Про зраду Юди. Бесіда друга
Хотів я, улюблені, продовжити бесіду про патріарха (Авраама) і тут запропонувати духовний бенкет, але невдячність зрадника заполонює наш язик до розмови про нього, і обставини цього дня спонукають сказати про його безрозсудний злочин. Сьогодні Господь наш Ісус Христос відданий до рук юдеїв власним учнем. Однак ти, улюблений, слухаючи це, не будь сумний і не засмучуйся, коли чуєш, що зраджено Владику, чи вірніше сказати: і тужи, і плач, але не над зрадженим Ісусом, а над Юдою, котрий зрадив Його. Так, зраджений Ісус спас світ, а Юда, котрий зрадив, згубив свою душу. Зраджений Ісус сидить праворуч Отця на небесах, а Юда, котрий зрадив, тепер у пеклі очікує невблаганної і вічної кари. Ось над чим тужи, ось над чим плач, бо і Сам Господь наш Ісус Христос, бачачи Юду, стривожився (духом) і заплакав. Бачачи його, говорить Євангеліє, «стривожився духом і засвідчив, і сказав: один з вас видасть Мене» (Ін. 13, 21). Чому Він стривожився? (Очевидно) від думки про те, що Юда після стількох наставлянь і порад не звертав уваги на те, в яку безодню він себе штовхає.
Бачачи божевілля учня і жаліючи його, Господь стривожився і заплакав. Про це говорять усі євангелісти, щоб переконливіше засвідчити істину домобудівництва. Стривожився Господь, бачачи крайню невдячність учня, навчаючи (цим) і нас найбільше плакати над тим, хто чинить зло, а не над тим, хто зло терпить. Ті, котрі терплять образи і несправедливість, скоріше заслуговують шани, як блаженні. Тому і говорив Христос: «Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне» (Мф. 5, 10). Бачиш, на яке надбання вказав Він тим, котрі терплять неправду? Подивися знову в іншому місці, (яка) невблаганна кара (очікує) тих, котрі чинять зло. Послухай блаженного Павла, котрий говорить: «Бо ви, браття, стали наслідувачами церков Божих…, які знаходяться в Юдеї, бо і ви те саме перетерпіли від своїх єдиноплемінників, що й ті від юдеїв, які вбили і Господа Ісуса, і Його пророків, і нас вигнали…, які забороняють нам говорити язичникам, щоб спаслися, і через це поповнюють постійно міру гріхів своїх; та наближається на них гнів Божий до кінця» (1 Сол. 2, 14–16). Бачиш, що найбільше треба плакати й тужити над тими, котрі чинять зло? Тому і милосердний Господь, бачачи зухвалий вчинок учня, стривожився і плакав, виявляючи і жаль до учня і показуючи велич Свого милосердя, через яке не переставав піклуватися про виправлення учня аж до самої зради.
Отже, швидше гірко плач і тужи над ним, бо через нього і Господь засмучувався. «Стривожився духом, — сказано, — Ісус і сказав: один з вас видасть Мене». О, яке велике милосердя, яка велика доброта Владики! Зраджений печалиться над зрадником. Бачачи, що він уперто залишається в безчесті, «стривожився духом і сказав: один з вас видасть Мене» (Ін. 13, 21). Поглянь, яке довготерпіння! Яке людинолюбство! Як жаліє невдячного! Він навіть не хоче, щоб Юда звершив свій вчинок без будь-якого сорому, тому приводить у зніяковілість і страх усіх учнів, щоб подати йому бодай якийсь привід розкаятися в божевіллі. Але оскільки душа (зрадника) залишається байдужою, неспроможною сприйняти насіння благочестя, не сприймає ані порад, ані умовлянь, а затьмарюється пристрастю, поривається до загибелі, тому він і не отримав жодної користі від такого великого довготерпіння.
«Один з вас, — говорить, — видасть Мене». Для чого Він тривожився і тужив? Для того, щоб показати Своє людинолюбство і водночас навчити нас, що найбільше треба плакати над тими, котрі чинять зло своєму ближньому, бо вони викликають на себе гнів (Божий). Не над тим, хто терпить зло, а хто чинить зло — над тим варто завжди плакати. Бо терпіння за правду подає нам Царство Небесне, а заподіяння зла іншому є для нас причиною геєни і покарання. «Блаженні, — говорить, — гнані за правду». Бачиш, як страждання подає нагородою і відплатою Царство Небесне. І послухай, як, навпаки, лиходійство спричиняє кару і помсту. Павло, сказавши про юдеїв, що вони убили Господа і вигнали пророків, додав: «Кінець їх буде по ділах їхніх» (2 Кор. 11, 15). Бачиш, як гнані отримують Царство Небесне, а долею гонителів стає гнів Божий?
Розмірковую я про це з вами, улюблені, не просто так, а з наміром, — щоб ми навчилися не гніватися на наших ворогів, а навпаки — жаліли їх, плакали й тужили над ними, бо тими, що насправді терплять зло, є якраз ті, котрі даремно ворогують проти нас. Якщо ми налаштуємо свою душу так, що не тільки не будемо гніватися, а будемо навіть печалитися про них, тоді зможемо, за словами Господа, і молитися за них, а через це отримаємо і велике благовоління з неба. Саме тому я вже четвертий день розмовляю з вами про молитву за ворогів, щоб через безперестанне повторення умовляння слово наставляння глибше запам’яталося й укоренилося у ваших душах. Тому безперервно звертаюся до вас зі словом, щоб знищити пухлину гніву, щоб пригасити запалення, щоб той, хто приходить на молитву, був чистий від гніву.
І Христос переконує робити це (молитися за ворогів) не тільки заради ворогів, а й заради нас самих, коли прощаємо їм гріхи. Ти, відкидаючи свій гнів на ворога, отримуєш більше, ніж даєш.
— Як, — скажеш, — отримую більше?
Слухай уважно. Якщо ти відпускаєш гріхи ворогові, тобі прощаються гріхи стосовно Владики. Ці тяжкі і ледь можуть бути прощені, а ті приносять (тобі) милість і велику радість (від Господа). Послухай Ілія, котрий говорить своїм синам: «Якщо згрішить людина проти людини, то помоляться за неї Богу; якщо ж людина згрішить проти Господа, то хто буде заступником за неї?» (1 Цар. 2, 25). Настільки велика рана, що нелегко зцілюється навіть молитвою. І коли такий гріх не загладжується молитвою, тоді через прощення гріхів ворогам він тут же відпускається. Тому ті гріхи — стосовно Бога — Господь назвав десятьма тисячами талантів, а ці — сотнею динарів (Мф. 18, 23). Якщо ти простиш ці, будуть відпущені тобі десять тисяч талантів.
2. Однак про молитву сказано достатньо. Якщо ж бажаєте, займемося тим, про що було сказано дещо перед цим, повернемося до слова про зраду і подивимося, як був зраджений наш Господь. А щоб побачити все божевілля зрадника, усвідомити невдячність учня і невимовне милосердя Господа, послухаймо Євангеліста, як він нам оповідає про зухвалий учинок (Юди). «Тоді, — говорить, — один з дванадцяти, званий Юдою Іскаріотом, пішов до первосвящеників і сказав: що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» (Мф. 26, 14–15). Здається, розповідь зрозуміла і не містить нічого особливого. Але якби хтось розглянув кожне з цих слів, (то виявилось би, що) тут є багато чого для роздумів і чимало глибоких думок. Насамперед — це час. Справді, не даремно означив його Євангеліст. Він не сказав просто: «…пішов», але додав: «Тоді пішов». «Тоді» — коли? І для чого він означує час? Не без мети вказує нам час Євангеліст, який говорить від Духа Святого, бо той, хто говорить від Духа, нічого не говорить просто так і без причини.
Отже, що означає це: «Тоді»? Саме перед тим, саме перед цією миттю підійшла молода жінка з алавастровою посудиною мира і злила цей єлей на голову Господа. Жінка показала велику віру, виявила велике піклування, слухняність і благочестя — вона відмовилася від свого попереднього життя і стала кращою і більш розумною. І ось у той час, коли блудниця покаялася, коли пізнала Господа, тоді учень зрадив Учителя. «Тоді» — коли? Коли блудниця, підійшовши і виливши алавастрову посудину мира на ноги Ісуса (Лк. 7, 36–50), отирала їх своїм волоссям і виявила велику любов, загладжуючи таким сповіданням свої гріхи за все своє життя. Коли він бачив, як вона виявила таку старанність служити Учителеві, саме тоді він і поспішив на беззаконну зраду. І коли та із самої глибини безчестя піднялася до самого неба, цей після незліченних чудес і знамень, після стількох наставлянь, після невимовної поблажливості Господа, упав у саму глибину пекла. Ось яким злом є недбайливість і розтлінна воля! Тому і Павло говорив: «Хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти» (1 Кор. 10, 12). І пророк викликував: «Хіба, упавши, не встають і, збившись із дороги, не повертаються?» (Єр. 8, 4). Ці два вирази наведені для того, щоб той, хто стоїть, не був надто самовпевненим, але постійно перебував у боротьбі, а той, хто впав, не впадав у відчай. Такою великою є могутність Учителя, що змушувала підкорятися їй навіть блудниць і митарів.
— Що ж, — скажеш, — Той, Хто прихилив блудницю, не мав сили залучити учня?
Без сумніву, Він мав силу прихилити до Себе й учня, але не хотів робити його добрим примусово і залучати до Себе насильно. Саме тому Євангеліст, розповідаючи нам про вчинок цього невдячного учня, сказав: «Тоді… пішов», тобто не тому, що покликаний був іншими, і не через насилля з боку будь-кого, не через стороннє спонукання, а схилився до цього через власний внутрішній потяг, показавши, що пішов на цей беззаконний і зухвалий учинок із власної волі і бажання, штовхнув себе на зраду Владики, не спонукуваний до того жодною сторонньою причиною, а злобою, що виходила із середини. «Тоді один з дванадцяти пішов». І ці слова «один з дванадцяти» служить неабияким обвинуваченням (проти Юди). Адже було ще сімдесят інших учнів, однак (Євангеліст) сказав: «Один з дванадцяти», тобто із вибраних, з тих, котрі щодня були з Ним, насолоджувалися найближчим спілкуванням з Ним.
Отже, задля того, щоб ти знав, що Юда був серед обраних учнів, Євангеліст говорить: «Один з дванадцяти». І не замовчує цього, щоб ти саме через цю очевидну ганебну обставину міг переконатися: Він удостоїв зрадника і злодія таких великих благ і не переставав перестерігати його аж до останнього вечора, чим показує піклування Господа про нас. Бачиш, як спаслася блудниця, бо вмила (ноги Ісуса), а учень через недбальство загинув? Тому, дивлячись на блудницю, не впадай у відчай, але й не будь зухвало самовпевнений, дивлячись на учня. Згубним є те й інше. Розум наш легко схиляється до падіння, і воля мінлива. Тому необхідно захищати себе звідусіль. «Тоді один з дванадцяти, званий Юдою Іскаріотом, пішов». Бачиш, від якого лику він відпав? Бачиш, яке вчення втратив? Бачиш, яким злом є безтурботність?
«Званий, — говорить, — Юдою Іскаріотом», оскільки був ще інший, з таким же іменем — Юда, званий Якововим. Бачиш мудрість Євангеліста, як він вказує нам його не за злочином, а за місцем, а того (Юду Яковового) робить відомим не за місцем, а за ім’ям батька. Хоч про першого краще було б сказати: «Юда зрадник», але щоб навчити нас зберігати свої слова чистими від обвинувачень, він утримується від цього слова «зрадник».
