Дерев’яні (Д)Муровані (М)Усі
Наддніпрянська школа Сіверсько-чернігівська школа
Слобожансько-полтавська школа Східноподільська школа Поліська школа Волинська школа Галицька школа Західноподільська школа Бойківська школа Гуцульська школа Лемківська школа Буковинська школа Марамороська школа Берестейська школа Український класицизм (Д) Український історизм (Д) Український модерн (Д) Давньоруські церкви Українське Відродження Українське бароко Український класицизм (М) Український історизм (М) Український модерн (М)
Миколаївська церква, с. Городище
Чернігівська область, Менський р-н, с. Городище

Миколаївська церква
1763 рік (закладена 1722)
Нині в Київському Музеї просто неба (сел. Пирогів)

Глава І, історична

Миколаївську церкву у сіверському Городищі спорудили у 1763 році, про що недвозначно свідчить вишкрябаний на зовнішній стіні вівтаря напис. Постав Дім Божий старанням сільської громади  — і не на порожньому місці, а там, де 1722 року чи то тільки заклали, чи спорудили якийсь тимчасовий храм-попередник.

Невдовзі після будівництва соснову церкву прикрасив вишуканий іконостас із липи у перехідному від рококо до класицизму стилі. 1868 року до храму прибудували дзвіницю і двоповерхову галерею-коридор, розібравши при цьому частину західної стіни бабинця. Цікаво, що первісний бароковий портал не знищили, а перемістили до східної стіни дзвіниці — як вхід до згаданої галереї. Останні зміни в образі храму сталися у 1888 році, коли до нави прибудували два великі притвори із ганками, а до вівтаря — дияконник і паламарню. Тоді ж церкву підняли на цегляний фундамент і прикрасили розписами (зокрема, у наві з’явилися чотири євангелісти на парусах і Бог-Саваоф у куполі, а у притворах — композиції «Христос і самарянка» та «Христос і діти»).

Єдине фото первісного іконостасу (фото кін. 1920-х)

Кілька десятиліть (в середині ХІХ ст.) у Миколаївському храмі служив панотець Федір Кістяківський — родоначальник славетної плеяди Кістяківських, державних діячів та науковців. Разом із паніматкою Яриною він знайшов вічний спокій тут таки, на церковному обійсті. На жаль, після запанування в Україні безбожної комуністичної влади цвинтар занепав, а могили славетних городищан були сплюндровані…

У 1920-х роках Миколаївська церква удостоїлася пильної уваги корифея народного церковного зодчества Стефана Таранушенка , який зафіксував її на кількох світлинах, а згодом включив у свою епохальну працю «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» (http://savchook.com/books/taranushenko-dereviana-monumentalna-arhitektura/). Десь у тому ж часі борці з «опіумом для народу» церкву закрили, принагідно знищивши іконостас та верхні яруси дзвіниці. Коли під час Другої світової війни святиню повернули до життя, залишок дзвіниці накрили спільним із галереєю скатним дахом. Проте вже 22 серпня 1960 року, за хрущовських гонінь на Церкву, храм знову закрили — і тепер надовго…

Вже у 1970-х городищенську красуню випадково побачив і тут таки у неї закохався ще один корифей УЦА — Григорій Логвин. Відтак церква під охоронним номером 1781 потрапила до національного реєстру пам’яток архітектури і була оспівана багатьма іншими знаними та незнаними дослідниками української церковної культури.
Дуже прикро, але уся ця любов понад півстоліття лишалася суто платонічною і аж ніяк не убезпечувала унікальну пам’ятку від занепаду і руйнації. Від початку 1990-х до ріденьких голосів на захист Миколаївської церкви приєдналися й ми, розпочавши озвучувати ідею порятунку святині у різноманітних ЗМІ. До регулярного спостереження за станом храму долучилися ентузіасти зі складу парафії святого Архистратига Михаїла УПЦ Київського Патріархату (що в Пирогові, в Київському музеї просто неба) та окремі краєзнавці. Проте все видавалося марним: з боку відповідних державних інституцій не було зроблено жодного реального кроку задля реставрації чи хоча б косметичного ремонту пам’ятки національного значення.

Усе це й дало нам підстави у 2012 році виплеснути на сторінках нашого сайту ось такі розпачливі ламентації:

«Наприкінці 1980-х Миколаївську церкву заповзялися перевозити до Київського музею просто неба, але чи то Чернігівське товариство охорони пам’яток закомизилося, чи місцеві колгоспники не схвалили таке рішення на зборах, чи не стачило коштів. Швидше за все, ворог роду людського зложив докупи усі людські слабкості, аби занапастити дивовижну святиню.

Допоки цього не сталося. Проте аж від 1960 року Миколаївська церква стоїть покинутою напризволяще, захищена лише молитвами святителя Миколаю і милістю Божою. Всередині пам’ятки наявні риштування радянських часів невідомого призначення, які заважають зробити вдале фото, проте хоч якось підтримують конструкції помираючого храму… Ситуація погіршується тим, що селянам ця церква не потрібна: у Городищі є іще один дерев’яний храм — Михайлівський (кін. ХІХ ст.), доглянутий і ремонтований. Тож участь місцевої парафії у житті Миколаївської церкви, очевидно, обмежується зберіганням у її притворі мар — нош для похоронних процесій…
Чим же вирізняється ця перлина сіверської землі? Та усім: геніально знайденими пропорціями, рідкісними архітектурними рішеннями (приміром, нижній залом нави посилено в особливий спосіб), дивовижної краси ригелями-стяжками і прорізями між зрубами…

І справді. Храм досконалий настільки, що око не муляють навіть неоковирні добудови кінця ХІХ ст. Зате як муляють серце прогнила провалена підлога і чорні зіниці вибитих вікон, діри на покрівлі та поруйновані маківки без хрестів, а особливо зворушливі до сліз три останні дошки від старого іконостасу…».

І все ж таки…

Все ж таки попри всі плачі й жалі ми не втрачали надії на порятунок храму.

Глава ІІ, романтична

Атеїсти скажуть — щасливий збіг обставин, ми ж, християни, пошлемося на Промисел Божий і ревні молитви вірних. Настав вікопомний 2013 рік, і все дивовижним чином змінилося.

Після тогорічних весняних сніговіїв церква зазнала значних ушкоджень — втратила маківки і частину покрівлі. Як наслідок різко прискорилося руйнування несучих конструкцій, що й було виявлено під час нашої чергової експедиції до Городища восени того ж 2013 -го року. Це й спонукало парафію св. Архистратига Михаїла активізувати діяльність з порятунку Миколаївської церкви. На зібраннях Ради з охорони культурної спадщини (діє при парафії від 2005 року), була створена ініціативна група у складі протоієрея Андрія Власенка, Юрія Бруєнка та Миколи Ходаківського (нині спочилого), яка розглянула кілька варіантів порятунку храму. Оптимальною видалася висловлена іще за радянських часів ідея перенесення святині до Національного музею народної архітектури та побуту України (НМНАПУ). На початку 2015 року о. Андрій Власенко отримав від Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета благословення на порятунок Миколаївської церкви. Схвалили й підтримали згадану ідею тодішній генеральний директор НМНАПУ протоієрей Юрій Бойко та кілька провідних співробітників музею, а також видатні історики архітектури України — Дмитро Степовик, Леонід Прибєга та Віктор Вечерський. Після цього до співпраці було запрошено відомого архітектора і пам`яткоохоронця Сергія Юрченка.

..диво-храм...

Церква у 2013 році

В липні 2015 року музей за допомогою ініціативної групи отримав документальну згоду на переміщення пам`ятки в НМНАПУ як від сільської ради і мешканців с. Городище, так і від церковної громади та священноначалія села та області (УПЦ Московського Патріархату). Селяни одностайно визнали, що уберегти пам`ятку на рідній землі неможливо: в селі діє інша дерев`яна церква, а для капітальної реставрації (поточні ремонти вже не врятують справу) коштів нема і не буде.

