«Здесь русского населения почти совсем нет»
Майже через сто років після завоювання Росією Криму сучасники змушені були засвідчити, що етнічні росіяни не прижилися масово на півострові. Зокрема, були й такі гіркі враження для багатьох: «Здесь русского населення почти совсем нет. Живущие тут десятки лет культурные и не культурные русские люди отнюдь не считают себя здесь дома; в их кружке изречение: как «у нас в России» слышится на каждом шагу. Русский простолюдин здесь редко встречается как оседлый житель города или села. Он является сюда на короткое время для тяжелого заработка и, кончив свой сезон, отправляется обратно «в Россию». Надо сказать, что он здесь, как и всюду, пользуется репутацией ловкого, сметливого работника, не всегда застрахованного от кабачных искушений, но тем не менее всегда полезного труженика, выносливого в тяжелом труде. Завсегдатаи кабачные, конечно, и здесь, к сожалению, попадаются нередко. Они изобрели здесь даже новую ругань, неизвестную в России — «жидовское мясо», обзывая зтим словом иронически и благодушно тех своих товарищей, которые окончательно спились с кругу и, как говорится, продали свою душу кабачнику жиду. И надо видеть, как гибельно, разрушительно действует спирт на труженика под палящими лучами здешнего солнца. Когда я вижу это издали, у меня каждый раз сжимается сердце и на ум приходит укор: зачем ты, кормилица наша матушка Русь, так долго и неразумно обижала своих деток, предавая их на пропятие духу невежества, духу тьмы, не умела или не хотела суметь дать им какое-нибудь образование, хоть-бы такое, каким здесь пользуется в своей среде всякий простой мусульманин и еврей» (Многогрешный А. Значение южной полосы России. — Одесса, 1877. — С. 33–34).
Але були й інші думки, що мали велике поширення в російському суспільстві. Ось як висловлювався один із дореволюційних російських шовіністів: «Говорят, русские в Крыму — пришельцы. Пусть так, пусть русские пришельцы — завоеватели и колонизаторы, принесшие с собой высшую культуру; мы законные обладатели края и, следовательно, де юре — его хозяева» (Германцы в России. — С. 85).
Детально розповідаючи, що коїли російські чиновники під час Кримської війни (1853–1856) з провіантом, призначеним для армії, як він не доходив до солдатських шлунків, як гнив, Євген Марков обурюється:
«Дивна річ! Замість того, щоб гнати й розстрілювати на місці злодюг-чиновників, у нас виганяли й розстрілювали найчесніше з кримських племен — татарське. Нікого так не скривдили у цю війну, як це тихе і корисне плем’я. Його затаврували зрадою; його змусили залишити стародавню батьківщину, де лише татарин може жити щасливо. Хто був у Криму хоч один місяць, той одразу ж довідається, що Крим загинув тоді, як у ньому не стало татар. Лише вони переносили цю спеку в степу, володіючи таємницею видобування і проведення води, розводячи худобу, закладаючи сади в таких місцях, де довго не вживається німець чи болгарин. Сотні тисяч чесних і терплячих рук відібрані в господарства, табуни верблюдів майже зникли; де раніше паслося 30 отар овець, там блукає одна; де били фонтани, там нині порожні басейни; де була багатолюдна промисловість, промислове село, там пустелі. І ці пустелі, як раніше села, розкинулися на цілі повіти. Проїдьте, наприклад, Євпаторійським повітом, і подумайте, що мандруєте берегами Мертвого моря. Дорожнеча рук і життєвих запасів відтоді, як пішли татари, зросла до небачених розмірів, все це може розігнати останнє населення кримських міст. Одне слово, Крим після того, як пішли татари, це будинок після пожежі. Але, можливо, татари справді змінилися і йти звідси їм просто необхідно? Я думав так, виїжджаючи до Криму, і мені навіть дорогою розповідав про зраду татар російський візник, який мене віз. У нас є в Росії цей факт, безсумнівно. Але тут я не зустрів жодного старожила, який не зневажав би від усієї душі цих ганебних нарікань на татарина. В один голос кажуть, що без татар ми пропали б у кримську війну. Всі засоби для перев’язування і всі життєві запаси були абсолютно в їхніх руках. Після альмінської битви весь півострів на північ від гір був без війська; ворожі роз’їзди прибули до Бахчисарая, у якому було десять козаків: у Євпаторії стояв ворог, а Євпаторія від Сімферополя за 63 версти шляху гладенького, як плита. Начальство та поліція залишили Сімферополь, який би, здається, ще кращий випадок для обурення? Бахчисарай весь татарський; там центр мусульманського фанатизму, мусульманського багатства й розуму; Сімферополь на три чверті татарський. Навколо в степу, по долинах багатолюдні старовинні татарські селища.
