Неділі після Пасхи
Пасха
чесному чернецтву і всім вірним Української
Православної Церкви Київського Патріархату
Скільки радості і надії вкладаємо ми в ці слова! З яким натхненням ми повторюємо їх безліч разів у пасхальні дні! І що означають вони для кожного з нас? В них сконцентровано сутність нашої віри, сенс нашого життя.
Без Воскресіння Христового нема ні християнства, ні вічності.
Якщо Христос, розіп’ятий на хресті, помер і воскрес, — значить, Він є істинний Син Божий, наш Спаситель і Визволитель. В Нього слід вірувати, на Нього треба покладати надію і любити Його всім серцем.
Якщо Христос воскрес, — це значить, що все, що Він відкрив людям про Бога, про людину і світ, є істина. Всі інші релігійні і філософські вчення, які заперечують Христове вчення, — неправдиві, бо вони є творінням людей, а не Бога.
Якщо Христос воскрес, — значить, ми спасенні і маємо можливість благодаттю Святого Духа очищатися від гріха і уподібнюватися Богові в святості й милосерді. Для нас відкриті двері Царства Божого.
Якщо Христос воскрес, — значить, правда перемогла неправду, любов — ненависть, добро — зло. На Голгофі були зосереджені всі сили зла, але Христос переміг їх Своєю любов’ю й терпінням. Він не проклинав Своїх ворогів, що розіп’яли Його і глузували з Нього, а молився за них, кажучи: «Отче! Прости їм, бо вони не знають, що роблять».
Якщо Христос воскрес, — значить, і ми, хоч і помремо, але безумовно воскреснемо. Бо як через гріхопадіння перших людей у нашу природу ввійшов закон смерті, так через Воскресіння Христове в цю ж природу ввійшов закон воскресіння. Закони Божі не залежать від нашого бажання. Хочуть чи не хочуть померлі, але, за словом Господнім, усі вони воскреснуть.
Якщо Христос воскрес, — це значить, що ми маємо надію на життя вічне. Ап. Павло говорить: «Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить через Ісуса і нас» (2 Кор. 4, 14) для життя вічного.
Ми повинні безмежно дякувати Господу за те, що Він Своїм воскресінням із мертвих утверджує в нас віру в наше безсмертя і в майбутнє воскресіння. Якщо нам відомо, що й після смерті ми будемо жити, а в призначений Богом час воскреснемо, то у нас повинен скластися правдивий погляд на наше життя і на наше призначення. Якщо людина безсмертна і свого часу її померле тіло воскресне, тоді для кожного із нас стає зрозумілою мета земного життя: воно є підготовкою до життя вічного.
Якщо наша душа безсмертна, а померле тіло воскресне, то ми не даремно працюємо і чинимо добро. Наші діла підуть за нами у вічність. Там ми одержимо нагороду за подвиги на землі. Якщо є воскресіння мертвих, то ми не повинні нарікати на скорботне життя, що випадає нам, бо ми знаємо, що настане час, коли ті, що плачуть, утішаться, а той, хто перетерпить все до кінця, спасеться. Якщо є воскресіння, то не треба скаржитися на коротке земне життя і слід без жаху дивитися на свою смерть, бо за гробом відкривається безкінечне блаженне життя.
Усе зло світу перемагається таїною Воскресіння Христового, і під його промінням зникають страждання, хвороби і людська несправедливість. Христос наповнює Собою все. Він дарує нам упевненість в остаточній перемозі добра над злом, у вічному торжестві добра. Він надихає нас на боротьбу зі злом, насамперед з гріхом у самих собі.
У Христа Спасителя була Голгофа, але після неї прийшло Воскресіння. У кожної людини також є своя Голгофа і свій життєвий хрест. Якщо ми будемо виконувати заповіді Божі і намагатися уподібнюватися Христу в перенесенні страждань, що випадають на нашу долю, то і для нас буде воскресіння. Ще за життя на землі ми побачимо воскресіння як перемогу над злом і стражданнями — перемогу над соціальною несправедливістю і зубожінням.
Сучасне становище в Україні можна порівняти з Голгофою. Як тоді на Голгофі йшла боротьба людської ненависті з Христовою любов’ю, так і тепер в суспільстві йде жорстока боротьба добра і зла, світла і темряви. Наша віра і надія на Бога дає нам впевненість, що Українська держава переможе всі труднощі й негаразди релігійного, духовного, економічного і соціального життя. Воскресіння Христове нагадує нам, що правда Божа завжди перемагає. Пророк Давид закликає нас не покладати надію на князів і на синів людських, бо в них нема спасіння. Тому і в змаганні за утворення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви треба, насамперед, покладати надію на Бога, і Він не посоромить.
У ці святкові дні сердечно вітаю з Пасхою Христовою всю українську паству Київського Патріархату. Вітаю і наших православних братів та сестер Московського Патріархату, а також усіх християн України. Поздоровляю зі святом і наших земляків-українців, що розсіяні по всьому світу. Віра в Бога і любов до України єднає всіх нас — далеких і близьких.
Хай Господь, що воскрес із мертвих, наповнює наші душі духовною радістю, вселяє в наші серця мир і злагоду. В цей день простімо один одного Воскресінням Христовим і будемо благати Господа, щоб Він зміцнив Своєю Божественною благодаттю наші душевні і тілесні сили і благословив нас на добрі справи. Йому належить усяка слава, честь і поклоніння на віки віків.
Воістину Христос Воскрес!
Київ, року Божого 1999
Слово проти сумніву
(Ін. 20, 19-31)
В Євангелії сказано, що «через вісім днів ученики Його знову були в домі, й Фома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були замкнені, став посеред них і сказав: мир вам! Потім говорить Фомі: дай палець твій сюди і подивися на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним» (Ін. 20, 26-27).
Коли ж Марія Магдалина хотіла доторкнутися до Христа, Господь сказав їй: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого» (Ін. 20, 17).
Фомі дозволяється сприймати на дотик ребра і рани від цвяхів, а Марії — ні. Чому так? Відповідаючи на це запитання, святий Кирил Олександрійський говорить: «Марії не дозволено доторкатися, як ще не освяченій благодаттю Духа, тому що до Вознесіння Господа на небо Дух Святий ще не сходив на всіх. А Фомі дозволялося через те, що він з іншими апостолами одержав Духа. Бо хоча він був відсутній, але й на нього простягалася щедрість Даючого».
