вона не була, повинна молитися Богу перед споживанням їжі та після неї.

Хто молиться не механічно, не абияк, а з увагою і благоговінням, той через молитву закликає благословення Боже на свою їжу, тому споживає її з користю для свого здоров’я. Молитва робить їжу не тільки корисною, а й приємною. З молитвою і проста їжа стає кращою за вишукані страви багачів і черевоугодників.

Не уподібнюйтесь, браття і сестри, тим, хто, сідаючи за стіл, не молиться Богу. Перед вживанням їжі обов’язково треба молитися. Бо і Христос Спаситель молився. А ми — християни, і нам у всьому треба уподібнюватися Христу. Перед вживанням їжі треба читати молитву «Отче наш». Хто її не знає, тому необхідно вивчити. У крайньому випадку можна уважно з благоговінням перехреститися перед вживанням їжі, при цьому думкою звертаючись до Бога. Господь прийме і таку молитву.

Амінь!

Історичний шлях Церкви Христової — буремне море

Неділя 9-та
(Мф. 14, 22-34)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Кожне євангельське читання повинно утверджувати нашу віру в Ісуса Христа, Сина Божого, і давати нам настанову, як жити і чим керуватися у цьому гріховному і розбещеному світі.

Ось і сьогоднішнє євангельське читання розповідає про те, як Ісус Христос після чудесного насичення п’ятьма хлібами і двома рибинами п’яти тисяч народу наказав апостолам сісти в човен і переправитися на інший берег Галилейського озера, а Сам піднявся на гору помолитися на самоті.

Коли човен був уже на середині озера, яке називали також морем, подув сильний вітер, піднялася буря, хвилі били човен. Опинившись вночі на морі серед бурі, апостоли перелякались. На світанку, коли вже почало сіріти, вони побачили постать, яка йшла по воді, подумали, що це привид, і зі страху закричали. Ісус Христос зараз же заговорив до них і сказав: «Заспокойтесь! Це Я, не бійтеся».

Гарячий у своїх душевних поривах Петро, у якого дії випереджали думку, звернувся до Вчителя: «Господи! Якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді». Христос сказав йому: «Прийди!» І ап. Петро пішов по воді до Христа. А потім, коли почав розмірковувати над тим, як це він — людина — іде по воді, а навколо здіймаються хвилі, віра вгасала, його охопив сумнів, і він став тонути. Жах охопив ап. Петра, і він закричав: «Господи, спаси мене!» Ісус Христос простяг руку, підтримав ап. Петра і сказав: «Маловіре! Чого ти засумнівався?» Потім вони обидва увійшли в човен, і буря стихла.

Яка ж була реакція, як зреагували на цю подію апостоли? Вони підійшли до Христа, вклонилися Йому і сказали: «Воістину Ти Син Божий» (Мф. 14, 21-33).

В цьому євангельському оповіданні, крім опису історичної події із земного життя Ісуса Христа, прихований глибокий таємничий зміст. Святі отці порівнюють човен, на якому ученики Христові цілу ніч боролися з бурею, — з Церквою, море — з гріховним світом, а бурю — з гоніннями на Церкву. Протягом майже 2000-літньої історії не було такого більш-менш тривалого періоду, щоб Церква Христова відчувала мир і спокій. Були гоніння на Церкву, виникали єресі й розколи. Всередині самої Церкви йшла боротьба за владу. Церкву використовувала держава у своїх політичних цілях. Ось і тепер православна Церква в Україні розділена на частини. Іде боротьба за побудову єдиної в Україні православної Церкви. Але, незважаючи на різноманітні бурі на церковному терені, Господь ніколи не залишав Своєї Церкви і не може її покинути, бо Він є Глава цієї Церкви. Ми не можемо забути недавню історію нашої святої Церкви за часів державного атеїзму, коли храми руйнувалися, духовенство і ченців розстрілювали або відправляли на заслання. В ті роки християни, як ті апостоли, не бачили ніякого порятунку.

Але як колись Христос Спаситель заспокоїв бурю на морі, так і в наш час той же Христос, Син Божий, поклав край гонінням на Церкву.

А зараз, крім внутрішньої боротьби в Українському Православ’ї, піднялася буря тоталітарних сект, які руйнують людські душі під зовнішньою видимістю служіння Христу. Господь попереджав Своїх послідовників: «Якщо вам скажуть що ось тут Христос, не вірте, бо прийдуть лжехристи і лжепророки». Горе тим молодим людям, які підпадають під вплив чужих нам закордонних проповідників. Вони опиняються в таких тенетах, від яких майже неможливо звільнитися.

Буря на морі символізує також бурю пристрастей, що хвилюють людське серце, бурю сімейних негараздів, хвилю небезпечних обставин у нашому житті. Всі ці труднощі християнин може перемогти, але за Божою допомогою. В тяжких обставинах життя треба звертатись до Бога. Син Божий, Який врятував ап. Петра, що потопав, може допомогти в біді й кожному із нас. Але для цього треба мати міцну віру. Ап. Петро йшов по воді доти, доки мав віру, а коли засумнівався, то став тонути. Так буває і в нашому житті. Коли ми живемо з Христом, постійно пам’ятаємо про Нього, звертаємося до Бога з молитвою, Він обов’язково дасть нам внутрішню благодатну силу, і ми будемо безбоязно йти по життєвому морю і не потонемо. А якщо в наше серце закрадеться сумнів у Божому Провидінні, у Його всемогутності й любові до нас, а ще гірше — в Його бутті, в такому випадку ми неминуче потонемо в розбурханому житейському морі. А в цьому морі чого тільки немає: і неправда, і блуд, і заздрість, і зрада, і ненависть, і яких тільки пороків не існує в гріховному світі. На своєму власному досвіді ми бачимо, як люди тонуть в гріхах і пороках, і ніхто не може визволитися від них, якщо не звернеться до нашого Спасителя, Господа Ісуса Христа. Він спас апостолів від загибелі, Він же може очистити від гріха і наші душі й дарувати нам душевний мир, здоров’я і радість.

Не треба забувати, що Ісус Христос, в Якого ми віруємо, є Істинний Бог наш. Немає в світі іншого Бога, крім Бога нашого. Для чого Христос наситив п’ятьма хлібами і двома рибинами 5000 народу? Навіщо Він втихомирив бурю на морі й спас утопаючого ап. Петра? Чому Він вигнав злих духів із біснуватих людей? Безумовно, зі Своєї любові до людей, до Свого творіння. Але Його любов безмежно більша, ніж ми можемо уявити. Син Божий прийшов у світ, щоб спасти грішників від гріха і смерті. А для цього людині треба увірувати у Свого Спасителя Ісуса Христа, треба уві­рувати в те, що Він може це зробити. Тільки Син Божий, тобто Бог, що створив всесвіт і людину із небуття, може спасти нас від гріха і смерті. Заради віри в Нього як Сина Божого Ісус Христос творив чудеса. Чудеса повинні були переконати людей, що Він — не тільки людина, а й Син Божий. Христос Спаситель говорив людям: «Якщо ви не вірите Моїм словам, повірте Моїм ділам». А Його ділами були чудеса, яких не творили навіть великі праведники — пророки. Через Свої чудеса Ісус Христос засвідчує, що Він — Владика всесвіту. Йому підкоряються і сили природи, і злі духи, Він зціляє хворих і воскрешає мертвих, Він прощає гріхи.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж вірити в Господа нашого Ісуса Христа, що Він є Істинний Бог наш, що Він любить кожного з нас, Він прощає грішників, що каються в своїх гріхах, Він допомагає всім, хто з вірою звертається до Нього. Йому слава на віки віків.

Амінь!

Слово проти диявола і злих духів

Неділя 10-та
(Мф. 17, 14-23)

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Євангельські читання дають нам привід говорити про буття диявола, про руйнівну смертоносну діяльність його.

І життя наше нинішнє настійливо вимагає, щоб ми усі дуже уважно поставилися до цієї теми. Бо незнання наше, або сором’язливе замовчування, або навіть і заперечення буття цієї страшної сили робить нас перед нею зовсім обеззброєними, і вона може вести нас, як овець на заклання, до загибелі.

Ми часто перестаємо розуміти, де світло і де темрява, де життя, а де смерть. Найбільшою перемогою злої сили, без сумніву, слід визнати те, що багатьом поколінням людей вона прищепила думку, що начебто диявола зовсім нема.

З певного часу, коли через нашу безтурботність і духовний сон ми позбулись покрова Божої благодаті, диявол постає перед нами в усьому своєму злобному вигляді, він виступає як жива відчутна дійова сила, і сила люта.

Господь застерігає усіх, хто живе на землі й ві­рує слову Його, і закликає до пильності, коли говорить: «Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба» (Лк. 10, 18).

А в іншому місці Священного Писання про диявола говориться: «І не знайшлося йому місця на небі. І в страшній люті зійшов він на землю», щоб ходити по ній, жити на ній і «рикати, як лев, шукаючи, кого б пожерти».

І став губитель-диявол «князем світу цього», а разом з ним оселились і панують на землі незчисленні полчища його поплічників.

Найперший і гіркий досвід диявольської влади випробували на собі наші праотці Адам і Єва. Стараннями диявола вони пізнали солодкість гріха і відчули гіркоту смерті. Його головним завданням була, є і буде боротьба з Богом за душі людей, а місце битви — серця людські.

Усе відбувається в серці: у ньому вміщується і безодня пекла й іскра віри. Нам з вами слід пильно вдивлятися в усе, що відбувається з нами і навколо нас. Потрібно знати своє серце, тому що незнання не виправдає нас у день Страшного Суду, який невідворотно наближається до землі. «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25, 41), — скаже Син Людський тим, хто не знав, хто не хотів знати.

А прикладів насильства бісівської сили над людьми у Священному Писанні багато: це і євангельський образ жінки, що була 18 років згорбленою (зв’язаною) від диявола; це і двоє одержимих, що жили у гробах (у могильних склепах), — вони розривали страшною бісівською силою куті ланцюги, якими намагались їх зв’язати; це і біснуватий, якого біс, бажаючи занапастити, кидав то у вогонь, то у воду, і багато інших прикладів.

І Господь, зцілюючи біснуватих, не визнавав біснування природною хворобою. Він прямо називав її винуватцями бісів і виганяв їх.

Ці приклади, через жорстокосердість і недоумство наше, не торкають наші серця, коли ми читаємо або чуємо про них. Одні думають, що це було «колись» і «десь там», інші мають зухвальство у глибині серця сумніватися у правдивості прикладі в з чужого життя, а деякі ідуть ще далі, невір’ям заперечують віро­гідність Божественного Писання.

А сьогодні вже не далекі приклади, а наше власне життя дає нам з вами відчути насильство, тиранію над нами — і самого диявола, і синів противлення, тобто людей, які стали виконавцями злої волі диявола на землі.

Вслухайтеся уважно в слова святого пророка Божого Ісаї. Чи не про нас і не про наш час говорить пророк, який жив за 759 років до Різдва Христового?

«Земля спустошена дощенту, пограбована до останку… Земля під своїми мешканцями споганіла, бо вони переступили закон, порушили устав, зламали завіт відвічний. Тому прокляття пожирає землю, і мешканці землі гинуть, людей зосталось мало… Зрадники зраджують, зрадники зраджують зрадливо!.. Земля розколеться на частини, земля здригнеться вельми. Земля хитатиметься, немов п’яний, гойдатиметься, мов халупа. І затяжіє її гріх над нею; вона впаде й не підведеться більше» (Іс. 24, 3-6, 16, 19-20).

Так, ці слова — про нас!

Це ми порушили Закон Божий!

Це ми порушили Його Завіт!

Це ми забули про Бога!

І наша матінка-годувальниця земля вже народжує одні лиш терни через злобу тих, що живуть на ній. І небо, яке колись дарувало людям дощ життя і плодоносну росу, сіє на наші голови хімічну отруйну вологу, і вітер Чорнобиля обпікає світ своїм смертоносним диханням. І розгул зла, лукавства і ворожнечі йде по землі.

І нема молитви, щоб залити цю пожежу зла, нема духовної сили, щоб відвернути загибель, яка наближається.

Невже усе це створила людина?

Ні, можливості людини обмежені, і строк її життя — 70, від сили 80 років; вона не встигає навіть усвідомити свого призначення на землі, як уже сходить у могилу. Немає у неї ні часу, ні сили, ні уяви посіяти стільки бід і зла, щоб вистачило на все людство.

Усе те мале зло, яке встигаємо скоїти ми, грішні люди, зводить докупи великий диригент — сатана, той, хто сіє в нас мале.

Він сіє мале і вирощує його у велике. І це називається таїною беззаконня. Таїна беззаконня все більше набирає сили саме тому, що послабшав наш опір їй.

У своєму спокушанні ми забуваємо Бога, забуваємо Небо, забуваємо вічність. На ґрунті повного занурення людей у плотське життя розростається всепоглинаюча розпуста.

Немовлята, зачаті у беззаконні, з’являються у світ хворими; від народження одержимі духом злоби, вони своїм лукавством часто перевершують дорослих. Підлітки в дурманних наркотиках шукають особливих відчуттів, часто знаходячи в них смерть. Юнаки і дівчата, не знаючи самого поняття невинності й чистоти, занурюються у болото такої грязюки, про яку подумати страшно і соромно говорити. Наркотичний чад для багатьох стає єдиним реальним життям. А гуркіт бісівського галасу, що увірвався у будинки наші з телевізійних екранів, приголомшив і задурив усіх від малого до дорослого, втягнув людей у вир пекельної круговерті, поневолюючи душі насиллям.

Ми, не замислюючись, добровільно впускаємо у свої домівки телевізійних чаклунів усякого роду і вчимося у них, як швидше і надійніше безповоротно загубити душу. Ланцюги, викувані з темряви гордощів, брехні й зарозумілості, все міцніше обплутують наші серця, зв’язують наш розум, наші руки, усе наше єство. Ми стаємо неспроможними ні до чого доброго. Світлий Ангел-Охоронитель стоїть осторонь, оплакуючи серця наші, які стали ареною бісівських ігрищ. Нормою життя стає — «ходи по трупах задавлених тобою, виривай шматок з чужого рота і плюй на всілякі заповіти».

А той ворог, що посіяв страшні плевели злоби і гордині лжеіменного розуму, він — людиновбивця споконвіку, брехун і батько брехні — милується плодами справ своїх.

Він досяг успіхів. Він переміг людей. І Бог тепер не стільки заперечується, скільки витісняється з серця людини різноманітними пристрастями і життєвими турботами.

Бог просто забутий.

«Сину, дай Мені твоє серце», — просить, кличе Господь.

Та де воно, наше серце? І чи ще є воно? Якщо і є, то нема у ньому місця для Бога, для світла і тиші, для миру і любові. Страшно нам від того, що Світло Боже відкриє нам страшний мотлох нашого серця.

Ми женемо Бога від себе і тікаємо від усього, що може виявити наше справжнє обличчя.

Та це знов і не ми, а все той же людиновбивця, який заводить нас усе далі й далі від спасіння, що приготоване людям Сином Божим. Ворог сам уже ввійшов у наше серце й заволодів ним.

Але не міг він цього зробити без нашої згоди. Премудрість Божа так створила людину, що без неї самої або проти її волі ні врятувати, ні погубити людину не можна.

І ми самі, відкидаючи Бога невір’ям або ж віруючи в Бога, але заперечуючи заповідане Ним, відкидаємо своє спасіння.

Не вірячи у темну страшну диявольську силу, але чинячи справи темряви, — ми самі віддаємо себе до її рук, самі готуємо собі безодню пекла.

Тож знайте, що диявол не інакше входить в нас, як опанувавши наш розум, наші думки. В одних він викрадає з розуму і серця віру, в інших його сморідне дихання спопеляє страх Божий; третіх уразив марно­славством, веде у полон багатьох пристрастей, бо марнославство і гординя породжують такі пороки, які відкривають врата душі бісам.

Людина не помічає, як стає одержимою. Нам треба добре пам’ятати, що основною характерною рисою диявольських підступів є пристосовуваність, що злі духи ведуть з нами боротьбу постійно і різноманітно.

Головне, що треба неодмінно знати, — що підхід бісів до нас непомітний і дія їх поступова. Розпочавши з малого, злі духи повільно, але впевнено набувають великого впливу на нас. Бісівські хитрість і лукавство, як правило, люб’язно йдуть назустріч нашим же бажанням і прагненням, навіть добре і невинне вони здатні перетворити на свою зброю.

Тепер багато людей кинулося до Церкви — хто вже зістарівшись у скверні гріха, хто зневірившись розібратися у мінливостях життя і розчарувавшись у його принадах, а хто — замислившись про сенс буття. Люди роблять потужний ривок з сатанинських тенет, люди тягнуться до Бога. І Бог відкриває їм Свої батьківські обійми. Як було б добре, якби ці люди змогли по-дитячому припасти до всього, що дає Господь у Церкві Своїм чадам, почати вчитися у Церкві заново мислити, заново відчувати, заново жити.

Та ні!

Великий спокусник — диявол — на самому порозі Церкви відбирає у більшості з них смиренне усвідомлення того, хто вони і навіщо сюди прийшли. І людина не входить, а «ввалюється» у Церкву зі всім тим, що є і залишилося в ній від прожитого життя, і в такому стані зразу ж починає судити й рядити, що в Церкві правильно, а що вже пора змінити.

Вона впевнена, що «вже знає, що таке благодать і як вона виглядає». Ще не ставши православним християнином, не навчившись смирення, така людина вже стає суддею і вчителем. І, таким чином, знову проганяє Господа зі свого серця. І де? Прямо в Церкві! А людина цього вже навіть і не відчуває: адже вона знаходиться в Церкві, адже вона перегорнула вже всі книги, їй пора, як вона вважає, і священний сан приймати або вже треба і чернечий одяг вдягати. Такі люди справді можуть насмілитися прийняти священний сан або постригтися в чернецтво, але все це вже без Бога, будучи керованими тією ж темною силою, яка керувала їхнім життям до того моменту, як вони прийшли в Церкву. А далі чекай і інших, можливих тільки на ґрунті спотвореної віри, явищ. Християнство без праці, без боротьби, без хресних мук — це християнство тільки за назвою, а значить — без Бога. Воно приводить до різних спокус.

Диявол буде керувати своєю жертвою внутрішніми голосами і «видіннями», в когось заполонить розум, сповнить серце хульними образами і словами.

І горе, якщо людина — невіглас у вірі, якщо не звернеться по допомогу до Бога, Який готовий допомогти навіть зраднику.

Нам всім треба пам’ятати, що в душі, навіть світлій і чистій, одна яка-небудь кинута дияволом думка може вмить спричинити збентеження, важкість і сердечний біль; а в душі, затьмареній гріхом, ще темній і неочищеній, навіть присутність ворога буде непомітною.

Цій непомітності сприяє злий дух, бо вона йому вигідна. Він, володарюючи над грішником, намагається тримати його у спокусі, запевняючи, що людина діє так сама по собі.

Спокушена людина, як метелик, летить на примарне світло бісівського видива, яке смертельно обпече її душу.

Вона бажала чуда, шукала одкровення, і воно з’явилось. І у людини навіть думки не виникає про своє прожите в гріхах життя, яке вже стіною стало між нею і Богом. Скільки ще треба працювати, щоб цю стіну розбити, щоб побачити Світло Істини!

Важко обманути дійсно віруючих. Смирення і страх Божий застережуть, а Дух Святий, Який охороняє їх, відкриє їм правду і наставить на всяку істину. З житій отців-подвижників відомо, що вони впізнавали біса, який з’являвся їм навіть в образі Христа. Духовна ж сліпота чи не більшості сучасних людей, часто навіть тих, хто називає себе християнами, веде їх до все більших бісівських спокус.

Вже тепер ми чуємо й читаємо у пресі про всілякі з’явлення-знамення то на небі, то на землі, про сяючі літаючі об’єкти, про «добреньких» інопланетян, про «барабашок», які втручаються в життя наших сучасників, нав’язуючи їм певні норми життя і поведінки вже не в помислах, але зримо, на ділі, творячи «чудеса», привчаючи спокушених до повної покори собі. Є навіть випадки самогубств, скоєних за навіюваннями цих «опікунів».

І нікого не бентежить такий їх наплив, ні в кого не виникає думки: «А звідки ж воно, чому прийшло і де було раніше?» Але навіть якби хтось усі ці явища назвав у пресі своїм іменем, сказав, що це розгул бісівської сили у знебоженому світі, читачі все одно не зрозуміли б, що ж носять у собі ці явища.

Нові ж, відкриті останнім часом способи зцілення людей екстрасенсами шляхом духовного прозріння, ясновидіння і прозорливості вводять в оману дуже багатьох — від підлітків, які ледве долають шкільну програму, до викладачів вузів, від домогосподарок до визначних політиків. Дивно, що всі вони, не маючи ніякої медичної освіти, сприймають ці явища як дар неба. Дар-то дар! Але від кого і навіщо, що може принести він «цілителю» і хворому? «Цілителю» він принесе бісівську гординю, а пацієнту, який довірився йому, — порушення рівноваги духовних і душевних сил, що часто веде до одержимості.

Але це буде потім.

А поки що всі хочуть бути здоровими за будь-яку ціну. І це — знову богоборство. Християнин істинний, а не за іменем тільки і модою, обов’язково згадає у зв’язку зі всіма цими явищами, що зробили святі апостоли, коли зустріли дівицю, яка мала дух пророкування і цим заробляла гроші для своїх господарів. Віруючі згадають і відійдуть від духу лестощів, а невіруючі й самі зануряться в згубний обман, та ще й потягнуть за собою багатьох.

Все це, дорогі браття і сестри, знамення часу.

У всіх людей, які живуть на Землі в наш час, виникає відчуття катастрофи, що наближається.

Людство, яке знемагає від тяжкого передчуття, не хоче зупинитися і задуматися, зрозуміти, що ж з ним відбувається. Диявольські сили полонили розум і серце тих, хто живе гріхом. Гріх зігнув і спотворив людину настільки, що вона перестала бачити Бога. Вона не може випростатись і навіть не прагне, щоб розум її осяяло світло Божественної Істини, а темрява зникла.

Дорогі браття і сестри!

Припадімо до Спасителя! Саме цим ми зможемо протистояти дияволу, і він втече від нас.

Навчимося ж розуміти і берегти добро душі своєї, будемо охороняти входи до своєї душі, навчимося бачити себе. Тільки в такий спосіб ми виявимо всі підступи диявола всередині й навколо нас.

Помолимося ж, щоб Господь дав нам пильний розум, тверезу совість і відкрив наш духовний зір. Ніколи не будемо забувати про споконвічного ворога, який воює з родом людським. Пам’ятаймо, що сила злих духів міцна, а наша сила немічна.

Смиренно припадімо з безсумнівною вірою до Того, Чия Сила сильніша від диявольської.

Господи, ім’я Тобі — Сила, підкріпи ж нас усіх, що знемагаємо і падаємо!

Амінь!

Треба прощати провини винуватцям нашим, як і Христос прощає гріхи наші

Неділя 11-та
(Мф. 18, 23-35)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь Ісус Христос часто навчав народ притчами, тому що вони були найбільш зрозумілими для простих людей і справляли на них велике враження. Сьогодні ви чули важливу для нашого сучасного духовного життя притчу — притчу про жорстокого боржника (Мф. 18, 23-35). Один цар захотів розрахуватися зі своїми боржниками. Покликав одного з них, який був винен йому 10 тисяч талантів. Це дуже велика сума. Цар сказав боржникові: якщо той не поверне борг, то він продасть все його майно, навіть дружину і дітей. Не маючи можливості заплатити таку велику суму, боржник став благати царя, щоб він потерпів, кажучи, що скоро поверне гроші. Цар змилосердився і простив йому весь борг. Така незаслужена ми­лість царя повинна була б зробити боржника вдячним і милостивим. Але злий боржник не став від цього добрішим.

Ідучи від свого благодійника, він зустрів приятеля, який був винен йому сто динаріїв, тобто в мільйон разів менше, ніж він сам був винен. Грубо, на вулиці, він хапає за горло свого приятеля і вимагає від нього негайно повернути ці 100 дінаріїв. Нещасний боржник став на колінах благати потерпіти борг ще деякий час. Але раб царя був невблаганний. Він посадив свого приятеля у в’язницю, доки той не поверне йому весь борг.

Все це бачили люди і передали царю, що вчинив його раб, якому він простив весь борг. Цар знову покликав свого раба і суворо сказав йому: «Увесь борг я простив тобі, чи не належало б і тобі простити своєму боржнику?» І посадив цар раба до в’язниці, доки він не поверне борг.

Господь Ісус Христос, закінчуючи притчу, сказав, що так і Отець Його Небесний не простить людям провин їхніх, якщо вони не будуть прощати провини ближнім.

Цією притчею Господь нагадує нам про нашу жорстокість до людей, про безмірне милосердя Боже і про те, що при своїй жорстокості ми все ж вимагаємо від Бога бути до нас милосердним.

Людина була винна царю дуже багато, але цар все простив їй. А приятель цієї людини заборгував досить малу суму, але не одержав прощення. Спастися, згідно з цією притчею, дуже легко: прости — і тобі буде прощено. Але нам часто не вистачає духовної сили, не вистачає волі простити винного. Господь прощає нам багато, а ми не можемо простити малого, і в той же час бажаємо, щоб Господь завжди прощав нас.

Часто ми осуджуємо своїх близьких людей, чи то в сім’ї, чи то по роботі, чи то у суспільному житті, і ніхто при цьому не звертає уваги на те, що іноді людина хоче робити добро, бути чесною, добрим сім’янином, але тиск застарілих звичок (пияцтво, грубість, похітливість, заздрість), життя у бездуховному оточен­ні, а також душевна неміч — все це перемагає добрі наміри людини, і вона продовжує чинити погане. Треба подивитися на цю людину зі співчуттям до її тяжкого душевного болю. Іноді треба побачити у цій людині образ Божий, ікону Божу, яку осквернив ворог роду людського — диявол, — і пожаліти людину, яка гине.

Слова: «Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе?» (Мф. 18, 33) — повинні звучати у наших вухах, коли перед нами виникає питання: простити чи не простити. Зверніть увагу на одну деталь притчі: приятель царського боржника благав свого кредитора, але той залишився глухим до його благання. У притчі йдеться про боржників, що, заборгувавши, усвідомлюють свою провину і благають про допомогу. Але є і такі боржники Божі, такі грішники, які не тільки не просять про помилування, але і не визнають себе винними перед людьми і боржниками Божими. Такі підлягають суду Божому.

Господь Ісус Христос, що віддав Себе на хрест заради нашого спасіння, сказав: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6, 14-15). Ось чому, навчаючи учеників, як треба молитися Богу, між іншим Господь сказав: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим».

Ось, браття і сестри, умова і міра одержання нами від Бога прощення гріхів наших, яка заповідана Самим нашим Спасителем. Бо «якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7, 2).

«Коли образа розпалює твоє серце, згадай про Христа і Його рани; розсуди, чи те, що ти терпиш, більше за те, що перетерпів Владика; і тоді, як водою, погасиш свою скорботу», — переконує нас св. Григорій Богослов. «Ти, як бідняк, прости своєму боржникові сто динаріїв, а Господь, безмірно багатий, простить тобі десять тисяч талантів, зо всіма на них процентами і з процентами на проценти», — запевняє св. Яків Низибійський.

Отже, дорогі браття і сестри, будемо миритися зі своїми супротивниками, поки ми з ними на цій дорозі земного життя, щоб відновити мир з Богом. Будемо поблажливими одне до одного і прощатимемо взаємно, якщо хто на кого має гнів або образу, щоб і Бог у Христі простив нас (Кол. 3, 13). Не будемо мститися нашим кривдникам, щоб і Бог не мстився нам. Будемо випереджувати наших кривдників примиренням з ними, щоб і Господь випередив нас Своєю благодаттю, і забудемо зло, яке зробили нам лиходії, щоб і Господь забув наші гріхи. Зробимо ж те, що заповідав нам Христос Спаситель: «Прощайте, і проститься вам» (Лк. 6, 37), і Він виконає обіцяне.

Амінь!

Слово про вічне життя

Неділя 12-та
(Мф. 19, 16-26)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання торкається дуже важливого питання — про життя вічне. Питання про вічне життя поставив перед Ісусом Христом багатий юнак.

Юнак не мав ніякого сумніву, він був переконаний, що вічне життя існує. Його турбувало інше: як увійти в вічне життя?

Господь указує йому на заповіді, які Бог дав людям через Мойсея, причому на ті заповіді, що стосуються любові до ближніх, минаючи заповідь про любов до Самого Господа Бога. І це тому, що на любові до ближніх ґрунтується і любов до Бога. Без любові до ближніх неможливо любити Бога. «Хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» — говорить св. Іоан (1 Ін. 4, 20). Отже, Господь сказав багатому юнакові: «Якщо хочеш ввійти в життя вічне, дотримуйся заповідей: не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не лжесвідчи, шануй батька й матір і люби ближнього твого, як самого себе» (Див.: Мф. 19, 18-19).

Дійсно важливе питання порушує Господь для кожного з нас, а не тільки для багатого юнака. Нема нічого більш очевидного за смерть: всі ми помремо, і наші тіла перетворяться на прах, на землю, з якої створена людина на початку, а наші душі, створені Богом за Його образом і подобою, — безсмертні. Вони постануть перед Богом на суд. Таке Божественне установлення, яке ніхто із смертних змінити не може. «Людині визначено один раз умерти, а потім суд», — говорить ап. Павло.

У зв’язку з невідворотністю фізичної смерті кожному з нас треба розв’язати для себе питання: що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?

Ми, браття і сестри, мало думаємо про життя вічне, а більшість із людей зовсім не думає про своє майбутнє життя, бо настільки заглибились у земні турботи, спокушуючись плотськими пристрастями та матеріальними благами, що немає часу подумати про вічне. Багато з нас навіть не знає, що таке вічне життя і що всі ми створені для вічності. Ми добре знаємо, що ніхто з нас не візьме з собою придбані матері­альні цінності, що нагими ми ввійшли в цей світ, нагими і покинемо його. А яким буде воно для нас, це вічне життя, — мало хто замислюється над цим, і майже ніхто не готується до нього.

Всім нам треба усвідомлювати, що вічне життя безумовно є, як безумовно є і вічні страждання. Земне життя — лише мить у порівнянні з вічністю. І дано воно нам Богом, щоб підготуватися для вічності, щоб тут обрати своє майбутнє: чи то вічне блаженство, чи то вічне страждання. Тому багатий юнак і запитав, що йому треба зробити, щоб наслідувати життя вічне.

Небагато заповідей Божих треба виконати, але вони надзвичайно важливі, бо від виконання їх залежить вічне життя кожного з нас. Перша з них: не вбивай! Цією заповіддю забороняється не лише вбивство у прямому розумінні, а й багато інших гріхів, пов’язаних з убивством. Насамперед — це гнів. В наш час багато вбивств відбувається на ґрунті гніву і сварок. Застерігаючи від цього гріха, ап. Павло говорить: «Нехай сонце не заходить у гніві вашому» (Еф. 4, 26). Ненависть теж може привести до вбивства. Ап. Іоан Богослов пише у посланні до християн: «Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця; а ви знаєте, що ніякий людиновбивця не має життя вічного» (1 Ін. 3, 15). До порушників цієї заповіді належать і ті, хто не береже свого здоров’я, а розтринькує його через пияцтво, наркоманію, надмірне вживання їжі, а також через різні пристрасті. Сюди належить і надмірна праця — не заради добробуту сім’ї і служіння ближнім та суспільству, а заради наживи, користолюбства. Ось таке широке значення цієї заповіді.