Отже, навчімося не згадувати докірливо ні про кого з ворогів. Якщо цей блаженний (Апостол), розповідаючи про беззаконний злочин (Юди), не захотів дорікнути зрадникові, а промовчав про це, і називає його за місцем, звідки він був вихідцем, то чи ми будемо мати будь-яке прощення, коли почнемо ганьбити ближніх? А ми часто згадуємо з докором не тільки про ворогів, але і про тих, котрі прихильні до нас. Переконую — не робити цього. І Павло закликає до того ж, кажучи: «Ніяке гниле слово нехай не виходить з уст ваших» (Еф. 4, 29). Саме тому блаженний Матфей, будучи чистим від усяких подібних пристрастей, говорив: «Тоді один з дванадцяти, званий Юдою Іскаріотом, пішов до первосвящеників і сказав: що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» (Мф. 26, 14–15). О, злочинний голос! О, божевільний злочин! Тремчу, улюблені, коли думаю про це. Як вирвалося слово з вуст? Як повернувся язик? Як душа не покинула тіло? Як не оніміли вуста? Як не потьмарився розум?
3. «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» Скажи мені, Юдо, хіба цього навчав тебе Учитель стільки часу? Невже ти забув багаторазові наставляння? Хіба не для того говорив Він: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла» (Мф. 10, 9), від самого початку придушуючи твою надмірну божевільну любов до грошей? Хіба не застерігав Він, кажучи: «Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу» (Мф. 5, 39)? Скажи мені, за що ти видаєш Учителя? За те, що Він дарував тобі владу над демонами, що ти міг і хвороби зціляти, і прокажених очищати, і показувати багато інших подібних чудес? Отже, за такі благодіяння ти так відплачуєш Йому?
О, божевілля, а вірніше — сріблолюбство! Усе це зло вчинило сріблолюбство, корінь зла — сріблолюбство, яке затьмарює наші душі і зневажає навіть закони природи, позбавляє нас розуму і не дозволяє пам’ятати ані про дружбу, ані про родинні зв’язки, ані про будь-що інше, але раз засліпивши очі нашого розуму, змушує блукати у темряві. Щоб ти краще зрозумів це, поглянь, скільки (доброго) вигнала (ця пристрасть) з душі Юди. Розмову (з Христом), життя (з Ним), спілкування, дивовижне повчання — все це віддало забуттю сріблолюбство, яке вселилося (в Юду). Добре говорив Павло, що «корінь усього лихого є сріблолюбство» (1 Тим. 6, 10). «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» І ти, Юдо, видаєш Того, Хто все тримає словом? Видаєш Незбагненного, Творця неба і землі, Творця нашого єства, Який все встановив словом і помахом?
Щоб показати, що Він зраджений зі Своєї волі, послухай, що Він робить. Під час самої зради, коли до Нього підійшли озброєні мечами і киями зі світильниками та смолоскипами, Він говорить до них: «Кого шукаєте?» (Ін. 18, 4). Вони не знали навіть, кого повинні були взяти. Ось наскільки Юда був неспроможний зрадити Його — Він, коли був тут, і то при світильниках і такій кількості світла, навіть не бачив Того, Кого мав намір зрадити. А що Євангеліст, сказавши, що в них були світильники та смолоскипи і вони все ж таки не могли знайти Його, натякав саме на це, то це видно зі слів: «Стояв же з ними й Юда» (Ін. 18, 5), — той, хто сказав: «Я вам видам Його». Господь, бажаючи показати Свою могутність і щоб вони усвідомили, що починають неможливу справу, засліпив їхній розум. Потім, почувши Його голос, вони відступили назад і впали на землю. Бачиш, як вони не могли навіть перенести голосу і падінням ниць явно виявили своє безсилля? Поглянь на милосердя Господа. Коли і цим Господь не зворушив серця ані безсоромного зрадника, ані невдячних юдеїв, тоді віддає Себе і ніби говорить:
— Коли Я показав, що вони починають неможливе, то Я хотів утримати їх від божевілля. Однак вони не хочуть і затято продовжують залишатися в безчесті. Ось, Я віддаю Себе.
Говорю це вам для того, щоб хто-небудь не ґанив Христа, кажучи:
— Чому Він не перемінив Юду? Чому не зробив його кращим?
Але як можна було зробити Юду розсудливим і слухняним? Примусово чи за (власним) бажанням? Якщо примусово, то так він не міг стати кращим, бо примусово ніхто кращим не стає. А якщо за бажанням і волею, то Господь використав усе, що могло його виправити. Якщо ж Юда не захотів прийняти ліки, то вина не лікаря, а того, хто відкинув його послуги. Хочеш знати, скільки засобів використав Господь, щоб знову отримати Юду? Він дарував йому багато чудес, провіщав йому про зраду, не залишив нічого з того, що необхідно виявити у ставленні до учня. Тож, щоб ти знав, що Юда, маючи змогу покаятися, не захотів зробити цього і все сталося через його безтурботність. Зверни увагу ось на що: коли він зрадив Господа і до кінця виявив своє божевілля, тоді кинув тридцять срібняків, кажучи: «Згрішив я, зрадивши кров невинну» (Мф. 27, 4). Перед цим же говорив: «Що хочете дати мені, — і я вам видам Його?» Коли вчинився гріх, тоді пізнав гріх!
Із цього повчімося, що коли ми безтурботні, тоді ані переконання, ані умовляння користі нам не принесуть, а коли ревні, тоді можемо і самі піднятися. Подумай, справді: коли Господь попереджав його і застерігав від злодіяння, котре замишлялося, тоді він не послухав і не сприйняв умовляння, а коли не було жодного порадника, тоді повстала (проти нього) власна совість, і він покаявся без усякого вчителя і кинув тридцять срібників. «Запропонували йому, — сказано, — тридцять срібників» (Мф. 26, 15). Вони визначили ціну Крові Того, Хто не має ціни. Навіщо береш ти, Юдо, тридцять срібників? Христос прийшов пролити Кров, про яку ти тепер домовляєшся, даром за весь світ. Що може бути більш ганебне за цю торгівлю? Хто бачив (подібне), хто чув коли-небудь?
4. Але щоб ми побачили, яка була відмінність між зрадником і учнями, послухаймо (Євангеліста). Євангеліст докладно оповідає нам про все. Коли, говорить, учинилося це, коли наблизилася зрада, коли Юда погубив себе, коли він уклав беззаконний договір «і відтоді шукав нагоди, — говорить, — щоб видати Його» (Мф. 26, 16), тоді приступили до Нього учні, кажучи: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» (Мф. 26, 17). Бачиш учнів, бачиш учня? Цей думав, як би зрадити (Господа), а ті — як би прислужитися. Цей домовлявся і замишляв отримати ціну за Кров Владики, а ті готуються служити (Господу). І цей, і ті були учасниками тих же чудес, тих же повчань. Звідки ж відмінність? Від спрямування волі. Вона є причиною зла і добра.
Був вечір, коли учні говорили: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» Із цього видно, що Христос не мав визначеного житла. Нехай почують ті, котрі будують пишні будинки і великі палаци, що Син Людський не має, де голову прихилити. Саме тому учні й говорять Йому: «Де хочеш, щоб ми приготували Тобі їсти паску?» Яку паску? Юдейську, котра бере початок з Єгипту, бо вперше юдеї звершили її там. А навіщо Христос її звершує? Подібно до того, як Він звершив усі інші вимоги закону, так чинить і тут. Тому Він й Іоанові говорив: «Так належить нам виконати всяку правду» (Мф. 3, 15).
Отже, учні хотіли приготувати не нашу паску, а юдейську. Вони приготували цю паску, а нашу приготував Христос, чи краще — Він Сам став паскою через добровільні страждання. Для чого Він іде на страждання? Щоб нас відкупити від клятви закону. Тому і Павло викликував: «Послав Бог Сина Свого, Котрий народився від жони, був під законом, щоб викупити підзаконних» (Гал. 4, 4–5). Отже, що б не говорив будь-хто, що Він начебто тому скасував закон, що не міг його виконати, оскільки він важкий, обтяжливий і важко здійсненний, тому Він ліквідував його (тільки) тоді, коли виконав весь. Тому Він і звершив Пасху, оскільки свято Пасхи було одним із розпоряджень закону. А для чого це свято, — послухай.
Юдеї були невдячні Благодійникові і скоро забували Його благодіяння. І ось тобі доказ: вийшли вони з Єгипту, перейшли через Червоне море, бачили, як воно розступилося і знову з’єдналося, однак трохи згодом після цього говорять до Аарона: «Зроби нам бога, який ішов би перед нами» (Вих. 32, 1). Що ж ти говориш, невдячний юдею? Ти бачив такі чудеса і забув Бога, Який годує тебе, і зовсім забув про Благодійника? То ж через те, що вони забули про Його благодіяння, Бог установленням свят закріпив спогад про дари, щоб вони мимоволі тримали їх постійно в пам’яті. Так вони святкували Пасху. Навіщо? Щоб, коли (говорить Писання), запитає тебе син твій: «Що це за служіння?» (Вих. 12, 26), ти скажеш, що кров’ю цього агнця (батьки) помазали одвірки дверей й уникнули смерті, яку навів (ангел) згубник на всіх жителів Єгипту, і завдяки цій крові він не зміг увійти (до їхніх домів) й уразити.
Отже, у них жертви не добровільні, а тут заколюється Христос зі Своєї волі. Чому? Тому, що та жертва була образом Жертви духовної. А щоб ти переконався, поглянь, скільки схожості (між ними). (Там) агнець, (і тут) Агнець, тільки один — безсловесний, а другий — словесний. (Там) вівця (і тут) вівця, але (там) тінь, (а тут) істина — з’явилося Сонце правди, і тінь зникла, бо при сонці тінь ховається. Тому і на таємничій Трапезі (лежить) Агнець, щоб ми освячувалися Його Кров’ю. Зі сходом сонця світильника вже не видно, адже колишнє було образом майбутнього.
5. Говорю це юдеям, щоб не думали, обманюючи себе, начебто звершують Пасху, бо вони безсоромною думкою підносять опрісноки і захоплюються святом — юдеям, котрі не обрізані серцем і важко чують вухами. Як, скажи мені, юдею, ти звершуєш Пасху? Храм зруйнований до основи, жертовник зруйнований, Святеє-святих розорене, ліквідовані всі жертви. Чому ж ти насмілюєшся порушувати закон? Будучи колись відведеним до Вавилона, ти чув, як ті, що поневолили вас, говорили: «Заспівайте нам пісень» Господніх (Пс. 136, 3), і ти не виконав (їхнього бажання). То чому звершуєш Пасху поза Єрусалимом? Ти сказав: «Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?» (Пс. 136, 3–4). І вказуючи на це, блаженний Давид говорить: на ріці Вавилонській, «там сиділи і плакали… На вербах посеред нього ми повісили арфи наші» (Пс. 136, 1–2), тобто псалтир, цитру і ліру, бо в старовину ними користувалися і під їхні звуки співали псалми. «Там-бо, — говорить, — питали нас про слова пісень», і ми відповіли: «Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?» (Пс. 136, 3–4). Що ж ти говориш, скажи мені? Ти в чужій землі не співав Господню пісню, а Пасху в чужій землі звершуєш?
Бачиш безтолковість юдеїв? Коли примушували вороги, вони не хотіли проспівати псалма на чужині, а нині самі по собі, коли ніхто не примушує, ворогують з Богом. Тому-то і блаженний Стефан говорив їм: «Ви завжди противитеся Духові Святому» (Діян. 7, 51). Бачиш, які нечисті опрісноки? Яким протизаконним є юдейське свято? Була колись юдейська Пасха, але припинилася. Тоді, говорить (Євангеліє), коли вони їли і пили, Ісус, узявши хліб у Свої святі і пречисті руки, подякувавши і переломивши, сказав учням Своїм: «Це є Тіло Моє, що за вас і за багатьох ламається на відпущення гріхів». Потім, узявши чашу, подав їм, кажучи: «Це є Кров Моя, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26–28).
Коли Господь говорив ці слова, був тут і Юда. «Це є Кров». О, Юдо, що ти продав за тридцять срібняків! «Це є Кров», про яку ти незадовго перед тим безсоромно сторгувався з невдячними фарисеями. О, велике милосердя Христове! О, невдячність Юди! Владика кормив, а раб продавав. Цей продав Його, узявши тридцять срібників, а Христос дав викупом за нас власну Кров. Та й дав би тому, що продав, якби, звичайно, той захотів, бо до зради і Юда був тут, був учасником святої Трапези і споживав Тайну Вечерю. Як Господь умивав ноги всім учням, так і в священній трапезі Юда брав участь (разом зі всіма), щоб він не мав жодного виправдання, а отримав свій суд. Він, не згадавши благодіянь Господа, залишився затятим у нечестивому задумі і, вийшовши, замість поцілунку вчинив зраду, а після зради кинув тридцять срібників, кажучи: «Згрішив я, зрадивши кров невинну» (Мф. 27, 4). О, сліпота! Ти був учасником Вечері і зрадив Благодійника? Однак Господь добровільно виконав те, про що було написано, «але горе такій людині, через яку спокуса приходить» (Мф. 18, 7).
6. Однак час, нарешті, приступити до цієї страшної і грізної Трапези. Отже, приступимо всі з чистою совістю. Нехай не буде тут Юди з лукавством щодо свого ближнього, (нехай не приступає) ніхто з нечестивих, хто має у своєму серці приховану отруту. І тепер присутнім є Христос, влаштовуючи трапезу. Не людина є тим, хто перетворює принесене на Тіло і Кров Христову. Священик, будучи образом, тільки стоїть і підносить молитву, а все звершує благодать і сила Божа. «Це, — говорить, — є тіло Моє». Ці слова вказують на принесене. І подібно, як ті слова, що виголошували: «Плодіться і розмножуйтесь, і наповнюйте землю» (Бут. 1, 28), — були словами і стали ділом, подаючи людській природі силу для дітонародження, так і ці слова, що виголошують: «Це є тіло Моє», постійно наповнюють силою благодаті тих, котрі гідно приймають (священну Трапезу).
Отже, нехай не буде (тут) ані лукавого, ані нечестивого, ані хижака, ані сварливого, ані братоненависника, ані грошолюба, ані п’яниці, ані користолюбця, ані мужоложника, ані заздрісника, нехай не буде (тут) відданого блуду, ані злодія, ані зловмисника, щоб не були осудженими. Тоді Юда був негідним учасником Тайної Вечері і, вийшовши, зрадив Господа. (Це трапилося задля того), щоб ти знав, що хто негідно бере участь у Таїнствах, на того завжди особливо нападає диявол, і такий зазнає більшої кари. Говорю це не для того, щоб злякати вас, а щоб зробити вас більш уважними до себе. Як тілесна їжа, потрапивши у хворий шлунок, підсилює хворобу, так і їжа духовна, коли вона приймається негідно, викликає великий осуд.
Тож, переконую, нехай ніхто (не приступає), маючи в душі нечисті помисли, а очистімо наше серце. Ми храми Бога, якщо перебуваємо чистими. Зробімо чистою нашу душу. Адже це можна зробити за один день. Як і яким чином? Якщо маєш що-небудь проти ворога, відкинь гнів, припини ворожнечу, щоб отримати від Трапези відпущення гріхів. Ти приступаєш до страшної і святої Жертви. У якості заколеного перед нами Христос. Але подумай, заради чого Він був заколений. О, які Таїни втратив ти, Юдо! Христос добровільно постраждав, щоб зруйнувати «перепону, яка стояла посередині» (Еф. 2, 14), і поєднати земне з небесним, щоб тебе, ворога і недруга, зробити спільником ангелів. Христос душу Свою віддав за тебе, а ти тримаєш ворожнечу проти ближнього? І як ти можеш приступати до Трапези миру? Твій Владика не відмовився перетерпіти заради тебе все, а ти навіть не хочеш відкинути свій гнів? Скажи мені, чому? Любов — це корінь, джерело і мати всіх благ.
— Дуже сильно, — скажеш, — він скривдив мене, заподіяв надто багато зла, ледь не піддав мене смертельній небезпеці?
Ну і що в цьому? Він ще не розіп’яв тебе на хресті, як юдеї розіп’яли Господа. Якщо ти не простиш ближньому своєму образи, то й Отець твій Небесний не відпустить тобі гріхів твоїх. І з якою совістю скажеш ти: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє» і наступні слова (Мф. 6, 9)? Так само і Кров, яку пролили юдеї, Христос віддав заради спасіння тих, що її пролили. Що рівнозначне цьому можеш зробити ти? Якщо ти не простиш ворогові, то скривдиш не його, а себе. Ти часто шкодив йому впродовж цього життя, а собі приготував вічне покарання на майбутній день (суду), адже Бог нікого так не ненавидить, ні від кого так не відвертається, як від людини злопам’ятної, як від серця гнівливого і душі палаючої (ненавистю). Послухай, що говорить Господь: «Коли ти принесеш, дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, запиши там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5, 23–24).
— Що говориш? Дар, тобто жертву, я залишу там?
Так, говорить, бо заради миру з братом твоїм встановлена і сама Жертва. Тож, коли жертва (приноситься) заради миру з ближнім, а ти не дотримуєшся миру, то хоч би ти і брав участь у Жертві, ця участь без бажання зберігати мир буде для тебе даремною. Отже, зроби спочатку те (тобто подбай про мир), заради чого принесена Жертва, а тоді вже користуйся її благими плодами. Для того і Син Божий прийшов у світ, щоб примирити наше єство з Отцем, про це і Павло говорить: «Нині примирив Собою все хрестом, убивши ворожнечу на ньому» (Кол. 1, 22; Еф. 2, 16). Тому Він не тільки Сам прийшов, щоб встановити мир, але і нас нагороджує, коли ми чинимо так само, і робить нас спільниками Свого імені (кажучи): «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5, 9). Отже, що вчинив Христос, Син Божий, те роби і ти, відповідно до сили людської, піклуючись про мир і з самим собою, і зі своїм ближнім. Ось чому (Господь) миротворця називає сином Божим, ось чому і під час приношення Жертви Він не згадав про будь-яке інше праведне діяння, крім примирення з братом, показавши цим, що любов вища за всі чесноти.
Хотілося б мені, улюблені, продовжити слово далі, але й сказаного достатньо для тих, котрі уважно і з розумінням сприймають насіння благочестя і хочуть вникати в те, що їм говорять. Тому благаю вас, будемо завжди пам’ятати ці слова і те страшне вітання, що даємо один одному. Це вітання єднає наші душі і робить те, що всі вони стають єдиним тілом і членами Христовими, бо всі ми учасники одного тіла. Будемо ж воістину єдиним тілом, не змішуючи тіла, а єднаючи між собою союзом любові душі. Роблячи так, ми зможемо з відвагою насолоджуватися поданою Трапезою і стати нарешті сосудами миру, який дарує Христос. Якщо ж ми маємо незліченні досконалості, однак залишаємося злопам’ятними, тоді все стає марним і даремним, і ми не отримаємо жодного плоду в надії на спасіння. Спаситель перед самим сходженням до Отця замість тимчасової слави і великого багатства залишає учням ось цю спадщину: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам» (Ін. 14, 27).
Справді, яке багатство або який достаток майна зміг би бути дорожчий від того Христового миру, що перевершує всякий розум і слово? Ось чому і пророк Малахія1, знаючи, що це найтяжчий порок, говорив ніби від імені Божого: «Люди мої, говоріть істину одне одному… Ніхто з вас нехай не думає в серці своєму зла проти ближнього свого, і неправдивої клятви не любить, і не вмрете, доме Ізраїлів, — говорить Господь» (Зах. 8, 16–17). Цим Він ніби сказав: якщо будете обманщиками, злопам’ятними, клятвопорушниками, забудете заповіді Мої, то смертю помрете.
Отже, знаючи все це, улюблені, відкиньмо всякий гнів, будьмо в мирі один з одним і, вирвавши корінь зла та очистивши свою совість, з лагідністю, смиренністю і великим благоговінням приступімо до прийняття страшних цих і жахливих Таїнств. Підійдемо не штовхаючись, не тупаючи ногами, без шуму і крику, з великим страхом і трепетом, з упокоренням і сльозами, щоб і милосердний Господь, глянувши з небес на наш мирний стан, нелицемірну любов і братерське спілкування в любові, сподобив усіх нас і цих, і обіцяних благ благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
- Насправді — це слова пророка Захари. [↩]
