«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошуриПохвала любові. Пасхальна симфонія

Рятуймо Івана. Фрагмент

2

Через свої великі неприємності пану старості вдалося потрапити до Івана лише через чотири дні, у суботу.
Він не пройшов, як усі близькі Іванові люди, з паролем: «Я до Параскеви Іванівни». Ні, він став у чергу і вистояв її. У черзі він стояв між жінкою зі сліпою дитиною та президентом одної дуже відомої фірми, якого знав особисто. Той президент дуже зрадів, побачивши пана Олександра — людину свого кола.

Перші хвилин двадцять усю чергу до жаху лякала біснувата, що стояла при самих дверях Іванового під’їзду. Пан староста й раніше бачив біснуватих, вони приходили до Івана у церкву, але з такою він зустрівся вперше. Він згадав, що бачив велику світлину цієї дівчини в газеті під заголовком: «Сенсація! Шістнадцятирічний контактер із космосом Вероніка зі своїми космічними друзями. Палац спорту…» — і числа з часом «сеансів зв’язку». А далі, як завжди, реклама того, що «космічні друзі» через Вероніку зціляють хвороби землян, розв’язують проблеми бізнесу й кар’єри, налагоджують добробут у сім’ях, знімають причину, змінюють карму тощо.

Обличчя дівчини істотно відрізнялося від того, яке Сашко бачив на рекламі: воно було не екзальтовано «просвітленим», з відверто чаклунським безсоромним поглядом, а напружено збудженим і хворим, з несамовитими й дуже нещасними очима. Видно було, що «інопланетяни» добряче просунулися у контактах з бідною душею цієї людини.

Її міцно тримала за руку жінка, мабуть, її мама; лице жінки було скам’яніле і очі недвижно устромлені в землю. Час од часу жінка побожно хрестилася, іноді нервово поглядала на годинник (ще не настав час Іванового «прийому»), а коли дівчина поривалася кудись, жорстко смикала її, і та чомусь підкорялася.

Біснувата не замовкала. То вона віщувала людям їхнє майбутнє й викривала подробиці минулого, обдаючи присутніх жаром і холодом; то розповідала про свої контакти з інопланетянами, при тому видавала такі найновіші астрономічні дані, що у Сашка ворушилося волосся від жаху, — він дещо з того знав із дуже специфічних іноземних журналів: про траєкторії руху галактик, про швидкість певних космічних тіл, про відстані, енергії та інше, про що мають поняття лише фахівці. Її лексика була перенасичена термінологією, яку неосвіченій людині не те, що повторити, але й прочитати з книжки було б непросто. Вона сипала також історичними фактами, досконало оперуючи датами, числами, іменами й назвами. Усю цю цілком наукову інформацію біснувата пересипала астрологічними прогнозами, вченням про карму й перевтілення, про керування «світлими й темними енергіями» та духовне цілительство, читала напам’ять уривки з Біблії, а іноді, наче впадаючи у захват, починала белькотіти «новими мовами», точнісінько, як харизмати, і потім так само, як і їхні проповідники, екзальтовано віщала про наближення «тисячолітнього царства» й закликала усіх хреститися Духом Святим, і тут-таки проповідувала засади Свідків Єгови, з біблійними цитатами доводячи, що Ісус Христос — не Бог…

Через кілька хвилин перебування у такому інформаційному полі пан Олександр відчув себе облитим брудом з голови до ніг. Він дуже поспівчував матері дівчини, він не уявляв, як можна перебувати і тим паче жити поруч з такою людиною.
Нещасна Вероніка була наче ареною, на якій тренувався, випереджуючи один одного, напевно, цілий легіон «космічних друзів» — професіоналів у своїх галузях. I напевно тому за всією цією божевільною мішаниною стояла страшна надприродна сила. Усі ці різнорідні вчення нечистого духу дивним чином зливалися в єдиний і такий могутній потік богоборства, якому важко було протидіяти, важко почути себе і навіть зрозуміти, що відбувається. Слова наче втягували увагу людей, наче примушували вірити, пригнічуючи свідомість і волю, і можна було тільки уявити, як ці вчення звучали на стадіонах, коли лукаві духи не глумилися, а виступали на всю снагу, доводячи слухачів до такої екзальтації й нестями, у якій ті готові були із захватом чинити все, що тільки скаже їм невидимий керівник…

Іноді лице проповідниці викривлялося нестерпною мукою, наче вона не хотіла слухатися своїх «друзів», але тільки-но дівчина починала пручатися, як її било у корчах, і вона переривала свої віщування стогонами й завиваннями такої смертної туги, що ставало моторошно… Вона беззахисно скрикувала: «Мамо, мамо, не відпускай мене! Мені страшно — вони ненавидять мене! Мамо, молися! Мамо-о…» — але її знову зминав вихор нелюдської влади, і знов нескінченним потоком вивергалися з неї непослідовні й різнорідні віщування.

Усіх людей поздувало від тієї одержимої якомога далі по закутках маленького двору між двома п’ятиповерхівками, але ніхто не розходився, і всі, приголомшені й наче зачаровані, змушені були слухати її, а вона, вказуючи пальцем то на одного, то на іншого, голосно промовляла те, що велів їй говорити нечистий дух.

Указуючи на Сашка, вона кричала: «Святий, святий! Мішаний!» (мабуть, це був натяк на батьків Сашка, що були у різних вірах). «Святий! Друг бідних і знедолених, великий благодійник! Славте його — золото тече йому в руки, він очистив свою карму! Князь, князь, скрізь — успіх! Ти матимеш успіх! Відійди від Розп’ятого, Він — з нижчих еонів! Не йди проти Космосу! Космічні друзі служать Люциферу — світлій енергії всього сущого!.. Що ти там молишся проти мене, старосто, це смішно! Я сам прочитаю тобі всі ваші молитви, я знаю вашу Біблію напам’ять! Покинь свої дитячі ігри, ніхто не боїться вашого хреста, ваша Церква вичахла — ви застаріла програма на моєму комп’ютері! Ваш час минув — так каже дух Великого Оновлення! Не обманюйте себе: ваш Бог існує лише у вашій уяві! Він гальмує ваш розвиток! Звільни свою підсвідомість для пізнання вищої істини, повір у свої сили, відкрий потаємну енергію свого духу — і тобі не потрібно буде біблійного Бога! Пізнай, що ти сам можеш бути богом — і досягнеш досконалості!..»

Сашко тільки хрестився, збліднувши від жаху, як і всі навколо.

А біснувата перекинулася вже на когось іншого, а потім знову розгорнула улюблену тему нових «церков» — про майбутнє тисячолітнє царство земного раю, коли прийде «провіщений Месія» зі своїм «Третім Завітом», «Син Божий», що гряде визволити людство від їхніх стереотипів, очистити землю від релігії рабів, помогти кожному розкрити потаємні сили своєї енергії, яка зробить людей богоподібними і безсмертними — і дасть нарешті всім довгоочікуваний рай не десь на небі, а на землі.

 — Планета вже готова зустріти Учителя Світла, — віщала контактерка. — Зустрічайте Космічного Месію, він задовольнить ваші потреби, встановить мир, об’єднає релігії: візьме від кожної небесні зерна і спалить полову, що їх роз’єднує; візьме під свою опіку всі країни світу — і буде єдина релігія любові, єдина держава свободи — ось мета Визволителя народів, Імператора Глобального Миру і Вільної Істини. Усі ви встанете з колін і не будете більше каятися, як раби. Ера «Риб» з релігією кривавого хреста відійшла в минуле, еволюція вводить людство у Світлу Еру «Водолія» — очистіть ваш розум і почуття, щоб ви могли прийняти нове вчення Святого Духа й отримати Велике Визволення!

І раптом ця демонстрація майбутньої проповіді Антихриста зірвалася на відверту наругу, і «Космос» із зухвалим цинізмом і чорною зловтіхою почав проголошувати те, що було вже ближче до реальності:

 — Усі ваші голодомори й репресії, всі ваші закатовані мільйони — це лише репетиція, а скоро ви побачите справжній спектакль! І ви нічого не вдієте, бо вся планета вже придбала квитки. Усі вже мають номер свого сектора і свого місця — і на руці, й на лобі, усі ви гратимете в моїй виставі — і це буде така комедія, якої ще не бачило людство! Тренуйте ролі — вже пролунав перший дзвінок! Ви понадриваєте собі животи, у вас болітимуть долоні від оплесків — ви насититесь моєю режисурою по маківку! Ви натанцюєтесь на славу! «Богослужіння» під гопак і сеанси «божественного сміху» — три-чотири!..

І далі йшло місиво злобного богохульства аж до базарної лайки…

У цей час із під’їзду вистрибнув Арсен, біжучи за веселим руденьким собачкою, що тяг малого на повідцю з ганчір’я. Побачивши біснувату дівчину, Арсен зупинився з роззявленим ротом і круглими очима, ледве втримуючи свого пса. Якась жіночка підбігла і штовхнула Арсена, щоб він не затримувався, і він побіг далі. Сашка він не бачив. Він летів до мами…

А біснувата знов причепилася до пана титаря:

 — Ти! Я тобі, тобі кажу! — кричала вона, тицяючи в нього пальцем. — Сказати, хто буде твоєю жінкою? Я бачу твоє життя наскрізь! Іди сюди, я скажу!.. Поріднишся з вовкодавом і заплачеш від цієї рідні — так каже дух Люцифера! Тікатимеш зі своєї Кончі-Заспи: там буде кишло байстрюків!

Наче на підтвердження своїх пророцтв, біснувата розповіла кілька випадків з дитинства Сашка у таких подробицях, яких не міг знати ніхто, крім Божих Ангелів і безтілесних слуг пітьми… Вона розказала всім і про недоліки нового обладнання, яке Сашко збирався придбати у австрійців та про яке так багато точилося суперечок у їхній фірмі між фахівцями.

Розповіла і про хворобу його матері, і яке лікування призначив їй лікар, і в чому помилка лікаря, і як треба насправді лікуватися… Сашко намагався не слухати її, не вірити жодному слову, знаючи, що злий дух, якщо говорить і правду — це не буває на користь людині, не кажучи вже про те, скільки намішано в усіх тих віщуваннях поміж правдою лукавої, душезгубної лжі й отрути. Він навіть затуляв вуха руками, відвертався і хрестився, молячись, як і всі. Але мимоволі він усе ж таки дещо чув.

 — Твій друг вовкодав нічим тобі не допоможе, він не має вищого знання! Я! Я можу тобі допомогти! Підійди до мене — я дам тобі знання, і ти сам творитимеш чудеса! Я вмію хрестити не так, як хрестить ваша мертва Церква! Я даю дорогі дари! Підійди, не бійся, я дам тобі свій дух, і ніхто не зможе пручатися тобі! Ти хочеш ту жінку, яка тебе направила сюди, — я дам тобі її! Я приведу її до тебе, бо я допомагаю своїм друзям. Лети в Америку, і ти не будеш банкрутом! Згадаєш мене, як полетиш!

І серце, і душа Сашка тремтіли від тяжкого дотику могутньої невидимої сили, перед якою він, як, здавалося, і всі інші, був зовсім безсилий. Він навіть молитися не міг, таким збентеженим був його розум, і лише устами промовляв слова молитов, не маючи змоги зосередитися на жодному слові.

 — Ти не дивишся на мене! — галасувала одержима. — Не віриш мені! Повіриш, коли попрощаєтесь із вашим вовкодавом і не заспіваєте йому панахидки, і не поставите свічки й хреста! В нього погана карма! Космос не виправдав його існування! Він заважає Великій Еволюції! Він нам заважа-ає!! Космос не має жалю до тих, хто встає на Великому Шляху Вдосконалення! Слухайте всі! Перше ніж ви будете битися яйцями, вовкодава вже не буде! Він вас здивує! Не жалійте його — ніхто з вас не назве його святим, коли побачите, що з ним буде! Ваш Бог дивитиметься, як його рватимуть на шматки мої пси — і ніхто з вас нічого не зробить! Ви не врятуєте його — так сказав дух! Він буде в я-а-амі! — кривлялася вона, наче проти своєї волі, наче з мукою, заливаючись реготом. — Згадаєш моє слово, друг вовкодава! Ніхто його не витягне звідти, бо тут усе служить мені! Тут усі роблять те, що хочу я! Ти не віриш у мою силу, але ти ще пізнаєш мене! Я твого вовкодава розчавлю!! Я розчавлю його!! — скреготіла вона зубами у нелюдській злобі, і з неї виривався трохи не рик. — Я обійму його так, що він забуде свого Бога! Пізнає силу моїх поцілунків! Я зацілую його!.. Побачите, як він збожеволіє і прокляне свого Ісуса! Ви всі посиплетесь! Ви тяжко пошкодуєте, що пішли проти мене! Мій час прийшов! Моє царство і моя влада тепер! Я знайду вас, де б ви не сховалися, — ніхто з вас не уникне! Вас пораховано на пальцях! Тікайте від Розп’ятого, хто хоче жити! Рабів Розп’ятого буде розп’ято! Ними прокладатимуть асфальт!! — наче гавкала нещасна. — Я знайду їм такі подарунки, що здригнеться земля і не насититься кров’ю, і в них не вистачить горлянки для крику! Уся моя ненависть проти них!..

Найчорніша, нелюдська злоба трясла тендітне тіло дівчини і ненаситно вивергала її устами потоки злобних слів і проклять…

Нарешті мама біснуватої, черговий раз глянувши на годинник, рішуче потягла її в під’їзд, а та, пручаючись і трясучись усім тілом заверещала: «Не піду! Не піду! Там живе вовкодав! Не хочу!! Він мене задушить!.. Не піду-у-у!! Там Агапій — він мене вервицею поб’є!! Кинь вервицю! Вервицю кинь! Припини, вогнем пече!! Їх двоє моляться, прокляті схимонахи!.. Ти сам згориш! Згориш! Здохнеш! До кінця посту не доживеш! Ой, б’є, б’є мене поклонами!.. Щоб ти вдавився на своїй вервиці! Не тримай мене, відпусти-и!! Не можу бігти!.. А-а-а!! Не муч, не муч, не муч мене, не му-уч!!»

Вона так опиралася й відбивалася, що мати не могла зрушити її з місця, не помагали ні вмовляння, ні накази, ні сила. Якийсь співчутливий і мужній чоловік підскочив, щоб допомогти матері втягнути свою дочку, але та зробилася зовсім скаженою.

 — Ненавиджу! — деручи горло, ревіла вона у порожнечу під’їзду. — Іди геть! Геть! Пішов геть!! Уб’ю!! Ненавиджу тебе!!!

І раптом з під’їзду вийшов Іван. Легенька пошарпана курточка була лише накинута на його плечі, і ноги взуті у хатні капці, наче він поспішав вийти назустріч тому, до кого посилав його Господь.

На мить біснувата завмерла, упізнавши у беззахисній постаті свого супротивника, — і несподівано щосили рвонула назад. Надривний нелюдський крик вирвався з її грудей, і вона впала…

Дівчина лежала, як мертва, на мокрому і брудному після відлиги асфальті біля під’їзду. Іван, підійшовши, низько схилився над нею, ставши на коліна, і чи то молився, чи щось шепотів їй, припавши до самого її лиця і обіймаючи її.

Увесь двір спостерігав цю сцену, на видовище збіглися перелякані сусіди, у вікнах теж стирчали глядачі, і всі очі були звернені на недвижне тіло та схиленого над ним Івана.

Нарешті дівчина ворухнулася… Іван, перехрестившись, піднявся і попросив мужнього добродія, що стояв поруч, помогти їй встати, і той підняв її. А Іван у цей час звернувся до матері Вероніки, щось питаючи її. Жінка наче прокинулася, вийшла з шоку і припала до ніг Івана, а той кинувся її підіймати…

Тим часом у двір заїхала міліцейська машина, яку викликав, мабуть, хтось із сусідів. Двоє озброєних міліціонерів попрямували просто до групи біля під’їзду і якийсь час розбиралися, переважно з Іваном; мати щось доводила стражам порядку, показуючи то на себе, то на свою дочку. Потім Іван щось мовив до добродія, а сам, трохи хитаючись, пішов додому в супроводі міліціонерів.