Фома відчув на дотик ребро Спасителя, уважно випробував рану від воїнського списа, ретельно оглянув рани від цвяхів. Як же, скажуть, у тілі нетлінному з’явились ознаки руйнування? Бо рани на руках і ногах є ознаками руйнування тіла. А тіло Христове, перетворене в нетління, повинно було скинути разом з пошкодженням і все, що стосується пошкодження. Невже кульгавий і у вічному житті буде шкандибати? Або одноокий воскресне без одного ока? І як звільнимося від тління, якщо хвороби, які від нього походять, залишаться у наших тілах?
Той же святитель Кирил Олександрійський говорить так: «Після воскресіння не буде в людях ніяких залишків ушкодження, ніяких ознак, що передували йому: «…сіється у безчесті, встає у славі; сіється в немочі, встає у силі» (1 Кор. 15, 43). Що ж інше означає повстати в силі й славі, як не те, що усяка неміч, усяке безчестя будуть віддалені, і рід людський повернеться до істинного нетління».
Але Фома вимагав дотику для своєї впевненості. І Господь Ісус Христос, щоб не дати нам ніякого приводу для маловір’я, так і явився, як Фома вимагав. Це для того, щоб ми правильно зрозуміли таїнство Воскресіння, тобто увірували б, що воскресло не якесь інше тіло, а те саме, що вмерло на хресті. Фома сказав Христу у відповідь: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28). Так швидко і ревно сповідував Спасителя Богом той, хто раніше був повільний і мав сумнів. Коли Господь показав рани від цвяхів і Своє ребро, дух Фоми звільнився від сумніву й утвердився у вірі.
Такого ж сповідання віри вимагає Господь і від нас. «Ти повірив, — говорить воскреслий Христос, — тому що побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ін. 20, 29).
Слова Спасителя сповнені великого передбачення і приносять нам велику користь. Для більшої переконливості Він показав ученикам Своє пробите ребро і рани від цвяхів; прийняв їжу, хоча й не мав у тому потреби, щоб не залишити жодного приводу для зневіри. Роблячи все це, Спаситель потурбувався і про нас, бо знав, що будуть такі люди, які не стануть визнавати воскресіння мертвих і скажуть: «І ми бажаємо бачити і відчувати, як Фома». Це передбачав Христос, коли сказав: «Блаженні ті, що не бачили й увірували». І справедливо, бо для того, хто бачив, нема ніякого приводу для сумніву. Але хто вірить тому, чого не бачив, а чує про те від учителів, той цілковито поважає Того, у Кого вірує. Блаженні всі, хто увірував за проповіддю апостолів, свідків і слухачів Слова.
Хто увірував у Бога, той не повинен піддаватися сумнівам. Маловірний, не маючи твердого уповання на Бога, осуджується як невірний, навчає преподобний Єфрем Сирін. «Хто не прийме Царства Божого, як дитя, той не ввійде в нього» (Лк. 18, 17).
Як це розуміти? А ось як: у простоті серця, без роздумувань і вагань. Безпристрасний аналіз не застосовується до віри. Він може мати місце тільки у переддвер’ї віри. Як лазерний промінь, проходячи крізь тіло, життя не бачить, так і розум, скільки б не розмірковував, сили віри не осягне, віра сама собою задовольняє усі потреби людини. Тут відбувається те ж саме, що й з тим, хто покуштував приємну і здорову їжу. Скуштувавши одного разу, людина знає, що страва придатна, і вживає її. Навіть хімічний аналіз не завжди змусить людину переконатися у протилежному. Так і віруючий знає істинність віри на своєму особистому безпосередньому досвіді. Сама віра вселяє в нього непохитне переконання, що вона правильна.
Коли ми відчуваємо всемогутність Божу в нашому серці, тоді відкидається всякий сумнів у Божественних таїнах, які не можна осягнути розумом. Всемогутній Бог може зробити усе, що обіцяє. Так, розум не вірить у воскресіння мертвих. Але, відчуваючи всемогутність Божу й зміцнюючись у вірі, ми надіємося без усякого сумніву, що Бог може воскресити усіх померлих. Творець Всесвіту може зібрати Своєю силою і Своїм словом оживити прах людських тіл, що розсипався. «Він звелів, і створилось», — говорить Псалмоспівець (Пс. 148, 5). Цим утверджується наша віра, тому що Богу все можливо.
Амінь!
Про зішестя Ісуса Христа до пекла
в раю ж з розбійником, і на Престолі
був Ти, Христе, з Отцем і Духом, все
наповняючи, Неописанний».
(Тропар Пасхи на часах)
У той час, коли тіло Ісуса Христа спочивало у гробі, Своєю душею Він сходив до пекла — як Бог і Переможець смерті. З пекла Христос звільнив усіх, хто мучився там у чеканні Спасителя. У пеклі були ув’язнені всі, хто помер, — від першої людини, Адама, до останньої перед зішестям туди Спасителя. Врата раю були зачинені для всіх, поки не здійснилося спокутування людського роду, поки Спаситель не постраждав, не помер на хресті й не воскрес з мертвих.
З якою радістю кинулися до Нього всі душі, які померли з вірою і очікуванням Його пришестя. Всі, хто увірував, були звільнені від мороку й уз пекла. Тому Церква вчить, що пекло стало порожнім після зішестя туди Переможця смерті й пекла. Апостол Павло в радості промовляє: «Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?» (1 Кор. 15, 55). Диявол, споконвічний ворог роду людського, втратив свою здобич, втратив свою владу і сам був зв’язаний силою Христа Спасителя.
Тепер для тих, хто вірує в Ісуса Христа і живе за вірою, після смерті відкрито Царство Небесне. Слово Спасителя «де Я, там і слуга Мій буде» в точності виконується. Душі благочестивих християн і тих, хто до смерті покаявся у своїх гріхах, удостоюються блаженства у Царстві Небесному. Але це блаженство залишається неповним до загального воскресіння, коли душі померлих з’єднаються зі своїми тілами.
Віра у загальне воскресіння померлих породила звичай здійснювати поминання померлих у храмі й на могилах у понеділок і вівторок, починаючи з Фоминої неділі. Він бере початок з найдавніших часів. «Для чого отці наші встановили збиратися нам на кладовищі? — запитує св. Іоан Золотоустий. І відповідає: — Тому, що сьогодні Ісус Христос зійшов до мертвих». З цих слів вселенського учителя, який жив у IV — на початку V ст. видно, що звичай поминання померлих після Пасхи дуже давній.
Сенс ходіння на кладовища до могил померлих полягає в тому, що ми поспішаємо поділитися радістю Воскресіння Христового з нашими померлими. Тому ми кладемо на їхні могили крашанки або писанки — ці символи воскресіння. Спонукувані любов’ю до своїх померлих, близьких за кров’ю та вірою, християни посилюють свої молитви за них до воскреслого Христа. В пам’ять про померлих християни супроводжують свої молитовні поминання милостинями і ділами благодійництва. Як багато християнської любові у цих молитвах про померлих братів і сестер — любові, яка, за ап. Павлом, простягається за межі земного життя! Там, на могилах, християни відчувають себе ближче до своїх померлих батьків, матерів, братів і сестер. На могилах яснішими стають спогади про них, живіше б’ються любов’ю до них серця і гарячішою буває молитва. Могили близьких серцю є для живих священним місцем, яке з благоговінням охороняється і оберігається. Могили можуть сказати багато повчального для живих. Вони красномовно нагадують про швидкоплинність земного життя, про неминучість для всіх людей смерті й про нашу небесну вітчизну. Тут сильніше відчувається необхідність виправити гріховний спосіб життя і потурбуватися про вічність.
Пасхальне поминання померлих дає привід звернути увагу на помилку тих християн, які вважають за непотрібне і даремне молитися за померлих. Ця помилка є результатом поверхового знання християнства. У Святому Письмі Ісус Христос ясно каже, що «Бог не є Бог мертвих, а живих» (Мф. 22, 32). А це означає, що коли живі моляться за живих, то хто може заборонити їм молитися за померлих, які перед Богом живі.
Не меншою помилкою є недостойна поведінка віруючих і невіруючих на могилах померлих. Нерідко бувають випадки, коли замість молитви на могилах відбувається звичайне пияцтво. Таке поминання не приносить користі ні померлим, ні живим.
Православні християни не повинні забувати, що вони приходять на могили своїх близьких помолитися за них і виявити до них свою любов. Не будемо, дорогі браття і сестри, оскверняти благочестиві древні православні звичаї недостойною поведінкою на священних могилах наших померлих!
Амінь!
Слово про жон-мироносиць
(Мк. 15, 43–16, 8)
Церква святкує пам’ять святих жон-мироносиць. Вшануймо й ми подячним спомином цих євангельських жінок. У земному житті нашого Спасителя, навіть у середовищі Його найближчих послідовників, вони посідають почесне місце. Жінка завжди більше, ніж чоловік, прагнула втілити в життя Божественну правду.
Коли пролунали перші священні слова Христа про покаяння, коли рознеслися по всій землі Його заклики до неба, до Бога, до вічності й святості, до спасіння і Царства Божого — жіноча душа чуйно відгукнулася на Його вчення і на чарівну особистість Боголюдини.
Нам відрадно усвідомлювати, що серед ворогів Христових не було жінок. Серед неправди й наклепу, серед заздрості й ненависті, серед тих, хто, об’єднавшись разом, сплели терновий вінець нашому Спасителеві й підняли Його на хрест, серед цих темних сил пекла ми не бачимо жінок. Навіть дружина Пилата піднесла свій голос за Христа. Коли апостоли та інші ученики Христа порозбігалися в страху, жінки супроводжували Його на Голгофу і стояли біля Його хреста до самої смерті Божественного Страдника. Жіночі руки приготували до погребіння і пречисте тіло Його. Жінки були й першими провісницями радості Воскресіння.
У цій чуйності до проповіді Спасителя, в цій сердечній любові до Нього, в цій незмінній вірності Йому виявилася глибока релігійність жіночої душі. Жіноча душа завжди тягнулася до Бога і вміла зворушливо любити Його. Згадаймо, що перша натхненна пісня Богові була складена жінкою — Маріамією, сестрою пророка Мойсея. Через багато віків друга Маріам — Пресвята Діва — теж відкрила свої уста для натхненної пісні. «Величає душа Моя Господа, і зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм» (Лк. 1, 46-47).
Кому вперше звістив Христос найвище духовне вчення про Бога і відкрив сутність істинного Богошанування? Жінці-самарянці! Серед слухачів проповіді Христової про те, що «єдине є на потребу людини», ми бачимо Марфу і Марію. Серед послідовників Христа були жінки, котрі служили Йому своїм майном. Жінки йшли за Ним, залишивши вдома і господарство, і спокійне життя. Вони слухають Його вчення, беруть участь у Його поневіряннях і люблячою душею переживають Його страждання. Серед них ми бачимо і грішниць, що покаялися, і жінку-хананеянку, котра здивувала Христа своєю вірою, і галилейських жінок.
Згадаймо Прискіллу, котру апостол Павло у Посланні до Римлян вітає як співпрацівницю, і Фиву-дияконису в Кенхреях, про яку той самий апостол пише, що «вона була помічницею багатьом і мені самому» (Див.: Рим. 16, 1-4). Згадаймо Моніку — шановану матір видатного Августина, який сам приписує її молитвам, сльозам і любові своє навернення до віри, до Бога і Церкви. Блаженний Августин про свою матір пише так: «Якщо я міркую тільки про істину й невтомно шукаю її одну, якщо люблю її понад усе на світі, то цим я зобов’язаний тобі, мати моя».
Згадаймо Анфусу — матір святого Іоана Золотоустого, що виховала нам цього великого святителя Церкви. Про неї знаменитий язичницький ритор, ворог християн, змушений був сказати: «О, які великі жінки у цих християн!» Святителі Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нисський та інші заявляють, що всім світлим, піднесеним і чистим у собі вони зобов’язані своїм матерям і сестрам.
Згадаймо святих мучениць Віру, Надію, Любов, Софію, Єкатерину, Анастасію, Варвару і неосяжний сонм інших мучениць, слабких жінок і дів, що безбоязно і мужньо до смерті сповідували Христа. Згадаймо найвизначніших подвижниць, які заповідали світові приклад самозречення і святості. Згадаймо знамениту угорську царицю Єлизавету; вона без шкоди для себе випила воду після того прокаженого, якому старанно служила, щоб показати йому, що він не відчужений від людей.
Чи потрібно говорити про тих жінок, які присвятили своє життя і труди поширенню християнської віри і тим облагодіяли свої народи? Ось благочестива цариця Єлена в греко-римському світі, ось свята рівноапостольна Ніна — просвітителька Грузії; Феодора — в Болгарії; Людмила — в Богемії; Дамбровка — в Польщі; у нас — свята благовірна княгиня Ольга.
А скільки їх лишилося невідомими! А скільки матерів, сестер і дружин — святих жінок — своїм благочестям і вірою впливали на навколишнє життя і допомагали процвітанню і поширенню віри Христової і Царства Божого на землі. Не створюючи рукотворних храмів, подібно до рівноапостольної цариці Єлени, Ніни або Ольги, вони не в рукотворних храмах, а в душах людських запалювали світильник віри, вселяли страх Божий, цнотливість, справедливість, любов до ближніх, повагу до старших, милосердя до хворих і тих, хто потребує допомоги й співчуття, благоговіння до святині, любов до Церкви і Вітчизни. Згадаймо народний подвиг матерів, дружин, наречених і сестер у роки Великої Вітчизняної війни.
Що ж? Невже ці історичні приклади виявляться для нас нічого не значущими? Чим темніша ніч, тим яскравіші зірки. У часи випробування віри, в період занепаду духовно-морального життя, коли в багатьох родинах руйнуються його підвалини, слабне віра й збіднюється любов, святі жінки показують усім нам, і особливо сучасним жінкам, приклади тієї поведінки, якої ми повинні дотримуватися в житті. Дивлячись на святих жон-мироносиць, і наші жінки повинні бути благовісницями Христа, насамперед у своїх родинах. У родині, в цій домашній церкві, перші проповіді, перші благовістя про Христа, Його вчення, страждання на хресті заради нашого спасіння, славне Воскресіння повинні належати жіночому серцю! Створюючи сім’ю, жінка-християнка повинна створити в ній релігійне життя. Показуючи дітям приклад молитви, відвідуючи разом з ними храм Божий, прилучаючи їх до таїнств святої Церкви, матері-християнки повинні закладати в юних серцях міцний фундамент благочесного життя, який не змогли б порушити й розхитати ніякі спокуси й житейські бурі.
Любов — найголовніше почуття, яким живе жінка. Підтримуйте його, чоловіки, не тільки щодо себе, своїх егоїстичних чуттєвих бажань, а надайте цьому почуттю любові вищого змісту, спрямовуйте його до Бога, до високої мети християнської сім’ї — і ви врятуєте людство, оздоровите його духовно. Не забувайте, що, як священик у вівтарі, так мати — священнодіє в душі дитини. Вона своїм серцем животворить цю душу і підносить її. Любіть же своїх жінок і бережіть їх!
Амінь!
Хвороби часто бувають
наслідком гріха
(Ін. 5, 1-15)
«Ось, ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не трапилося чого гіршого» (Ін. 5, 14). Так сказав Христос Спаситель розслабленому. Це свідчить про те, що тяжка хвороба, яка скувала його на 38 років, була покаранням Божим за якісь гріхи. В чому полягали його гріхи, Євангеліє не говорить і тим дає зрозуміти, що подібна біда може прийти до людини за будь-які гріхи. Гріх — це отрута, яка діє в нашому тілі руйнівно, — іноді повільно, іноді з дивовижною швидкістю, але завжди руйнівно. Про це свідчать і Святе Письмо, й історія, і щоденний досвід кожної людини. Пророк Давид говорить: «Багато хвороб у грішника» (Пс. 31, 10). А в іншому псалмі так: «Нема спокою в костях моїх від лиця гріхів моїх» (Пс. 37, 4). Від гріха походять усі наші нещастя.
А між іншим, які тільки радощі та насолоди не обіцяє нам гріх. «Зійду на небо, і вище зірок небесних поставлю престіл свій, і буду подібним до Всевишнього», — мріяв найвищий ангел Денниця. І ось результат його мрій: «Нині зійдеш до пекла», — говорить Господь. «Будете як боги», — нашіптував диявол першим людям. А вони, послухавши отця неправди — диявола, замість того, щоб стати богами, уподібнились нерозумним тваринам. Каїн говорив сам собі: «Тоді я тільки буду спокійним, коли не буду бачити брата мого»; і підняв руку на брата свого Авеля і вбив його. І з того часу Каїн не мав спокою ні на хвилину ні вдень, ні вночі. Він стогнав і тремтів упродовж усього свого бурхливого життя. Він боявся всіх людей і страшився власної тіні. Євангельський багач говорив сам собі: «Зруйную мої житниці, і побудую більші, і скажу душі моїй: їж, пий, веселись». І ось він їв і не наїдався, пив і не напивався; зібрав багато багатства, а хотів ще більше; задоволення у нього не було і щастя — теж. Крім того, Господь сказав йому: «Безумний, у цю ніч Я візьму душу твою. Кому все це залишиться?» Кажуть, що гроші є бог, за них можна купити все. Хіба все можна купити за гроші? За гроші можна купити багато чого, але не можна купити головного. За гроші не можна купити душевного спокою і щастя. Дехто мріє: зберу якомога більше багатства, тоді всі люди служитимуть мені, і я насолоджуватимуся свободою, бо все буде мені підвладним. І дійсно, немало на землі людей, що зібрали багато грошей; але замість того, щоб стати вільними, зробилися рабами свого багатства.
Біблія розповідає, як Гієзій мріяв оманою дістати у Неємана два таланти і стати щасливою людиною. Гієзій одержав від Неємана два таланти, але разом з ними — і його проказу.
Скільки на світі заможних людей, що страждають від хвороб! Більшість з них не знали б цих скорбот, якби вони не були багатими. В наш час чимало людей втрачає своє життя через нечесно придбане багатство.
Черевоугодники бачать в їжі найвищу насолоду. Але хто більше за всіх лікується від зловживання вином та їжею, як не алкоголіки та черевоугодники? І що найбільше скорочує наше життя, як не нестриманість у їжі?