Хто ж і що перешкоджало поголовному повстанню? У татар було чимало приводів для невдоволення. Вони були пригнічені мурзаками гірше, ніж кріпаки. У них відбирався весь час, вся праця за право жити на землі поміщика: їх могли щохвилини вигнати. «Ми б пішли од мурзаків у вогонь, а не лише в Туреччину» — розповідав мені татарський ліберал.
Що робили, крім того, чиновники, можна собі уявити з того, що вони коять нині; з іншого боку, наші чиновники, які вміють добре пильнувати за поборами, не зуміли своєчасно припинити пропаганду магометанських фанатиків, які задовго до війни розселилися по Криму, підіслані Портою, і всіма засобами розбурхували в жителів регіону ненависть.
Отож не дивно, що деякі особи були залучені тим чи іншим способом до боротьби проти Росії. Але спокій міст і округів, де зосереджувалося татарське населення, безперечний доказ того вірнопідданства і миролюбного настрою, що сповідували татари. Поліцмейстер Бахчисарая п. Ш., чи не найкомпетентніший щодо суджень і почуттів у ставленні до татар, був на тій же посаді ще в день висадження. У нього, впродовж найнебезпечніших днів, поки наша армія не зайняла ще бельбецькі висоти, не було в місті жодного випадку непокори; у Сімферополі говорили на весь голос, що, як від’їдуть жандарми та поліція, татари переріжуть росіян; немає сумнівів, що татари знали про ці привселюдні висловлювання, і це їх дратувало; однак жандарми вийшли, і в жодного жителя не впала волосина з голови. На доказ зради наводять випадок під Євпаторією, коли татари стріляли в росіян; але, хочеться запитати, чи багато б і нетатар стріляло в своїх, коли б за ними стояли вороги, які їх полонили, з наведеними на них гвинтівками. А це буквально було під Євпаторією, де союзники виставили татар наперед і звеліли їм стріляти, а самі виструнчилися за ними. Взагалі ж у Євпаторійському повіті невдоволення вирувало особливо. Справді, татари вже більше не слухали російських станових, які втікали чи сиділи як бранці, а слухали нове начальство, яке було запроваджене союзниками відразу ж, як зайняли повіт. Але хіба ми, росіяни, також не слухали б їх? Татари, справді, ображали і карали своє колишнє начальство, яке потрапило їм під руки; та я знаю із слів людини, колишнього також станового у зайнятій місцевості, бранця, що татари ганьбили і били лише хабарників, людей жорстоких; а до щирих і добрих у полоні ставилися як до гостей.
Знову ж таки запитується, хіба це добровільна зрада уряду? Навіть у самій місцевості, де висадилися, татари були спокійні і вірні. Один із знайомих поміщиків наступного дня висадження приїхав у свій маєток, що неподалік Бурлюка, і наказав спалювати сіно й хліб, як тільки наближатиметься ворог; татари приклали руки до серця й обіцяли виконати наказ. Прийшов ворог і сіно було запалене. Отакі зрадники! Втім, якби татари вправді зрадили, їх треба було б виправдати. Треба бути справжнім прихильником Аллаха і фаталістом, щоб спокійно переносити і те, що робили з цим бідним народом під час кампанії».
Крім того, при обсаджуванні Криму московськими частинами війська, було пороблено таку руїну всіх міст і всіх пам’яток архітектури і мистецтва, які перевищують погроми всіх кочовників разом, що переходили через Крим. Англійський мандрівник Е. Д. Кларк, професор Кембриджського університету, побувавши в Криму і зокрема в Херсонесі в 1812 р., писав: «Руїни Херсонесу ще збереглися і були ще скрізь навіть двері будов… Але як прийшли росіяни, все було зразу здемольовано». Кларк на власні очі бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові блоки каменя, роблячи це систематично на наказ згори! Про Бахчисарай пише: «Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнування, знищили цілковито цю столицю». В Керчі «зрівняли з землею 500 будівель», замість того спромоглися побудувати «коло тридцяти вбогих бараків»…
Не краще виглядала справа з археологічними розкопками і дослідженнями пам’яток, коли, шукаючи дорогоцінності, російські «гробокопателі» руйнували могильники і цілі надземні будови. Під час будування доріг, військових споруд і «модерних» будинків, розбирали дорогоцінні пам’ятки архітектури античних і старохристиянських часів. Відтак, з величезних мистецьких скарбів Криму тепер майже нічого не залишилося, особливо з надземних частин будов.
Ставлення російської адміністрації до духовних цінностей місцевого населення перевищувало найбільше дикунство. В 1833 році, за наказом «Таврического» губернатора від татарського населення Криму було відібрано і спалено всі старовинні рукописи, записи і рукописні книги.
Обмеження, переслідування і нищення татарських шкіл, освітніх і культурних товариств та інституцій — це окрема сторінка історії російської адміністрації в Криму, повна нечуваного варварства. Все це робилося всупереч Маніфесту Катерини II з дня 8 квітня 1783 р. (рік обсадження Криму), яка клялася «за себе і своїх спадкоємців» дати татарам подібні права з іншими «нашими подданими» і запевняла: «свободное отправление со всеми законными обрядами будет неприкосновенно».
Неприглядна картина відкривалася і при в’їзді до Севастополя. Один з очевидців змалював її так: «Сердце обливается кровью при въезде в город, который еще не так давно был и которого уже нет, хотя еще весь он как бы стоит пред вами. Это впечатление Помпеи, вырытой из-под пепла Везувия!» (Н. М. Впечатления Украйны и Севастополя. — СПб., 1859 — С. 39).
Особливо вражали подорожніх самотні мачти затоплених кораблів у бухті Севастополя, що означали загибель флоту. А крім того, «с обеих сторон сего залива неотпетые могилы, и сам он как бездонная могила, хотя и много славы ярким заревом осияло это страшное тризнище, где все, что только люди могли изобрести адского для взаимного истребления, было ими изобретено, и от стольких здесь столпившихся ужасов осталась только одна ужасная память того, что свершилось!
Доколе еще зияет кровавая пасть Севастополя с своею разбитою челюстью, нет мира русскому сердцу, хотя бы наслаждалось оно всеми красотами южного берега» (там само. — С. 32–33).
І тільки через сорок років російське серце могло вже завмирати від щастя, бачачи відроджений Севастополь, який тоді уже виглядав «очень миловидно. Здешние постройки не похожи на российские безобразные крашенные коробки. Развалин почти нет…
Как сильно разросся Приморский бульвар и как красиво он выглядывает весной, весь осыпанный цветами! Глаз приятно отдыхает на искусно разбитых клумбах и бакетах» (Кривенко В. На окраинах. — С. 14).
Уточнення очевидця про неросійський характер забудови Севастополя є промовистим, бо й справді не росіяни відігравали основну роль у відродженні всього півострова після Кримської війни. У зв’язку з тим, що в цей час прокотилася чергова хвиля татарської еміграції до Туреччини, ще більше приходило в запустіння місцеве сільськогосподарське виробництво, підтримати його попередній рівень могли тільки справжні хлібороби. А такими, природно, були саме українці. І якщо наприкінці XVIII — на початку XIX століття українське переселення до Криму відбувалося більш стихійно, ніж організовано, без усякої допомоги російських властей, а точніше із певним спротивом, то тепер, після чергового відпливу з півострова татар, стало остаточно зрозумілим, що саме українці можуть їх замінити, оскільки й раніше вони відігравали головну роль у розвитку місцевого хліборобства, бо перші, як правило, займалися садівництвом, скотарством і торгівлею.
Після Кримської війни в 1860–1863 роках переселилося до Туреччини з Криму, за офіційними даними, 192 360 осіб обох статей, тобто одна третина всього населення. Але чималий відсоток виселених не потрапив до офіційних списків. Сюди не входять також ті татари, які зникли з Криму під час севастопольської кампанії і зникали потроху ще раніше, то під приводом богомілля в Мекку, то без будь-яких приводів.
За офіційними даними, 1863 року повністю спорожніли 784 татарських села та аули у Таврійській губернії; лише в Перекопському повіті вилюдніло 278 аулів.
Якщо додати ці 784 спустошені села до 1 000 сіл, спалених графом Мініхом, та ще невідомо скільки спалених князем Італійським і князем Долгоруковим, та не відомо скільки сіл, що спорожніли у 1788 і 1812 роках, коли вийшло багато тисяч татар, то питання про сприяння європейської цивілізації мусульманському варварству щонайменше може залишатися питанням. Три четвертих племені були принесені в жертву для цивілізування однієї четвертої, отже, цією дорогою ціною, звичайно, досягли повного і справді дорогого результату, — подумає читач. Про це неважко навести дані. Які серйозні блага могла внести в життя мусульманського народу християнська цивілізація? Високу християнську мораль, яка перероджує неправду людських взаємин, широку європейську освіченість і багато зручностей з правильно організованою економічною діяльністю, словом, європейсько-християнська цивілізація має розвивати моральну свідомість, силу думки й матеріальний добробут суспільства. Чи стали кримські татари християнами? На думку цього автора, не було жодного хрещеного кримського татарина з 1783 до 1869 року. Якщо й був, то, напевно, якийсь покидьок татарського суспільства, який зник, не привернувши до себе ніякої уваги. Але, можливо, татарин, залишаючись у своїй вірі, злагіднів під впливом вчення Христа, примирливо дивився на нього і таким чином підготувався вступити в наступну фазу свого зближення з християнством. На це можна відповісти, що в гірській частині Криму будувалися навіть православні церкви за рахунок татарських зборів, наприклад, церква в Алушті. Проте самі татари про подібні прославляння релігії не знали ні сном ні духом; їхня відчуженість від християнського вчення була абсолютно непорушною. Ніхто їх, здається, і не силкувався ознайомити з ним, і мало віриться, щоб знайшлося в Криму 10 священиків, які б розмовляли по-татарськи. Правда, тоді в губернському місті була офіційна особа з титулом місіонера і, без сумніву, із штатним складом, але де сфера його діяльності і де її результат — про це не відомо ні місіонеру, ні православним, ні татарам. Відомо лише, що татари, навіть у тих місцевостях, де усвідомлювали необхідність навчатися по-російськи, не посилали дітей своїх до російських шкіл, бо в школах навчалися православні священики.
Характерно, що в селищах Дуванкої, Каралезі, Даїрі, Сарабузах кілька татарських хлопчиків охоче відвідували російську школу, але в тих саме школах не було священика, бо не було церков. Коли 1863 року подейкували про відокремлення Таврійської губернії в особливу таврійську єпархію, татари стали втікати до Туреччини і таким чином «приїзд великого попа», як висловлювалися татари, був однією з найважливіших причин останнього їхнього виселення.
І саме українці могли замінити відплив татарського населення. Ті українці, яких місцеві чиновники записували, як правило, «русскими».
1874 року на харківському з’їзді сільських господарів постало гостро питання про регулювання притоку селян на час жнив у південноукраїнські губернії, щоб забезпечити своєчасний збір урожаю. Однак до спільної думки так і не дійшли, оскільки всі бачили, що за допомогою сезонних робітників не можна вирішити весь комплекс проблем, пов’язаних з повним хліборобським освоєнням південних степів. Одна з пропозицій передбачала, що тільки переселення насамперед українських селян зможе вирішити всі питання: «1) Прежде всего правительственным актом надлежало бы указать те места, из которых дозволяется переселение земледельцев-крестьян в Новороссийский край, а такими местами могли бы быть бесспорно признаны, в 1-х, многие из густонаселенных уездов юго-западного края, во 2-х, вся Малороссия и наконец, в 3-х, мало и плохоземельные местности центральной России» (Многогрешный А. Значение Южной полосы России. — С. 61).
Для розвитку чорноморського купецького мореплавання 1834 року в Олешках і Нікополі з числа жителів, котрі добровільно забажали виконувати матроські обов’язки, заснувалося вільне матроське товариство. Його члени звільнилися від податків, військового постою й рекрутської повинності, а вступити до нього можна було при рекрутських наборах. Перед цим бажаючі мали відслужити 5 років на Чорноморському флоті. А туди потрапляли щороку по одному від двадцяти юнаків у віці 15–20 років.
На цих умовах у 1839 році було дозволено засновувати вільні матроські товариства в державних поселеннях, що прилягали до Дніпра й Азовського моря (Семенов А. Изучение исторических сведений о Российской внешней торговле и промышленности с половины ХVII-го столетия по 1858 год. — Спб., 1859 — Ч. II. — С. 278–279).
Крім того, 1834 року в Херсоні відкрилося училище торговельного мореплавання, в якому 24 вихованці були на казенному утриманні, а 14 — за власний кошт (там само. — Арк. 281).
Переселення української людності до Криму в другій половині XIX ст. зміцнило тут її позиції. За переписом 1897 року українців налічувало понад 63 тисячі. Однак серйозний аналіз результатів того перепису дає вагомі підстави засумніватися в достовірності даних щодо українського населення у Криму. Так, у Сімферополі зафіксовано 3 399 осіб нашого етносу (Первая Всеобщая перепись населення Российской империи 1897 г. Таврическая губерния. — СПб., 1904. — С. 94). Водночас у цій книзі повідомляється, що вихідців з таких українських губерній, як Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська та Чернігівська налічувало в Сімферополі 6 314 (там само. — С. 44). Не можна не брати до уваги й те, що значна кількість українців оселилася в цьому місті, перебравшись до нього з Бессарабської, Воронезької, Гродненської, Курської губерній та Області Війська Донського — вихідців з цих регіонів записано 1 936 (там само. — С. 44). Звичайно, залишалися в Сімферополі й ті українці, котрі тут народилися, і вже вважалися місцевими.
Подібну картину можна спостерігати і в Севастополі. Українців тут було зафіксовано лише 7 322 особи, в той же час, коли уже постійних жителів, народжених за межами Таврії у восьми українських губерніях, значилося 13 182 (там само. — С. 47, 94). А чимало українців безумовно було серед 3 041 мешканця, хто народився на Донщині, Воронежчині, Курщині, в Бессарабії (там само. — С. 47).
Скажімо, з останньої тут значилося 198 уродженців. І прийняти їх за молдован, як могло б здатися, аж ніяк не можна, оскільки представників цієї нації в Севастополі зафіксовано лише 35 (там само. — С. 95).
Але особливо промовистим є факт викривлення даних щодо українського населення в Балаклаві. В той час, як перепис вказував лише на 17 українців, вихідців лише з чисто українських губерній налічувало 76 (там само. — С. 47, 94).
До речі, факт ігнорування українців під час переписів на півострові визнавала кримська більшовицька влада в 20-х роках. Так, вказуючи на цю помилку в «Списке населенных мест Российской империи. Таврическая губерния 1865 года» і в «Памятной книге Таврической губернии на 1889 год», зокрема, підкреслювалося, що цим виражалася «повною мірою політика великодержавного шовінізму колишньої царської Росії, яка намагалася стерти національні грані українського народу, а тому в даний час (у 20-ті роки XX ст. — В. С.) важко прослідкувати, коли і як колонізовувався півострів за рахунок українців. Ця трудність ускладнюється ще й тим, що Крим межував як сухопутним, так і морським кордоном з Україною, і частина території колишнього Новоросійського краю нині увійшла до складу Української РСР, а частина — до Кримської АРСР. Це означає, що переселення українців до Криму в деяких моментах залишається непоміченим» (Державний архів Автономної Республіки Крим: ФОНД. Р — 137. — Опис. 6. — Справа. 42. — Арк. 1).
Справді, підкреслена кримськими більшовиками обставина при уважному розгляді може дати роз’яснення щодо кількості українців, які переселялися на півострів з материкових повітів — Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського Таврійської губернії і яких, особливо в містах, записували, як правило, великоросами. У Перекопському повіті, наприклад, у 1897 році вихідців з інших повітів Таврії було 13 277 осіб, у Сімферопольському — 20 317 (Первая перепись… — С. 40).
Напередодні Першої світової війни українці щільно заселяли не лише північну, степову частину півострова, а й укорінилися цілими селами в околицях Сімферополя і навіть у передгір“ї. До речі, саме ці приміські українські поселення забезпечували промислові центри Криму продуктами, а також із них відбувався поступовий притік робочої сили. Особливо це відчувалося в торговельному й військовому флоті. Детальний аналіз цих процесів дав підставу видатному географу Степану Рудницькому зробити ось такий висновок перед Першою світовою війною: «Основна маса етнографічної мозаїки Криму нині без ніякого сумніву українська. На 1914 рік оцінюю скількість українців на 65 відсотків, великоросів не звиш 12 відсотків» (Рудницький С. Основи землезнавства України. — С. 215, 235).
