Соломія Крушельницька
Ще за життя Соломію Крушельницьку визнано найвидатнішою співачкою світу.
Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» ХХ століття. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй». Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу був успіхом і визнанням української музики й мистецтва.
**
Ясноока дівчинка, Солюня, Люня, Люнечка, весела і жвава, непокірна і спритна, з серцем, переповненим любов’ю, радісно пізнавала світ. Вона бігала селом, як усі діти; вона зачудовано вірила легендам і старанно поралась у квітнику. Та що б не робила, все співала і співала, і не було кінця-краю тим пісням. Стрімкі весняні пахощі чи золотий осінній щем лише задавали тон її співам.
А ще в тій дитині змалечку були неабияка рішучість та нестримне бажання знань, глибоких, досконалих. (Пройде час, і С. Крушельницька вивчить сім європейських мов, якими співатиме і розмовлятиме).
Соломія завжди вміла настояти на своєму, захистити себе. Ще зовсім малою вона відвоювала у матері право гратися з сусідським Владиком, а не з панським нудним Геником. Пізніше — «виспівала долю» на іспиті у професора Львівської консерваторії Валерія Висоцького, не зважаючи на те, що зі здачею документів запізнилася. Вона зуміла захистити себе й тоді, коли написала відкритого, гордого і буквально розгромного листа польській пресі, що намагалася принизити її, вже відому і вельми шановану у світі.
Мати Соломії, Теодора Савчинська, красива, енергійна і дуже працьовита жінка, привчила дітей своїх любити, цінувати будь-яку роботу і, можливо, саме їй Соломія завдячувала своїм умінням трудитися постійно, наполегливо, «до памороків».
Здається, ніхто так не радів доньчиним співам, як її коханий тато, Амвросій Крушельницький. Це він плекатиме ту співочу душу; це він повезе Солюню в Тернопіль, де вона почне співати у хорі та по-справжньому вчитися гри на фортепіано у професора Владислава Вшелячинського; це він свято віритиме у свою донечку та її оксамитовий голос, а вона, в свою чергу, завжди буде старатися виправдати ту велику віру і, заради свого батька, своєї родини, свого народу, намагатиметься стати більшою, вартіснішою, досконалішою.
«О-го! Люня співає», — говорили люди і заслуховувались, як Крушельницька заспівала:
Перший раз
Поклонися матіноньці
За сто раз
або:
«То щоб ви були які веселі, — казали очевидці, — ви мусили плакати. Але як вона заспівала веселої, то щоб ви мали який тягар на серці, вам робилося легко».
У 17 років юна і чарівна Соломія постала перед першим вибором. Тодішні галицькі закони визначали, що доньці священика і нареченій поповича не випадає марити співом та музикою, а може ще й мріяти про сцену треба думати про господарство і жити як належиться.
Коли Солюня зрозуміла, що її майбутній чоловік, красивий чорноокий Зенон Гутковський, не поділяє її захоплень та поглядів на світ, «не любить спів, а замість опери воліє цирк», вона, гірко плачучи, призналась братові, що не хоче того весілля, але боїться зганьбити родину. І знову саме батько не дасть занапастити свою дитину, наважиться піти проти загальної думки, не побоїться осуду та пліток і відправить дочку до старшої сестри Осипи, в польське місто Ниськ.
Соломія вперше була змушена залишити рідний дім і поїхати у добровільне заслання. Але, здається, гіркота першого кохання і першого розчарування далася їй легко, адже вона була зовсім молодою і так прагнула здійснити свою мрію — вчитися музики і співу, та й усе життя ще було попереду.
«Пригнічений стан, що було охопив її, відлетів і не повертався. Натомість зріло переконання, що ніхто інший не зможе її зробити щасливою, доки вона не знайде власної долі в самій собі». У 19 років Крушельницька починає навчання у Львівській консерваторії, буквально вразивши професора В. Висоцького силою свого чаруючого сріблястого голосу та гордою красою. Вона була старанною, дисциплінованою студенткою, з суворим внутрішнім самоконтролем. Соломія завжди пам’ятала, що вчиться на позичені батьком гроші, які він віддав їй, відриваючи від інших дітей. Вона ж могла віддячити тільки справжнім успіхом і тому працювала, невтомно працювала, а в талант свій вірила щиро. Під час навчання в консерваторії Соломія познайомилася з адвокатом Теофілом Окуневським. Вони часто зустрічались, якось він запросив її на вечірку, а згодом — освідчився. «Ще довго не спала Соломія, пригадуючи цю розмову, пригадуючи його слова, вираз обличчя і ту хвилюючу теплоту, яка вирувала в ній, коли він наближався. Вона хотіла бачити його знов, хотіла ходити з ним вулицями Львова, співати для нього. О! Цього вона хотіла якнайбільше». Але Соломія не була певна, що Т. Окуневський до кінця розуміє її одержимість співом. Коли ж наступного дня вона збилась, виконуючи арію, чим викликала гнів професора, то більше не дозволила собі дати волю почуттям. Соломія, можливо, всупереч власному серцю переборола себе.
Хіба ж для розваг приїхала вона до Львова? За неї хвилюється і на неї покладається вся родина, це ж через неї жодна сестра не має приданого. Вона не має права розчарувати надії, сподівання дорогих їй людей і тим більше не має права згубити свій талант.
Соломія ще завзятіше береться до роботи, успішно закінчує консерваторію, а далі — дебют у Львівському Оперному.
Пізніше, в листі до М. Павлика вона, вагаючись, напише: «… без праці жити не можу, але і жити мені хочеться, тобто ужити всього на цім світі… як погодити ті дві крайності…». На що М. Павлик відповість: «… Ви маєте пронести славу нашої пісні… До дітороддя є мільйони, а велика співачка Соломія Крушельницька — одна».
Ще не раз випаде Соломії можливість вибирати, і той зрілий вибір вже не буде легким і безболісним, як у юності — він вимагатиме справжнього зречення, тяжкого зречення, зречення материнства.
І тоді, навіть на самій вершині слави, під дощем квітів та громом оплесків Соломія-жінка, Соломія-мати тихо дорікне Соломії-співачці своєю ненародженою донечкою. Але це буде згодом.
А поки що від дебюту С. Крушельницької у Львівському Оперному театрі всі були в захопленні, родина — щаслива, а сама Соломія, хоч і дуже раділа похвалам, розуміла, що не вистачає їй знань І техніки, відчувала, що її артистичні здібності вартують більшого. Коли ж назбирала грошей і отримала батьківське благословення, поїхала вчитись в Італію Там, на чужині, чекала Соломію несподіванка, незаслужена і катастрофічна.
Знаменита Фауста Креспі визначила, що у п. Крушельницької не меццо-сопрано, як вважалось, а лірико-драматичне сопрано. Це був удар долі, це означало, що треба все починати спочатку, все, якщо, звичайно, голос ще не втратив своїх природних можливостей.
Соломія почала, змогла почати, чим на все життя вразила, полонила серце Фаусти Креспі і стала її найулюбленішою ученицею.
А далі прийшли успіх, визнання і захоплення, сцени Італії, Франції, Іспанії, Америки… Це був тріумф. Як зазначив видатний критик Р. Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тітто Руффо, Шаляпін і Карузо. І тільки одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька.
Де б не виступала знаменита співачка, вона завжди відчувала себе українкою і славила свій народ, його пісні. Якось польські студенти хотіли організувати їй «котячий концерт» тільки за те, що Соломія підкреслювала своє українське походження: «… по правді, то мені наймиліше моє село Біла коло Тернополя. Після Мілану я була там на свята. Як то добре».
Навіть тоді, у найбільш зоряний час, для Соломії кожен виступ залишався найвідповідальнішим і супроводжувався принципами, що не змінювались протягом усього її артистичного життя.
Як відомо, «… з першого і до останнього свого виступу Соломія користувалась тільки своїми, нею задуманими І під її керівництвом пошитими костюмами».
А ще «… зранку, в день вистави, вона замовкала і не розмовляла ні з ким, аж до виїзду в театр. Увесь день віддавалась зосередженості і вживанню в образ… одягалася і за годину до вистави приходила чи приїздила в театр».
У неї закохувались скрізь, де вона з’являлась, але вона, як написала в листі до М. Павлика, «… зіставила всі гадки про життя на боці, а віддалася всією душею мистецтву».
Чи жаліла про те? Напевно, ні. Твердо ні. Та в серці Соломії пекучою блискавкою зринатиме гіркий лист її матері, Теодори Крушельницької: «Сонечко, Солюню, прости мене, ти всесвітньо знана артистка, але серце моє стигне… Бо я мати, я вас восьмірко виносила під серцем. Вона, моя фантазія, теж, бувало, сягала за обрії, за небокрай… Та я кроку не могла ступити без мислі о вас… Ти пішла найдальше, стала великою людиною. То добре, Солюню. Та ще я хотіла твоїх діток бавити. Не судилося, мій соловейку. Смутку мій, радосте і гордосте моя…»
Залишилась нездійсненою та солодка, наймиліша мрія Соломії-матері і лише на крихту здійснилась інша мрія — мрія Соломії-співачки — співати для свого народу.
Її голос звучав по усьому світі, її запрошували найпрестижніші театри світу, і скрізь був тріумф. Мілан, Рим, Париж, Неаполь, Мадрид, Лісабон, Варшава, Петербург — присуджували їй золоті корони й вінки. Світова преса писала: «Голос Соломії найкрасивіший з тих, що коли-небудь чули люди». Але найчастіше вона співала в Аргентині — кожного сезону з 1906 по 1911, у 1913, а її останній — вже концертний виступ тут у 1923 році — став неперевершеним навіть в її сповненому визнання і слави житті. Крушельницька стала в цій країні настільки популярною, що саме її було запрошено у 1910 році виконати на урочистому святкуванні 100-річчя незалежності державний гімн Аргентини!
Коли Соломії Крушельницькій було трохи за сорок, вона пішла зі сцени, вважаючи, що всі партії її репертуару написано для молодих жінок. Присвятивши себе тільки концертній діяльності, вона виконувала старовинні, класичні, сучасні й народні пісні сімома мовами — італійською, французькою, німецькою, англійською, іспанською, польською й російською. Однак усі концерти закінчувала виконанням українських народних пісень. В Італії Крушельницька прожила понад сорок років. Після смерті свого чоловіка, італійського адвоката Чезаре Річчоні вирішила повернутись на батьківщину.
На жаль, життя в тогочасному Львові виявилось для співачки нелегким. Радянська влада відібрала львівський будинок Крушельницької, виділивши їй тільки квартиру на другому поверсі. Досі залишається невідомим як Крушельницька у 1948 році стала громадянкою СРСР і як без її відома радянські адвокати продали її віллу у Віареджо (Італія). Незважаючи на все це Крушельницька досить швидко ввійшла у мистецьке життя Львова. З 1944 року Соломія Крушельницька стала професором Львівської консерваторії ім. Лисенка — викладала в консерваторії вокал, влаштовувала концерти у філармонії… У її будинку завжди збиралися студенти, які просто її обожнювали…
Востаннє Соломія Крушельницька вийшла на сцену в 1949 році. У Великому залі Львівської філармонії 77-річна співачка вкотре підкорила публіку надзвичайним голосом і артистизмом. Це був майстер-клас славетної Соломії… Мало хто знав, що вона вже була хвора на рак горла. Можна тільки припустити якою ціною давався їй спів… Через два роки її не стало. Поховано Соломію Крушельницьку на Личаківському цвинтарі, у Львові. На могилі — юний Орфей з арфою в руці — символ музики, якій вона присвятила все своє життя. У пам’ять про неї в незалежній Україні засновано міжнародний конкурс оперних співаків імені Соломії Крушельницької. На її честь перейменовано Львівський оперний театр.
Читайте також статті:
- Володимира Лучканіна, «Соломія Крушельницька та Італія»
- Михайла Головащенка, На вершині світової слави. Соломія Крушельницька