Наслідком блуду й содомського гріха є такі хвороби, про які навіть соромно говорити. Ці нещасні люди іноді живими гниють, як колись цар Ірод, який знищив 14 тисяч вифлеємських немовлят. Часто люди говорять неправду один одному й хочуть, звичайно, щоб їм довіряли; а закінчується їхня неправда тим, що їм не вірять навіть тоді, коли вони говорять правду. Гордий хоче стати над всіма, а закінчується його марнославство і гордість тим, що цю людину усі зневажають і осуджують. Навуходоносор зробився безумним від гордості. А Амана, про якого розповідає Біблія, повісили на тій шибениці, яку він готував для Мардохея. Сирійські вельможі загинули у рові для левів, у який кинули пророка Даниїла. Господь сказав, що хто взяв меч, від меча і загине. Ті люди, які привласнюють чуже, втрачають і своє. Премудрий Соломон говорить: «Хто копає яму для ближнього, той впаде в неї» (Притч. 26, 27). Хто чим грішить, тим і карається.
Дуже прикро усвідомлювати, що наслідки гріха переходять до нащадків у наступні покоління. Гріхи батьків переходять на дітей і онуків, так що вони народжуються зі схильністю до пороків своїх батьків, а іноді прямо з їхніми хворобами.
Господь говорить через пророка Осію: «Як ти забув закон Бога твого, так Я забуду дітей твоїх» (Ос. 4, 6). Які страшні слова промовляє Господь до грішників: «Я Господь твій, що карає дітей за провину батьків аж до третього і четвертого роду».
Дорогі браття і сестри! Треба боятися гріха більш за все на світі. В будь-якому місці Бог присутній не тільки Своєю милістю і любов’ю, але і правосуддям. Будемо пам’ятати Слово Боже, що тільки рід праведних благословляється, і нащадки їхні будуть жити на землі. А беззаконні люди будуть знищені з землі (Пс. 36, 20, 28-29).
Амінь!
Слово про шкідливість гніву
(Ін. 4, 5-42)
Одного разу, коли Ісус Христос проходив через Самарію, місцеві люди не прийняли Його. Тоді ученики Його, Яків та Іоан, обурені цим вчинком самарян, сказали: «Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив?» Але Він, обернувшись до них, заборонив їм і сказав: «Не знаєте, якого ви духу; бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати» (Лк. 9, 54-56).
Негостинність самарян викликала у душах апостолів гріховне почуття — гнів, який схилив їх до думки — знищити людей. У Святому Письмі багато говориться про шкідливість гніву. «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду», — каже Господь (Мф. 5, 22). Не гнівайся на жодну людину, хоч як би вона тебе не образила, бо, за словом ап. Якова, «гнів людини не творить правди Божої» (Як. 1, 20). Те ж саме говорить і ап. Павло. Він каже: «Усяке роздратування, і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою нехай будуть знищені у вас; а будьте один до одного добрими, милосердними, прощайте один одному, як і Бог у Христі простив вам» (Еф. 4, 31-32).
Господь добре знає нашу немічну природу, яка без гніву не може обійтися, тому ап. Павло говорить: «Гніваючись, не грішить: нехай сонце не заходить у гніві вашому» (Еф. 4, 26). Апостоли під час проповіді Євангелія терпіли образи й гоніння. І в чому знаходили вони заспокоєння? У молитві. У молитві душа заспокоюється, хвилювання затихають і образа минає. Про що треба молитися в цей час? Звичайно, не про те, щоб Бог помстився за вашу образу, а щоб дав силу перетерпіти й забути її.
Гнів часто перетворюється на злобу й злопам’ятність, коли довго утримується в серці людини. Тому Господь повелів швидко його припиняти, щоб він не переріс у ненависть і злобу і через це не додалося до одного зла ще одне. Тому треба, щоб сонце не встигло зайти, поки ми гніваємося. А апостол до цього додає: «І не давайте місця дияволові» (Еф. 4, 27). Пожежа, коли її не гасять, знищує багато будинків; так і гнів — якщо швидко не припинити його, то він багато принесе зла і стане причиною лиха. Тому апостол умовляє нас, щоб ми якомога швидше викидали гнів з нашого серця, щоб він, набравшись сили, не зробив нам більшої шкоди й не погубив і тих, на кого ми гніваємося, й нас самих.
Подивіться на гнів збоку, які ознаки він має. Що робить людина у гніві? Вона обурюється і шумить, іноді кляне і лає саму себе, шматує все, що потрапляє під руки, б’є не лише інших, а й себе, вся трясеться, як у лихоманці; одним словом, вона схожа на біснуватого. Якщо зовнішній вигляд гнівливої людини такий неприємний, то що відбувається в її бідній душі? Як мучить її біс гніву! Бачите, яке страшне пекло криється в душі і як гірко страждає людина від гніву.
Як гнів, так і злоба народжуються від безмірного самолюбства. Самолюбець у всьому шукає своєї користі, слави й честі. І якщо він бачить перешкоди своїм намірам і бажанням, його охоплює гнів на того, хто перешкоджає йому.
Хто у гніві зробив щось добре? Хто, не маючи лагідності й довготерпіння, показав будь-яке доброчинство і перемогу над собою? Ніхто! Бо якби апостоли безрозсудно обурювались і гнівались на грішників, вони нікого не наставили б на путь спасіння і нікого не привели б до Христа. Хоч іноді й вони обурювалися на тих, що грішили, однак без люті й не у безпам’ятному гніві, а з довготерпінням молилися Богу за грішників, щоб Господь наставив їх і виправив їхнє життя.
Бог передбачливо створив бджолину матку без жала. Бо якби вона мала його, всіх бджіл знищила б. Це приклад для тих, хто начальствує. Бо начальникові зовсім не слід вдаватися до сліпого нерозумного гніву й люті, щоб не калічити цим душі підлеглих, тому що зло треба перемагати добром, а не злом, бо як вогонь не погасиш вогнем, а тільки водою, так і гнів неможливо подолати люттю. Гнів можна перемогти тільки лагідністю, смиренням і довготерпінням.
Св. Григорій Богослов так повчає тих, хто хоче боротися з гнівом:
«Як же утриматися, щоб не спалахнути гнівом від чужого гніву, як вогнем від вогню? Бо однаково погано, як самому спочатку розгніватися, так, однаковою мірою, прийти в гнів через чужий гнів.
По-перше, негайно треба звернутися до Бога з молитвою, щоб Він погасив у нас гнів Своєю силою, а нас помилував, бо ми нічого не зробили поганого іншим. І в той же час треба покласти на себе хресне знамення, якого бояться і від якого тремтять усі сили зла.