Того ж літа ініціативна група не інакше як з ласки Божої познайомилася із добродієм-меценатом — науковцем і бізнесменом Тарасом Довгим (чий рід походить із Городища), який також давно плекав думку про порятунок храму. Він і узяв на себе фінансову частину епохального проекту. Після того розпочалося ходіння по бюрократичних муках держапарату — як на рівні Чернігівської облради, так і Мінкульту. Тут вирішальну роль у позитивному вирішенні майже усіх питань відіграла енергія та ревність активіста пирогівської парафії Юрія Бруєнка. Відтак восени 2015 року бригада майстрів із Закарпаття під орудою згаданого Сергія Юрченка провела консерваційні роботи, без яких церква напевне не пережила б свою останню зиму на рідній сіверській землі.

25 листопада 2015 р. протоієрей Андрій Власенко виступив з програмною доповіддю на міжнародній пам`яткоохоронній конференції (м. Київ), в якій познайомив громадськість із відповідною діяльністю парафії св. Архистратига Михаїла і, зокрема, з уже виконаною роботою і подальшими намірами ініціативної групи та керівництва музею щодо порятунку Миколаївської церкви. Доповідь дістала схвальну оцінку як у фахівців, так і серед аматорів українського народного зодчества.

Глава ІІІ, войовнича

Протягом 2015 — першої половини 2016 року у зацікавлених колах точилися активні дискусії з приводу архітектурних форм, в яких унікальна пам’ятка має постати на новому місці. Ішлося про те, чи слід відтворити церкву у гіпотетичних початкових формах ХVІІІ ст., чи зберегти усі добудови ХІХ ст. Більшість (в тому числі і ініціатори порятунку храму) схилялася до першого варіанту. Одначе у дискусію втрутилося пам`яткоохоронне законодавство України, яке вимагає зберігати архітектурні пам’ятки у тому вигляді, в якому вони увійшли у ХХІ ст. Зрештою в липні 2016 року науково-методична рада НМНАПУ погодила форми ХІХ ст., про що було складено відповідний протокол. Натомість із конкретним місцем розташування храму у скансені дійти згоди не вдалося. Ініціативна група та керівництво музею наполягали на тому, що, відповідно до генерального плану і наукового підходу, сіверсько-поліська церква має доповнити експозицію етнографічної зони «Полісся», де вже є кілька експонатів із Чернігівщини. Натомість частина музейних співробітників (в тому числі колишніх) безапеляційно вимагала розмістити храм в експозиції «Поділля», на закритій галявині, ще й в забороненій зоні високовольтного кабеля.

Заскладований храм у Музеї просто неба(осінь 2016)

Тим часом справи рухалися далі: в першій половині 2016 року було створено і затверджено проект реставрації храму, а також остаточно визначено кваліфікованих майстрів-реставраторів. Нарешті після отримання усіх дозвільних документів (в тому числі від Державної архітектурно-будівельної інспекції та Чернігівського відділу культури), в червні 2016 року розпочалася розборка Миколаївської церкви. З огляду на її унікальність і складність робіт, останні велися під найретельнішим архітектурним наглядом (приміром, маркування брусів про всяк випадок дублювалося). Та, попри усі труднощі, протягом літа храм було перевезено до НМНАПУ і ретельно заскладовано на полі в зоні вітряків.

На жаль, відчайдушний опір невігласів (з письмовими доносами «нагору» і істеричними закидами в бік рятівників храму) призвів до затримки робіт. І хоча кінець-кінцем восени 2016-го року дирекція прийняла вольове рішення — встановити храм у вільному куточку експозиції «Полісся» — час було втрачено. Саме тому велична подія заснування врятованої Миколаївської церкви на святій київській землі сталася не теплої літньої днини, а вже під зиму.

Та на все воля Божа. 1 листопада 2016 року, попри погрози і провокації з боку деяких екстремістськи налаштованих «музейників», Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет разом із Патріаршим намісником, митрополитом Переяславським і Вишгородським Єпіфанієм, та настоятелем пирогівської парафії протоієреєм Андрієм Власенком заклав і освятив наріжний камінь відновлюваної святині.

З Божим благословенням навесні 2017 року майстри швидко доробили бетонно-цегляний фундамент і приступили до збирання храму.

Глава ІV, пам’ятна

Розбирали церкву місяців зо два, зібрали за шість. Але ж і якісно зібрали! Всі бруси точно лягли у свої замки, одвірки і віконні лутки без підгонки встали у відповідні пройоми, а ригелі і стяжки чітко потрапили у пази. Давні зодчі знали свою справу, але й сучасні майстри виявилися достойними найвищої похвали. Саме завдяки їх увазі та сумлінному ставленню до роботи під час розбирання церкви віднайшлися унікальні артефакти: поминальна записка кінця ХІХ ст. (у шпарині стіни), мірило (зодчеський інструмент) ХVІІІ ст. (під покрівлею залому), а головне — дві пам’ятні дошки 1888 року з докладною «біографією» святині (під солеєю). Саме ці знахідки і були «призначені» першими експонатами майбутнього музею врятованої святині. Ще один давній секрет церкви ховався під шалівкою вівтаря: на одному з брусів несподівано відкрився поховальний напис, вирізьблений високохудожнім бароковим шрифтом.

Сучасні захисні суміші дозволили укріпити і використати при збиранні церкви до 95 відсотків автентичних брусів (це надзвичайно високий показник при такому стані деревини). Покрили храм оцинкованим залізом, за старим зразком — так званими «шашечками». Наслідували старі зразки і нові маківки, карнизи та шалівка. Традиційні ажурні хрести виготовили за світлинами Таранушенка.

І от, рівно за рік після закладин, 1 листопада 2017 року Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звершив чин освячення надбанних хрестів врятованої Миколаївської церкви. Разом з ним молилися митрополит Єпіфаній, священики і велелюдна громада з усіх-усюд.

Освячення надбанних хрестів, 1 листопада 2017

Потім до присутніх звернувся о. Андрій Власенко, який подякував усім, хто долучився до порятунку святині: робітникам, жертводавцям, а особливо двом добродіям  — Тарасові Довгому і Юрію Бруєнку, без яких це грандіозне звершення було б неможливим. Воно й справді грандіозне  — бо вперше за історію незалежної України такий величний храм, завсідник всіх довідників та енциклопедій з української архітектури, був не лише урятований від загибелі, а й перенесений до головного скансену держави, в якому щороку тисячі й тисячі відвідувачів з усього світу прилучаються до висот українського народного зодчества.

А насамкінець перед шановним зібранням було оголошено щойно розшифрований текст зі знайдених під солеєю храму дощок, який склав простий козак Авфим Ситий 130 років тому. Особливо зворушливо прозвучала кінцівка писаної ним «пам’яті»:

«Хто знайде цю дошку і буде читати — спом’яніть мене, писарчука, прихильного до Божої справи, який хотів чесно і дуже шляхетно усе зобразити».

Долучаємося до його прохання й ми, сучасні писарчуки, музейники і пам’яткоохоронці, що прихильні до Божої справи, сподіваємося, не менше, ніж славні предки…

Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас!

Далі буде…

Усі фото

Миколаївська церква, с. Городище
Погляд з-за рогу. Ось так і дивляться на унікальну церкву ті, хто давно міг би її відновити - чи за обов'язком служби, чи за покликом совісті. І ми в тому числі.
Було колись в Україні...
Одвірок у бабинці. А які ж були двері!..
Фрагмент одвірку західних дверей
У наві
Останні дощечки іконостасу
Подібний малюнок вирізів трапляється тільки на Сіверщині і те в одиничних випадках
Вівтарне вікно і ригель-стяжка. Таке конструктивне рішення також цілком унікальне
Склепіння вівтаря. Чомусь тут вікон набагато більше, ніж у наві і бабинці
У бабинці
Вигляд храму із хорів
Вид на хори із церкви
Христос і самарянка. Останній вцілілий розпис храму (північний приділ)
Підмурок. Либонь, церкву будували із дуже якісного дерева
Куди ж ви, люди добрі?.. Не проїжджайте мимо!
Осінь 2013. Ось він, справжній кінець світу
Грати ХVІІІ століття не захищають від холодного і байдужого серця
Вічная пам'ять!
Невже...
..диво-храм...
....нікому...
...не потрібний?
В останнє плавання. Підняти вітрила!