«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошуриПохвала любові. Пасхальна симфонія

Церковний хор і його регент Тарас

4

На Хрестопоклонній неділі вона прийшла заздалегідь і стала, як завжди, біля Богородичної ікони. Івана не було. Почали читати Часи, збирався народ. Скоро наповнилася вся церква.

Почалася служба і заспівав хор. Але що це? В них зовсім не було строю. Де голос Івана? Де їхня зірка Оксана, де ті хлоп’ята-тенори, де бас?

У їхньому хорі завжди змінювався склад. Незмінним стрижнем були лише чоловік сім, серед них сам регент Тарас, Іван, Оксана і ще одне небесне дитя на ім’я Маринка. Це дівча знало тільки свою альтову партію, і в тій раз у раз з’їздило на чверть тону вниз. Тетянин абсолютний слух страждав від цього дівчатка, але воно було таке миле і співало так щиро й так старанно, що Тетяна змирилася з цим. Альтову партію дуже гарно співала ще сестра регента. Вона приходила не на кожну службу, але коли приходила, Маринка трималася її і не «їхала», і тоді хор звучав божественно.

Навколо основного стрижня хору завжди збиралися якісь «ліві» хористи, які надовго не затримувалися: то з інституту культури, то чиїсь знайомі, а то й випадкові співці. Регент дуже неприязно ставився до «нових» і гримав на них. Він взагалі гримав, він страшенно переймався чистотою звуку (за це найбільше перепадало незлобивій Маринці, а взагалі діставалося всім). Він зі спокоєм допускав лише перевірених бійців, але й таких було не мало.

За збігом обставин саме цього дня ніхто не прийшов. Але навіть це не стало таким дивом, як відсутність Івана. Він ніколи не пропускав служби.

Тетяна протиснулася до хору і на виголосі священика спитала в регента, де може бути Іван.

 — Ти мені це скажи!! — гримнув на неї той. — Я б сам хотів знати!..

Хор з Тараса й Маринки звучав жалюгідно. Тетяна не могла цього далі чути і заспівала партію сопрано. Регент здригнувся… але скоро закивав і показав їй стати на місце Оксани. Вона вела впевнено і, де треба було для гармонії, легко переходила на тенорову партію. Голос у неї був глухуватий (а може, просто ще не розспіваний), глибокий і чистий — класичний церковний голос.

Скоро підійшов бас і кілька «лівих» хористів. А Івана все не було… Зазвичай регент не дозволяв співати хористам, які запізнювалися на службу. Але сьогодні він зробив виняток. Тому співали всі, хто міг співати. Тарас був дуже сердитий. Він підсовував іноді Тетяні ноти, але вона не дивилася в них, а лише іноді заглядала в тексти і пошепки просила замінити складні мелодії простішими, там, де боялася «не потягти» верхні ноти. І так відспівала всю Літургію.

Прихід Тетяни у хор став не меншою подією, ніж несподіване зникнення Івана.

 — Ти де співала? — суворо спитав Тарас, коли люди вже прикладалися до хреста.

 — Ніде.

 — А як же ти ведеш, ти ж не дивишся в ноти?

 — Я вивчила партії на слух.

 — То де ти була раніше?! Стоїть собі в куточку… Чого ти раніше не приходила співать?!

Але як їй зараз було не до того! Усі думки — про Івана. Де він? Що могло статися? Ще ніколи такого не було, щоб він не прийшов і не попередив.

До хору підходили люди, усі питали про нього, і ніхто нічого не знав. І всі хвилювалися.

Тільки-но закрили Царські Врата — Тетяна кинулася додому.

Вона прилетіла стрілою. Схопила телефон, набрала номер. Ніхто не відповідав.

Вона впала на коліна — і молилася, молилася… Хвилин через двадцять хтось подзвонив. «Це Іван», — зірвалася вона до телефону.

 — Слухаю!

 — Таню, — це був Іван, — не хвилюйся, все нормально. Тут одного жебрака збила машина. Я поки їздив з ним до лікарні… Там треба було ще дещо зробити…

— Слава Богу! Слава Богу, що ти живий!..

— Не треба, не треба так хвилюватися, — сказав він із м’яким докором.

— Іване!.. Який ти… вимогливий до мене!..

«О мій учителю-старче, який ти задав мені послух!.. »

* * *

Відтоді вона почала співати у хорі.

Відтоді розпочалося її знайомство з парафією, якої вона раніше наче не помічала. І тільки зараз вона, мов бабка, вилізла на бадилину зі свого пристановища у глибинах ставка, розпрямила крильця і пізнала, що є, виявляється, крім води, ще й повітря, суша і безліч мешканців, яких вона вперше побачила…

Отже, вона почала співати у хорі.

У неї був великий діапазон, і вона легко могла заміняти будь-чию партію. Найчастіше регент ставив її разом із Маринкою, щоб та «не їхала». А коли хористи були у повному складі, він дозволяв їй тихенько підспівувати тенора поруч з Іваном. Вслуховуючись у його рідний голос, який їй так подобався, вона дивувалася, як стільки краси може вміститися в одній людині! І насолоджувалася, поки регент не давав їй якогось іншого розпорядження.

Їхній регент Тарас мав у хорі абсолютну владу. Не підкорятися йому було ділом немислимим.

Цього регента знайшов десь церковний староста і вмовив отця Євгена взяти його на будь-яких умовах. Це було років із п’ять тому.

Свою діяльність Тарас почав з революцій. Він розігнав майже весь старий хор, залишив тільки Маринку, якій було тоді тринадцять років. Не пожалів він навіть матінку Ніну, жінку отця Євгена, сказавши: «Борщ у тебе, матінко, ловкий виходить (матінка дійсно готувала «ловкий» борщ на весь клір), а от співати ти не вмієш». Хоч матінка співати вміла і співала дуже гарно, просто вона не могла тримати свою партію. Не пожалів Тарас і колишнього регента — пані Ларису. Мало того, що він виштовхнув її з хору, так іще й заборонив підспівувати, — йому не подобався тембр її голосу. Він поставив її на місце читця, а доти незамінного читця Івана узяв до себе в хор. Спокійна і мужня Лариса сприйняла це стоїчно, а Ваня був засмучений до краю, але ніхто його не питав.

Регент до того ж примусив Івана вчити ноти, причому не ті божественно глибокі обіходні наспіви, які так подобалися Іванові, а концертні, майже світські піснеспіви, від яких хотілося не молитися, а плескати в долоні. Та регент уперто примушував його підкорятися, а щоб у нього не було сумніву, він повторював, що «з Ваньки дяк — ніякий» і «Ванька ні на що не годиться, крім як на тенора у провінційному хорі».

