Микола Дилецький
Микола Павлович Дилецький — найвидатніша постать у слов’янському музичному світі другої половини XVII ст. Його діяльність великою мірою визначила розвиток музики на території, що охоплювала Україну, Білорусь та Росію, заклала фундамент для формування композиторської школи Нового часу. Про Дилецького як людину відомо небагато, навіть дати його життя сумнівні: 1650 (1630?) — кінець XVII ст. (1723?). Про його походження є лише згадка: «житель града Києва». Документально підтверджено перебування у Вільні (нині Вільнюс), де він здобув блискучу освіту в Єзуїтській академії і отримав звання академіка.
З кінця 70-х років Дилецький перебуває у Москві, входячи до тогочасної інтелектуальної еліти, що об’єднувала видатних представників нової художньої інтелігенції як Москви, так і України та Білорусі. Дилецькому належить перший у Східній Європі теоретичний трактат «Граматика музикальна» (або «мусікійська»), який існує в кількох редакціях та мовних версіях (1675–1681, а також 1723). Спираючись на тогочасну європейську наукову думку, Дилецький виклав у ньому основи музичної теорії, композиції, естетики, риторики, заклав теоретичний фундамент нового стилю — так званого «партесного», що прийшов на зміну багатовіковому пануванню церковної монодії.
Партесний стиль в українській музиці XVII ст. найяскравіше репрезентується жанром партесного концерту, відповідника concerto ecclesiastico — з гармонічною основою, багатством фактурних, в тому числі поліфонічних, засобів, грою гармонічних і тембрових барв, регістровими та динамічними контрастами. Це барокове мистецтво утверджується в Україні на початку XVII ст., а з другої половини XVII ст. переноситься українськими майстрами до Москви.
Нині відома творчість Дилецького, відкрита переважно в 70-ті роки ХХ ст., представлена як багатохорними восьмиголосними композиціями європейського зразка, причому в традиціях римської та польської шкіл, так і більш камерними чотириголосними творами, пов’язаними з італійським і, можливо, німецьким духовним мотетом та madrigale spirituale.
Справжній майстер, людина широких поглядів, Дилецький активно засвоював європейську музичну техніку, яку прагнув пристосувати до вимог нового середовища, іншої інтонаційної лексики. Як свідчить трактат, його автор однаково знав і музику побуту, і традиції монодичного співу, і більш прості форми багатоголосся на його основі, і здобутки європейських композиторів — від Жоскена і Палестрини до Шютца. Все це створило міцний фундамент для новаторства автора «Воскресенського канону». Твори Миколи Дилецького, навіть при відомій на сьогодні обмеженій їх кількості, виявляють багатство й різноманітність стилістики. Як і весь масив новознайдених партесних концертів, вони свідчать про їх цілковиту відповідність культурному контексту того часу та надзвичайне творче піднесення в українській музиці XVII ст. Невипадково постать Дилецького та його партесна творчість змусили не лише переглянути концепції історії музики України та Росії, а й переосмислити панораму європейського мистецтва.
доктор мистецтвознавства