По-друге, приготуйся до боротьби з тим, хто став причиною гніву, а не з тим, хто піддався гніву, щоб тобі, добре озброєному, легше було перемогти пристрасть гніву. А що значить перемогти? Байдуже перенести зовнішню перемогу над собою.
По-третє, не забувай про своє походження, ким ти був, ким став і що з тобою буде у старості й після смерті. Не думай про себе дуже високо і багато, сам себе оцінюй належно. Бо смиренний байдуже переносить перемогу над собою, а гордовитий нікому не поступиться.
По-четверте, знай, що життя наше ніщо, і всі ми не безгрішні судді добрих і злих вчинків. Коли щось погане для нас, це ще не значить, що воно погане для Бога. А коли щось добре для нас, то це не означає, що воно приємне для Господа. Одне, без всякого сумніву, погане — це злопам’ятство.
По-п’яте, треба мати більше розсудливості: якщо немає ніякої правди у тому, що про нас каже людина у гніві, то не треба турбуватися, тому що її слова нас не стосуються. А якщо це правда, значить, ми самі зробили собі кривду, і тому не треба гніватися даремно».
Тяжко боротися з гнівом, але треба. Нехай дійсно сонце не заходить у гніві нашому.
Амінь!
Про всевідання Боже
(Ін. 9, 1-38)
Бог, як Всюдисущий і Вседержитель, знаходиться при кожній людині — при добрій і злій. «Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Мф. 5, 45). Бог утримує життя всіх: добрих і злих, праведних і грішних, «бо ми Ним живемо, і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17, 28). Однак Своєю особливою благодаттю, тобто благодаттю, яка спасає, допомагає і заступає, Бог знаходиться не з кожною людиною, а тільки з тією, яка завжди і всюди відчуває Його присутність. Про це каже пророк Давид: «Така людина в присутності Бога каже чесно, робить корисне і думає як перед очима Божими. Свого часу пророки Ілля та Єлисей часто повторювали слова: «Живий Господь Бог Ізраїлів, перед Яким я стою» (1 Цар. 17, 1).
Це означає, що кожний із нас під всевидячим оком Божим ходить, стоїть, сидить, працює, їсть, п’є, говорить і думає. Але не всяка людина усвідомлює це. Більшість людей навіть не думає про присутність Божу. Той, хто ходить перед Богом, перед очима Божими, не насмілиться зробити що-небудь погане і сказати щось дурне, боячись прогнівати Бога, Який може покарати за беззаконня. Якщо людина саме так предстоїть перед Богом, тоді Бог буде присутнім при ній Своєю благодаттю і допомагатиме їй. Бог відвертає Своє обличчя від тих, хто відвертається від Нього, і не дивиться на тих, хто не дивиться на Нього та не хоче бачити Його присутності в собі.
Яке нещастя і яке зло відбувається від того, що людина позбавляється присутності Божої! Про такого грішника каже пророк Давид: «У гордощах своїх нечестивий нехтує Господом, він часто повторює сам собі: «Він не слідкує», тобто не покарає Бог; або ще гірше: «Немає Бога» (Див.: Пс. 9, 25). Той же пророк Давид називає шляхи такої людини загибельними. Чому? Тому що Бога немає перед нею.
Чому люди ображають ближніх, грабують, ґвалтують? Тому, що Бога немає перед ними. Чому злодій грабує і злочинець вбиває? Тому, що Бога немає перед ними. Чому зростає злочинність в Україні й в усьому світі? Тому, що Бога немає перед злочинцями. Чому безсоромні люди лаються, неправдомовці обманюють, клятвопорушники порушують клятви, а кривдники кривдять? Чому людина, сама перебуваючи у гріхах, осуджує інших? Тому, що немає Бога перед нею. Чому неправедні судді неправедно судять, фальшиві свідки лжесвідчать, а ті, хто має владу, зловживають нею? Тому, що Бога немає перед ними. Чому п’яниці пиячать, наркомани вживають наркотики, а блудники та блудниці перелюбствують? Тому, що Бога немає перед ними, немає страху Божого, не бояться вони вічних мук і не думають про Царство Небесне. Якби Бог був перед очима грішника, якби він знав і пам’ятав про майбутній суд та про покарання Боже, тоді він не дерзнув би грішити і гнівити Бога, свого праведного Суддю.
Хто читав Біблію, той повинен знати історію про цнотливу Сусанну та про двох розпусних старців — суддів ізраїльських, які хотіли силою осквернити невинну жінку. Що штовхнуло їх на таку нечисту справу і що захистило праведну Сусанну від беззаконня? Старців штовхнуло на гріх те, що вони забули про присутність Бога і тому казали: «Ось двері саду зачинені, і ніхто нас не бачить» (Дан. 13, 20). Зверніть увагу, що вони кажуть: «Ніхто нас не бачить». О беззаконні судді! Що ви кажете? А хіба Бог не бачить вас? Що ж врятувало цнотливу Сусанну від гріхопадіння? Тільки те, що вона мала перед своїми очима Бога. Вона сказала бридким старцям: «Краще для мене не зробити цього і впасти у ваші руки, ніж згрішити перед Господом» (Дан. 13, 23). Дійсно, хто живе завжди у присутності Бога, хто бачить завжди Його перед собою, той не згрішить і не спіткнеться в житті. Якщо ж людина і спіткнеться, то зразу ж, маючи перед своїми очима Бога, виправиться. На таких людях збуваються слова пророка Давида: «Коли він буде падати, не впаде, бо Господь підтримує його за руку» (Пс. 36, 24).
Амінь!
Неділя святих отців Першого Вселенського Собору
(Ін. 17, 1-13)
Сьогодні свята Церква вшановує пам’ять святих отців Першого Нікейського Вселенського Собору (325 р.), що затвердив правдиве вчення про Божество Сина Божого, або про єдиноістотність Сина Божого з Богом Отцем. Собор свв. отців осудив єресь Арія і його прихильників, які неправдиво вчили про нашого Христа Спасителя — Господа Ісуса Христа. Вони говорили, що Син Божий a не єдиного єства з Богом Отцем, і тому Він нібито не є Істинним Богом. За їх вченням, Бог Отець створив Сина Божого, як Він створив увесь світ. Вони богохульники, тому що хотіли підрізати під корінь християнську віру. Якщо припустити, що наш Спаситель не Єдиноістотний Син Божий і не є Істинний Бог, то наше спасіння від гріха і смерті залишилось би лише мрією. Всі ми перебували б у гріхах, без очищення і освячення. Ми не мали б ніякої надії на воскресіння з мертвих і на вічне життя. Святі отці довели все безглуздя цього єретичного вчення. І дійсно, ніхто, крім Єдиноістотного Сина Божого, не міг оновити людську природу і очистити її від безмежних гріхів. Єретики намагалися через своє неправдиве вчення відібрати у людей їхню надію на очищення від гріхів, освячення і вічне блаженне життя, заради чого прийшов у світ Син Божий, воплотився і став Чоловіком.
