«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Піккардійська терція

Точка відліку та народження «Піккардійської терції» — 1992 рік. Первісний формат — дванадцятиголосий мішаний хор студентів Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича. Після природного відбору репетиціями та вокальними експериментами залишилося лише четверо добровольців, готових працювати далі, — Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Богдан Богач та Андрій Капраль. Аби ніколи не бракувало оптимізму свій колектив назвали терміном, запозиченим в українського композитора Анатолія Кос-Анатольського — «пікардійська терція», який означає мажорний зворот у фіналі музичного твору. Аби все-таки відрізнятися від терміну, в назві подвоїли літеру «к».

Згодом до квартету доєдналися ще двоє музикантів — Андрій Базиликут та Роман Турянин. Головна мета, яка об’єднала учасників колективу, — відточувати майстерність співу a capella (без інструментів) та експериментувати з різноманітними музичними стилями. 24 вересня 1992 року — перший виступ «Піккардійської терції» у Львівському національному університеті імені Івана Франка, перше визнання публіки. Єдина заміна в складі учасників відбулася 1996 року: замість Андрія Базиликута до колективу доєднався Андрій Шавала, який до того тринадцять років співав у знаній «Трембіті».

1993 року формація стає дипломантом фестивалю «Червона Рута» в місті Донецьку, 1994 року на музичному фестивалі «Доля» в Чернівцях журі одноголосно визнає секстет найкращим у всіх жанрах. Того ж 1994 року формація підписала п’ятирічний контракт із мистецьким об’єднанням «Дзиґа». Із того часу незмінним менеджером стає Роман Климовський, завдяки якому учасники формації досі займаються виключно творчими питаннями. Упродовж двох років (1994–1995) «піккардійці» були учасниками «Таврійських ігор». 1995 рік — чергова перемога — гран-прі телевізійного пісенного фестивалю «Мелодія» за виконання пісні «Пустельник». 1996 року вийшов дебютний компакт-диск «Сад ангельських пісень», режисерами якого стали Руслана Лижичко та Павло Грабовський. За дизайн обкладинки, розроблений львівським художником Євгеном Равським, та якість поліграфії незалежні експерти визнали компакт-диск найкращим на той час в Україні.

2000 року, вперше за час існування міжнародного фестивалю акапельного співу Vokal total у Мюнхені (Німеччина) організатори запросили творчий колектив зі Східної Європи — «Піккардійську терцію». Vokal total — такий собі неформальний тест на справжність та життєздатність акапельної музики — скласти його та водночас оцінити результати своїх колег вважають за честь акапельні виконавці з усієї Європи. Через рік секстет знову «порушив» правила авторитетного фестивалю – попри постійну ротацію учасників, формацію запросили на сцену вдруге. А от третій раз «піккардійці» вийшли на сцену Vokal total вже 2008 року.

2006 року саме «Піккардійська терція» представляла своєю творчістю Україну перед депутатами Європейської комісії в Брюсселі (Бельгія). 2007 року в Сопоті (Польща) формація виступила на престижному фестивалі «Top trendy», а День незалежності України того ж року «піккардійці» відзначили грандіозним спільним концертом з Русланою, Ал ді Меолою у супроводі симфонічного оркестру «Leopolis».

2007 року «Піккардійська терція» відсвяткувала знаковий ювілей — «15 акапельних років» на сцені. Підсумком плідної співпраці всіх учасників вокальної формації стали понад 300 пісень найрізноманітніших музичних стилів (поп, рок, класика, фольк, джаз, кантрі, духовна музика, рок-н-рол, блюз). Хоча на 95% репертуар україномовний, однак в активі «піккардійців» є пісні 12 мовами світу. Не меншою є й географія виступів — секстет дуже часто запрошують до Польщі, Німеччини, Іспанії, Італії, Франції, Канади та США, залишили свій вокальний автограф і в Сингапурі, Бельгії та Швейцарії.

Музичні критики охрестили творчість «Піккардійської терції» як інтелектуальну — таку, що прививає аудиторії добрі смаки, остання ж віддячує великою любов’ю — практично всі сольні концерти відбуваються з аншлагами. Незалежно від географії виступу. 7 жовтня 2007 року на виступі, присвяченому 15 акапельним рокам, у національному палаці «Україна» вокальна формація отримала привітання від Президента України Віктора Ющенка, у якому було зазначено: «Ціную ваш внесок у розвиток української культури, унікальну вокальну традицію та служіння благородній справі єднання суспільства навколо неповторного пісенного мистецтва — животворного джерела духовності нації».