Мати і добрий чоловік, узявши Вероніку попід руки, поволі повели її у напрямку зупинки… Обличчя дівчини було до краю змучене, але це було вже нормальне людське лице… Тихі сльози струменіли по її щоках, вона втирала їх знесиленою рукою. А мати лише безперервно хрестилася, то пильно вдивляючись в обличчя дочки, то звертаючи очі до неба.

Люди ще довго проводжали їх очима…

Поступово всі почали приходити до тями. Те видиме, що сталося на очах людей, і те невидиме, що вони тільки відчували, кожного вразило по-своєму і кожного якимось краєм зачепило… Але всі дружно зітхнули з полегшенням.

Сашко також перевів подих. Але він усе ще був у напрузі — у нього не йшли з голови ті міліціонери, і він думав уже, чи не треба піти Іванові на допомогу… Зрештою він вирішив не йти (принаймні поки що), а ліпше молитися.

У нього просто не було сил після такого потрясіння, йому треба було трохи оговтатися…

Неподалік від себе він почув схлипування й неголосну розмову.

 — Боже, Валю, як я перелякалася, — утираючи сльози, говорила немолода жіночка до молодшої. — Як я перелякалася за цього чоловіка, цілителя! Я думала, вона його вб’є… А коли вона впала, я думала, що вона вмерла… Господи, яка нещасна дівчина!..

 — Якраз вона — не нещасна, — стримано озвалася з виду шляхетна і дуже бідно вдягнена Валя. — Господь дав їй відчути біснування як хворобу, найстрашнішу хворобу… і дав їй зрозуміти, що тільки Бог, тільки істинний Бог може їй допомогти… А скільки сотень і тисяч по всій Україні, та й в усьому світі людей, одержимих тим самим безжалісним духом, які здійснюють чудеса, пророкують, зціляють «світлою енергетикою», вчать «вдосконаленню», збирають навколо себе учнів, віщають філософію і релігію ворога Божого — і навіть не уявляють, які вони хворі! Вони цілком задоволені життям і навіть вважають себе обраними. Більшість із них упевнені, що «дружать» з Богом, що вони віщують Святим Духом, або передають інформацію «Космічного Розуму», або спілкуються з махатмами, ангелами, чи з Самим Ісусом Христом; упевнені, що розкрили в собі «потаємні сили своєї енергії», якісь приховані здібності; вважають, що пізнали «цілком наукові» духовні закони, так що можуть тепер і іншим відкрити очі… Але які б не були личини цієї «науки», «сили» чи «обраності» — це один і той самий дух, одні й ті самі методи рекламної доброти: допомоги, зцілення, вирішення всіх проблем… Ті самі віщування й обіцянки земного раю, ті самі «харизми» — той самий культ гордині… І більшість із цих людей уже не здатні самі вийти з-під влади злого духа. Але ж їхні душі страждають не менше, ніж ця дівчина!..

Схоже, друга жіночка була трохи приголомшена такою несподіваною проповіддю, вона подивилася на Валю з величезною повагою й довірою, як на справжнього фахівця з духовних питань.

 — Ви знаєте, Валечко, я вперше в житті бачила таке… Я чомусь подумати не могла, що насправді бувають біснуваті, що це така страшна сила… Я, чесно кажучи, й не дуже вірила, що ті злі духи насправді існують… А скажіть, біс може увійти в будь-яку людину?

 — Біс входить у того, хто його пускає, — вагомо й коротко визначила Валя і трохи згодом додала: — Про це дуже докладно написано у Святих Отців, пані Тамаро, особливо у святителя Ігнатія Брянчанінова. Це надзвичайно важливо знати, особливо тепер, коли скрізь просто відвертий шал біснування! Святі Отці знали і дуже багато писали про те, як відрізнити силу диявола від сили Божої і «чудеса» бісівські від істинного Божого чуда, тому що спокусник — лукавий і хитрий, він великий лицедій, і часто набуває вигляду ангела світла, й ховається за масками таких гуманних ідей і намірів, що його важко розпізнати. Саме для того святі й написали зі свого досвіду стільки застережень, щоб ми могли навчитися відрізняти дорогу до Бога від дороги до ворога Божого. На жаль, цю науку мало хто хоче тепер знати, — істинно сказано, що настане час, коли здорового вчення приймати не будуть, але за своїми примхами виберуть собі вчителів, які б тішили слух. Тому й не можуть відрізнити духа омани від Духа Святого, тому так багато і біснуватих…

 — А як цей чоловік зміг вигнати біса? Такого лютого!.. Ви пам’ятаєте, як він грозився?.. А цей чоловік — він же… ну дитина, зовсім хлопчинка!.. Вибачте, якщо я… може так не можна, але ж… ну хіба не так?.. Поясніть мені, Валечко, я не розумію — чого той біс злякався?

 — Як я можу пояснити, пані Тамаро? Це ж духовна боротьба, невидима для нас… Біс злякався не чоловіка, а Бога, Який живе в цьому чоловікові… Якщо б ми жили Господом, як Іван Анатолійович, то і нас би боялися біси…

Пані Тамара замислилася і захитала головою, ніби сама собі:

 — Так, ви праві… Цій дівчині дійсно пощастило!..

 — Їй, пані Тамаро, не даремно пощастило. Це теж, як усе, мало свої передумови… Я трохи знаю маму цієї дівчини, ми випадково познайомилися по дорозі з Китаївської пустині. Скільки вона вимолювала свою дочку! Скільки водила її по святинях… І вимолила-таки!.. Вона розказувала тоді, що дочка не могла підійти до причастя. Коли її вичитували, вона кидалася на ієромонахів або тікала. Їй нічого не допомагало, їй робилося тільки гірше. Але її тягнуло до церкви, і вона йшла, хоч їй там ставало зовсім погано… Вона хотіла зцілитися. І це теж мало значення! Тут усе має значення: і саме прагнення зцілення у Бога, і терпеливість в очікуванні Божої милості… Вони не переставали шукати і просити Бога, і Господь привів їх сюди…

У цей час із під’їзду вийшли міліціонери. Жінки проводили їх очима до машини…

Хтось уже пішов до Івана, потім швидко вийшов, і зайшов другий. Пан Олександр трохи заспокоївся…

 — Дивіться, пані Тамаро, зараз ваша черга.

 — Ні, ще ота добродійка, — і вона показала на сухеньку бабусю, що сиділа на зігнутому парканчику неподалік від під’їзду, — я за нею…

Вона помовчала і знову стурбовано запитала:

 — Знаєте, Валечко, що мене дуже бентежить? Оте, що біснувата казала про Івана Анатолійовича. Це ж вона про нього прорікала такі жахливі речі? Як ви вважаєте, це справді… йому справді загрожує щось страшне?

Пан Олександр весь обернувся на слух. Він і досі уважно прислухався до цієї розмови (біля жінок не було нікого, крім нього; може, вони його не бачили, а може, як усі жінки, не думали, що їхню розмову занадто чутно, але так чи інакше, вони говорили вільно, так що пан Олександр чув кожне слово), а це питання особливо непокоїло його, і він хотів почути відповідь розважливої Валі.

Вона відповіла не одразу ж. Сашко навіть глянув на неї, щоб зрозуміти, чому вона мовчить. Лице її було задумливим і серйозним.

 — Мабуть, це давня війна, — нарешті промовила жінка. — І давня ненависть… — і вона знову замислилася. — Але що ми можемо? Тільки молитися… Це єдина наша зброя проти темних сил. Можливо, нам Бог показав це все сьогодні для того, щоб ми молилися — старанно, щиро, сумлінно! Щоб не тільки Іван Анатолійович бився за нас з дияволом, але і ми, хоч колись, — за нього; щоб доклали зусиль помогти йому у скрутний час (мабуть, у праведників нерідко буває той скрутний час). Може, Господь його б уже давно забрав, якби стільки нещасних за нього не молилося…

 — А я ще й сумнівалася, чи йти мені до нього, — щиро зізналася пані Тамара. — Одна моя знайома каже: «Йди, він усіх зціляє», — а сусідка вже тричі в нього була, і їй не помогло. Навіть гірше стало…

 — Справа зовсім не в тілесному зціленні, — глибоко мовила Валя. — Зовсім не в цьому… Хвора людина швидше прийде до Бога. Хвороба може очистити безліч відомих і невідомих нам гріхів, які позбавляють нас вічного життя з Богом. От яке благо — хвороба! Господь усім хоче зцілення, Він — єдиний істинний Цілитель, Він не хоче, щоб ми страждали, але ми, на жаль, не йдемо Його шляхом без страждань. Як сказав святий Антоній Великий: «Заберіть зі світу спокуси, і ніхто не спасеться». Скорбота примушує людину шукати вічних, а не тимчасових цінностей. Але ми, на жаль, піклуємося про тіло набагато більше, ніж про душу! Нас не засмучує гріх, який вбиває і душу, і тіло, нас не жахають найтяжчі пекельні муки, вічні муки… але ми боїмося хвороби і короткочасних страждань так, що готові за тимчасове полегшення віддати своє вічне життя. Але ж яка це омана — бажати зцілення більше, ніж спасіння! Божі святі можуть усіх зцілити, але святий не робить нічого проти волі Господа. А Господь зціляє тільки тоді, коли зцілення сприяє спасінню людини…

Валя помовчала і заговорила знов:

 — Ви знаєте, коли мій чоловік, Царство йому Небесне, працював ліквідатором у Чорнобилі, ми горя не знали, у нас було все, що ми хотіли. А хотіли ми, звичайно, не духовного, а матеріального, і воно в нас було, навіть понад міру. А ми хотіли ще більше — плани були великі… А потім ви знаєте, що трапилося. Ця невиліковна хвороба у чоловіка… А тут іще в мене знайшли діабет, а тут іще син став наркоманом… І дочка в інституті: за всі екзамени, за всі заліки треба платити — і такі гроші!.. Ми зовсім зубожіли. Три останні роки чоловік не вставав з ліжка, я доглядала його… Він засліп, зробився дуже нервовим, майже несамовитим, псував усе навколо себе, лаявся, бився… А син забирав з дому останні гроші; я просила його залишити хоча б батькові на знеболювальні, але він не залишав ні копійки. І бив мене, якщо я їх десь переховувала. Це було жахливо!.. Мені здавалося, що це неможливо витримати… Але саме тоді я і прийшла до Бога. І Господь допоміг мені вижити… Усі три роки я запрошувала додому священика — причащати чоловіка, і ходила до церкви, і молилася, як уміла…

Тоді мене знайшли якісь сектанти і дуже вмовляли піти до них. Вони обіцяли мені допомогу — я тоді дуже її потребувала: у мене не було необхідного, ми навіть голодували. А вони обіцяли їжу, і ліки, і гроші, обіцяли помогти мені доглядати за чоловіком, і чого тільки не обіцяли (вони дуже щедрі на обіцянки!) — лише за те, щоб я охрестилася у них і прийняла їхнє вчення і їхній дух. Це була страшна спокуса! Я тяжко вагалася. Вагалася між зрадою, яку я відчувала серцем, і тим, щоб просто вижити, врятувати дітей… І не знаю, як дякувати Богові, що Він утримав мене, і я відмовилася… Може, тому Господь так помилував мене й послав мені Івана Анатолійовича (один старенький священик порадив мені звернутися до нього та попросити молитви), і це змінило все моє життя.

Спочатку я теж сподівалася на чудо, бо мені багато розказували про чудеса по його молитвах… але чуда не сталося. І чоловік, як ви знаєте, вмер, і син загинув… І ще чорнобильську пенсію чоловіка в мене відібрали, і з квартирою нас ошукали… Нещастя сипалися на нас звідусіль. Іван Анатолійович не визволив мене від цих бід своєю молитвою, але він дав мені сили все це пережити… бо я думала, що це пережити неможливо… Я приходила до нього виснаженою, зневіреною, розчавленою, ні до чого не здатною — і від його простих, мудрих і цілющих слів, від самого його образу моя душа преображувалася, і з’являлися внутрішні сили, і мені хотілося молитися, каятися, йти до Бога з усіх сил, і віра з’являлася, і сенс життя — весь світ змінювався… Усе змінюється, якщо дивитися на це правильно, якщо в серці дихає благодать Божа — усе тоді можна перетерпіти, і немає біди, яку неможливо було б пережити… І часто проблеми, з якими я приходила до нього і які здавалися мені нерозв’язними, розв’язувалися наче самі собою… Він допоміг мене зрозуміти, точніше, відчути, що життя не закінчується зі смертю і що я потрібна своєму чоловікові й синові зараз ще більше, ніж коли вони жили поруч зі мною. Я зрозуміла, що це життя дуже коротке й мінливе, і дуже багато треба встигнути, щоб було добре всім: і тобі, і твоїм рідним і близьким; і це залежить від молитви, від бажання йти до Бога, докладати зусиль, щоб іти й робити те, що потрібно…

І ще: завдяки Івану Анатолійовичу я пізнала, що Бог — це не «сила», не «енергія», а Істота, жива Істота, Яка бачить, чує і любить мене, любить більше за всіх на світі, береже мене, веде мене, якщо я не пручаюся… Я побачила таку незбагненну красу цієї Істоти, якої не варто ніщо на світі…

Валя зупинилася у спогляданні свого сокровенного чуда і згодом мовила знову, тихо й проникливо:

 — Я вперше тоді заплакала від того, що Бог чує мене, що Він виконує мої бажання, бо я побачила, Хто мені служить. Раніше, як і багато хто з далеких від Бога людей, я вважала за норму, що Господь береже й милує мене, мені здавалося, що Він зобов’язаний це робити, я не розуміла, яке це чудо, що Цар услуговує Своїм слугам, які, до того ж, не лише не виконують своїх обов’язків і не служать Йому, нехтуючи Його настановами, а ще й вважають за норму Його слугування і свою зневагу до Його непорушного для всього світу Закону! Ми ображаємося, коли хтось коїть нам несправедливість, але як би тяжко перед нами чи один перед одним не завинили люди, це жодною мірою не зрівняється з тією провиною, якою кожен із нас завинив перед Господом. А Він не перестає слухати нас, рятувати нас і служити нам… Мені вперше стало страшно від такої величі Божого довготерпіння й милосердя до невдячних і глухих до любові людей, мені вперше захотілося відповісти на Його неосяжну любов… І вперше вразила тоді милість Матері Божої, Яка нікому не відмовляє у допомозі, незважаючи на те, що ми повсякчасно зневажаємо, зранюємо і розпинаємо своїми гріхами її улюбленого Божественного Сина і Бога…

Валя знов затримала розповідь і трохи перегодом продовжила: — І от, що я зрозуміла: не біди, не хвороби вбивають людину. Ніщо не може зробити людину нещасною, крім духовної сліпоти. І може, найстрашніша сучасна біда — це біда зовнішнього благополуччя, коли людина втрачає прагнення Бога. Коли Бог уже «не входить» у розпланований графік її життя, Він там просто зайвий… І саме в такій духовній пітьмі людині часто здається, що Бог в ній живе «автоматично», незважаючи на те, служить вона Йому чи ні, йде до Нього чи від Нього. І саме в такому стані виникає впевненість, що Бог зобов’язаний нам служити, милувати нас, і ми просто приречені на спасіння (і навіть до такої міри люди в цьому впевнені, що про всякого небіжчика говорять: «пішов у кращий світ», — тоді як далеко не для всіх той світ буде кращим!). Чим байдужіша людина до Закону Божого, тим стійкіше в неї відчуття, що вона не потребує Божого прощення… Це в мене було таке, коли я насолоджувалася життям і мала здорову, дружну, веселу родину. Я казала: «Бог завжди зі мною, бо Він дає мені все, що я прошу», — і зовсім не замислювалася над тим, як це відповідально!.. Я навіть проповідувала, що необов’язково ходити до церкви, головне мати Бога в серці, і щиро вважала, що в моєму серці Бог є. Але Його там не було! Там була порожнеча і байдужість до Бога… І щиро кажу вам: мені краще зараз, ніж тоді, коли ми жили у добробуті й цілковитому земному щасті. Мені краще зараз, хоч ми з дочкою так бідуємо, що ні на їжу, ні на ліки нам не вистачає, коли я така хвора — без чоловіка, без сина… Але мені страшно подумати, що я могла б ніколи не пізнати доторку Божого до своєї душі, і тієї віри, того світла, тієї любові, яку я пізнала, на жаль, тільки завдяки своїм бідам…

Валя замовкла і настала тиша.

Жалісливе серце пана Олександра розривалося від бажання щастя (і земного теж!) для цієї незнайомої, ні, тепер уже знайомої і дуже близької для нього Валі. І одразу ж його діяльний розум сформував цілком конкретний план дій, спрямований на поліпшення її життя, принаймні таке, яке було в його можливостях. Він вирішив, що, як дасть Бог, коли в нього з’являться гроші, він розшукає Валю через Івана і забезпечить їй з дочкою нормальне існування, а може, ще й влаштує її дочку на гарну роботу, попередньо оплативши їй якісь навчальні курси… І Валю треба було б підлікувати в гідного лікаря, у пристойній лікарні… Плани були серйозні, але — лише у перспективі. А що можна було зробити зараз?..

Пан Олександр дістав свій розкішний гаманець. Там було десять, п’ять і три по одній гривні — усе, що в нього залишилося на півмісяця (через півмісяця хтось обіцяв йому віддати борг). Його бізнес був у великих мінусах, а директорської платні, що він отримав нещодавно, ледь вистачило на необхідні внески. Позичати він поки що нізащо не хотів. Отже, ті гроші були останні (такого з ним іще не бувало!). Він тому і приїхав сюди не машиною, а своїм ходом, ущаслививши міський транспорт своєю королівською присутністю…

Сашко трохи повагався між п’ятіркою й десяткою і витягнув десятку. Але йому здалося це так мізерно мало, що він, закривши очі, витягнув ще п’ятірку, і подумав (наївний): «Якось на ті гривні дотягну»…

Жінки стояли собі й чекали вже мовчки, і пан титар, нарешті зрушивши з місця, наблизився до них.

 — Перепрошую, ви не підкажете мені, яким транспортом я зможу дістатися до Золотих воріт? — дружелюбно запитав він, зльоту причарувавши обох своєю неперевершеною усмішкою.

Це було дуже доречне запитання, бо тим жіночкам (як, мабуть, і всім людям, що тут чекали) хотілося вже якось відволіктися й відійти від того тяжкого потрясіння, яке вони сьогодні зазнали. І жіночки залюбки взялися йому роз’яснювати навперебій, як йому треба діяти, і видали стільки варіантів, що він заплутався з незвички у тих транспортних номерах і маршрутах, але це було несуттєво.

Він люб’язно подякував і збирався вже знов зав’язати розмову, як тут несподівано йому допомогла пані Тамара.

 — А я вас знаю! — раптом сповістила вона. — Ви з дружиною у мене постійно купуєте «Вечірні вісті», і «Україну молоду», і «Шлях перемоги» — ви завжди берете всі українські газети! З вас така гарна пара!.. І ще хлопчик останнім часом з вами ходить…

Пан Олександр зі стриманою усмішкою закивав.

 — Так, так, ми знайомі… Тільки це не дружина, — легко зауважив він, — це друг і дуже талановитий співробітник.

 — Ой, вибачте! — засоромилася пані Тамара.

 — Нічого, мені навіть приємно…

Він почав тактовно жартувати, а потім вміло виїхав на політику, яка впливає на українських жінок (а поготів на киянок), як чарка доброї горілки; і всі троє скоро роззнайомилися. Невдовзі підійшла черга пані Тамари, і вона пішла. А Сашко, перекинувшись іще кількома фразами з Валею, промовив:

 — У мене до вас, пані Валю, є одне невелике прохання. Один мій приятель — багатий грішник, але такий, що кається у гріхах, — дуже просив мене роздати гроші людям і попросити молитися за його грішну душу. Візьміть і ви, ради Христа, — і він простягнув свої гроші, — його звуть, як і мене, — Олександр.

Валя взяла гроші і глянула на пана старосту дуже вдячно.

 — Спаси вас, Господи!

Сашко ще раз подарував їй свою чарівну посмішку, вклонився і чемно розпрощався.

Він був дуже задоволений вдало проведеною операцією… А невдовзі він уже мирно балакав зі знайомим президентом фірми…

Цей поважний чоловік під кінець теж розповів Сашкові (по секрету і, схоже, не маючи сил змовчати) страшну історію, яка, на щастя, закінчилася добре.

Кілька місяців його лякали телефонними дзвінками, погрожуючи розправою і йому, і його ближнім та вимагаючи великих грошей, а тиждень тому з елітної школи, яка охоронялася, викрали семирічну онуку. Всі рідні були в розпачі, бо гадали, що дитину, мабуть, уже десь убито… Усю міліцію підняли на ноги, але марно: їм сказали, що таких справ десятки серед «крутих» та сотні серед простих сімей і шансів знайти дитину майже немає.

 — Тоді одна родичка, — розповідав президент, — сказала, щоб ми зараз же їхали до чоловіка Божого, який усім помагає, і дала нам адресу отця Івана. Я негайно поїхав до нього і чекав його чотири години. Але я не помічав часу, я був готовий і стояти, і йти скільки завгодно, аби тільки щось зробити для нашої улюбленої дівчинки… Коли я нарешті вже зайшов до нього, отець Іван провів мене на кухню і посадив, а сам сів навпроти, і я почав розповідати. Він слухав мовчки. Раптом він зблід, тихо скрикнув: «Моліться!» — і вистрибнув із кухні. Його не було більше години… Я не знав, як молитися. Почав згадувати «Отче наш», але так і не згадав. Я сварив себе за те, що не ходив до церкви, я дав обітницю Богові, що ходитиму у храм Божий щотижня, якщо знайдеться наша маленька. Я плакав, пригадуючи, яке це було миле дитя, і молився своїми словами, як тільки міг. Спочатку якось зовсім відсторонено, а потім — дуже щиро: всім серцем. Потім я втомився від молитви і просто чекав, ні про що не думаючи… Нарешті зайшов отець Іван зі стомленим і дуже світлим лицем і сказав: «Ну все, ідіть з Богом. Господь помилував нас…». Я не наважився його спитати більше ні про що. У передпокої отець Іван зупинив мене і сказав: «До ранку нікому не кажіть жодного слова. Жодного!». І я мовчав, як мене не питали, як не плакали рідні всю ніч. А о сьомій ранку нам зателефонували, що наша дівчинка жива й здорова — у житомирському відділенні міліції… Ми потім усією родиною ходили дякувати отцю Іванові, ми принесли йому великі гроші, але він їх не взяв, хоч як ми просили… Я вмовляв його, щоб він дозволив зробити ремонт у його квартирі, але він і від цього відмовився, сказав: «Тільки через мій труп». Тоді я вирішив зробити ремонт хоча б у їхньому під’їзді (ви ж бачили, який там жах) та заасфальтувати ці перериті доріжки навколо будинку, та поставити гарні лавочки у дворі… Ви розумієте, мені хочеться… я не знаю, як віддячити йому!.. Ви не уявляєте, пане Олександре, як я… хто ця людина для мене… — Пан президент зупинив мову, ледве втримуючи розчулення, і, опанувавши себе, продовжував: — А потім ми дізналися, що він бере їжу, і сьогодні прийшли до нього вже з гостинцем… Я відправив своїх у сусідній двір, щоб вони не дивилися на біснувату…

Пан президент розповів іще Сашкові про свою самотню родичку, яка й наполягла, щоб вони негайно йшли до отця Івана. А вона сама зверталася до нього двічі.

Перший раз — коли її ночами почали переслідувати страшні сни з прикметами «на смерть», і вдень вона почала бачити тіні померлих родичів, і їй траплялися якісь жахливі зустрічі з людьми у чорному, що питали то цвинтар, то морг. Вона чула голоси, які віщували їй щось, наказували кудись піти і щось зробити, записати якісь одкровення чи що (президент не дуже те зрозумів, коли вона розповідала); у неї почали зникати і з’являтися на порожньому місці предмети, чому свідками були й сусіди; вночі хтось без кінця ходив, рипав дверима, брязкав посудом, човгав і зітхав, а зранку вона знаходила чиїсь мокрі сліди… Усі ці явища так залякали її, що вона не рада була й жити — відчувала, що божеволіє, і не знаходила ніякого порятунку. Лікарі ставили їй різні психічні діагнози, але ніяке лікування не допомагало. Тоді вона почала ходити до церкви. Там їй дуже багато пояснили та напоумили, що треба зробити у першу чергу, і саме там люди порадили їй звернутися по молитву до отця Івана. Казали, що можна просто написати йому записку, але вона хотіла багато чого в нього спитати, розповісти й порадитися і тому вирішила піти до нього сама.

Вона прийшла рано-вранці і прочекала весь день, бо отця Івана не було вдома. Кілька разів він прибігав і знов тікав кудись, як родичка казала — усе бігом, бігом… Коли він пробігав, люди оточували його, передавали записки, щось питали й розходились, а вона і ще кілька літніх жінок чекали. Ті жінки все скаржилися й сварили отця Івана, що в нього геть усе неорганізовано, що йому діла нема до людей, і такий він, і сякий; обурювалися-обурювалися, та й пішли. А вона ж усе чекає, хоч і стомилася, і голодна, і вже теж рознервувалася, але, думає, дотерплю вже до кінця: дуже вже настроїлася на ту зустріч і розмову.

Потрапила вона до нього аж увечері. Він відкрив — і з порога спитав, як її звуть, а потім говорить: «Усе буде добре, ви не хвилюйтеся; ви тільки церкву не залишайте. Почитайте акафіст архистратигу Михаїлу і Покаянний канон до Ісуса Христа. Усе буде добре». І зачинив двері.

І чогось її так заспокоїли ті слова… Ще як тільки побачила його у дверях, каже, такий спокій найшов на серце… А як верталася, то, каже, наче скарб якийсь несла. Прийшла додому, взяла в побожної сусідки той акафіст і канон, прочитала їх, і з того вечора — ніяких страхіть, наче нічого й не було… А все те, що вона хотіла розпитати в отця Івана, вона дізналася згодом у церкві від священиків та досвідчених парафіян.

А другого разу вона передала через людей записку з проханням помолитися за сина її співробітниці, який ніяк не міг знайти собі роботу за фахом. І той юнак невдовзі знайшов роботу.

Пан президент казав, що, коли родичка розповіла усе це його жінці, та не повірила і сказала: «Це збіг обставин». Вона взагалі не вірила в Бога. Але тепер, після того, що трапилося з ними всіма, вона вірує…

 — Дай, Боже, нам усім зберегти цю віру, — закінчив президент, побожно перехрестився і пішов уже гукати своїх, бо вже наближалася їхня черга.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору