Літос
(або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудослів’я)
«Основна засада Української держави полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна Церква… Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов’язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував у іншій державі… Автокефалія Української Церкви — це не лише церковна, а й національно-державна проблема. Це конечна необхідність нашої Церкви, нашої Держави, нашої Нації».
О. Лотоцький, «Українські джерела церковного права»
ЗМІСТ
- Передмова
- Чи владикам гоже порушувати заповіді Божі?
- Трохи про історію й історичну територію
- Ще про історію і територію, але вже «канонічну»
- Про «общую історію», «єдіноє Отєчєство» та про те, як митрополит Агафангел виконує в Україні «важнейшую задачу русской государственной идеологии»
- Наша історія «За последние 500 лет» за джерелами, рекомендованими митрополитом Агафангелом
- «Аще ти мніх — то мнішествуй!» (про політику в рясі й «рясу» в політиці)
- Додаток № 1
- Додаток № 2
- Додаток № 3
- Галина МОГИЛЬНИЦЬКА — біографічна довідка
- Авторське право
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
Очевидно, дехто з вас відчув, що назва книжечки, яку Ви тримаєте в руках, уже чимось знайома Вам.
Ви не помилилися. На обкладинці — дещо перефразована назва полемічного твору, написаного в 1644 році моїм «майже однофамільцем» — Київським митрополитом Петром Могилою (чи колективом священиків під його керівництвом) у відповідь відомому католицькому письменнику і церковному діячеві Касіяну Саковичу, на облудні звинувачення Української Православної Церкви, викладені в його творі «Перспектива і вияснення блудів, єресей і забобонів у греко-руській церкві…» Отже, Літос (камінь) бл. Петра Могили був спрямований на розкриття облуди католицького ксьондза.
Але часи міняються й, на жаль, не на краще. Бо якщо колись, у 17 ст., нашим предкам доводилося захищати Українську Православну Церкву від нападок християн, але все ж таки іншого, католицького віровизнання, то сьогодні її доводиться боронити вже від християн православних, але іншої політичної орієнтації.
Отож, вступаючи в полеміку із сановитим політиком у рясі, назвою свого твору я хотіла нагадати, що одеський Владика — далеко не перший, хто шукає «єресєй» і «блудів» у нашій Церкві та під виглядом боротьби за «істинну віру» вправно тче ідеологічну павутину над нашим народом.
Ми терплячі й толерантні. Ми не любимо вступати в суперечки й конфронтації. Ми пробуджуємося лише тоді, коли терпіти далі несила. Мабуть, тому ми так часто програємо, що пробуджуємось надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А може, ми просто дещо лінькуваті й пасивні? Ми, члени Одеської обласної організації Народного Руху України, також намагалися бути вкрай толерантними. Коли у нас зібралося стільки свідчень антиукраїнської діяльності духовенства церков, підпорядкованих Московському патріархату, що далі мовчати було неможливо, ми обмежилися заявою, яку направили в органи державної влади (див. додаток № 1).
Була думка оприлюднити заяву в засобах масової інформації, але… ми толерантні! Ще, не доведи, Боже, якесь протистояння між віруючими спровокуємо, чи в українському середовищі спалах обурення оприлюдненими фактами викличемо…
Одначе вже через якийсь місяць уся одеська преса, підпорядкована митрополиту Одеському й Ізмаїльському Агафангелу, загаласувала, що «единственную каноническую и истинно православную Церковь» та її митрополита «преследуют националисты», які хочуть «уничтожить православие в Украине».
Мене в тих писаннях і Євдоксією, що Іоана Златоуста переслідує, обізвано було (під Златоустом, ясна річ, підрозумівався митрополит Агафангел…), і «беснующейся Иродиадой», що митрополичої голови прагне… Матеріалу навіть для позову в суд вистачило б. Але ж ми — толерантні! Ми ж і суперечок й конфронтації уникаємо!..
Наше мовчання лише додало митрополитові певності: в інтернеті появилася його заява «Рух против православия» (додаток № 2), в якій Одеський Владика, сам того не сподіваючись, мимохіть розкрив усю глибоко продуману систему тез і понять, що дають змогу підлеглому Москві духовенству будувати на них справжню Вавилонську вежу облуди. У її лабіринтах легко заплутатись не лише прихожанам церков Московського патріархату, а й світовій православній громадськості, яка, ясна річ, не краще, ніж прихожани, ознайомлена як з історією України та її Церкви, так і з процесами, що відбуваються в ній сьогодні.
Цю вежу брехні, що з кожним днем зростає в свідомості наших громадян, ми повинні зруйнувати, бо інакше не матимемо не тільки власної, незалежної від Москви Церкви, а й власної незалежної Держави: суверенні держави творяться-бо суверенним народом, а не «детьми общего (з сусідньою державою) Отечества» й не представниками «единого (із сусіднім) народа».
Як і належить у полеміці, я звертаюся в своєму посланні до Одеського митрополита.
Але Ви, шановні читачі, сприймайте це як «данину жанру». Не до митрополита, а до вас — до вашого серця й розуму звертаюся я своїм словом. Митрополит, що б я йому не сказала, все одно робитиме те, що потрібно й вигідно йому та його керівництву…
Це цікава книжечка, читачу! З неї Ви дізнаєтесь багато такого, про що не чули раніше, а як і чули, то зовсім по-іншому.
Ця книжечка про те, як і чому ми так багато втрачали на нашому історичному шляху і що треба (чи, навпаки, чого не треба) робити, щоб не втрачати надалі.
Я хотіла б, щоб вона допомогла Вам розібратися в суті сьогоднішніх суперечок довкіл проблем, пов’язаних з Українською Церквою, в наших історичних і сучасних взаємовідносинах із сусідньою Державою, яку нам досі вперто нав’язують як «общее Отечество — единую Русь».
Єдине, чого я не хотіла б, — це, щоб у когось із вас у серці ворухнулось почуття злоби чи неприязні до тієї Держави чи народу, що живе в ній. То — погані почуття. Вони притаманні слабким і безпорадним. Ми — не такі. Ми можемо бути сильними й мудрими.
Історію треба знати не для зведення рахунків — то шлях, що веде в нікуди. Її треба знати, щоб не повторювати помилок минулого, позбутися нав’язуваного нам почуття неповноцінності й меншвартості. Це необхідно! Необхідно для того, щоб із кожним — і сусіднім, і дальшим — народом уміти і дружити, і співпрацювати як рівноправні партнери й гідні друзі.
Дай нам, Боже, сили прощати… І дай мудрості — не допускати того, що потрібно було б потім прощати.
Ваша Галина Могильницька
Слава Ісусу Христу! А ця книга є надрукована, її можна купити?
Так, ця книжка в нас іще є, кілька примірників. Можемо надіслати.
Слава Ісусу Христу!
Чи можна придбати у вас книги «Літос» і » Хроніки великого ошуканства»? Допоможіть, будь ласка!!!