Спочатку в Івана була ще слабка надія на те, що регент вижене його коли-небудь (самому втекти з хору йому не дозволяла чернецька гідність), але регент, схоже, не збирався його виганяти.

І так, майже силою, Тарас позбирав основний склад хору і почав «ліпити» його. Він замучував хористів нескінченними репетиціями, які пропускати не дозволялося (під загрозою Тарасового гніву). Він міг присвячувати цілі репетиції лише самому диханню чи інтонації співу, чи звуку, чи вимові. І чомусь усі добровільно погоджувалися на таке знущання. Погоджувалися, бо Тарас своїм трудом і здібностями досягав виняткового звучання й краси співу. В нього все було на межі можливого. У нього кожна нота повинна була зайняти своє ієрархічне місце, а весь твір повинен був стати «справжнім» — це був головний критерій. У нього Стеценко дихав прозорістю, Леонтович вражав таємницею, Бортнянський сяяв торжеством перемоги, Березовський шукав Царства Божого всередині немічної людини, Ведель відкривав Небесний Єрусалим… І так кожен твір, кожна молитва повинна була пройти крізь святая святих його серця і виринути назовні, щоб знову народитися — вже для всіх.

Регент жив музикою і крізь музику дивився на світ. Він наче насправді відтворював той спів, який звучав у душі композитора, перше ніж вилився на нотний папір і застиг нереалізованою мрією…

Через це не тільки в церкву, а й на репетиції до Тараса приходило багато досвідчених співаків, що відчайдушно підставляли свої голови під тяжку регентову десницю з камертоном. Вони не шкодували ні часу, ні сил, бо виходило дуже гарно, і це «гарно» перекривало усі витрати (як усе ж таки люди тягнуться до всього справжнього!). Тарасів несталий хор кілька разів «обходив» професійні капели та посідав перші місця на різних концертних конкурсах, і мав навіть якусь нагороду. Регента безперервно переманювали на вакантні місця з великим гонораром, але він, не вагаючись, відмовлявся. Він був байдужий до слави, байдужий до матеріального статку. Він надіявся не на вельможних, на тих синів людських, що в них немає спасіння, а зовсім на інше. Тому його задовольняла помірна платня, яку призначив йому отець Євген (саме тому, що її призначив не хто інший, як отець Євген!). Він не так цінував професійних хористів, як своїх «живих» співаків. А головне, він не уявляв своє життя без цієї церкви в цілому.

Тетяні подобалося упокорюватися регентові, подобалася його жорстка влада. Ця ієрархія, на диво, зовсім не обтяжувала її. Просто кожен тут був на своєму місці, як казав Іван, і «тоді — краса» (щоправда сам Іван вважав, що його місце не тут).

Одна лише Оксана сердилася й сварилася з регентом, однак, і вона ходила постійно, хоч ніхто її не примушував.

Оксана була скрипалькою і шанувала себе. Як її волелюбність була знайома Тетяні! Між ними взагалі було багато спільного, навіть у музичних смаках. Щоправда, Оксана ніколи не була розбещеною, вона була дуже порядною, і їй навіть трохи заважав надлишок аристократизму.

Усі вважали, що Оксана зовсім даремно гнівається на Тараса, — його треба було сприймати не «локально», а лише «глобально».

Він уміщав у собі всі можливі контрасти, на його лиці відображалися по три форте й піано майже одночасно, він був пристрасним і нестримним, але його щирість і доброта покривали все. Тарас любив усе справжнє і прекрасне. І порушення ним самим цієї краси й гармонії було для нього нестерпно болісним.

Він дуже змінився з того часу, як прийшов до церкви, але не міг переробити свою вдачу і часто впадав у тяжкі гріхи, властиві бурхливим натурам. Він безмірно страждав від своєї пристрасності і був беззахисний у покаянні.

Тарас любив своїх хористів до нестями, так само, як і все, що вони співали. Він був гарячий у любові, і з нього виривалася іноді така ніжність, що підкоряла й Оксанине примхливе серце. І саме зі своєї великої довіри до них — своїх найулюбленіших хористів — він готовий був витрусити з них усю душу.

Хтось жартома обізвав його Тарасом-Барабасом. Це прізвисько використовувалося лише тоді, коли він гримав; тоді замість потрійного батога регенту Барабасу послуговували грізні очі, грізний голос і грізний камертон. Та, незважаючи на всі його гримання, на репетиціях панувала невимовна атмосфера якогось просто дитячого свята… А коли він не гримав, його називали просто Тарас. Він наче з’являвся тоді зі сторінок українських класиків і був узагальненим героєм усієї патріотичної літератури.

Регент мав дар передавати свою любов до України через церковний спів. Він натхненно розповідав і показував, чим традиція черкаського співу відрізняється від чернігівського, і в чому неповторність волинського наспіву. Він знав про життя всіх українських композиторів і запалював хор своєю закоханістю в них. Його любов підкоряла, зворушувала, смішила й захоплювала.

Він вимагав також, щоб увесь хор приходив на великі свята «у вишитому», хоча б аби з-під одягу те вишите «стирчало». І ніхто особливо не заперечував, усім ця ідея подобалася. І всі, крім «упертого віслюка», «москаля» й «підстреленого монаха Ваньки», приходили на свята нарядні.

Тарас і його сестра Стефа були справжніми патріотами. Вони любили Україну і ошукану, і обкрадену, любили її і в ганьбі. Це була їхня матір, вони плакали за нею і благали Бога помилувати її. Любов регента до України виходила з музики і поринала у музику — там були сльози, біль, уповання, надія, віра і все, що тільки може вмістити любляче серце. Уся історія України була написана в Тарасі музикою рідної землі.

Невидима і прихована від усіх сутність невтримного регента виринала з правічних часів і зливалася в одне ціле з тими найкращими синами землі, які не покинули свою беззахисну матір у час її найтяжчої недолі і були закатовані поруч із нею… І саме це було найглибшим у Тарасі, а не його пристрасна кипучість і навіть не його невгамовна творчість.

Тарас був безоглядно щедрий. Він міг і хотів роздати все, крім хіба що своїх нот і камертона.

Він одягнув півхору у свої вишиванки (причому найкращі). З того багатства дісталося й Тетяні: Стефа, підмовлена Тарасом, подарувала їй одну зі своїх розкішних сорочок.

Тетяні все це подобалося, бо все, що виходило від Тараса і Стефи, було дійсно справжнім! Тетяна не могла пояснити, чому її так гріла подарована Стефою старовинна сорочка, чому іноді до сліз зворушував їхній хор на свята «у вишитому». Щось у цій традиції було таке добре… і таке потрібне…

До Тетяни регент ставився особливо. Ні, він не закохався в неї (з деякого часу він принципово не закохувався). Він шанував її обдарованість і відчував спорідненість із нею у сприйнятті музики, але не лише це… Може, він роздивився в її погляді відбиток тієї ж пристрасності, що лютувала в ньому, і співчував їй, як самому собі; може, його підкорила її вірність Іванові, якого вона могла чекати в церковному садку іноді трохи не до вечора… Але, як би не було, його щось дуже зворушило в ній, так, що на неї він майже й не гримав.

Якось наодинці він спитав Тетяну:

 — Ти грала колись на дванадцятиструнній гітарі?

 — Так…

 — Значить, я не помилився. Я чув, як ти співаєш свої пісні, — і усміхнувся. — В тебе були круті акорди… Але ти дуже змінилася. На краще. І голос у тебе став кращим. Ти тоді, мабуть, багато курила.

 — Так, — здивувалася Тетяна.

Регент подивився на неї тихо і раптом несподівано і сумно сказав:

 — Даремно ти у Ваньку закохалася. Він тебе покине. Він не від світу цього… Знайди собі когось іншого.

Тетянине серце перевернулося… і заспокоїлося.

 — Хто ж його замінить?.. Подумай сам, хто може замінити Івана? — I їй самій стало смішно, хоч душа і боліла.

І більше вони до цієї теми не поверталися.

Ще регент дуже поважав Ларису, що її виштовхнув із хору на читця. Її і справді неможливо було не шанувати. Її скромність вражала тихою, нетлінною, світосяйною красою. Це був мовчазний приклад християнської мужності, терпеливості, мудрості — і всіх чеснот. Вона була справжня «жінка-мироносиця»… Колись давно вона втратила в автомобільній катастрофі чоловіка і двох дітей і після цього прийшла до церкви…

Тетяна теж глибоко поважала Ларису, поважала й шанувала її невимовно. Взагалі, майже кожна людина в цій церкві ставала для Тетяни справжнім відкриттям і знахідкою, кожна розкривалася неповторно багатою особистістю: чи то щиросердий тенор-кульбабка Олексій; чи самовідданий опасистий бас, що ніяковів перед яструбовими нальотами регента, мов курчатко; чи молоде подружжя, що не пропускало жодного богослужіння; чи то неймовірно зворушливі, щедрі та мудрі бабусі, про кожну з яких можна було б написати добру книжку… А Стефа!.. А перша красуня, мабуть, не лише Києва, але й усього світу — сором’язлива, мовчазна Катерина, що час од часу приїздила співати аж з протилежного кінця Києва… Не кажучи вже про церковного старосту — справжній скарб їхньої парафії, про Маринку, отця Євгена з матінкою та обома їхніми синами, про Івана!.. І на кому вона тільки не зупиняла свій погляд, усі озивалися в її серці неповторними й незамінними мелодіями, з’єднуючись в єдину симфонію Божої щедрості, і в кожному світилося вічне Боже світло… Якими різними шляхами усі ці люди прийшли колись до церкви і як дивно злилися в ній наче в одне ціле, доповнюючи один одного, будуючи з себе, за словами Апостола, живий Божий храм…

У будні Тарас проводив репетиції у себе вдома, у трикімнатній порожній квартирі. Він поховав свою першу дружину, а друга — зрадила його, і після того він уже нікого не вводив у цей дім. І відтоді перестав закохуватися.

Поруч із регентом з’являлися час від часу сумнівні особи. Про це можна було дізнатися перше, ніж побачивши їх, бо Тарас тоді починав дужче зриватися, гніватися й кричати. Потім ті особи кудись зникали…

Отець Євген не дарував Тарасові гріхи його нестриманості та накладав на нього важкі єпитимії. Він навіть не допускав його якийсь час до Причастя.

Тарас благоговів перед отцем Євгеном. Благоговів і робився тихішим за ягнятко. У всіх своїх численних гріхах перед Богом, ближніми та перед самим собою він каявся щиро (бо інакше не вмів), з невимовним стражданням б’ючи себе в груди з митаревою молитвою, але не міг нічого з собою зробити… І знову з великим соромом і болем плентався на сповідь до свого грізного духовного отця. І приймав його присуд без заперечень.

Тетяну спочатку дуже дивувало те, що Тарас настільки по-різному ставиться до отця Євгена і до Івана, — бо вони, як казали люди, були «однакові». Принаймні між ними було багато спільного, хоч отець Євген був зовсім не такий лагідний. Він міг промовляти дуже сердечно, а міг і насварити й «припечатати». Його навіть трохи побоювалися. Проте він був людиною безвідмовною і жертовною до краю, і в цьому вони з Іваном були однакові.

Але перед отцем Тарас благоговів, а «Ваньку» — відверто сварив і мучив.

Мучив, бо «Ванька» з усіх хористів був найупертішим і не підкорявся. Іван дозволяв собі іноді з невідомих причин прогулювати репетиції і потім покірно підставляв свою голову під шквал Тарасової лайки.

На репетиціях майже завжди бувало, крім Івана, ще кілька тенорів, але регент ставився до них як до другорядних і постійно їх «підстроював» під Івана, тому без нього він вважав репетицію неповноцінною. Усьому бідою був незвичайний Іванів голос, яким регент був просто зачарований. Він навіть навмисно для нього підбирав складні тенорові концертні партії (те, що Іван найбільше не любив), щоб насолодитися легким і глибоким звучанням його неповторного оксамитового тембру. Регент не міг не використовувати цей скарб, хоч скарб і пручався, скільки міг.

Ще Тарас так і не зміг примусити Ваню співати голосно і «з почуттям». Іван уперто співав тихо і «без почуття» (голосно він співав лише на Великдень, коли ходили навколо церкви святити паски і коли регенту це було вже зовсім байдуже). Регент терпляче пояснював Іванові, що таке «форте», вмовляв його і благав… Ваня вислуховував зі співчуттям — і співав тихо (бо тільки так він міг зосереджуватися в молитві). Тоді Тарас вибухав громовицею і порівнював Івана з усіма негативними біблійними персонажами, які могли б потенційно вчинити подібний злочин. Це виходило в нього дуже смішно, так, що важко було не розсміятися. Але Іван не сміявся. Він зосереджено мовчав, опустивши очі…

Коли регент дуже сердився на Івана, він казав: «Ти ганьбиш своє прізвище! Таке славетне прізвище!.. » (Для Тетяни це було зовсім незрозумілим, бо вона досі не знала, чим те прізвище славетне; навпаки, їй здавалося тепер, що Івановій шляхетності та його витонченому внутрішньому аристократизму те «Туптало» не личило ще більше, ніж колись їй). Іван на ті докори не реагував, і за це йому теж діставалося: регент гнівно звинувачував його у байдужості, і як тільки не обзивав!..

А коли «Ванька» на Страсному тижні перед Великоднем «мордував себе безвилазно у церкві, та ще й без їжі», регент уже й не сердився, не кричав, а ходив за ним і молив… Але Ваня не слухався. Тетяна не уявляла, що Іван може бути таким упертим. Він залишався цілком байдужим до Тарасових страждань. На Страсному тижні він слухався тільки отця Євгена, а той дозволяв йому не виходити з церкви, дозволяв утомлюватися до краю й нічого не їсти. Просто вони з Іваном були однакові…

Регент за всі роки так і не звик, що на Великдень Іван у хорі не співає. Він або мовчки молиться, або бігає за отцем Євгеном з відрами й кошиками, або стирчить на дзвіниці, або ще хтозна-де… Великдень, насправді, від цього не дуже й втрачав, бо в це свято завжди збиралося не менше півдесятка відбірних тенорів, серед яких Івана однак не було б чутно, але регент вважав його провину непростимою і дивився на нього, як на зрадника. Тарас страждав.

Великдень був апогеєм Іванової непокори. Після Великодня Іван починав слухатися. Він сумлінно вчив ноти, які б не хотів і бачити…

* * *

Ноти Іван учив коштом свого сну (бо іншого часу в нього не було) і вважав це покаранням за свої гріхи.

Нотній грамоті, як і всьому іншому, його навчила мама. Тепер вона рідко сідала за їхнє старовинне німецьке піаніно. А коли Іван був маленький, то прекрасні звуки живої музики, що розливалися від маминих пальців, часто наповнювали їхній дім.

Більше за всіх композиторів мама любила Баха. Вона казала, що у Баха все — молитва, і в нього немає пітьми.
Іван на піаніно грати не вмів. Але вони співали з мамою на два голоси церковні піснеспіви; він знав ноти і міг сам розбирати свою партію.

Потім уже Тарас нескінченною муштрою навчив його читати партію з листа. Регент не сумнівався, що Іван має оволодіти цим мистецтвом бездоганно. Іван і справді відчував мелодійні ходи та інтервали. І майже не помилявся. Майже…

Тепер, коли він учив ночами, він не міг перевірити себе: боявся збудити маму та й сусідів, бо крізь стіни вночі було чутно кожен звук. І коли на ранок не встигав перевірити якісь окремі складні моменти (а Тарас давав йому ноти із суцільними складними моментами), то бувало, що на розспівці заїздив не туди… і тоді треба було ховатися. Але ховатися було нікуди…

Іван не виправдовувався і не просив Тараса позбавити його цієї кари. Він навіть зітхання свої тамував, щоб нічим не виявити обтяжливість послуху.

А Тарас розбивав його, «лінивого», громовицею. І це було ще добре. Гірше було, коли Тарас гірко зітхав і казав: «Ваню, ти не любиш їх, тому не вчиш. Ти не українець у душі, тому ти їх не любиш…» І ще гірше, коли додавав: «Ти мене не розумієш…» Це означало, що Ваня не розумів його любові. І Ваня не виправдовувався…

Але він розумів регента. Розумів набагато краще, ніж той міг собі уявити. Може, навіть краще за інших.

Іванів батько дуже любив Україну. Він був одним із тих, кого кадебісти били за принесені до Шевченка квіти (було й таке у Шевченківському парку проти університету). Його вигнали з інституту «за націоналізм» — за те, що спілкувався українською мовою, що мав глибоку шану й любов до рідної землі, що добре знав історію своєї країни. Скільки він потім поневірявся у пошуках роботи, поки його допустили нарешті охороняти якісь музейні експонати у підвалі; там він і захворів… Мати розповідала Іванові, що батько не міг без сліз згадувати Крути і казав, що він хотів би бути разом з тими хлопцями… Він відчував Україну як свою матір і, як син, хотів захистити її і розділити з нею всі її скорботи. І на Всічення голови Іоана Хрестителя після церковного богослужіння він незмінно вичитував удома Псалтир — з першої по останню кафизму — за всіх замучених у репресіях та голодоморах (у церкві не дозволяли служити по них панахиди, боялися навіть згадувати про них). Серце його горіло болем за цю землю, за всі її страждання…

Мати рідко розповідала про батька. А Іван не розпитував її. Він ставився до матері з благоговійним трепетом, як до живої ікони, і не дозволяв собі зайвих слів і питань. Коли мати говорила, Іванко хапав кожне слово.

…Мама розказує, як вони з татом проводжали Федора — тоді ще зовсім хлопчика — у монастир. Квітли вишні. Пройшов дощ, і в небі з’явилися три веселки… крізь увесь небокрай…

 — А де я був? — питає маленький Іван.

 — А тебе ще не було… — мама усміхається. — А коли ти з’явився, твій брат був уже не Федір, а отець Феодосій… А тато вже молився за вас біля Престолу Божого… Твій тато за все життя нікого не осудив. Йому було легко вмирати… Його душа відійшла в день Причастя.

Іван не сумнівався, що його батько — святий.

 — А почитайте, мамо…

І мама читає йому їхню «таємницю» — церковнослов’янське старовинне Євангеліє, напівстерте від татових сліз… Іван знає його майже напам’ять. Саме це Євангеліє він притискав до серця, коли сповістив матері, що хоче стати монахом.

…Іванко лежить з температурою. Він горить. Мама охолоджує його гарячі долоньки у своїх прохолодних руках і розповідає йому житіє й чудеса праведного Іоана Кронштадтського. Іванові дуже жалко святого, що він у миру. Він так співчуває, що Святий Іоан не має спокою десь у пустелі, де живуть усі монахи, і не може спілкуватися з Ангелами та Пресвятою Богородицею, що його день і ніч турбують люди, і він віддає їм усе своє серце й життя…

 — Святий Іоан був полум’яний, — каже мама. — Він дуже любив Росію. Він був справжній патріот, як і твій тато… Твій тато дуже любив Україну. Тільки він був тихий… Він теж казав, що треба йти за Господом і благословляти ворогів, а не проклинати. Це дуже непросто, сину, але тільки така любов — до кожної людини, до кожної душі — може дати нам визволення; і нам, і нашому народові, і нашій Батьківщині… Святі — завжди патріоти, бо вони вміють любити. Святі люблять усіх, для них весь світ освячений Божою любов’ю… Православна людина, Іванку, та, для якої все — святе…

…Іванові років десять.

Він миє посуд на кухні. Мама щось каже йому, він, обертаючись, ледь усміхається до неї… Вона дивиться з такою любов’ю… сідає і тихо говорить:

 — У твого тата була така усмішка…

Потім вони разом з мамою перебирають якусь крупу. Тихо-тихо… Тільки годинник поволі цокотить. Мати говорить:

 — Твій тато був дуже лагідний чоловік. Він нікого не ображав і нікого не засуджував. Я не чула від нього зневажливого слова про когось… Він дуже любив рідну землю. Він казав, що Господь довірив Україні хрест — і це її найбільше багатство. Вона несе його на плечах найкращих синів, з Богом у серці, і з Богом прославиться, коли на Суд постануть усі народи… Тоді, Іванку, твій тато теж прославиться, бо він теж ніс той хрест… Господь прославить його разом із тими, хто не відцурався від хреста своєї країни і не покинув її саму на Голгофі…

Мати говорить, а у Івана все всередині завмирає, і йому теж хочеться бути разом із тими хлопцями під Крутами…

Від батька, крім Євангелія, залишилися рукописи дуже цікавих спогадів і замальовок на історичні теми, вирізки з часописів та газет… І вишиванка. Сніжно-біла лляна сорочка, з любов’ю вишита ще прабабусею багатими синьо-блакитними хрестами, а в тих хрестах ще сотні маленьких хрестиків. Мама казала, що цю сорочку тато вдягав лише на великі свята. А була в нього й буденна вишиванка, в ній його і поховали, як він і хотів. А про цю сказав: «Хай буде синові», — і відтоді мама вже знала, що в неї народиться син.

Ця вишиванка стала для Івана батьківським благословенням. Він ніколи її не надягав (він зробив «свій вибір» раніше, ніж доріс до розміру вишиванки). Це була його святиня. Він сприймав її так само серйозно, як рясу, бо в ній він бачив один великий хрест.

Одного разу Іван (під потужним впливом регента) трохи не надумав також з’явитися у своїй дорогоцінній вишиванці на Великдень. Але він вчасно уявив собі, якою б це мало статися сенсацією після того, як усі так звикли до його незмінного одягу… і в таке свято! Це було б просто блюзнірством. І він не вдягнув її.

* * *

Був у стосунках регента з Іваном один секрет, про який знали лише найближчі. Була між ними мовчазна угода. Наче Ваня сказав: «Цур, увесь твій гнів, який ти не можеш стримати, ти виливатимеш на мене». А регент наче відповів: «Тільки з умовою, що ти терпітимеш мене». І вони безмовно вдарили по руках. З того часу, коли Тарасом оволодівали недобрі й нестримні почуття і вже підходили до горла, він накидався на Івана, дивуючи й жахаючи хор і всіх навколо, а Ваня сприймав це як милостиню. Регент був безмежно вдячний за це Іванові. Він щоразу заглядав йому після того у вічі, благаючи прощення, і незмінно знаходив там любов.

«Я одужаю?.. » — безмовно питав його регент. «Милістю Божою одужаєш, не сумнівайся», — запевняв Іван.

Регент пристрасно прив’язався до Івана, і Ваня його дуже любив. Любив з особливою теплотою, але майже ніколи не сміявся з його жартів.

Одного разу Тетяні довелося побачити страшну і неповторну подію, яка багато чому її навчила. І не лише її.

Це трапилося на одній із перших Тетяниних репетицій. Співали антифони Страсного Четверга, ввечері, у регента вдома.
Народу прийшло небагато, хоч були й незнайомі тенор і бас.

Тарас розсадив усіх і, як завжди, з нетерпінням почав:

 — Так, відкрили ноти. Антифон перший. Легенько і всі разом…

Почали співати. Регент по ходу коригував спів, іноді зупиняв і гримав, іноді показував сам, як він хоче «в цьому місці». Іноді повторювали по багато разів, поки спів не задовольняв Тараса, іноді майже пробігали і йшли далі.

«Не сідайте на нотах!» — кричав Тарас. — «Альти, легше!», «Не занижайте, баси! Хто вас тягне?! Ідіть додому з таким співом!», «Альти, знайдіть одну ноту! Що це за хор солістів?!», «Уважніше, вслуховуйтесь у слова…», «Таню, штовхни Івана, він сьогодні спить», «Чіткіше! Виразніше в цьому місці. Спочатку…», «Таню, штовхни Івана, а то я його зараз штовхну!», «На „Юді“ не сідайте, там інтонаційно йде вгору. Ще раз. Вище! Ще раз»…

І чому це було так прекрасно? Навіть на репетиціях — неповторно!.. Молитва, що проходила через таке багаторазове тертя, усе більше прояснювалася, музичне її виконання підіймалося до святого змісту — і перевертало душу… Ці важкі репетиції нікому не набридали. Хотілося сидіти так і співати без кінця. І ніхто не розходився, поки регент не казав: «Усе, досить. На сьогодні — все».

Проспівали до п’ятого антифону. Це був не звичайний глас, а якийсь дивовижний наспів, який регент десь відкопав і який йому дуже подобався.

 — Антифон п’ятий. Будьте уважні. Легенько і всі разом… — і махнув:

Ученик згодився на ціну за Вчителя…

 — Прокинься, — увіп’явся він очима в Івана. — Стоп. Царство Небесне проспиш! Спочатку.

Тетяні наче почувся приглушений стогін. Вона б і не зрозуміла, що це за звук (бо Тарас щось пояснював, і в кімнаті було шумно), якби не озирнулася на Івана. Його лице було незвичайним, і чомусь їй здалося, що цей звук вирвався саме в нього і що це був саме стогін… Поки вона усвідомлювала, що ж відбувається, заспівали ще раз…

 — Ваню, тебе не чутно! — вже не припиняючи співу крикнув Тарас. — Ти будеш сьогодні співати, чи ні?

Іван сидів блідий, наче йому було недобре, і справді співав дуже тихо. Його лице втратило звичний спокій (може, саме це так стурбувало Тетяну), воно було напружене й наче виточене з мармуру. Тетяна злякалася і вирішила за першої ж нагоди відправити Івана з репетиції.

На цей раз проспівали до кінця:

Ученик згодився на ціну за Вчителя і за тридцять срібників продав Господа, цілуванням лукавим видавши Його беззаконникам на смерть.

