«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Олександр Коробейченко

Коробейченко Олександр Миколайович (05(17).03.1900–11.04.1971). Видатний український оперний співак, тенор, прем’єр Донецького театру опери і балету.

Мабуть, схожі дві долі: майстра оперної сцени Олександра Коробейченка — вчителя — і його великого учня, тенора зі світовим ім’ям Анатолія Солов’яненка. Обидва були геніями, обох гаряче любив народ і, на жаль, обидва в кінці життєвого шляху зазнали переслідувань, гонінь та опинилися поза театром, якому віддали стільки сил і життя… А по смерті обидва стали легендою.

Цікаво й те, що Олександр Коробейченко народився в один рік і день з неперевершеною Оксаною Петрусенко — цього дня Господь віддав найкращі голоси двом українським немовлятам…

Олександр Коробейченко грав і співав у тисячах спектаклів, його репертуар налічує близько 90 партій, багато з яких до нього ніхто не виконував. Він був першим у такій кількості спектаклів, що дехто з іменитих співців виконали менше партій за все своє життя. Маестро мав дивовижно м’який, теплий, оксамитовий тембр голосу. Його спів зігріває серце й дивує природною гнучкістю, відшліфованою великим професійним трудом.

Учні обожнювали Олександра Миколайовича: він, крім того, що був винятковим оперним співаком та надзвичайно талановитим учителем, сам шив собі костюми для вистав, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи.

Уперше почувши спів 18-річного Анатолія Солов’яненка (студента Донецького політехнічного інституту), Олександр Миколайович сказав: «Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці». Десять років настирних занять — тисячу уроків — власне й зробили ту сенсацію, до якої призвів виступ Солов’яненка 1962 року на конкурсі талановитої молоді в Києві, після якого була Італія і всесвітнє визнання.

Олександр Коробейченко був людиною прямою та безкомпромісною. На початку 1935 року він відмовив Клименту Ворошилову співати під час бенкету, влаштованому на честь закінчення військових навчань. Відшукавши очима серед запрошених видатного співця, Ворошилов зикнув: «Товаріщ Карабєйчєнко, дай мнє пєсню!», — на що Олександр Миколайович стримано відповів: «Клименте Єфремовичу, хіба ви за столом командуєте?.. От і я: за столом їм і п’ю. А для того, щоб співати, є сцена». Слова маестро приголомшили запрошених нечуваною сміливістю, а Ворошилов змовчав. Проте змовчав лише за столом.

Наступного року, коли всіх зірок української сцени після помпезного «смотру» в Москві нагородили почесними званнями заслужених артистів, Коробейченко був єдиним, хто не отримав цього звання. Це, звісно, було найменшим покаранням. Але й надалі митець ні перед ким не гнув спини, не лестив і говорив правду в очі, хоч і знав, що в будь-яку мить це може коштувати йому життя.

Люди мистецтва дуже любили Олександра Миколайовича, а керівництво тихо ненавиділо його та боялося.

А втім звання заслуженого артиста УРСР Олександр Коробейченко все ж отримав у березні 39-го — та з цим званням великий співак і актор, що не тремтів перед сильними світу цього, так і лишився до кінця днів.

У розквіті сил і таланту Олександра Миколайовича змусили піти з театру. Власне, змусив директор — людина, про яку говорили, що місце їй у в’язниці, і яка до посади директора театру працювала у в’язниці. На прощання директор зловтішно спитав заслуженого маестро й педагога, чи не потребує той прощального бенефісу. «Мені публічний похорон не потрібен», — відповів Олександр Коробейченко.

Останнім спектаклем великого актора був «Фауст», де він грав старого Фауста. Грав і співав так блискуче, що глядачі, не в змозі стриматися, влаштовували серед дії овації. А коли Мефістофель обернув Фауста на молодого, публіка зойкнула від потрясіння. Наступним, уже зовсім іншим потрясінням для глядачів стала звістка, що цього дня Олександр Коробейченко залишає сцену назавжди. Це сталося 1960 року.

Позбавлення улюбленої роботи, творчості, реалізації Богом даного таланту призвели до хвороби та передчасної смерті. Але до кінця днів поруч із великим митцем були його вірна дружина — співачка Наталя Гришковська — і друзі: артисти, пізніше народні артисти України, Станіслав Саварі, Микола Протасенко та учні: оперний співак Анатолій Солов’яненко і математик, винахідник Вітольд Пак.

Поза сумнівом Олександр Коробейченко належить до плеяди найвидатніших голосів ХХ століття і заслуговує на створення музею та всенародного вшанування його пам’яті.


Видавничий відділ парафії св. Арх. Михаїла на підставі джерел:
http://ukrsong.narod.ru/htmls/korobeich.html
http://www.ex.ua/view/3861104
http://uk.wikipedia.org/wiki/Коробейченко_Олександр_Миколайович

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору