Святитель Димитрій Ростовський
Святитель Димитрій (у миру Данило Туптало) народився у грудні 1651 р. в містечку Макарові на Київщині. Батьками його були — сотник Сава Туптало (☦1703) — «честь і слава Війська Запорозького» і його дружина Марія (☦1693). Обоє були дуже побожними людьми й у такому ж дусі виховали своїх дітей, усі з яких стали ченцями (окрім сина Данила іще три доньки). 1660 року родина Тупталів переїхала до Києва. Батьки віддали Данила вчитися до Києво-Могилянської колегії. У 1668 р. він прийняв чернецтво з ім’ям Димитрія в Кирилівському монастирі в Києві від свого улюбленого вчителя ігумена Мелетія Дзика, щирого українського патріота, прихильника гетьмана Петра Дорошенка й Київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, які боролися за цілковиту незалежність України. «Таким чином, — пише професор І. Шляпкін, один з об’єктивних і найкращих біографів святителя, — Димитрій приєднався до тієї групи чорного духовенства України, які були борцями за самостійність Української Церкви». Наступного 1669 р., 25 березня, у місті Каневі митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, якого не визнавала Москва, поставив ченця Димитрія в ієродиякони. Прийнявши чернецтво і ставши духовною особою, святитель Димитрій відновив навчання, яке було перервано в 1665–1669 рр. через тодішні політичні події (часи відомі в нашій історії під назвою Руїни). Тоді він розпочав літературну діяльність.
Йосип Нелюбович-Тукальський, митрополит київський. Невідом. художник. XIX ст. Національний музей історії України
23 травня 1675 р. в Густинському монастирі біля Прилук митрополичий заступник Лазар Баранович, архієпископ Чернігівський, висвятив ієродиякона Димитрія на ієромонаха й запросив проповідником до Чернігова. За дорученням архієпископа він їздив проповідувати в інші міста України, написав свій перший великий твір — про чудеса, що діялися від чудотворного Образу Божої Матері в Іллінському монастирі в Чернігові. Ця книга, що мала спочатку назву «Чуда…», а потім називалася «Руно орошенное», вийшла друком кількома накладами. 1677 року був недовго в Новодвірському монастирі на Волині, більше року перебував у Слуцьку в Білорусі, куди його було запрошено як проповідника, був також у Вільні у Свято-Духівському монастирі.
У січні 1679 р., вернувшись в Україну, преподобний оселився в Батурині, тодішній гетьманській столиці, і став батуринським проповідником. У березні 1681 р. на прохання братії його призначили ігуменом Максаківського монастиря на Чернігівщині, звідки знову наступного року переїздить до Батурина настоятелем Миколаївського монастиря. Проте 26 жовтня 1683 р. добровільно зрікся ігуменства, бажаючи присвятити життя чернечим подвигам і письменницькій діяльності. В травні 1684 р. був призначений проповідником Києво-Печерського монастиря. Архімандрит Варлаам Ясинський запропонував ігуменові Димитрію написати «Житія святих», на що він з радістю погодився. Над цією працею святитель Димитрій трудився 20 років. У липні 1688 р. мав уже готову першу частину її (місяці вересень-жовтень-листопад), яка була видрукована в друкарні Києво-Печерського монастиря в 1689 р.
Це був час, коли Українська Православна Церква (Київська митрополія) з 1685 р. вже була підпорядкована Московському патріархові. У 1685–1690 рр. між Москвою й українськими богословами розгорілася велика полеміка. Патріарх Московський Яким обвинувачував українських богословів й Українську Православну Церкву в неправославних поглядах. Він неприхильно ставився до ігумена Димитрія Туптала. Патріарх Яким вимагав перероблення деяких описів житія та подальшого друкування тільки після попереднього ним перегляду й затвердження. Цей патріарх (колишній військовик, один із найбільш неосвічених московських владик) не сприймав не лише глибокого богословського змісту українських книг, але й літературної української мови, оскільки наші святителі писали книги тодішньою українською літературною мовою (а також і молилися в церкві церковнослов’янською мовою української редакції та перекладали Святе Письмо живою мовою свого народу1. Цього часу на площах Москви влаштовували аутодафе — інквізиторське спалення українських богословських книжок видатних святителів-науковців, пізніше канонізованих святих: знаменитий, визнаний усією Вселенською Православною Церквою (окрім Московської) «Катехизис» свт. Петра Могили, перший том «Житій святих» свт. Димитрія Туптала та ін.
1689 року святитель Димитрій разом із гетьманом Іваном Мазепою поїхав до Москви й говорив там особисто з патріархом. Як стверджує професор І. Шляпкін, після повернення з Москви він залишився при своїх поглядах. Як пише дослідник, Туптало «був твердим прихильником незалежності Української Церкви й не мав респекту до Московської держави». Москва намагалася підпорядкувати церковне життя в Україні, але Україна боронила церковну незалежність, свідома своїх заслуг у багатовіковій боротьбі за православну віру й своєї значної переваги над Московщиною щодо освіти. Ці загальнопоширені погляди українців поділяв святий Димитрій. Коли відбулося підпорядковання Київської митрополії Московській патріархії, святитель не міг нічим зарадити.
Незважаючи ні на що, святий подвижник Дмитро Туптало писав далі «Житія святих», використовуючи літературу й різні джерела. 1692 року він залишив ігуменство в Батурині й оселився в окремій келії, щоб мати можливість заглибитися у працю свого життя. 1693 року святитель підготував другу частину (місяці грудень, січень, лютий). Вона вийшла друком у Києві в 1695 р. Новий Московський патріарх Адріян поставився до праці свт. Димитрія прихильно. Проте подвижникові довелося, окрім писання «Житія святих», займатися адміністративною працею. З червня 1694 до січня 1697 р. він був настоятелем Глухівського монастиря, а із січня до червня 1697 р. ігуменом Кирилівського монастиря в Києві. У липні того ж року на прохання архієпископа Івана Максимовича (також пізніше канонізованого великого святого-чудотворця, відомого як Іоан Тобольський) переїхав до Єлецького Чернігівського монастиря й одержав титул архімандрита, а незабаром став ще архімандритом Новгород-Сіверського Спаського монастиря. 1700 року в Києві у друкарні Києво-Печерського монастиря видано третій том «Житія святих» (місяці березень, квітень, травень). Того ж року в Новгороді-Сіверському святитель почав писати скорочений опис життя святих під назвою «Мартиролог, або мученикословіє, житія святих, по місяцям і числам собраниє, в собі содержащіе». За двадцять років свт. Димитрію довелося бути настоятелем багатьох українських монастирів, переїздити з місця на місце. Пояснюють це тим, що різні монастирі хотіли бачити його своїм настоятелем і мати в його особі доброго проповідника й наставника.
Помислих днi первiя i лi[та] … вiчная помнянух i поучахся.
Псалом 76
1701 рік у житті святителя був переломним. За наказом царя Петра І він був викликаний до Москви й в лютому назавжди покинув Україну. 23 березня 1701 р. Димитрія було висвячено в Москві на митрополита Тобольського в Сибіру. Ця подія негативно вплинула на слабке здоров’я святителя. Через хворобу він не поїхав до Тобольська, а 4 січня 1702 р. був призначений на кафедру митрополита Ростовського в Росії. На цій старовинній єпископській кафедрі, що за княжих часів входила до складу Київської митрополії і в якій одними з перших єпископів були українці святі Леонтій та Ісайя, святитель пробув понад 7 років. Перебування в Росії для нього було тяжким. Він вирішив піднести культурно-освітній рівень духовенства своєї єпархії та морально-освітній рівень народу, якого християнізація торкнулася тільки поверхово. Проте зустрів перешкоди з боку влади, яка навіть у 1705 р. закрила відкриту ним семінарію для підготовки кандидатів у священики. В його єпархії був дуже поширений розкол, проти якого святитель написав сильну за змістом працю «Розиск о бринской вірі». Закінчив також четвертий том «Житія святих» (за місяці червень-липень-серпень), який вийшов друком у 1705 р. Потім почав писати Літописець (біблійні історії), який не закінчив. Крім них, святитель написав ще багато інших праць (понад двадцять), у тому числі дуже цікавий «Діярій» (щоденник), видав збірник духовних кантів і поезій. Особливе місце серед його праць щодо глибини змісту й актуальності займають чисельні проповіді.
Серед усіх праць Димитрія найвідомішими є «Житія святих», або «Четьї Мінеї» (місячні читання), які він почав писати під впливом освічених церковних діячів України для прославлення Української Православної Церкви. Вихід у світ повного «Житія святих» був визначною подією в житті української церкви й усіх православних слов’ян. У ХVІІІ–ХІХ ст. цей твір був найулюбленішою книгою українців та сусідніх народів і найбільш читаною після Святого Письма.
Незважаючи на те, що книги написано церковнослов’янською мовою (лише української редакції: з українськими наголосами та споконвічними словами й зворотами, що сформувалися в Українській Церкві протягом восьми століть), 1701 року їх було наказано перекласти за взірцем церковнослов’янської мови російської редакції. Як про це пише світової слави науковець-енциклопедист митр. Іларіон (Іван Огієнко), українські святителі, обстоюючи споконвічні традиції своєї землі, докладали всіх зусиль, аби не виконати цього наказу. Сорок років тримала оборону українська церковна влада. 1741 року Києво-Печерська лавра мала намір приступити до друку третього перевиданням «Житія святих». Дозвіл на друк отримали з Москви, за такої умови: «Что же касается до посодіи и наречия, въ томъ во всемъ согласить съ великороссійскими книгами непременно». Отримавши таку вказівку, архімандрит Тимофій Щербацький відповів, що він не має таких людей, яким можна було б доручити цю справу. Зрештою Московська патріархія вирішила сама видати мінеї і доручила підготувати їх до друку ректору Новгородської семінарії архімандриту Іоасафу Митневичу та ректору Олександро-Невської семінарії ієродиякону Никодиму Пученкову, які розпочали роботу 6 листопада 1755 р. і закінчили в жовтні 1756 р. Вони замінили українізми церковнослов’янизмами, просту мову – більш піднесеним складом, деякі вислови й навіть цілі розповіді викинули. Крім цих поправок, було дано вказівку провести виправлення «по великороссійськой граматике – по свойству славянскаго діалекта, переміняя порядок реченій і окончанія» (тобто за російською редакцією церковнослов’янської мови). 31 грудня 1756 р. в московській друкарні розпочали друк і в 1759 р. з’явилося Синодальні видання «Жития святых», які без змін перевидаються до цього часу.
Свої проповіді, канти й поезії святитель-чудотворець писав чистою тогочасною українською літературною мовою. У XVIII ст. текст цих проповідей зрусифікував протоієрей П. Алексєєв.
Доречно згадати, що свт. Димитрій, як і всі високоосвічені українські святителі, направлені за наказом царя Петра І підіймати православ’я Російської імперії, мав на чужині товариство близьких однодумців-українців: учителів, що викладали в заснованих ним школах, священиків, хор. Є багато свідчень про те, що в чужих краях наші великі святі спілкувалися українською мовою (тим болісніше, що у Св.-Микільському Крупицькому монастирі, де свт. Димитрій служив Богові та писав свої славнозвісні «Житія святих», нині не почуєш української мови — мови святих цієї землі: там звучить навіть не церковнослов’янська, а російська мова, ніби це є ознакою чи побожності, чи культури).
Святий Димитрій помер уночі з 27 на 28 жовтня 1709 р. під час молитви. Припускають, що його смерть могла прискорити сумна звістка про поразку гетьмана Івана Мазепи, якого він підтримував, а ще більше — нечуваної жорстокості розгром Батурина — міста, у якому святитель був ігуменом і яким опікувався.
Святитель був людиною великих чеснот, дуже скромним, надзвичайно лагідним, доброзичливим і доступним для всіх. Дбав про бідних, сиріт і скривджених. Суворо постував, безперервно працював і дуже багато молився. Був справжнім безсрібником. Коли вмер, не залишив по собі майже ніяких грошей, бо все, що мав, віддавав нужденним та на добрі справи.
Ховаючи спочилого, митрополит Стефан Яворський, українець, родом із Галичини, приятель святителя, розчулено вигукнув: «Свят Димитрій, свят». І це були пророчі слова. Восени 1752 р. митрополит Арсеній Мацієвич, родом волинянин (замучений пізніше за наказом цариці Катерини II і вже в наш час канонізований), займаючи Ростовську кафедру, під час ремонту собору в Ростові відкрив нетлінні мощі святителя, біля яких відбувалися чудесні зцілення. Причисления до святих святителя Димитрія наступило весною 1757 р.
Пам’ять святителя Димитрія, митрополита Ростовського вшановується 10 листопада (28 жовтня за ст. стилем).
на основі праці прот. Олесандра Кислашка «Життя і діяльність святих нашої землі Руси-України прославлених»
Основні використані джерела:
- Шляпкин И. Святой Димитрий Ростовский й его время (1651–1709). — СПб., 1891. — 460 с.;
- Огієнко І. Святий Димитрий Туптало // Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Життєписи великих українців. — К., 1999. — С. 242–351;
- Святитель Димитрий, митрополит Ростовский: исследования и материалы / под общ. ред. игумена Серафима (Симонова). — Ростов: Спасо-Яковлевский Димитриев монастырь, 2008. — 448 с.
