«Наша Парафія»

У Неквапи білі лапи,
А в Неквапоньок — свої:
Йшли Неквапи-непоквапи
Зимувати у гаї.

А гаї весна любила,
А гаї були при ній,
І весна їм ноги мила,
І метеличок бринів.

Йшли Неквапи-непоквапи,
Мабуть, і недовго йшли,
Але ж бачать: жовті шати
Вже гаї собі вдягли.

Що робити, як не мати —
Літа й осені нема!
Бігли-бігли Непоквапи —
На гаях уже зима.

І Неквапа білолапа,
І Неквапоньки — у сни…
Нащо квапитись Неквапам
Через зиму до весни?

— Куди тобі, сонечко?
— До зими.
— Ось моє віконечко!
— Підвези.

— Де ж ті везли-везлики,
Як нема?
Везлики-замерзлики
Край вікна!

— Що ж мені робитоньки?
Я пішло.
На затоки й витоки,
Де було.

Там я і сидітиму
На горі,
На морозі грітиму
Снігурів!

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю чорний слід.

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!

Хоч раз на рік ми можем не бояться —
Діду Морозе, ніс нам холоди!
Ти ж, вовче, не взувайсь у хитрі тихі капці,
І ти, лисице, ти з біноклем не ходи!

Сьогодні ми й собі йдемо, як люди, —
З капустою у Діда пироги!
І лише літо нам оте, яке ще буде,
Щоб ми до нього бігли крізь сніги.

Від ластівок вітальні телеграми
Прийшли із Африки нам, зайцям-русакам.
Вітри ж тим часом білими руками
Нам вуха труть, аж в носі коле нам!

Хоч раз в житті ми можем не бояться,
Не плутать свої заячі сліди!
Ти ж, вовче, не взувайсь в старі у вовчі капці,
І ти, лисице, ти з біноклем не ходи!

Прилетіли гуси, сіли у воротях,
Оті білі гуси в червоних чоботях,
В червоних чоботях, в хустинках рябеньких,
Заґелґали гуси, що я ще маленький…

Почапали каченята
та по чаполоті,
каченята-чапенята:
сухо нам у роті.

В білих льолях сплять лілеї,
чапленя на чатах.
Ці лілеї — дрімолеї,
а ми — каченята!

Свого дядька ми приспали,
і тата, і маму,
діда-качура поклали
спати в красноталу.

А самі, хоч далеченько,
чап
по чаполоті
до води, до водиченьки —
сухо ж нам у роті!

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

Далекими світами
Вночі і по ночах
Горбатими морями
Летів додому птах.

Його мала голівка
Боялась над крилом —
Та зацвітала гілка
Блакитно-білим сном.

І птах сказав до себе,
До вітру на крилі:
Нам лиш літати небом,
А жити на землі.

В Іллі на дачі лиє дощ,
І троє гусеняток,
Хоч так, чи так, чи як там хоч,
Скубуть траву з-під лапок.

І пішаки, як мамлюки, —
Їм бог велів загинуть…
Не пішаки, то маслюки
Шубовснуть у корзину…

Неначе все, як мало буть:
Залатане із латки
Скубе щось серце на майбуть,
Як гусеня з-під лапки.

Розкажу тобі я ще й про те,
Як у зайця вухо не росте,
Як росте у зайця довгий хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.

Розкажу тобі я про сніги.
Про сніги, що ходять без ноги,
В тих снігах є пісня на губах,
Біла-біла пісня у снігах.

У тій пісні заєць наш сидить,
У тій пісні вухо його спить,
І росте в тій пісні його хвіст,
Довгий хвіст від лісу через міст.

Під рябими кущами вухатими,
Де стерня босі ноги коле, —
Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле.

Вві сні наш заєць знову задрімав.
Якби не в сні, то де б йому дрімати?
На теплу землю вухонько поклав
І серце своє заяче під лапи.

Додому ніч собі на небо йшла,
І на зорю дивилася мурашка…
Дрімайлику тим часом зацвіла
Під вусом, під самесеньким, —
ромашка!

Хоч раз на рік ми можем не бояться —
Діду Морозе, ніс нам холоди!
Ти ж, вовче, не взувайсь у хитрі тихі капці,
І ти, лисице, ти з біноклем не ходи!

Сьогодні ми й собі йдемо, як люди, —
З капустою у Діда пироги!
І лише літо нам оте, яке ще буде,
Щоб ми до нього бігли крізь сніги.

Від ластівок вітальні телеграми
Прийшли із Африки нам, зайцям-русакам.
Вітри ж тим часом білими руками
Нам вуха труть, аж в носі коле нам!

Хоч раз в житті ми можем не бояться,
Не плутать свої заячі сліди!
Ти ж, вовче, не взувайсь в старі у вовчі капці,
І ти, лисице, ти з біноклем не ходи!

У срібне царство цвіркунів
Од вітру голубого
Упав інжир і розімлів,
І не сказав нічого.

Його понюхала оса
Своїм жовтеньким носом.
Його надибала роса
І всілась над ним росо.

Цар цвіркунів Цвіркун-Співець
Інжира як побачив,
То так зрадів — хай тобі грець! —
Що аж зайшовся плачем.

За Цвіркуном — у плач оса
Осиною сльозою,
А за осою і роса
Сльозою росяною!

Утрьох так плакали вони
Від радості і щастя,
Що цей інжир їм до весни
За мед солодшим здасться!

Лазить сонечко в травах,
          скаче коник за коником гоном,
І метелик з метеликом
          в піжмурки грають на мить.
Лиш одна біла чапля
          з малиновим волом
У зеленій воді
          на сріблястій нозі стоїть.

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю чорний слід.

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!

Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.

Чорні вуса котячі
У старого кота.
Чорні вуса ледачі
Кіт наставив і став.

Він дивився і кліпав,
Чорний вус вів отак:
Як це так — серед літа
Червоніє тут мак?

Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.

Котик, котик,
золотий животик,
а хвостик залізний —
не ходи нам пізно!

Не буди ще з ночі
нам медвяні очі,
медом, соне, ти
очі нам масти.

Будемо ми спати,
а мати співати.
І ти, наш коточку,
задрімай в куточку.