Ми плачемо
Олександр Гончаренко з Меланкою Васильєвою на руках. 19 серпня 2007-го року
Сьогодні не стало нашого парафіянина, дорогого для всіх, — Олександра Олександровича Гончаренка (Сансанича, Сашка).
Між собою ми називали його також Олександр Великий, не тому що був він чоловіком об’ємної статури, а за його величезне добре серце. Він був нашим парафіяльним ангелом-охоронителем.
Він скромно стояв при вході до церкви й дбайливо зачиняв за нами двері, щоби холод не заходив до храму і ми не мерзли в церкві, яка не опалюється. Це він подавав на молитву граматки тих, хто не зміг прийти на Літургію; роздавав свої проскурки тим, хто припізнився на службу й не встиг їх собі замовити. Це він пильнував, щоб неофіти не загаялися й не пропустили причастя. Це у нього на руках виросло декілька поколінь малюків, що не хотіли спокійно слухати службу. Це до нього бігли ми всі з проханням підвезти нас до церкви чи додому. Він навіть авто купив просторіше, щоби більше нас там уміщалося. А на прощах він усіх пригощав, а сам сидів на останньому місці в автобусі, де задуха й тряска. Це до нього бігли ми по пораду чи розраду. І цей неговіркий чоловік, від якого виходив МИР і ЛЮБОВ, міг без слів нам допомогти. Ми плачемо й ридаємо, хоча знаємо, що розлука наша тимчасова, що пішов він туди, де немає болю і страждань, де Господь відплатить йому тією опікою і любов’ю, яку ми пізнали від нього.
Молімося за раба Божого Олександра, щоб Господь відпустив йому всі його гріхи і прийняв у найсвітліші оселі Свої! Вічная пам’ять. Царство Небесне!