Далі Господь говорить: не чини перелюбу! Цією заповіддю забороняються позашлюбні стосунки, блуд і різні статеві збочення. Серед цих збочень особливо небезпечним є гомосексуалізм, або мужолозтво. Треба не забувати, що за цей гріх Господь спалив Содом і Гоморру. Пояснюючи цю заповідь, Ісус Христос сказав: «Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею у серці своєму» (Мф. 5, 28). Той, хто надмірно оголює своє тіло, сприяє розпалюванню похоті і тим порушує заповідь Божу. Не треба ганятися за сучасними модами, бо вони націлені на розпалювання плотських пристрастей. Християнин повинен постійно боротися зі своєю плоттю і її схильністю до гріха, щоб зберегти себе в чистоті душевній і тілесній.

Наступна заповідь: не кради! Вона забороняє не тільки крадіжництво, а й усіляке неправедне надбання багатства: хабарництво, здирництво, азартні ігри, непомірні проценти, приймання завідомо крадених речей, святотатство — тобто привласнення церковного майна, присвяченого Богу і храму Божому. Діти, які не хочуть працювати, а живуть за рахунок праці своїх батьків, теж є порушниками цієї заповіді. Влада, яка створює такі умови життя, що люди змушені красти, щоб вижити, несе пряму відповідальність перед Богом за те, що штовхає людей на гріх. Християнин повинен жити чесною працею.

Далі Господь говорить: не лжесвідчи! Заповідь забороняє будь-яке лжесвідчення: в суді чи за інших обставин. Сюди відносяться всілякі наклепи, осудження з наміром принизити людську гідність, насмішки. Особливу відповідальність несуть перед Богом ті, що пишуть неправду в книгах, журналах і газетах. Їхнє неправдиве слово буде сіяти зло і після їхньої смерті. Тому вага цього гріха набагато більша за усне слово. Від лжесвідчень і наклепів люди тяжко страждають. Лжесвідчення привело Самого Господа нашого Ісуса Христа до хреста і смерті. Жахливе зло — наклепи й ті, що їх розповсюджують. Такі люди вважають себе невинним, бо не самі видумують чутки, а розносять чужі — не свої. Наклепи не мали б тієї злої сили, якби не було розповсюджувачів їх. Пророк Давид молився Богу: «Визволи мене від наклепів людських, і я збережу заповіді Твої» (Пс. 118, 134).

Дуже важливою заповіддю є шанування батька й матері. За шанування батьків Господь обіцяє благополуччя і довголіття на землі та блаженне життя у вічності. Батькам ми зобов’язані своїм життям і вихованням, в усякому разі, початковим. І, здавалося б, нема нічого благороднішого і природнішого як шанування батьків. А між тим у житті, особливо в наш час, буває все навпаки: діти тяготяться своїми батьками, відмовляють їм і в шануванні, і в догляді за ними, грубо поводяться з ними, часто ображають їх, забуваючи про їхню любов, яку вважають за звичайне явище. Горе таким дітям! Вони отримають покарання від своїх дітей і будуть позбавлені вічного блаженства.

Скільки ми бачимо навколо себе людей похилого віку, яких і держава обділила, і діти їм не допомагають. І ходять вони між нами, наче якийсь непотріб у суспільстві. А це ж вони своєю кров’ю захищали нашу свободу, своєю тяжкою працею здобували народне багатство, яке тепер розтринькують новоявлені «нові українці».

Господь повеліває любити не тільки батьків, а й усіх ближніх. За заповіддю Христа Спасителя любити ближніх треба як самого себе. Коли Господь ставить нас у обставини, що вимагають від нас виявити любов до ближніх, треба поставити себе на місце ближнього. І як ми хотіли б, щоб вчинили з нами за таких обставин, так треба і нам поводитися з ближнім. Хто допомагає іншим чим може, у того є любов до ближніх, а хто ставиться до людської біди байдуже, у того немає любові до ближніх. Треба спонукати свою волю і серце до любові. В цьому виявляється наша людяність, яка є запорукою нашого вічного блаженства.

Виконання цих заповідей веде до життя вічного. Юнак похвалився Ісусу Христу, що він виконав всі ці заповіді, але на ділі вийшло, що далеко не досяг довершеності в їх виконанні. Він усім серцем був прив’язаний до багатства і відійшов від Спасителя з печаллю, коли Господь запропонував йому продати своє майно і роздати убогим. Бо майно зв’язувало його душевні сили.

Тому Христос сказав, що тяжко багатому ввійти в Царство Небесне, легше верблюду пройти крізь вушко голки. Але те, що неможливе для людей, можливе для Бога. Бог може зробити і багача милостивою людиною. І в наш час є багаті люди, які мають добре серце і допомагають бідним людям, будують храми, творять добрі діла.

Будемо ж, браття і сестри, пам’ятати це євангельське повчання і жити на землі заради життя віч­ного.

Амінь!

Про різне розуміння Царства Божого

Неділя 13-та
(Мф. 21, 33-42)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання присвячується притчі Христа про виноградник і злих виноградарів. Господь говорить: один добрий господар посадив виноградник, обніс його огорожею, викопав у ньому виностік, збудував башту, віддав його виноградарям і від’їхав. Коли ж наблизився час збирання винограду, господар послав своїх слуг отримати плоди. Але виноградарі, схопивши слуг, кого побили камін­ням, кого прибили, а декого і вбили. Тоді господар послав інших слуг, більше, ніж перше, але виноградарі вчинили з ними так само. Нарешті господар вирішив послати свого сина, думаючи про себе, що виноградарі посоромляться його. Вони ж розмірковували інакше. Побачивши сина, сказали один одному: «Це спадкоємець, уб’ємо його і заволодіємо спадщиною». Виноградарі схопили сина, вивели його із виноградника і вбили.

«Що зробить господар з цими виноградарями, коли прийде в свій виноградник?» — запитав Ісус Христос Своїх слухачів. Всі одностайно відповіли Йому: «Злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно» (Мф. 21, 41).

Господь закінчив притчу словами: «Тому… відбереться від вас Царство Боже і дане буде народові, який буде приносити плоди його» (Мф. 21, 43).

Безпосередньо ця притча має пряме відношення до юдейського народу. Йому було доручено Богом зберігати віру в істинного Бога, в той час, коли всі інші народи втратили правдиву віру і стали поклонятися облудним богам. Тільки юдейському народу було довірено зберігати віру в пришестя Месії — Спасителя світу. Коли ж прийшов Месія, тобто Христос — Єдинородний Син Божий, вони Його не прийняли. Мало того, що не прийняли, вони Його розіп’яли на хресті і вбили. Треба бути зовсім сліпим і мати жорстоке серце, щоб убити свого Благодійника і Спасителя. Юдеї це зробили. Тому Ісус Христос сказав: «Відбереться від вас Царство Боже і дане буде народові, який буде приносити плоди його».

Христос сказав, що відбереться від них Цар­­­­ство Боже. А якого царства чекали і чекають юдеї і чому вони не прийняли Ісуса Христа? Юдеї чекали царства земного, їм непотрібне було Царство Боже. Згадаймо, про що говорили ученики Христові на дорозі в Еммаус. «Ми ж сподівалися, що Він (тобто Христос) є Той, Хто має визволити Ізраїль» (Лк. 24, 21). Жорстокій і владолюбній людині Царство Боже непотрібне, бо воно є духовним царством. На суді у Пилата Ісус Христос сказав: «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18, 36).

Царство Боже і царство земне — це зовсім різні поняття, вони несумісні одне з одним. Царство Боже — це любов, правда, мир, радість, смирення. В Царстві Божому царює Бог любові. А царство земне — це постійна боротьба за владу, війни, вбивства, неправда, жорстокість, а головне — воно тимчасове, тоді як Царство Боже вічне, як вічний його Цар — Бог.

Христос сказав юдеям, які слухали Його, що відбереться від них Царство Боже, тому що вони самі від нього відмовились. Тут немає ні примусу, ні несправедливості. Юдеї добровільно відмовилися від Царства Божого, від Христа Спасителя.

Християни обрали Царство Боже і правду його, бо вони увірували в Ісуса Христа Сина Божого, Царство Якого не від світу цього. Кожен християнин будує в собі Царство Боже, бо воно, як сказав Христос, — у нашому серці, Царство Боже починається на землі, а сягає вічності. Основою Царства Божого є Ісус Христос. Ап. Павло говорить: «Ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос» (1 Кор. 3, 11).

Будують Царство Боже всі християни: православні і католики, протестанти і тоталітарні сектанти, але будують із різного матеріалу. Як пише ап. Павло, одні будують із золота, срібла і дорогоцінних каменів, інші — з дерева, а треті — з сіна і соломи. Православна Церква закликає своїх послідовників будувати Царство Боже із золота і срібла. Це будівництво пов’язане з внутрішньою боротьбою, тобто боротьбою зі своїми пристрастями, а їх дуже багато, різноманітних й живучих. Вони гніздяться в плоті і в душі. Православ’я вимогливе до своїх вірних. В православній Церкві і богослужіння тривале, і пости тяжкі, і вимоги до душі незвичайні: треба любити ворогів, смиряти себе, постійно боротися з плоттю і багато іншого.

У протестантів християнство розуміється набагато простіше: увірував у Христа, прийняв Ісуса в своє серце, і ти вже спасенний. Протестантство зводить християнство до соціального служіння. А цього не досить для Царства Божого, бо воно не є їжею і питтям. Це можна порівняти з будівництвом з дерева.

Якщо ж говорити про тоталітарні секти, які набирають силу не тільки в Україні, а й в усьому світі, то вони будують із сіна і соломи. Молодь іде в тоталі­тарні секти, бо там легко, весело, просто і не існує тих вимог для християнина, які є в православ’ї. Там все зовнішнє. І в багатьох тоталітарних сектах основою є не Христос, хоч сектанти і спекулюють Його ім’ям, а духовний поводир, якому треба підпорядковуватися більше, ніж Ісусу Христу.

Хто виявиться правим — православна Церква чи тоталітарні секти, — покаже вогонь. Ап. Павло гово­рить: «Вогонь випробовує діло кожного, яке воно є» (1 Кор. 3, 13).

Православна Церква пройшла вогонь випро­бовування протягом 2000-літньої історії. Чого тіль­ки не довелося їй перетерпіти за цей час: і гоніння, і єресі, і розколи. Плюндрували її всі, хто хотів. Згадаймо хоча б гоніння від державного атеїзму. І православна Церква вистояла в цьому вогнищі й зася­яла мучениками і подвижниками благочестя, що прикрашають її вінець.

А чи витримають випробування тоталітарні секти? Вони тільки-но з’явилися на історичній арені. Їх історія дуже коротка. Що буде з ними, коли Господь пошле і на них вогненне випробування? Чи встоять вони? Ап. Павло каже, що діло того, хто будує із сіна і соломи, згорить (Див.: 1 Кор. 3, 15). Не витримає молодь, яка потрапила в тенета тоталітарних сект, життєвих випробувань, бо нема в неї справжньої духовності.

Прикро спостерігати, як в Україні з тисячолітньою історією православ’я, з багатою християнською культурою, ростуть тоталітарні секти. Релігійно обеззброєнна атеїзмом молодь відмовляється від віри батьків і православних звичаїв і йде в секти. В цьому є частка і нашої провини. Православне духовенство відвикло за часи державного атеїзму від пастирства і перетворилося на требовиконавців. Може, в ті часи духовенство не було винним, бо йому за межами храму не дозволялося виконувати пастирські обов’язки. Але тепер, коли прийшла свобода, нема ніякого виправдання духовенству, яке не працює з дітьми і молоддю.

В той же час не треба покладати всю провину тільки на духовенство. Кожен православний християнин повинен проповідувати свою віру дітям і молоді. Проповідувати Євангеліє Христове, як нас навчила Церква, є обов’язок кожної віруючої людини. Не треба говорити — нехай духовенство займається вихованням дітей і молоді. Нам всім треба об’єднатися у цій важливій справі й знайти нові форми і методи навчання християнської моралі і православної віри.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж разом дбати про духовне здоров’я майбутнього покоління, будемо будувати Царство Боже і пам’ятати слова Ісуса Христа, звернені до юдеїв: «Відбереться від вас Царство Боже і дане буде народові, який буде приносити плоди його».

Амінь!

Багато покликаних, та мало обраних

Неділя 14-та
(Мф. 22, 1-14)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогоднішня євангельська притча про званих на весілля дає нам відповідь на запитання: чому в світі багато невіруючих і чому так мало людей ходить до храму Божого. Сам Господь наш Ісус Христос дав відповідь. Він сказав: «Багато покликаних, та мало обраних» (Мф. 22, 14). Значить, ті, що не вірять у Христа Спасителя нашого і не ходять до храму, не належать до обраних. А це жахливо, якщо усвідомити собі, що ти не належиш до обраних. Бути обраним ще не означає, що увійдеш у Царство Небесне, Царство вічне. Але якщо ти не обраний, то твоє вічне майбутнє — страждання. Страждання — це насамперед відсутність єднання з Богом, джерелом життя, це відсутність любові, яка є основою радості і блаженства, бо Сам Бог є любов. І коли уявиш собі, що такий стан буде вічним, то душу охоплює жах.

І цей жах — вічне страждання — люди обирають добровільно, і не просто добровільно, але і всупереч попередженням. Незбагненне милосердя Боже до людини! Незважаючи на добровільну відмову людини від Бога, Бог ніколи не залишає людину. Безмірна любов Божа постійно застосовує різні засоби, щоб спасти людину для вічного блаженного життя, для Царства Небесного.

Від самого початку історії людства Бог закликає людину прокинутися від гріховного сну і не чинити зла. Цей голос Божий перші люди чули в раю. Він дав людям через Мойсея на Синайській горі десять заповідей. Цими заповідями Він звертається до нас і каже: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене». В заповідях Божих настанови, як треба жити людині на землі. Виконуй ці заповіді, шануй батька і матір, і добре тобі буде, і довголітнім будеш ти на землі.

Голос Божий ми чуємо через совість. Вона за­кликає нас жити за правдою Божою, любити ближніх своїх, співстраждати знедоленим і не чинити нічого злого.

Через Євангеліє ми чуємо голос Самого Сина Божого Господа нашого Ісуса Христа. Він закликає всіх людей до Свого Царства. А це є Царство любові, миру і радості. Бог закликає до Свого Царства через Церкву. В Церкві людина завжди почує голос Божий, Його заклик до добра, до миру, до вічності, до світла, до покаяння. Господь закликає до Себе різноманітними засобами, в тому числі через страждання і смерть близьких нам людей. Не випадково народна мудрість говорить: «Не вдарить грім, людина не перехреститься».

Сьогоднішнє наше тяжке матеріальне становище теж треба сприймати як заклик Божий до покаяння. Подивіться ви, багаті, на знедолених людей: пенсіонерів, інвалідів, ветеранів війни, хворих, бездомних дітей. Ви, багаті, забрали від них шматок хліба і ліки; ви відібрали від трудового люду платню за працю. Подивіться на них! Вони є голос Божий, звернений до вас. Господь закликає вас, багаті, до Свого Царства. Хочете бути обраними Богом, виявіть любов до знедолених людей! Христос сказав: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5, 7).

Дорогі браття і сестри! Господь закликає кожного з нас до Свого Царства. Він кличе нас протягом усього нашого життя аж до самої смерті. Спаситель звертається до нас і говорить: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3, 20).

Хто відкриває для Бога двері серця свого, той блаженний. Він відчуває вже тут, на землі, Царство Боже. Такі люди можуть бути впевненими, що вони належать до обраних. Їх кликав Господь, стукав у їхні серця, і вони відгукнулись. Їхнє є Царство Небесне. Не будемо ж глухими до стукання Господнього в наші серця і не закриваймо вуха, щоб не чути голос Божий.

Хоч Господь сказав, що мало обраних, але кожен із нас плекає в душі своїй надію, що він — серед тих, кого Господь обрав у Своє Небесне Царство. І нехай ця надія на милість Божу не посоромить нас ні в цьому житті, ні у грядущому. Богу нашому слава на віки віків. Амінь!

Слово про любов до Бога

Неділя 15-та
(Мф. 22, 34-46)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні євангельське читання говорить нам про ті стосунки, які повинні бути у нас, християн, з Богом. А яке насправді в багатьох з нас ставлення до Бога? Якщо добре вникнути в це питання, то відповідь на нього доведеться дати невтішну: ніяке. А західні так звані богослови багато писали навіть про смерть Бога, маючи на увазі насамперед те, що для людства Бог перестав існувати, що Він ніби вмер для нього. Для одних Бог помер, а в інших ставлення до Бога цілком байдуже. Ми мало думаємо про Бога. Ми мало Його відчуваємо. Ми живемо неначе поза Бо­гом, поза Його заповідями. Не в Нього шукаємо натхнення і допомоги. Не до Нього звернені наші почуття. І головна біда в нашому житті, основна причина занепаду духовно-морального життя людини полягає у тому, що ми не маємо з Богом особистих стосунків.

Особисте ставлення до Бога по­лягає в тому, щоб уміти уявити Його собі реально, як уявляли Його собі ті подвижники благочестя, які, не бачачи Його, бачили і, не чуючи Його, чули, на противагу тим сучасникам Христа, які й, бачачи Його, не бачили і, чуючи Його, не чули.

Християнство — це віра в те, що Ісус Христос є Син Божий. «Ви за кого Мене вважаєте?» — це було вирішальне питання, поставлене Ісусом перед Своїми учениками. «Ти є Христос, Син Бога Живого», — відповів апостол Петро (Мф. 16, 16). Тому для православного християнина Господь наш Ісус Христос є життєвим центром і джерелом духовної і твор­чої сили.

Ісус Христос нічого так наполегливо не вимагав від Своїх учеників, як безумовного єднання з Ним як з особистістю. Він велів іти слідом за Ним до крайньої межі, аж до несення кожним свого хреста. «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10, 38). З такою ж наполегливістю Він звичайно вимагав виконання волі Божої. Чого Ісус Христос добивався для Свого Небесного Отця, того самого Він вимагав і для Самого Себе. «Віруйте в Бога і в Мене віруйте» (Ін. 14, 1). Якщо Ісус Хри­стос говорить, що «перша і найбільша заповідь» — любити Бога усім серцем і всією душею, то в тому ж владному тоні Він говорить і про Себе: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10, 37; Лк. 14, 26).

Де і коли був в історії хтось, хто мав владу зобов’язувати своїх сучасників і навіть усе людство до такого самовіддання всього себе особи­сто Йому? У вимозі Ісуса Христа виявляється така самосвідомість, яка пе­ревершує всі людські межі. Ісус Христос не ставить Себе поряд з Богом, Він — Сам Бог. З цим грішній людині можна внутрішньо не погоджувати­ся, вагатися і навіть протестувати, але цю реальність неможли­во усунути, тому що вона є історичним фактом.

Якщо подивитися на життя Ісуса Христа в історії, тобто в зв’язку з попередньою проповіддю пророків і благовістям св. Іоана Хрестителя, то, насамперед, слід сказати, що воно не тільки перевершує їх, але непорівнянне з ними. «А ось тут Більший за Іону… А ось тут Більший за Соломона» (Мф. 12, 41-42), — свідчив Христос. Таким чином, найславніші пророки і старозавітні царі — менші за Ісуса Христа. «Блаженні очі, які бачать те, що ви бачите, — гово­рив Господь Своїм ученикам. — Бо, кажу вам, багато пророків і ца­рів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, і чути, що ви чуєте, та й не почули» (Лк. 10, 23-24). Тут Ісус Христос ставить Свою діяльність не тільки у відносному, але і в абсолютному значенні вище від усієї попередньої діяльності пророків. Ця беззаперечна перевага проповіді Ісуса Христа ґрунтується на без­межному авторитеті Його власної особи. Він не посилається, як давні пророки, на особливі повноваження від Бога: «Так говорить Господь». З уст Ісуса Христа ми не чуємо подібних поси­лань на Господа. Від Нього ми чуємо лише слова, які виражають Його влас­ну владу і силу. «Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай, а хто уб’є, підлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду… Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу. А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5, 21-22; 27-28). Наведені слова Ісуса Христа свідчать про те, що Він усвідомлює Себе рівним і єдиним з Богом.

Таке ж враження сутнісної єдності з Богом справляють чудеса Ісуса Христа. Скільки б не ви­ступала упереджена критика проти чудес нашого Спасителя, неможливо заперечувати той факт, що не тільки Його послідовники перебували під найсильнішим враженням від Його чудес, але й найбільш озлоблені Його противники не заперечували того, що ніхто з людей не робив таких справ, які творив Ісус Христос. Свої чудеса Він тво­рив не так, як інші чудотворці. Для Його чудес характерна царствена упевненість. Немало чудес творили пророки: Ілля і Єлисей навіть во­скрешали мертвих (Див.: 1 Цар. 17, 19 і далі, 2 Цар. 4, 32 і далі, 4 Цар. 13, 21). Але всі ці діяння творилися через молитву, прикликанням Всемогутності Бо­жої. В чудесах Ісуса Христа ми бачимо інше. Він творив їх не в результаті молитви, зверненої до Бога, а силою Своєї власної могутності. Христос говорив, коли творив чудеса: «Хочу, очисться» (Мк. 1, 41); «дівчино, тобі кажу, встань» (Мк. 5, 41); або: «тобі кажу: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого» (Мк. 2, 11). Тут ми бачимо не повно­важення від Бога, а всемогутність Самого нашого Спасителя.

Наша думка зупиняється і німіє язик, коли ми усвідомлюємо, що в часи, доступні історичному пізнанню, жив Богочоловік, хлібом Якого було тво­рити волю Отця Небесного. Тільки цю волю Він шукав і любив у всі Свої як радісні, так і тяжкі дні. Він не ухилявся від неї ніколи, не затьмарив Себе щонайменшим проявом гріха, ніколи не мав потреби в покаянні. Навіть в останню годину Він не просив за Себе, а лише за інших. «Прости їм, Отче, бо вони не відають, що чинять!» Він перетворив усе Своє життя на молитву. Його серце палало любов’ю до людей: бідних, струджених і обтяжених гріхами. Він завжди йшов назустріч людському горю: зціляв хворих, повертав зір сліпим, воскрешав мертвих і прощав гріхи. І ця Людина сказала: «Я Син Божий! Я і Отець єдине». Він усвідомлював Себе Творцем неба і землі, Спасителем світу і майбутнім Суддею всесвіту. Невже ми можемо не повірити Цій Людині?

Коли мова йде про олюднення Бога і про те, що Він дозволив розіпнути Себе на хресті (Флп. 2, 7-8), чи не може людський розум скоріше припустити, що людина помиляється, вірячи в це, ніж те, що Бог може самопринизитися до такого стану? Хто жахається цього богоприниження й вагається перед парадоксом (несумісністю й суперечністю) всемогутності, святості Бога і розп’яття Його на хресті, той уподібнює себе тим, про яких апостол Павло сказав, що проповідь про розп’ятого Христа — для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство (1 Кор. 1, 23).

І все ж, хіба людині з її обмеженими можливостями належить останнє слово у вирішенні цього питання з питань? І як можна розмірковувати про Бога, що Він може і чого не може? Чи не людиною створено логічне уявлен­ня про Божество? Хіба Божі помисли — наші думки? Хіба людська мудрість — не безумство перед Богом? А що, коли Бог хотів відкрити Себе Богом і показа­ти безмірність Своєї всемогутності і нескінченність Своєї любові саме та­ким чином, що з любові до нас став Людиною, і такою Людиною, Яка віддала себе на розп’яття? А що, коли Бог вимагає від людей саме віри у неймовірне? Якщо саме цією неймовірністю Його можливостей Він бажає скрушити людську гординю і підкорити нашу злу волю Своїй благій волі?

Бо ніде, ніколи і ні в кому на землі не проявилися так слава і всемогутність, святість і любов Божа, як в Ісусі Христі! Святе і Божественне світить нам у житті Господа нашого Ісуса Христа в такій повноті, з такою життєвою правдою і з такою переконливою ясністю, що ми повинні, подібно до Мойсея, закрити своє обличчя, щоб не осліпнути від світла, яке виходить від Христа. Усі святі, які дійсно стали для Нього близькими, які жили в Ньому і для яких Він був живий, — всі вони черпали в Ньому свою життєву силу й були блаженні цим. Вони спрямовували всі свої душевні сили на те, щоб розбудити в собі це почуття людської близькості до Христа Бога.

Скільки великих художників всіх часів намагались у своїх творіннях — іконах і картинах — втілити образ Богочоловіка, який одухотворяє людську душу. Лише в любові пізнається Бог. «Кожен, хто любить, народ­жений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов» (1 Ін. 4, 7-8).

О Господи! Навчи нас любити Тебе так, як любили Тебе Твої щирі друзі-ученики. Сотвори так, щоб Твоя досконалість, Твоя принесена за нас жертва, Твої проповіді і Твої діла полонили наші душі, щоб ми прагнули споглядати Тебе, слухати Тебе, прославляти Тебе, нічого для себе від цього не чекаючи, і в цім служінні знаходили всю повноту життя і радості. Дай нам любити Тебе тією любов’ю, якою любили Тебе мученики і всі святі! Дай нам славити Тебе так, як славили вони! Дай нам, щоб Ти був нашим шляхом, істиною, життям, відрадою і втіхою.

Амінь!

Заповідь Божа про любов

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Один законник, спокушаючи Ісуса Христа, запитав Його: «Учителю, яка заповідь найбільша в законі?» Ісус сказав йому: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю (Втор. 6, 5). Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе (Лев. 19, 18). На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки» (Мф. 22, 36-40).

Любов — це основа, на якій стоїть весь світ, створений Господом. Якби ми могли пізнавати тайни Божі, ми всі зрозуміли б, що світ Бог створив з любові до людей, щоб люди насолоджувалися його красою, славили свого творця і, живучи серед собі подібних в любові, блаженствували й раділи.

Любов має таку здатність, що вона не може замикатися сама в собі. Бог є любов. Ми не можемо знати внутрішнього життя Пресвятої Тройці. Але Господь Ісус Христос відкрив нам, що між Отцем, Сином і Святим Духом існує любов. Він сказав, що Отець любить Сина, а Син любить Отця. Любов Божественна не замикається сама в собі. Вона вилилася на творіння і, насамперед, на ангелів і людей.

Кожна людина повинна любити Бога, — любити не тільки із вдячності, але головним чином тому, що в любові до Бога полягає сутність життя всіх розумних істот. Ось чому Ісус Христос сказав, що любов до Бога — це перша і найбільша, а значить, і найважливіша заповідь.

З любові до людини Бог не тільки створив світ, але і спас людей від гріха і смерті. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав жит­­­тя вічне» (Ін. 3, 16), — сказав Сам Спаситель. З любо­ві до людини Господь Бог послав на землю Свого Сина, щоб Він подвигом Своєї любові до людей, Своїм життям, Своїми хресними стражданнями, Во­скресінням і славним Вознесінням на небо звершив наше спа­сіння; і в ім’я голгофської жертви дарував кожному грішнику, що кається, прощення гріхів і життя вічне. В цьому полягає безмірна любов Божа до нас.

Ап. Павло, говорячи про велич Божої любови до нас, сказав, що Господь полюбив нас тоді, коли ми були грішниками, а не тоді, коли стаємо праведниками і святими.

У відповідь на цю любов Бога люди, які увірували в Христа Спасителя, відгукнулися вогнем своєї любові до Бога. Якою любов’ю палали серця апостолів, мучеників, подвижників і всіх угодників Божих, всіх правдивих християн від початку Церкви Христової і донині! Безмежна любов Божа пробуджувала в їхніх серцях подячну синівську і дочірню зворотну любов. Кожен із нас повинен любити Бога із вдячності, що Він створив нас, дарував нам життя і спас нас від гріха і смерті.

Друга заповідь Божа: любити ближнього, як самого себе. Ця заповідь подібна до першої, але не рівна їй. Чому? Тому що Бог є джерелом життя і любові. Він дарує нам не тільки життя, але й любов. Любов є дар Божий, і його треба берегти й постійно, як каже ап. Павло, «підігрівати». Любов треба берегти. Люди часто втрачають любов, і втрачають тому, що не шанують.

Любов — це велика сила. Недаремно кажуть, що вона сильніша за смерть. І це правда! Мученики віддавали своє життя з любові до Христа. Люди віддають своє життя не тільки із любові до Бога, але й з любові до ближніх. Недаремно Господь сказав: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15, 13). Люди, які мають любов, є блаженними уже тут, на землі; вони скуштували початок того, про що говорить ап. Павло, коли був піднесений до третього неба і відчув таке, що не можна переказати (2 Кор. 12, 4).

Любов у земному житті — це не тільки блаженство, а точніше, не стільки блаженство! Описуючи якості любові, ап. Павло говорить: «Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; усе покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить. Любов ніколи не минає» (1 Кор. 13, 4-8).

Любов до ближніх є основою суспільного і сімейного життя. Це — прописна істина. Чому в суспільному житті ми часто страждаємо? Тому що у людей немає любові одне до одного. Люди не виконують заповідь Божу про любов до ближніх і тим самим порушують встановлений Богом закон духовного життя. Більшість людей стали егоїстами, бо дбають тільки про себе і своє благополуччя. Ці люди не мають ні щастя, ні тим більше блаженства, бо вони не мають в душі любові до ближніх. А сенс життя, як ми уже знаємо, полягає в любові. Блаженною може бути бідна людина, але з любов’ю у серці. І навпаки, багатий без любові до людей — не має щастя на землі.

Любов є основою сімейного життя. Міцною і щасливою може бути лише та сім’я, яка будується на любові між чоловіком і жінкою, між дітьми і батьками. Чому в наш час існує дуже багато розлучень; діти часто виховуються без батька, а то і без матері? Нема любові!

Часто шлюби утворюються не на правдивій любові, а на плотській, тобто на основі тілесних почуттів, а не духовних. Молоді люди намагаються показати свої тілесні якості і не дбають про духовну красу. Любов вічна, а все тілесне тимчасове. Воно швидко минає. Молоді люди, не маючи міцної духовної основи, тобто справжньої любові, вступаючи в шлюб, дуже швидко розлучаються. А якби вони мали любов, яка довготерпить, не шукає свого, не замишляє зла, їхній шлюб був би міцним. Нікому не треба забувати, що любов на землі поєднана з стражданнями. Чому під час вінчання нареченим дають пити із однієї чаші вино? Тому, що вони цим обрядом свідчать, що впродовж усього життя будуть пити із однієї чаші радість і страждання. Вступаючи в шлюб, молоді часто помилково думають, що їх очікують лише насолоди, щастя, а про страждання забувають.

В земному житті Христа Спасителя Його любов до людей була поєднана з стражданнями. Якщо Христова любов поєднувалася з стражданнями, то і наша любов має пройти той же шлях.

Наша любов проходить випробування на землі. Справжня любов здатна пройти ці випробування, а плотська любов не може бути довговічною. Вона з часом засихає.

Дорогі браття і сестри! Будемо просити у Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він зміцнив у наших серцях віру і дарував нам любов. Тільки за допомогою благодаті Божої ми можемо виконувати заповідь Господню про любов до Бога і ближніх. Він дав нам ці заповіді, Він може дати нам і силу виконувати їх. Без Бога це неможливо, а з Богом все можливо. Йому слава на віки віків.

Амінь!

