Церква Різдва Пресвятої Богородиці та дзвіниця (центральна група)1749 рік
Церква в Чорториї чудова — мініатюрна і гармонійна. Традиційна дзвіничка не являє чогось особливого, але утворює із храмиком гарний ансамбль. Втім, про архітектуру більше не будемо. У першу мить знайомства трохи напружує яскраве пофарбування пам’яток. Але тільки попервах: церква, в якій ізмалку молився Іван Миколайчук, по праву зодягнулася в «жовто-блакитні наші кольори».
І де ж, як не в Чорториї, на малій батьківщині «найбільшого національного народного генія» (за оцінкою Параджанова), пом’янути Івана незлим тихим словом…
…Колись знаменитий український актор і режисер сказав таке: «Я завжди хотів зняти фільм, який міг бути зрозумілим без будь-яких слів, як у музиці». Сьогодні ясно, що Миколайчукова мрія здійснилася. І, як часто трапляється з геніальними митцями, навіть незалежно від волі автора. Його фільми, його герої сповнили музикою і світлом не лише уявний світ кіно, а й наше повсякденне, таке німе і сліпе буття…
Справді — Миколайчук не був би собою, якби лишився тільки кіногероєм. Найперше він був Людиною.
Ось лише один епізод із позакіношного життя героя у викладі Юрія Ільєнка. Якось на Прикарпатті, в одному маленькому містечку Іван спостеріг групку дітлахів, які дивилися на нього мовчки і напружено. Щось тут було не так… Аж раптом, несподівано для оточуючих, Миколайчук «заговорив» із ними мовою жестів: він бо одразу збагнув, які це діти. Глухонімі малята були вражені тим, що улюблений актор їх чує. І потім, вже в спеціалізованій школі, куди привели Івана його незвичайні прихильники, він довго «розмовляв» з дітками у моторошно тихому класі.
Так, ця людина вміла не лише дивитися і слухати, але й, по-євангельському, бачити і чути.
Іван Миколайчук взагалі багато чого вмів. І сплавляти дараби (плоти) по бурхливому Черемошу, і чудово співати, і грати на багатьох музичних інструментах, включаючи арфу, і, найголовніше, знімати чудове поетичне кіно. Зрештою, він умів по-справжньому дзвеніти і палати. Останні роки його життя, в задушливій атмосфері вісімдесятих років, Миколайчукове палання старанно стишували і гасили. Це робили ті, які хотіли увесь народ перетворити на «нову історичну спільноту» глухонімих і холодних серцем. Але нічого у них не вийшло… Світ Івана Миколайчука бринить тою музикою і сяє тим світлом, над якими не владний ніхто. Окрім Того, Хто ставить перед нами ті вічні питання, на які людина відповідає усім своїм життям.
Усі фото