Святі отці захищали правдиве християнське віровчення не тільки на Першому Вселенському Соборі, а й на усіх семи Вселенських Соборах.
Ми живемо на зламі другого і третього тисячоліть християнства. Як свідчить історія, на зламі кожного тисячоліття відбуваються епохальні зміни, які мають вплив на наступне тисячоліття.
Які епохальні зміни відбулися на зламі першого і другого тисячоліть? Зміни дуже важливі! Західне християнство поставило на перше місце в житті кожної людини, нації і всього світового суспільства плоть, а не дух. Зверніть увагу на те, що перше тисячоліття історії християнства було тисячоліттям боротьби з всілякими єресями за чистоту християнського віровчення. Християни вмирали у страшних муках за віру Христову, йшли в пустелі й монастирі заради того, щоб дух панував над плоттю.
А що сталось у другому тисячолітті? В центр цивілізації було поставлене служіння плоті. В Церкві почалася боротьба не за чистоту християнського віровчення, а за владу. А Господь Ісус Христос попереджав апостолів про це. Він сказав, що у світі царі й владики володарюють, але у вас не повинно бути так. Хто хоче стати більшим, повинен бути слугою, а хто хоче бути першим, мусить стати рабом (Лк. 22, 24-26). У боротьбі за владу Церкви піддавали одна одну анафемі. Релігійні війни в Європі. Вся європейська цивілізація працювала і до цього часу працює на плоть, на земне благополуччя. Чого людство досягло? Радіо, телебачення, літаки, машини, космос, атомна енергетика, комфорт у побуті. Все це добре! Але все це служіння плоті. А що сталось з духом, з духовним життям? Життя духу поступово занепадало. Атеїзм офіційно проголосив, що матерія первинна, а духу відведене другорядне місце.
До чого ж людство докотилося, поставивши на перше місце плоть, або матерію, а на друге місце дух? В результаті цього ми маємо, насамперед, зруйновану сім’ю. Тепер уже майже не існують правдиві християнські шлюби. Молоді люди одружуються не для того, щоб народжувати дітей і любити один одного до смерті, а заради насолоди гріховної плоті. Тому численні розлучення стали нормою життя чоловіків і жінок. Святе почуття любові люди підмінили служінням гріховним пристрастям. Телебачення заполонили програми з оголеною плоттю. Діти і батьки разом бачать людський сором. Друкується і показується те, що дає прибуток. Полиці магазинів і кіосків заповнила продукція, яка пробуджує негідні, тваринні почуття.
Природа нищиться. Настає криза питної води. Ми маємо забруднене повітря. Маємо атомну зброю, яка загрожує існуванню життя на землі. Можна пригадати безліч страхіть, до яких призвели епохальні зміни на зламі першого і другого тисячоліть, коли західне християнство дух підкорило плоті. Православ’я теж користується плодами цивілізації. В його середовище проникла хвороба другого тисячоліття.
Тепер ми стоїмо на порозі третього тисячоліття. Повинні статися епохальні зміни, які будуть мати вирішальне значення для третього тисячоліття. Якщо людство не змінить помилковий принцип життя людини і суспільства, тобто не підкорить плоть духові, а й далі плоть буде панувати над духом, людство швидко покотиться до завершення своєї історії, до кінця світу і другого пришестя Христа. Друге пришестя Сина Божого розділить добро і зло. Господь наш Ісус Христос про це ясно сказав у притчі про Страшний Суд.
2000-ліття Різдва Христового повинно нагадати людству мету, заради якої Син Божий прийшов у світ і став Чоловіком. Цей славний ювілей має нагадати людям про вічні цінності — любов, правду, вічне життя, воскресіння із мертвих. Він повинен змінити напрям людської діяльності в глобальних масштабах. Необхідно, щоб дух запанував над плоттю, а не навпаки. Відповідальність за це несе перед Богом кожна людина, яка прийняла хрещення. Не треба думати, що Церква — це ієрархія, духовенство і ті миряни, які постійно відвідують богослужіння в храмах. Церква — це всі охрещені. І всі ми несемо відповідальність перед Богом за всі ті дари, які кожен із нас одержав від Духа Святого. Святі отці й християни першого тисячоліття зберегли чистоту християнського віровчення і пріоритет духовного життя над плотським. Перед християнами кінця другого тисячоліття стоїть завдання зробити прорив у способі життя, підкоривши плоть духові, й тим самим віддалити кінець світу і друге пришестя Сина Божого, щоб судити живих і мертвих, і початок життя майбутнього віку.
Амінь!
Слово про Пресвяту Тройцю
Спаситель наш, Господь Ісус Христос, розлучаючись зі Своїми учениками перед голгофськими стражданнями, обіцяв послати іншого Утішителя — Святого Духа. «Я ублагаю Отця, — сказав Він, — й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік, Духа істини» (Ін. 14, 16-17). І після Свого Воскресіння, явившись апостолам, Христос велів їм не відлучатися з Єрусалима: чекати обіцяного Утішителя. І ось настав день, коли Господь виконав Свою обіцянку. У п’ятдесятий день після Свого Воскресіння Він посилає від Свого Отця Божественного Духа, Який зійшов на апостолів у вигляді вогненних язиків і наділив їх Божественними дарами. Своїм незвичайним явленням Святий Дух ясно відкрив Своє Божество і показав таїну Святої єдиносущної і нероздільної Тройці. Бог Отець послав у світ Свого Сина, а Син Божий — Ісус Христос — послав від Отця Святого Духа. Ось чому св. Церква закликає нас сьогодні на поклоніння Святій Тройці. «Прийдіть, люди, Триіпостасному Божеству поклонімося», — співає вона. Ось чому ми називаємо свято на п’ятдесятий день після Пасхи днем Святої Тройці.