Про відповідальність перед Богом за отримані від Нього таланти

Неділя 16-та
(Мф. 25, 14-30)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь наш Ісус Христос у притчі про таланти сказав: «Коли минуло багато часу, приходить господар рабів тих і вимагає від них звіту» (Мф. 25, 19). В той час, коли господар був відсутній, раби, тобто люди, були покинуті напризволяще у їхній діяльності. Їм надано було повну свободу чинити згідно зі своїми бажаннями й уподобаннями. Але якщо під господарем у притчі про таланти мається на увазі Бог, то що означає Його відсутність і як слід це розуміти?

Так, що у своїй діяльності на землі і нам, людям, що мають таланти, також надано повну свободу у житті. Ми, за словами апостола Павла, «ходимо вірою, а не видінням» (2 Кор. 5, 7): ми не бачимо Бога так, як бачимо навколишній матеріальний світ. Тому нам може здаватися, що Бог мовби відсутній. Він не перебуває серед нас безпосередньо. Між Ним і нами нена­че стоять закони природи, що виявляються в просторі і в часі. З невбла­ганною силою і незмінною постійністю з року в рік, з віку в вік перед очи­ма людських поколінь діють ці закони. Віруючу і вдумливу душу вони вражають своєю дивною гармонією. Для таких людей наявність і дія цих законів осмислені й сповнені значення. За ними уявляємо і відчуваємо невидимого і премудрого, вічного і всюдисущого, всім керую­чого Законодавця — Бога. Навпаки, для інших ці закони самі стають бо­гом: далі них ці люди нічого не бачать; вище них нічого не визнають. Тут важке випробування для віруючих: Бог ніби лишається безмовним і відсутнім.

Чи порушений Його моральний закон, чи ображають Його велич богохульством; чи торжествує грішник, благоденствує нечестивець; ми бачимо, що грім і блискавка не вбивають грішника, земля під ним не розверзається, — так само над ним сяє сонце, і навіть щастя часто всміхається йому в житті. Мовчить скривджена вища правда, німує і мовби відсутній Бог. Зло вочевидь тоді торжествує над добром, насміхається з правди, сміється з тих, хто живе в ім’я вищих моральних ідеалів і зобра­жає їх нікчемними, нерозумними, такими, що ганяються, як мовить приказка, за вітром у полі. І ось безумна зухвалість в удаваній безкарності черпає силу й оволодіває душею нечестивця. І знов, як колись у дні пророка Іллі, лунає давній виклик віруючим: «Що ж робить ваш Бог?» І навіть велика душа Давида, того Давида, який на основі релігійного досвіду говорив: «Я бачив Господа перед собою завжди», — ця душа знічується, розгублюється і тужить, бачачи безкарне знущання нечестивих. Зі смутком гово­рить Давид: «Сльози мої стали для мене поживою вдень і вночі, коли ка­жуть мені день у день: «Де твій Бог?» (Пс. 41, 4). Так, важке це випро­бування. Але без труда немає добра, без подвигів немає заслуги, без бо­ротьби малоцінна і сама доброчесність, і немає переможного вінця. Тут-таки і потрібно твердо, з непохитною вірою нагадати серцю й розуму слова притчі Христової: «Коли минуло багато часу, приходить господар рабів тих і вимагає від них звіту».

Так, буде у людини звіт, хоч як би був віддалений його час, — буде звіт і буде торжество правди. З надзвичайною силою і переконливістю говорить про це Євангеліє. Правда брала гору навіть у найпохмуріші і тривожні часи, коли, приміром, Нерон і Калігула — ці моральні потвори — судили світ, немов збиткуючись з будь-якої правди, коли жахливі злочини робили відкрито і лишалися непокараними; коли зло в особі Нерона у порфирі сиділо на троні і судило доброчесність в особі апостола Павла, який стояв у кайданах.

У цей вік насильства, безчестя і жорстокості лунає спокійне і тверде слово Євангелія і його проповідників святих апостолів про те, що кожна людина звітує у своїх вчинках, словах і думках, що «нема нічого захованого, що не відкрилося б» (Мф. 10, 26), що правда переможе повсюдно: у світовому ладі й у кожній людській совісті.

Скільки пам’ятає себе людина в історії, у своєму свідомому житті, вона завжди і незмінно, іноді мимовільно, прагнула до морального удосконалення, до спілкування з Богом. На цьому шляху вона неод­норазово падала, гірко оплакувала падіння, знову вставала і знову прагнула до того ж, вірила у добро, вірила у вищу правду, яка ніколи не гине.

Невже упродовж усієї своєї історії людство ганялося за вітром? Невже воно являє собою зібрання людей, які в загальновизнаних своїх найкращих представниках є якимись незрозумілими, жалюгідними безумцями, бо напружено шукають того, чого насправді немає, і ганяються за створеними у своїй уяві привидами — за правдою та високими ідеалами? Невже в той час, як і звір, і птах, і найменша комаха не помиляються, не обманюються в досягненні своєї мети, керуючись інстинктами: вони перепливають ріки, відлітають у теплі краї, зариваються в землю, щоб зберегти життя, — невже тільки одна людина серед усіх живих істот є найжалюгіднішим творінням, обманюю­чись у своїх духовних природних устремліннях, тобто у прагненні до Нескінченного, до моральності й удосконалення?

Це суперечило б непорушності усякого природного закону При вивченні природи лише невіглас може бачити в ній безладдя і випадковості. Але погляд розумний і освічений вірою та наукою всюди відкриває стрункість і порядок, гармонію і доцільність, всюди помічає причини, наслідки і цілі й у, здавалося б, незв’язному і строкатому безладді, у множинності речей і явищ знаходить дивовижну єдність.

Невже тільки в моральному світі все йде інакше? Невже тільки тут не­має зв’язку, єдності й порядку? Невже лише фізичні закони непорушні й одержують щохвилинне підтвердження, а закони моральні, закони правди і святості покинуті напризволяще і можуть бути порушувані безкарно? Для чого ж вони в такому разі існують? Для чого дані вони Законодавцем?

Ніхто не буде легковажно нехтувати фізичними законами. Бо закони фізичні часто нагадують про себе негайно, і людина відчуває наслідки порушення їх на собі безпосередньо. Та невже той-таки Законодавець дозволить безкарно переступати ще важливіші і вищі закони морального порядку?

Буває, що у своєму житті, чи то з власної волі, чи за необхідністю, віддаючись пороку й легковажності чи в ім’я високої самопожертви, ми порушуємо закони правильного харчування, фізичного зростання і розвитку. Часто по­первах ми не помічаємо особливої шкоди, живемо безтурботно, обманюю­чись першими відчуттями, та настає час, і з невмолимою суворістю дово­диться розплачуватися за порушення цих законів, і чим довше і систематичніше ми порушуємо їх, тим важче боротися з їх неминучими і фатальними наслідками, і після безсилля і немочів передчасна смерть тіла засвідчує торжество перемоги фізичних законів, які немов мстяться за те, що їх порушують.

Те саме або щось подібне трапляється і з моральними законами. По тривалому часі, який дається людині у повне розпорядження, щоб добровільно обрати собі той чи інший шлях у житті, по тривалому часі, який дається на працю, на виправлення і покаян­ня, прийде Господь і зажа­дає від кожної людини звіту.

Звіт… Страшний будь-який, навіть малий звіт, і навіть на землі, де багато чого можна приховати, багато чому надати іншого забарвлення, виправдати начебто пристойною метою і спонукою. Та й на землі, в недосконалому суді, часто маску зривають, і правда торжествує. Але є вище правосуддя: воно існує в світі, воно у владі Того, Хто читає і думки, і сердечні почуття, бачить усе, найпотаємніше, як говорить Євангеліє: «Нема нічого захованого, що не відкрилося б». Звіт перед цим правосуддям воістину страшний!

Отже, і природа, і здоровий наш глузд одностайно говорять нам про неминучість цього звіту. Чи потрібно ще наводити свідчення Святого Письма? Воно не лишає в цьому жодного сумніву і говорить про майбутній звіт з повною ясністю і визначеністю. Основні думки вчення Святого Письма про це висловлює апостол Павло у 2-му Посланні до Коринф’ян: «Всім нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згідно з тим, що він робив, живучи в тілі, добре або лихе» (2 Кор. 5, 10).

Амінь!

Ніхто не має права закопувати у землю таланти — великі чи малі

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Притча Спасителя про таланти дуже повчальна, і всім нам треба знати її й завжди пам’ятати про неї. У притчі говориться про рабів і господаря, який, відходячи у далеку країну, доручив їм своє майно. Одному він дав п’ять талантів, другому — два, третьо­му — один, кожному за його спроможністю (Мф. 25, 14-30).

Зверніть увагу. Раби — це ми, люди, господар — це Господь наш Ісус Христос, наш Творець і Спаситель, що роздає кожному ті чи інші дарування, відповідно до наших можливостей. Таланти — це душевні й тілесні сили, а також здібності, які дає Бог кожній людині і які треба пустити, так би мовити, в обіг; і за мірою свого розуміння і ретельності примножити своє духовне багатство. Під талантами треба розуміти і те служіння у суспільстві, яке довірив Бог кожному, враховуючи його здібності. Хто одержав більше талантів, той повинен більше зробити добра для людей і більше удосконалити себе для вічного життя, а хто — менше, з того менше і спитається на суді Божому.

Нам треба частіше роздумувати над тим, за що Господь вимагатиме від нас звіту. Ми повинні будемо Йому звітувати, по-перше, як люди, по-друге, як християни, по-третє, як такі, що одержали те чи інше призначення і покликання.

У чому вимагатиме Господь від нас звіту, як у людей? У тих даруваннях, які ми дістали від Нього при нашому народженні на світ. Якщо Він дав нам неабиякий розум, то спитає, яка користь була від нашого розуму людям, і чи послужили ми цим розумом славі Творця-Бога. Якщо Господь дарував нам здоров’я і тілесні сили, то чи була від цього користь нашим ближнім. Особливо Він спитає з нас за те, як ми використали час. Чи навчилися ми за земне життя благочестя, чи співстраждали людям чи жили по правді, чи були чесними і чистими у взаємовідносинах. Як нам відповідати на суді Божому, якщо одна частина нашого життя промайнула у сні, друга — у турботах про своє тіло, третя — у всіляких забавах, а четверта — у справах ще гірших? Як будуть відповідати Богові ті люди, які одержали від Господа красу тіла і використали її на те, щоб спокушати інших до гріха, а ті, що одержали від Бога міцне здоров’я, принесли його у жертву пияцтву, розпусті та іншим порокам, про які навіть соромно говорити?

Тяжке випробування на суді Божому чекає на кож­ного з нас, як людину, тому що ніхто не може виправда­тися тим, що він не знав, як треба жити на землі. Кожна людина має у своєму серці закон Божий — со­вість. І згідно з цим законом буде судитися кожна людина.

Але більше випробування чекає на християнина. Тут будуть приведені на пам’ять і постануть перед очима усі дарування, милості й щедроти, які одержав кожний з нас — Боговтілення, страждання і смерть за нас Господа нашого Ісуса Христа. Чи пам’ятаєш ти, християнине, як заради тебе Господь обливався кривавим потом, терпів обплювання, був увінчаний терновим вінцем, як били Його по голові тростиною, розіп’яли посеред розбійників? Покажи тепер, як ти скористався плодами цього спасительного подвигу. Покажи, де твоє виправдання, де спасіння, де благодать, яку заслужив для тебе Син Божий стражданнями на хресті. Що можуть відповісти ті християни, які не мають нічого спільного з християнством, крім самої тільки назви? Вони ганебними гріхами осквернили світлу ризу, отриману при хрещенні, зневажили пролиту на хресті кров Сина Божого. Такі християни змушені будуть мовчати, як мовчав чоловік, що прийшов на весілля царського сина не у весільному одязі. Вони почують голос Праведного Судді: «Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня» (Мф. 27, 23).

Крім тих випробувань, які чекають на кожного з нас, як людину і як християнина, нам належить дати відповідь за наші звання, посади й усі службові обов’язки.

У день суду спитає Господь пастирів, з якою ревністю пасли вони овець Його, тобто своїх парафіян. Чи не загинула якась душа через недбалого пастиря? Чи не спокусив якийсь пастир своїм злим прикладом маловірних? Хто з пастирів виявиться чистим і непорочним на суді Божому, той великим наречеться у Царстві Небеснім, тому що він не тільки сам сотворив, але й інших навчив, не тільки спас свою душу, а й став причасником спасіння інших. А якщо виявиться протилежне?! Тоді горе такому пастирю. «Зажадаю з їхньої руки отари Моєї, і відірву їх від пасіння отари», — говорить Господь через пророка Єзекіїля (Єз. 34, 10).

Особливе випробування чекає на тих, кому була дана влада над іншими людьми. Одним із обов’язків будь-якого начальника є дотримання між людьми правди. Це означає, що заслуги добрих людей треба винагороджувати і цінувати, а безчинства карати й викорінювати, щоб чесні люди були у безпеці, а злодії та грабіжники не вихвалялися на землі своєю безкарністю. З суддів і можновладців Господь спитає, чи не проміняли вони правду на якийсь прибуток, чи не догоджали вони сильним і багатим і чи не залишали вони без захисту принижених і знедолених. Якщо виявляться такі, то пророк Ісая провіщає їм горе. Він каже: «Горе тим… що несправедливо чинять в суді за хабар» (Іс. 5, 22-23).

А тим, хто має багатство, доведеться відповідати перед Богом, чи використали вони своє багатство, як повелів Бог. Тоді буде блаженною людина, яка використала своє багатство на користь людям. У той же час горе тим багачам, високорозумним, самозадоволеним, гордим, які забувають про те, що їхнє багатство є дар Божий. Загибель їхня не дрімає!

Нам не вистачить часу, щоб перелічити усі дарування, які дає Бог кожному з нас. За кожен дар, за кожен талант Бог спитає нас на Своєму суді: як ми його використали, як виконали свої обов’язки — великі й малі. Тому прислухаймося до слів апостола Павла: «Благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані» (Еф. 4, 1).

Амінь!

Слово про сучасне ідолопоклонство

Неділя 17-та
(2 Кор. 6, 16-7, 1)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Те, про що говориться у сьогоднішньому читанні з 2-го Послання ап. Павла до Коринф’ян, цілком можна віднести до нашого часу. Тому вислухайте його уважно.

Ап. Павло пише: «Не схиляйтесь під чуже ярмо з невірними, бо яке спілкування праведності з беззаконням? Що спільного у світла з темрявою? Яка згода між Христом і Веліаром? Або яка співучасть вірного з невірним? Або яка сумісність храму Божого з ідолами? Бо ви — храм Бога живого… Тому вийдіть із середовища їхнього і відлучіться, — говорить Господь, — і не доторкайтесь до нечистого, і Я прийму вас. І буду вам Отцем, і ви будете Моїми синами і дочками, — говорить Господь Вседержитель. Отже, улюблені, маючи такі обітниці, очистьмо себе від усякої скверни плоті і духу, творячи святиню в страхові Божім» (2 Кор. 6, 14–7, 1).

Значення цього апостольського читання таке. Ап. Павло говорить: не беріть участі у пороках язичників, які вас оточують, і особливо ухиляйтесь від ідолопоклоніння. Бо що спільного між храмом Божим та ідолами! Бог через пророка сказав, що Він буде вашим Отцем, а ви будете Його синами і дочками. Тому, маючи таку обітницю Божу, очистьмо себе від усякої нечистоти тіла і духу, бо нечистим може бути не тільки тіло, а й дух. І все це треба робити не заради людської слави, а зі страху Божого, щоб не відпасти від любові Божої.

Як ви розумієте, дорогі браття і сестри, те, що було написано для повчання коринфським християнам, цілком стосується і християн нашого часу. Настанова ап. Павла: «Не схиляйтеся під чуже ярмо з невірними» — ніби дана тим нашим сучасникам, які за­плутались у розмаїтті релігійних течій. Апостол прямо говорить: не впрягайтесь у це чуже для нас ярмо віровчень! Ми маємо традиційну православну віру, яка пройшла двотисячолітнє випробування.

Правда, тепер нема навколо нас язичників, які оточували коринфських християн; нема у нас храмів ні Юпітера, ні Венери, нема також і широкого відпадін­ня від християнства в язичництво. Але ми не можемо не помічати, як деякі патріоти-українці зраджують Христа Спасителя і навертаються до так званої рунвіри.

В наші часи відбувається витончене боговід­ступництво, ми спостерігаємо коливання у вірі й навіть відпадіння від православної віри, хоч і негласне, але у досить широких масштабах. Хто перелічить серед нинішніх християн усіх безбожників і віровідступників? Маються на увазі ті, що прийняли православне хрещення, а потім відійшли від Церкви Христової.

Хто перелічить серед християн нашого часу усіх сектантів, які хулять православну віру, віру апостолів і святих отців? У нас нема на площах ідолів, зображень лжебогів, перед якими кланяються і курять фіміам, але зате тяжко знайти людину, у якої не було б якого-небудь свого ідола. Одні поклоняються Бахусу — богу пияцтва, приносячи йому в жертву своє здоров’я. Інші віддаються розпусті, і цим ніби вшановують Венеру — богиню розпусти. У третіх богом є їхнє черево. Четверті поклоняються золотому тільцю; їхнім богом є багатство, пристрасть до наживи. Інші ганяються за славою і заради неї зневажають і віру, і со­вість, і честь. Є і такі люди, для яких богом стало досягнення влади. Усяка пристрасть є своєрідним ідолом. Все це — ідолопоклонство, тобто нечестя, або, як говорить ап. Павло, скверна тіла і скверна духу.

Християни, які підкорили себе цим порокам, перестали бути храмами Святого Духа. В їхніх душах уже не перебуває Бог. Про таких людей говорять: «У нього нема Бога в душі». Дійсно, що може бути спільного між Христом і Веліаром, тобто дияволом. Вони стали житлом гріха, а через те — місцем перебування сатани, хоч самі й не усвідомлюють цього.

Присутність Бога і перебування сатани в душі людини невидимі. Але це можна розпізнати по ділах людини, як дерево пізнається по плодах. Добре дерево приносить добрий плід, а зле дерево дає злий плід. Ознаками присутності в душі Духа Божого є смирення, покаяння, любов, радість, мир, довготерпіння, віра, лагідність, перенесення образ і стриманість у всьому. Ознаками ж присутності в людині сатанинського духу є гордість, нерозкаяність, злоба, ненависть, заздрість, нетерпимість, мстивість, невіра, відчай, чорна скорбота, нестриманість, пияцтво, розпуста, наркоманія та інші пороки.

Дорогі браття і сестри! Нам треба постійно очищати свої душі від скверни тіла і духу щирим покаянням. Благання апостола стосується рівною мірою як коринфських християн, так і нас, християн ХХ віку.

Ми, що прийняли хрещення в ім’я Отця, Сина і Святого Духа, одяглись у Христа, ніби в одежу. Ми прийняли дари Святого Духа, стали храмом Божим і спадкоємцями Царства Небесного і вічного життя. Ми повинні радіти, що належимо до обраних Христом. Це про таких Він сказав: «Багато покликаних, та мало обраних».

У кого нечистота плоті або духу не встигла глибоко пройти в душу, той нехай поспішає очистити себе покаянням, якщо може, — зі сльозами. А у кого нечистота глибоко увійшла в душу і тіло, хто став рабом розпусти і пияцтва, хто набув характер гордий, владолюбний, сріблолюбивий, схильний до ворожнечі й заздрощів, той нехай не гає час, а звертається до Бога, щоб Він Своєю всесильною благодаттю переродив його, тому що загибель таких людей не забариться.

Блаженний той, хто зберігає себе у благочесті й чистоті; блаженний той, хто насаджує віру й благочестя у своїх дітях. А ми постійно будемо очищати свої душі від скверни тіла і духу, як навчає нас святий ап. Павло. Амінь!

Чуда підтверджують правдивість християнського вчення

Неділя 18-та
(Лк. 5, 1-11)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Кожне євангельське оповідання, яке ми чуємо в церкві або читаємо вдома, підкреслює, що Ісус Христос — не звичайний вчитель, яких було багато в історії — славних і великих філософів. Христос є сама Істина і Він є Бог. Ось чому проповідь Ісуса Христа завжди супроводжувалася надприродними явищами — чудесами. То Він повертає зір сліпим, то зціляє хворих, то виганяє бісів, то воскрешає мертвих, то припиняє бурю на морі, то нагодовує п’ять тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибинами, — і все це Христос робить для того, щоб Його слухачі й послідовники переконувалися, що з ними говорить Сам Господь Бог. Тому одного разу Ісус Христос сказав: «Якщо не вірите Моїм словам, то повірте Моїм ділам». А Його діла свідчили, що Він — не звичайний вчитель, а Син Божий, Творець всесвіту, Який прийшов із любові до свого творіння спасти його від гріха і смерті.

Ось і сьогодні ми чули євангельське оповідання про те, як Христос, проповідуючи народу, за дивних обставин створив чудо. На березі Генісаретського моря стояли два човни, біля яких рибалки полоскали свої сіті, а далі — широкі обрії і морська глибина. Христос увійшов в човен, що належав Симонові, і з човна став навчати народ. А коли скінчив навчання, то сказав Симону: «Відпливи на глибину і закиньте сіті у море». Для чого зробив це Ісус Христос? Для того, щоб засвідчити, що Його вчення не є вчення людини, а слово Самого Бога. Симон зробив так, як звелів Ісус Христос, закинув невід і вловив стільки риби, що не можна було її витягти. На допомогу Симону припливли інші рибалки і допомогли йому витягнути сіті з неймовірною кількістю риби. Симон побачив в цьому надзвичайне, неприродне явище і тому впав на коліна перед Христом і став благати: «Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний!» Жах охопив його і всіх, що були з ним, від такого улову риби. Христос заспокоїв його і сказав: «Не бійся, віднині будеш ловцем людей» (Лк. 5, 10).

«Ловити людей» — це значить навертати їх до Христа Бога, до Царства Божого. Коли ще за Свого земного життя Господь посилав на проповідь 70 апостолів, Він дав їм владу творити надзвичайні явища для того, щоб слухачі розуміли, що апостоли — посланці від Бога, тому вони роблять такі діла, які є надприродні для звичайної людини. Повернувшись з проповіді, 70 апостолів з радості хвалились Господу, що і біси підкоряються їм. «Не радійте тому, що біси вам підкоряються, — сказав Христос, — а радійте тому, що імена ваші написані на небесах».

Євангеліє свідчить, що Христос проповідував «з владою», а не як книжники і фарисеї. Ця «влада» виявлялась і у зціленні хворих єдиним словом, і у воскрешенні мертвих, і в утихомиренні природи.

Цією владою Ісус Христос наділив і апостолів, і взагалі віруючих. Так, перед вознесінням на небо, посилаючи апостолів на проповідь, Ісус Христос сказав: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню… Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів, говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк. 16, 15, 17–18).

Якщо вдуматися глибше в історію проповіді апостолів по всьому світу, то мимоволі виникає думка: як рибалки, неосвічені, більшість із них — взагалі неписьменні, могли підкорити своєму слову різні народи, серед представників яких були люди високоосвічені, висококультурні й переконані у своїх релігійних поглядах? Відповідь може бути тільки одна: апостоли проповідували істину, яку підкріплювали чудесами, тобто надприродними явищами, властивими одному тільки Богу. Цю думку підтверджує євангеліст Марк. Він пише: «Вони (апостоли) пішли і всюди проповідували, а Господь допомагав їм і стверджував слово наступними знаменнями» (Мк. 16, 20). Зверніть увагу на те, що Господь стверджував слово знаменнями, тобто чудами, або надприродними явищами.

Тепер, коли ми звернемося до 2000-літньої історії християнства, то побачимо, що Євангеліє підкорило народи світу завдяки тому, що Істина Христова підтверджувалася чудами і чистотою християнського життя.

З усіх християнських віровизнань тільки православ’я може стверджувати, що воно зберігає Істину Христову непошкодженою. І це не тому, що ми сповідуємо православну віру. Ми знаємо, що кожна релі­гійна людина хвалить свою релігію, а християнин — своє віросповідання, або, як тепер кажуть, конфесію. Таке ставлення до своєї віри цілком природне. Бо якщо хто не переконаний у правоті своєї віри, то він повинен її залишити й перейти до тієї віри, яка, на його погляд, правдива. Інакше виходить, що хтось вірить у те, що вважає неправдивим.

Непошкодженість Істини Христової в православній Церкві підтверджується чудесами, тобто надприродними явищами, що відбуваються протягом всієї історії православ’я. При цьому зразу треба відкинути всі шахрайські дії або підтасовки чудес у православному середовищі. Ніхто не може заперечити факт наявності безлічі чудес у православній Церкві. А оскільки чуда творяться Богом, а не людиною, то це означає, що де Бог, там і Істина.

В католицькій Церкві теж іноді відбуваються чудеса, але не у великій кількості, і то серед віруючих, що провадили високодуховне життя, в чиїх серцях жило Царство не від світу цього.

Серед протестантських конфесій чудеса не мають місця. З цієї причини протестантські теологи і євангельські чуда тлумачать по-своєму, викидаючи з них усе надприродне. Вони дійшли до того, що немало протестантів не вірять в тілесне воскресіння Христа. Після цього які можуть бути чуда у протестант­ських конфесіях? Хіба може Бог стверджувати неправду? Господь підтверджував проповідь апостолів знаменнями, бо вони проповідували Істину.

Багато хто з керівників сучасних тоталітарних сект зрозуміли, що християнська проповідь стає переконливою, коли підтверджується чудами. Ми були свідками, як по українському телебаченню крутили американські ролики, які демонстрували так звані чуда, що їх фальсифікували заморські проповідники. Вони показували, як можна коротку ногу або руку зробити нормальною. Згадаймо, як закликали киян у Палац спорту на релігійне шоу, рекламуючи афішами зцілення хворих і навіть сліпих. Всі ці фальсифікації чудес спрямовані на те, щоб втягнути молодь і дітей у сектантські тенета. Облудними чудесами заморські проповідники хочуть підтвердити, що з ними Бог. Сектанти закликають молодь: «Прийміть у своє серце Ісуса». А в дійсності ті, хто потрапив у ту чи іншу тоталітарну секту, прийняли у своє серце не Ісуса, а керівника секти, якому повністю підкорили свою волю і перетворилися на безвільні істоти на горе батькам.

Пам’ятаймо, що Бог не може бути з неправдою і фальшю, якою б привабливою вона не була. Хто уважно читає Євангеліє, той знає, що Христос попереджав Своїх послідовників про час, коли з’являться люди, які будуть творити лжечудеса. Тому не будемо дивуватися, спостерігаючи у нашому суспіль­стві поширення таких явищ як тоталітарні секти.

Дорогі браття і сестри, бережіть своїх дітей від тоталітарних сект, пам’ятаючи, що ми маємо непошкоджену Істину Христову, а де Істина — там Бог. Йому слава на віки віків.

Амінь!

В чому полягає неперевершеність християнської моралі

Неділя 19-та
(Лк. 6, 31-36)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогоднішнє євангельське читання має важливе значення. В ньому зосереджена сутність християнської моралі, її незрівнянна висота і глибина. Жодна релігія чи філософія не піднімалася на таку висоту. Християнська мораль неперевершена, бо вона відкрита Самим істинним Богом — Христом. Її велич полягає в тому, що вона проста і зрозуміла для кожної людини, і в той же час така незбагненно висока, що багатьом здається недосяжною.

Ось у чому полягає простота і велич християнської моралі. Христос Спаситель сказав: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм. І коли ви любите тих, хто вас любить, яка вам за це дяка (в слов’янському тексті — «благодать»)? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить. І якщо ви робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за це дяка? Бо і грішники те саме роблять. І коли позичаєте тим, від кого сподіваєтесь одержати, яка вам за це дяка? Бо і грішники позичають грішникам, щоб стільки ж одержати. Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть, і позичайте, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього; бо Він добрий і до невдячних і злих. Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 31-36).

Насамперед треба звернути увагу на просту і всім доступну настанову нашого Спасителя: «Як хоче­те, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм». Це означає: бажаєте, щоб з вами обходилися добре, — так са­мо і ви обходьтеся з іншими. Бажаєте, щоб вас не кривдили, і ви нікого не кривдіть. Бажаєте, щоб вам допомагали в горі, і ви допомагайте тим, хто потрапив у біду. Вам неприємно, коли вас обманюють, осуджують, принижують вашу гідність, говорять неправду, зводять на вас наклепи, — не робіть того ж са­мого й іншим. Ще у Старому Завіті Премудрий Сирах сказав: «Не копай іншому яму, бо сам потрапиш у неї, не розставляй іншому тенета, бо сам заплутаєшся в них» (Сирах. 27, 29). Така мораль зрозуміла всім. Наприклад, погубили ви кого-небудь наклепом або доносом, як це було за часів диктатури, — рано чи пізно і самі по­страждаєте від того ж. В наш час стається багато за­мовних убивств. А чи усвідомлюють і самі такі вбивці, і замовники, що на них чекає те ж саме? З’явилось у нашому суспільстві немало таких людей, що незаконно привласнили народне добро. А чи замислюються вони над тим, що вони потерплять крах і чуже добро не при­несе їм ні спокою, ні щастя? Господь сказав: «Якою мірою міряєте, такою ж від­міряється і вам» (Лк. 6, 38).

«Не судіть, — сказав Хрис­тос, — то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять; прощайте, то й вас прощатимуть» (Лк. 6, 37). Гріх осудження є досить розповсюдженим злом. Від нього часто страждає наша гідність. Плітки наносять людям глибокі душевні рани. Людський суд часто буває несправедливим. Суспільство завжди скаржилося на підкупність суддів. І тому люди в молитвах звертаються до Божого суду, який є справедливим і милостивим. Суддя повинен пам’ятати, що прийде час, коли і він стане перед Суддею Праведним.

В житті ми часто забуваємо про ці важливі правила християнської моралі. Часто буває таке, що наші ближні розповсюджують про нас погані думки, не допомагають нам, коли ми потребуємо підтримки, ворогують проти нас. У таких випадках ми ображаємося на наших ближніх, жаліємося на утиски з їхнього боку, ганьбимо їх і в той же час не намагаємося подивитися на самих себе. Невже ми такі добрі й бездоганні, що нас треба тільки хвалити? Чи не заслуговуємо ми поганої думки про нас? Чи не даємо ми приводу для негативного ставлення до нас? Чи не викликаємо своєю недоброю поведінкою недружніх почуттів по відношенню до себе? Чи не відмірюють нам тією ж міркою, якою ми самі міряли? Треба завжди пам’ятати слова Христа Спасителя: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм». Треба частіше ставити себе на місце наших ближніх, тоді нам зрозумілішим буде їхнє тяжке положення.

Ця християнська мораль є і загальнолюдською, бо вона відповідає вимогам совісті, цьому голосу Божому в нашій природі. Деякою мірою така мораль присутня і в інших, нехристиянських, релігіях. Тому іноді сучасні віруючі, які після вчорашнього атеїзму навернулися до Бога, кажуть: нема різниці, до якої релігії належати, — Бог один.

Різниця є, і досить суттєва. Ця різниця полягає у висоті й глибині християнської моралі. Христос сказав, що коли ви любите тих, хто вас любить, або якщо ви робите добро тим, хто вам робить добро, і коли ви позичаєте тим, від кого сподіваєтесь одержати, то нема ніякої різниці між вами і грішниками-язичниками. А далі Господь показує, чим відрізняється християнська мораль від моралі язичницької, тобто від моралі інших релігій. Він говорить — а ви, християни, творіть добро і позичайте ні на що не сподіваючись; більше того: любіть ворогів ваших. Жодна інша релігія не закликає своїх послідовників любити ворогів. Та й більшість сучасних віруючих не можуть сприйняти таку мораль. Вони вважають, що людині, навіть і порядній, неможливо любити ворога. Якщо ми думаємо так, то це означає що ми знаходимося на низькому ступені моралі. Нам ще далеко до висоти християнства. Ми знаходимося не на горі Фавор, де Христос показав славу Свого Божества, а під горою, бо духовно не доросли до фаворської висоти.

Виникає питання: а чи можливо взагалі любити ворогів, чинити добро тим, хто нас не любить і навіть кривдить нас? Можливо!!! Не тільки можливо, а нам треба поступово, з Божою допомогою, — підкреслюю, що саме з Божою допомогою, намагатися підніматися на висоту християнської моралі.

Згадаймо Господа нашого Ісуса Христа, розіп’я­того на хресті. Як жорстоко знущалися з Нього Його вороги. Він фізично і душевно страждав як людина, бо Бог Отець на цей час залишив Його. І якою ж була реакція Ісуса Христа на цю людську лють! Господь молився за Своїх ворогів, говорячи: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34). Цим Спаситель засвідчив, що Він не просто вчив любити ворогів, а й Сам виконав Свою заповідь, причому за таких жахливих умов.

Дехто може заперечити і сказати, що хоч Христос і молився на хресті за Своїх ворогів як людина, але ж Він — Бог, а ми є люди. Нам недоступна така ви­сота моралі. Неправда! І звичайна людина може під­нятися на цю висоту. Коли юдеї побивали камінням архи­диякона Стефана, він теж молився за своїх ворогів.

Взагалі, всі святі, яких шанує Церква Христова, у своєму духовному житті піднялись на цей щабель християнської моралі. Своїм прикладом вони засвідчили, що християнська мораль не є утопією. Вона можлива і реальна в житті християнина.

Коли Господь проповідував Своє вчення, апостоли заперечували Йому і говорили, що для людини це неможливе. Спаситель на це відповів: так, для людини — неможливе, а для Бога все можливе. Святі досягали висот християнської моралі не лише своїми зусиллями, а з допомогою благодаті Божої.

Процес духовного вдосконалення не простий. Він вимагає від християнина постійної боротьби зі своїми гріховними пристрастями, і в той же час — доброчинства. Господь сказав, що Царство Боже досягається силою, і той, хто докладає зусиль, досягає його.

Християнська мораль, яку непошкодженою зберігає православна Церква, незважаючи на наявність в її лоні грішників, є найдосконаліша. З нею не може порівнятися ніяка інша мораль: ні мораль інших релігій, ні навіть інших християнських конфесій, ні тим більше — тоталітарних сект.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж радіти, що Господь наш Ісус Христос дав нам таке досконале моральне вчення. А ще більше радіймо з того, що Він дав нам не тільки взірець найдосконалішого вчення, а дав нам і силу — благодать Святого Духа — для втілення його в життя. Виконуймо Його заклик: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Йому слава на віки віків.

Амінь!

Найпростіша заповідь Божа

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ось найдорогоцінніше правило життя, яке потрібно було б вогняними літерами позначити скрізь, де живуть люди, для постійного нагадування про їхній взаємний обов’язок. Не минає жодного дня, щоб у нас не було приводу застосувати його у житті. Та й як можна жити інакше, щоб життя земне було радісним?

Людина за своєю природою є суспільною істотою. Від колиски й до могили вона постійно обертається серед подібних до себе людей, безперервно спілкується з ними.

Сім’я, друзі, знайомі, товариші по роботі, нарешті, просто сторонні люди, з якими неминуче зустрічається людина, — всі вони створюють таку різноманітну сітку стосунків, що людині часом важко визначити, як їй правильно діяти. До того ж усі люди різні й неповторні за своїми характерами. Кожен з них має свої власні особливості: один розумний і освічений, інший — маловихований; один викликає повагу, інший — байдужість чи навіть гидливість; один для нас корисний і необхідний, інший сам залежить від нас і чекає на допомогу; один прихильно ставиться до нас і покровительствує, інший виявляє явну неприхильність, зловтішається, при­гноб­лює; врешті, в одного Христос такий, в іншого — інакший. Таке безконечно різноманітне людство. Скільки потрібно терпін­ня, тактовності, спритності, гнучкості, хитрувань, нерідко — неправди і лицемір’я, щоб, враховуючи за­значені особливості людини, з кожним підтримувати і зберігати добрі стосунки.

Вільно чи невільно людині доводиться зважати на вимоги часу і обставини. Вона постійно змінює своє ставлення до людей, прийоми спілкування і настрій. Невже все це нормально? Чи є в таких діях людини що-небудь євангельське, християнське? І невже не можна спростити і звести до єдності всю цю складну плутанину стосунків, побудувати їх на твердому і загальнолюдському принципі?

Не тільки можна, але й треба!

До цього закликає всіх нас Господь наш Ісус Христос. Він говорить: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм». Яке просте і природне роз­в’язання питання! Яке глибоке знання людської душі, її властивостей і законів! І в той же час ви відчуваєте, що це можна виконати. Тут вимога вищої правди мудро погоджена з простим житейським розрахунком.

Уявімо собі хоча б на мить, що всі люди стали б жити і діяти за цією заповіддю Христовою і виконувати її неухильно. Як відразу ж змінилось би життя на землі! Як легко і вільно стало б дихати у цій чистій, оновленій моральній атмосфері! Неначе із задушливого, смердючого і темного підвалу ви вийшли на свіже, здорове повітря. Тоді самі собою зникли б з лиця землі злі примари, які постійно тримають нас у страху і насторожі. Війни, вбивства, злочини, насильство, грабунки і всі види зла, — усе це стало б неможливим. Одним словом, тоді сам собою настав би золотий вік, про який з незапам’ятних часів марно мріють люди.

У чому ж таємниця цієї заповіді? І від чого залежить така могутня і благодатна сила цього простого за суттю християнського принципу? Сила його в тому, що він ґрунтується на загальних для всіх людей засадах любові, на яких тримається світ і які дивними небесними пахощами духмяніють у всьому вченні Христовому. Ця заповідь є не що інше, як видозмінене і послідовне розкриття іншої, подібної до неї, заповіді Божої: «Полюби ближнього твого, як самого себе». В обох цих заповідях одна й та сама думка — в одній просто сказано «Люби ближнього, як самого себе», а в іншій Господь немовби додає і пояснює: «І тому роби і поводься з ним так само, як ти бажав би, щоб інші робили з тобою».

«Яка свята, ідеальна, але недосяжна мрія! — скаже дехто. — Це може бути можливим тільки на небі, але ніяк не на грішній землі, де все побудовано на взаємній боротьбі й егоїзмі». Такі люди забувають, що там, де невистачає природних сил людини, їх немовби доповнює благодать Божа.

І «що неможливе для людини, — говорить Господь, — те можливе Богу».

Не передрікаючи майбутнього і не соромлячись сумного сьогодення, хай кожна людина мірою своїх сил працює сама над собою і покладе від себе хоча б один камінь у цю велику будову священного храму любові. Заповідь Божа звернена не до якогось невиразного, абстрактного людства, а до кожного з нас особисто. Кожна людина особисто несе відповідальність за її виконання. Тому, не озираючись на інших і не осуджуючи їх, йдімо неухильно до вказаної нам мети кожний своєю дорогою і намагаймося втілити цю заповідь у своєму житті. Крапля, що падає постійно, роздроблює камінь. Так і ми постійними і наполегливими зусиллями, з допомогою Божою, можемо поступово зруйнувати у своєму серці штучно створені перешкоди, що відділяють нас одне від одного. Благодать Божа і наші зусилля допоможуть нам злитися з ближніми у тому доброзичливому почутті, яке ми відчуваємо самі до себе.

Давайте користуватися для цього кожним випадком, що трапляється нам у житті, а вони незліченні. Чи побачимо чуже горе — примусимо себе перестраждати його так само глибоко й щиро, як своє власне. Чи зустрінемо людину, яка сяє радістю і щастям, — порадіємо разом з нею без заздрощів і нещирості, немовби ця радість трапилася з нами. Народна мудрість говорить: розділене горе — півгоря, а розділена радість — подвійна радість. Хай чужа біда буде для нас такою ж близькою, як і своя. Чуже ім’я і достоїнство повинні бути такими ж недоторканними, як і наші власні, і так далі без кінця. Це й буде означати — любити ближнього, як самого себе. І в ім’я цієї любові треба ставитися до людей так, як ви хочете, щоб до вас ставились інші.

Далеко ще той блаженний час, коли ця свята заповідь Божа увійде у загальну свідомість, у плоть і кров людства. Наша справа — сприяти цьому, наскільки це від нас залежить, у свій час і на своєму місці. А що буде далі, те знає один Бог.

Хай буде Його свята воля в усьому!

Амінь!

Слово про мертві душі і їх воскресіння через віру і покаяння

Неділя 20-та
(Лк. 7, 11-16)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свята Церква запропонувала нам послухати уривок з Євангелія про воскрешення Ісусом Христом сина вдови з міста Наїна. Нас вражає, як євангеліст декількома словами зумів описати велике горе жінки: «Виносили померлого, єдиного сина у матері, а вона була вдова». Самот­­­ність! Яка вона страшна! Господь змилосердився над нещасною і сказав: «Не плач!» Ми теж часто кажемо скорботним близьким нам людям: «Не плач!» Але наше слово і слово Господа мають різну силу. Слово Господа несло радість, про яку ридаюча мати навіть і не мріяла. Ісус Христос підійшов до гробу і сказав: «Юначе, тобі кажу, встань!» Мертвий піднявся, сів і почав говорити. Всіх присутніх охопив страх, і всі про­славляли Бога, кажучи: «Великий пророк постав між нами, і Бог відвідав народ Свій» (Див.: Лк. 7, 11-16).

Це надзвичайне явище — воскресіння юнака — є прообразом майбутнього воскресіння усіх померлих. Господь зробив це чудо не тільки заради того, щоб утішити скорботну матір, а також для утвердження нашої віри і надії на загальне воскресіння людського роду.

Будемо про це пам’ятати, браття і сестри, і радіти, що наш Спаситель Ісус Христос переміг смерть і всім нам дарував майбутнє воскресіння. Треба піклуватися про те, щоб ми воскресли на ра­дість і життя вічне, а не на сором і страждання вічне.

Пізнаймо самі себе і зрозуміймо, що кожен з нас має свого мерця, тому що через безліч щоден­них гріхів у нашому живому тілі знаходиться мертва душа. Це дійсно так, бо Ісус Христос назвав деяких жи­вих людей мертвими. Він сказав одному чоловіку, який хотів іти за Ним, але спочатку мав намір поховати ба­тька: «Залиш мертвим ховати своїх мерців» (Мф. 8, 22). А ти іди і проповідуй Царство Боже.

Це дійсно так, кожен грішник має мертву душу, яка може загинути навіки, не припиняючи свого існування. Грішна душа перебуває у постійних страшних муках. Цю мертву душу може воскресити лише Ісус Христос через віру і покаяння. А оскільки ми пос­тійно грішимо, то потрібно постійно таємно каятися перед очима Божими.

Через покаяння мертва душа воскресає стільки разів, скільки грішник сердечно кається. Це означає, що людина може кілька разів на день вмирати і завдяки покаянню від усієї душі і серця стільки ж разів воскресати з мертвих. Писання каже: «Скільки разів упадеш, вставай, і спасешся!»

Який безцінний і великий дар отримали ми від Бога, — віру нашу і покаяння перед Богом! Через віру і покаяння ми щоденно оновлюємося, оживлюємося і примиряємося з Богом. Нема числа нашим гріхам: нема числа і милості Божій у прощенні грішників, які відверто каються. Духовне воскресіння незрівнянно вище за воскресіння тіла. Тут, на землі, воскресає від смерті для життя вічного безсмертна душа, а не тлінне тіло.

«Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос», — каже ап. Павло (Еф. 5, 14). Коли воскреснеш душею, старайся не помирати знову. Будемо цінувати великий дар Божий — дар очищення, освячення, оживлення, воскресіння нашої померлої від гріха душі. Не треба зневажати благодать і ласку Божу, щоб не вмерти нам навіки. Молитвою і покаянням треба постійно підтримувати спілкування з благодаттю Божою і перемагати потяг до гріха. «Гріх тягне тебе до себе, а ти господарюй над ним!» (Бут. 4, 7). «Побачивши вдовицю, що гірко плакала за сином померлим, Ти змилосердився, Господи, і воскресив його; отже, змилуйся і над нами грішними, Чоловіколюбний, і змертвілі у гріхах душі наші воскреси» (Акаф. Ісусу, конд. 2).

Амінь!

Слово про Біблію

Неділя 21-ша
(Лк. 8, 5-15)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Святе Письмо, або Біблія, є книга Божа. Ця книга — унікальна за своїм розповсюдженням серед усіх народів. Вона — наймогутніша книга у світі за своєю силою і впливом на життя людини у всі часи.

Чи варто говорити про те, що Біблія — єдина книга, яка не вмирає. Всі інші книги, якими б вони не були цікавими, — короткочасні, з’являються і зни­­кають. Біблія — це книга на всі часи.

Інші книги призначаються певному колу суспільства — людям, що займаються наукою чи мистецтвом, літературою чи історією, іншими галузями знань. Біблія призначена для всього людства. Інші книги впродовж віків втрачають свою силу, і все, що є в них корисного, поглинається часом. Біблія ж — книга невичерпна. Джерело її настільки глибоке, що чим більше ми з нього черпаємо, тим більший знаходимо в ньому скарб.

Інші книги мають недоліки і вади, які треба відкидати. Біблія — це золото, випробуване вогнем. У ній не тільки нема ніяких хибних положень, але у ній є дивна сила, яка може боротися і перемагати усі єресі, що виникають в історії людства. І все це через те, що Біблія — це книга Божа.

В ній записано те, що відкрито для нас Духом Святим. У Біблії нема помилок, тому що Бог, який відкрив нам те, що потрібно для спасіння, не помиляється. Біблія містить у собі істину. Істиною є Бог. Світ через невігластво, безумство, гріховність і фарисейську доброчинність не знає Бога. Природа відкриває нам буття, могутність, благість і мудрість Божу, але Самого Бога природа не відкриває. А Біблія відкриває нам Бога. Поняття про Бога, що дає нам Біблія, настільки величне і захоплює серце, настільки високе і в той же час просте, настільки різноманітне і разом з тим цільне, що всі ті, хто, з ласки Божої, пізнав Бога через Біблію, відчувають і переконані в тім, що Бог відкрив Себе їм.

Ніхто не може знати Бога, але Сам Бог відкриває Себе людині настільки, наскільки Він хоче і наскільки людина може вмістити Його в собі. Тільки безумець може говорити, що він може пізнати Бога.

Безконечний і неосяжний Бог, що перебуває у світлі недоступнім, Сам між тим сходить і сповіщає про Себе людям, у тому числі й дітям. Вічний і всюдисущий Бог завжди живе з нами — в усіх народах, поколіннях, сім’ях і в кожній людині. Він Єдиний Святий і Спаситель грішників; Єдиний Праведний і в той же час Виправдувач винних. Він страшний у Своїй величі і судах Своїх, і в той же час милостивий і милосердний, лагідний і співстраждальний, поблажливий і довготерпеливий. Він безмежно блаженний Сам у Собі і не потребує із-зовні ніякої радості, і разом з тим Він плаче щодо майбутнього Єрусалима і зітхає за Свій грішний народ. Він закликає небо і землю співчувати Йому, поля і дерева радіти з Ним, тому що Він знайшов загиблого і оживив того, хто був духовно мерт­вим. Бог близький до людей і особливо — до віруючих.

Бог заповідав Ізраїлю, щоб вони не робили собі зображень Бога, як це було у язичників, тому що вони ніколи не бачили Його образа. Але в той же час Він говорить Ізраїлю, що Він має очі і все бачить; Він має вуха і чує голос нашого моління. Він має руки і простягає їх для спасіння людей. Він порівнює Себе з батьком, який вболіває за своїх дітей. Він порівнює Себе з матір’ю, яка не може забути своєї дитини. Він порівнює Себе з нареченим, який радіє за свою наречену.

Браття і сестри! Коли Біблія відкриває нам Бога, це не людська фантазія і вигадка; це — повнота життя, повнота любові; це — небесна сила, яка входить у саму глибину людського серця. Нема нічого величнішого, нема нічого більш радісного і блаженного, ніж перебування Бога в серці людині. Йому слава на віки віків.

Амінь!

Слово про те, що без любові немає життя

Неділя 22-га
(Лк. 16, 19-31)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Чого хоче людина, яка живе на цій землі? Багато чого хоче. Перш за все, щоб вона ніколи не вмирала, щоб ніколи не припинялося те життя, яким живуть її думка, її воля, її почуття. Більше того, людина хоче, щоб за порогом земного життя, майже завжди зрошеного сльозами, оповитого скорботами, наш безсмертний дух вічно блаженствував, жив у радості й спокої. Наше серце прагне до звільнення від тих страждань, якими неминуче супроводжується земний шлях кожної людини. А якщо не можна від страждань знайти порятунок, вона просить їх пом’якшення, шукає таку силу, яка допомагала б їх перебороти, могла б служити їй опорою у перенесенні скорбот. Коли совість викриває людину у скоєних нею гріхах і злочинах і коли у серці народжується розкаяння, людина прагне для себе прощення й утіхи.

Ось те головне, чого вимагає, чого шукає люд­­ське серце. І це все людина одержує в Господі нашому Ісусі Христі.

Христос нагадав людям про те, що смерті для людської душі нема і не буде. Він проповідував, що в житті майбутнього віку — вічне блаженство і вічний мир, що там немає ні сліз, ні зітхання для тих, хто цього гідний. Він прийшов у світ для того, щоб вдихнути в людину життя і щоб вона могла протистояти усім ви­пробуванням, хворобам і стражданням. Хто вірує в Нього, той, за словами Іоана Золотоустого, «стоїть на кам’яній скелі, і ніякі бурі й хвилі не змиють його з цієї скелі».

Христос з’явився на землі для того, щоб Своєю голгофською жертвою дати прощення грішнику, який кається, щоб Свою ласкаву батьківську руку покласти на голову людини, яка оплакує скоєні гріхи і сказати Своє Божественне: «Прощаються тобі гріхи твої». Тільки Він один — Всемогутній і Милостивий — може дати це прощення грішнику.

Людина може до всього звикнути; вона може звикнути жити в будь-якому кліматі — найхолоднішому і найспекотливішому; вона може привчити себе, якщо буде до того змушена, жити впроголодь місяцями, а можливо, й роками; людина звикає до будь-якої праці, навіть до такої, яка здається їй непосильною.

Однак до одного людина звикнути не може — жити без любові, без тієї любові, за якої вона ніколи не почуває себе одинокою у цьому світі, загубленою у натовпі людей, знехтуваною людьми або незрозу­мілою ними, коли людині й горе своє немає з ким розділити, і нема кому розкрити свою скорботну душу з її думами, мріями і турботами. Серце людини шукає любові, людина хоче зігріти своє серце теплом цієї любові. Хіба завжди така любов супроводжує земний шлях людини? І хіба наша звичайна людська любов може бути досконалою? І ось таке джерело любові має людина в образі Господа нашого Ісуса Христа, в Якого вона вірує.

Слово Боже говорить нам: «Бог є любов» (1 Ін. 4, 8). Ми знаємо, що в ім’я цієї любові Син Божий зійшов з неба на землю, жив серед людей, Сам випробував усі скорботи земного життя і Своєю Божественною любов’ю зігрівав серця тисяч людей. Він прощав грішниць, які плакали біля Його ніг; Він пестив і благословляв дітей; Він з любов’ю схилявся до важкохворих, які зустрічалися на Його шляху; Він плакав над гробами померлих. Силу Своєї любові Він показав, коли дав Себе розіп’яти в ім’я любові до людей і їх вічного життя і радості.

Господь — джерело любові, Він — наша надія, Він — джерело нашого життя і радості в скорботах, у Ньому — наше багатство; в Ньому — наше сьогодення і майбутнє, у Ньому — наше безкінечне прийдешнє життя.

Як нам не прославляти Його! Церква закликає нас прославляти Бога — Отця, Сина і Святого Духа не тільки у храмах, але й в наших домах кожного дня свого земного життя. Церква постійно нагадує нам слово молитви Господньої: «Нехай святиться ім’я Твоє!» Ми повинні святити, прославляти ім’я свого Господа своїми християнськими ділами, подвигами свого християнського життя. Усім нам сказано: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16).

Чим більше серед нас і в кожному з нас буде доброзичливості одне до одного, взаємного неосудження, негнівливості, співчуття до людського горя, чим смиреннішим буде наш дух, чим чистішими будуть наша душа і тіло, тим більшою буде слава Богу.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж істинними дітьми Божими, вірними Його учениками, виконавцями Його заповідей, будемо славити Його святе ім’я своїм життям на землі, щоб бути гідними учасниками Його вічної слави у майбутньому житті.

Амінь!

Хто відкидає буття диявола і злих духів, той перебуває під їх владою

Неділя 23-тя
(Лк. 8, 26-39)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В євангельському читанні ви чули про біснуватого з Гадаринської країни і про зцілення його Ісусом Христом. Біси мучили нещасного, і від того життя його було надзвичайно тяжким. Ісус Христос показав Свою владу над цілим легіоном нечистих духів і тим засвідчив, що Він є Син Божий, Якому підвладне все у світі. Біси за дозволом Спасителя ввійшли у стадо свиней і всі загинули в морі.

Євангеліє ясно свідчить про те, що злі духи дійсно існують, і не треба сумніватися в їх бутті. За попущенням Божим вони можуть чинити зло як людям, так і тваринам.

У бутті злих духів ми переконуємося з книг Святого Письма, із свідчень святих отців Церкви та із житій угодників Божих. У книзі Буття оповідає­ться, як диявол з’явився у образі змія Адаму та Єві і спокусив її порушити заповідь Божу. Через це обоє вони стали порушниками волі Божої і дійсно пізнали, що таке добро, яким вони насолоджува­лись у раю, і вкусили гіркоту зла від страждань, хвороб і смерті. Тому-то диявол і називається чоловіковбивцею споконвіку, тобто від початку (Ін. 8, 44).

В книзі Іова пишеться, що диявол, за попущенням Божим, у праведного Іова спочатку забрав майно і погубив його дітей, а потім уразив його самого лютою проказою з голови до ніг. Ап. Іоан вчить: «Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив» (1 Ін. 3, 8).

Сам Спаситель під час Свого сорокаденного перебування в пустелі тричі був спокушуваний дияволом (Мф. 4, 2-10).

Бісів виганяли з людей і Сам Спаситель, і апостоли, яким Він давав таку владу (Мф. 10, 8). Ап. Петро пише: «Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти» (1 Пет. 5, 8). Із цих кількох наведених прикладів зрозуміло, що диявол і злі духи — це реальні духовні істоти, які мають розум і волю, а не людська вигадка.

Церква завжди і беззаперечно визнавала буття злих духів. Отці і вчителі Церкви одностайно свідчать про те, що існує царство сатани, є злі духи, які колись були світлими ангелами. Вони люті самі в собі і сповнені ненависті до Бога і до людей. Вони намагаються шкодити душі і тілу людини, але віруючий може протистояти їм і перемагати їх.

Про це свідчать житія святих. Почитайте їх і ви побачите, які підступи чинив диявол проти святих, у яких образах він з’являвся їм, як безперестанно боровся з ними і як святі перемагали диявола.

Віра в існування злих духів завжди жила у роді людському, так само, як віра в існування добрих ангелів, як віра в самого Бога. Хто вірує в Бога і у Божественне Одкровення, той вірує і в існування та вплив духів на людину. Тільки ті, що відкидають Бога, відкидають і злих духів.

Премудрість Божа так створила людину, що без неї самої або проти її волі ні спасти, ні погубити людину неможливо. Люди самі відкидають Бога, не виконують Його заповіді й через це самі не бажають свого спасіння.

Ті люди, які не сприймають темну, невидиму, страшну силу диявольську, але роблять темні справи, — самі віддають себе до рук диявола. Він навіює людям думку, щоб вони не вірили в його існування, а значить, відкидали і буття Бога.

Ми всі повинні знати, що диявол не інакше входить в наші душі, як заволодівши нашим розумом і думками. В одних він сіє сумнів, викрадає із серця і розуму віру; в інших його огидне дихання спалює страх Божий; третіх, вразивши марнославством, він веде в полон різноманітних пристрастей і пороків, які відкривають двері всім злим духам.

Наше сьогоднішнє життя наполегливо вимагає від нас, щоб усі ми дуже уважно поставилися до існування диявола і злих духів. Бо наше незнання, або сором’язливе замовчування, чи навіть відкидання буття цієї страшної сили робить нас зовсім беззбройними перед нею. Вона може повести нас, як овець, на заколення і загибель.

Досить часто ми перестаємо розуміти, де світло, де темрява, в чому полягає життя, а в чому — духовна смерть. Найбільшою перемогою диявола, безумовно, є те, що багатьом поколінням людей він навіював, що його нема.

До певного часу, коли духовне око людини не було затьмареним, диявол діяв обережно, сіючи сумнів. Тепер же, коли наша духовна недбайливість і байдужість позбавляє людей покрову Божої благодаті, диявол постає перед нами всім своїм злобним обличчям. Він виявляє себе як жива, дійсна сила, і сила люта.

Місцем боротьби диявола з Богом було, є і буде — людське серце. В ньому міститься і безодня пекла, і глибока віра, яка охороняє людину від ворожого злого впливу. Серце народжує вогонь Божественної любові і є вмістилищем вічної радості.

Всім нам треба пам’ятати, що у чистій душі навіть одна якась кинута дияволом думка викликає смуток і душевний біль; і навпаки, у душі, потьмареній гріхом і всілякими пороками, навіть сама присутність злого духа залишається непомітною.

Тяжко ввести в оману істинно віруючу людину. Смирення і страх Божий попереджають, а Дух Святий охороняє її. Він відкриває віруючому правду і наставляє його на шлях істини.

Дорогі браття і сестри! Будемо ж з допомогою благодаті Божої охороняти від диявола добро своєї душі, будемо охороняти вхід до своєї душі, навчімося бачити себе, тоді ми зрозуміємо всі підступи диявола в нас і навколо нас.

Отче наш! Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Амінь!

Тільки християнство має вчення про воскресіння мертвих

Неділя 24-та
(Лк. 8, 40-56)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні Євангеліє розповідає нам про воскрешення Господом дочки Іаіра, начальника юдейської синагоги, і про зцілення кровоточивої жінки через лише доторкання нею до одежі Христа. Євангеліє говорить, що до Ісуса Христа прийшов Іаір, припав до Його ніг і просив прийти до нього в дім, бо його дочка, років дванадцяти, лежить при смерті. Коли ж Господь ішов, то народ тиснув Його. Одна жінка, яка страждала дванадцять років від кровотечі, витратила все своє майно на лікарів і не могла вилікуватися, — підійшла ззаду, доторкнулася до краю одежі Ісуса Христа, і в ту ж мить кровотеча у неї припинилася. Господь сказав: «Хто доторкнувся до Мене?» Він запитав не тому, що не знав, хто до Нього доторкнувся, а щоб виявити перед народом віру жінки. Коли ж усі відмовлялись, ап. Петро сказав: «Наставнику, народ оточує Тебе і тисне, — а Ти говориш: хто доторкнувся до Мене?» Але Христос продовжував говорити: «Хтось доторкнувся до Мене, бо Я відчув, як сила вийшла з Мене». Жінка, бачачи, що не може утаїтися, з тремтінням підійшла, упала перед ним і розповіла Йому перед усім народом, з якої причини доторкнулася до Нього і як тієї ж миті зцілилася. На цю відвертість Христос сказав їй: «Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе, іди з миром!»

Коли Він ще говорив про це, приходить хтось із дому начальника синагоги та й каже Іаіру: «Дочка твоя вмерла, не турбуй Учителя». Але Ісус Христос, почувши про це, сказав Іаіру: «Не бійся, тільки віруй, і спасенна буде». Коли вони прийшли в дім, Господь не дозволив ввійти нікому, окрім Петра, Іоана, Якова та батька й матері. Всі плакали і ридали за нею, а Він сказав: «Не плачте, вона не вмерла, а спить». Всі глузували з Нього, бо знали, що вона померла. Він же вислав усіх геть, взяв її за руку і сказав: «Дівчино, встань». І дух повернувся до неї, вона одразу ж встала, і Він наказав дати їй їсти. Батьки були здивовані. Господь же повелів їм не розповідати про це нікому.

Два чуда створив Ісус Христос: зцілив кровоточиву жінку і воскресив із мертвих дочку Іаіра. Все це зробив Ісус Христос, щоб підтвердити Своїм послідовникам, що Він не тільки людина, а й Бог. Чудо восрешення дочки Іаіра свідчить, що Христос як Бог має владу над смертю і що Він заради того і прийшов у світ, щоб визволити людство від найбільшого в світі зла — смерті людини.

Жодна релігія не має вчення про загальне воскресіння мертвих, окрім християнства. Воскресіння мертвих ставить християнство вище від усіх релігій світу. Цим воно доводить, що належить до релігії Богоодкровенної. Богоодкровенна релігія — це єдина правдива релігія, бо вона відкрита Богом, Який Сам є Істина.

Воскресіння мертвих є відновлення людської природи, яка внаслідок гріха підпала смерті й розпалася на дві частини. Душа залишилася безсмертною, а тіло перетворюється на прах земний. Бог створив людину не такою. Людина з’єднує в собі небо і землю, тобто духовне начало і матеріальне. Ми всі ридаємо над гробом мертвої людини. Чому? Тому що відбувається неприродне явище. Людина створена безсмертною, а ми бачимо перед собою порушення цього закону. Жінка народжує в муках і стражданнях, але, коли народить, забуває про них і радіє, бо народилася людина на світ, народилося нове життя. Радість від народження життя свідчить, що цей акт є природним, а плач і ридання під час смерті говорять про те, що смерть — неприродна.

Син Божий прийшов у світ, щоб виправити неприродне становище людини у світі; Він прийшов оновити наше єство і повернути його в попередній стан — у безсмертя.

Воскрешаючи дочку Іаіра, Ісус Христос підтверджував Своє вчення про загальне воскресіння мерт­вих. У славне друге пришестя Христа «мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть» (Ін. 5, 25). Цю істину Господь підтвердив воскрешенням не лише дочки Іаіра, а й сина наїнської вдови і чотириденного Лазаря, тіло якого було уже в стані розпадання, бо вже смерділо. Особливо ж довів Христос цю істину тим, що Сам воскрес із мертвих. Його Воскресіння є образом нашого майбутнього воскресіння. Не може бути, щоб створена за образом Божим людина назавжди знищувалася смертю і, відкуплена «дорогоцін­ною Кров’ю Христа, як непорочного і чистого Агнця» (1 Пет. 1, 19), віддавалася на вічне зникнення.

Ті, хто відкидає воскресіння мертвих, споконвічно ставлять запитання, яке вважають таким, що неможливо розв’язати: як воскреснуть тіла, які після смерті перетворюються на прах і з часом зовсім зникають в лоні землі? На це запитання відповідає ап. Павло: «Хто пізнав розум Господній?» (Рим. 11, 34). Хто може зрозуміти незбагненні діла Всемогутнього Бога, для Якого нема нічого неможливого?! Той, Хто створив із небуття Вселенну, цей прекрасний світ і все, що в ньому живе, невже Він не може викликати до життя те, що відійшло? Той, Хто на початку створив тіло людини із землі, невже не може знову відновити тіло людини, що перетворилося на землю?

Для нас воскресіння мертвих незбагненне, але скільки дивного і незрозумілого існує в навколишньо­му світі! Для нас не до кінця зрозумілим залишається і саме народження людини, хоч воно відбувається за законами природи. Наука багато пізнала, але непізнаного залишається більше. Тому не треба дивуватися загальному воскресінню мертвих. Воно, безперечно, відбудеться у свій час. Так сказав Бог. Ми повинні вірити Богові, бо невіра Йому привела перших людей до смерті.

Колись, на зорі історії людства, перед першими людьми постала дилема: вірити Богові чи повірити дияволу, що явився в образі змія. Ця ж дилема стоїть і перед сучасним людством, перед кожним з нас: вірити у воскресіння мертвих чи відкинути його як красивий міф? Від нашого вибору залежить, якою буде наша вічність. Від нас не залежить воскресіння мерт­вих. Воно залежить від Бога. Але яким буде наше життя у вічності після з’єднання душі з тілом — залежить від нас.

Наше земне життя існує для того, щоб визначитися: чого ми хочемо у майбутньому віці — блаженства чи страждання, що нам більше подобається — добро чи зло. Звичайно, кожна розумна людина скаже, що їй, беззаперечно, більше до вподоби добро і блаженство. Якщо це правда, то чому ж ми, живучи на землі, частіше обираємо зло? Хіба ми не розуміємо, що цим ми прирікаємо себе на вічні страждання?

При цьому як блаженство, так і страждання після воскресіння мертвих будуть в поєднанні душі з тілом. Не забуваймо складу своєї природи: вона створена Богом з душі і тіла. Невже тільки на короткі роки земного життя людина повинна залишатися людиною?

В яку славу одягнуться святі й праведні люди після воскресіння, ми тепер навіть уявити не можемо. Святе Письмо свідчить, що праведні засяють, як сонце, в Царстві Отця Небесного. А тіла грішних, на протилежність святим, затьмаряться, як ніч і темрява. Тіла грішників теж будуть нетлінними і безсмерт­ними, але їхнє безсмертя перетвориться на нескінченні страждання. Внаслідок великих гріхів своїх і повної нерозкаяності вони виявляться зовсім негідними бути в оселях Отця Небесного. Вони свідомо відкинули Бога, не прийняли Його любов, і тому будуть позбавлені спілкування з Богом — джерелом любові і блаженства — і будуть відкинуті в пекло на всю вічність.

Це відсторонення Святе Письмо називає другою смертю, яка незрівнянно гірша від теперішньої смер­ті. «Люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її; захочуть умерти, але смерть утече від них» (Одкр. 9, 6).

Дорогі браття і сестри, все це вселяє в нас велику надію на вічне майбутнє життя. Надія надає нам силу перемагати всі труднощі земного життя, боротися з гріховними спокусами, покладаючи уповання на Божу допомогу. А Бог ніколи і нікого не посоромить в надії на Його милість. Богу нашому слава на віки віків.

Амінь!

Про милосердного самарянина як приклад людинолюбства

Неділя 25-та
(Лк. 10, 25-37)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Притча про милосердного самарянина була сказана Господом на пояс­нення одному законникові, який не розумів, що йому слід робити, щоб ус­падкувати вічне життя. На закінчення притчі Господь дав йому настанову: «Йди і ти роби так само». Ця настанова звернена до всьо­го християнського світу і до кожного християнина зокрема. Питання про сенс життя, про спасіння, про вічне життя і зараз непокоїть багатьох. Гранично ясну відповідь на це питання, яке хвилює людину, дав Ісус Христос. Він однаково ставився до всіх, хто дорожить своїм спасінням, для кого пи­тання про вічне життя не є лише звичайною цікавістю.

Милосердний самарянин являє нам зразок, який ми, за велінням Божим, повинні наслідувати. Що ж він зробив такого особливого, надзвичай­ного, що Сам Господь поставив його за приклад людинолюбства? Та нічого особливого. Він зробив тільки те, що підказували йому серце і совість, зро­бив просто і природно, за одним порухом співчуття. Просто і природно це виходить лише у тих, хто має добре серце і чисту совість.

Самарянин їхав шляхом, що вів з Єрихона до Єрусалима, і випадково наштовхнувся на видовище, досить звичне на той час на цій глухій і пустельній дорозі. При дорозі лежав невідомий чоловік, пограбований розбійниками і побитий мало не до смерті. Самарянин, скорившись порухові серця, ні хвилини не вагався, як йому чинити. Підійшовши до нещасного, він перев’язав його рани, потім обережно посадив на свого осла і привіз до найближчого заїжджого двору. Самарянин попросив доглянути не­щасного, а наступного дня, збираючись у подальшу дорогу, дав господареві гроші з тим, щоб той потурбувався про хворого незнайомця. «Якщо ж цих грошей виявиться замало, і ти витратиш більше, — додав самарянин, — то я на зворотному шляху доплачу тобі». Ось і весь простий, нехитрий подвиг, який здійснив співчутливий самарянин. А водночас яка чиста, не­бесна краса бачиться у цій притчі. У душі здіймається мимовільна і гли­бока симпатія до цього доброго чоловіка. Він, очевидно, і не гадав, що ро­бить щось велике, а у простоті серця робив те, що вважав за звичайний обо­в’язок совісті.

Справедливо сказав учитель Церкви III ст. Тертулліан, що душа людини — за природою християнка. Самарянин, не знаючи Євангелія, знайшов Євангеліє і прислухався до нього в тайниках свого серця. Йдучи за природним покли­ком серця, він виконав найвеличнішу заповідь, основний закон усього хри­стиянства, який виражається одним словом: любов. Самарянин зовсім не знав того нещасного чоловіка, якого знайшов на дорозі, і, зрозуміло, ніщо не заважало йому залишити того без будь-якої уваги і байдуже проминути лю­дину, як це зробили перед ним юдейський священик і левіт, як робить бага­то хто в сучасному світі. У такому разі він зберіг би час і гроші та уникнув би багатьох клопотів і турбот. Але він не зробив так, а поспішив допомогти страднику.

Це піднесене почуття любові до людини незнайо­­мої й чу­жої, вільне від будь-яких корисливих міркувань і рівне самопожертві, — ось у чому чарівна краса і велич його подвигу. Саме в цьому й полягає істинний дух християнської любові.

Любов відома була і до Христа. Вона була потрібна і в Старому Завіті. Як закон серця любов завжди вважалася найвищою окрасою людини. Але така безмежна, самовіддана, всеосяжна любов, яку заповідав Христос Спаситель, — любов, яка всіх прощає і всім співчуває, яка благо ближнього цінує вище за власне і готова віддати за нього життя, — така любов є нове слово, нове одкровення, принесене звище Сином Божим.

«Заповідь нову даю вам, — говорить Господь, — щоб ви любили один одного» (Ін. 13, 34). До Христа на Землі панував закон: око за око і зуб за зуб (Вих. 21, 24). А Господь прийшов і приніс новий принцип життя: любов. Там, де немає любові, немає і християнства. У ній Самим Спасителем вказана відмінна ознака Його послідовників. «По тому знатимуть, що ви Мої ученики, як матимете любов між собою», — сказав Він у Своїй прощальній бесіді.

Що дивного в тому, якщо ми любимо тих, хто близький до нас за спорідненістю або дружбою? Ця любов природна, притаманна всім людям. Вона сама в собі носить винагороду, бо оплачується взаємно. Але любити всіх без винятку, хто потребує нашої допомоги, близьких і далеких, добрих і злих, а тим більше — своїх ворогів, як заповідав нам Господь, — ось істинна, благодатна любов, до якої ми, християни, покликані і яка уподібнює нас Богові. Така любов вища за природні сили людини. Вона — властивість Божественна і є вірним показником присутності в душі благодаті Святого Духа.

Як же треба любити ближнього і в чому ця любов має виявлятися? «Полюби ближнього твого, як самого себе». Ось ясна і всім зрозуміла відповідь Бога. Хто з нас не любить сам себе і бажає собі лиха? Ми прагнемо до щастя, шукаємо радощів і уникаємо страждань, — одне слово, турбує­мося про свій добробут. Чи не в цьому проходить усе наше життя від народження і до смерті? Будемо ж робити так само і стосовно інших людей, хоч і зовсім для нас чужих. Нехай їхнє щастя, їхні інтереси будуть для нас так само дорогі й близькі, як наші власні. У цьому полягає розв’язання жит­тєво важливого питання. Ми радіємо своїм удачам і тужимо, коли спіткає нас горе. Зуміймо також радіти чужій радості і співчувати чужому горю так, немов це стосується нас особисто. Ми ситі, вдягнені і взуті, не знаємо самотності й розуміємо, як тяжко терпіти ці злигодні. То увійдімо серцем у стан того, хто потребує допомоги; в думці поставмо себе на його місце і допоможемо йому так само, як допомагали б собі.

Ви знаєте з власного досвіду або бачили на прикладі своїх близьких, яких тяжких, часом нестерпних страждань завдають нам хвороби, і якщо вам трапиться захворіти, ви всією душею прагнете якомога швидше одужа­ти і застосовуєте для цього всі можливі засоби. Будемо ж ставитися так само до всякого чужого страждання; поспівчуваємо йому всім серцем і, якщо мож­на полегшити його, зробимо для цього все можливе.

Ми плачемо й тужимо, коли смерть забирає в нас дорогу і кохану люди­ну; так зрозуміймо ж серцем і розділімо горе чужих, коли побачимо їх біля домовини; помолімося разом з ними за померлого так само гаряче і щиро, як хотіли б ми, щоб після нашої смерті молилися за нас. Та хіба можна перерахувати всі випадки, де може і повинна виявлятися християнська лю­бов! Її нива безмежна і різноманітна, як різноманітні обставини людського життя. Не давайте тільки загрубіти серцю і не втрачайте совісті; пильнуйте її, як найбільшу святиню, а вона підкаже вам, що і як слід робити на вико­нання волі Божої.

Любов до ближніх навертає і до нас любов Божу, а без неї немає досту­пу в Царство Боже. Сама тільки віра без любові не врятує людину. Без любові віра мертва і, як пустий звук, пропадає безслідно. Суха, черства душа не здатна до співчуття ближнім, не знайде вона співчуття і до себе на суді Божому. На неї чекає там одна невблаганна суворість Божа. За словом ап. Якова, «немилостивий суд тому, хто не творив милості» (Як. 2, 13).

Амінь!

Христос є мир наш

Неділя 26-та
(Лк. 12, 16-21)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Великим даром благодаті Святого Духа, яким Бог обдарував світ у Христі Ісусі, апостол Павло називає мир. І дійсно, відколи стоїть світ, відколи пам’ятає себе людство, в його житті бракує миру — спокою совісті, спокою серця, спокою життя.

Неспокійне людське серце завжди хвилюється через гнів, заздрощі, наклепи, пересуди. Людська совість відчуває гнів Божий за свої гріхи та неправду. Як те бурхливе море, так і людське життя хвилюється в постійних війнах, ворожнечі, боротьбі за владу та земний добробут. Цей сумний і безпорадний неспокій є найбільшою перешкодою до щастя людей. Неспокій — це найстрашніша отрута, яку вкинув диявол у людське серце. Він оволодів усім світом і вів його до загибелі.

Хто усунув цю отруту із життя людського? Хто влив у серце людини, в її совість і взагалі в людське життя нові могутні сили для його заспокоєння? На це запитання відповідає ап. Павло, який каже: «Він (Христос) є мир наш» (Еф. 2, 14). І дійсно, лише у Христі ми знаходимо непорушний спокій серця, мир з Богом і запоруку миру в усьому світі.

Недаремно в час народження Христа ангели співали: «Слава у вишніх Богу, на землі мир, в людях благовоління». Ангели співали про той мир, який дарував Ісус Христос людській совісті, про який ми завжди молимо: «За мир з неба і за спасіння душ наших». Це той мир, що його влив Христос у жорстоке людське серце, закликаючи всіх до любові й смирення, до утворення в душі Царства Божого. Це той мир, який руйнує всі мури ворожнечі й роз’єднання між людьми і народами. Він робить із усіх людей єдину сім’ю Отця Небесного.

До пришестя Христа між юдеями та іншими народами стояв міцний і нездоланний мур. Із споконвіку ворожих таборів Христос створив одне спільне братерство. В який же спосіб Христос зруйнував цей мур ворожнечі між людьми і народами? Апостол Павло каже, що Син Божий знищив цю ворожнечу тілом Своїм, ставши справжньою людиною. Христос назвав Себе не сином того чи іншого народу, а «Сином Людським», у всесвітньому розумінні цього слова.

Христос у Самому Собі знищив усі мури і засоби до роз’єднання людей, до ворожнечі між ними. Він став чоловіком, що поєднує всіх миром.

Великий і непереможний для людських сил мур відгороджував людей від Бога до приходу Христа. Це був мур гріхів людських. І от з’явився Христос — новий безгрішний чоловік. Своєю Божественною силою через смерть на хресті Він зруйнував цей мур, убив усяке ворогування людей проти Бога і між собою. Він створив нову людину.

Христос поклав Самого Себе в основу мирного братерського єднання усіх людей і народів у Церкві. А тепер подивимося: чи є у Церкві Христовій той мир, задля якого Христос зруйнував усі мури і перешкоди, що роз’єднували людей?

Христос дійсно зруйнував усі мури, але християни, особливо керівники Церков, побудували свої високі мури, що поділили Церкву Христову на ворожі табори. Хіба не нагадує сама католицька Церква мур, який вона побудувала між Східною і Західною Церквами. Та й інші Церкви і християнські угруповання обнесли себе всілякими мурами. І навіть православні Помісні Церкви, які завжди були в єднанні, поділилися на так звані канонічні й неканонічні.

Чи можуть тепер ці ворожі християнські табори сказати, що Христос є мир наш, що Він зруйнував ворожнечу і з’єднав усіх в єдине? Чи можемо ми визнати, що та Церква, яка відгороджує себе від своїх православних братів-українців так званою канонічністю, бере початок від апостолів і пророків, маючи Главою Самого Ісуса Христа? Ні, ніяк не можемо визнати. Як можна проповідувати, що Христос зруйнував усі мури і є мир наш, і в той же час зводити нові мури? Це діло, противне Христу!

Під час богослужінь усі Церкви підносять молитви до Бога про з’єднання всіх. Але яка це марна, фарисейська, богопротивна молитва, коли на ділі ці так звані канонічні Церкви жодного кроку не роблять до цього з’єднання, а навпаки — щораз поширюють і зміцнюють свої мури. Отже, перший крок, який повинна зробити Церква, якщо хоче бути апостольською і Христовою, — це зруйнувати свої мури, що відгороджують її від святої Церкви Христової, подивитися на життя Помісної Української Церкви не оком ворога, а оком брата, визнаючи за кожним народом волю і право будувати своє церковне життя на основі вчення Христа, апостолів і святих отців. Церкви всіх народів повинні шанувати одна одну і єднатися Духом Святим, а не зовнішньою підпорядкованістю «молодшого брата» — «старшому».

Наша Українська Православна Церква Київського Патріархату вже зробила цей крок. Вона закликала Українську Церкву Московського Патріархату до об’єднання для створення єдиної Української Православної Церкви, рівної з усіма іншими Помісними Православними Церквами, які адміністративно незалежні одна від одної. Чи відгукнуться наші православні брати-українці на цей заклик? Вони знаходяться в міцних обіймах Московської Церкви, для ієрархії якої головне — влада над українськими віруючими, а не Царство Боже. Але єднання православних українців у єдиній Помісній Церкві рано чи пізно обов’язково відбудеться, бо ворота пекельні не подолають не тільки Церкву Христову взагалі, а й Українську зокрема.

А поки що нехай Христос буде миром нашим. Тільки Господь може зробити неможливе можливим, і ми повинні мати віру в це.

Будемо ж, браття і сестри, дбати, щоб Христос став миром і в душі кожного з нас, щоб влив у наші серця християнський мир, щоб у стані такого миру ми виголошували за богослужінням: «В мирі Господеві помолимось», «за мир з неба і за спасіння душ наших Господеві помолимося!»

Амінь!

Порушення четвертої заповіді Божої веде до духовного голоду

Неділя 27-ма
(Лк. 13, 10-17)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В одній з юдейських синагог Iсус Христос навчав народ у суботу, про що говориться у сьогоднішньому євангельському читанні. Там була жінка, яка вісімнадцять років страждала від духа немочі. Вона була скорчена і не могла стояти прямо. Побачивши її, Господь сказав: «Жінко, ти звільнена від своєї недуги» — і поклав на неї руки; вона одразу ж випросталася і стала славити Його.

Але старійшина синагоги обурився, що Ісус Христос зцілив жінку у суботу. Замість того, щоб радіти разом зі зціленою жінкою, старійшина висловив своє невдоволення і при цьому послався на Закон Мойсея. Звернувшись до народу, він сказав: «Є шість днів, в які дозволено робити; в ті й приходьте зцілятися, а не в день суботній».

Господь посоромив цього законника перед усім народом. Він сказав йому: «Лицеміре, чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати? А цю дочку Авраамову, яку зв’язав сатана ось уже вісімнадцять років, чи не належало визволити від цих пут у день суботній?» (Див.: Лк. 13, 10-16).

Це євангельське оповідання вчить нас того, що добрі справи не гріх робити і в святі дні.

Але заповідь Божа про сьомий день, тобто святковий день, залишається в силі. Христос не скасував жодної з десяти заповідей. Він поглибив їх і навчив людей, як треба їх розуміти і виконувати.

Четверта заповідь Закону Мойсея читається так: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його. Шість днів працюй і виконуй всю працю свою, а сьомий день — субота — для Господа Бога твого» (Вих. 20, 8-10). Християни замість суботнього дня святкують неділю. I це тому, що в цей день Господь наш Ісус Христос воскрес із мертвих, подолавши смерть. Перші християни, а серед них апостоли, збиралися на богослу­жіння не в суботу, а в день воскресіння Господа.

Заповідь Божа про святковий день дана людям для відпочинку і зміцнення своїх тілесних і ду­­ховних сил. Якби людям не було заборонено працювати в сьомий день, то вони рано втра­ти­­ли б свої фізичні сили. Протягом шести днів людина працює для тіла. Сьомий день — це не день лінощів, коли людина нічого не робить. Святковий день — це день праці, але не для тіла, а для душі.

В заповіді сказано: сьомий день — Господу Богу твоєму. В святковий день християни приходять у храм на богослужіння для молитви, тобто для спілкування з Богом, джерелом життя, миру, любові й радості. Під час богослужіння людина очищає душу свою від гріховного забруднення, набирається духовної сили. В Старому Завіті люди приходили до храму, молилися, приносили жертви за свої гріхи, дякували Богу за Його милість.

Християни теж приходять у храм Божий на молитву. За православним богослужінням також приноситься Богу жертва, але не кривава, як це було у Старому Завіті, а безкровна — євхаристія. В молитві, яка повинна виходити із щирого серця, християнин духовно спілкується з Богом, Який благодаттю Святого Духа сходить у душу віруючої людини, як у храм. Крім того, під час богослужіння православний християнин через сповідь і святе причастя єднається зі своїм Спасителем, Господом Ісусом Христом.

Читання Слова Божого, піснеспіви, вплив церковного образотворчого мистецтва — все це оновлює людську душу. В цьому полягає присвячення сьомого дня тижня, тобто неділі, Господу Богу. Воно дає душі духовну поживу.

Присвячення святкового дня Богу завжди давало людям духовну силу, яка виявлялась у ра­дос­ті, мирі, терпінні, любові, милосерді і співстражданні. Ось чому наші предки навіть за тяжких об­ста­вин життя вміли радіти. I ця радість виливалася в піснях, танцях і духовному спілкуванні між собою.

В наш час люди, і навіть православні, поступово втратили відчуття святості недільного дня. I від цього людина багато втрачає для себе. Істинного духовного життя у суспільстві майже немає. Душі омертвіли, бо їх духовно не збагачують. Ті сурогати духовності, які дає гріховний світ, не можуть задовольнити людину. А духовне незадоволення, як у житті сім’ї, так і в суспільстві, призводить до пияцтва, наркоманії, до дискотек та інших псевдокультурних збіговиськ, які пробуджують у молоді низькі почуття, результатом чого є духовна смерть.

I все це відбувається в суспільстві через те, що люди порушують Закон Божий. Зловживаючи благами природи, даними Богом, людство зруйнувало навколишнє середовище. Результатом цього є: втрата чистої води, чистого повітря, нестача продуктів харчування.

Порушення моральних законів Божих, в тому числі й четвертої заповіді, приводить до незадоволення життям, тобто до духовного голоду і смерті. Тому так багато навколо нас живих духовних мерців.

Недаремно Бог дав людям четверту заповідь: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його». I її треба правильно розуміти і виконувати всім людям. Тоді й серед скорбот життя будуть радість і щастя.

Амінь!

Покликаних до Царства Божого багато, а обраних мало

Неділя 28-ма
(Лк. 14, 16-24)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні було прочитане Євангеліє про покликаних на вечерю. Один чоловік справляв велику вечерю і запросив багатьох. Коли настав час вечері, він послав свого раба сказати запрошеним: «Ідіть, бо все вже готове». І почали всі запрошені, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав: «Я купив землю і мені треба піти й оглянути її, прошу тебе, вибач мені». Другий сказав: «Я купив п’ять пар волів та йду випробовувати їх; прошу тебе, вибач мені». Третій сказав: «Я одружився і через те не можу прийти». Повернувшись, раб доповів про це своєму господареві. Тоді, розгнівавшись, господар дому сказав своєму рабу: «Піди швидше на вулиці й провулки міста, і приведи сюди вбогих, калік, сліпих і кривих». І сказав раб своєму господареві: «Господарю, зроблено все як ти велів, і ще є місце». Господар сказав рабу: «Піди на дороги і загороди й умовляй всіх прийти, щоб наповнився дім мій. Бо кажу вам, що ніхто з тих запрошених не покуштує моєї вечері». Закінчив Господь Ісуса Христос Свою притчу словами: «Багато званих, та мало обраних» (Лк. 14, 16-24).

Ця притча, насамперед, стосується юдейського народу. Він зберігав віру в істинного Бога і Спасителя, Який мав прийти. Інші народи не мали правдивої віри, поклонялися різним так званим богам: і сонцю, і тваринам, і людям, і ідолам. Тому Господь образно назвав їх убогими, каліками, сліпими і кривими. Вони дійсно були такими — духовно вбогими. Хіба можна назвати духовно зрячою людину, яка поклонялася дерев’яній статуї і називала її богом?

Під вечерею треба розуміти Царство Боже. На суді у Пилата Ісус Христос сказав, що Його Царство не від світу цього. Воно є духовне Царство і знаходиться всередині людини, тобто в серці. А юдеї чекали не духовного Царства, а земного. Тому запрошені на вечерю відмовилися через турботи про земні справи: один купив землю, другий придбав волів, третій одружився. Юдеї добровільно обрали земне благополуччя, матеріальні блага, відмовившись від духовних цінностей. Вони обрали тимчасове, те, що сьогодні є, а завтра його вже немає. Приходить смерть, і людина залишає все, що вона придбала.

В притчі сказано, що господар розгнівався, коли дізнався, що запрошені відмовилися. Він готував вечерю, трудився, робив усе, щоб гості були задоволені, раділи і насолоджувалися благами вечері.

Господь наш Ісус Христос приготував для всіх нас Царство блаженства. Про нього ап. Павло (якому Господь показав це Царство, коли підніс апостола до третього неба) сказав, що і око не бачило, і вухо не чуло, і на серце нікому не приходило те, що Господь приготував тим, хто вірує в Нього і любить Його.

Ми, як і юдеї, не усвідомлюємо розумом і серцем, яким великим подвигом Син Божий здобув для людей це блаженне Царство. Творець всесвіту народився в печері, де знаходилися тварини, не мав де прихилити голову на землі, смиренно терпів усі негаразди життя. Йому не вірили, хоч Він творив діла, які людина не може чинити, Його називали богохульником, Він витерпів страшні душевні й фізичні муки, помер на хресті і воскрес із мертвих, спас нас від гріха і смерті — і таким незбагненним подвигом приготував для людства Царство Боже, Царство вічної слави й блаженства.

А юдеї відмовилися від цього Царства. Хіба від такої нерозумної дії можна не розгніватися? З цієї причини Господь сказав, що відніметься від них (юдеїв) Царство Боже і дасться тим, хто приносить плоди його (Див.: Мф. 21, 43).

Вечеря не залишилася безлюдною. Господар покликав інших: убогих, калік, сліпих і кривих. Ці знедолені люди означають язичницькі народи, в тому числі й наш народ, який, наче той сліпець, кланявся ідолам Перуну, Волоху та іншим лжебогам. Наш великий князь Володимир теж ревно поклонявся ідолам. Господь, щоб виявити духовну сліпоту князя, послав йому й тілесну сліпоту. Після цього Христос Спаситель покликав його і разом з ним наш народ у Царство Боже, іншими словами — навернув до християнства. Так само сталось і з іншими народами, до яких Господь послав Своїх рабів — апостолів, що пропо­відували серед них Євангеліє Христове і закликали їх прийти на вечерю Господню. Ті послухали апостолів і прийшли на вечерю, прийнявши християнство.

Таким чином, вечеря Господня наповнилась і продовжує наповнюватися християнами всіх народів. Процес покликання до Царства Божого продовжується, і він буде тривати до другого славного Христового пришестя. Тоді настане повнота покликаних у Царство Боже, і сини Царства, тобто всі, хто відкинув за­клик Христа, підуть у пітьму непроглядну на муки вічні, а праведники — в життя вічне (Див.: Мф. 8, 12, 25, 46).

Процес наповнення Царства Божого — вечері Христової — продовжується. Господь закликає до нього і через Святе Писання, і через проповідь, і через богослужіння, і через християнське мистецтво, і через церковну музику, через єпископів та пастирів Церкви. Христос і Сам стоїть біля дверей серця і різноманітними засобами стукає в них і закликає до Себе у Своє Царство.

Але, на превеликий жаль, як тоді юдеї, так і тепер християни, що прийняли хрещення і стали формально синами Царства, відмовляються від Царства Божого, від вечері Господньої. Причини — ті ж самі: піклування про земне життя, гроші, не воли — так машини, сім’я, робота. Усім займаються християни, окрім Царства Божого. Вони регулярно на богослу­жіння не ходять, бо тяжко стояти, приходять тільки посвятити паски, взяти святої води, освятити плоди і зілля, з’являються у храмі, коли треба охрестити дитину або відслужити панахиду по померлому. Вдома вони не моляться, Святе Писання і духовну літературу не читають. Ось таких християн багато. Це про них сказав Господь: «Багато покликаних». І все ж Христос продовжує кликати і стукати. Буває, Господь так постукає в серце хворобою, смертю рідних і близьких або якоюсь іншою бідою, що вся душа тремтить. Тоді вже людина забуває і про гроші, і про всілякі матеріальні блага й іде за покликом Бога. І слава Богу, що хоч таким шляхом люди приходять до Царства Божого. Не хочуть іти здорові й задоволені земними благами, так ідуть убогі, каліки, сліпі й криві.

Як правдиво звучать слова Христа Спасителя: «Багато званих, та мало обраних» (Лк. 14, 24). Ви, дорогі браття і сестри, що маєте глибоку віру, відвідуєте храм Божий, молитесь вдома, чините добрі діла і терпите всілякі скорботи, — блаженні, бо це про вас сказав Господь: «Мало обраних». Ви обрані Богом для Царства Божого. Ви не відмовилися від вечері Господньої. Колись Христос сказав апостолам: «Не ра­дійте тому, що біси вам підкоряються, а радійте тому, що імена ваші написані на небесах». Радіймо й ми надією, що й ми належимо до обраних і що імена наші написані в книзі життя. Богу нашому слава на віки віків.

Амінь!

Про зцілення десяти прокажених

Неділя 29-та
(Лк. 17, 12-19)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

В Євангелії дуже часто зустрічаються згадки щодо прокази — цього страшного лиха Сходу. Нині ви чули євангельське оповідання про чудесне зцілення Господом Ісусом Христом десяти прокажених. Важко уявити собі весь жах становища прокаженого — ті фі­зич­ні та моральні страждання, на які приречений він хворобою і від яких не буде іншого рятунку, крім смерті.

Зважаючи на заразні властивості прокази, давні закони передбачали сувору постанову, з метою відділення хворих від здорових, — постанову, кот­ра всім тягарем падала на самих нещасних прокажених. Їм не дозволялося жити в межах міст і сіл, а також під страхом смерті заборонялося стикатися зі здоровими людьми. Жалюгідні, всіма знехтувані, вони тинялися попід людськими поселеннями і вселяли в усіх жах своїм наближенням. Не маючи за собою жодної провини або злочину, вони перебували ніби поза законом, і кожен зустрічний міг убити їх цілком безкарно, коли б вони насмілилися підійти до нього ближче дозволеної відстані. Крім фізичних страждань, вони змушені були терпіти ще й тяжку моральну муку, яка зав­давала їм страждання більшого, ніж сама хвороба.

Одного разу, коли Ісус Христос входив до якогось селища, як про те оповідається в нинішньому євангельському читанні, Його зустріла ціла група таких вигнанців-страдників. Їх було десять чоловік. Побачивши зда­леку Христа, вони (очевидно, начувшись про Його чудеса, слава про які гриміла по всій Палестині) оживилися радісним сподіванням на поміч Боже­ственного Чудотворця. Не наважуючись підійти до Нього близько, вони зу­пинилися віддалік і стали голосно кричати: «Ісусе, Наставнику, помилуй нас!» Напевно, глибока й щира віра цих нещасних людей та їхній настійливий благальний крик досягнули не лише слуху, а й серця Христа. Люди від них відмовились, але не відмовився Бог. «Підіть покажіться свя­щеникам», — сказав їм Господь. Що це означає? Навіщо Він послав їх до священиків? За законом Мойсея, священикам належало право медичного огляду, згідно з результатами якого ті, хто захворів на проказу, відокремлювалися від здорових і виганялися з поселень. Деякі, що за сприятливих умов одужували, знову приймалися до громади. Таким чином, веління Господа піти й показатися священикам було рівно­значним прямому зціленню. Ви тепер здорові, наче сказав Христос, тепер підіть покажіться священикам, щоб не порушувати вимог закону. «І коли вони йшли, очисти­лися». Чи можна людськими словами передати радість і щастя недавніх страдників?

Подивіться тепер, які неоднакові люди і як вони змінюються у щасті! Спільне горе згуртувало цих десятьох страдників, об’єднаних одними дум­ками, сподіваннями й вірою. Разом вони бідують, разом страждають і опла­кують свою нещасну долю, разом оживляються надією, побачивши Христа. Нарешті, разом і з однаковим радісним почуттям поспішають вони до священиків. Та на цьому й закінчується їхня зворуш­лива єдність. Як тільки чудесним чином залишила їх хвороба, так одра­зу ж виявилася розбіжність у вчинках недавніх товаришів по нещастю. Дев’ятеро з них пішли далі, і лише один, саме самарянин, а не правовірні юдеї, за велінням вдячного серця повернувся назад до свого Благодійника — Христа і, припавши до Його ніг, із сльозами радості дякував Йому за вияв­лену до нього милість. «Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять?» — запитав Господь з явним докором, наче звертаючись до відсутніх. «Чому вони не повернулися віддати славу Богові, тільки іноплемінник цей?» Втім, вони самі покарали себе за свою невдячність. Вони втратили милість, яка дісталася лише одному самарянинові. «Встань, іди; віра твоя спасла тебе», — звернувся до нього Господь, очищаючи його таким чином і від гріхів, які погибельніші від усякої прокази.

Чим пояснити такий невдячний і низький вчинок тих зцілених? Адже не могли вони так швидко забути благодіяння, котре щойно одержали, та свого Благодій­ника, від Якого вони ще не встигли далеко відійти. Та невже ні серце, ні совість не підказали їм необхідність виконання цього природного обов’язку вдячності, якому підкоряються навіть безсловесні тварини?

Подивіться, як домашні тварини і навіть хижі звірі прив’язуються до того, хто їх годує або допомагає в біді чи небезпеці. Як приклад, можна навести один надзвичай­ний випадок, описаний у житії преподобного Герасима. Цей святий ста­рець, йдучи якось через Йорданську пустелю, зустрів лева, який заскалив собі лапу, що встигла вже опухнути й загноїтися. Лев жалібно стогнав і, дивлячись на подвижника, начеб­то благав його про допомогу. Угодник Бо­жий, спів­чуваючи, без страху підійшов до хворого звіра, вийняв скабку, що мучила його, обмив і перев’язав рушни­ком рану. Закінчивши перев’язку, преподобний Герасим пішов до свого монастиря. Та лев не хотів розлу­ча­тися зі своїм благодійником і покірно йшов слідом за старцем. П’ять років прожив лев у обителі преподобного Герасима, виконував там обов’язки сторожа і навіть певний час возив воду до монастиря замість віслюка, вкраденого якимось перехожим. Після смерті старця лев засуму­вав і скоро помер на його могилі.

Хіба цей лев не вдячніший за багатьох людей, хоча б тих самих дев’ятьох зцілених прокажених, які не знайшли за потрібне висловити звичайну подяку Христу, Який зцілив їх! Здається, краще було б їм залишитися хворими: нещастя діяло на них, очевидно, благотворніше, ніж щастя, яке сп’янило їх до забуття прямого обов’язку совісті. Та облишимо невдячних дев’ятьох зцілених прокажених і запитаємо себе: чи не схожі ми на них? І коли ми будемо щирими й безпристрасними до себе, то муситимемо зізнатися, що ми часто поводимося не краще від них.

Хіба ми не оточені з усіх боків незліченними милостями та благодіяннями Божими? Подивіться навколо себе, зверніться до свого минулого, подумай­те про майбутнє — хіба не все від початку до кінця, від великого до малого даровано Богом для нашого блага і ще більше обіцяно у блаженній вічності? На жаль, ми починаємо цінувати всі блага тільки тоді, коли втра­чаємо їх.

Візьміть для прикладу що завгодно. Ну от хоч би очі. Чи цінуємо ми цей ніжний орган, який, наче дзеркало, відбиває весь видимий нами світ і служить для нас джерелом незліченних утіх? Зовсім не цінуємо! Ми корис­туємося своїми очима, навіть не помічаючи того, що володіємо дорогоцінним даром, котрий не можна проміняти ні на які мільйони. Та уявіть собі, що ви втратили їх, і світ Божий навіки поринув у безпросвітний морок. Тільки тоді людина зрозуміє, яке щастя бути зрячою, і дивувати­меться й жалкуватиме, що не розуміла цього раніше. Те саме можна сказа­ти і про все інше: слух, руки, ноги та взагалі здоров’я, а ще більше — саме життя, і ви скажете, що кожен з нас — найщасливіша люди­на, хоч і без зайвого багатства. А хто ж нам дав, підтримує і зберігає всі ці скарби, як не Єдиний Бог — Творець світу й людини.

Не говоримо вже про ще більшу благодійність, явлену нам через нашого Спасителя Ісуса Христа, який визволив нас від гріхів і смерті. Чи вистачить усього нашого життя, щоб достойно дякувати Богові за всі Його незліченні милості? Немає жодної миті в нашому житті, коли ми не відчували б себе в повній залежності від Бога, «ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17, 28), — говорить апостол Павло. А народна мудрість переінакшила те саме по-своєму: «Без Бога ні до порога». Щоб відчувати і розуміти Провидіння Боже в загальносвітовому устрої, в кожному нашому подиху, треба мати вдумливість і спостережливість, чим володіє далеко не кожний. Проте бувають випадки критичні, коли благодійна Рука Божа виявляє себе чітко і ясно, та ми й тут не помічаємо і вперто твердимо, що це — сліпе щастя чи випадковість.

От, наприклад, людина тяжко захворіла. Ні лікарі, ні ліки їй не допомагають. У таких загрозливих для життя випадках почуття віри в нас помітно оживає. Хворий починає ревно молитися; кличе Бога на допо­могу. Через деякий час він одужує. Але з одужанням його релігійний настрій помітно падає. Він уже починає дивитися на перебіг своєї хвороби іншими очима. Йому здається, що він одужав завдяки цілком природним причинам, що тут немає нічого особливого. Усе пояс­нюється тим, що випадково знайшовся добрий лікар, який випадково прописав потрібні ліки тощо. Усе випадково й випадково. А думка про Бога, про Його милість відступає все далі й далі і нарешті зов­сім зникає. Так людина забуває, а, може, й не вважає за потрібне подякувати Тому, Кому зобов’язана життям.

Це тільки один з тисяч прикладів, які у найрізноманітніших варіантах виявляються в житті. Випадком пояснюють тоді, коли лихо вже минуло, а коли воно висіло над головою, подумки повторю­вали: «Господи, помилуй! Господи, помилуй і спаси!» Хіба це не ті самі прокажені, що в розпачі кричали: «Ісусе, Наставнику, помилуй нас!» — а потім навіть не визнали за потрібне висловити Йому подяку.

Невдячність навіть у наших суто людських стосунках вважається чи­мось низьким, ганебним і неприємним. Ми втрачаємо до невдячної людини будь-яку повагу. То чому ж ми не складаємо подяку Богові за Його великі благодіяння, за все — за радісне життя і за скорботу? Тож коли на літургії ми чуємо виголос священика: «Дякуємо Господеві!» — чи усвідомлюємо ми, який це великий заклик? Чи знаходить він відгук у нашому суєтному серці?

Одумаємося ж, браття й сестри, і підемо слідом за вдячним самарянином, і в думках припадімо до ніг Христових, складаючи Йому хвалу і подяку за всі Його милості до нас, грішних. До цього закликає нас і апостол Павло, говорячи: «За все дякуйте Богові».

Амінь!

Христос є життя наше

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Св. ап. Павло у посланні до Колосян пише: «…Христос життя ваше» (Кол. 3, 4). Христос є повнота Божества, і як Бог Він є все у всьому, Він є Сотворитель і Вседержитель світу. Це означає, що нема ні ісламського, ні язичницьких богів, ні крішнаїтського бога. Iснує єдиний Бог, що його ми у Святій Тройці прославляємо, Отець, Син і Святий Дух. Iншого не може бути. Тому що не може існувати декілька богів, так само, як не може бути де­кілька Творців Всесвіту.

Коли ап. Павло відвідав Афіни, він побачив на одному із храмів напис: «Невідомому Богу». Тоді він сказав афінянам: «Ось цього Бога, якого ви не знаєте, але шануєте, я і проповідую вам» (Діян. 17, 22-23).

Люди шанували Бога, але не знали його. I в наш час багато людей вірять у Бога, чи то в єдиного, як юдеї чи магометани, чи у багатьох богів, як язичники. Але всі вони не знають Бога, тому що людина без допомоги Бога не може пізнати Бога.

Люди можуть частково пізнавати істинного Бога лише через вивчення Його творінь, в тому числі й людини. Тому ап. Павло у Посланні до римлян писав, що невидиме Божество через вивчення творіння стає видимим (Рим. 1, 20). Це можуть підтвердити вчені, бо вони, як ніхто інший, бачать премудрість Божу і в атомі, і в генах, і в космосі. Але творіння — це не Творець.

Бога відкрив людям Сам Бог, через Свого Єдинородного Сина, Господа нашого Iсуса Христа. Те, що відкрив Бог про Себе, це є істина. А все те, чого навчають інші релігії про Бога, — все це людські вчення, а не Божественні. Їх має на увазі ап. Павло, коли говорить, що вони «придушують істину неправдою» (Рим. 1, 18), тобто сама ідея Божества істинна, але вчення про цю істину в нехристиянських релігіях — неправдиве.

Тому-то ап. Павло і говорить, що Христос є життя наше, бо в Ньому є повнота Божества. Те, що Він відкрив про Бога, то і є правда, а все, що не відпо­відає Його вченню про Бога, то є неправда. З цією міркою, браття і сестри, ви повинні підходити до всіх релігій і релігійних течій, які існують сьогодні в світі. Треба відкидати всі релігійні вчення, від кого б вони не виходили, якщо вони не відповідають Божественному Одкровенню.

Христос є життя наше. Це означає, що Христос відкрив людям не тільки вчення про Бога, а й про те, як людині треба жити на землі. Кожна людина повинна розрізняти добро і зло, правду і неправду, тимчасове й вічне, знати, для чого вона живе на цьому світі. Багатьом здається, що вони це знають. Але, спостерігаючи суспільне життя, ми переконуємося, що люди поступово втрачають відчуття різниці між добром і злом. Вони насолоджуються гріхом і думають, що чинять добре; живуть неправдою і гадають, що інакше не можна прожити у цьому світі.

Христос навчає нас, як треба жити і для чого ми існуємо на землі. Про все це кожний із вас може дізнатися, читаючи Біблію і церковну літературу, яка роз’яснює біблійне вчення. Біблію треба правильно розуміти, а не тлумачити так, як тлумачать її різні сектанти, яких у наш час з’явилося дуже багато. Дехто може сказати, що і в нехристиянських релігіях є досить високе моральне вчення. До цього можна додати, що й атеїсти мали моральний кодекс будівника комунізму. Це справді так. Але моральним у нехристиянських релігіях, а також і в атеїзмі, є тільки те, що відповідає природному закону, закладеному Богом у людину. Тобто моральним є те, що відповідає закону совісті. Чому? Тому, що совість людська — це голос Божий у людині. Ап. Павло говорить, що язичники, не маючи закону Божого, роблять добро від природи, тобто за велінням совісті (Рим. 2, 15). I ап. Петро сказав, що кожна людина, яка чинить добро, — приємна Богу.

Яка ж різниця між християнством і нехристиянськими релігіями? На це запитання відповідає ап. Павло. Він говорить: «Христос життя ваше». А це означає, що Христос не тільки вчить нас, як треба жити на землі, а й дає благодатну силу для виконання Його заповідей. Iнші релігії не дають Божественної сили для духовного життя. А Христос дає таку силу. Тому Він є життя наше. Завдяки цій Божественній благодаті християнин може уподібнюватися Христу. Ап. Павло говорить: «Ставайте подібні мені, як я Христу» (1 Кор. 4, 16). Благодаттю Божою звичайні грішні люди ставали і стають святими. Жодна нехристиянська релігія не може похвалитися святістю своїх людей, а хри­сти­янська має безліч святих, які жили у різні епохи, в різних умовах. Безперечно, і тепер є святі люди, але світ поки що не знає про них, тому що святість не кричить про себе.

Православна Церква має найбільшу кількість прославлених святих, а це значить, що у цій Церкві найбільше діє благодать Божа. У протестантів немає святих. Це не значить, що там немає добрих людей. Вони є, але — не святі.

Грішників достатньо серед прихильників будь-якого віросповідання: православного, католицького і про­те­ста­н­тського. Але святі — у Христовій Церкві. I це лише тому, що Христова Церква вимагає від своїх вірних жити, як вчить ап. Павло, бо Христос є життя наше.

Християнин повинен відчувати, що силою Христовою він звільняється від гріхів, від цієї головної перешкоди у наближенні до Бога, Який дає йому справжнє життя (Iн. 8, 12). Ап. Павло вважає, що всі ті, які не беруть Христа Спасителя за зразок для свого життя, ще не живуть у Христі, не з’єдналися з Ним подобою страждань, смерті й воскресіння (Див.: Рим. 6, 5), ще не мають у собі справжнього життя у Христі. Вони не можуть говорити про себе: «Христос є життя наше». Вони поки що морально «мертві в гріхах» (Кол. 2, 13).

Що ж повинні зробити ті люди, які хочуть визволитися від моральної смерті й воскреснути для життя у Христі? Насамперед вони повинні умертвити в собі все те, що пригноблює їх до землі, не дає можливості звільнитися від духовної смерті, а саме: розпусту в усіх видах, як-от блуд, нечистота, похiть плоті, — все те, що ап. Павло називає ідолослужінням. Служін­­­ня жаданням плоті, пияцтво, наркоманія, пок­лоніння золотому тільцю — все це справді своєрідне ідолопоклонство. Все це не від Бога, а від цього злого і грішного світу.

Християни, які відійшли від старого гріховного життя і прийшли до життя нового, мусять залишити все те гріховне, що раніше складало сутність їхнього існування.

Треба кожному з нас брати за взірець буття Господа нашого Iсуса Христа. Христос повинен стати нашим життям.

Амінь!

Шлях до вічного життя

Неділя 30-та
(Лк. 18, 18-27)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Одного разу до Ісуса Христа підійшов один з юдейських начальників і запитав, що йому робити, щоб успадкувати вічне життя. Господь сказав йому: «Заповіді знаєш: не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, шануй батька твого і матір твою». Він відповів, що все це зберігає і виконує з юності своєї. Почувши це, Ісус Христос сказав йому: «Ще одного не вистачає тобі — все, що маєш, продай і роздай убогим і матимеш скарб на небесах, і йди слідом за Мною». Але той, почувши це, засмутився, бо був дуже багатий. Ісус Христос, побачивши, що він засмутився, сказав: «Як тяжко тим, що мають багатство, увійти в Царство Боже! Бо легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти до Царства Божого!» Ті, що чули це, сказали: «То хто ж може спастися? Господь відповів: «Неможливе для людей — можливе для Бога» (Лк. 18, 18-27).

Що ж це означає? Невже у Царство Боже лише один шлях — бідність і убогість? Невже всім ні про що не треба дбати або придбаного позбутися? Чи забороняє Господь взагалі матеріальні блага? Хто ж потрапить у Царство Боже, якщо його будуть позбавлені всі, що мають багатство: адже кожен має щось із матеріальних благ, живучи на землі? Мабуть, так розмірковували ті, хто чув ці слова Христові, і тому із здивуванням запитали: «То хто ж може спастися?» Можливо, і тепер багато хто думає так.

Не слід перекручувати слова Христа Спасителя, а треба розуміти їх правильно. Господь не сказав, що багаті не ввійдуть у Царство Боже. Він Сам створив матеріальний світ, посилає на землю дощ і тепло. Не тільки від праці людей, а головним чином від Бога залежать врожаї, а значить — і земне багатство. Він створив у надрах землі золото, срібло, за­лізну руду, вугілля, нафту, газ та інші природні багатства. Ми тепер добре знаємо, що саме від природних енергоносіїв у першу чергу залежить добробут людей. Бог створив людину з душею і тілом, яке потребує для свого існування хліба насущного. Він навіть заповів молитися так: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні».

Господь показав шлях до вічного життя, загальний для всіх — багатих і бідних, знатних і незнатних, великих і малих. Шлях до вічного життя один — виконувати заповіді Божі: не вбий, не перелюбствуй, не лжесвідчи, не кради, шануй батька і матір. Це є умови для входження в Царство Боже. Інший шлях — порушення заповідей Божих — неминуче веде до вічних страждань. І багаті, і бідні, не виконуючи заповідей Божих, не будуть допущені до Царства Божого.

Юдейський начальник, мабуть, виконував заповіді Божі, і тому був недалеко від Царства Божого. Але серцевідець Господь знав його духовну недугу — пристрасть до багатства. Можна мати багатство, але не мати в серці пристрасті до нього. Для цього ж чоловіка багатство було ідолом, через що він не міг любити ні ближніх, ні Бога. Тому Господь сказав: «Не можете служити Богові й мамоні». І це суща правда!

Пристрасть до багатства глибоко вкорінюється в серці людини і непомітно підточує її духовне життя, як точить черв’як дерево. Люди, віддані пристрасті до багатства, бувають зовнішньо благочестивими: моляться Богу, щоправда поверхово, не від серця, зберігають зовнішню цнотливість, виявляють порядність щодо людей, які їх оточують, відвертаються від неправди, лжесвідчень і наклепів; не відмовляються від благодійництва, але не зі співстраждання до людей, а заради марнославства. Та коли таким людям потрібно принести велику жертву, що вимагає самозречення, коли Божа правда примушує їх зруйнувати ідола, якому вони служили, якого плекали завжди, — тоді виявляється, що ці люди знаходяться під владою мамони, в міцних руках користолюбства. Ось тоді, коли треба принести в жертву багатство, холоне любов і до Бога, і до ближніх, вічне життя перестає приваблювати багату людину. Тому Господь і сказав, що багатому тяжко ввійти в Царство Боже. Але можливо.

В наш час з’явилось немало багатих людей. Вони всі різні за духовним станом своєї душі. Одні з них віруючі, пам’ятають, що це Господь послав їм багатство. Ці багаті люди будують храми Божі, допомагають знедоленим, підтримують культуру, пам’ятають про смерть і вічне життя. Інші правдами, а часті­ше — неправдами отримали багатство, забуваючи, що воно набуте працею всього народу. Ці багатії, не маючи віри в Бога, не тільки не думають про вічне життя, яке турбувало євангельського багатого юдея, але не виконують заповідей Божих: не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не лжесвідчи, шануй батька та матір і люби ближнього свого, як самого себе (Лк. 19, 18-19). Заради багатства вони вбивають своїх супротивників або замовляють убивць. Вони провадять розпусне життя з любодійцями, забуваючи про обіцяну дружині вірність і даючи поганий приклад своїм дітям. Вони крадуть, бо той спосіб, яким вони накопичують гроші, інакше, як крадіжкою, не можна назвати. Вони лжесвідчать на судах одне проти одного. Провадячи такий спосіб життя, хіба вони думають про любов до ближніх? Звичайно, ні! Але їм варто нагадати слова Христа Спасителя, сказані євангельському багачу: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе, кому ж дістанеться все, що ти наготував?» (Лк. 12, 20). «Бо життя людини не залежить від багатства» (Лк. 12, 15).

Треба покладати надію не на багатство, що гине, а на Бога Живого (1 Тим. 6, 17). Багатство — корінь усякого гріха і беззаконня.

Звичайно, ці слова не почують багаті, про яких іде мова. Але ви, дорогі браття і сестри, повинні гово­рити про це, коли зустрічаєтеся на своєму земному шляху з цими людьми, щоб вони не загинули навіки.

Ті, хто слухав слова Христа про те, що багатому тяжко ввійти в Царство Боже, запитали: «То хто ж може спастися?» Господь відповів: «Неможливе для людей — можливе для Бога». Це означає, що Бог може Своєю благодаттю пом’якшити і вилікувати серце користолюбного багача. Він може просвітлити духовні очі, засліплені наживою; допомогти розуму переконливо уявити тлінність і нікчемність земного багатства і красу та вічність духовних скарбів, — і таким чином зробити неможливе можливим. Історія християнства знає багато прикладів, коли благодать Божа перероджувала людей, які мали пристрасть до багатства.

Дорогі браття і сестри! Страшною і жахливою є пристрасть до багатства, а не саме багатство, не матеріальні блага, що створив Бог. Ця пристрасть буває настільки сильною, що вона унеможливлює успадкування блаженного вічного життя. На пристрасть до наживи може хворіти і бідна людина. Приклади можна знайти в житті.

Не будемо ж прикладати своє серце до багатства, а будемо виконувати заповіді Божі, і тоді, за словами Христа Спасителя, і ми успадкуємо життя вічне.

Амінь!

Значення родоводу Ісуса Христа

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Наближається свято нашої віри — Різдво Сина Божого від Пресвятої Діви Марії. Свята Церква готує нас до цієї спасительної події в історії людства. Сьогодні неділя Праотців. Про яких Праотців ідеться, і чому Церква щорічно нагадує нам про них?

Насамперед мова іде про Праотців Ісуса Христа. Євангеліст Матфей дає родовід Ісуса Христа, починаючи його від старозавітного патріарха Авраама і царя Давида. З якою метою наводить цей родовід євангеліст Матфей? Для того, щоб довести юдеям, що Ісус, Який народився від Діви Марії, є Месія, тобто Христос, про Якого написано у Святому Писанні і на Якого чекали юдеї. Христос Спаситель мав бути нащадком Авраама і сином Давида. Якби євангеліст не довів на основі родоводу, що Ісус походить від царя Давида і є нащадком Авраама, то юдеї не повірили б, що Син Діви Марії є Месія — Христос. До речі, частина юдеїв і до цього часу не вірують в Ісуса Христа. Чому? Зовсім не тому, що євангеліст Матфей не переконав їх у походженні Ісуса Христа від Авраама і Давида. Причина інша. Вона полягає в тому, що послідовники юдейської релігії чекають не на такого Месію.

Наш Господь Ісус Христос прийшов у світ, щоб визволити людство від рабства гріха і смерті, тобто побудувати духовне Царство, Царство Боже, де не буде ні смерті, ні гріха, а буде вічне блаженне життя. У свій час юдеї відкинули такого Христа. Їм потрібен був, як тоді, так і тепер, інший месія, який побудував би не Небесне, духовне Царство, а царство земне. Ось чому атеїсти говорять, що нам потрібен рай на землі, а не на небі, — не у загробному житті, а тепер.

Це вчення марксистів співпадає з юдейською вірою. Юдеї теж, як і комуністи, очікують і хочуть побудувати рай земний, царство земне, в якому вони будуть відігравати панівну роль.

Ось чому, коли Ісус Христос йшов до Єрусалима на голгофські страждання і смерть, мати синів Зеведеєвих просила Христа Спасителя, щоб Він дозволив їм сісти у Своєму Царстві — одному праворуч, а іншому ліворуч. На це Господь відповів: «Не знаєте, чого просите». Або в іншому місці Лука і Клеопа на дорозі до Еммауса сказали Воскреслому Христу, Якого вони не впізнали: «Ми ж сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль» (Лк. 24, 21). Ученики мали на увазі визволення юдеїв від римського рабства. Їм і на думку тоді не спадало, що Христос прийшов, щоб визволити людей від гріха і смерті.

Син Божий — Господь наш Ісус Христос — прийшов спасти від цього зла не лише юдеїв, а все без винятку людство, незалежно від національної приналежності, від раси і кольору шкіри. Ап. Павло про це говорить ясно, — Бог «хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2, 4). А у іншому посланні той же ап. Павло пише: «Нема вже ні юдея, ні язичника; нема ні раба, ні вільного, нема ні чолові­чої статі, ні жіночої; бо всі ви — одно в Христі Ісусі» (Гал. 3, 28).

Ось чому євангеліст Лука, який писав Євангеліє для язичників, простежує родовід Ісуса Христа до Адама, який є творінням Божим. Це означає, що коли родовід Ісуса Христа починається з Адама, від якого походить все людство, значить, Христос прийшов спасти все людство. Тому Ісус Христос у Святому Писанні Нового Завіту називається «новим Адамом» або «другим Адамом». Все людство походить від Адама і Єви. Це є істина! Тому ми називаємося братами і сестрами. Якби це було не так, то на якій підставі ми є братами і сестрами? Якщо люди походять від мавп, то в такому випадку вони не брати і сестри.

Від Адама походять всі народи без винятку. Син Божий, Творець всесвіту, з’єднався з природою Адама. Тому Господь Ісус Христос є Спасителем усього світу, всіх народів. Згадуючи сьогодні Праотців Ісуса Христа, ми згадуємо не тільки тих, що походять від Авраама і Давида, а й тих, що від Адама.

З послань ап. Павла ми дізнаємося, що юдейський народ є богообраним народом. Чому це так? Хіба він кращий за інші народи? Чи, може, він не такий грішний, як інші? Згадаймо, як Господь сорок років водив юдейський народ по Синайській пустелі, доки всі люди, що народилися в Єгипті, не померли. Згадаймо про вавилонський полон і про всі інші покарання Божі, послані цьому народу за гріхи. Почитайте книги пророків, як вони бичують гріхи юдеїв.

Незважаючи на те, що юдейський народ не менш грішний за інші народи, тільки він один зберіг віру в Єдиного істинного Бога, а всі інші народи втратили цю віру. Тільки юдеї зберегли віру в пришестя Спасителя світу. З цієї причини юдейський народ називається богообраним. Віра є основою завіту Бога з Авраамом і його нащадками. Інші народи не можуть називатися богообраними через те, що вони втратили істинну віру. За моральними якостями кожна людина, яка чинить добро, приємна Богові, але це ще не означає, що вона належить до богообраного народу.

Богообраність можна втратити, якщо перестати вірити в істинного Бога і Христа Спасителя. А через віру можна придбати богообраність. Тому ті юдеї, які втратили віру в Ісуса Христа, разом з цим втратили і богообраність. А ті народи, які сприйняли цю віру, придбали богообраність. Тому Господь наш Ісус Христос сказав, що Бог із цього каміння (тобто з духовно мертвих людей) може створити дітей Авраама. Тепер християни і християнські народи стали богообраним народом. Ми, християни, — богообраний народ. Праотці Ісуса Христа — наші Праотці, бо ми з’єднані з Христом і є нащадками Його і Його Царства.

Радіймо, браття і сестри, з того, що Христос Спаситель зробив нас, немічних і грішних, спадкоємцями невимовних благ на небі і на землі. Він дарував нам замість смерті вічне життя. Хіба ми не повинні радіти з цієї причини?! Він замість закону смерті вклав у нашу природу закон воскресіння. Всі померлі воскреснуть, бо воскрес новий Адам — Христос. Ми помираємо тому, що перший Адам через гріх вніс в нашу природу смерть. Тепер смерть нас не страшить, хоч і до цього часу вона сприймається дуже болісно.

Христос Спаситель визволив нас від гріха. Ми приходимо до Нього з покаянням, і Він як Милосердний і Чоловіколюбний прощає гріхи й очищає наші душі. Він з грішника робить праведника, зі злої — добру людину. Силою благодаті Св. Духа Він чорне перетворює на біле і блискуче.

Все це стає можливим, якщо ми звертаємося до Господа нашого Ісуса Христа всім серцем, всією душею і всім розумінням.

Дорогі браття і сестри! Маємо Великого Бога і Спаса нашого — Ісуса Христа! Йому слава на віки віків.

Амінь!

Слово про духовну сліпоту

Неділя 31-ша
(Лк. 18, 35-43)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні у прочитаному уривку з Євангелія ви чули про чудесне зцілення Ісусом Христом одного сліпця в Єрихоні. Цей сліпець мав міцну віру, що Син Давидів, як він називав Ісуса Христа, неодмінно зцілить його від сліпоти. І коли на його волання: «Сину Давидів, помилуй мене!» — ті, що йшли попереду, говорили: «Замовкни», — він ще голосніше став кричати: «Сину Давидів, помилуй мене!» А голосно він кричав тому, що Господь знаходився не біля нього, а на певній відстані. Господь зупинився і звелів привести сліпця і, коли той підійшов, спитав його: «Чого ти хочеш від Мене?» Він сказав: «Господи, щоб мені прозріти». Ісус Христос сказав йому: «Прозри! Віра твоя спасла тебе». Сліпець умить зцілився від своєї недуги й побачив світло і пішов за Господом, прославляючи Бога. Весь народ, який був свідком цього чуда, хвалив Бога.

Господь Ісус Христос повернув зір сліпому. Сучасна медицина теж лікує очі, іноді повертає зір тим, хто його втратив. Все це медицина робить через хірургічні операції та застосування відповідних ліків. Ісус Христос повернув зір і зробив сліпого зрячим не шляхом операції або через вживання ліків. Він зцілив сліпого одним словом — творчим словом. Той, Хто створив словом всесвіт, Той же Бог сказав Своє слово — і незрячий прозрів. Бог має владу перемагати закони природи, бо ці закони встановлені Ним же.

Після зцілення сліпого народ прославляв Ісуса Христа, бо побачив у Ньому істинного Бога. В Ізраїлі було немало сліпців, але Господь зціляв не всіх, а тільки тих, що мали віру. Тому Христос сказав сліпому після зцілення: «Віра твоя спасла тебе».

Ісус Христос творив чуда не заради самих чудес, а щоб через них народжувати в серцях людей віру в Себе як Сина Божого. Тому Він говорив юдеям: «Якщо ви не вірите Моїм словам, що Я — Син Божий, то повірте Моїм ділам». А діла свідчили про те, що творити їх звичайна людина не може, а лише Бог.

Господь Своїми чудесами розкривав духовні очі людей. Він неодноразово повторював юдеям, що вони мають очі і не бачать, мають вуха і не чують, бо їхнє серце загрубіло. Хіба це не ознака духовної сліпоти? Христос виганяв бісів, зціляв хворих, а люди говорили, що все це Він робить силою князя бісівського. Найжахливішим прикладом духовної сліпоти є невіра книжників і первосвящеників у Воскресіння Христове. Довідавшись від римських воїнів, що тіло Христа не вкрали, а Він у супроводі незвичайного світла воскрес, доказом чого є порожній гріб, книжники і первосвященики відкинули очевидну істину, оскільки були не тільки духовними сліпцями, а й богоборцями, бо свідомо відкинули Сина Божого.

Духовні сліпці були завжди, є вони і в наш час. Що це за явище — духовна сліпота? Ми живемо в середовищі природи, в оточенні людей, а світ і людину сприймаємо по-різному. Ми не бачимо навколишню красу, як її бачать художники і поети. Вони мають духовні очі і бачать те, що не всі ми бачимо. Художники і поети й людську душу сприймають по-своєму. Їхня творчість полягає в тім, що вони показують нам, повз що ми проходимо і не помічаємо.

Існує інше бачення, яке торкається сутності речей і явищ. Це — філософське сприйняття світу. Ап. Павло називає людей, що мають таке сприйняття, «мудрецями світу цього». Вони розумом хочуть пізнати істину, — хочуть, але не можуть. Бог через пророка Ісаю сказав: «Погублю мудрість мудреців, і розум розумних відкину» (Іс. 29, 14; 1 Кор. 1, 19). Чи не тому Пилат на суді іронічно сказав Ісусу Христу: «Що є істина?» (Ін. 18, 38). Він, мабуть, переконався, що філософи по-різному тлумачать матеріальний світ. Ап. Павло питає: «Де мудрець? Де книжник? Де допитливий віку цього? Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство?» (1 Кор. 1, 20).

Філософи не можуть пізнати істину своїм розумом. А духовне бачення полягає в тім, щоб пізнати істину.

Господь Ісус Христос сказав: «Я є істина» (Ін. 14, 6). Істина явилась у світ в особі Ісуса Христа. Він є Син Божий. Якби люди сприймали Ісуса Христа як Бога, вони сприймали б і те, що Він говорив. А не сприймали вони лише тому, що, як і філософи, мали очі і не бачили. Бо вони були засліплені гордістю, заздрістю і самовпевненістю.

Духовна сліпота панує і в наш високоосвічений вік, вік цивілізації, так званого технічного прогресу… На цю духовну сліпоту хворіють і деякі вчені, і менш освічені люди. Вони засліплені власними пороками, не хочуть бачити істини. Це про таких сказав Господь, що вони мають очі і не бачать істини, мають вуха і не хочуть чути її. І це частково тому, що їхнє серце стало жорстоким, а самі вони — самовпевненими. Але коли їхньої душі торкається холодна смерть і вони втрачають людину, яку люблять і без якої не можуть жити, тоді відпадає від них вся мудрість світу цього, не миле їм і багатство, ось тоді вони звертаються до Бога і розуміють істину. Тоді розкриваються їхні духовні очі, і вони починають пізнавати усією своєю душею, в чому полягає сутність життя і Хто є Владикою життя.

В наш час існує багато духовних сліпців і серед віруючих — як простих людей, так і високоосвічених. Вони засліплені релігійним фанатизмом і ненавистю до своїх же братів і сестер. Релігійний фанатизм, поєднаний з ненавистю і лицемір’ям, засліплює людям духовні очі, і вони перестають бачити те, що для інших, неупереджених, людей є Христовою істиною й історичним розвитком. Для прикладу можна навести ненависть фанатичних віруючих Московського Патрі­архату до своїх же братів і сестер Київського Патріархату. Люди ненавидять подібних собі православних віруючих, українських співгромадян, членів єдиної Церкви Христової. Треба ненавидіти гріх, один лише гріх ненавидіти, і, насамперед, у собі, а брата чи сестру у Христі треба любити і берегти, як самого себе.

До духовних сліпців належать і ті, хто потрапляє в тоталітарні секти. Це, насамперед, стосується молоді, бо вона не має християнської освіти і тому не може критично підійти до псевдохристиянського вчення керівників сект. Про тих, хто потрапляє під вплив тоталітарних сект, теж можна сказати, що вони мають очі і не бачать, мають вуха і не чують.

Господь наш Ісус Христос одним лише словом зцілив єрихонського сліпця. Він може зцілити і духовну сліпоту. Треба тільки звернутися до Нього з такою ж вірою і молитвою, з якою звернувся єрихонський сліпець. Христе Ісусе, Світло істини, просвіти нас світлом розуму Євангелія Твого, і розжени темряву, що наповнює наш розум і серце, молимо Тебе, Милосердний Господи, почуй нас і помилуй.

Амінь!

Правдиве покаяння підтверджується плодами покаяння

Неділя 32-га
(Лк. 19, 1-10)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свята Церква нагадує нам про подію, пов’язану з переродженням Закхея. Закхей був начальник над митарями, що збирали податки для Римської імперії. Скупість, жорстокість, схильність до утисків людей були загальними рисами митарів. В народі поняття «митник» і «язичник» були різнозначними, для обох була одна загальна назва — «грішник». Закхей був начальником митарів, і тому в народі вважався одним із перших грішників.

В той час, коли Ісус Христос завітав до Єрихона, в душі Закхея сталися суттєві зміни. В ньому прокинулась огида до наживи, золото перестало його приваблювати. Він почав шукати інших цінностей, які б задовольняли його душу. В такому стані людина намагається поспілкуватися з праведником, хоче розкрити перед ним свою душу. Закхей чув про Ісуса Христа, знав, що Він не цурається грішників, і тому його серце потяглося до Спасителя. Закхей мав одне бажання — лише побачити Великого Пророка. Митар не сподівався ні на що інше. Але і таке скромне бажання виявилося для Закхея не простим. Він був малим на зріст і через великий натовп народу не міг побачити Ісуса Христа. Тоді він вирішив вилізти на смоковницю, що росла поруч з тим місцем, де повинен був проходити Господь. Яке треба мати сильне бажання, щоб, будучи солідною людиною, наче якомусь хлопчаку залізти на дерево, аби лише побачити Ісуса Христа.

Чи міг не взяти на свої плечі добрий пастир за­блудлу вівцю, яка сама прийшла до нього? Порівнявшись з деревом, на якому сидів Закхей, Ісус Христос зупинився, підняв на нього очі і сказав йому: «Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі» (Лк. 19, 5).

Схвильований такою милістю Христа, митар швидко зліз з дерева, щоб прийняти у своєму домі Незвичайного Гостя, не знаючи ще мети Його відвідин. Вступити в бесіду з несправедливо збага­­тілим митарем — людиною, як думали всі, що не має у собі ні віри, ні любові до батьківщини (бо митарі, будучи юдеями, служили римській владі), причому самому висловити бажання відвідати дім явного грішника, — книжники і фарисеї вважали таке неприпустимим. Одним із звинувачень на адресу Христа було те, що Він є другом митарів і грішників.

Закхей і сам відчував, яка велика милість випадає йому від Ісуса Христа і як можуть через це­­ впасти Його (Христа) слава й авторитет у народі. Так, мабуть, думав митар, приймаючи у своєму домі Спасителя. Нерідко зустрічаються і серед християн такі, що соромляться забруднити свої білі ризи спілкуванням з людьми, які потребують нашої допомоги, і в той же час можуть мимоволі навести на нас тінь і підмочити репутацію. Як бачите, Христос не соромився іти до грішників, аби спасти їхні душі.

Закхей, бажаючи засвідчити, що він уже не є ра­бом свого багатства, що в його серці прокинулася любов до ближніх, до знедолених, до скривджених ним, благорозумний митар стає перед Ісусом Христом і вголос, перед тими, що спокусилися приходом до нього Ісуса Христа, заявляє, що половину свого майна він роздасть убогим, а кого скривдив, тому поверне вчетверо.

Така обіцянка дійсно могла переконати кожного, що митар Закхей внутрішньо переродився і став іншою людиною. Він цим хотів переконати присутніх, що достойний відвідин Христа. Закхей зрозумів дійсну причину завітання Спасителя. Євангеліст не говорить, що митар турбувався про частування Христа і Його учеників. Щира обіцянка Закхея нагородити всіх скривджених ним, роздати половину свого майна убогим була найкращим частуванням для Христа Спасителя, бо Його їжа є виконання волі Отця Небесного (Ін. 4, 34). Митар Закхей показав взірець покаяння, бо він не тільки визнав перед Богом свою провину, а й приніс достойні плоди покаяння.

Господь вимагає від кожної людини, яка кається у своїх гріхах, відповідних плодів покаяння. Вони закріпляють покаяння. А коли грішник визнає свої гріхи, а не приносить достойних плодів покаяння, тоді він продовжує чинити гріх, в якому каявся. Переважна більшість із нас кається в гріхах, а достойних плодів покаяння не приносить.

Ісус Христос не залишив без нагороди митаря Закхея, що покаявся у своїх гріхах. Він сказав людям: «Нині прийшло спасіння дому цьому, бо і він син Авраамів. Прийшов бо Син Людський, щоб знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19, 9 — 10).

В цих словах розкривається таїна спілкування Ісуса Христа з явними грішниками, що постійно ставилось Йому в провину фарисеями. Мріючи тільки про славу, багатство і шанування, ці лицеміри — фарисеї — не уявляли, що немає величі, вищої за благодіяння, особливо моральні, які полягають у навчанні й спасінні грішників. Тому фарисеї не розуміли, що головною метою пришестя Месії, тобто Христа, було «знайти і спасти, що загинуло».

Звикши бачити в очах брата малу скалку, а колоди у своєму оці не помічати (Мф. 7, 4), фарисеї навіть і думати не хотіли, що із явних грішників, яких вони зневажали, багато хто стоїть близько до Царства Божого, тому що вони більше усвідомлюють свої гріхи і негідність і близькі до покаяння. Доказом цього є Закхей-митар.

В наш час до храмів Божих заходять колишні атеїсти та інші грішники. Їх не треба цуратися, тому що вони можуть бути близькими до Царства Божого, як митар Закхей. Багато хто з них не знає, як себе поводити в церкві. Їх треба делікатно вчити, а не поводитися з ними грубо, не принижувати їхню гідність, як це робили фарисеї щодо митарів та інших грішників. Треба пам’ятати, що Син Божий прийшов на землю спасти грішників.

Ніхто не знає того, що, може, колишні атеїсти і грішники ввійдуть у Царство Боже, а дехто із нас, будучи впевненим, як ті фарисеї, що він достойний Царства Небесного, бо ніколи не покидав Церкви і не відмовлявся від Бога, опиниться поза оградою Царства Божого.

Євангельське оповідання про Закхея навчає всіх нас багато чого. Серед розкоші, багатства і насолод, серед суспільних турбот, якщо Бог поставив тебе вище за інших і ти опинився в пошані, не забувай, що і тобі треба шукати Христа Спасителя і наближатися до Нього, і керуватися у своїй праці Його вченням так само, як і тому, хто стоїть на нижчій сходинці суспільного життя.

Хто, будучи недбалим, думає, що він далекий від Христа і йому тяжко повірити в Нього і наблизитись до Нього, той утверджується своїми думками у байдужості до вічності. Таким людям треба подивитися на приклад Закхея і зміну способу його життя, навчитися віри й уповання на милосердя Боже. Господь стоїть близько до кожної людини. Він хоче ввійти в душу кожного, тільки щоб двері серця були відчиненими для Христа.

Хто вирішив іти шляхом спасіння і хоче бути угодним Богу, щоб стати достойним Його благодатного завітання (а таке завітання є реальним), той повинен навчитись у Закхея виправляти свої гріхи через принесення достойних плодів покаяння. Колишнім гріхам треба протиставити доброчесність.

Той, хто донині був неправдивим і зібрав багатство, подібно до митарів, повинен задовольнятися своїм і боятися привласнити чуже. Хто провадив життя в лінощах, той повинен знати свій обов’язок працювати там, де його поставив Промисел Божий, і чесною працею прославляти Бога, Який дає нам здоров’я і силу для праці.

Господь завжди близький до нас і всіх закликає до спасіння, до вічного блаженного життя. Він подає допомогу благодаттю Святого Духа. Тому будемо прославляти Його милосердя і любов до нас.

Амінь!

Господь може завітати до кожного з нас, як колись до Закхея

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Мабуть, не просто звичайна цікавість змусила Закхея, про якого ви чули з євангельського читання, вилізти на смоковницю, щоб побачити Ісуса Христа, який мав тут проходити. І Господь, Який знає таємниці людської душі, бачив, що у цій цікавості зароджується визнання своєї нечистоти і допущеної несправедливості, що душа Закхея, яка бажала бачити Спасителя, тягнулася до Нього.

І ось одні лише слова Христа, сказані з любов’ю: «Закхею, злізь скоріше, бо сьогодні Мені належить бути в тебе в домі» (Лк. 19, 5), — викликали в його душі повний переворот.

Начальник митарів, грішник, з яким ніхто не хотів спілкуватися, тому що боялись його, бо він збирав податки для римської влади, — розкаявся перед усіма, сповідав свою неправду і дав Богу обітницю змінити спосіб свого життя. Закхей сказав Господу: «Половину добра мого я віддам убогим і, якщо кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк. 19, 8).

І в наш час Господь кличе до Себе кожну людину, як колись Закхея. Він кличе голосом Своєї любові: «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я за­спокою вас» (Мф. 11, 28). Він кличе голосом покарання: «Істинно говорю вам: якщо не покаєтеся, всі загинете». Він закликає нас і словами Євангелія, і внутрішнім голосом совісті, і зовнішніми ударами хвороб і скорбот, і смертю наших близьких і друзів. «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує Мій голос і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною», — говорить Господь (Одкр. 3, 20). Благодать Божа стримує нас на дорозі гріха і пристрастей, тривожить наше серце під час світських насолод, пробуджує в душі гірке розчарування у всьому, до чого линуло наше серце, викликає глибоку занепокоєність щодо нашого майбутнього вічного життя.

Дією благодаті Божої прийшло до Бога багато наших сучасників. Серед них — і молодь, і дорослі, і люди, що стоять на порозі смерті. А ще недавно вони заперечували існування Бога, говорили, що релігія — це опіум для народу. Благодать Божа може переродити людину. Це її мав на увазі Господь, коли сказав, що Бог може із каміння (тобто з огрубілої і затьмареної людини) створити дітей Аврааму — спадкоємців Царства Божого. І ми бачимо, як Господь на наших очах колишніх атеїстів перероджує у людей віруючих.

Звідси напрошується висновок: не треба осуджувати людину, поки вона живе на землі. Господь не випадково сказав: «Не судіть, то і вас не судитимуть» (Лк. 6, 37), і ще: «Я прийшов не судити світ, але спасти світ» (Ін. 12, 47). Ніхто з нас не знає, яким буде майбутнє життя тієї чи іншої людини. Юдеї осуджували Закхея-митаря, а Господь завітав до його дому, і він покаявся. А розбійник покаявся на хресті в останню мить свого життя і першим увійшов у рай.

Серед нас немало таких християн, які все своє життя прожили без Бога, а на смертному ложі покаялись, і Господь, звичайно, простив їх. Бо Христос сказав, що коли хто прийде до Нього, Він не прожене геть.

Покаяння — велике таїнство. Воно перероджує людину. Грішник стає праведником, невіруючий — віруючим, блудник чи блудниця — цнотливими, злодій — чесною людиною. Правдиве покаяння завжди пов’язане з плодами покаяння. Коли Закхей покаявся, він сказав, що половину свого майна роздасть убогим, а кого скривдив, тому поверне в чотири рази більше. І в наш час ми бачимо серед нас закхеїв, які на ознаку покаяння, повернення до віри батьків і зміни свого способу життя будують храми, допомагають нужденним, відвідують богослужіння. Це свідчить про те, що благодать Божа діє.

Серед нас багато і таких віруючих, які каються у своїх гріхах, а потім знову повторюють їх. Таке покаяння не досягає своєї мети. Але навіть і при такому покаянні не треба впадати у відчай. Господь не відкидає і таке покаяння, бо Він «тростини надломленої не переломить і льону тліючого не загасить» (Мф. 12, 20). Або, як сказав св. Іоан Золотоустий: «Господь і діла приймає, і наміри цінує» (Слово на Пасху).

Блаженний той, хто відгукується на голос Господа нашого Ісуса Христа і готовий прийняти Його у своє серце через відмову від попереднього гріховного життя та тверду рішучість виконувати Його заповіді і не повертатися назад. Сам Господь прийде до нього і буде вечеряти з ним. Христос, що прийшов спасти загиблого, скаже йому: «Нині прийшло спасіння дому цьому» (Лк. 19, 9).

Амінь!

Віра — велика духовна сила, без якої неможливе духовне життя

Неділя перед Різдвом Христовим
(Мф. 1, 1-25)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Наближається велике свято — Різдво Господа нашого Ісуса Христа від Пресвятої Діви Марії. З безмежної любові Божої до світу і до людини народився як чоловік Син Божий. Він став новим Адамом — початком нового роду людей, визволених від пер­во­родного гріха «ветхого Адама».

Отже, Син Божий народився, щоб визволити людей від первородного гріха древнього Адама. А які наслідки ми маємо від Адама? Гріх і смерть! Кожна людина, що народжується в цей світ, народжується за законом гріха і смерті.

Гріх живе в нашій природі. Люди часто грішать не тому, що люблять гріх, а тому, що прихильність до зла перемагає добро. Усвідомлюючи це, ап. Павло вигукує: «Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті?» (Рим. 7, 24). Крик душі ап. Павла про визволення від гріха і смерті був криком людства, яке усвідомлювало свою неміч у боротьбі з гріхом і смертю. Найкращі представники людства жили вірою у грядущого Спасителя, Який повинен був визволити людство від гріха і смерті. Віра — це велика духовна сила, що надихає людей на великі дії. Вона сягає далеко за межі світу в царину вічності. На вірі будувалось і донині будується спасіння світу. Ось чому ап. Павло шукає і знаходить у Праотців віру, якою вони жили і перемагали в житті за різних обставин.

Коли Авраам зі своїми нащадками Ісааком і Яковом оселилися з Божого веління у чужій землі і жили в ній як мандрівники, шукаючи чогось кращого, що ними керувало? «Віра», — говорить апостол. Це віра не давала їм задовольнитися земними містами, а примушувала шукати місто, будівничим якого є Бог. Віра спонукала їх шукати Бога на землі і бачити Його в далекому майбутньому. Цю віру патріархів відзначив Сам Христос, коли сказав юдеям: «Авраам, отець ваш, був би радий побачити день Мій; і побачив, і зра­дів» (Ін. 8, 56). Віра не дозволила Авраамові похитнутися навіть тоді, коли він з Божого повеління змушений був принести в жертву свого єдиного сина Ісаака. Він вірив, що Бог може і мертвого воскресити, щоб той міг стати спадкоємцем свого батька. Тому Авраам прийняв Ісаака як воскреслого з мертвих, бо в серці і розумі Авраама він був уже мертвим.

Чим керувались Ісаак і Яків, коли благословляли своїх дітей? Вірою в те, що їх благословення здійсниться. Так само, чому Йосиф, умираючи в Єгипті, заповідав перенести його кістки у рідну землю? Він вірив, що його народ повернеться туди. А чому батьки Мойсея ховали його і не кинули в річку, як наказав фараон? Вони також вірили в те, що їм пощастить врятувати сина. Коли Мойсей відмовився називатися сином доньки фараона і захотів ліпше страждати з народом Божим, ніж насолоджуватися у розкошах гріха, — він вірив у краще майбутнє свого народу.

Віра надихала і таких вождів єврейського наро­ду як Гедеон, Варак, Ієфай, Самсон, Самуїл, цар Давид та пророки. Віра давала змогу цим керівникам перемагати царства, чинити правду, бути могутніми в немочі, міцними в бою, обертати на втечу полки чужинців. Тільки силою віри, що підносилася до ясного передбачення пришестя Христа Спасителя, пророки творили чудеса, затикали пащі левів, як Даниїл, гасили силу вогню, як три юнаки у Вавилоні, і на­віть воскрешали мертвих, як Ілля і Єлисей. Та й ті, що помирали, будучи побитими камінням або перепиляними дерев’яною пилою, вірили у воскресіння мертвих.

А яка сила діяла в кращих представниках людства, коли вони терпіли наруги, рани, кайдани та в’язниці або коли тинялися в овечих та козячих шкурах, жили в печерах та проваллях земних? Тільки віра вливала в них силу терпіти тяжке життя, віра в пришестя Христа, Який переможе людські гріхи, страждання і смерть.

Отже, віра є наймогутнішою духовною силою, яка створила певні умови для народження від Пресвятої Діви Марії Сина Божого.

Що ж таке віра? У чому її сутність? Відповідь на ці запитання дає ап. Павло. Він говорить, що віра є впевненість у здійсненні того, чого ми чекаємо; впевненість в існуванні того, чого ми не бачимо (Євр. 11, 1). Віра є природна властивість душі, як розум і почуття. Без неї неможливе духовне життя людини. У повсякденному житті люди керуються більше вірою, ніж ­розумом. Ми здобуваємо знання більше довірою до інших, ніж власним досвідом. Якою іншою силою, як не вірою, люди перемагають усі труднощі на своєму життєвому шляху? Без віри людина не може ступити і кроку в житті. Без віри вона не може ні здобути знання, ні взятися за будь-яку справу. Лише віра робить людину непохитною.

Але головним предметом віри є не земне, не сучасне. Вона відкриває нам цінності вічні, які людина не може осягнути своїм розумом. Там, де людський розум безсилий, діє віра. Вірою ми пізнаємо створення світу. Ап. Павло говорить: «Вірою пізнаємо, що віки створені Словом Божим» (Євр. 11, 3). Віра відкриває нам майбутнє світу і людства і надає впевненості у здійсненні обітниць Божих. Віра з’єднує нас з Бо­гом, вводить у нашу душу Бога. Віра творить релігію. Тому віра і релігія є майже синонімами, бо озна­чають по суті одне і те саме.

Віра повніше охоплює людське життя, ніж розум. Вона торкається таких глибин буття, як народження і смерть людини, як ставлення її (людини) до Бога, як гріх, чесноти, падіння і спасіння. Все це є предметом віри. Світлом Божества віра освітлює все життя людини. Вона відкриває найвищу мету життя. Віра шукає Бога, знаходить Його і тягнеть­ся до Нього. Віра у Христа Спасителя сліпим відкривала очі, хворих зціляла і мертвих воскрешала.

З цією вірою, дорогі браття і сестри, треба зуст­­річати народженого Христа Спасителя. Приймемо Його в наші душі, як у вифлеємські ясла, освітимо Його вченням свої душі, як зіркою. Цією вірою ми з’єднаємося з безліччю тих світильників віри, котрих недостойний був світ.

Віра надасть нам можливість перемогти всі негаразди сьогоденного життя. Усвідомлюючи силу і значення віри в житті людини, треба всіляко ухилятися від неправдивих вірувань. Ворог наш — диявол — не спить. Він підкидає нам такі вірування, які не приводять до Христа Спасителя. Різні сектантські вірування, так само як і рунвіра, затягують несвідомих людей у свої тенета, з яких потім тяжко буде вирватися. Раніше губили людські душі богоборством, а тепер — хибними віруваннями. Ця небезпека загрожує насамперед молоді, бо молодь завжди довірлива і легко піддається різним диявольським спокусам. Батьки, бережіть своїх дітей від вірувань, які ведуть до духовної смерті і самоулесливості! Нехай Господь наш Ісус Христос, що народився у Вифлеємі, допомагає всім нам зберігати у своїх серцях правдиву православну віру, яка, подібно до вифлеємської зорі, ось уже понад 2000 років веде людей до Христа ­­­­­Спасителя. Амінь!

Спасіння — це постійна боротьба добра зі злом у самому собі

Неділя після Різдва Христового
(Мф. 2, 13-23)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні cвята Церква нагадує нам про дві події, які стояли поруч і були про­ти­лежними одна одній: це народження Христа Спасителя та невинна смерть вифлеємських немовлят. Одна подія радісна, друга — надзвичайно скорботна. Одна свідчить про безмежну любов Божу, друга виявила злобу і жорстокість людини.

Волхви, або східні мудреці, керовані незвичайною зіркою, прийшли в Єрусалим та й питають: «Де є народжений цар Юдейський? бо ми бачили зірку його на сході» (Мф. 2, 2). Запитання засмутило царя Ірода. Первосвященики і книжники юдейські, до яких звернувся Ірод, відповіли, що, за передріканням одного із пророків, Христос повинен народитися у Вифлеємі. Якби цар Ірод керувався здоровим глуздом, він повинен був би зрозуміти, що і незвичайна зірка, і пророцтво про місце народження Христа свідчили про те, що тут діє безпосередньо Сам Бог. А що можна протиставити всемогутності Божій? Нічого!

Та Ірод не роздумував над цією подією всесвітньої значущості. Він був засліплений злобою та страхом втратити царську владу. Жорстокість серця змусила його до безумної боротьби з Богом. Він наважився убити Боже Немовля, на Яке так довго чекало людство.

Як діяла людська жорстокість? Спочатку Ірод думав здійснити боговбивство шляхом омани, таємно. Він наказав волхвам повернутися до нього з Вифлеєма в Єрусалим і розповісти, де перебуває новонароджений Христос, щоб нібито і самому сходити і вклонитися Царю Юдейському. Але коли волхви, настав­лені Небом, не повернулися до Єрусалима, а після поклоніння відійшли на батьківщину іншою ­дорогою, тоді Ірод став діяти відкрито. Він наказав воїнам знищити усіх немовлят віком до двох років у Вифлеємі та в його околицях. Він сподівався таким способом знищити Христа Царя. Страшне злодійство вчинив Ірод, убивши 14 тисяч невинних немовлят, а своєї мети не досяг. Бог дивовижно спас від смерті Боже Немовля, бо ангел Божий у сні з’явився Йосифу і наказав йому тікати разом з Немовлям і Дівою Марією у Єгипет.

Бачите, як від самого початку пришестя у світ Сина Божого почалася жорстока боротьба добра зі злом, світла з темрявою. Ця боротьба триває вже протягом майже 2000 років. Римська імперія намагалася знищити християнство. Але це їй не вдалося. Гонителі Христа залили кров’ю мучеників землю, але не перемогли Бога, а самі потонули у цій крові.

Зло і темрява у вигляді різноманітних єресей і розколів теж намагалися зруйнувати Церкву Христову зсередини. І теж не змогли пересилити правду Божу. Єресі зникли, а Церква продовжувала свою спасенну місію.

Боротьба добра і зла у церковному середовищі завжди набирала найбільшої сили і гостроти. У багатьох людей виникає питання: чому саме серед церковних людей спостерігаються гріховні падіння? Не тому, що представники духовенства більш грішні за інших людей. Причина: де більша святість, там більша спокуса. Зло намагається подолати добро.

У гріховному світі гострої боротьби між добром і злом не спостерігається, бо там зло опанувало людей­. Люди перебувають у рабстві різних пороків: блудодіяння, перелюбства, пияцтва, наркоманії, заздрощів, пересуду, ворожнечі, ненависти, неправди, крадіжництва.

Але це не означає, що люди, які потрапили у рабство гріха, вже назавжди загублені для Царства Божого. Доки людина живе на цьому світі, її боротьба зі злом не закінчилася. Тільки смерть припиняє цю боротьбу.

Полем битви є людське серце. «Від серця виходять злі помисли, вбивства, пе­ре­любства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула, — говорить Господь Ісус Христос. — Це те, що оскверняє людину» (Мф. 15, 19-20). Тому кожна віруюча людина повинна молитися Богові словами пророка Давида: «Серце чисте створи в мені, Боже, і духа праведного віднови в нутрі моєму» (Пс. 50, 12).

Якщо у серці живуть любов і мир, це означає, що людина перемогла в собі зло. Добро керує діями такої людини, незалежно від того, якими справами вона займається. Але до такого рівня духовності треба дорости. Заради святості православні християни покидали світське життя і йшли в монастирі, ліси і пустелі, щоб боротися з гріхом у самих собі. В боротьбі зі злом вони досягали великої святості. Тому Церква шанує їх за такий подвиг.

Ніхто з нас не повинен припиняти боротьбу зі злом, насамперед у самому собі. Навіть тоді, коли ми грішимо і падаємо, треба вставати і продовжувати боротьбу. Господь не дасть загинути душі, яка намагається стати духовно кращою. Навіть тоді, коли людина грішить і визнає свій гріх, вона залишається поки що не переможеною злом.

Протестантські конфесії зводять христянство до соціального служіння. Турботи про людей, їхній добробут — це добре. Але лише таким служінням не можна перемогти зло. Воно сидить усередині людини. На тлі поверхового розуміння християнства часто виникають фарисейство і лицемір’я.

Молодь, і не тільки вона, а всі, хто прийняв хрещення у православній Церкві, не повинні продавати свою віру — віру наших предків — за гуманітарні подачки. Як свідчить Біблія, Ісав був засуджений Богом за те, що продав своє первородство і благословення Боже за сочевичну юшку (Бут. 25, 27-34). Протестанти купують православних за різні подачки.

Так можна втратити сутність християнства, втратити те, заради чого народився у Вифлеємі Син Божий, Господь наш Ісус Христос. Він прийшов перемогти зло у самій природі людини, а не створити земне царство, якого чекали юдеї. Христос не обіцяв безбідного життя Своїм послідовникам. Господь обіцяв Свою Божественну силу, тобто благодать Святого Духа, у боротьбі зі злом. Очищення від гріха є вища радість, вища насолода і блаженство. Це є Царство Боже, про яке сказав Господь, що воно «всередині вас» (Лк. 17, 21).

Дорогі браття і сестри! Пам’ятаймо, що у боротьбі зі злом ми «маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведника. Він є очищення від гріхів наших, і не тільки від наших, але й від гріхів усього світу» (1 Ін. 2, 1-2). Будемо ж поспішати до нашого Спасителя, щоб одержати від Нього відпущення і очищення наших гріхів. Тоді зло не буде володіти нами і не доведе нас до того, до чого довело воно Ірода.

Амінь!

Порівняння себе зі святими, а не з грішниками, викликає почуття смирення

Неділя про митаря і фарисея
(Лк. 18, 10-14)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Господь наш Ісус Христос повчає нас сьогодні притчею про митаря і фарисея. Два чоловіки, говорить Він, прийшли до храму помолитися. Один з них був фарисей — гордий єврейський законник, а другий був митар — людина, яку всі вважали грішною. Фарисей став спереду і так молився: «Дякую Тобі, Господи, що я не такий, як інші люди — грабіжники, неправедні, розпусники, або як цей митар; я двічі на тиждень пощу, віддаю на храм десяту частину з усього, що надбаю». А митар стояв ззаду, не смів навіть очі звести до неба, а тільки бив себе в груди і казав: «Боже, будь милостивий до мене, грішного». Господь закінчив притчу словами: «Кажу вам, що цей (тобто митар) пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (тобто фарисей): бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» ­­(Лк. 18, 10–14).

Притча досить проста, як проста мудрість і все досконале й вічне. Хто такі фарисеї? Це люди, які виконували Закон зовнішньо. Добре це чи погано? Звичайно, що краще виконувати Закон зовнішньо, ніж зовсім його не виконувати. Але цього недостатньо. Фарисеї давали бідним людям милостиню не тому, що любили людей, а тільки через приписи Закону. Бог же говорить: «Милості хочу, а не жертви»; адже: «Жертва Богові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50, 19).

Приклад фарисея свідчить про те, що зовнішньо людина може бути порядною, законослухняною, а всередині — гнилою і для Царства Божого непридатною. Тому фарисейство осуджується як аморальне явище. Фарисей ззовні — праведник, а всередині, тобто в душі, — грішник. Ось чому нам неприємно спілкуватися з такими людьми. Ми душею відчуваємо, що маємо справу з фальшю.

Митар нам більше до вподоби. І Господь не судив його, а навіть виправдав. Чому це так? Не треба забувати, що митар був грішником. Люди не любили митарів, навіть ненавиділи їх. Митар любий нам і Господу не тому, що він грішник, а тому, що осудив свої гріхи і смирив себе. Митар став любим Господу Ісусу Христу не за гріх, а за смирення. Апостол говорить: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6). Наше серце теж любить смиренних і цурається людей гордих, зарозумілих. Ми відчуваємо людську теплоту від митаревої молитви: «Боже, будь милостивий до мене, грішного». Грішники, які каються у своїх гріхах, викликають у нас співчуття і симпатію. Чому? Тому що добро, яким є смирення, завжди викликає до себе любов.

Добре розмірковувати про смирення і про гордість, коли це стосується когось, а не нас. А якщо мова піде про нас самих, ми стаємо ніби безпорадними і немічними. Ох, як тяжко смирити себе! Тому-то Господь і похвалив митареве смирення, що той переміг сам себе.

Що викликало гордість у душі фарисея? Він порівнював себе з грішниками: грабіжниками, неправедними, перелюбниками, митарями. У порівнянні з такими людьми фарисей бачив себе кращим. А це ви­кликало в його душі почуття гордості за себе. Так і ми, браття і сестри, якщо порівнюємо себе з явними грішниками: п’яницями, розпусними людьми, злодіями, невіруючими, то у порівнянні з ними багато хто з нас бачить себе непоганою людиною. Нам треба порівнювати себе не з грішниками, а з святими людьми. Тоді ми побачимо себе такими, якими ми є насправді, тобто грішниками. Це завжди буде викликати у нашій душі смирення, а не гордість. Митар теж порівнював себе з кращими людьми, тому змушений був бити себе в груди і визнавати грішником.

Для чого Церква пропонує нам святкувати пам’ять тих чи інших святих? Звичайно, насамперед для того, щоб ми бачили взірець і порівнювали своє життя з їхнім життям.

Смирення народжує покаяння. Зарозумілій і гордовитій людині тяжко каятися, тому що вона бачить себе кращою за інших. Гордість не викликає покаяння, а смирення приводить до нього. Тому іноді Господь попускає праведникам впадати у гріхи, щоб вберегти їх від гордості і смирити їхні серця.

Великий грішник може швидше покаятися, ніж гордовита людина. Нам треба боятися гордості, як вогню, бо вона може навіки погубити наші душі. Най­вищого ангела — Денницю — згубила гордість і зробила з нього диявола. Він був найближчим до Бога, а опинив­ся на землі. Ісус Христос сказав: «Я бачив сатану, ­­­що, як блискавка, впав з неба» (Лк. 10, 18).

Притча про митаря і фарисея вчить нас смирення: «Всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 18, 14).

Амінь!

Слово проти блуду

Неділя про блудного сина
(Лк. 15, 11-32)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Якщо коротко охарактеризувати моральний стан сучасного світу, можна сказати, що люди живуть блудно, подібно до того, як провадив своє життя молодший син з притчі про блудного сина. Сьогодні суспільство сповнене блудними синами і дочками; література і мистецтво, телебачення і музика, розмо­ви і думки наповнені духом розпусти і безсоромності.

Розповідаючи про страшну розпусту в світі перед пришестям Сина Божого, Сенека сказав: «Сором і цнотливість полетіли на небо, а невинності зовсім нема». Ці слова повністю можна віднести до нашого віку. Коли розкопали від лави і попелу Помпеї, світ побачив у всіх дрібницях розпусне життя людей того часу. Виявляється, що життя мешканців Помпеїв було наповнене таким жахливим блудом, що, за висловом одного мандрівника, достатньо побачити розчищені від попелу і лави Помпеї, щоб зрозуміти причину загибелі цього міста.

Чи не бачимо ми сьогодні повторення того явища, що було в Помпеях? Чи не готує сам сучасний спосіб життя свідомо і цілеспрямовано блудних синів і дочок нашого часу, під виглядом свободи і демо­кратії?

З ранніх років батьки отруюють своїх дітей відкритою розпустою, сварками на очах дітей, розлученнями. В той час, коли батьки, нерідко уже похилого віку, судяться, вступають у незаконні інтимні стосунки, в якому становищі знаходяться їхні діти і як все це впливає на їхнє виховання? Вони бачать усе, їхня психіка отруюється пороками батьків.

Діти і підлітки вчаться у школі. Що вони чують, про що читають, які кінофільми дивляться по телебаченню (часто навіть разом з батьками)? Все, що оточує їх у школі, вдома і на вулиці, штовхає молодь на шлях блуду і розпусти. Про таку молодь можна сказати: «Її сором і цнотливість полетіли на небо, а невинності зовсім нема».

На вулицях, у магазинах, у книжкових кіосках продаються фотографії, де зображено сцени блуду, і книги, які навчають розпусти. В журналах і газетах друкуються спокусливі повідомлення й оголошення. Одним словом, блуд іде широкою навалою, святкуючи свою перемогу. Не боячись Бога і не соромлячись людей, блуд заповнює вулиці, проникає у школи, сім’ї, заполонює літературу і засоби масової інформації.

I ось плоди: необмежена «свобода», тобто розквіт усіх видів злочинності. «Все мені дозволено», — говорить сучасна людина. Плотська нестриманість призводить до того, що людина стає рабом своїх плотських пристрастей, які з часом переростають у протиприродні гріхи, про які навіть соромно говорити.

Блуд оскверняє думки, ослаблює волю, бруднить почуття. Він отруює гноєм і гниллю все духовне життя людини. Він нищить в душі бажання і стремління до всього чистого, святого, благородного, піднесеного. Він віддає людину під владу диявола.

Голос Божий, яким є совість, говорить: «Не впадай у розпусту, яка шкідлива і для тіла, а ще більше — для душі». А інший голос заперечує: «Насолоджуйся, поки живеш; помреш — усе для тебе закінчиться». Безліч людей підкоряється цьому ворожому голосу, бо не вистачає сили волі утриматися від спокуси. Всі розпусні люди мають слабку волю. Вони не можуть стримати свої плотські почуття. Піст виховує волю і зміцнює її. Сутність посту полягає у стриманості не стільки від їжі, скільки від гріха і насамперед — від блуду.

Життя блудних синів і дочок не завжди закінчується так щасливо, як у притчі Господній про блудного сина. Нерідко ми бачимо зовсім інший кінець — повну загибель і нерозкаяність.

Але релігійне піднесення серед частини населення свідчить про те, що не все загинуло. Не будемо забувати, що Бог створив нас не для загибелі, і Син Божий прийшов у світ, щоб спасти грішників, серед яких є і ми з вами. Ніхто не повинен впадати у відчай, бо, доки живе людина на світі, залишається надія на спасіння. Отець Небесний завжди готовий прийняти у Свої обійми грішну людину, яка визнає свої гріхи і кається в них. Чи не великою грішницею була преподобна Марія Єгипетська, але щиросерде покаяння і подвиг благочинний піднесли її до рівноангельської чистоти.

Господь не згадає і наші гріхи і поспішить нам назустріч, як вийшов люблячий євангельський батько назустріч своєму блудному сину, якщо усвідомимо свої провини і твердо вирішимо змінити своє життя.

Браття і сестри! Опам’ятаймося і покаймося! Покайтесь ви, хто розбещує народ! Покайтесь ви, хто йде на розпусту! Покайтеся батьки, які приносять дітей своїх у жертву Бахусу і Венері! Покайся і ти, молоде покоління. Пам’ятайте слова Екклезіаста, звернені до тебе, молода людино: «Веселись, юначе у юності твоїй, ходи дорогами серця твого і видіннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд» (Еккл. 11, 9).

Амінь!

Слово про Страшний Суд Божий

Неділя м’ясопусна
(Мф. 25, 31-46)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Земне життя — це постійна боротьба добра і зла. Історія людства супроводжується війнами. Звичайна земна радість сусідствує зі скорботами і хворобами. Праведники і грішники живуть поруч. Ми спостерігаємо в нашому житті, що часто грішники благоденствують, а праведники страждають. Нерідко ми бачимо, як зло перемагає, а добро терпить поразку. Люди за добро платять злом. Скільки людей навколо нас страждає від несправедливості й жорстокості. I взагалі, людина не має спокою в житті. Як сказав великий російський письменник Достоєвський, знавець людської душі, наше серце — це поле, де йде постійна боротьба добра і зла. I найбільшим злочином є смерть.

Люди часто запитують: невже таким буде життя вічно? I чому існує в світі несправедливість? Ісус Христос, ніби відповідаючи на це запитання, сказав, що Царство Боже подібне до поля, на якому росте поряд з пшеницею кукіль. I коли слуги запитали, чи не краще було б повиривати кукіль і спалити, господар відповів: залиште. Бо якщо будете виполювати кукіль, пошкодите і пшеницю. Нехай ростуть пшениця і кукіль разом до жнив (Мф. 13, 24–30).

Цією притчею Ісус Христос вчить нас, що добро і зло не будуть існувати разом вічно. Прийде час, коли Син Божий відокремить зло від добра, праведників від грішників. Це означає, що існуючий у світі порядок речей не буде вічним.

Відбудеться це на Страшному Суді. «Прийде Син Людський у славі Своїй, і всі святі ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи» (Мф. 25, 31–32). Судити світ буде Всемогутній Бог, Якому відомі не тільки наші вчинки, а й наші слова і навіть думки. Суд Божий буде справедливим. На цьому Суді кожна людина отримає те, що заслужила. Коли ми заглиблюємося у думки про Суд Божий, нам дійсно стає страшно. Страшно не стільки від того, що наші таємні гріхи стануть явними, скільки від того, що вирок Божий буде вічним і незмінним. Після Суду Божого ні у кого не буде надії на зміну свого вироку.

У притчі про Страшний Суд Господь ясно сказав, що підуть праведники у життя вічне, а грішники — у муки вічні. У декого з нас виникає сумнів: невже людинолюбний Бог, Який віддав на смерть Свого Єдинородного Сина заради нашого спасіння, може засудити на вічні муки людину. Мабуть, може. Бо Він сказав: і підуть грішники на страждання вічні. У Бога не може бути зміни Його повелінь. Отже, страждання будуть вічними.

На Страшному Суді Божому зустрінуться милість і істина, правда і мир поцілуються. Любов Божа виявляється в тім, що Бог прощає гріхи через Ісуса Христа кожній людині, яка кається у своїх провинах. Він хоче, щоб кожна людина спаслась. Господь сказав: «Того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Iн. 6, 37). Його любов виявляється в тім, що Він закликає у Своє Царство кожну людину без винятку. Господь говорить: «Ось, стою при дверях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною» (Одкр. 3, 20). Кожна людина повинна відкрити для Бога своє серце, щоб Він увійшов до нього і очистив душу від усякого гріха. На Страшному Суді таку людину Син Людський поставить праворуч від Себе і разом з іншими праведниками дарує їй вічне блаженне життя, де вже не буде ні хвороб, ні страждань, ні зітхання. У блаженному вічному житті не буде гріха, не буде ніякого зла. Там не буде боротьби між добром і злом. Бо зло, в особах диявола, злих духів і нерозкаяних грішників, буде відокремлене від усього праведного і святого.

Якщо хто з людей опиниться на Страшному Суді ліворуч і буде засуджений на вічні страждання, то винна в цьому сама людина, а не любов Божа. Коли людина добровільно відкидає любов Божу, вона сама обирає вічні страждання. В цьому полягає справедливість. Всепрощення Боже виявляється в тім, що Бог прощає будь-який гріх, але тільки тій людині, яка кається у цьому гріху. Хіба це не любов Божа?! Нам, грішникам, треба коритися незбагненному милосердю Божому і не відкидати Його руки, простягнуті до нас.

Хочеш, щоб Син Людський на Страшному Суді поставив тебе праворуч, кайся у своїх гріхах, відкрий Богу двері свого серця, щоб Дух Святий очистив його від гріха, і тоді май надію, що Господь дарує тобі вічне блаженне життя. I твоя надія не посоромить тебе на Страшному Суді.

Якщо хтось не вірить у Страшний Суд і думає, що його не буде, він глибоко помиляється. Суд Божий відбудеться незалежно від того, вірять у нього люди чи не вірять. Як незнання закону у земному житті не звільняє злочинця від покарання, так і невіра у Суд Божий не означає, що ця невіруюча людина не отримає за своїми злими вчинками. Перед всесвітнім потопом люди теж не вірили Ною, що буде потоп. Але потоп прийшов у свій час, і гріховне людство загинуло. Так само було і з містами Содомом і Гоморрою.

Для невіруючих злих і грішних людей Суд Божий дійсно буде страшним, а для праведників і для грішників, які покаялися у своїх гріхах, Суд Божий буде радісним, бо він звільнить їх від будь-яких страждань і введе у вічне блаженне життя.

Амінь!

Неділя про Страшний Суд

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Свята Церква присвячує сьогоднішній день спогадові прийдешнього для всіх нас Страшного Суду Божого. Євангельське читання, яке ви чули, описує нам його грізну картину устами Са­мого Судді — Господа нашого Ісуса Христа. Так, браття і сестри, страшне, приголомшливе і разом з тим величне видовище виникне колись при кінці світу. Це буде остаточне торжество добра і правди! Ми найчастіше під­креслюємо невідворотність покарання за гріхи. Так, нерозкаяні грішники матимуть заслу­жену відплату. Але для людського ро­ду це радісний день — день перемоги добра над злом, правди — над неправ­дою.

Все людство і всі ми будемо немину­че присутні там, — і не простими, сто­ронніми спостерігачами, а неодмінни­ми його учасниками. Кожен з нас по­стане там як підсудний — підсудний, але не обов’язково засуджений. Це бу­де Божий Суд, а це означає — спра­ведливий суд, суд безсторонній. Ко­жен від своїх справ або уславиться, або посоромиться.

Від кожного з нас вимагатиметься докладний звіт за все наше земне життя, за кожну його мить — звіт не лише за діла і слова, а й за найпотаємніші думки і почуття. Жоден таємний помисел, жодна при­хована мрія, як би ретельно ми не та­їли їх навіть од самих себе, — ніщо не сховається від всевідання Божого. Слово Боже і власна совість — ось хто буде обвинувачувати нас на цьому суді, — звинувачувати невблаганно і неупереджено. Блаженний буде той, хто зможе протиставити цьому гідний захист — свої добрі справи і щире по­каяння, принесені Богові за свої гріхи ще за життя на землі. Але що буде, коли смерть захопить нас у стані не­розкаяності?

Якщо тут, у наших земних, людських судах, опиниться на лаві підсуд­них справедливо вважається за тяж­ке нещастя, то з яким страхом і трем­тінням ми маємо готуватися до май­бутнього Суду Божого, де перед лицем Самого Бога і в присутності всього світу відкриються всі наші гріховні таємниці? Тут, на землі, ми часто вводимо в ома­ну інших і самих себе і видаємося кра­щими, ніж ми є насправді. А там з усіх спаде покривало лицемірства й облуди, і ми постанемо перед лицем Правди Божої такими, які ми є на­справді, за суттю свого морального життя. Там уже немає покаяння, і владарює саме правосуддя. Там уже не буде милості Божої, яка так щедро сходить на людину під час її земного життя. І горе тому, хто не схотів скористатися або знехтував всепрощенням Божим тут, на землі. «Ідіть від мене, прокляті, в огонь віч­ний, уготований дияволу і ангелам його», — почує він грізний вирок з уст Праведного Судді.

Яка страшна доля! І дивно! Ми зна­ємо, що чекає на нерозкаяного грішника, а водночас живемо так, начебто це нас зовсім не стосується. Ні про смерть, ні про майбутнє життя ми майже не думаємо. Тільки одна свята Церква невпинно нагадує нам, що, крім зем­ного життя, є вічне життя, яке почи­нається тут і триває за труною, і що земне життя порівняно з ним — не більш, як мить. Без цього нагадування ми, можливо, зовсім забули б про нього.

Разюче це дивне, незрозуміле проти­річчя в людській природі, яке ми по­стійно спостерігаємо навколо себе і в самих собі. Ви знаєте з власного досві­ду, з яким інтересом і з якою пе­редбачливою турботливістю ми намагаємося якнайкраще влаштувати своє земне життя. Ми не шкодуємо ні пра­ці, ні здоров’я, щоб здобути засоби для зручного і спокійного життя, щоб за­безпечити своє майбутнє. Вірніше ска­зати, до цього зводиться у нас весь сенс життя. Чи чекаємо ми якогось для себе благополуччя, ми чека­ємо на нього з не­терпінням, а решта відступає немов на другий план. Коли нам загрожує не­безпека, ми до­кладаємо всіх зусиль, щоб відвернути її: не спимо ночей і шукаємо засобів, щоб уникнути май­бутньої непри­ємності. Одне слово, ма­теріальний добробут і життє­ве щас­тя — центр, навколо якого обертають­ся всі наші думки, почуття і бажання. І в цьому відношенні ми виявляємо невситиму спрагу. Тільки-но досягнемо того, чого посилено прагнули, як виявляється, що наші бажання вже вимагають більшого. І знову починається гонитва за примарами щастя. І так до нескін­чен­ності. Людина ніколи не задоволь­няється своїм тепе­рішнім, а все шукає чогось кращого в майбутньому.

Чим же закінчується це невтомне шукання земних благ? Досить якоїсь випадкової застуди або несподівано виявленої невиліковної хвороби, і без­жалісна смерть одним своїм помахом перетворює на ніщо всі наші мрії і на­магання. Як не згадати при цьому сло­ва Христа Спасителя, звернені до бага­тія, який надбав велике багатство: «Нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував?» (Лк. 12, 20). Таке нетривке і ламке земне благополуччя.

Але з якої причини нас майже не ці­кавить наше загробне життя? Можна подумати, що кожен з нас вважає себе безсмертним на землі. Але ж смерть неминуче прийде до кожної людини. Чому ми, живучи на землі, майже не замислюємося: що буде з нами по той бік труни? Де ж здоровий глузд, де наша логіка?

Ми, християни, віримо, що вічне життя існує, що без нього земне жит­тя безглузде. Ми знаємо, що чекає на не­розкаяних грішників, а між тим жи­вемо так, немов і Суд Божий, і вічні покарання грішникам готуються для когось іншого, а нам зовсім не загро­жують.

Не так поводилися святі, пустельни­ки і подвижники благочестя. Вони зав­жди тримали в пам’яті й берегли в сер­ці цей великий день Страшного Суду і готувалися до нього щодня і щого­дини. Це надихало їх на подвиги і на боротьбу з гріхом.

Деякі християни, присипляючи свою совість, заспокоюють себе тим, що не­має підстав боятися Суду Божого, бо любов і милосердя Бога нескінченні. Бог — безмежна любов, і тому все про­щає і покриває. Всі, хто так думає, повинні уважно прочитати 25 главу Євангелія від Матфея. Суд Божий зображено тут з незаперечною ясністю. Його віддалене відлуння відчувається вже тепер і змушує тремтіти не­чисту совість.

Православна Церква, ґрунтуючись на непохитних підвалинах Слова Божого, у суворій відповідності з переданням святих отців і вчителів, визнає всю невичерпну глибину любові й милосер­дя Божого. Але разом з тим вона ві­рує, що Господь не лише безмежно благий, а такою ж мірою і правосуд­ний. Любов і правда, милосердя і пра­восуддя найдосконалішим чином поєд­нуються в Богові, і не лише не ви­клю­чають, а й взаємно доповнюють одне одне. В Богові милість та істина зустрінуться, як говорить Святе Пись­мо, правда і мир облобизаються (Пс. 84, 11).

Любов Божа зробила і робить для нас усе, щоб забезпечити нам блажен­ну вічність. Але за труною вже почи­нається Царство правди Божої. На землі ми маємо повну можливість покаяти­ся в усіх гріхах, і любов Божа прощає кожного розкаяного грішника. Суд Божий — це межа, де любов перехо­дить у правосуддя, де милосердя змі­нюється на відплату. І горе тому, хто не вмів за життя зрозуміти любов Божу і скорис­татися нею, хто відкинув розкриті обійми Отця Небесного.

Любов Божа існує і діє в світі не для того, щоб заохочувати нашу нед­балість і беззаконне, гріховне життя. До чого призводять міркування тих, хто визнає в Богові лише безмеж­ну любов і відкидає правосуддя? Як­що так міркувати, то в земному житті не буде ніякого стримуючого начала: роби все, що хочеш, гріши скільки завгодно — Бог милостивий, усе прос­тить. Чи можна мати про Бога таке неправильне і спотворене уявлення? Звичайно, не можна і навіть грішно!

Піднесемо ж дяку Богові за те, що Він відкрив для нашої користі таємницю майбутнього Свого Суду і Свого пра­восуддя. Нехай ця таємниця буде для нас постійним застереженням і гріз­ним нагадуванням. Вона зупинить і охоронить нас від багатьох гріхів і до­поможе нам тримати свою совість у такому стані, щоб ми спокійно, без страху могли постати в день Страшно­го Суду перед очима правосудного Бога.

Амінь!

Господь вимагає прощати образи одне одному

Неділя сиропусна, прощена
(Мф. 6, 14-21)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Сьогодні, як ви знаєте, «день прощення» — день, у який Церква встановила правило прощати одне одному образи. Християни повинні припиняти ворожнечу між собою. Благочестиві люди дотримуються цього звичаю.

Чому Свята Церква встановила напередодні Великого посту день прощення? На підставі повеління Господнього. Спаситель наш сказав: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6, 14-15).

У Великому посту всі ми повинні очистити свої душі від накопичених гріхів. А для цього нам потрібно зі смиренням каятися, щиро молитися і просити Господа простити нам гріхи наші. Молитва не може бути почутою Богом, якщо в душі палають ненависть і злоба. Тому Христос Спаситель попереджає таких богомольців. Він говорить: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5, 23-24).

Як бачите, без взаємного примирення Господь не благоволить до наших молитов. Зверніть увагу, Він говорить: «Піди перше помирися». Для нашої гордості тяжко буває смирити себе. Але це необхідно зробити.

Багато хто з нас не надає цьому належного значення. Маючи злобу проти своїх ближніх, віруючі люди моляться Богу, ходять до церкви, приймають Святі Тайни, роздають милостиню, чинять інші добрі діла і думають, що так воно і повинно бути: злоба — злобою, а добро — добром; одне одному не заважає. Такі віруючі глибоко помиляються. Від тих, хто тримає у своєму серці ненависть і злобу, Господь не приймає молитву; Він відкидає їхню милостиню, а їх самих не прощає до того часу, доки вони не викинуть із своєї душі зло і не заспокоять її.

Ось візьміть для прикладу ворожнечу і проти­­стояння між віруючими і духовенством різних гілок Українського Православ’я, особливо — Московського Патріархату проти Київського. Даремно звертаються до Бога з молитвою віруючі, що ворогують між собою.

Послухаємо, що говорить з цього приводу преп. Анастасій, ігумен Синайський (див.: Пролог, березень 19 день). «Велике є зло від того, якщо хтось піде до церкви, маючи злобу на ближнього, і стане лицемірно промовляти слова Господньої молитви: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». О чоловіче, що маєш отруту неприязні у серці! Наві­що ти говориш ці слова і даремно молишся, і навіщо лицемірно звертаєшся до Бога: прости мені, як і я простив? Ти прийшов молитися чи говорити неправду; отримати благодать чи задовольнити свій гнів; знайти спасіння чи страждання? Невже ти не чуєш під час Божественної служби: «Полюбімо один одного»? Тобто відкинемо усяку неправду і злобу. Подумай, як ти можеш стояти зі злобою у серці, коли ангели служать, многоокі херувими на святій трапезі покривають Тіло Христове, шестикрилі серафими співають трисвяту пісню, і всі зі страхом стоять, і священик мо­литься за всіх людей, і Дух Святий сходить, і ангели пишуть імена тих, хто входить у церкву? Як же ти не жахаєшся і як просиш прощення, а сам не прощаєш?

Не забувай, якщо не простиш тих, що згрішили проти тебе, то і сам не отримаєш прощення; і простить тебе Бог тільки тоді, коли сам простиш; і помилує тебе Бог, коли сам помилуєш. Скажеш: я багато прощав моєму братові, але він знову дошкуляв мені й багато зробив мені зла, і тому не можу простити.

Не говори так, а старайся уподібнитися Стефану первомученику і молись за тих, що чинять тобі зло, і уподібнюйся своєму Господу, Який прийняв за нас смерть; стерпи докори від брата, і Господь простить тобі багато гріхів.

Тікаймо, браття, від злопам’ятства, бо всякий гріх швидко минає, а злопам’ятство часто переходить у пристрасть, що з’їдає серце; оскільки злопам’ятний чи ходить, чи лежить, чи встає, а зміїний яд постійно носить у собі. Той, хто має цю пристрасть, Царства Божого не успадкує і прощення не отримає. I ніяка доброчинність, ні піст, ні милостиня не підуть такій людині на користь, тому що злопам’ятство погубить усе». Так навчав свою братію Синайський ігумен преп. Анастасій.

Все, що говорив преподобний своїй братії, повністю стосується кожного з нас. Нам треба викинути з нашого серця злобу, ненависть і образи. Зробити це дуже нелегко, але треба, бо цього вимагає Господь: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших».

Амінь!

Де немає миру, там немає і Бога

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Серед багатьох дарувань Бог нагородив нас двома здатностями, однаковою мірою важливими для нашого духовного життя: пам’ятати і забу­вати. Коли нам роблять добро, почуття вдячності вимагає пам’ятати про нього. Коли ж нам заподіють зло, християнська любов вимагає забути його.

Преподобний Ісидор Пелусіот з цього приводу сказав так: «Благодіяння за­писуй на міді, а образу — на воді».

Ще премудрий Сирах повчав: «Залиш образу щиросердному твоєму, і тоді помолишся, і гріхи твої простяться».

А Господь наш Ісус Христос ставить прощення гріхів у пряму залежність від прощення ближніх. Він заповідав: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6, 14-15).

Якщо образа стискає твоє серце, згадай про Христа і про Його рани й розсуди, що твій біль незначний у порівнянні зі стражданнями Владики Христа; і тоді, ніби водою, погасиш свою скорботу.

І якщо лукава думка свердлить твій розум і постійно твердить, що кривдник не заслуговує прощення, згадай Ісуса Христа. Хіба Він не достойний того, щоб з любові до Нього ти простив людину, яка образила тебе?

Блаженний той, хто разом зі святим Григорієм Нисським може сказати: «Господи! Роби зі мною, що я роблю. Я міг би помститися за себе, але не мщу, не мсти і Ти. Я попередив мого ворога, примирившись з ним, попе­редь мене і Ти Своєю благодаттю. Я забув зло, яке він мені заподіяв, забудь і Ти мої гріхи. Я люблю його, як любив і раніше, коли він не ображав мене, люби і Ти, Боже, якщо я коли-небудь ображу Тебе. Обходься зі мною так, як я обходжусь з ним. Я зробив те, що Ти повелів, роби і Ти те, що обіцяв. Прощайте, то і вас прощатимуть».

Християнин повинен пам’ятати, що перш ніж просити у Бога прощен­ня, треба самому навчитися прощати. З якою совістю скажеш ти: «Отче наш,.. прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»? Або з яким усвідомленням промовиш: «Господи, помилуй», коли сам не можеш милувати?

З приводу такого духовного осліплення преподобний авва Ісайя гово­рить: «Марні молитви і подвиги людини, котра має в серці злобу на ближ­нього». А інший великий подвижник благочестя святий Ісаак про марність молитви злопам’ятного вчить: «Молитва злопам’ятного — сівба на камені… Бути злопам’ятним і молитися означає те саме, що сіяти на морі й очікувати жнив».

Який може бути піст, яке може бути свято там, де панують ворожнеча і злоба? Якщо християнин живе в розбраті з християнами, то яке може бути у нього єднання з Христом?

Хто не може називатися миролюбною люди­ною, той не може іменуватися і сином Божим. А Господь сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9). Правду ка­жучи, там, де немає миру, там немає і Бога.

Злопам’ятність, як черва, смокче душу і перетворює храм Святого Духа на вертеп розбійників. Авва Євагрій нагадує всім, хто хоче жити побожно, що злопам’ятність спустошує душу: «Сильний вітер розганяє хмари, а злопам’ятність — добрі почуття з душі». Преподобний же Єфрем Сирін про це образно говорить так: «Той, хто зберігає в душі своїй злопам’ятність, подібний до того, хто зберігає вогонь у соломі… або вигріває гадюку в пазусі».

Апостол Петро вчить нас: «Не платіть злом за зло або лихослів’ям за лихослів’я» (1 Пет. 3, 9). І апостол Павло говорить: «Нікому не відплачуйте злом за зло» (Рим. 12, 17). Головний сенс заповіді не відплачувати злом за зло полягає в тому, що злом неможливо перемогти зло, навпаки, діючи в такий спосіб, людина примножує зло.

Образа, заподіяна у відповідь на образу, не тільки не припиняє ворожнечі і не зу­пиняє подальшого її розвитку, а ще більше посилює конфлікт. В кому було досить зла, щоб завдати образу, в тому, цілком імовірно, знайдеться його ще більше, щоб відповісти на взаємну образу.

Таким чином, виникає ціла низ­ка образ. І оскільки той, хто відплачує за образу, намагається якнай­­більше досадити своєму суперникові, то подальша боротьба, як правило, буває ще більш тяжкою і нищівною.

Ось чому апостол Павло, застерігаючи, сказав: «Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5, 15).

Усім відомо, що вогонь не можна погасити олією, як не можна погаси­ти й іскру, роздуваючи її. Навпаки, в обох випадках вогонь розгоряється сильніше, і чим більше підливати масла у вогонь, тим полу­м’я стає більшим. Так само буває й з ворогуючими людьми. Чим далі вони знаходяться від примирення, тим міцніше твердне їхня злість і тим більшою ненавистю дихають вони один проти одного. І часто все закінчується повним виснаженням і знесиленням обох сторін.

Чи означає це, що зі злом не слід боротися? У нас не так давно з’явилося сектантське вчення про непротивлення злу. Церква відкинула це вчення. Християни повинні боротися зі злом завжди і постійно. Однак бо­ротися треба не з тим, хто згрішив, а з гріхом. Народна мудрість говорить: «З людьми мирись, а з гріхом борись». Про людей, які згрішають, слід думати, що вони скоріше духовно слабкі, ніж злі. Більша частина людських пороків — це прояв людської немочі, відсутність доброї волі, нестача сили духу.

Як же боротися зі злом? Господь наш Ісус Христос заповідав боротися зі злом — добром. Він не тільки так вчив, а й Своїм прикладом показував нам, як ми повинні чинити. Коли на суді у Пилата лихословили на Христа, Він нікого не лаяв. І коли висів на хресті й з усіх боків чув хулу, Господь молив­ся за Своїх розпинателів: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23, 34). Повторюючи заповідь Спасителя, апостол Павло говорить: «Не бу­вай переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12, 21).

Святі отці подвижники на своєму особистому досвіді відчули цю бо­ротьбу і на повчання залишили нам багато порад. Так, наприклад, авва Пимен говорить: «Зло ніяким чином не знищує зла; а тому, якщо хто зробив тобі зло, ти роби йому добро, щоб добром знищити зло… Відніміть у воро­гуючого нові приводи до ворожнечі, і попередня його ворожнеча мало-по­малу ослабне, припиниться і забудеться».

А авва Ісайя радить: «Якщо по­чуєш, що хто-небудь на тебе лихословив, і потім зійдетесь з ним у якому-небудь місті або він до тебе прийде, — прийми його доброзич­ливо і з веселим обличчям і, згадавши про те, що чув, не питай: для чого так говорив? Бо написано в притчах: «Розсудливий приховує образу» (Притч. 12, 16). Хіба не полюбив би ти таку людину, якій ти завдав образи, а вона великодушно простила її? Роби і ти так само, щоб здобути собі повагу від ворогів своїх».

Святі отці вміли здобувати користь для душі і від ворогів. Наприклад, новий друг настільки любить тебе, що не бачить усіх твоїх недоліків. Але постав себе перед твоїм ворогом, і ніхто краще за нього не змалює твоїх слабкостей. Ворог пильно стежить за твоїми недоліками. Він не пропустить жодно­го твого прорахунку і опише їх, не зменшуючи твоєї провинності. Тому треба слухати свого ворога уважно і спокійно, і тоді ворог допоможе тобі звільнитися від багатьох недоліків.

Святі отці часто порівнюють ворогів з дією отрути. Багато отрут, хоч вони і шкідливі та смертоносні самі по собі, викори­стовують іноді для лікування хвороб. Так і наші вороги, якими б вони не були злими, а проте можуть справляти спасенний вплив на наші духовні хвороби. Таким чином, твій ворог може принести тобі велику користь, хоча його справжні наміри — заподіяти тобі зло.

Прислухаймося ж до слів св. Іоана Золотоустого: «Улюблені, ні про що не дбатимемо так, як про те, щоб бути вільними від гніву і примирити з собою тих, хто вороже ставиться до нас: бо ні молитва, ні піст, ні прилучення до таїнств, ні щось інше подібне не в змозі буде захистити нас у день суду, якщо ми пам’ятатимемо зло; не погрішить тому той, хто називає цей гріх найтяжчим з усіх гріхів. Ні від чого так не відвертається Бог, як від людини злопам’ятної і зберігаючої гнів».

Напередодні Великого посту і я, ваш архипастир, прошу простити мене, в чому я згрішив перед вами: ділом, словом, помислами і всіма моїми почуттями. Бог благодаттю і людинолюбством нехай простить і по­милує всіх нас.

Амінь!

Опубліковано: 21.10.2014.