2008 року вокальна формація «Піккардійська терція» стала лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка, а на завершення свого шістнадцятиріччя випустила десятий за ліком альбом «Етюди». Музичні критики визнали його як найбільш зрілий та креативний продукт «піккардійців». 2010 року вокальна формація випустила свій перший DVD із записом живого концерту у Львівській опері.

Склад Піккардійської Терції

Андрій Капраль –– великий імпровізатор
Він не любить бути другим або, збав Боже, третім. Тому вчитися на соліста почав заздалегідь — першу сольну партію Андрій Капраль заспівав 20 січня 1975 у пологовому будинку. Подальшу майстерність співака відточував на кухні під інструментальний супровід, використовуючи баняки замість барабанів, мітли — як гітари, жарівки — як мікрофони. Для того, аби не дратувати сусідів одноманітністю, Андрій складав свій репертуар із пісень, які слухав по радіо чи телебаченню; водночас насичені аранжування «а-ля Бобі Макферін» теж із думкою про ближніх: усі паузи заповнювалися ритмом або імітацією інструментів.

Першою музичною школою мав стати Будинок піонерів, де Андрій намагався навчитися грати на барабані або принаймні на італійському акордеоні дідуся. Не склалося. Відтак, у музичній студії при «Сільмаші» Андрій врешті звільнив руки від інструментів, а голос — від думок про сусідів. У музичному училищі не було інших варіантів: на диригентському відділенні 4 рази на тиждень треба було вчитися хоровому співу. Завдяки голосовим мутаціям, майбутній «піккардієць» донесхочу наекспериментувався: перший рік співав басом, наступних півроку — баритоном, і аж потім «пересів» до тенорів. Утім, за силою звучання голос Капраля ніяк не вкладався в прокрустове ложе хорового співу, тому довелося «тягнути соло». Для того, аби мати право порушувати правила, Андрій їх натхненно вчив ще й на додаткових «класах-апендицитах», до цілковитого задоволення собою проспівуючи всі партії «піккардійських» пісень.

Упродовж 14 років Андрій офіційно вчився, тому має на руках документи про закінчення музичної школи, Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича та Вищого державного музичного інституту ім. М. Лисенка. Утім неофіційно він вчиться досі — щодня експериментуючи над своїм вокалом, привносячи в свої партії відтінки емоцій, діапазон яких приблизно такий самий, як і голос Андрія. У своєму співі він хоче слухачам дарувати увесь світ прекрасних звуків.

Саме «Терції» завдячує знайомству зі своєю дружиною, яка прийшла на їх спільний концерт із «Мертвим півнем» і «Плачем Єремії». Із-поміж усіх вокалістів обрала Андрія, пообіцявши друзям, що буде з ним зустрічатися. Андрій не заперечував, тому зараз дає настанови двом своїм донечкам у яких октавах краще плакати, а які більше пасують для сміху.

Андрій Шавала –– фартова заміна
Він не міг не співати. Від самого народження — 3 квітня 1967 — щодня був слухачем майстер-класів рідного батька, який мав прекрасний голос і бездоганно володів багатьма музичними інструментами. Якось Андрій і його молодший брат Ігор проявили ініціативу знизу та створили домашній ансамбль. А вже згодом ретельно вдосконалювалися в музичній школі.

Опанувавши техніку гри на баяні, з 1978 Андрій вчиться використовувати за призначенням кларнет у духовому оркестрі «Орлятко» від Сільмашу. Упродовж 5 років від керівника оркестру — освіченого та відданого музиці Міхаіла Гамера — Андрій вчиться відтворювати справжню гармонію, а не «бутафорію» у вигляді тріску та шуму. У першу вагому гастрольну поїздку Андрій поїхав 1980 року — на запис програми «Шире круг» у Московському телецентрі «Останкіно».

Після закінчення 8 класу школи постала проблема вибору: стати спортсменом (був воротарем шкільної гандбольної команди), художником (деякі ранні роботи є вдалими зразками дитячого примітивізму) чи музикантом (мав багаторічний стаж). Рішення приймав не він. З огляду на те, що Андрій вважає себе фартовим фаталістом, то всю відповідальність покладає на таку собі панночку — Долю, яка майже завжди дослухається до його бажань. А коли навіть їх не виконує, то всі події конвертує в позитив.

Саме Доля, на його думку, покерувала та максимально посприяла вступу до Львівського музично-педагогічного училища ім. Ф. Колесси, а згодом привела в іншу alma mater — Державну заслужену хорову капелу «Трембіта», у якій відпрацював 13 років, побувавши в багатьох містах колишнього СРСР, України та Європи. Згодом Доля виконала свій черговий службовий обов’язок. Якось Славко Нудик, який також співав у «Трембіті», дав послухати чорновий запис презентаційного альбому «Піккардійська терція», а коли 1996 року треба було замінити вокаліста, який вибув, — Андрія Базиликута — то звернувся саме до Андрія Шавали. Після свого першого героїчного подвигу (заради вдалого концерту у Львівському органному залі за місяць вивчив свої партії 30 пісень із репертуару «ПТ») став першою та останньою «заміною» Андріїв серед «піккардійців».

Зі своєю дружиною Оксаною Андрія Шавалу звели та ж Доля та однокурсники ще в до-піккардійські часи. Видимими наслідками знайомства стали донечка Ірина та син Максим.

Володимир Якимець –– непомильний камертон
Володимир Якимець (у народі — Дональд) народився 28 липня 1974 року у Львові. Перший сольний концерт відбув у яслах на кухні, куди його директивно забрали кухарки, аби прослухати колядки. Відтак, першим гонораром стали смачні запіканки.

До музичної школи Дональд вступив раніше, ніж до загальноосвітньої — відсвяткувавши п’ятиріччя, почав опановувати фах піаніста. Наступною професійної сходинкою стало навчання у Львівському державному музичному училищі на факультеті теорії музики, а згодом — у Вищому державному музичному інституті ім. М. Лисенка (факультет хорового диригування). На третьому курсі Дональд вирішив займатися самоосвітою та власноруч забрав документи з консерваторії. Аби теорію, яку викладали в музучилищі, закріпити на практиці, 1992 року він разом із однодумцями заснував мішаний хор. Після нетривалої селекції залишився квартет — Дональд, Славко Нудик, Андрій Капраль та Богдан Богач, який невдовзі розширився до секстету під назвою «Піккардійська терція».

Бог нагородив Володимира багатьма талантами, але ті, які він точно не закопав — це уміння творити та філігранно аранжувати музичні твори. Відчуття стилю та ритму, фіксування найменших вокальних та вербальних півтонів дозволяють йому писати пісні на слова, як загальновизнаних авторитетів, так талановитих поетів-початків. Концепцію піснетворення ніколи не змінював — працювати треба важко й щиро, а сатисфакцією завжди буде подяка публіки. Остання віддячує щоразу на концертах своєю присутністю. Найвищим виявом любові стало присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка в березні 2008 року.

16 років Володимир максимально урізноманітнює репертуар — із-поміж трьох сотень пісень, які співає «Піккардійська терція», третина — створена на його музику, понад 70% усіх вокальних творів — аранжовані. Наразі єдиний кавалер у формації.

Богдан Богач –– володар низьких октав
Наймолодший за віком «піккардієць» Богдан Богач народився 15 травня 1975 року в місті Львові в сім’ї музикантів. За свідченнями очевидців, почав співати раніше, аніж говорити. Із шести років у музичній школі навчався опановувати скрипку та розуміти симфонічну музику.

Відтак, логічним продовженням стало навчання у Львівському державному музичному училищі ім. С. Людкевича на кафедрі хорового диригування. Вибір згаданої спеціальності легко пояснити, адже батьки Богдана –– досвідчені диригенти. Був біля витоків створення «Піккардійської терції», чемно ходив на усі репетиції. Роки, проведені в училищі, вважає найкращою вокальною та життєвою школою. Викладачі часто дивилися крізь пальці на постійні роз’їзди перспективного колективу, а пропуски лекцій дозволяли відробляти черговою новою піснею або цікавою обробкою. За натхненням теж не треба було далеко ходити –– у стінах училища того часу гендерні пропорції між студентами були як 95% до 5%. На користь дівчат!

Важче було студіювати фах диригента у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка. Якщо відносини між педагогами та вихованцями в училищі Богдан називає сімейними, то в консерваторії вже діяли корпоративні. Але навіть жорсткіше ставлення та постійна концертна діяльність не завадили отримати диплом без жодної задовільної оцінки.

Із дружиною, за фахом художницею, виховує двох донечок. Міленка, яка народилася в грудні минулого року, станом на зараз є наймолодшою з-поміж 15 дітлахів колективу «Піккардійської терції».