Здійснюючи нині святкування на славу Пресвятої Тройці, послухаємо як св. Церква вчить нас сповідувати Тройцю.
«Єдиного Тебе, в трьох Лицях Бога всіх оспівую, — Отця, і Сина, і Духа Святого» (вел. кан. Троїцьк.). Так св. Церква богомудрствує, викладаючи нам найвеличніший і незбагненний догмат нашої святої віри, наслідуючи повеління Спасителя, яке Він дав святим апостолам після воскресіння: «Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19), і слова св. ап. Іоана Богослова: «Троє свідчать на небі: Отець, Слово і Святий Дух; і Ці троє — єдине» (1 Ін. 5, 7).
«Єдиного Тебе Бога оспівую». Отже, наш Бог єдиний. Як саме єдиний? За єством, за природою. Єдиний Бог за Своїм єством, Безпочатковий, Вічний, Всюдисущий, Всеблагий, Вседосконалий, Творець, Вседержитель, Господь і Владика всього творіння видимого і невидимого. І ми, християни, наслідуючи Божественне Одкровення і керуючись вченням св. Церкви, віруємо у єдиного Бога, і ніякого іншого Бога, крім єдиного істинного Бога, не знаємо.
«Єдиного Тебе у трьох Лицях Бога оспівую, — Отця, і Сина, і Духа Святого». Що означає триєдиний? У Лицях, або Особах, або Іпостасях. У єдиному Божестві три Божественних Іпостасі — Отець, Син і Святий Дух — Свята Тройця. Так ми віруємо за вченням святої Церкви.
Перше Лице, або Особа Святої Тройці, є Бог Отець, Який ні від кого не народжується і не сходить. Друга Особа — Син Божий, який превічно народжується від Отця. Третя Особа — Святий Дух, Який превічно сходить від Отця.
Про Бога Отця Сам Спаситель наш засвідчував: «Славлю Тебе, Отче, Господи неба й землі» (Мф. 11, 25). Про превічне народження Сина Божого від Отця Сам Син Божий говорить у псалмі Давидовому: «Господь каже до Мене: Син Мій єси Ти, Я породив Тебе сьогодні» (Пс. 2, 7). Вічне сходження Духа Святого від Отця відкрив нам Спаситель наш Ісус Христос в останній Своїй бесіді з апостолами: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця сходить, Він буде свідчити про Мене» (Ін. 15, 26).
Отже, єдиний Бог є Триіпостасний: Отець, Син і Святий Дух. Тому всі три Особи Пресвятої Тройці мають одне Божественне єство. «Владико, Боже, Отче Вседержителю, Господи, Сину Єдинородний Ісусе Христе і Святий Душе, єдине Божество» (мол. 3-го Часу), — так молиться св. Церква. Таким чином, Отець є Бог, Син є Бог і Святий Дух є Бог; однак це не три Боги, а єдиний Бог, Триіпостасне Божество, Свята Тройця. Тому ми звертаємося в молитві до Святої Тройці як до єдиного Бога. «Пресвята Тройце, помилуй нас». «Тройце Свята, спаси душі наші». «Тройце Свята, слава Тобі!»
Всі три Особи Пресвятої Тройці за природою Своєю єдині і нероздільні, хоча іпостасно, тобто у Особах, розділені. Отець не є ні Син, ні Святий Дух; Син не є ні Отець, ні Святий Дух; Дух Святий не є ні Отець, ані Син. Однак Отець є єдине з Сином і Святим Духом. Син — єдине з Отцем і Святим Духом. Дух Святий — єдине з Отцем і Сином. Тому Свята Церква іменує Тройцю Єдиносущною і Нероздільною.
Всі три Особи Пресвятої Тройці за своїм буттям вічні. Отець не перше Сина і Святого Духа; і Син і Святий Дух не після Отця; але як вічний Отець, так вічний Син, так вічний і Святий Дух. Тому Свята Церква іменує Отця «Безпочатковим», Сина — «Співбезпочатковим», і Святого Духа — «Співприсносущим».
Всі три Особи Пресвятої Тройці рівні за силою і владою. Немає між ними ні більшого, ні меншого, але який Отець, такий і Син, такий і Святий Дух. Тому свята Церква величає Святу Тройцю Рівносильною і Рівночесною.
Всім трьом Особам Святої Тройці належить однакова слава, честь і поклоніння. «Достойно і праведно є поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духу». (пісн. на літ.).
Що стосується дій Божественних, то, хоча всі вони здійснюються Святою Тройцею, однак найважливіші дії належать переважно кожній Особі окремо, але не без співучасті також інших Осіб Святої Тройці. Так, Богу Отцю належить творення і промисел про світ, Сину Божому — спасіння, а Духу Святому — оживлення всього творіння. Отець створив світ силою Сина і сприянням Святого Духа. Син Божий спас світ за волею Отця благодаттю Святого Духа. Дух Святий оновлює і освячує світ, Він сходить від Отця за сприянням Сина.
Бог Отець є найбільший наш Благодійник, тому що викликав нас із небуття, вшанував нас Своїми образом і подобою, не залишив нас після гріхопадіння, а надіслав Свого Єдинородного Сина спасти нас і Пресвятого Духа — освятити нас.
Бог Син є найбільший наш Благодійник, тому що після нашого гріхопадіння через порушення заповіді Божої у раю, Він прийняв на Себе всю відповідальність і тягар нашого гріха і для нашого спасіння втілився у наше єство, жив серед нас, страждав, помер і воскрес.
Дух Святий є найбільший наш Благодійник, тому що, не зважаючи на Свою Святість, Він не відкинув нас грішних і нечистих, освятив Своєю благодаттю Церкву і все, що в ній, укріплює, зцілює від хвороб, оживляє мертвих духовно.
Такий великий, милостивий і незбагненний Бог християнський. Воістину, «хто Бог, окрім Господа? І хто Бог, крім нашого Бога?» (Пс. 18, 32).
Браття і сестри! Віруйте в єдиного Бога — Отця, і Сина, і Святого Духа! Звеличуйте Трисвяте, Трисяйне і Триіпостасне Божество! Поклоняйтеся Живоначальній, Всемогутній і Нероздільній Тройці! Бо Вона спасла нас!
Амінь!