 — Ще раз, спочатку. Сергію, — це до новенького тенора, — не глуши Івана, не лізь поперед батька в пекло. Уважно всі слухаєм соло баса. Ваню, вступи вчасно. Май совість.

Заспівали.

 — Ванько! Стоп. Я попереджав!.. Ти вмер?! Чи ти продав Спасителя?!

Ваня змінився в лиці — і вилетів з кімнати. За якусь мить, мабуть, уже десь із кухні, крізь зачинені двері донеслися його нестримні гіркі ридання.

Тарас розпачливо кинув камертон і пішов слідом за ним.

Усі мовчали. Всі були приголомшені. Від кого, від кого, а від Івана такого вибуху ніхто не чекав.

 — От тому він і не любить ходити на репетиції, — припечатала Оксана.

 — Він що, нервовий? — спитав новенький Сергій. Ніхто йому не відповів.

 — А що він йому такого сказав? — перепитав хтось.

Усі мовчали, і кожний думав своє. А ридання все не змовкали. Напевно, Іван в усьому був постійний і послідовний… Це була якась страшна проповідь про те, що цим жартувати не можна.

«Як гірко плаче, — думала Тетяна. — Як наша маленька сусідка Даринка зі сну. Чому дітки так гірко іноді плачуть зі сну?.. Так гірко…»

Ії не здивувала Іванова реакція. Це був той самий її Ваня, її беззахисна квітка, її старець, який не словами, а ділом показав зараз, що більше за все на світі він боїться зранити свого Спасителя і розлучитися з Ним.

Вона згадала лице Івана перед загрозою смерті, перед ножем убивці — без тіні страху. Але слово, що посягнуло на його найсвятішу любов, виявилося набагато страшнішим за ніж, незрівнянно страшнішим… аж до таких ридань… Так, у цьому немає нічого дивного, крім невластивої для Івана нестриманості (напевно, спричиненої чимось надзвичайним); однак, коли він стримується і не плаче вголос, то хіба менше ридає його серце, хоч того ніхто й не чує?.. Боже, як важко в цьому світі святим! Як важко і як добре!..

І для чогось було потрібно, щоб Іван прийшов сюди вже чи в недузі, чи то в неспокої, чи втомлений, чи все воно найшло сьогодні на нього разом, і це несподіване слово збило його з ніг… У Бога не буває це випадково, а тільки так, що для чогось воно потрібно одночасно всім.

На кухні вже було тихо.

Повернувся Тарас, як не свій, з мокрими очима. Але Оксана не пожаліла його й дорікнула:

 — Довів-таки!..

Тарас не озвався. Він був такий нещасний, що Тетяна співчувала йому зараз значно більше, ніж Іванові.

 — Ну Ваня теж, як маленький, — обережно зауважив їхній огрядний бас, напевно, щоб підтримати регента.

 — Маленький?! — спопелив його очима Тарас. — Це ти — маленький!.. Так, п’ятий антифон. Спочатку. Таню, сядь із тенором, показуй йому інтонацію. Сергій, слухай Таню і не лізь.

Але Тетяна попросилася вийти на хвилинку…

Вона увійшла дуже тихо і стала біля одвірка, як тоді, в Карпатах. Вечірню темряву освітлювали ліхтарі з вулиці, і на кухні було досить світло. Іван дивився у вікно. Він стояв навколішках, спираючись руками на підвіконня. «Так він і упав тут спочатку, так і стоїть», — подумала Тетяна.

Він переривчасто зітхав, набираючи дихання, точнісінько як Даринка після довгого плачу. «Які чисті в нього сльози!»

Їй хотілося пригорнути і втішити його, як дитину, але не це йому було потрібно; вона знала, що йому зараз сказати.

Він відчув її присутність, озирнувся — і опустив голову.

 — Ваню, іди вмийся, заспокойся і приходь. Через тебе Оксана свариться на регента.

 — Таню, я не можу, — ледь чутно промовив він.

 — Ти не повинен казати «не можу». Тобі треба встати, вмитися і прийти, щоб усі заспокоїлися. І викинути з голови непотрібні думки. Чи ти хочеш, щоб регент умер від горя? Уяви собі, як він себе почуває.

 — Добре, я зараз прийду.

Його голос зміцнішав, і в ньому з’явилася рішучість і такий звичний спокій.

 — Давай, Іванку, ти ж знаєш, як тебе люблять усі.

І вийшла. Він був їй безмірно вдячний. Йому здалося, що такі слова міг промовити тільки ангел або його мама, ці слова підняли його на ноги.

Він підвівся і сперся на стіл. Голова дзвеніла і йшла обертом. (Голова його часто боліла після практики, і він дякував за біль, бо це нагадувало про болі й страждання інших людей, про покаяння і відповідь перед Богом… Але такого дзвону з часу того побиття ще не було). Біль усередині, що не переставав уже третій день, посилився до такої міри, що йому паморочилося. Його нудило, хоч сьогодні він, за звичаєм, нічого не їв, бо була п’ятниця. Ноги мліли й підгиналися. Він не уявляв собі, як дійде до кімнати, не те, що заспіває… І сльози чомусь знову нестримно здушили його. Він почав молитися, щоб Господь його укріпив.

Кілька ночей поспіль його переслідував і знесилював до краю один і той самий жах. Йому снилося, що він у темній кімнаті з погашеною лампадою (в його кімнаті лампада горіла незгасно, він так до цього звик, що коли, прокидаючись, не бачив її мирного вогника, йому бувало тривожно). Далі він наче йшов кудись дорогою в цілковитій темряві, страшенно поспішаючи, але чомусь постійно затримувався й зупинявся. І нарешті, нарешті приходив — і утикався в зачинені двері Царства. І розумів, що запізнився… Цей жах, наче струмом, пропікав його, і він прокидався… із тяжким головним болем і з якимось нездоланним хвилюванням. Він неймовірними зусиллями примушував себе молитися, йому наче хтось заважав. На душі було темно. Але він проганяв цю темряву безвідмовною зброєю, яку йому колись подарував улюблений святий Іоан Золотоустий, — найщирішою подякою: «Слава Богу за все!» — і від цього все темне розвіювалося, навіть болі притуплялися. Однак усередині залишалося щось тонке, що вібрувало, мов перетягнена струна, що, здавалося, от-от порветься. І саме цю струну випадково зачепив бідний Тарас.

Іван стояв, вчепившись у стіл з останніх сил. Йому зробилося зовсім погано. В нього наче був жар, усередині нестерпно пекло, йому дуже хотілося пити, він майже зомлівав… Він поволі сповз на підлогу — і продовжував опускатися все нижче, нижче, нижче, в якийсь бездонний тісний і темний колодязь. Йому не вистачало повітря, він задихався. Він опускався в темряві й тісноті, але бачив, що стінки колодязя брудні й слизькі, і скрізь літали якісь істоти, подібні до кажанів, тільки зовсім не такі милі, а наскрізь чорні й дуже злі. Вони літали крізь стіни, наче були безтілесні, але зачіпали Івана своїми тяжкими крилами, і ці доторки пригнічували його серце безнадією, страхом і болем. Його душив незносний запах тління, і чим далі він опускався, тим дужче посилювався цей запах… Іван безперестанно молився, і якби не відчував поруч Господа, то напевно вмер би від туги і страху…

Внизу він побачив червоне, він зрозумів, що це вогонь, і звідти війнуло нестерпучим холодом. Його сповнив такий жах, якого він не відчував ніколи в житті і не міг собі уявити…

На його очі лягла рука Спасителя, і все стало світлим, і болю вже не було.

Іван прийшов до пам’яті. Скільки часу пройшло, як він тут сидів? Хор співав той самий п’ятий антифон. Значить, усього кілька хвилин, може й менше. Він почувався бадьорим, усередині болю не було. Душу огортав мир.

Але він майже не помітив цього. Усю його свідомість і все єство пройняло гостре, пекуче співчуття до тих, хто, як і він, уткнувся в зачинені ворота Царства, а потім, як і він, спускався тим шляхом, де нестерпна туга, де лише темрява, тіснота, вогонь, холод, жах і вічні ридання. Він наче бачив людей (багато!), які йшли і йшли до того колодязя, ніхто їх не примушував, а вони самі йшли і падали вниз, звідки їм не було вороття… О, яка то була мука — бачити це!..

Він схопився на коліна і майже закричав у Небо, яке чомусь було, як ніколи, близько:

«Господи, визволи їх із цього місця муки!! Господи, не допусти, щоб вони йшли туди!! Ці люди грішні, але я ще гірший грішник, а Ти помилував мене і не перестаєш милувати!.. Я один заслужив таке місце своїми беззаконнями, своєю нечистотою, але Ти підняв мене з цього вічного гробу, а вони більше гідні Твого милосердя! Боже, якщо треба здійснитися правосуддю Твоєму, то візьми моє життя за мою віру і любов до Тебе, і з Твоєї любові до всіх — усіх їх помилуй! Нехай один я буду там, і мені буде добре з Тобою, нехай ніхто туди не потрапить! Боже, почуй слова мої, бо Ти ніколи не зневажав слова останніх! Подивись на скорботу мою, подивись на віру мою, візьми моє життя — і помилуй їх, усіх, хто стоїть біля порога смерті! Господи, направ ці душі, викуплені Твоєю найдорожчою Кров’ю, врозуми їх, нехай пізнають Тебе — Життя й Істину, нехай знайдуть Тебе! А якщо вже пізно — прости їм усе, чим вони згрішили, прости і відпусти, єдино заради Твого милосердя, заради Твоєї любові, яку я, грішний, пізнав, нехай ніколи не потраплять у це місце відчаю і нескінченного вмирання! Боже, не віддай їх у пащу звіра, прийми мої слова, Милостивий, бо я знаю, що Ти чуєш і найнегідніших з рабів Твоїх!.. »

І молитва його пропікала небеса і верталася до нього Божим відлунням. І знову рука Спасителя лягла йому вже не на очі, а на серце, і він уже не бачив себе тут; він бачив те, що сказати неможливо, він споглядав у захваті й повному мовчанні таке, про що лише здогадувався…

І знову він знайшов себе на тій самій кухні, і хористи співали вже дванадцятий антифон. Він згадав, що має йти туди. Посидів іще, переводячи дихання від того, що споглядав… Душа співала небесним співом, і все, що він бачив там, настільки наситило його єство, що він не відчував свого тіла і досі не міг спуститися на землю…

Стояла така тиша, яку неможливо було порушити. Він посидів іще, молячись безперестанно, а тоді піднявся, підійшов до води й умився.

Ще помолився, щоб Господь благословив і зміцнив його, і пішов туди.

Голосний спів та спертий дух у кімнаті знову вдарили його, але він сів і почав тихенько співати. Регент не зачіпав його.
Однак проспівавши трохи, він зрозумів, що йому знов стає недобре. І в паузі він устав і сказав:

 — Простіть мені! Тарасе, мені треба вже йти. Прости мені!.. І тихо вийшов.

А через день, у неділю, він прийшов у церкву здоровий. Тарас глянув на нього, вбираючи його очима. І тихо, з невимовною скорботою сказав:

 — Носи, носи, Ваню, чужі тягарі… Я тобі ще додам…

І гірко зітхнув. Як йому хотілося схилитися й поцілувати Іванові ноги, і облити їх своїми сльозами…

Після того він десь із місяць не міг гримнути на Івана і прощав йому все. І був шовковий. А потім усе пішло, як завжди. Тільки регент уже ніколи не жартував на євангельські теми. Ні з ким.

* * *

Найбільшим і першим другом у житті Тетяни серед усіх (не враховуючи, звичайно, старця) стала Маринка.

Це мале дівча мало здібність розшукувати найнещасніших у світі людей. У неї було пів-Києва тяжкохворих, самотніх і знедолених приятелів — усіма ними Маринка невтомно та з великою любов’ю опікувалася. Тетяну вражало, скільки мужності є в цій тендітній дівчинці, скільки в ній самовідданості й доброти і яке в неї невичерпне бажання, ні, навіть потреба — допомагати знедоленим.

Вони почали їздити разом.

Тетяна не могла надивуватися Маринчиному вмінню підтримувати слабодухих, утішати зболілих душею. Вона з’являлася в кожний дім, як сонечко, і мала таке милосердя до своїх нещасних, що ніякі їхні прояви не могли збентежити її чи роздратувати. Тетяна дивилася із жахом і захопленням, як Маринка йде на біль зі своєю вірою та співчуттям, мов пожежник на пожежу, і бачила, як милість руйнує твердиню непоправної біди, розтоплює кригу запеклості, недовіри й безнадії… Там, де була Маринка, було так страшно, як на фронті. І вона — маленька — як медсестра, витягала на собі з поля бою поранених і вбитих, не думаючи про те, що і її можуть прошити кулі…

Тетяна багато думала про Маринку. Як Маринка вміла побачити потреби людей, і як вона була налаштована на це! Вона приносила їжу, ліки, газети, книжки — кожному саме те, що було найбільше потрібно. У когось вона, не питаючи, починала прибирати, мити, варити їжу, а у когось — лише розповідала чи розпитувала щось: вона вже знала, чим кожного порадувати і що кого може втішити…

У домі, де жила Тетяна, теж були самотні, хворі люди, яким було дуже важко наодинці зі своєю бідою, але Тетяні навіть не спадало на думку, що можна (і треба!) просто приходити до них і помагати. Приходити, жертвуючи своїм часом, спокоєм і справами, хоча б на хвилину, бо, виявляється, і цього було достатньо, щоб розділити їхній важкий тягар.

Треба приходити до стражденних людей, щоб не стати тим євангельським багачем, якого було засуджено не за його багатство, а за його духовне убожество, за ту байдужість, у якій він не помічав біля своїх воріт голодного і вкритого ранами Лазаря…

Маринка помічала — і просто приходила. І віддавала нужденним свою любов. А коли виходила від них, то залишала її, і ця любов не давала їм упасти й загинути.

Тетяна багато думала про Маринку…

І під її впливом відновила листування зі своєю заблуканою старшою сестрою Софією. Та вже роки три як жила в Одесі і майже зовсім спилася. А до того багато років поневірялася хтозна-де та хтозна з ким. З батьками вона була у сварці. Колись вона написала Тетяні листа, але не дочекалася відповіді.

Тетяна поїхала до неї в Одесу на кілька днів. Враження від тієї поїздки були жахливі. Маринка намагалася втішити її. Наполягала не припиняти листування. «Хто знає, може, ти остання ниточка, що тримає її в цьому житті. А взагалі різне буває. Бувають же дивні зміни… Треба надіятися, молитися…»

Сестра почала вимагати в Тетяни гроші. Спочатку Тетяна відсилала їй, а потім вони з Маринкою вирішили, що грошей давати не треба (і отець Євген те саме сказав), і скоро Софія перестала відповідати Тетяні та спілкуватися з нею.

Це було дуже прикро… і боляче.

Маринка, дізнавшись, що Тетяна ніколи не розповідала про свою сестру Іванові, дуже сварила її.

 — Як ти могла?! Ти що, не знала, що він молитиметься?! І вони вдвох підійшли до Івана просити його молитви.

Дивно, але він не одразу ж відгукнувся на їхнє прохання. Він помовчав і сказав, що йому треба подумати.

Тетяні здалося, що з того нічого не вийде.

Але він, насправді, замислив щось надзвичайне. Він об’їздив десятки церков та монастирів і позамовляв там за Софію Літургії та молебні на цілий рік. У неділю він приносив Тетяні проскури з різних храмів, де молився у будні за ту нещасну душу.

 — Ти це робиш сам, а що ж робити мені?

 — Роби те саме. І жертвуй за неї. І не думай про якийсь результат. Господь бачить — і цього достатньо.

 — Іване, можна я зізнаюся тобі? Я впіймала себе на тому, що боюся страждань… Не самих страждань, а тих, що безнадійні, що закінчуються смертю. Знаєш, я ніколи не знала, що є такі нещасні люди, як я побачила з Маринкою… Я раніше намагалася бувати лише там, де сміються. Може, тому мені зараз так важко?.. Я не можу бачити, як люди кричать від болю і в них немає надії на полегшення, бо попереду — тільки смерть, і вони нарікають на Бога… Я не можу дивитися на те, як гине моя сестра, гине її душа… Щось у мене надломлюється всередині, і я не можу цього винести…

 — Ні, не треба, — сказав він зовсім просто і дуже м’яко. — Безнадія — це нездорове почуття… і безпідставне. Звідки ми знаємо, може, для цієї людини страждання матиме значно більшу вартість, ніж усі її добрі слова і вчинки? Або, може, це для неї єдина надія на виправдання чи на виправдання дорогих для неї людей?.. І те, що відбувається з її душею, знає один Господь, а ми часто помиляємося. Господь усе бачить… Усіх нас бачить, і все знає, і всіх любить. А ти, коли бачиш щось страшне, пам’ятай, що це — одна мить, заради якої Господь дарує нам ВІЧНІСТЬ.

І він знову майже проспівав це слово:

 — Вічність. Дивися, скільки поколінь пройшло від початку людства… лице землі щосекунди змінюється, щосекунди хтось народжується, хтось умирає, наше життя — мов пара, що вийшла з вуст, ми наче зникаємо, а Господь усіх — кожного — знає, ми в Нього всі живі, і Він кожного покриває любов’ю. Треба вірити Йому… Віддай Йому все у руки. Він милосердніший за нас.

Іван зупинився, наче не в силах висловити те, що бачить, що знає. Він був такий тихий, такий сонячно золотий, мов осінній вечір… Такий же простий, світлий і непорушний.

 — У мого брата в монастирі був друг, простий монах. Він багато років хворів, дуже тяжко. І ніяк не міг умерти. Всі замучилися з ним. А він хотів перерізати собі вени і проклинав своє життя… Каявся, а тоді знов… і кричав, що він ненавидить усіх… І коли він умер, багато хто думав, що його душа в муках. А на Пасху його побачили, наче він служить у вівтарі серед єпископів у сліпучих єпископських ризах… — Іванові очі наповнилися сльозами, і він мусив сховати їх.

— Це бачили не один, не двоє, а багато людей… Інший суд людський, а інший — Божий. Господь усіх нас покриє любов’ю. І після смерті ми будемо плакати тільки від того, що так мало любили Його…

І додав зовсім тихо, ледь чутно:

 — А я не знаю, як дякувати Йому…

Вона теж мовчала. Їй здавалося, що він відкрив двері, крізь які вона побачила безсмертя, таке, якого не уявляла і не сподівалася. Її обійняла, окрила й осяяла та золота тихість, що забриніла навколо. Їй хотілося, щоб це ніколи, ніколи не скінчалося. Їй здалося, що вона тілесно доторкнулася до Божої любові…

Як їй легко було молитися у ті дні!

Слова молитов спалахували і світилися самі. Вони навчали, просвітляли, зцілювали, вони вводили її у нове, справжнє життя, яке вона бачила на власні очі, сповнювали нетлінною красою Небесного Царства. Це була Царська трапеза, приготована з такою щедрістю, яку вона не могла умістити, але й не могла насититися нею, і все шукала нових молитов, і молилася до ночі. І серед ночі прокидалася на молитву — і не могла насититися…

І все їй давалося легко.

Вона не переставала дивуватися таємниці Божих одкровень. Вони, наче найкоштовніший діамант, поверталися то одним боком, то іншим, і кожна грань виблискувала неосяжною істиною, завжди новою, неповторною і разом незмінною.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору