«Наша Парафія»

Настанови народові про непохитність
і терпіння на прикладі Іова та трьох юнаків.
Про утримування від клятви

1. Благословенний Бог, Який утішив ваші скорбні душі, заспокоїв ваші збентежені думки! А що ви отримали достатню розраду, це показали ви своєю ретельністю і ревністю до слухання, бо скорботна душа й охоплена хмарою печалі не може охоче слухати наставляння. А ви, бачу, слухаєте мене з великою охотою і з великим старанням, відкинувши всю печаль, і любов’ю до слухання відігнали ці скорботи. Тому разом з вами дякую Богові, що це лихо не здолало вашої мудрості, страх не послабив вашої бадьорості, скорбота не погасила вашої ревності, небезпека не остудила вашої запопадливості, страх від людей не переміг вашої любові до Бога, важкий час не зруйнував вашої старанності. І не тільки не зруйнував, а зміцнив, не тільки не послабив, а підсилив, не тільки не погасив, а ще більше запалив.

Спорожніла площа, зате наповнилася церква. Та збуджує печаль, а ця подає радість і духовне піднесення. Тому, улюблений, коли ти вийдеш на площу і зітхнеш, побачивши її порожньою, піди до матері, і вона тут же втішить тебе безліччю своїх дітей, покаже тобі всю присутність братів і прожене від тебе всяку печаль. У місті ми шукаємо людей, ніби живемо серед пустелі, а коли приходимо до церкви, опиняємося серед багатолюдності. Коли море хвилюється і піниться від сильної бурі, страх заставляє всіх тікати звідти до пристані. Так і тепер хвилі площі і буревій міста змушують усіх звідусіль сходитися до церкви і зв’язують її членів між собою союзом любові.

Тож подякуймо Богові й за те, що через скорботу ми отримали такі плоди, що спокуса подала нам таку користь. Якби не було спокуси, то не було б і вінця; якби не було подвигів, то не було б і нагороди; якби не було боротьби, то не було б і почестей; якби не було скорботи, то не було б і втіхи; якби не було зими, то не було б і літа. І це можна бачити не тільки на людях, але й навіть на насінні. І тут, щоби зміг вирости добрий колос, потрібні великий дощ, великі хмари, великий холод. Час сівби є водночас і періодом дощу. А тепер, коли настала негода не в повітрі, а в душах, то й ми посіємо під час цієї негоди, щоб пожати влітку, — посіємо сльози, щоб пожати радість. Не я це говорю, а проголошує пророк: «Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю» (Пс. 125, 5).

Але не так допомагає проростати і зростати дощ, який падає на насіння, як пророщує і допомагає дозрівати насінню благочестя дощ слізний. Він очищає душу, зрошує розум і допомагає швидко проростати насінню вчення. А для цього необхідно робити глибоку борозну, до чого закликає і пророк, який говорить: «Розоріть собі нові ниви і не сійте між терням» (Єр. 4, 13). Як хлібороб глибоко оре землю плугом, готуючи надійне сховище для насіння, щоб воно, будучи посіяним, не залишалося на поверхні, а заховалося в надрах землі і безпечно пускало корені, так повинні робити і ми — розкрити глибину серця, розорюючи його скорботою, наче плугом. До цього закликає й інший пророк словами: «Роздирайте серця ваші, а не одяг ваш» (Іоїль. 2, 13).

Отож, розірвімо серця, щоб будь-яка негідна рослина чи лукава думка, якщо вона є в нас, була вирвана з корінням, і ми очистили ниву для насіння благочестя. Якщо тепер не обновимо (ниву), якщо тепер не посіємо, якщо тепер не проллємо сліз, коли в нас скорбота і піст, то в який же інший час віддамося упокоренню? Невже під час спокою та веселощів? Але ж це неможливо, бо спокій і веселощі, зазвичай, спричиняють безтурботність, тоді як скорбота спонукає до турботливості і змушує зовні розсіяну і багато чим розніжену душу звертати увагу на себе. Тому не будемо сумувати через ці скорботи, а подякуймо Богові, бо від скорботи маємо багато користі. Хлібороб, посіявши насіння, зібране ним з великим зусиллям, молиться, щоб пішов дощ. А той, хто не розуміє цього, з подивом буде дивитися на все це і, можливо, скаже про себе:

— Що ж цей чоловік робить? Він розкидає те, що зібрав, і не тільки розкидає, але й дуже старанно змішує з землею, щоб неможливо було його зібрати. І не тільки змішує з землею, а ще й молиться, щоб пішов сильний дощ і щоб усе посіяне згнило і перетворилося на болото.

І непокоїться такий, бачачи, як лунають громи і падають блискавки. А хлібороб — ні. Він, навпаки, тішиться і радіє, коли бачить негоду, бо дивиться не на нинішній день, а очікує майбутнього, думає не про громи, а про снопи, не про насіння, що гниє, а про зеленіюче колосся, не про сильний дощ, а про приємну для нього пилюку на току.

Так і ми будемо дивитися не на цю скорботу і печаль, а на користь від неї, на плоди, які вона вирощує. Будемо очікувати снопів на току. Бо, коли будемо пильнувати, то зможемо зібрати за цей час багато плодів і наповнити житниці нашої душі. Якщо будемо пильнувати, то не тільки не зазнаємо будь-якого лиха від цієї скорботи, а ще й отримаємо незліченні блага. Якщо ж будемо безтурботними, тоді і спокій нас погубить. Безтурботному шкодить те й інше, а старанному і те й інше приносить користь. Як золото зберігає свій блиск і тоді, коли лежить у воді, і ще світлішим стає, коли його кинуть у горно, а глина і сіно, навпаки, упавши у воду, перша розпливається, а друге гниє; потрапивши у вогонь, перша засихає, а друге згоряє. Так буває з праведником і грішником. Перший і спокоєм насолоджуючись, залишається світлим як золото, занурене у воду, і, зазнавши спокуси, стає ще світлішим як золото, випробовуване вогнем. А грішник і спокою попробувавши, розпливається і гниє, як сіно і глина, кинуті у воду; а зазнавши спокуси, згоряє і гине, як сіно і глина від вогню.

2. Тому не будемо нарікати на ці нещастя. Якщо в тебе є гріхи, вони легко знищаться і спаляться скорботою. Якщо ж у тебе є чеснота, через скорботу вона стане світлішою і славнішою. Якщо будеш безупинно пильнувати, оберігаючи розум у тверезості, то станеш вище всякого зла, оскільки причиною падінь, зазвичай, бувають не самі спокуси, а безтурботність тих, котрі спокушаються.

Отже, якщо хочеш бути веселим і насолоджуватися спокоєм і задоволенням, то шукай не задоволень і не спокою, а старайся, щоб душа твоя мала мужність і була здатна до терпіння, бо коли не будеш мати цих якостей, тоді не тільки спокуса подолає тебе, а скоріше погубить і подолає спокій. А щоб переконатися, що не удар лиха, а безтурботність душі руйнує наше спасіння, послухай, що говорить Христос: «Всякого, хто слухає ці слова Мої і виконує їх, уподібню мужеві мудрому, який збудував будинок свій на камені; і пішов дощ, і розлилися ріки, і знялися вітри, і ринули на будинок той, і він не впав, бо був збудований на камені». І далі: «Всякий, хто слухає ці слова Мої і не виконує їх, уподібниться мужеві нерозумному, який збудував будинок свій на піску; і пішов дощ, і розлилися ріки, і знялися вітри, і налягли на будинок той, і він упав, і руйнування його було велике» (Мф. 7, 24–27). Бачиш — не напад спокус, а нерозсудливість будівничих стала причиною руйнування. Бо і там дощ, і тут дощ; і там ріки, і тут ріки; і там напори вітрів, і тут те ж саме; і той будував, і цей будував; такий же будинок і такі ж спокуси, але не однаковий кінець, бо не однаковим був фундамент. Тож не самі спокуси стали причиною руйнування, а нерозсудливість тих, що будували. Бо інакше мав би зруйнуватися і той будинок, що був побудований на камені, але ось, він не зазнав цього.

Однак не думайте, що це сказано про будинок. Мова йде про душу, котра, слухаючи слово Боже, своїми ділами або підтверджує його, або відкидає. Так збудував будинок своєї душі Іов. «Пішов дощ», тобто зійшов з неба вогонь і винищив усі отари. «Розлилися ріки» — часті, безупинні вісники, які один за одним приходили і сповіщали про загибель: один — отар, другий — верблюдів, третій — дітей. «Знялися вітри» — жорстокі слова дружини: «Похули, — говорила вона, — Бога і помри» (Іов. 2, 9). Однак будинок не зруйнувався — душа не спіткнулася — не висловив праведник хули, а ще й дякував і говорив: «Господь дав, Господь і взяв: як угодно було Господу, так і зробилося» (Іов. 1, 21). Хіба не бачиш, що причиною падіння, зазвичай, бувають не самі спокуси, а недбалість безтурботних?

А міцного скорбота робить ще більш міцним. Хто це сказав? Вихований у скорботі блаженний Павло. Він так говорив: «Від скорботи походить терпіння, від терпіння — досвідченість, від досвідченості — надія» (Рим. 5, 3–4). Як пориви вітру не виривають з корінням міцних дерев, скільки б не налягали на них, не нападали зі всіх боків, — навпаки, через ці напори вони робляться ще більш твердими і міцними, — так і душу святу, яка живе благочестиво, налягання спокус і скорбот не руйнують, а збуджують до ще більшого терпіння, як і блаженного Іова вони зробили більш славним і поважним. Тепер на нас гнівається людина, людина підлеслива, яка має таку ж, як і ми, душу, і ми боїмося. А тоді озлобився проти нього демон підступний і лютий, і не просто озлобився, але ще й влаштовував усякі підступи, використовував усе лукавство, однак не здолав доблесного праведника. Цар, будучи людиною, сьогодні гнівається, а завтра відійде від гніву, і все ж таки ми вмираємо зі страху. А тоді ворогував диявол, який ніколи не примириться з людством, а веде з нашим родом непримиренну ворожнечу і нескінченну війну, однак праведник посміявся над його стрілами. То яке вибачення можемо мати ми або яке прощення, коли не можемо знести спокуси від людини, — ми, які навчені цієї мудрості благодаттю, тоді як він ще до благодаті у Старому Завіті так доблесно витримав таку важку боротьбу?

Тому, улюблені, будемо завжди говорити між собою про це і такими розмовами наставляти один одного. Ви і ваша совість є свідками, скільки користі ми отримали від цього випробовування. Нестриманий тепер став цнотливим, зухвалий — більш скромним, безтурботний — турботливим. Ті, котрі ніколи не бачили церкви, а проводили весь час на видовищах, тепер цілими днями перебувають у церкві. Скажи мені, невже ти відчуваєш скорботу від того, що Бог через страх зробив тебе старанним, через скорботу привів тебе до думки про своє спасіння? Але твоя совість мучиться, щодня терзається твоє серце, очікуючи смерті і лютих тортур? І від цього ми отримаємо великий прибуток у чеснотах, бо через скорботу збільшується наша побожність.

Бог може і сьогодні припинити всі лихоліття, однак Він не припинить скорботи, поки не побачить, що ми очистилися, поки не побачить, що в нас сталася переміна і (прийшло) тверде й непохитне покаяння. Як майстер золотих справ не виймає золота з горна, поки не побачить, що воно добре очистилося, так і Бог не відверне цієї хмари, поки нас уповні не виправить. Той, Хто допустив випробовування, Сам знає час, коли покласти кінець випробовуванню. Той, хто грає на цитрі, не надто натягує струну, щоб її не обірвати, і не послаблює надміру, щоб не розладнати гармонію звучання. Так чинить і Бог: не залишає нашої душі ані в постійному спокої, ані в тривалій скорботі — облаштовує те й інше за Своєю мудрістю. Він не попускає, щоб ми постійно насолоджувалися спокоєм і через це не зробилися безтурботними. Але й не попускає, щоб ми були у безупинній скорботі і через це не впали духом і не дійшли до розпачу.

3. Отже, час припинення лихоліття надамо Йому, а самі будемо тільки молитися, самі будемо жити благочестиво. Адже наша справа — повернутися до чеснот, а припинити лихоліття — справа Божа. Бог хоче погасити цей вогонь сильніше, ніж ти, що зазнав випробовування, але Він очікує твого спасіння. Тому, як через спокій прийшла скорбота, так і через скорботу треба очікувати спокою. Не завжди буває зима, і не завжди літо; не завжди бувають хвилі, і не завжди тиша; не завжди ніч, і не завжди день. Так і не завжди скорбота, але прийде і спокій, якщо тільки ми під час скорботи будемо неустанно дякувати Богові.

Три юнаки були вкинуті у піч, однак, незважаючи на це, не забули про благочестя, їх не злякало полум’я, але, охоплені вогнем, вони підносили священні молитви більш щиро, ніж ті, котрі сидять вдома і не знають жодного лиха. Тому вогонь став для них стіною, полум’я — одягом, а піч — джерелом. Вона, прийнявши їх зв’язаними, повернула вільними; прийняла тіла смертні і, наче безсмертних, не торкнулася їх; не впізнала природу, але вшанувала благочестя. Мучитель зв’язав ноги, а ноги зв’язали силу вогню. О, чудо! В’язнів звільнило полум’я, а потім саме було зв’язане в’язнями. Благочестя юнаків змінило природу речей, а краще сказати — не природу змінило, але, що особливо дивно, — не змінюючи природи, зупинило її дію. Воно не загасило вогню, а змусило його в горінні не виявляти своєї сили, і, що також чудесно і дивно, — це сталося не тільки з тілами святих, але й з їхнім одягом та взуттям. Як в Апостолів — одяг Павла проганяв хвороби і демонів, тінь Петра змушувала тікати смерть, так і тут — взуття цих юнаків загасило вогонь.

Навіть не знаю, як це виразити, бо чудо перевершує всякі слова. Вогонь і вгасав, і не вгасав. Бо, коли торкався тіл святих юнаків, тоді вгасав, а коли потрібно було розірвати окови, не вгасав. І — окови розірвав, але п’ят не торкнувся. Бачиш, який збіг: вогонь і сили своєї не втратив, і не наважився йти далі оков. Скував мучитель, а звільнило полум’я, щоб ти побачив і лютість варвара, і покірність стихії. Для чого ж мучитель скував їх, маючи намір кинути у вогонь? — Щоби чудо було величнішим, щоб знамення було більш дивним, щоб видиме ти не сприйняв за обман зору. Якби цей вогонь не був вогнем, то не спалив би окови і, ще більше, не попалив би воїнів, які були не в печі. Але тепер він показав силу на тих, котрі були назовні, а на тих, котрі були всередині печі, виявив свою покірність. А ти скрізь примічай, як диявол руйнує власну силу тим, чим озброюється проти Божих рабів, і не зі своєї волі, а тому, що премудрий Бог, Який усе добре влаштовує, повертає його зброю і хитрощі на його ж голову, що тут і сталося. Диявол, через навіювання якого тоді діяв мучитель, не попустив, щоби святих ані обезглавили мечем, ані віддали їх звірам, ані стратили якимось іншим чином, а підказав кинути їх у вогонь, щоб коли знищаться їхні тіла і їхній попіл змішається з попелом дров, навіть останки святих юнаків не збереглися. Але Бог саме це повернув на осоромлення безчестя, і ось яким чином.

Вогонь у персів визнається богом, і варвари, які живуть у тій країні, ще й тепер йому поклоняються. І тому Бог, бажаючи знищити безчестя в самій його основі, попустив такий вид страти, щоб дарувати Своїм рабам перемогу перед очима всіх шанувальників вогню і наглядно переконати їх, що боги язичників бояться не тільки Бога, але і рабів Божих.

4. Ще поглянь, як вороги сплітають переможний вінець і як самі вороги стають свідками торжества! «І послав, — говорить Писання, — цар Навуходоносор зібрати сатрапів, намісників, воєвод, верховних суддів, казнохранителів, законодавців, наглядачів суду і всіх обласних правителів, щоб прийшли на урочисте відкриття ідола» (Дан. 3, 2). І зібралися всі. Ворог створює видовище, сам збирає глядачів, сам призначає змагання. І (створює) видовище не з випадкових, не з простих людей, а всі були із найпочесніших, із начальницьких, щоб їхнє свідчення було для народу більш переконливим.

Усі були скликані задля одного, а побачили інше — прийшли поклонитися ідолові, а пішли зі зневагою до нього, будучи враженими Божою силою, що відкрилася в чудесній події з юнаками. І поглянь, де було влаштоване видовище. Не в місті і не в якому-небудь селищі, а влаштовується це публічне видовище на рівних і відкритих полях. Ідола було встановлено на полі Деірі, поза містом, і глашатай, проходячи, скрізь волав: «Оголошується вам, народи, племена і люди: у той час, як почуєте голос труби, сопілки, цитри, цівниці, гусел, симфонії і всяких музичних інструментів, упадіть і поклоніться золотому ідолу, якого поставив цар Навуходоносор (поклонитися ідолові означало впасти). А хто не впаде і не поклониться, негайно буде кинутий у піч, розжарену вогнем» (Дан. 3, 4–6). Бачиш, яка важка боротьба, яка нездоланна сіть, яка глибока прірва і безодня з того та іншого боку!

Але не бійся: чим більше підступів використовує ворог, тим відчує більшу мужність юнаків. Для того було приготовлено таку кількість музичних інструментів, для того розжарена піч, щоб душами глядачів опанувало або задоволення, або страх. Хто із присутніх твердий і непохитний? «Нехай пом’якшить його, — говорив мучитель, — чарівна мелодія злагодженої музики». Хтось піднявся вище цієї сіті? Нехай же його налякає і вразить вид полум’я. Так діяли і страх, і задоволення: задоволення вкрадалося в душу через слух, а страх — через зір. Однак ані те, ані інше не здолало мужності юнаків, а, будучи вкиненими у вогонь, вони здолали полум’я і посміялися як над усяким задоволенням, так і над страхом.

Усе це приготував для них диявол, бо не сумнівався в підданих царя. Навпаки, він був твердо переконаний, що ніхто з них не стане проти царського повеління. Але коли всі упали і були переможені, тоді на середину виводяться ці юнаки, щоб якраз через це перемога була більш блискучою, — вони перемагають і торжествують серед такої безлічі народу. Було б не так дивно, якби вони виявили мужність, з’явившись першими, поки ще ніхто не впав. Але якраз те і є дуже величним і дивним, що безліч тих, що впали і поклонилися, їх не злякали і не ослабили. І не говорили вони між собою щось таке, що вже чимало звикли часто говорити:

— Якби ми перші і тільки ми зважилися поклонитися ідолу, то наш учинок був би гідний обвинувачення. А коли ми робимо це разом зі стількома тисячами, то хто зможе нам не простити, хто не буде вважати нас гідними прощення?

Ні, побачивши падіння безлічі своїх мучителів, вони нічого такого і не сказали, і не подумали. Але поглянь на злість обвинувачів, як вони і хитро, і жорстоко обвинувачували юнаків: «Є мужі юдейські, — говорять вони, — яких ти поставив над ділами країни Вавилонської» (Дан. 3, 12). Не просто нагадали про їхнє походження, але згадали про почесті, щоб запалити у царя гнів. Вони ніби говорили: рабів, полонених, позбавлених батьківщини, ти поставив нашими начальниками, а вони і цією честю нехтують, і ображають того, хто удостоїв їх такої честі. Тому говорять: «Є мужі юдейські, яких ти поставив над ділами країни Вавилонської…, ці мужі не підкоряються повелінню твоєму, царю, богам твоїм не служать» (Дан. 3, 12). Обвинувачення — це найбільша похвала; докори — це схвалення і безсумнівне свідчення, оскільки його подають самі вороги!

А що цар? Він звелів вивести їх на середину, щоб всіляко залякати. Однак їх ніщо не похитнуло: ані гнів царя, ані те, що вони одні стояли окремо серед такої безлічі, ані вид вогню, ані звуки труб, ані те, що всі дивилися на них блискаючими, як вогонь, очима. Але, посміявшись над усім цим, вони, ніби збираючись кинутися в потоки прохолодного джерела, ввійшли у піч, промовляючи ці блаженні слова: «Ми богам твоїм служити не будемо і золотому ідолу, якого ти поставив, не поклоняємося» (Дан. 3, 18).

Не без мети розповів я цю історію, але для того, щоб ви переконалися, що ані гнів царя, ані підступність воїнів, ані заздрість ворогів, ані неволя, ані пустеля, ані вогонь, ані піч, ані тисячі нещасть — ніщо не може перемогти чи злякати праведника. Якщо там, де цар був нечестивий, юнаки не злякалися гніву мучителя, то тим більше ми, у яких цар людинолюбний і лагідний, повинні не сумувати, а дякувати Богові за цю скорботу, довідавшись зі сказаного, що скорботи роблять тих, котрі вміють мужньо їх переносити, більш славними і перед Богом, і перед людьми. Якби юнаки не були рабами, то ми не довідалися б і про їхню волю; якби вони не стали невільниками, то ми не пізнали б шляхетності їхніх душ; якби вони не втратили земної батьківщини, то ми не довідалися б, що вони чеснотами гідні батьківщини небесної; якби на них не розгнівався земний цар, ми не пізнали б благовоління до них Царя Небесного.

5. Тому і ти, якщо Він благоволить до тебе, не впадай у відчай, хоч би тебе кинули у піч. А якщо Він гнівається, не будь самовпевненим, хоч би ти був у раю. Адам був у раю, але коли прогнівив Бога, то й рай нічого не допоміг йому. Юнаки були в печі, але коли виявили побожність, то й піч не заподіювала їм лиха. Адам був у раю і — впав, бо зробився безтурботним. Іов сидів на гноїщі — і переміг, бо був пильний. Наскільки рай кращий за гноїще?.. Однак перевага місця проживання не допомогла мешканцеві, коли він сам себе зрадив, як і нечистота місця не зашкодила тому, хто зі всіх боків був захищений чеснотою.

Зміцнюймо ж і ми свою душу і тоді будемо щасливішими за всіх, хоч би нас спіткала втрата багатства чи навіть смерть, тільки б ніхто не викрав у нас побожності. Це заповів і Христос, коли говорив: «Будьте мудрі, як змії» (Мф. 10, 16). Як змій готовий утратити все тіло, тільки б урятувати голову, так і ти не сумуй, хоч би тобі довелося втратити багатство, хоч тіло, хоч це життя, хоч би все, тільки б зберегти побожність. Бо коли відійдеш з нею, то Бог поверне тобі все у більшому блиску — і тіло воскресить у більшій славі, і замість багатства подасть такі блага, які не може виразити жодне слово. Хіба Іов не сидів нагим на гноїщі, проводячи життя тяжче за тисячі смертей? Але, оскільки він не покинув благочестя, тому знову отримав усе попереднє з надлишком — здоров’я і красу тіла, стільки ж дітей, майно і, що найважливіше, сяючий вінець терпіння. Як буває з деревами, що, хоч би хто і зірвав плоди з листям, хоч би відрізав усі гілки, але якщо залишиться корінь, дерево знову виростає у повній цілості і ще більшій красі, так буває і з нами: якщо залишиться корінь побожності, то, хоч би було втрачене багатство, хоч би розладналося тіло — все знову повертається до нас з більшою славою.

Тому, відкинувши всякий душевний неспокій і зайве піклування, звернімо увагу на себе і прикрасімо і тіло, і душу красою чеснот, «представмо члени» нашого тіла «як знаряддя праведності», а не «як знаряддя неправди» (Рим. 6, 13). А насамперед привчімо язик бути служителем духовної благодаті, викинувши з уст всяку отруту лихослів’я та сквернослів’я. Ми маємо владу зробити кожен свій орган знаряддям і лукавства, і правди. Послухай, як одні зробили свій язик знаряддям гріха, а інші — знаряддям правди: «Язик їхній — меч гострий» (Пс. 56, 5); а інший про свій язик говорить: «Язик мій — перо книжника-скорописця» (Пс. 44, 2). Той язик учинив убивство, а цей — написав Божественний закон, і тому той був мечем, а цей — пером не за своєю природою, а з волі тих, котрі його використовували, — природа того й іншого однакова, а дія не однакова.

Знову ж таки, те саме можна бачити й стосовно уст. В одних уста були повні гнилості і лукавства, і тому той, хто викриває їх, сказав: «Уста його повні прокльонів, підступів та лукавства» (Пс. 9, 28). А його уста не такі, ні: «Уста мої промовлятимуть премудрість, і помисли серця мого — розум» (Пс. 48, 4). В інших, знову, були осквернені беззаконням руки, і, засуджуючи їх, він сказав: «Руки їхні готові на беззаконня, а правиця їхня повна підкупів» (Пс. 25, 10). Його ж руки ні в чому іншому не вправлялися, як тільки в тому, щоб підноситися до неба, через що і сказав про них: «Піднесення рук моїх — як жертва вечірня» (Пс. 140, 2). Те ж саме можна бачити і щодо серця. У тих серце лукаве, а в нього — щире, тому про їхнє серце він говорить: «Серце їхнє лукаве» (Пс. 5, 10), а про своє: «Вилилося із серця мого слово благе» (Пс. 44, 2). Те ж саме можна бачити й стосовно слуху. Ті мали слух звірячий, безжалісний і невблаганний, і, засуджуючи їх, він сказав: «Як у глухого аспіда, що затикає вуха свої» (Пс. 57, 5). А його слух був умістищем Слова Божого, що він і виразив словами: «Прихилю вухо моє до притчі і на гуслях пісні відкрию загадку мою» (Пс. 48, 5).

6. Отже, знаючи це, захистімо себе зі всіх боків чеснотою і цим відвернемо гнів Божий. Зробімо члени нашого тіла знаряддями правди, привчімо й очі, і вуста, і руки, і ноги, і серце, і язик, і все тіло служити тільки чеснотам. Згадаймо і про ті три заповіді, про які я говорив вашій любові, коли наставляв ні з ким не ворогувати, не говорити зле про кого б то не було, хто б не образив вас, і викинути з уст ваших гріховну звичку клястися. Про інші дві заповіді поговоримо іншого разу, а впродовж цього тижня, починаючи із заповіді більш легкої, будемо говорити про клятви.

Подолати звичку клястися зовсім не важко, якщо захочемо докласти бодай трохи старання, роблячи один одному нагадування, напоумлення, зауваження, а тих, що забувають, закликати до відповідальності й карати. Яка для нас користь утримуватися від їжі, якщо не виженемо з душі порочних звичок? Ось, тепер цілий день ми провели без їжі, а ввечері поставимо перед собою їжу, не схожу на вчорашню, але іншу, більш скромну. Але чи може хто з нас сказати, що він сьогодні перемінив своє життя так, як трапезу, що скасував порочну звичку, як і їжу? Не думаю. То яка для нас користь від посту? Тому переконую і не перестану переконувати, щоб ви, взявши кожну заповідь окремо, два-три дні використовували на її виконання. Одні змагаються між собою в стримуванні від страв і починають між собою дивовижне змагання: одні впродовж двох днів перебувають без їжі, інші, прибравши зі свого столу не тільки вино й олію, але й усяке вариво, впродовж усієї Чотиридесятниці вживають тільки хліб і воду.

Так і ми будемо змагатися між собою, щоб викоренити вживання клятв, — це корисніше за всякий піст, це краще за всяке строге життя. Покажемо у стриманні від клятв таку ж старанність, яку подаємо заради утримування від їжі. Інакше нас звинуватять у крайньому безумстві, що не звертаємо уваги на заборонене, а виявляємо всю дбайливість про речі другорядні. Не їсти заборонено, а заборонено клястися. Ми ж, відмовляючись від дозволеного, зазіхаємо на заборонене.

Тому прошу вас, улюблені, зробити певну переміну і з цього показати нам її початок. Якщо цей піст проведемо з такою ревністю, що цього тижня зовсім перестанемо клястися, наступного погасимо гнів, а далі викоренимо лихослів’я, а в майбутньому виправимося і багато в чому іншому, то, піднімаючись цим шляхом вище і вище, помалу досягнемо самої вершини чеснот. Тоді й уникнемо цієї небезпеки, й умилостивимо Бога, і повернеться до нашого міста багатолюдність, і тих, котрі тепер утекли, навчимо довіряти надії щодо нашого спасіння не у безпечних місцях, не в якомусь притулку й усамітнившись, але в душевній побожності і добрій моральності. Так ми досягнемо і земних, і небесних благ, яких щоб усім нам сподобитися благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцеві зі Святим Духом нині, і повсякчас, і повіки-віків. Амінь.

Опубліковано: 05.07.2016.