«Наша Парафія»

Похвала тим, які залишили звичку клястися.
Про те, що ніхто не повинен думати, ніби після
прийняття їжі не можна слухати в церкві слово Боже.
Про те, чому Святе Писання дане через багато часу.
На слова: «Небеса повідають славу Божу» (Пс. 18, 1).
До кінця — про застереження від клятв

1. І недавно говорив вам, і тепер вам говорю: о, якби завжди бути з вами! А втім, я завжди з вами, якщо і не тілом, то силою любові, бо для мене нема іншого життя, крім вас, і турботи про ваше спасіння. Як хлібороб тільки й піклується про насіння і посіви, керманич — про хвилі та пристані, так проповідник — про слухачів та їхні успіхи, як і я тепер. Тому і ношу всіх вас у пам’яті моїй не тільки тут, але й вдома. Хоч кількість народу і велика, а розміри мого серця малі, зате любов велика, і «вам не тісно в нас» (2 Кор. 6, 12). А що далі, того вже не скажу, бо і нам не тісно у вас. З чого це видно? Багато сказали мені про себе:

— Ми виконали наказане, ухвалили один одному закони, визначили покарання для того, хто клянеться, наклали кару на тих, котрі порушують закон.

Покарання гідне, що особливо підтверджує велику любов. І я не соромлюся розвідувати про це, оскільки ця допитливість спричинена не цікавістю, а піклуванням. Лікаря не безчестить те, що він довідується про хворого, так і нам не соромно постійно довідуватися про ваше спасіння, оскільки, довідавшись, що вами виконано, а що залишилося не виконаним, ми з належним розумінням використаємо й інші ліки.

Отже, після розвідування ми довідалися про це і подякували Богові, що не на камені посіяли, не в терня кинули насіння, і не треба було тривалого часу і великої відстрочки, щоб пожати ниву. Ось чому завжди маю вас у моїй пам’яті, ось чому не відчуваю труднощів від повчання, — мені надає легкості користь слухання! Цієї нагороди досить, щоб підбадьорити нас і окрилити, і зробити відважними, і надихнути на перенесення всяких трудів заради вас. А оскільки ви виявили велику ретельність щодо добра, то й ми заплатимо решту боргу, який недавно обіцяв, хоч і не бачу, щоб всі, перед якими я давав тут таку обіцянку, прийшли сюди. Яка ж причина? Що відігнало їх від нашої трапези?

Хто спожив земної трапези, здається, подумав, що після цієї їжі не можна йти слухати слово Боже. Але так думають несправедливо, бо, якби це було недоречно, то і Христос не виголосив би довгих і багатьох слів після Тайної Вечері. Він же, неодноразово наситивши народ у пустелі, не запропонував би йому бесіди після трапези, якби це було непристойно. А якщо потрібно сказати щось дивне, то це те, що (після трапези) корисніше за все — слухати слово Боже. Коли будеш знати, що після їжі та пиття необхідно піти до церкви, тоді, звичайно, мимоволі подбаєш про тверезість, уникнеш пияцтва та об’їдання. Турбота і думка про те, що необхідно йти в церкву, вчить приймати їжу і пиття з належною помірністю, щоби, прийшовши в церкву і ставши разом з браттями, від тебе не пахло вином, не було негідних відрижок і ти не був осміяний за це всіма присутніми.

Це тепер говорю не до вас, а до тих, котрі відстали від вас, щоби вони через вас довідалися про це. Не їжа заважає слуханню, а байдужість. Ти ж, вважаючи гріхом не попостити, додаєш ще й інший, більший і тяжчий гріх — той, що не береш участі в цій священній трапезі і, наситивши своє тіло, мориш голодом душу! Яке ж будеш мати виправдання? Щодо посту в тебе, можливо, є виправдання — неміч тіла. Але що можеш сказати щодо слухання (слова Божого)? Немічність тіла не перешкоджає брати участь у слові Божому. Якби я сказав: пообідавши, нехай ніхто не приходить у церкву, поївши, нехай ніхто не слухає повчань, — тоді ти мав би якесь виправдання… Але тепер, коли ми змушуємо, і тягнемо, і кличемо до себе, чим ви будете виправдовуватися в тому, що не йдете сюди? Негідним слухачем буде не той, хто поїв і попив, а той, хто неуважний до повчання, позіхає і розважається, хто тілом тут, а думкою бродить в іншому місці. Такий якщо і постить, однак не здатний слухати. І навпаки, уважний і пильний, який напружує свою думку, якщо і прийме їжу і пиття, буде у нас найкращим слухачем.

У світських судах і радах було заведено такий порядок через необхідність1, оскільки там не вміють бути мудрими: їдять не для того, щоб насититися, а так, щоб хоч не луснути, і часто п’ють без міри, через що після обіду стають нездатними займатися справами, і вже до вечора ради і суди закривають. Тут зовсім не так, ні! Навпаки, той, хто поїв у душевній тверезості, буде рівний тому, хто постить. Бо він їсть і п’є не для того, щоб розірвати живіт і затьмарити розум, а щоб підкріпити ослаблене тіло.

2. Але досить цього умовляння, час уже взятися за основне, хоч думка в нас зупиняється і не налаштована до цього повчання через тих, які не прийшли сюди. Як любляча мати, приготувавши стіл, журиться й печалиться, коли діти не всі отут, так і я страждаю тепер і, роздумуючи про відсутність наших братів, не поспішаю виконати обіцянку. Але ви владні прогнати це небажання, якщо тільки обіцяєте мені все повністю передати тим, і тоді ми з охотою викладемо вам усе. Отже, і для тих повчання вашої любові буде розрадою через відсутність, і ви послухаєте нас уважніше, знаючи, що ви повинні це й іншим переказати. Тож щоб слово наше було більш зрозуміле, почнемо його повторенням попереднього.

Недавно ми запитували2, чому Писання було дане через стільки років. Адже ця книга дана не за Адама, не за Ноя й Авраама, але за Мойсея. І чимало, чую, говорять, що коли б вона була корисною, то варто було б дати її спочатку, а якщо некорисною, то не варто давати і пізніше. Нічого не варте міркування! Такого не буває, щоб те, що буде корисне згодом, подавалося спочатку, а якщо щось дане спочатку, то воно вже непотрібне пізніше. Молоко корисне, однак не завжди його дають, а дають нам тільки в дитинстві. І тверда їжа корисна, але ніхто не дає нам її спочатку, а тоді, коли ми вийдемо з дитячого віку. Знову ж таки, корисне літо, але воно не завжди є, і зима потрібна, але й вона минає.

Що ж, скажеш, Писання не корисне? Дуже і корисне, і необхідне. Чому ж, скажеш, воно не дане нам від початку? Тому, що Бог хотів учити людську природу не Писанням, а ділами. Що значить — ділами? Самим творінням. Взявшись саме за цю думку і спростовуючи язичників, які говорили: «Ми не навчені спочатку богопізнанню із Писання», — Апостол ось як її доводив. Сказавши, що «відкривається гнів Божий з неба на всяке безчестя і неправду людей, які придушують істину неправдою» (Рим. 1, 18), коли побачив, що йому висувають заперечення і чимало запитують, звідки могли язичники знати істину Божу, додав: «Бо, що можна знати про Бога, явне для них» (Рим. 1, 19). Як же явне для них? Як вони могли пізнати Бога? І хто показав? Поясни це. «Тому, що Бог явив їм», — говорить (Апостол). Яким чином? Якого пророка послав Він, якого євангеліста, якого вчителя, якщо ще не було Писання? «Бо невидиме Його, — говорить, — вічна сила і Божество, від створення світу через розглядання творіння видимі» (Рим. 1, 20). Зміст слів такий: Він творив перед очима всіх, щоб через діла пізнали Творця.

Про це й інший (премудрий) сказав: «Бо від величі краси створінь порівняно пізнається Винуватець буття їх» (Прем. 13, 5). Ти бачив велич? Усвідом могутність Того, Хто створив. Бачив красу? Усвідом премудрість Того, Хто прикрасив. Це ж пояснює і пророк словами: «Небеса повідають славу Божу» (Пс. 18, 1). Скажи мені, як повідають? Голосу вони не мають, уст не отримали, язика в них нема: як же повідають? Самим видом. Коли бачиш красу, велич, висоту, стан, вигляд, настільки довге існування, — то, ніби чуючи голос і повчаючись самим виглядом, поклоняєшся Тому, Хто створив таке прекрасне і дивовижне тіло. Небо мовчить, але його вид видає звук голосніший за трубу, повчаючи нас через зір, а не через слух, оскільки ті відчуття від самої природи правдивіші та яскравіші.

Якби Бог почав учити за допомогою книг і письма, тоді той, хто знає грамоту, зрозумів би написане, хто не знає, той без стороннього наставляння не отримав би від цього жодної користі. Крім того, багатий купив би книгу, а вбогий не зміг би її придбати. Знову ж таки, той, хто розуміє мову, якою написана книга, зрозумів би її зміст, а скіф, і варвар, і індіанець, і єгиптянин, і всі, хто не знає тієї мови, не довідалися б нічого. А про небо сказати цього не можна: навпаки, і скіф, і варвар, і індіанець, і єгиптянин, і всяка людина, яка тільки ходить по землі, почує цей голос, бо він доходить до нашого розуму не через вуха, а через сприйняття зору. Пізнання видимих предметів за допомогою зору однакове (в усіх), а не різне, як (пізнання) за допомогою мови.

3. У цю книгу може дивитися однаково і проста людина, і мудрець, і вбогий, і багатий. І куди б хто не йшов, тільки гляне на небо — і отримає достатнє наставляння від цього погляду. І сам пророк, натякаючи на це і вказуючи, що творіння видає голос, зрозумілий і для варварів, і для еллінів, і взагалі для всіх людей, так сказав: «Нема ні мови, ні говору, де не чувся б голос їх» (Пс. 18, 4). Це означає: немає народу, немає людей, які не змогли б зрозуміти цього голосу. Таким є звук (небес), що його можуть чути всі люди. І таким є звук не тільки неба, але й дня, і ночі.

Як же — дня і ночі? Небо і красою, і величністю, і взагалі всім дивує і змушує дивуватися Тому, Хто створив його. Але день і ніч, — що такого вони можуть показати нам? Звичайно, що нічого такого, зате дещо інше і не менше — визначеність, особливо строгий порядок. Коли подумаєш, як вони, ніби на терезах, розділили між собою весь рік і ніби спеціально розміряли довжину всього часу, то дивуєшся Тому, Хто встановив цей порядок. Як сестри3, що з великою любов’ю розділили між собою батьківську спадщину і ні в чому, бодай найменшому, не скривдили одна одну, так день і ніч з такою ж рівномірністю і точністю розділили між собою рік і зберігають свої межі, ніколи не виганяючи одне одного. Ніколи після безлічі поколінь день не бував довгий взимку, так само як і влітку ніколи довгою не була ніч, але впродовж такого тривалого часу одне в одного нічого не захопило, ані найменшої частки, ані напівгодини, ані на мить ока.

Тому і псалмоспівець, зачарований їхньою рівністю, вигукнув: «Одна ніч ночі дає звістку» (Пс. 18, 3). І ти, якщо вмієш роздумувати про це, здивуєшся Тому, Хто від початку установив ці нерухомі межі. Нехай почують горді і високомудрі, і ті, котрі не хочуть іншим поступитися першістю. День уступає ночі і не входить у чужі межі, а ти, завжди користуючись честю, не хочеш поділитися нею з братами?!

І ще поглянь на премудрість Законодавця. Він установив, щоби ніч була довга зимою, коли насіння ще досить ніжне, потребує великої прохолоди і не витримує надто пекучого проміння. Коли ж воно проросте, тоді водночас починає збільшуватися день і, нарешті, стає найдовшим тоді, коли плоди вже дозрівають. Але це корисно не тільки для насіння, але й для тіла (людського). Оскільки взимку і мореплавець, і керманич, і мандрівник, і воїн, і хлібороб, будучи зв’язаними холодом, здебільшого сидять вдома, і зимовий час є часом дозвілля, тому Бог і зробив так, що більша частина часу припадає на ніч, щоб тоді, коли люди нічого не можуть робити, день не був надто довгим.

А що сказати про виважений порядок пір року, як і вони, подібно дівам у хороводі, досить струнко йдуть колом одна за одною і не перестають поступово і тихо переходити! Тому і літо приймає нас не від зими, і зима не відразу ж після нього, але між ними поставлена весна, щоби, переводячи нас поступово й непомітно, приводити наші ущільнені тіла до літа, не завдавши шкоди. Оскільки раптові переходи до протилежного стану спричиняють хвороби і велику шкоду, тому Бог і влаштував, щоби після зими нас приймала весна, після весни — літо, після літа — осінь, а потім передавала зимі, щоби поступові переходи з протилежних пір року через проміжкові для нас не були шкідливими.

Хто ж буде настільки жалюгідним і нещасним, що, бачачи небо, бачачи також море і землю, бачачи і таке точне розмежування пір року і незмінний порядок дня і ночі, буде думати, що це відбулося саме по собі, і не поклониться Тому, Хто все це влаштував з належною премудрістю? Скажу ще більше: не тільки велич і краса, але і сам образ створіння вказує на Вседержителя Бога. Оскільки ми не були присутні, як Він спочатку діяв і створював світ, а якби й були, то не знали б, як воно відбувалося, тому що світ творила невидима сила, тому Він зробив для нас найкращим учителем сам образ створіння, влаштувавши все створене вище за природний порядок.

Можливо, сказане мною надто туманне, тому скажу про це більш ясно. Всі погодяться, що за природним станом вода повинна бути поверх землі, а не земля на воді. Бо земля, будучи густою, твердою, пружною і щільною, може легко тримати на собі воду, тоді як вода, будучи рідкою й нестійкою, м’якою і текучою, піддатливою всяким напорам, не могла б підтримувати жодні тіла, навіть найлегші. Вона часто при падінні малого камінчика уступає, дає йому місце і пропускає його в глибину. Тому, коли бачиш, що поверх води носиться не малий камінчик, а вся земля, і не занурюється, то подивуйся силі, що діє надприродно і чудесно. А звідки це видно, що земля носиться поверх води? Пророк говорить про це так: «Він на морях заснував її і на ріках утвердив її» (Пс. 23, 2). І далі: «Утвердив землю на водах» (Пс. 135, 6).

Що ти говориш? Малого камінчика вода не може втримати на своїй поверхні, а тримає таку землю, і гори, і пагорби, і міста, і рослини, і людей, і безсловесних — і (земля) не занурюється?! Але що кажу — не занурюється? Як вона, будучи такий тривалий час омивана знизу водою, не розпливлася і вся не перетворилася на болото? І дерева, пробувши деякий час у воді, гниють і руйнуються. Але що, кажу, дерева? Що може бути міцніше від заліза? Але й воно часто слабшає, коли постійно залишається у воді. І цілком природно, бо і воно походить від землі. Ось чому слуги, коли втечуть в оковах і ланцюгах, прийшовши до води, опустивши в неї сковані ноги і цим зробивши залізо м’якшим, б’ють по ньому каменем і легко ламають. Так від води навіть залізо стає м’якшим, і дерева гниють, і каміння руйнується, а така громада землі стільки часу лежить на водах — і не занурилася, не зруйнувалася, не загинула!

4. Хто ж не здивується, не замилується цим і не скаже із впевненістю, що це справа не природи, а надприродного Провидіння? Тому хтось сказав: «Повісив землю ні на чому» (Іов. 26, 7). А ще інший: «У руці Його всі глибини землі» (Пс. 94, 4), і: «На морях заснував її» (Пс. 23, 2). Ці слова, на перший погляд, суперечливі, але насправді досить узгоджені між собою. Той, хто сказав: «На морях заснував її», виразив те ж саме, що і той, котрий сказав: «Повісив землю ні на чому», бо стояти на водах те ж саме, що і висіти ні на чому. Де ж тоді земля висить і стоїть? Послухай, що говорить той же (пророк): «У руці Його всі глибини землі». Це — не те, що в Бога є руки, але щоб ти знав, що та Його сила, яка про все піклується, вона ж підтримує і носить тіло землі.

Тебе не переконують слова? Тоді повір тому, що бачиш, бо і на іншій стихії можна помітити таке ж дивовижне явище. Вогонь за своєю природою тягнеться вверх, завжди рветься і летить увись, і, хоч би тисячу разів його примушували і направляли, вниз не піде. Скільки б разів не брали ми палаючий смолоскип і нахиляли його верхівку униз, — все одно змусити полум’я піти вниз не зможемо, навпаки, тоді воно біжить нагору і знизу рветься ввись. Але із сонцем Бог учинив зовсім протилежне: навернув його промені до землі і змусив світло йти вниз, ніби цим наказує йому: «Дивися вниз і світи людям. Для них ти і створене». Полум’я свічки не дозволило б зробити цього із собою, а така велика і дивовижна зірка, на противагу вогню, схиляється вниз і дивиться на землю — відповідно до сили Того, Хто звелів.

Хочеш, скажу й інше, подібне? Хребет видимого неба зі всіх боків оточують води — і не стікають, не спадають, хоч не такою є властивість води. Навпаки, вона легко стікає у западини. Якщо ж тіло буде опукле, вона з кожного боку збігає і навіть найменша частина її не встоїть на такій формі. Але ось, це чудо сталося з небесами, і знову, вказуючи на це, пророк говорить: «Хваліть Його небеса небес і вода, що вище небес» (Пс. 148, 4). І вода не загасила сонце, і сонце, яке стільки часу проходить внизу, не висушило воду, що лежить нагорі.

Хочеш, опустимо тебе знову на землю і покажемо ще чудо? Хіба не бачиш цього моря, що кипить хвилями і рвучкими вітрами? Але це море, велике і просторе, і бурхливе, відгороджується слабким піском. І поглянь на премудрість Божу: (Бог) не дав морю бути тихим і спокійним, щоб ти не подумав, що цей благоустрій у ньому від природи. Ні, залишаючись у своїх межах, воно реве і бушує, сильно шумить і здіймає хвилі на невимовну висоту, а коли дійде до берегів і побачить пісок, розслабляється і знову повертається, повчаючи тебе, що коли воно перебуває у власних межах, то це справа не природи, а сила Того, Хто ним управляє. Тому і зробив він стіну слабку, не накидав на ці береги ані дерев, ані каміння, ані гір, щоб ти не приписав їм благоустрою цієї стихії. Про це колись Він Сам говорив юдеям з докором: «Чи Мене ви не боїтеся…?Я поклав пісок межею морю, вічною межею, яку не перейде» (Єр. 5, 22).

Але дивним є не тільки те, що Бог створив світ великим і дивовижним та утвердив його вище природного порядку, але й те, що сформував його із протилежних стихій — теплої і холодної, сухої і вологої — з вогню і води, із землі і повітря. І ці протилежні стихії, з яких сформований світ, ворогуючи одна з одною, все ж таки не знищили одна одну: і вогонь не напав і не спалив усе, і вода не набігла і не потопила світ. З нашими ж тілами буває так, що при збільшенні жовчі появляється лихоманка і шкоди зазнає весь організм; при надлишку мокроти появляється багато хвороб, які теж шкодять організму. Зі всесвітом нічого подібного не відбувається, а навпаки, — кожна стихія, будучи утримуваною волею Творця, ніби якоюсь уздою і ланцюгом, має свої межі, і боротьба між ними є причиною умиротворення у всесвіті.

То хіба не очевидно навіть для сліпого і хіба не зрозуміло для найбільш нерозумних, що все створено і підтримується якимсь Провидінням? Хто ж може бути настільки нерозумним і байдужим, що, бачачи таку масу тіл, таку красу, такий склад, безупинну боротьбу, протиборство і стійкість стихій, — не задумається і не скаже:

— Якби не було якогось Провидіння, Яке підтримує цю масу тіл і не дає всесвітові розпастися, то він не зміг би існувати і тривати досі. Такий порядок пір року, така злагода дня і ночі, видів безлічі безсловесних тварин і рослин, і насіння, і трав — і все йде за своїм порядком, і ніщо до цього часу не пропало і не загинуло.

5. Однак варто б сказати не тільки про це, але й про багато іншого, що ще важливіше і глибше: варто б роздумати і про саме створіння. Але, відклавши це до наступного дня, постараймося старанно зберегти сказане і передати іншим. Знаю, що слух ваш не звик до глибоких думок, але якщо будемо більш пильними, то і себе привчимо до таких думок, і для інших незабаром станемо вчителями. А тепер ось що потрібно сказати вашій любові: як Бог прославив нас таким творінням, то і ми прославмо його чистотою життя. «Небеса повідають славу Божу» тільки одним своїм виглядом, так і ми сповіщаймо славу Божу, дивуючи всіх не тільки словами, але й мовчанням, і чистотою свого життя: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 16). Справді, коли невірний побачить тебе, вірного, упокореним, скромним, доброзичливим, — здивується і скаже:

— Воістину великий Бог християнський! Якими зробив людей, — із яких зробив якими! З людей зробив ангелів! Чи хто скривдить — не сваряться, чи вдарить хто — не сердиться, чи образить хто — моляться за того, хто образив. Ворога не мають, злопам’ятства не знають, лихословити не вміють, брехати не навчилися, не люблять не те що порушувати клятву, а навіть клястися, і скоріше зважаться, щоб їм відтяли язик, ніж випустити з уст будь-яку клятву.

Ось який привід дамо їм говорити про нас. Позбудемося поганої звички клястися і виявимо для Бога бодай таку честь, яку виявляємо до свого кращого одягу. Бо хіба не дивно, що ті, котрі мають кращий одяг, ніж інші, не хочуть одягати його постійно, а ім’я Боже тягнуть скрізь як попало і не перебираючи?! Ні, прошу і благаю, не будемо так нехтувати своїм спасінням, але ту старанність щодо цієї заповіді, яку ми показали спочатку, доведемо до кінця. Я ж безупинно умовляю про клятви не тому, щоб звинувачувати вас у безтурботності, а тому, що бачу, як більша частина вами вже виконана, тому налягаю і прискорюю, щоб все було сповнено і завершено.

Так роблять і глядачі: більше заохочують тих, які близькі до нагород. Тому і ми не будемо розслаблятися, оскільки вже наблизилися до повного виправлення і труднощі були тільки спочатку. Коли ж більша частина звички відсічена і залишається вже менша, то немає потреби в якихось трудах, а необхідна тільки невелика обачність і невелика старанність, щоб, виправившись самим, ми змогли стати вчителями й для інших, з відвагою побачити святу Пасху і з великим задоволенням спожити радість удвічі і втроє більшу від звичайної.

Справді, не так радісно для нас звільнитися від трудів і подвигів посту, як, виправившись, зустріти те священне Свято зі світлим вінцем, з вінцем, який ніколи не в’яне. А щоб прискорити виправлення, зроби те, що скажу. Намалюй на стіні свого дому і на стіні свого серця той «сувій», що летить, який бачив пророк Захарія (Зах. 5, 1), й уявляй, що він летить на згубу, і роздумуй про нього постійно. І коли побачиш, що інший клянеться, стримай його, зупини і потурбуйся про своїх слуг. Якщо ми будемо піклуватися не тільки про те, як би самим виправитися, але й про те, як би інших привести до цього, то невдовзі і самі прийдемо до кінця. Бо коли, взявшись учити інших, виявиться, що самі не виконуємо того, що заповідаємо іншим, тоді будемо ніяковіти і соромитися.

Не потрібно більше слів. Про це вже багато було сказано і раніше та й тепер сказано тільки для нагадування. Бог же, Який більше за нас піклується про наші душі, нехай удосконалить нас і в цьому, і в усякому добрі, щоб, принісши належні плоди правди, ми сподобилися Царства Небесного благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом повіки-віків. Амінь.

1. Тобто ходити в урядові та ділові установи до обіду. Так, наприклад, було в Афінах. [↩]
2. Бесіда восьма, п. 4. [↩]
3. У грецькому оригіналі день і ніч жіночого роду. [↩]

Опубліковано: 05.07.2016.