Роман Турянин –– заслужений сміхотворець
Єдиний із «піккардійців», народжений не у Львові. Роман Турянин з’явився на світ Божий 5 травня 1970 року в місті Мукачево Закарпатської області. Дитинство було перенасичене музичною грамотою, спільними гастролями з батьками та безкінечними візитами додому вокальних метрів Закарпаття.

Мабуть, музичний ген передавався у спадок віддавна, бо прародичі Турянинів були знаними в околицях весільними музиками, а батьки вже «офіційно» закріпили статус музикантів: батько — відомий диригент, заслужений діяч мистецтв України, мама — викладач хорового диригування. Роман не порушував традицію — у семирічному віці почав опановувати ази правильних акордів на фортепіано в музичній школі. Наступною професійно-освітньою точкою стало Мукачівське педагогічне училище, де Роман встигав не лише відвідувати лекції на музичному відділі, а й «відмітитися» в усіх студентських експериментах — жоден ансамбль чи ВІА не обходився без його участі. Вимушена дворічна творча перерва, пов’язана зі службою в армії сформулювала питання: «чи є життя без музики?».

Тестування військом пройшов, відповідь дав правильну. Тому 1991 року у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка на диригентському факультеті з’явився активний першокурсник Роман Турянин. Постійні пошуки як реалізувати свої творчі амбіції, врешті привели його 1993 року до «Піккардійської терції», яка досі є єдиним записом у трудовій книжці.

Роман виконує і неформальну, але дуже важливу місію в формації — якщо звучить достойний анекдот чи стається кумедна ситуація, то його сміх миттєво заполонює собою увесь довколишній простір, множачись на кількість присутніх. Найбільша прикрість може спіткати секстет тоді, коли Романа несподівано хтось розсмішить на сцені…

Пов’язав свою долю зі скрипалькою Надією. Відтак, удома змушений узгоджувати гастрольні графіки — коли виступатиме на сцені, а коли — доглядатиме за двома синами Василь, Юрій та донечкою Марічкою.

Славко Нудик –– вокаліст-тенісист
Славко народився у Львові 7 лютого 1968 року, уперше вийшов на вулицю в страшенні морози (-28 за Цельсієм), уперше публічно виступив через 2 роки на табуретці перед дорогою родиною, розповідаючи всі відомі віршовані форми, тоді ж уперше зрозумів, що овації сподобалися, і він готовий слухати їх чимчастіше.

На відміну від поетичних спроб, перші уроки музикування не залишили по собі приємних спогадів. Музичний інструмент, обраний юним обдаруванням, — баян — був дещо завеликий та дещо заважкий. Відтак, аби це виправити треба було або піти в спортзал, або в… шкільний хор. Славко вибрав останнє.

Згодом був вступ та успішне закінчення початкової музичної школи. Перші муки творчості застали Славка в особистому робочому кабінеті, який дістався в спадок від діда.

Із холодної осені 1986 року упродовж двох років майбутній піккардієць «служив Радянському Союзу», згодом відбував покуту як токар-фрезерувальник.

Роки перебудови, здобуття незалежності та перших самостійних кроків Української держави (1989–1993) Славко Нудик провів у Львівському державному музичному училищі, де і запізнав своїх колег по вокалу й сцені — Володимира Якимця, Андрія Капраля та Богдана Богача. Бажання реалізувати кришталеву мрію дитинства про оплески допомогла Славкові перемогти Володимира Якимця у пінг-понговому турнірі, коли на кону стояла доля «Піккардійської терції».

Іноді Славко поєднує в своєму житті непоєднувальні речі. Так, не маючи ні водійських прав, ні автомобіля, він довгий час вів програму «Автохвиля» на радіо «Львівська хвиля». Сьогодні навіть дуже досвідчений водій може отримати від Славка будь-яку консультацію: від роз’яснення останніх змін у законодавстві до порівняльної характеристики найновіших моделей автівок. Також попри те, що в «піккардійця» прогресує алергія на математику, яку ще в школі методично прививала класний керівник, за фахом його дружина Ліда… вчитель математики. Педагогічні здібності дружина проявляє навіть у японському ставленні до численних прихильниць творчості «Піккардійської терції»: дуже добре, що мій чоловік подобається ще комусь, головне, що я йому — найбільше!

У Славка Нудика — троє дітей — син Роман та близнята Соломія та Ярина.


 

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору