«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошуриПохвала любові. Пасхальна симфонія

Пошук істини

* * *

Весела це річ — практика. У наш час опинитися надурняк на курорті в Карпатах трохи не на місяць — фантастика. I з ким! З науковим співробітником Макухою Левом Ароновичем — пісня!

З такими радісними думками розселялася по обшарпаних дерев’яних будиночках група зоологів 3-го курсу біофаку. Відчувши свободу, молодь казилася: грали в квача, верещали. Увімкнули дурну музику… Передбачливий Лев Аронович заздалегідь сховався у своєму будиночку, доручивши влаштування студентів сумлінному старості групи, — він і поїхав з тою умовою, що студенти все робитимуть самі. Старий науковець не помилився: студент студента завжди зрозуміє, і скоро всі адміністративні справи було завершено.

Перший вечір на волі…

Вогнище, печена картопля, горілка, жарти, сміх, плескання відчайдушних у крижаній річці, музика, галас. Тепло. Вже майже літо…

Сидячи між двома подругами, Тетяна останній раз затягнулася й погасила сигарету об землю.

— Все, дівчата, піду.

— Та ну… Він тебе чекає — мрій!

— Хай, хай іде, а раптом… Іди, йди, Танько. Може, пощастить. Тетяна піднялася.

— Піду. Може, пощастить…

Вона повернула в лісок, прямуючи до берега, на якому бачила його.

1

Монах — так усі його звали, Монах на ім’я Іван.

Він був незвичайно красивий якоюсь не чоловічою, не жіночою, а, певно, ангельською красою. Люди, бачачи його лице, так і питали: «Ти віруєш у Бога?» Він був тихий і лагідний, розумний, добрий, привітний до всіх, не мав «шкідливих звичок», мало говорив і зовсім не дивився на дівчат. Отже — це був ідеал.

До нього ставилися по-різному (на те були вагомі причини, бо дещо в його проявах було-таки дуже дивним): одні поважали його, трохи не обожнювали, інші — глузували й осуджували, але всі чомусь любили його. Усі, крім неї.

Просто Іван був, як їй здавалося, абсолютною її протилежністю. I цю протилежність вона визначала одним словом, найогиднішим, найненависнішим для неї словом — раб.

Іван служив у православній церкві дяком. Вона не знала, хто такий дяк, але була впевнена, що це щось дуже принизливе. Вона взагалі вважала, що церкві — цій «структурі духовного насильства» — себе можна тільки продати, що таке служіння недостойне навіть звання людини.

За дивним збігом обставин у них з Іваном було одне й те саме архаїчне прізвище (яке дуже личило йому, але зовсім не личило їй) — Туптало. І всі, як навмисно, питали її: «Іван тобі брат?», «А ви з Іваном родичі?» І вона мусила щоразу й без кінця повторювати з незмінним глибоким презирством і внутрішнім обуренням: «Нічого спільного!» У кінці першого курсу ці нескінченні перепитування їй так допекли, що вона пішла і змінила собі прізвище. Та це було й на краще, бо їй уже давно набридло те «Туптало», і вона замінила його на те, що було її власною ознакою, — Воля.

Але, звичайно ж, не у прізвищі була річ, а в тому, що Іван — нікчема і підлабузник.

Її дратувала загальна симпатія до нього!

«Ну чому, за що його люблять? Навіть відчайдушний Славко, наркоман і бовдур, і той ставиться до нього прихильно. За що?! За те, що воно таке незлобиве й сумирненьке? Усім таке подобається! А те, що він не має власної думки, що він раб своєї релігії — жалюгідний раб із жалюгідною рабською психологією, позбавлений найменшого почуття власної гідності! Так, якщо він б’є земні поклони, то певно вибив уже зі своєї голови всяку самоповагу! Це повний фанат, зомбі! Як вони себе називають — стадо, вівці. Стадо, в якому кожен придушує в собі все оригінальне і стирає все індивідуальне, щоб добровільно злитися з масою! І це — їхнє прагнення, їхня довершеність! Раб церкви, яка пригнічує будь-яку творчість, будь-яку свободу думки! Вони вважають, що монополізували істину, і всі інші для них — нижчого сорту! Так, вони спотворюють себе, а потім осуджують в інших те, чого їм не дістає. Та краще вже зла людина, якщо вона мислить своєю головою і шукає своїх шляхів!»

Тетяна вважала, що людина зобов’язана «розширювати свою свідомість». Їй хотілося облазити всі закутки світу, все пізнати, піднятися над релігіями і філософіями, над усім! Зійти на таку висоту, звідки можна було б на все дивитися згори. Вона поспішала «жити», поспішала охопити всі надбання людства, перекуштувати усі страви, запропоновані в цьому житті людині. Їй хотілося за рік прожити десять. Вона була гаряча й небайдужа, і пишалася цим. Не сахалася вона й наркотиків і вела такий спосіб життя, про який не слід говорити, і в свої 19 років стала вже… досить досвідченою.

Вона знайомилася з різними людьми, хапала модні духовні дослідження, цікавилася філософіями неорелігій, бесідувала з теософами, спіритами, сатаністами, постмодерністами усіх видів — ні з ким не погоджувалася і про все мала власну думку. В усьому їй хотілося вийти за межі. Вона вважала себе непоганим (якщо бути скромною) психологом і до того ж філософом (ніяк не менше!). Їй подобалося все незвичайне, бунтарське, нове. Після школи вона на парі вступила на факультет міжнародних відносин, але після першої ж сесії кинула його і гучно догуляла до літа, готуючись, однак, до вступу на філософський; а потім, несподівано для всіх, пішла на біофак — навмисно, щоб довести собі і всім, що робить усе, що захоче. Вчитися вона не любила, але вчилася, бо вирішила закінчити університет.

У неї був винятковий слух. Хто казав — абсолютний, хто — гармонічний, хто — внутрішній, та як би його не називали, вона без усякої освіти навчилася грати на різних інструментах і щойно почуту мелодію відтворювала настільки, наскільки вистачало в неї пальців. Вона писала вірші — і вдало, її хвалили — співала їх під дванадцятиструнну гітару, що їй подарували прихильники її таланту, посідала призові місця на конкурсах авторської пісні і як переможець навіть їздила, не без успіху, зі своєю програмою за кордон. Вона вважала, що авторська пісня — єдиний жанр, де вповні може виявитися особистість, а точніше — єдиний достойний її жанр. На інших авторів вона дивилася згори, з такої гори, що майже не бачила їх. Її запрошували колись співати у престижній музичній групі, але їй не сподобалося підкорятися керівникові, Її запрошували співати у джазі, але вона не любила джаз.

Усе, за що вона бралася, в неї виходило. Вона купалася в успіху. Вона була суперзіркою на богемних тусовках, її змальовували художники, їй присвячували музику та вірші, їй дарували дорогі подарунки, її називали Королевою.

Її атакували приятелі. В неї закохувалися до нестями, але вона нікому надовго не віддавала переваги, бо вважала це закріпаченням — більше за все на світі вона цінувала свою незалежність (батьки і старша сестра вже давно стали для неї чужими людьми). Її неможливо було примусити щось зробити. Її релігією була СВОБОДА.

Ніщо так не подобалося їй, як непокірливі стихії — вони були їй рідні! — і небо, якому немає меж!..

А Монах усім своїм виглядом і кожним словом сповідував ортодоксальну упокореність. Він був живою проповіддю церкви і залежності від церкви — і Тетяна не могла з цим примиритися!

— Чого ти на нього нападаєш? — питали її подруги. — Що він тобі поганого зробив?

— Він не має пошани до себе, не має елементарної гордості, як ви цього не розумієте?! Навіщо він тягає цю свою вічну сорочку? Що це за фіґлярство? З нього ж сміються, з нього глузують, а він… Терпіти не можу таких індиферентів — ні риба ні м’ясо. Ні, він навмисно не вилазить із неї, щоб усі бачили, який він смиренний! Раб! Жалюгідний раб і фіґляр!

Її душу перевертало від гніву.

— Ну сорочка — дійсно… Але що тобі до того?

— Він нікуди не ходить, — не вгамовувалася вона, — нічим не цікавиться, не реагує на жінок, не грає ні в які ігри — це здоровий чоловік? Він не радіє життю, він байдужий до всього. Він сам себе зробив неповноцінним! Він навіть ходить завжди з опущеними очима, наче соромиться дивитися на світ. Це нормально?! У нього з цією церквою вже пішов якийсь психічний розлад… Він хоче живцем зарити себе в землю — ось мета його існування!

— Так обходь його, а навіщо ти зачіпаєш?

— Я хочу зрозуміти психологію таких людей. Мені цікаво з’ясувати спосіб його мислення.

З’ясовувати спосіб його мислення легше за все було на парах з філософії. Їхній філософ любив підіймати Івана і ставити йому провокаційні питання. На запитання Іван відповідав стисло й ортодоксально. Якщо хтось починав з ним сперечатися, він замовкав. Але й цього короткого часу Тетяні було достатньо, щоб якось підчепити Монаха, вколоти його. Вона намагалася, за власними словами, розворушити його — але їй не вдавалося. Вона не могла знайти той гачок, яким можна було б витягнути його сутність, викрити його, щоб усі побачили, що він — або обділений Богом, або лицемір!

«Він слизький, як вужака, і на словах він — саме ангелятко! Він зовні — цяця-хлопчик, але скільки там, усередині, має критися лукавства й презирства, страху і злоби, і обов’язково заздрості — такі люди не можуть не заздрити тим, хто дозволяє собі жити вільно! От що приховують його опущені очі! Ну нічого, я таки зірву з нього маску!

Усі думають, що він цнотлива дитина — наївні! Мені аби дістатися до його оченят — тоді подивимося, який він святий!» О, як добре вона вміла читати погляди! Вона бачила безпомилково той вогник пожадання, який підкоряв їй чоловіків.

Але Монах не відкривав своїх очей, а на слові вона не могла спіймати його. Він був хитрий! І вона загорілася бажанням попри все вивести його на чисту воду. Це стало для неї цікавою грою і справою її честі й гордості — вона мусила його перемогти!

Вона мусила його перемогти хоча б тому, що мислила незатьмареним вузькістю ідеологій розумом. Вона була вільною від упереджень філософських систем і догм і сприймала світ цілісно, всією глибиною, усім багатством людської думки. Вона обожнювала вільне мислення і не могла не мислити, не розмірковувати, не думати. І, як філософ, вона бачила кричущі протиріччя християнства, бачила в ньому фальш — фальш, якої не могла терпіти все життя!

«Я покажу, на що спирається їхнє «добро» — на розрахунок отримати нагороду в майбутньому житті. От і все! От і весь секрет його ангельської доброти!»

Їй не вдавалося це довести, і вона сердилася на себе за свою невдачу, і вперто шукала можливості «дістати» його.

2

Якось на філософії після першої ж фрази Монаха Тетяна вибухнула в черговому нападі, звинувачуючи хлопця у феноменальному снобізмі й вузьколобості. Він озирнувся, і вона вперше схопила його очі, і — обпеклася… Обпеклася світлом його погляду.

Стільки було в ньому доброти і… ще чогось невимовного. І ні найменшого докору!..

Вона замовкла і в цей день його більше не зачіпала. Наче вперше вона звернула увагу на те, що Іван не просто мовчить, а що він після всього не зневажає її. І більше того (що саме більше, вона не могла з’ясувати, але було щось більше)… Це її спантеличило.

Звідки в нього міг з’явитися такий погляд? Якими ідеями чи міркуваннями він був спричинений?

Вона почала нишком приглядатися до нього.

«Нормальна людина… Усміхається, дивується — і навіть дуже природно… Розпитує, щось пояснює (до речі, йолопу Славкові — що йому можна пояснювати?). Якийсь він… живий, натуральний… Цікаво, звідки це може бути у церковника? Ні, це, звичайно, залежить від характеру. У нього просто така вдача. Недаремно всі кажуть, що в нього міцна нервова система. Але тим небезпечніше!»

Чому небезпечніше, вона не могла поки що сказати. Монах нікого не агітував, не розповсюджував їхню літературу, не ліз зі своїми проповідями… І не можна було не визнати, що скоріш не він чіпляється до людей, а до нього чіпляються із запитаннями, на які він, до речі, відповідав досить коротко. Були в нього і довгі бесіди з деякими людьми, але не більше, ніж у неї самої на філософські теми чи «за життя».

То чим же він був небезпечний?

«А! Напевно тим, що він такими своїми очима і всією поведінкою наче спростовує всі мої психологічні висновки і показує безпідставність моїх звинувачень. Але вони не безпідставні!! Я точно знаю, що в ньому є злість і заздрість — і весь букет «чеснот»»! Він такий самий, як і всі, як ті, кого вони осуджують і вважають найгіршими грішниками! Такий самий, просто приховує це! Як же витягнути на поверхню його темну сутність? Де той скальпель, яким можна було б препарувати цей екземпляр? Треба придумати щось нове, чого він не чекає…»

І тут у неї виникла геніальна ідея. Геніальна! І, як усе геніальне, — проста! Як це просто, буденно й феноменально принизливо: несподівано наступити йому на ногу — і все! Наступити своїм супермодерновим гострющим підбором — і тоді подивитися на його християнське всепрощення! Всепрощення, лагідність і доброту!..

Як це раніше не приходило їй у голову?! Один лише рух — і їй забезпечено прокльони й погрози кари небесної, або хоча б таке прозаїчне: «Дурна!..» — і це вже перша ластівка. А далі вже, як водиться, все піде, як по нотах; це наче будиночок із карт: потягнеш одну — посиплються всі інші.

Вона зловтішно посміхнулася і спокійно зайнялася своїми справами, чекаючи моменту. В неї було багато роботи, і в цей час її обсідали клопоти, але вона вміла вести справи паралельно і не забувала про «слушний момент».

Вона так само нещадно глузувала з Монаха, чіпляючись до його слів, її так само підтримували ті, хто володіє гострим словом і вбачає у цькуванні зайців собі розвагу; а він так само обходив усі конфліктні ситуації і після нападів поводив себе так, наче нічого не було.

Пройшло, мабуть, тижнів зо два. І раз вона побачила Монаха у натовпі — це був слушний момент! Вона протиснулася туди і, підійшовши до нього впритул, увіп’яла свій войовничий підбор у його майже беззахисну ногу.

Він трохи не скрикнув від болю, кров кинулася йому в лице. А вона обернулася до нього, щоб нічого не пропустити, і пронизувала його холодними презирливими очима, і цинічно посміхалася… Він миттєво схилив перед нею голову, наче поклонився, і, їй здалося, із самого його серця вирвалося майже пошепки: «Прости мені!»

Вона все ще стояла, але вже не посміхалася. Він підняв на неї теплі очі, сповнені сльозами від гострого болю, і ще раз промовив, навіть попросив: «Прости!.. »

Ніхто навколо не почув і не побачив цієї сцени.

Вона відійшла. Їй було соромно. Вона пошкодувала, що так зробила… Скільки разів так було в її житті: їй здавалося щось оригінальним і дотепним, аж до захвату, а коли вона здійснювала це, воно виявлялося навіть… не дуже розумним…
Тепер цей Монах не виходив у неї з голови.

Він якась дивна людина! Чому він так відреагував? Церковник не повинен був так відреагувати!

«Можливо, в ньому ще залишилося щось незвичайне… Може, я помилилася, і він не навмисно потрапив у полон церкви, а несвідомо. Може, дійсно він, як дитя, заплутався… І навіщо тоді його цькувати? Тоді його треба витягти звідти…

Стоп! А чому я зациклилася на тому, що церковник має бути обов’язково злим? Звідки в мене пішли ці думки?.. Схоже, я сама не знаю, чого хочу… Я починала з того, що вони — раби своєї релігії, що не мають почуття власної гідності… хіба цього мало? Я сама заплутала себе. До чого тут злість чи заздрість? Цей Монах поводить себе бездоганно, не в тому річ, — просто він ворог свободи, свідомий чи несвідомий — от що! Навіщо було смикатися з одної думки на іншу?
Тепер я нарешті знайшла правильний хід думок.

Але головне навіть не в тому, щоб довести якусь свою думку, якою б правильною вона мені не здавалася, головне — з’ясувати істину. Навіщо мені обманювати саму себе? І так уже мене занесло кудись не туди і я зробила щось зовсім непотрібне…

Треба розібратися: якщо він лукавий церковник — тоді вже безжалісно викрити його і розбити, розчавити (це я зможу!), а якщо дитя — то помогти йому зрозуміти самого себе, щоб він не пропав зовсім, і тут треба бути обережною (це я теж зможу!). Це цікаве психологічне завдання».

Згадуючи теплі очі Монаха із цим немислимим: «Прости мені!», вона більше схилялася до висновку, що він — дитя. Але це треба було перевірити.

Вона перестала глузувати з нього і шукала тепер приводу пояснити йому… елементарні речі, викрити страшну небезпеку, яка загрожувала йому цілковитою втратою індивідуальності. І скоро трапилася чудова нагода. Коли їхня група розташувалася в коридорі під дверима кабінету в очікуванні заліку, Монах зі старостою Андрієм зупинилися просто біля Тетяни.

— …І висловив досить своєрідні думки щодо постів, — продовжував розмову Андрій. — Але Церква критикує його. А як ти ставишся до його статей?

— Так само, як і Церква.

— Невже в тебе немає власної думки? — миттєво зачепилася Тетяна. Видно було, що Монах якийсь час вирішував, відповідати їй чи ні. Він пильно подивився на неї і впевнився, що вона чекає відповіді.

— Власна думка — то не велика цінність. Добра думка — цінність. А хіба можна придумати щось таке, чого б не було раніше? Мабуть, усі наші відкриття, уся філософія — це те, що колись уже було… І якщо уважно подивитися, то можна побачити, куди ведуть ті чи інші думки.

— Це правильно…

Тетяна мусила визнати слушність його міркувань, вона була чесною. Але їй не хотілося, щоб його слово залишилося останнім, щоб він не думав, що такий розумний. Тому вона зробила ще одну спробу викрити його:

— …Але для християн найбільшим добром є рабська покора. Ось що є вашим критерієм доброї чи злої думки, хіба не так? Смирення — перше християнське гасло і ваш ідеал.

— Це правда, — просто погодився Іван.

— І це добре??

— Смирення — це мир між людиною і Богом.

— Але… Але чому людина має бути рабом Божим? Чому не дитиною, а рабом?!

— Діти схожі на свого Батька, а ми не завжди схожі… Діти шанують доброго Отця, виконують Його заповіді. А я, на жаль, не виконую. Я мрію бути рабом Божим, а не рабом гріха, але досі у мене виходить більше служити гріху, ніж Богові. Я не можу назвати себе Божою дитиною.

— У чому твій гріх? У чому?? Хто примусив тебе вважати себе грішником?! Чому і перед ким ти мусиш принижуватися?!!

— Занадто багато питань, — доброзичливо усміхнувся Монах. — Обговоримо це якось іншим разом.
На цьому розмова скінчилася.

«Чому він завжди тікає в кущі, коли його притискають? Ні, він тікає тоді, коли вже треба не відповідати, а сперечатися. Це я давно помітила. А чому?

Може, тому, що в суперечках ніхто нікого не слухає, бо кожний доводить своє?.. Ну тоді він чинить розумно. Тоді він поважає власне слово і не хоче розкидатися ним. Це непогано… Це дуже непогано!

Він поважає своє слово, але чомусь вважає себе грішним. Який у цьому сенс? Він не дурний, невже він не бачить, що він безгрішніший за всіх навколо?.. А якщо він не може себе назвати дитиною Божою, то хто ж тоді може? Якийсь абсурд!.. І якщо він грішник, то хто тоді я в цій ієрархії наближення до Бога? За його логікою виходить, що я ще нижче, ніж раб… Якщо я безпросвітно грішу, тобто, як він сказав, служу гріху, то я — рабиня гріха. Я — рабиня?!»

І далі йшов якийсь темний і мішаний потік думок, неясних і майже підсвідомих, а може, таких, які вона не хотіла чи не могла поставити в себе перед очима. Щось тут було дуже тривожне…

Ці думки раптом отруїли її свободу і впевненість у собі.

Вона розуміла, що церква називає рабами гріха всіх, хто їй не підкоряється, але чомусь це не втішало її. Щось у словах Монаха і в його очах було таке, що її стурбувало. Щось тут було не так… Їй хотілося зрозуміти, в чому головна невідповідність між її та його світосприйняттям, у чому саме він найбільше помиляється. І хотілося зрозуміти, що саме в усьому цьому її найбільше бентежить.

«Він розумна людина, — думала вона. — Навіщо ж він сам обмежує свою свободу? Навіщо ходить до церкви разом із забобонними бабцями і клякає там, не маючи ні найменшої гордості?.. »

Усе єство її закипало від однієї тільки такої думки.

«Я занадто багато про це думаю, — вирішила вона. — Треба викинути його з голови. Треба якось при нагоді розпитати його, щоб розв’язати для себе це питання і закрити тему. А то це вже перестає бути грою, і я вже починаю бути залежною від цих нескінченних думок. Треба закінчувати з цим».

Одного разу вона впіймала Монаха у порожній аудиторії.

— О, Іване! — швидко зорієнтувалася вона, зачинивши за собою двері. Серце її билося як у левиці, що йде на здобич.

— Поможи мені з’ясувати дещо незрозуміле.

Вона підсіла до нього, безсоромно заглядаючи йому в лице.

— Скажи мені, будь ласка, як християнство ставиться до іновірців?

— Навіщо це тобі?

— Думаєш, не зрозумію?

— Думаю, не зрозумієш.

— Ов-ва!.. Сміливо! А чому ж ти так думаєш? Поясни, будь ласка. Чому я не зрозумію?

Він підняв на неї очі — океан тихого світла… «Так буває тільки навесні», — подумала вона.

— Тому що ти Бога хочеш пізнати розумом. А Бог пізнається тільки любов’ю.

— А, от як?.. Чого ж ти і твої улюблені монахи більше за всіх тікаєте від любові? Мовчиш?.. Щось ви, православні, не дуже шануєте день святого Валентина!

— Це не та любов.

— Не та? А що, любов буває різна?

— Любов буває справжня і несправжня.

— Ну?! Яка ж це справжня?

Монах поринув кудись углиб себе і звідти почав витягати живі й вагомі і теплі слова.

— …Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими, а любові не маю, то я — мідь, що дзвенить, або кимвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так, що й гори можу переставляти, а любові не маю, — то я ніщо. I якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені від того ніякої користі.

Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього надіється, все терпить.

Любов ніколи не минає, хоч пророцтва скінчаться, мови замовкнуть, знання зникне…
Він виринув назовні… і мовчав. Він весь тепер струменів тим тихим світлом, яке вона побачила в його очах…

— Це цитата з Біблії? Не люблю цитат… «Не шукає свого»? «Усе покриває»? «Все терпить»?.. Що ж це за любов?.. А що, не може бути справжньої любові між чоловіком і жінкою?

Треба, щоб так було. Взагалі між усіма людьми…

— А якщо це можливо, навіщо йти в монахи?

— У монахи не всі йдуть. Тільки ті, хто може.

— А навіщо?! …Ей, ти заснув?

— Не все можна так одразу ж пояснити. І не все потрібно пояснювати. Бо і це легше пізнати не розумом, а любов’ю.

«Навряд чи це лукавство, — подумала вона. — Ні, він не викручується. Це сказано так, наче він це пережив… Але з такими його формулюваннями й напівнатяками я нічого не дізнаюся. Треба закидати його конкретними й дуже ясними питаннями, яких у мене є безліч, і почути конкретні й зрозумілі відповіді. І закрити тему!»

— Ну добре, поки що залишимо це. Але шлюби у вас все ж таки не заборонено?

— Не заборонено.

— А якщо дівчина була із кимсь до шлюбу — це гріх?

— Гріх.

— Це блуд?

— Так, це блуд.

— Ну чому? От яке діло Богові до того, зі скількома я спала? Поясни мені!

Він помовчав якусь мить, наче знов пірнаючи у глибину.

— У блуді немає і не може бути любові, тому це гріх. А гріх вбиває душу, вона стає нездатною до вічного життя. Бог не хоче, щоб ми вмерли. От і все.

— Чому ж Господь не зробив людину такою, щоб вона не грішила?

«Ну все — засипала його, — подумала вона. — Це камінь спотикання». Але ні! Він нітрохи не збентежився. Він взагалі відповідав так, наче живе словами і дістає їх вже готовими зі своєї глибини. Він відповідав просто і поволі, і навіть з якимось натхненням.

— Тому, що Господь поважає людину… як Свою наречену. Він хоче, щоб це було свято співтворчості, нескінченне свято зростання в любові, щоб людина була подібною до Нього, а не до комп’ютера. Якщо людина приймає Божу любов, то вони йдуть разом, і Бог зводить людину на божественну висоту.

— А якщо не приймає цієї любові?

— Якщо людина не приймає любові, то вона перестає бути людиною. Уся різниця між людьми в тому, наскільки хто відкриває себе для небесної любові… А Божа любов для нас відкрита повсякчас.

— Але ж буває любов не взаємна!

— Це не та любов!

Тетяну підкорила його впевненість, навіть твердість. Так могла сказати тільки людина, яка знає, про що говорить. Але ж тут — безліч протиріч!..

— Ви вважаєте, що самогубство — це теж тяжкий гріх.

— Так.

— А хіба монахи не самогубці? Хіба вони не вбивають своє тіло й не вкорочують собі життя?

— Монахи не вбивають своє тіло. Вони вбивають лише гріх, а це непросто. Це вимагає багато труда.

— Цікаво… Цікаво… От вони сидять у печерах, не їдять, не п’ють, сплять на голій землі, не мають жінок… А тільки плачуть і моляться. І таке знущання угодне Богові? І це є святом співтворчості?

— Коли монах зрікається цього світу і віддає всього себе Богові, Бог відкриває для нього інший світ, перед яким цей — нічого не вартий. Ніхто не став би міняти краще на гірше. Монахи обирають краще.

— А може, це лише уява? Наркомани теж бачать інший світ… Такий красивий-красивий…

— Якби це було так, то ніхто б не йшов у монахи, а всі були б наркоманами, — промовив Іван, на мить звівши напрочуд серйозні й лагідні ясні очі. — Наркотики відомі з давніх-давен, але чомусь монахи обирають тяжкий багаторічний труд замість одного уколу… Наркотики дають людині тимчасову насолоду, вона проходить, як і будь-яка інша тілесна насолода, і зі смертю людини зникає. А християни шукають і знаходять таку насолоду, таке світло, яке не зникає ні в цьому житті, ні в майбутньому.

— Це можна перевірити?

— Можна.

— Як? Адже з того світу ще ніхто не вертався.

— Це можна перевірити, Таню. Коли душа побачить це світло, коли відчує різницю між тим, що минає, і тим, що не минає, — вона вже не сумнівається в тому, що є вічне життя і що все, що їй обіцяв Бог, — правда.

— Можливо…

Їй потрібна була пауза. Ні, вона не вичерпалася, а просто це було зовсім не те, на що вона розраховувала… І цього стало раптом забагато. Вона навіть струснула своїм розкішним волоссям, щоб скинути з себе хоч частину вантажу, який він на неї поклав.

Ну що ж, його відповіді були не такими вже… безглуздими. Вона була в цілому задоволена їхньою бесідою.

— Добре, тоді останнє запитання: все ж таки, як християни ставляться до іновірців?

— Християнам треба думати про те, як виконувати заповіді Христові, а не про те, як вони ставляться до іновірців. Бо якщо ми будемо добре виконувати заповіді Божі, то всі іновірці стануть християнами.

— Браво! Виходить усі люди повинні стати християнами?

— Так. Душа людини, як слушно сказано, за природою християнка.

— А що, всі інші — не спасуться?

Ніхто, крім Бога, не знає, хто спасеться. А кого Він спасе, того вже ніхто не засудить.

«От хитрий єзуїт! Вужака!»

— Ну добре. На сьогодні досить. Дякую. Бувай здоровий.

Чи з’ясувала вона тепер те, що хотіла? Нітрохи! Поки велася розмова, їй здавалося все зрозумілим і не було протиріч. Та тільки вона відійшла, слова Монаха вистрибнули зовсім з іншого боку і ще дужче збентежили її.

Вони звинувачували її тепер уже в тому, що вона не має любові! Бо якщо вона не розуміла ні Бога, ні монахів, якщо не вважала за гріх свій блуд, виходило, що в неї не було того органу, яким це все пізнається. Чудово! Спочатку її звинуватили в рабстві, а тепер — у відсутності любові! І при тому запевнили, що є інший світ з нетлінною красою (і не хтозна-де, а вже тут!), заради якого не страшно перетерпіти будь-які труди і страждання… Яка мила ідеологія!

Тетяна сміялася з цих нісенітних думок, а вони дивилися на неї океаном Іванових очей — і зупиняли її сміх…

Вони поверталися до неї і засуджували без її на те згоди. Вони десь у її душі пустили своє коріння і весь час подавали ознаки своєї присутності.

Вона намагалася відв’язатися від них, відкинути — але даремно! Вони бриніли в ній, затьмарюючи всю її безтурботну радість.

Вона викидала їх з голови, поринаючи у вир творчості, у цікаві справи, спілкування, зустрічі, гулянки — однак скрізь її переслідували уривки церковних фраз і, найгірше, якогось незрозумілого, прихованого за ними підтексту…

Монах встав на її шляху. Вона не могла його позбутися. Кожного разу, як вона «переступала межу», його образ з’являвся перед її очима і заважав.

«Чому, чому я не можу викинути його? Він мені потрібний? Я не хочу його знати! Я маю право сама вирішувати, як мені жити! Ніхто не має права володіти моїми думками! Я вільна людина, я не хочу про нього думати!»

Вона тепер уже не замислювалася над тим, як врятувати суспільство від небезпечного впливу церковника, ні про те, як помогти бідній дитині вирватися з пазурів церкви, — ні, вона думала лише про те, щоб їй самій позбутися незрозумілих і обтяжливих пут, якими зв’язав її підступний Монах.

На парах вона намагалася навіть не дивитися в його бік, щоб викреслити його зі свого життя і заповнити серце іншими, набагато цікавішими особами та ідеями, але нестерпний образ виринав несподівано звідкись із глибини і заступав їй світ.

Вона була в розпачі.

«Чому мої думки не слухаються мене? Ні, я таки позбавлюся цього впливу, я ніколи не піддавалася гіпнозу! Я сама собі — бог! Яка сила може бути потужнішою за мою волю?!»

3

Однак невідома сила виявилася, врешті-решт, потужнішою. І після геройської боротьби Тетяна мусила все ж таки визнати свою тимчасову поразку.

Їй нестерпно було усвідомлювати, що вона підкорилася, що не змогла звільнити сама себе від чиїхось міркувань, та ще й церковних! І ще страшніше — що звільнитися від них навіть не в її владі! Невже ця ідеологія сильніша за неї, за її волю, за її свободу?..

Це були такі страшні думки, що вона намагалася сховатися від них, заплющивши очі, мов страус — головою в пісок.

Однак, нічого не лишалося, як тільки змиритися зі своїм становищем і шукати інших методів подолання цієї дивної, несподіваної проблеми.

«Мені треба не чавити в собі ці міркування, не відволікатися від них, а навпаки, розкрутити Монаха до кінця, — вирішила вона, — докопатися до дна. Я не можу заспокоїтися, тому що залишилося щось нез’ясоване. Це як задача: поки не розв’яжеш її до кінця — не вгамуєшся».

Вхопивши якось після пар зручну хвилину, вона почала «розкручувати» його:

 — Іване, хто такий дяк?

 — Дяк, або читець, — це той, хто читає в церкві молитви і певні біблійні тексти.

Тетяна скривилася. Так вона й думала, що це щось таке.

 — Ти читаєш у церкві ці тексти?

 — Ні.

 — Як — ні? А хтось мені казав, що ти служиш у церкві…

Монах зібрався обійти її, але вона втримала його.

 — Як ти поспішаєш!.. Так ти нічого в церкві не робиш?

 — Я співаю в хорі.

 — Ти вмієш співати?

 — Та ні, не вмію. Але співаю.

Тетяна ще дужче скривилася. Вона згадала, як була на вінчанні у своєї подруги в невеличкій церкві і як нестерпно там фальшивив хор. І вона яскраво уявила собі Монаха у тому хорі. Він дуже програв. І це було чудово! Треба було вести розмову в такому ж напрямку. Згадати, наприклад, християнську «безкорисливість».

 — Скажи мені, навіщо ти робиш добро? Задля якої мети?

 — Я?.. Ні, ти помилилася. Добро робить тільки Бог. А Він може робити добро і через грішників, таких, як ми з тобою, якщо ми не дуже пручаємося Йому.

Це була новина.

— Значить, ти не розраховуєш на нагороду? Він навіть здивувався.

— За що? За мої гріхи?.. Ні, я сподіваюся лише на милість Божу.

— А що, крім гріхів, у тебе нічого нема? Нічого-нічого хорошого?

— Тільки те, що дає Господь. Але ж це — не моє.

— Слухай, чому ти постійно принижуєш себе? Навіщо тобі це треба?

— Хіба я принижую?.. — він знову здивувався. — Мені здається, навпаки…

— Ти знущаєшся? Нащо ти лукавиш!? Ти принижуєш себе штучно. Що, і всім людям, по-твоєму чи за твоєю релігією, треба принижувати себе і вважати нікчемами?

Він замислився на мить і коротко відповів:

— Я не знаю про інших… Я сам не такий, як треба.

— Ну, це дійсно, ти не такий, як треба! — охоче погодилася вона і без найменшої паузи атакувала його знов: — А за що ти просив у мене тоді прощення?

— Про всяк випадок, — знайшовся на відповідь Монах і знову спробував утекти, але вона не пустила його.

«Хай і він постраждає! Чому я одна маю терпіти, а йому як з гуски вода!?»

— Ні, ти, будь ласка, не тікай… «Про всяк випадок»… Про який це? Це щоб, борони Боже, не впасти у якийсь гріх?

— Може й так.

Він уперто закінчував розмову.

— Який ти… стриманий. А що, не можна бути нестриманим? Скажи мені, чому християнин повинен себе обов’язково обмежувати? Чому не можна користуватися усіма радостями світу, які теж, до речі, дав людям Бог?

— Чому, можна. Є правило: вживай, але не зловживай.

— Так у вас усе — зловживання! Як подумаєш, як ви живете, то й жити не захочеться! І в тому обмежуй себе, і в цьому… Навіщо ці рамки — в усьому, на кожному кроці!?

Він мовчав. Вона чекала відповіді. Він глянув на неї — вона терпляче чекала відповіді…

Тоді він уже заговорив:

— Мабуть, коли хочеш одужати, то це не дуже важко — обмежувати себе. Так і душа людини, щоб одужати, потребує певної «дієти».

— А буває так, що людина їсть усе підряд — і все одно здорова.

— У духовному житті так не буває.

«Ти такий досвідчений в духовному житті», — хотіла зіронізувати вона, але стрималася. Монах продовжував:

— Не буває — тому що всі люди грішні. Всі хворі, і всі потребують обмеження й лікування. І Бог дає нам таке лікування. Бог забороняє гріх, але тільки тому, що гріх убиває людину, позбавляє її життя — і теперішнього, і вічного.

— А яке є це ваше теперішнє і вічне життя? Таке, як проповідує церква — життя у стаді? — її очі зблиснули гнівним вогнем. — І дійсно, ви дуже схожі на стадо — сіре, одноманітне, безлике стадо. І безглузде, бо готове виконати будь-яку волю пастиря!

— Ти, певно, бачила це «стадо» дуже здаля. І чи бачила його? Я бачу якусь частинку цього «стада» зсередини, у церкві. І не можу сказати, щоб ці люди були сірими та безликими. А скільки є видатних людей, які щиро служили Богові й Церкві; хіба можна відкинути те, що найкращі взірці творчості — і в музиці, і в малярстві, і у філософії, і в інших галузях, навіть у науці,— були створені переважно християнами? Хіба творцями цих численних шедеврів не були особистості? Церква, навпаки, допомагає людині звільнитися від чужорідних для неї нашарувань і відкрити в собі свою неповторну індивідуальність.

— Ти мене заплутав. Ви поважаєте індивідуальність? А в чому, по-вашому, різниця між егоїзмом та індивідуальністю, точніше, збереженням і розвитком своєї індивідуальності?

— Егоїзм — це гріх. Це коли людина вважає саму себе законодавцем і богом. І внаслідок цього втрачає і себе, і Бога. А індивідуальність — це, навпаки, відновлення в собі Божого образу і нескінченне Його розкриття в собі. Тоді людина знаходить себе, вона стає сама собою: несхожою на всіх, унікальною, невичерпною. Це шлях нескінченного збагачення.

Тетянина думка миттєво метнулася в нападі. Як це було їй легко!

— Скажи, те, що ти ходиш в одній і тій самій сорочці, — це є якимось вашим принципом, чи це твоє власне збагачення та оригінальність?

— Мабуть, це не оригінально, — подумавши, тихо промовив він. — Було багато добрих людей, які ходили в одному й тому самому одязі. Можливо, це просто мій вибір: мені хотілося наслідувати цих людей, і в зовнішніх проявах також…

Тетяну здивувала щирість його визнання. Щось тут було зворушливо тепле, і вона вирішила більше не чіплятися до його «вибору». Але її здолала психологічна допитливість, і вона не втрималася:

— А тобі не соромно скрізь так ходити?

— Ні, — просто сказав Іван. — А чому тебе це дивує? Тобі, навпаки, має таке подобатися.

— Мені?! Чого ти так подумав?

— Ти ж любиш усе перекірливе…

— Я люблю, коли я сама так захочу! «Теж мені, психолог», — не сказала вона.

— Так і я ж сам так захотів! — засміявся очима Іван.

— Гм… Дійсно, — не могла не погодитися вона. — Але я, однак, роблю це не так, як ти. Мені було б на твоєму місці соромно.

— Соромно, щоб на тебе дивилися, як на злидарку й бідолаху, а ще гірше, як на клоуна?

— О, саме так!

— Але ж це залежність від чужих поглядів…

Його очі ледь усміхалися. І Тетяна зрозуміла, що він викрив її, викрив, як малу дівчинку, викрив те заховане, що вона боялася показати й самій собі. Їй це дуже не сподобалося. «Треба бути уважнішою з ним. Він зовсім не такий простий… Єзуїт хитрющий!»

— А-а, от як ти вмієш нападати!.. Не знаю, може ти і правий, а може й ні. То що, тобі взагалі не буває соромно?

— Мені має бути соромно, коли я грішу. Сором є тільки у гріху. Де немає гріха — не повинно бути й сорому.

Їй захотілося задати йому якесь страшенно безсоромне запитання, щоб побачити, як він знітиться і спалахне рум’янцем (це в нього гарно виходило), — і таке запитання вже було в неї на вустах. Але вона глянула на нього — і зупинилася…

Він стояв, опустивши очі, дихаючи миром. Неземним миром і неземною красою. Ця врода вдарила її в саме серце. Вона чомусь не помічала раніше, що він… такий…

«Такий чистий лик… З чим його порівняти? З криничною водою? Зі снігом у горах?.. »

Чомусь прийшла на пам’ять ікона — проста ікона юнака, що вона бачила колись давно в музеї і що вразила її тоді своєю довершеністю і невимовним спокоєм, хоч то був якийсь мученик…

«Навіщо я хотіла зганьбити таку чистоту? Чи мало я соромила його раніше? Чи мало соромили його інші? Ця надлюдська безтілесна краса однак залишилася б недоторкано чистою… Він правий: сором є лише у гріху».

Вона згадала, як відійшла від Монаха посоромленою після того, як проштрикнула йому ногу своїм підбором… Дійсно, дійсно він правий!..

«Чому я постійно хочу його зганьбити чи знайти в ньому щось погане? Навіщо мені це потрібно? Що я роблю? Чи я й справді, наче рабиня, безвідмовно виконую волю гріха?..

Я так і жила все життя, не розуміючи що і навіщо роблю… Ця безперервна кручія галасу, бруду й непотребу, запеклості і пристрасної любові, яка охолоджувалася за хвилину й оберталася на огиду… Гулянки, де напивалися до забуття, несамовиті оргії, сором, істерики, непотрібні злети і нескінченні падіння… Що в моєму житті було справжнім? Що було дійсно необхідним, неминущим, вічним?.. Якщо й з’являлося щось чисте, воно було розчавлене, спаплюжене, знищене…»

І так багато пригадалося того темного й важкого, що їй стало сумно до сліз. Вона відвернулася від Івана і трохи не плакала…

А він стояв і чекав, поки вона все це передумає. І чомусь уже не тікав.

Вона бачила — вона вже давно це бачила, але тільки зараз усвідомила остаточно, — що він не лицемір і не обділений. Він просто чиста дитина (яку зовсім не треба було рятувати). Маленький Принц зі сторінок Екзюпері… У нього був зовсім інший світ… і це був світ Церкви. Тепер вона точно зрозуміла, що він — дитина своєї Церкви.

Вони з Іваном були ровесники (або майже ровесники, здається, він був на рік старший), вони вийшли разом, але пішли різними шляхами. І тепер він світиться чистотою, а вона…

«А чому те, що я роблю, — гріх? Хто придумав гріх? І що таке гріх?»

— Що таке гріх? — глухо спитала вона, ледь повертаючись до нього. — Чуєш, що таке гріх?

— Порушення Божої волі.

— Чому я повинна виконувати Його волю? А своєї волі я не маю права мати? — їй було так сумно, наче вона вмирала.

Монахові очі відкрилися, і він на мить осяяв її таким лагідним світлом, що їй стало трохи спокійніше і легше (чому її так розрадив цей погляд?).

— А воля Божа і твоя — однакові. Хіба ти бажаєш собі зла? Хіба ти бажаєш не вічного життя, повноцінного, багатого усіма радостями? Хіба ти бажаєш собі вічного вмирання і вічної муки? Ваші волі однакові. Просто іноді гріх і пристрасті примушують тебе робити щось таке, що тобі здається добрим і втішним, а насправді воно є поганим і непотрібним тобі й твоїй душі. І воно дає тобі зовсім не те, на що ти сподівалася.

Він прочитав її! Звідки він це знає?! Монах продовжував:

— І в цьому ваші волі розходяться. А Бог не хоче, щоб тобі було погано ні зараз, ні у вічності. Він не примушує тебе чинити Свою волю, Він лише показує тобі, що немає ніякого справжнього добра і щастя, яке б не було Його волею про тебе і про всіх людей.

Вони стояли в порожньому коридорі самі, наче двоє у цілому всесвіті, і тихий голос Монаха звучав, як пророцтво згори. Вона не могла і не хотіла цього не почути.

— Можливо… Я так ніколи не думала…

Вона ніколи не могла б уявити, що Бог хоче того ж, чого і вона, — насправді…

— А як же розрізнити волю Божу і волю не Божу?

Його очі стали глибоко темними, просто бездонними.

Він думав, як пояснити їй, що волю Божу шукають усе життя, вслуховуючись і вдумуючись у Слово Боже, шукають ненаситно, і чим більше пізнають, тим більше прагнуть пізнати; шукають болісно, на вузькому тернистому шляху, ним ідуть усе глибше, роздираючи у кров тіло і знаходячи такі скарби, яких не вартий цілий світ…

— Та ти й сама багато чого знаєш із волі Божої. Ти сама знаєш, що добре, а що погане, але не виконуєш. І це не тільки ти, це більшість, і я — в першу чергу. А поки ми не виконали того, що знаємо, хто нас переведе у другий клас? Хто нам пояснить щось досконаліше й складніше, якщо ми не впоралися з простим?

Після цієї розмови Тетяна просто мовчки відійшла від нього. Занадто багато всього відбулося за цей короткий час. І знову всі її розрахунки не здійснилися. Монах казав їй зовсім не те, що повинен був казати… Його слова, і очі, і образ ще більше стурбували її…

Її душу наповнювали дивні почуття. Їй було сумно і добре одночасно. Їй хотілося помовчати й подумати, але останнє не виходило. Думки не склеювалися і залишалися тільки непоясненні почуття. Щось дуже важливе і справжнє, до чого вона доторкнулася. Але за якийсь час усе те розвіювалося. І вона могла б вважати себе вільною, аби ті несклеєні думки знов не виринали з її підсвідомості у найнепотрібніший момент. За нею ганявся то «сором у гріху», то її «залежність від чужих поглядів», то невиконана заповідь і втрачена егоїстом індивідуальність…

Згори (з її улюбленого неба) лунали дивні слова, що втішали, насичували, підіймали її дух, слова такої невимірної суті, що не вміщалися в розум і вривалися в серце — але хто це пророкував!? Монах, який співав у фальшивому хорі, а потім бився головою об підлогу, який не написав жодного вірша і навіть молитви читав по книжці з чиїхось слів, і рабськи кланявся перед бундючними архиєреями й ловив кожне їхнє слово…

«О, це нестерпно! Куди він мене веде?!»

І знову її душу скаламучували протиріччя і гнів на християн. І знову її спопеляла воїнська рішучість і бажання попри все докопатися до дна і віднайти так глибоко заховану істину.

І вона була готова до нової дуелі — і сподівалася на перемогу!

— Ти все правильно говориш, Іване, все красиво й логічно, але що за цим стоїть?! Ваші нескінченні земні поклони, ваші нескінченні повторювання: «Господи, помилуй»?! Для чогось Бог назвав же вас стадом?!

— Бог назвав нас Своєю єдиною нареченою. Він називає нас і воїнами Христовими, і гілками на виноградній лозі, і сонцями, що засяють у майбутньому житті, і Своїми друзями, братами і дітьми — багато ще як називає. Не можна це розуміти відірваним від контексту… Ти почитай Євангеліє і побачиш, що в цих назвах немає нічого поганого.

— Я вже читала. І нічого хорошого там не бачила.

— Почитай іще раз.

— Я не можу читати десять разів одне й те саме! Я не хочу стати папугою! Іван замовк, і вона змушена була змінити інтонацію. «Ще спробуй йому догодити, щоб він удостоїв тебе своєю бесідою».

— Я не хочу, щоб Бог обмежував мою свободу, — сказала вона вже зовсім іншим тоном.

— Не Бог, а ти сама обмежуєш себе. Свобода є тільки у Бога, тільки з Богом, бо Він — нескінченність у добрі й світлі. А зло і гріх не мають навіть власної сутності. Вони є лише недостачею добра і світла. Як ти можеш мати свободу у гріху? Це тільки видимість волі, а насправді — рабство, служіння злу.

— А що по-твоєму не рабство? Ходити, як баран, до церкви? До речі, ти знаєш, що є люди, які збожеволіли від Біблії і від церкви? Скажи, як могло це статися? Ви ж самі стверджуєте, що добре дерево приносить і плоди добрі — чого ж тоді тим людям читання Біблії й церква лише зашкодили?

— Божеволіють не від Біблії і не від церкви, — м’яко й сердечно заперечив Іван, — а тільки від гордині. Бога не треба поспішати тлумачити. Треба вірити Йому, як дитина, і тоді Він поступово навчить нас усьому, як Своїх дітей…

Чомусь біля нього ставало іноді так тихо… Незвичайно тихо… І їй здавалося тоді, що вона могла б відкрити йому найглибше, найпотаємніше, те, що не сказала б нікому… Але вона ніколи й нізащо не стала б сповідатися перед ним! І, звісно, вона не збиралася дослухатися до його тиші!

— Ну чим, чим, я не розумію, ті, хто ходить у церкву, кращі за тих, хто не ходить і не знає церкви?

— Нічим не кращі. Просто якщо людина любить Бога і не може жити без Нього, то Він приходить до неї і дає їй справжнє життя і велику радість; а якщо людина живе без Бога, то вона блукає поза дорогою, блукає у великій небезпеці, тому що тільки Бог є Дорогою до Життя. Він є Путь, Істина і Життя. І Він кличе всіх на цю путь, але від нас залежить, піти по ній, чи не піти.

— Можна не читати Євангеліє і не ходити до церкви — і мати Бога в душі! Моя мама ніколи не ходила до церкви, але в неї Бог у душі є, і у багатьох людей, між іншим, теж; вони на підсвідомому рівні живуть з Богом, і їм не потрібне ні Євангеліє, ні ваші молитви, ні церква!

— Ти знаєш, Бог є у кожного в душі… тільки нас самих там немає. Ми все зовні… Коли б ми повернулися до Бога, до себе в душу, коли б відбулася ця найголовніша для нас зустріч — нас би нездоланно потягнуло у церкву, ми б не могли начитатися Словом Божим, ми б день і ніч намагалися пізнати, як нам спастися і бути з Богом — не на підсвідомому, а на свідомому рівні, — бо те, що ми побачили б у себе в душі… змінило б усе наше життя. І, напевно, мірою наближення людини до Бога є її внутрішнє прагнення до церкви. І пошана до церкви. Тому що тільки Церква — Єдина, Свята, Соборна, Апостольська Церква — може дати людині повноту зустрічі з Богом, а значить, і повноту свободи, і повноту любові…

— Ну про що ти говориш, Іване! — вибухнула гнівом Тетяна. — Яка у церкві свобода і яка любов! Скільки є в церкві поганючих людей: злих, непорядних, лицемірних, гірших за безбожників, набагато гірших!!

— А ти не дивися на «поганючих», — лагідно втихомирював її Іван, — а то можна помилитися. Біля Ісуса Христа теж було багато грішників — фарисеї побачили це, і помилилися, і так нічого й не зрозуміли. А ти дивись у Церкві не на грішників, а на Христа і на безліч Його святих.

— Так у цій церкві вже не залишилося й місця ні Христу, ні святим — там сама політика: брудна, агресивна! Та й раніше була політика; не даремно вас протестанти сварять, що в вашій церкві закони пише не Бог, а імператори й патріархи, змагаючись у владолюбстві й марнославстві! Ти чомусь свідомо заплющуєш очі на те, скільки в церкві брехні й несправедливості, скільки лицемірства й безбожності — так, найстрашнішої безбожності! Скільки зла творила церква в усі часи! Скільки злочинів, насильства, підступності, зрадливості! У цій церкві продано вже все, що тільки можна було продати: і молитву, і прощення гріхів, і честь, і совість! Ваню, я не для того це кажу, щоб образити тебе, але ж треба дивитися правді у вічі! Ну ти хоч трохи знаєш церковну історію?..

— Мабуть, справа не в церковній історії… — він зупинився, чекаючи, поки вона заспокоїться, і тільки тоді продовжував: — Церква — це не організація, це… найсвятіша Істота на землі, народжена Самим Богом, це — живий Божий храм, збудований Богом з найкоштовнішого каміння — святих і праведників, з’єднаних одним Божественним Духом; храм, де земні й небесні живуть одним життям і де найвищим і вічним Патріархом є Сам Господь Ісус Христос… І саме це є головним у Церкві, а не те, що вирує навколо неї і в ній, бо то все шторми, не здатні зачепити її глибин. Оцей святий невидимий стрижень — від землі до неба — він є незмінний і нездоланний, як Сам Господь; і всі сили пекла не здатні подолати Церкву, як каже Слово Боже. Вона є Ноєв ковчег, який рятує людей від смерті у потопі гріха, омани, хибних мудрувань і богозабуття; вона має силу, Богом дану їй силу рятувати людину від самознищення… Вчення Церкви — це вчення не можновладців, не філософів, не «політиків» Церкви, а всіх цих тисяч і тисяч святих, які промовляють одним Духом, тому це вчення істинне, це єдине істинне вчення! І все, що говорять у церковних колах чи будь-де на церковні теми, можна і треба перевіряти на істинність саме цим Божественним Церковним вченням. Ти згадай, якщо ти гарно знаєш церковну історію, скільки святих постраждало у боротьбі проти нечестивих імператорів та ієрархів, як безстрашно викривали сильних світу цього, їхнє лукавство та беззаконня — але ніхто зі святих ніколи не звинуватив Церкву, і не відмовився від неї, і не сказав, що вона вже не свята! Хто відмовляється від Церкви, той відмовляється від Бога, тому що Бога не можна пізнати без Церкви. Хто не любить Церкву, той не може любити Бога. Істинно сказано: «Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець»…

Вона сперечалася з ним — він замовкав. Вона сердилася на нього, сварила його, однак чомусь… ні, не вірила! Звичайно ж не вірила! Просто «розширювала свою свідомість», розв’язувала задачу, яка чимдалі — була все цікавішою… і нерозв’язнішою.

Вона випробовувала його нещадно, з різних боків, з усією невичерпністю своєї фантазії, в усьому діапазоні своєї ерудиції — але їй не вдавалося взяти гору над ним!

Він був такий сильний, що здавалося, на плечі йому можна навалити будь-який тягар — і він понесе. Така сила не могла не захоплювати її, не викликати подиву й поваги. Ця врівноважена тихість була потужнішою за весь її бойовий арсенал, за всі напади, підкопи, шквали й землетруси…

Звідки в нього така сила?..

4

Монахові було важко стрибати за Тетяною з думки на думку, усього торкаючись похапцем. Важко, бо його долали сумніви, наскільки це взагалі потрібно. І що дасть цій дівчині сумбурна розмова, де про святе сказано стільки слів… Але не він планував ці бесіди…

І кожного разу, простуючи за її примхливою думкою, він сподівався, що вона все ж таки знайде для себе щось потрібне. Він не знав, що для неї є найважливішим, — може, якесь просте щире слово… Можливо, просто щось добре (чого він так їй бажав!) дасть їй нарешті спокій, якого вона так палко дошукувалася…

Він не покладався на свої слова. Спілкуючись із нею, він молився, благаючи Бога напоумити його і її, і щоб Господь дав їй спокій. Він молився також до преподобних Марії Єгипетської, Мойсея Угріна та Віталія Монаха, які краще могли зрозуміти цю дівчину, і дуже розраховував на їхню допомогу.

А сам намагався лише не втрачати молитви й любові. І за це також молився — щоб Господь його зміцнив у любові. І він вірив, що Господь молитвами святих помилує її і приведе до Себе.

Іноді, правда, йому було з нею скрутно… Дуже скрутно…

А вона атакувала його питаннями, і це було не найгірше, чим вона його атакувала. Якийсь час вона навіть приваблювала його, використовуючи свою з досвіду безвідмовну зброю поглядів, інтонацій, рухів… Вона й сама не розуміла, навіщо їй це потрібно (лише все частіше із жахом усвідомлювала, що й справді робить… не завжди те, що сама хоче, виконує наче не свою, а чиюсь чужу і злу волю та слухається чиїхось лукавих і жорстоких порад — це гнітило її, але вона, мов невільниця, не мала сил зупинитися). І що б вона робила зі спокушеним Монахом? На що б він тоді годився? Чи мало їй було з іншими клопоту та проблем? Добре, що він не знадився!

Це випробування тривало недовго. Одного разу Монах беззахисно глянув на неї і промовив:

— Ти хочеш убити мене?

І продовжував, але не словами, а самими очима: «Я прошу тебе, не роби цього».

Це було сказано з такою довірою, яку вона не могла зрадити. І вона із соромом (але і з полегшенням) припинила його спокушати. І миттєво, без передиху, переключилася на іншу хвилю.

Але з якого б боку вона не «вивчала» його, він залишався непохитним у своїй лагідності й чистоті. Вона бачила його зніяковілого і збентеженого, розгубленого й рішучого, тихого й натхненного, радісного й засмученого, але в усіх проявах він не втрачав свого світла, і він не дорікав їй, не осуджував і не відштовхував її — що б вона не робила, що б не казала йому. І промовляв до неї незмінно просто й тепло, і з такою довірою, яка ятрила їй душу.

Як на цю довіру можна було не відгукнутися взаємністю? Але як можна було відгукнутися, якщо довіра прив’язувала до нього гірше за всі ланцюги, і він почав уже ставати для неї незамінним другом…

І знову вона перетворювала їхнє спілкування на баталії, і знову він без єдиного докору вгамовував її і заспокоював.

І вона відчувала — щось у її житті руйнується, вона перестає розуміти саму себе і все навколо. Вона страждала, але її ще дужче тягнуло до нього, бо в ньому вона знаходила спокій. І поруч із ним утішалася. Чому??

Чому ця недосяжна й незрозуміла «ікона» могла заспокоїти її буремну душу? Невже Тетяна — Королева й зірка на висоті своєї слави — потребувала милості й допомоги закінченого церковника?..

Коли він до неї промовляв, їй здавалося, що вона спирається на чиюсь надійну руку. Чи була це рука Івана, чи чиясь інша, чи це була лише якась дуже важлива думка, але в її житті з’явилося щось, за що можна було ухопитися — і не впасти.

Їй підсвідомо хотілося не випустити цю живу й надійну руку. І тепер їй уже заважали ті справи, зустрічі й розваги, які колись були для неї цікавими і навіть необхідними. Поринаючи у «вир життя», вона втрачала свою знайдену точку опори і мусила через це повертатися й уникати бурхливих проявів, таких звичних для неї.

Вона трохи не плакала від цієї несумісності. Вона боялася, що так і зовсім зробиться монахинею. Нічого жахливішого за це вона не могла собі уявити.

Однак Іван своїми словами і всім своїм образом просто причарував її.

Усе, що вона знала раніше, було несхожим на його просте й вагоме слово, на тихе мовчання його очей, через які для неї відкривався неосяжний світ.

Її вражали ці очі. В них завжди був простір, чи то бриніла прозорістю березнева блакить, чи то світилася стигла золота осінь, чи плескався безкрайній насичено темний океан. Але не встигала вона вхопити солоний подих його могутніх хвиль, як господар ховав його за повіками й довгими віями.

Це було прикро і незрозуміло. Якщо в його очах таке багатство, то чому він приховує його? Дивно. Навіщо ховати цей скарб?! Усі нормальні люди намагаються виявити те краще, що в них є, і приховати все непривабливе, а він — навпаки. Ну чому в таких прекрасних очей такий нерозумний господар!?

Хоча, напевно, вони світяться зсередини. То який же тоді той внутрішній світ, що пробивається крізь очі надземними картинами!? От аби безперешкодно зайти туди й роздивитися!..

Щось до болю знайоме було в його очах і одночасно невідоме. Чи так буває? Якась незнана доти й очікувана все життя краса. Що це?

Одного разу вона між іншим спитала його:

— Іване, я тебе наче зустрічала вже колись. Може, в попередньому житті?

— Ні.

— Чому ж так категорично?

— Бо є тільки одне життя.

— Одне? Ти мене здивував! Ти не віриш у переселення душ? Чому?

— Бо я вірю в Єдиного Бога і Господа — Ісуса Христа.

— Дуже змістовна відповідь… А що, ця віра скасовує закони карми й перевтілення?.. Чому ти знов мовчиш?

— Господь є істина, і Він сказав — через Євангеліє і через усіх святих — що перевтілення немає. Є тільки одне життя і є милість Божа, котра і неможливе робить можливим. А карма — це вигаданий, не Божий, а дуже людський закон, там немає любові.

— Це не відповідь, Ваню. Це бездоказово. Хоча в тебе багато такого… Вона вже перестала пручатися його не завжди лінійній логіці. Вона намагалася тепер більше слухати, і розпитувала для того, щоб глибше зрозуміти його.

— Слухай, я чула, що Ісус Христос тільки частину Своїх знань передав для загального вжитку, а було в Нього ще й таємне вчення, яке Він проповідував для обраних.

Іван запалав ізсередини. Він низько схилив голову, щоб стримати своє полум’я. Тетяна бачила це не вперше. Вона не переставала дивуватися його ставленню до Бога — ставленню, як до живої, найближчої і найдорожчої у світі Особи… Палаючи цим дивним вогнем, він тихо відповів:

— Господь сказав: Я завжди говорив явно світові … таємно не говорив нічого. Він сказав так. Якщо я стверджую зворотне, то виставляю Господа… неправдивим… Господь говорив відкрито! І вся складність лише в тому, щоб виконувати те, що Він говорив. І тоді прийде наднебесне знання, і сили, і святість, і всі Божі одкровення, і розуміння таємниць. Господь сказав: Хто любить Мене, той заповіді Мої виконуватиме, і Ми прийдемо до нього з Отцем і оселю в Ньому сотворимо. І сказав, що виконання заповідей Христових — це єдині двері до Бога, що хто проходить якимось іншим шляхом, той злодій розбійник, і Царства Божого не досягне. Знання, чи то таємні, чи явні, не наближають нас до Бога. Тільки виконання заповідей робить нас синами Божими. І це Господь відкрив для всіх людей.

Тетяна мовчала. Їй було сумно. Наскільки легше й цікавіше було б просто пізнавати щось незвичайне, вчитися володіти науками сил та енергій або вивчити заклинання, ніж виконувати чиїсь заповіді, яких вона навіть і не знала (і не хотіла знати!). Чомусь у неї в голові крутилося: «не судити», «прощати до сімдесяти разів по сім», «підставити ліву щоку», «зректися себе» і ще — «хто хоче з вас бути більшим, нехай буде всім рабом»… Їй стало тоскно від цих спогадів.

— Але ж євангелісти могли перекрутити слова Христа. А якщо й не вони, то хтось інший.

— Таню, це легковажні слова. Ти не уявляєш собі, скільки по всьому світу є копій Євангелія з найдавніших часів. Якби хтось наважився щось змінити, це стало б відомо дуже скоро. До того ж, подумай, яке маловірство вважати, що Бог неспроможний обрати достойних євангелістів, а потім захистити Свою єдину книгу, яку дав людству на всі віки, до кінця світу.

— А ти чув про те, що не лише Христос воскрес, що були й інші, що самі воскресали?

— Ні, я не чув таке. Але якщо хтось і воскресав з волі Божої, то хто, крім Господа, міг узяти на себе гріхи всього людства, хто міг подолати пекло і відкрити зачинені для людини двері Царства Божого? І хто, воскреснувши в тілі, міг уже ніколи не вмерти? І хто, крім Господа — єдиного Переможця гріха і смерті — має владу підняти й наші тіла із тління, обновити їх і з’єднати з душами в день воскресіння всіх померлих?..

Чому така сила була в його тихих словах? Невидима й непохитна сила.

Весь великий світ, який колись був лише Тетяниною власністю, пройнявся променями і луною просто невмирущих слів, і вона не впізнавала його.

І в цьому світі ніде було сховатися від очей, в яких світилася недоторканість снігів…

«Невже один якийсь Монах міг так змінити цілий світ?.. »

Ні, звичайно ні, це була лише її власна проблема… Хоча і в ньому щось…

У ньому була якась абсолютна повнота. У ньому незбагненно поєднувалося, ні — зливалося в одне ціле — несполучне: убогість і багатство, покора й володарство, м’якість і твердість, мовчання і громове слово, самоприниження й велич, простота й незглибність, рабство та свобода… І він завжди виставляв перше, а друге приховував.

І може це, а може, щось інше підкоряло йому серця людей, що вони всі любили його… але ж вона — не всі! Так, вона — не всі, і тому всі, люблячи його, спокійно собі живуть, а вона втратила життя і ходила за ним, наче прив’язана. Вона не мала права так довіритися йому!..

Він почав важити для неї більше, ніж усі її колишні цінності разом узяті. І що це була за проблема?!

«Невже я так у нього закохалася? Але ж і коханням це не дуже назвеш… І я аж ніяк не хочу пов’язувати з ним своє життя. Що ж припинає мене до нього? Що притягує, наче нездоланним магнітом? Що це? Що?»

Її психологічних здібностей не вистачало для вирішення цієї загадки. Її розум, на який вона так покладалася, зайшов у глухий кут. Монах виявив її безсилість. Він остаточно перемагав її (вона не могла сказати «переміг»)…

Вона плакала ночами від свого безсилля. Вона не могла тепер не тільки розв’язати цю проблему, а навіть усвідомити її. Як жорстоко була посоромлена її гординя!

Вона не розуміла, чим він її підкупив, чому став для неї таким вартісним і вагомим, чому безмовно і владно заборонив їй пускатися в розпусту, колотися й напиватися? Що це за дивна проповідь без жодного наказу й настанови, яка має таку силу впливу? З чим це пов’язано? З його релігією? З його особистістю?

І не було їй навіть з ким порадитися. Безліч приятелів — і нікому сказати, що така біда. ..

Найближчі подруги та друзі, бачачи, що з Тетяною щось робиться, заспокоювали її й казали: «Не турбуйся, це в тебе ненадовго! Це чергове захоплення, і воно пройде, як і всі інші…»

Але ні, Тетяна відчувала, що воно не проходить, воно катастрофічно прогресує…

Тоді вона вирішила боротися за свою незалежність до останнього подиху.

Вона задумала знайти в Монахові хоч щось по-справжньому негідне, щоб він перестав так багато для неї важити. Але їй вже не помагала ні уява про фальшивий хор, ні його земні поклони, ні «Господи, помилуй», ні кепський одяг чи щось подібне. Чомусь це перестало мати значення… Мало значення тільки те, щоб він виявив себе не таким, як вона його знає. Вона хотіла — їй необхідно було! — посваритися з ним, дочекатися хоч одного докору чи образи. Їй треба було хоч раз побачити його злобу, побачити його гнів — це був її останній шанс вирватися від нього!

На жаль, вона не згадала, що ця ідея не нова і вже колись осоромила її печальним досвідом. Але інакше не буває з тими, хто покладається на себе, — вони мусять ходити по колу…

Тетяна довго обмірковувала план своїх дій, і їй наче хтось помагав у цьому. Знаходилися такі болючі образи і звинувачення, які не могли не зачепити його (бо тепер вона знала його набагато краще, ніж колись, тепер вона знала, куди треба бити).

І от одного разу на бідного хлопця посипався несподіваний град продуманих і дуже тяжких ударів. Вона спаплюжувала перед ним усе найсвятіше, що він колись їй довірливо відкрив… Вона з безжалісною потугою підбурювала його на гнів — але він… лише мовчав, і вона не знала, що робиться за його опущеними повіками.

Їй здавалося, що це не людина, а камінь. Вона хотіла розбити його і, втративши самовладання, допустила щось страшне… Що саме вона сказала на Бога, вона й сама не усвідомила… Він не відкрив очей і, збліднувши, відійшов…

Коли вона отямилася, їй стало дуже соромно. Дуже. Так соромно, що важко було дивитися на світ, і тим більше — на нього.

«Ну що він мені поганого зробив?! За що я так жорстоко його образила?! І як підступно — коли він не чекав!.. Яка це чорна невдячність!! Як я могла собі таке дозволити?? Настільки втратити самоповагу! Що ж це зі мною сталося?.. Я думала тільки про себе… Але чим він винний у моїх проблемах? За що він постраждав? О, як я програла! В усьому! В усьому!! Боже, що тепер робити?!»

Вона згадувала його довірливі здивовані очі, перше ніж вони сховалися за ніжними віями від шквалу її образ, і серце її розривалося від жалю. «Ну чому, якщо росте беззахисна квітка, її обов’язково треба зірвати?! І це замість того, щоб охоронити її, безборонну… Ваню, Ваню, прости мені!! Ніколи, ніколи я більше не ображу тебе!! Мабуть, це мене дійсно біс штовхнув таке замислити і заподіяти… Боже, що тепер робити?!»

У покарання собі вона задумала хоч би і вмерти, а попросити в нього прощення. Вмираючи, вона підійшла і вибачилася перед ним. Мабуть, це було щиро й зворушливо… Вона сказала і цю чарівну дитячу фразу: «Я більше не буду…»

Монах почервонів і почав запевняти її, що вона ні в чому не винна, і сам вибачався перед нею…

Але їхні бесіди припинилися.

Він ставився до неї привітно, але розмов уникав і намагався її обминати. І тут вона зрозуміла, що загубила…

Вона не знала, що розмови з ним були її повітрям. Вона задихалася без його слів, таких простих і таких цілющих.

Вона невимовно скучила за його очима, за його образом, який так дивно відкрився для неї в їхньому спілкуванні. Але він закрив для неї свої очі — цей скарб — і вона зубожіла до краю.

Вона бачила його здаля, наче обітницю якогось іншого світу, наче розкриті двері в осяйне просторе місто — і спішила туди, але коли наближалася, він зачиняв перед нею ті двері, і вона залишалася зовні… у своїй темряві та тісноті.

Вночі вона, забувши всяку гордість, плакала не від перемоги над собою, а від того, що втратила перлину неймовірної краси.

Вона закохалася в чисте ягнятко (не розмірковуючи вже, з якого воно стада), ягнятко, до якого не чіплявся чомусь ніякий бруд, ягнятко, яке жило десь високо в горах, на такій висоті, де повітря бринить від прозорості, мов кришталь, де ростуть лише едельвейси, де течуть такі чисті джерела, яких не знає весь світ, що внизу… І вона хотіла туди!..

fragment

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору