«Наша Парафія»

• Неділя 5-та Великого посту. Прп. Марії Єгипетської
• Слово на Благовіщення Пресвятої Богородиці
• Чого навчає нас свято Входу Господнього в Єрусалим
• Про терпеливе перенесення страждань. Слово перед Плащаницею
• Слово про значення Воскресіння Христового
• Неділя 3-тя після Пасхи, жон-мироносиць
• Неділя 4-та після Пасхи, про розслабленого
• Слово в день Святої Тройці
• Слово в День Святого Духа. Йти шляхом істини
• Неділя 3-тя після П’ятидесятниці
• Неділя 10-та після П’ятидесятниці
• Слово на день пам’яті пророка Іллі
• Слово на день пам’яті великомученика і цілителя Пантелеймона
• Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господнього
• Слово на Преображення Господнє
• Слово на Успіння Пресвятої Богородиці
• Усікновення глави чесного славного пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Іоана
• Неділя 15-та після П’ятидесятниці перед Воздвиженням
• Слово на Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього
• Неділя 28-ма після П’ятидесятниці Притча про запрошених на вечерю
• Чи живемо ми Богом і чи перебуває в нас Бог?
• Про істину

| Зміст | Послання

Неділя 5-та Великого посту.
Прп. Марії Єгипетської

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Ми відвідуємо церковні богослужіння, постимо і молимося у відповідний час, але всім цим не вичерпуємо подвигу посту. Для того, щоб усе це було дієвим і принесло добрі наслідки, потрібна ще підтримка — всім нашим життям. Іншими словами — потрібен відповідний спосіб життя, який не був би протилежністю посту і не роздвоював би нашу душу.

У давні часи у православних країнах саме суспільство створювало великопісну атмосферу життя через відповідні звичаї і навички, як особисті, так і суспільні. Так, упродовж Великого посту усі люди підпорядковувалися звичаям, які не давали забувати окремим членам суспільства про Великий піст. Наприклад, про піст постійно нагадував великопостовий дзвін, театри були закриті, припинялися великосвітські прийоми. Самі собою ці зовнішні прояви посту не могли розбудити в людині почуття покаяння, але складалася відповідна атмосфера, яка допомагала обдумати власний духовний стан. Ми, люди, слабкі, і нам потрібне постійне нагадування про наші обов’язки, хоча, звичайно, зовнішні правила не можуть замінити внутрішнього подвигу віруючої людини.

На жаль, тепер ми живемо не у православному суспільстві, і тому в наш час суспільне життя не може створити для нас великопісну атмосферу. Світ, який оточує нас і до якого ми належимо, не змінюється у дні Великого посту. Духовна трагедія секуляризму полягає в тому, що він штовхає людину у звичайну релігійну шизофренію, коли життя віруючої людини роздвоюється на релігійне і світське, між якими немає належного зв’язку. Тому сучасне духовне життя православних християн значно ускладнилось і вимагає набагато більше зусиль, ніж у ті добрі часи. В наш час великопісну атмосферу можна створити лише в домашніх умовах, і то не завжди, бо і в сім’ях часто не існує єдиних поглядів на духовне життя.

Без усякого сумніву, всі погодяться з тим, що сімейний спосіб життя радикально змінився під впливом радіо і телебачення. Наше життя переповнене інформацією про події в світі. Не треба нікуди виходити або виїжджати, щоб знати, що діється в світі. Мало-помалу духовність і краса поступово зникають з сучасної культури. Музика перестала бути джерелом духовної насолоди. Вона перетворилася на звичний фон розмов, читання, занять тощо. Ця постійна необхідність у сучасній псевдомузиці свідчить про те, що люди перестали насолоджуватися тишею і сприймають її як щось негативне. Якщо раніше християни здебільшого жили у світі тиші і мовчання, і це давало їм можливість зосереджуватись на внутрішньому житті, то сучасні християни змушені докладати особливих зусиль, щоб створити умови для спілкування з Богом. Таким чином, проблема радіо і телебачення упродовж Великого посту — це питання духовного життя і смерті.

Треба зрозуміти, що неможливо ділити наше життя між великопісними переживаннями і враженнями від сучасних телефільмів та настроями, які ці враження породжують. Ці два переживання несумісні, і одне з них остаточно витіснить інше. Однак вірогідніше, що сучасні телефільми подолають великопісні настрої. Зворотне може статися лише тоді, коли християнин докладе особливих зусиль.

Тому нам треба в дні Великого посту рішуче припинити слухати і дивитися по радіо і телебаченню програми, які викликають негативні емоції і наносять шкоду нашому великопостовому подвигу. Між іншим, нема нічого гріховного в тому, щоб стежити за інформацією про події в країні й у світі чи слухати й дивитися програми, які збагачують нас духовно й інтелектуально. Що повинно бути рішуче припинено в дні Великого посту — то це прикутість до телевізора і пасивне заковтування усього, що показують.

Але тут також, як і при споживанні їжі, одного утримання недостатньо. Духовне життя у дні Великого посту повинно наповнюватися чимось позитивним. Наша душа насолоджується молитвою, але і розум потребує духовної їжі. Цією їжею може бути читання — не лише релігійних книг, а й художньої та історичної літератури, з якої можна почерпнути багато духовних цінностей для нашого розуму.

Четверта і п’ята неділі Великого посту присвячені Церквою пам’яті двох великих вчителів християнського духовного життя: прп. Іоана Ліствичника і прп. Марії Єгипетської. Треба зрозуміти, що на прикладах цих двох святих Церква нас навчає, як можна збагатити наше внутрішнє духовне життя. Читання і духовні роздуми допоможуть нам придбати внутрішній мир і духовну радість. Сучасний секулярний світ не дає нам ні миру, ні духовної радості. А без цього, без розуміння Великого посту як шляху до глибин душі, Великий піст втрачає своє значення.

Великий піст — це час шукання сенсу життя, сенсу нашого покликання і нашої професійної праці, сенсу наших взаємин з іншими людьми, дружби, нашої відповідальності в житті. Нема ні праці, ні покликання, які не можна було б спрямувати на покращення життя людини, не з точки зору збільшення виробництва чи кращої його організації, а з точки зору людських цінностей. Нам треба поглиблювати людські стосунки, тому що ми як люди вільні, самі того не розуміючи, стали рабами тієї чи іншої соціальної системи, які поступово знищують духовні цінності. Якщо наша віра має вічні цінності, то вона повинна перетворювати наше особисте і суспільне життя зсередини.

Багато людей думає, що для покращення життя потрібні зовнішні зміни умов життя, навіть і революції. Але ми, християни, повинні довести світу, що зміна життя на краще відбувається завдяки внутрішньому духовному життю людини, тобто завдяки вірі і життю за вірою. Коли Церква Христова ввійшла у греко-римський світ, вона не закликала до революцій, вказуючи на несправедливість рабства. Але рабство стало неможливим під впливом християнської віри і нової оцінки людини і всього життя. Одна свята людина може зробити набагато більше, щоб змінити світ на краще, ніж численні надруковані на папері соціальні програми. В Україні життя зміниться на краще лише тоді, коли покращає духовне життя людини і суспільства. Свята людина — це найкращий реформатор і революціонер, бо він реально змінює життя на краще.

Великий піст має велике значення, бо він очищає духовне життя людини і суспільства. Великий піст — це час, коли людина ніби знову здобуває віру і життя у його Божественному розумінні. Утримуючись від їжі, ми потім знову пізнаємо її смак і краще розуміємо голодних і знедолених. Скорочуючи розваги, відмовляючись від негативних радіо — і телепрограм, від непотрібних розмов, ми знову починаємо розуміти велику цінність спілкування з людьми, цінність праці, культури. Спілкуючись в молитві з Богом, ми розуміємо і відчуваємо серцем Його безмежну любов до нас і милосердя Боже.

Амінь.

↑Слово на Благовіщення Пресвятої Богородиці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свято Благовіщення. Церква Христова святкує виявлення надвічної Божої таїни і початок нашого спасіння. В чому ж полягає ця Божа таїна?

У предвічній раді Святої Тройці, коли ще не був створений всесвіт, Бог визначив Сину Божому спасти людей від гріха і смерті.

Благовіщення було виявленням цієї таїни. Сутність таїни полягає в тім, що Син Божий стає Сином Діви. І ця подія — початок нашого спасіння.

Євангеліст Лука розповідає про цю подію так: Посланий був архангел Гавриїл від Бога в Назарет до Діви Марії, що була заручена з Йосифом; він привітав її і сказав: «Не бійся, Маріє! Бо Ти знайшла благодать у Бога. І ось зачнеш в утробі і народиш Сина, і наречеш ім’я Йому Ісус. Він буде Великий і Сином Всевишнього наречеться…»

Марія ж сказала ангелові: «Як же станеться це, коли я мужа не знаю?» Ангел сказав їй у відповідь: «Дух Святий зійде на Тебе і сила Вишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим…» Тоді Марія сказала: «Я — раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм». І відійшов від Неї ангел (Лк. 1, 30-38).

Ап. Павло про цей факт виявлення одвічної Божої таїни каже: «І безперечно — велика благочестя тайна: Бог явився у плоті, виправдав Себе в Духові, показав Себе ангелам, проповіданий у народах, прийнятий вірою в світі, вознісся у славі» (1 Тим. 3, 16).

Пресвята Діва Марія засумнівалася, почувши благовістя архангела Гавриїла, — як Вона, Діва, може народити сина, коли Вона не знає чоловіка.

А людський розум іде у своїх запитаннях ще далі: як взагалі Бог, Який є Духом, може з’єднатися з матерією. Для людського розуму все це незбагненне. Тому ап. Павло називає Боговтілення великою таїною благочестя.

Людський розум може сприйняти лише те, що діється в межах законів природи. Ці закони людина відкриває поступово. Ще у XIX ст. здавалось неможливим те, що сьогодні стало реальністю: радіо, телебачення, атомна енергетика, літаки, ракети, польоти людини у космос. Але те, що діється поза законами природи, людина не може зрозуміти. Тому ап. Павло називає цю реальність «великою таїною благочестя». І хоча ця таїна й незрозуміла, все ж вона існує. І ніхто не може її відкинути. Таїна Божа сприймається і пізнається лише вірою. Людино! Хочеш вір, а хочеш не вір. Але при цьому знай, що від твоєї невіри таїна Божа не перестане Існувати.

Бог створив закони природи, як і саму природу. Він має силу ці закони перемагати (препобєждать — по-слов’янськи). Господь заздалегідь готував людство до прийняття цієї таїни Боговтілення заради спасіння людей від гріха і смерті.

Згадаймо кущ, який бачив Мойсей, що горів і не згорав; жезл Ааронів, що розквітнув. Це свідчить про те, що Бог може зробити можливим неможливе. Бог може не тільки зробити квітучою суху палку, а й з Його волі Діва може народити Сина і грішник може стати святим.

Син Божий прийняв плоть і кров від Пресвятої Діви Марії не лише заради того, щоб стати людиною, а щоб, ставши істинним чоловіком, спасти людей від гріха і смерті. Сьогодні ми святкуємо цю подію — початок нашого спасіння.

Протестантські конфесії (баптисти, адвентисти, п’ятдесятники та багато інших) не шанують Пресвяту Діву Марію, тому що глибоко не усвідомлюють її участі у нашому спасінні. Від всього роду людського Вона дала плоть і кров Єдинородному Сину Божому. Без участі людини спасіння було б неможливим.

Господь спасає нас Своєю благодаттю, Своєю милістю, але за нашою участю. Тому слова Пресвятої Діви: «Я — раба Господня, нехай буде Мені за словом твоїм» — мають сакраментальне значення. Без них, тобто без згоди Пресвятої Діви Марії, наше спасіння не відбулось би.

Тому-то наша свята Церква так глибоко шанує Пресвяту Богородицю і називає Її чеснішою від херувимів і славнішою від серафимів. Нехай хтось з свого нерозуміння і духовного убозтва не шанує Божу Матір, а ми будемо шанувати Її, бо Вона послужила нашому спасінню.

Тому свята Церква навчає нас звертатися до Божої Матері з такою молитвою: «Пресвятая Богородице, спаси нас!» А не — «Пресвятая Богородице, моли Бога за нас», як ми молитовно звертаємося до ангелів і святих.

Наш побожний народ завжди святкував Благовіщення особливо. В цей день не дозволяється працювати. З великої шани до цього свята, за церковним звичаєм, «у цей день навіть ластівка не в’є собі гнізда». На Благовіщення треба приходити до храму, щоб у молитвах дякувати Богу за Його незбагненне милосердя до нас грішних. Благовіщення — є дійсно виявлення одвічної Божої таїни і початок нашого спасіння.

Амінь!

↑Чого навчає нас свято
Входу Господнього в Єрусалим

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо урочистий вхід Господа нашого Ісуса Христа в Єрусалим. Не раз і раніше Христос приходив до Єрусалима, не раз навколо Нього збиралися маси людей, які приходили слухати Його повчання та зцілятися від своїх недуг, але такої урочистості під час попередніх відвідувань Христом Єрусалима не було.

Чому цей вхід був урочистим і чим він відрізняється від урочистих входів царів і великих полководців сивої давнини? Коли порівняємо вхід в Єрусалим Христа з входом царів і римських полководців після їхніх перемог, то побачимо безмежну різницю. Царі і полководці в’їжджали у свої столиці після перемог на розкішних колісницях, що сяяли золотом, на баских конях. Вони встилали дорогу до цієї зустрічі тисячами вбитих на війні, омивали ріками людської крові. Навколо них рухалися легіони війська з усякою зброєю, а за ними — сотні полонених рабів у кайданах. Це була дійсна урочистість, вона наводила трепет і жах на весь народ.

А якою була урочистість входу в Єрусалим Господа нашого Ісуса Христа? Він їхав на ослиці, яку Його ученики взяли у селян, а позаду бігло осля. Великий натовп людей супроводжував Його. Люди встилали Йому дорогу гіллям з дерев та одягом. У руках вони тримали пальмові гілки. В цій урочистості брали участь діти, які нічого не боялись, а тішились, славлячи Христа.

У цих двох видах урочистих входів загальним було те, що і царів та полководців, і Христа Спасителя народ зустрічав як переможців. Лише в цьому була спільність між ними, а в усьому іншому — суттєва різниця. Полководці-переможці сіяли смерть і проливали людську кров, а Христос подолав смерть, воскресивши чотириденного мерця — Лазаря. Там славили за смерть, а тут кричали: «Осанна Сину Давидовому!» — за повернення життя.

Про ті царські урочисті входи люди давно вже забули, і лише історія згадує про них, як про жахливі і жорстокі події минулого, а зовні скромний вхід Христа Спасителя не забувається вже майже впродовж двох тисячоліть і кожного року дає християнам велику втіху і надію. Урочистий вхід Ісуса Христа був бідним зовнішньо, але безмежно багатим за своїм внутрішнім змістом. Цей внутрішній зміст Христового входу в Єрусалим, що має вічне значення, робить його вічно живим.

У чому внутрішній зміст урочистого входу Христа? Він їхав на страждання, Він їхав на Голгофу з такою урочистістю, з якою після перемог царі їхали у свої царства. Христос в’їжджав у Єрусалим не для того, щоб Йому служили, а для того, щоб послужити і віддати душу Свою за спасіння світу. Христос ішов у Єрусалим не як Владика вселеної, а як останній слуга людей. Ні краплі людської крові не пролив Христос Своїм входом, жодної людської душі не погубив, а навпаки — йшов у Єрусалим пролити Свою кров за очищення наших гріхів і всього світу. Вхід Ісуса Христа залишається назавжди величним, тому що він мав не політичне значення, а релігійне, не тимчасове, а вічне. Його релігійне значення полягає в тому, що Христос ішов визволити людські душі від гріха і смерті. Тому це свято вічно близьке кожній людині і ніколи не забудеться, поки люди житимуть на землі.

Христос урочисто йшов у Єрусалим на страждання і смерть. Як людина Він боявся страждань і смерті, але Він переміг їх, і тим самим змінив погляд християн на страждання і смерть. Коли ми звернемося до двохтисячолітньої історії християнства, то побачимо, що Церква була міцнішою і чистішою під час гонінь. Можна сказати, що своїми стражданнями і мученицькими смертями християни перших віків перемогли як язичництво, так і Римську імперію з її рабством і численними моральними пороками. І у XX ст., за часів державного атеїзму і всіляких переслідувань і гонінь, Церква була сильною, хоч і не дуже численною. У 20-ті і 30-ті роки нашого століття вона дала світові безліч мучеників за віру Христову, і тим очистила сама себе від гріхів попередніх століть. Гонителі Церкви боялися мучеництва християн. Вони ні перед чим не тремтіли так, як перед готовністю християн іти на страждання і смерть. І все це завдяки тому, що Господь наш Ісус Христос Своїми стражданнями і смертю переміг як страждання, так і смерть. Апостолу Павлу, який страждав, Господь сказав: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 9).

У релігійному житті страждання, переслідування і гоніння мають важливе значення, бо вони очищають як людину, так і Церкву від гріховних нашарувань. Як золото очищається вогнем, так душа людська очищається від гріхів стражданням. Коли люди звертаються до Бога, до Церкви, до віри? В часи лихоліть, в часи тих чи інших страждань людини. Ми згадуємо про Бога тільки тоді, коли болить душа, коли не маємо ні від кого допомоги. А в часи благоденства ми забуваємо, що Він існує. Багато хто з нас, досягши добробуту, думає, що Бог не потрібен, що нібито можна прожити добре і без віри в Бога. Тим самим ми самі на себе накликаємо страждання. Відсутність страждань часто штовхає нас на хибний спосіб життя.

Нам треба бути вірними Богу — як в часи благоденства, так і в часи випробувань. Кого любить Бог, того Він і карає. Так само як і батьки карають дітей, бо вони їх люблять і хочуть, щоб діти були кращими за них.

Сьогоднішнє свято нагадує нам, що Христос ішов урочисто на страждання і смерть. Він дав і нам благодать перемагати страждання. Гілля верби, яке ми тримаємо в руках у це свято, нагадує нам про те, що життя перемагає. Якщо воно перемагає в рослині, то тим більше — в людині, бо людина незрівнянно цінніша за рослину. Якщо Бог турбується про життя рослин і тварин, то чи не набагато більше Він любить людину? Ради спасіння кожного з нас Господь наш Ісус Христос віддав Себе на страждання і смерть. Йому слава, честь і поклоніння навіки-віків.

Амінь!

↑Про терпеливе
перенесення страждань,
Слово перед Плащаницею

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

У ці дні Страсного тижня ми ніби таємничо приєднуємося до тих страждань, які перетерпів Господь Ісус Христос на Голгофі, в саду Гефсиманському, у Пилата і первосвящеників. Читаючи і слухаючи Євангеліє, ми ніби самі присутні там, і через це співчуття стражданням Господа Ісуса Христа ми є ніби учасниками цих страждань.

Але цього не достатньо. Апостол Павло каже: «Уподібнюйтесь мені, як і я Христу». Подібними бувайте до мене, — каже апостол. В чому ж був подібним до Господа Ісуса апостол Павло?

Він не страждав так, як Христос. На Голгофі його не розпинали. Але він страждав, проповідуючи Євангеліє, так само, як страждав Христос. Тому в іншому місці той же апостол каже: «нехай у вас будуть ті самі думки й почуття, як у Христі Ісусі».

Тепер подивимося, яким же був Христос на землі. Як Бог, Він звершував чудеса. А яким був Ісус Христос, як Син Людський? Адже апостол закликає уподібнюватися Йому в тих почуттях, які Він мав, як людина, бо Божі почуття ми наслідувати не здатні.

Будучи Царем Всесвіту — народився у бідній сім’ї. У Вифлеємі не знайшлося заїжджого двору, вільного будинку, тому він народився у вертепі та був покладений у ясла. Тобто, Христос не цурався бідності, й цим самим показав, що бідність — не порок. Христос завжди підтримував бідних.

І сам Він, живучи в Назареті з Йосипом і Матір’ю Марією, трудився, працював. Працював для того, щоби жити в своїй сім’ї. Тому і ми повинні всі уподібнюватися цьому: працювати, виконувати свої обов’язки, заробляти собі насущний хліб. Бо Господь, коли виганяв Адама з Євою з раю, сказав: «В поті чола твого будеш їсти хліб твій». Тому кожна людина повинна працювати. Апостол Павло тим солунським християнам, які не працювали, сказав, що «хто не працює, той нехай і не їсть».

Ісус Христос сповіщав слово Боже. Що це означає? Якщо ми повинні і в цьому уподібнюватися Христу, то це означає, що хто покликаний проповідувати слово Боже — повинен його проповідувати. А якщо він не проповідує, то він не уподібнюється Христу.

Це стосується і кожної людини, яку б вона не займала посаду. Треба виконувати свої обов’язки так, як Свій обов’язок виконував Христос — ревно. Бо хто не виконує своїх обов’язків, як виконував Христос, той Йому не уподібнюється.

Ісус Христос, проповідуючи, багато терпів неправди. Вважали, що Він силою князя бісівського виганяє бісів. Це ж неправда! Але Христос мовчав, терпів цю неправду та наругу.

Проте Христос не завжди мовчав. Він не був пасивним до неправди, а викривав її. І коли Він проповідував про те, що Він Син Божий, а первосвященики та книжники вважали, що Він богохульствує, то Христос не мовчав. Він доводив їм, що Він таки Син Божий. Доводив, що вони помиляються, що вони перебувають в омані. Тому говорив: «Якщо не вірите моїм словам, то повірте моїм ділам». Яким ділам? Чудесам, які Він звершував — тим, яких ніхто інший не звершив і не міг звершити.

Всі знали, що Христос говорить про Себе, що Він є Син Божий. І за це Його переслідували, і не раз хотіли вбити. За те Його, зрештою, і засудили на смерть — що Він називав Себе Сином Божим. Але Він, знаючи, за що Його переслідують, не відрікався від правди.

Цей шлях привів Його до більших страждань. До страждань внутрішніх, страждань душі, які Він витерпів у Гефсиманському саду. Він знав, що прийдеться страждати, але людська природа, яка створена для життя, противилася цьому. Томі Він боявся, і тому молився: «Отче, якщо можливо, нехай пройде повз Мене ця чаша». Але закінчував Свою молитву словами: «Нехай буде не так, як Я хочу, а як Ти».

І ці страждання настільки були важкими, що кривавий піт виходив з Його тіла. Потім, коли Спасителі били, знущалися над Ним, плювали на Нього — він був спокійним. Він молився за своїх мучителів, бо вони не знали, що роблять. Але у Гефсиманському саду Він тяжко страждав душею, яка противилася смерті. І хто перетерпів душевні страждання, той знає, що вони набагато важчі від фізичних.

Він страждав також тому, що знав про зраду одного зі Своїх учеників. Чому ж Іуда, який три роки ходив зі своїм Учителем, видав Його? Тому, що любив гроші. Грошолюбство — це таке зло, яке не існує саме собою. Воно веде до інших гріхів. І навіть до таких страшних, як зрада свого Учителя. Не просто Учителя, а Спасителя, Сина Божого, Творця. На такий страшний гріх наштовхнуло грошолюбство. І все це Ісус Христос теж повинен був перетерпіти.

На Тайній Вечері сидять дванадцять апостолів, і Христос знає, що один з них зараз піде і видасть Його за тридцять срібників. Тяжкі страждання всередині Христа. Але Він терпів. І не тільки це — Він терпів і неправедне судилище Синедріону, і осудження у Пилата, і знущання та биття. І, звичайно, Голгофу. Бо чого тільки не вислухали вуха Христові: «Якщо ти Син Божий, — зійди з хреста і ми повіримо, що ти дійсно Син Божий» або: «інших спасав, а Себе не можеш спасти». Терпіти цю неправду — це теж є страждання.

Тому, дорогі браття і сестри, згадуючи про всі ці страждання Спасителя, ми повинні розуміти, що нам належить бути співучасниками Його страждань. Не сьогодні тільки, коли цілуємо Його Плащаницю, а щодня, протягом всього життєвого шляху.

Коли терпимо бідність і нестачу їжі — згадаймо про Христа. Бо Він теж це витерпів. Адже Він сказав: «Птахи мають гнізда, а Син Людський не має де голови прихилити».

Коли ми стикаємося з неправдою, згадаймо, що й Христос терпів неправду. І для чого Він терпів це? Для того, щоб людину визволити від влади неправди. Скільки було наклепів на Христа — і Він все витерпів.

Часто ми самі ставимо питання: чому я страждаю, чому мені тяжко жити на землі? Не сумуй. Бо для того нам належить переносити випробування, щоби подолати у собі гріх. А щоб подолати гріх, треба пройти через страждання. Без страждань ніхто ніколи не подолає гріх. Тому радіймо в стражданнях, радіймо. Бо через них визволяємося від гріха. «Тільки той, хто спів страждає з Христом, буде і прославлений разом з Ним», — говорить апостол.

Ми не хочемо страждати, але треба. Бо і Христос не хотів помирати — але виконав волю Отця, щоби спасти людство. Хочеш подолати свій гріх — перестраждай. Бо це є той шлях, про який сказав Господь: «Якщо хто хоче йти за Мною — нехай візьме хрест свій і йде за Мною». Хрест — це і є страждання.

Чому апостоли, коли їх побили й кинули до в’язниці, а потім вони звільнилися, — чому вони не плакали, не сумували, а раділи? Тому, що знали, що страждають за Христа, несуть на шляху за Ним свій хрест. І коли ми страждаємо, то теж повинні радіти, бо через ці страждання Господь нас визволяє від гріха.

Іншого шляху в Царство Небесне нема. Якщо хтось проживе земне життя без страждань, то знайте, що місце його в пеклі. Чому в пеклі? Бо він жив на землі для себе, для своїх насолод. Він не знав горя, ні холоду, ні голоду. Він тільки блаженствував. І Господь сказав, що хто так живе, той своє отримав. Працював ти для благоденства на землі — отримав, а Царства Небесного ти не заслужив, бо ти не страждав. А оскільки не страждав, ти свій гріх не подолав. А якщо ти свій гріх не подолав, то тобі немає місця у вічному блаженному житті.

Тому не заздріть тим багатим, які благоденствують на землі, які не страждають. Не заздріть, а краще плачте за ними, бо їх чекають вічні страждання! Радійте ж за себе, коли ви страждаєте. Бо цими стражданнями — чи то через хвороби, чи через життєві труднощі, чи через наклепи — через все, що пов’язане з внутрішніми стражданнями, ми йдемо до спасіння і все це нам благо.

Але і в стражданнях треба йти прямою дорогою, треба йти дорогою правди. Бо страждання інколи бувають, як покарання за гріх, за неправду. Від цього нас застерігає апостол, кажучи: «Стережіться, щоб хтось з вас не постраждав, як злочинець». Тому треба боротися проти неправди — і в собі, і в інших.

Уважно прочитайте Євангеліє. Чи хоч один раз за Своє життя Христос сказав неправду, або чи підтримав неправду в інших? Не було такого! Тому не тільки ми самі не повинні йти дорогою неправди, а й не підтримувати неправду. Бо хто співчуває неправді, той є співучасником цієї неправди і несе відповідальність за неї, як і той, хто говорить неправду.

Ісус Христос сказав, що Він лагідний і смиренний серцем. Тому ми теж повинні бути смиренними і лагідними. В Ісусі Христі ви ніде не побачите гордості. Бо гордість — це такий страшний гріх, який закриває людині очі на себе. Така людина не бачить своїх гріхів, а бачить тільки свої переваги, свою славу, свої нібито добрі вчинки. А Христос показав приклад смирення, коли на Тайній Вечері умив ноги ученикам. Він, Бог, умивав ноги, а ми часто боїмося принизити себе! Ми говоримо: «Я ж займаю таку посаду — то хіба мені личить принижувати себе до якогось прислужника, до людини низького походження? Я не можу цього зробити». Безумний, подивись на Христа, яким Він був смиренним, і покайся в гордості.

З цих всіх прикладів кожен з нас повинен для себе зробити висновок. Хто хоче після смерті мати вічне блаженне життя — терпіть все, несіть свій хрест, як Христос сказав: «Візьми хрест свій і йди за Мною», тобто поводься так, як Я поводився, і ця дорога приведе тебе до вічного життя.

І якщо йдеш за Христом, не думай, що на землі ти будеш тільки страждати. Бо Господь пошле тобі й радість, внутрішню радість, яку ні з чим не порівняти. І саме ця радість, яка є плодом благодаті Святого Духа, дасть силу перебороти страждання. Так було зі всіма праведниками: і апостоли, і пророки, і мученики, і подвижники — всі вони труднощі переборювали цією Божественною благодаттю. Її Господь посилає всім нам. І коли ми приходимо до храму на богослужіння, ми отримуємо її, і вона дає нам силу переносити все.

Тому, дорогі браття і сестри, коли ми підходимо до Плащаниці, то повинні поцілувати рани Христові, які Він перетерпів заради нашого спасіння, щоб дати нам вічне блаженне життя, і попросити, щоби Він був милостивим до наших гріхів. Щоби Він укріпив нашу віру, бо не всі її мають. Адже віра — це не тільки віра в існування Бога. Це є внутрішнє переконання, це є сприйняття Бога і бажання виконувати все, що Він повелів, — це є віра. А визнання Бога — не віра, бо біси теж визнають, що Бог є, але тремтять.

І нехай Господь наш Ісус Христос за те, що ми прийшли сьогодні поклонитися Його стражданням, поцілувати Його рани, простить нам наші гріхи, укріпить нас у вірі, надії, а головне — нехай Він дасть нам Царство Небесне, заради якого ми молимося, живемо і страждаємо.

Богу нашому слава навіки-віків!

Амінь.

↑Слово про значення
Воскресіння Христового

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Хочемо ми чи не хочемо, але всі ми помираємо. І помираємо тому, що Адам згрішив. Другий Адам воскресив людську природу — воскресив людину. І тому вже не від нас залежить, воскреснемо ми чи не воскреснемо — це не наша справа. Це справа Божа — воскресити все померле людство. А чи може Він воскресити? Може! Якщо Він сотворив цей світ із нічого, то невже ви думаєте, що у Нього не вистачає сили і могутності воскресити уже існуюче. Така наша віра, і цією вірою кожен повинен надихатись у своєму житті, у своїй діяльності. Бо Ісус Христос, крім того, що Він воскресив людську природу, Він довів, що Його вчення — істинне, що не існує в світі вчення, подібного до того вчення, яке приніс Син Божий.

Все, що ми читаємо і знаємо, чому нас навчають — це все людське, а все людське може бути як помилковим, так і правдивим. Коли воно помилкове? Тоді, коли людина говорить від себе. А ось коли вона навчає тому, що співпадає з Божественним одкровенням, наприклад, наукові відкриття — тоді вона істинна. Наука істинна тільки в тому, в чому вона співпадає з Божественним вченням, а якщо від імені науки говорять нам неправду, і ми віримо цій неправді, то ми помиляємось. Помиляємось! Зверніть вашу увагу, дорогі браття і сестри, на так звану теорію Дарвіна, скільки нам вкладали в голови теорію Дарвіна, «якщо ти проти Дарвіна, то ти темрява, в тебе немає світла, а якщо ти за Дарвіна, за цю теорію, то ти світло — ти вчений». Але що сталось з нею — наука цю теорію відкинула як помилкову. А як же те, що раніше було істиною, а сьогодні вона стала оманю? Так, тоді була істина, а сьогодні — омана. Чому? Тому що це вчення суперечить Божественній істині. А Христос сказав «Я є шлях і істина» (Ін. 14, 6), і хто тримається Божественної істини, той ніколи у своєму житті не помилиться. І якщо людина буде йти дорогою, яку накреслив Господь Ісус Христос, то вона приведе до вічного блаженного життя. Якщо ж ми будемо йти іншими дорогами, часто кривими дорогами, широкими дорогами, дорогами земної насолоди, то ці широкі дороги і широкі ворота приведуть до загибелі (Мф. 7, 13). І не потрібно думати, що ці слова, які належать Ісусу Христу, є неправдою. Із уст Бога неправда не може виходити. Якщо Христос сказав так, то це — правда. Тому нам потрібно йти дорогою Ісуса Христа — вузькою і тісною дорогою (Мф. 7, 14). Дорога Христова приведе нас до вічного блаженного життя.

В чому ж полягає путь Христа? Що, ми всі повинні йти в монастирі чи всі повинні йти в пустелі? Ні. Ми всі не повинні йти. Кого Бог покликав в пустелю, той нехай іде, кого покликав в монастир — нехай іде, бо це теж дорога Христа. А всі інші, як повинні жити? Повинні жити дуже просто. Христос дав дуже зрозумілу заповідь для всіх: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6, 31). Ця заповідь проста і ясна для кожного. Хочеш, щоб тебе любили, — люби інших. Хочеш, щоб тебе не осуджували, — не осуджуй, і тому подібне.

Це означає, що коли ти сім’янин, то повинен виховувати свою сім’ю в християнському дусі. Якщо ти маєш сім’ю, дітей, дружину і робиш все в ім’я Христове, то ти спасешся. Оскільки ти все робиш в ім’я Христа, то Христос приведе тебе до вічного життя. А якщо ти, маючи сім’ю, робиш все ради себе — для своєї насолоди, для свого збагачення, то, коли закінчиться твоє земне життя, твій дім, який ти будував упродовж свого життя, згорить. Чому згорить? А тому що апостол Павло сказав: «Ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Ісус Христос. Чи будує хто на цій основі із золота, срібла, дорогоцінних каменів, дерева, сіна, соломи, — діло кожного виявиться… І вогонь випробує діло кожного, яке воно є. У кого діло, яке він будував, устоїть, той одержить нагороду А в кого діло згорить, той зазнає втрати» (1 Кор. 3, 12-14). Якщо ви маєте сім’ю і турбуєтесь про неї тільки заради земного життя, то ваш дім, який ви збудували, згорить, коли ви помрете. І це стосується кожної професії. Візьмемо таке поважне служіння як архіпастирство і пастирство. Чи обов’язково це служіння приведе до вічного блаженного життя? Не обов’язково, бо якщо воно звершується не в ім’я Христа, то воно теж згорить після смерті. Тому що не в ім’я Христа це робилось. Такі священики і архієреї не йшли дорогою Христовою. Вони робили все для свого благоденства на землі. І коли прийшла смерть, то все, що вони побудували, згоріло, і вони пішли у вічність порожніми — без нічого.

Візьмемо для прикладу, міністрів, народних депутатів, суддів, будь-яких чиновників, якщо вони працюють на благо людей, в ім’я Христове, то вони чинять благо і служать через це Самому Христу. А якщо вони живуть і працюють тільки для себе, то і їхній кінець буде таким же — згорить все. І своє багатство вони з собою не візьмуть і прийдуть до Бога з порожньою душею, хіба тільки матимуть великий тягар гріхів. Це стосується і простих людей, якщо вони працюють чи торгують, чи обробляють землю — якщо це робиться на благо людей, в ім’я Христове, то немає значення, яку і хто виконує працю, поважну чи низьку. Все залежить від того, в ім’я чого християни працюють. Якщо в ім’я Бога, то вони будуть прославлені разом з праведниками. Ми знаємо приклади із житій святих, коли Господь показував пустинножителям і подвижникам, які думали, що вони вже досягли досконалості, що в миру теж можливо спастись.

Це свідчить про те, що, живучи в миру і займаючись простою роботою, терплячи всілякі негаразди земного життя, ми можемо все це робити в ім’я Христове. А якщо в ім’я Христове, то нас чекатиме вічне блаженне життя. Ось що означає для нас воскресіння Ісуса Христа. Воно дає нам могутню силу переборювати все, що трапляється на життєвій дорозі. І, як говорить апостол Павло: «Бог не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом зі спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести» (1 Кор. 10, 13). Це означає, що жодна людина не терпить спокус і скорбот, і неприємностей більше, ніж може перенести. Якщо ми бачимо, що один страждає більше, а інший менше, то це означає, що той, хто страждає менше — слабший, і Господь йому дає невелику скорботу. І деякі навіть від таких малих скорбот вбиваються горем. А ось багатостраждальному Іову Господь послав таке випробування, що він втратив і багатство, і дітей, і друзів і хворобу отримав, і дружина прийшла до нього і каже: «похули Бога», а він цього не зробив. Чому? Тому, що він був сильний і могутній духом. Ми дотепер надихаємось його подвигом.

Нехай, дорогі браття і сестри, Господь, Який переміг смерть і страждання, пошле нам Божественну благодать перенести спокуси нашого життя. Не сумуйте, коли страждаєте, а моліться Богу, щоб Господь дав вам силу перенести страждання. Якщо перетерпимо, то матимемо вічне блаженне життя (Мф. 10, 22). А що для нас дорожче? Це тимчасове чи вічне і нескінченне? Нехай наше серце і розум спрямовується до вічного. І тоді наше святкування Воскресіння Христового не буде пустим і порожнім, бо багато хто святкує Пасху ради свята. І для таких віруючих свято Воскресіння Христове христового чи колишнє свято Жовтневої революції — однакове, бо і це свято, і те свято. Ми не повинні так ставитись до свят. Це свято Пасхи — свято сутності нашого життя і діяльності. Нехай Воскреслий Господь надихає нас на життя, на боротьбу, на терпіння, на смирення.

Христос Воскрес!

↑Неділя 3-тя після Пасхи, жон-мироносиць

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Христос Воскрес!
Дорогі браття і сестри!

Сьогодні Церква згадує пам’ять святих жон-мироносиць, а також праведних Йосифа Аримафейського і Никодима. Чому поспішали жони-мироносиці до гробу Господнього? Щоб побачити там воскреслого Христа? Ні. Вони теж не вірили у воскресіння Ісуса Христа. Не вірили як і всі апостоли, найближчі ученики нашого Спасителя, хоча знали про те, що сказав їм Христос: «На третій день воскресну». Чули про воскресіння Ісуса Христа, але або не вірили, або пропускали повз вуха. І такими були і ці жони-мироносиці. Такими були і апостоли. Але була між ними і суттєва різниця. Ця різниця полягала в тому, що апостоли, коли Христа розп’яли, розбіглися. І на Голгофі, крім Іоана Богослова, якого любив Ісус і який теж любив Ісуса Христа більше, ніж інші апостоли, не було нікого з апостолів. Він був на Голгофі біля хреста, а всі інші апостоли, як сказано в Євангелії, плакали й ридали. А жінки не злякалися ніяких юдейських погроз, а пішли на Голгофу разом з Ісусом Христом і бачили, як Його розпинали на хресті, як прибивали цвяхами руки. Все бачили і теж плакали й ридали. Але чому чоловіки апостоли злякалися, а жінки не злякалися? В чому головна причина? Головна причина в тому, що жінки любили Христа більше, ніж апостоли. Апостол Петро, коли Христос його запитав: «Симоне Іонин, чи любиш ти мене більше всіх?» Він сказав: «Так, Господи». Сказав, що любить, а зрікся. А жінки не свідчили, що вони люблять, але вони таки любили Ісуса. І ось в нагороду за їхню любов до Спасителя, до свого Учителя, хоч і не вірили у воскресіння, Господь явився їм першим: Марії Магдалині і іншій Марії, і багатьом жінкам, які своїм майном служили Господу Ісусу Христу. Бо ви знаєте, що Христос не мав, де голови прихилити, і жив на пожертви, які давали в тому числі і ці жінки. Тому Господь явився їм першим, і вони стали апостолами для апостолів. Бо вони були послані сповістити апостолам про воскресіння Господа нашого Ісуса Христа.

Сьогодні ми святкуємо також пам’ять Никодима, який був членом Синедріону — найвищого органу влади юдеїв. Никодим приходив до Христа таємно вночі і мав велику бесіду про спасіння людини. Тоді йому Христос сказав, якщо хто не народиться від води і Духа, той не увійде в Царство Небесне (Ін. 3, 8). Спочатку Никодим не розумів, як може людина вдруге народитися, а потім зрозумів, що мова йде не про народження від жінки, а про духовне народження, духовне оновлення душі, коли грішна людина стає праведною. Це і є друге народження або оновлення людської природи. Цей Никодим чув про духовне народження від Христа, але вночі. Чому вночі і чому таємно? Бо боявся первосвящеників, свого Синедріону, взагалі боявся людей.

Йосиф із Аримафеї. Аримафея — це поселення недалеко від Єрусалима. Як сказано в Євангелії, Йосиф також вчився у Ісуса Христа і чекав визволення Ізраїля (Мф. 27, 57; Мк. 15, 43). Чекав визволення Ізраїля, а не чекав Царства Божого. Про них, не сказано, що вони показували свою праведність перед людьми. Вони робили добро, але не хвалилися. Але настав момент в їхньому житті, коли їх благочестивий спосіб життя, хоч і не в усьому правильний, бо вони не жили як фарисеї, привів їх до того, що вони подолали в собі страх. Подолали тому, що Святий Дух допоміг їм подолати страх. Який страх і перед ким? Насамперед перед своїми колегами, членами Синедріону. Бо ті засудили Ісуса Христа, а про Йосифа сказано, що він не брав участі в раді і справі їхній. (Лк. 23, 51). Що значить не брав участі в раді і справі? Не погодився на осудження Христа. І він не злякався ні тоді, коли не погодився, ні пізніше. І другий страх, який він поборов, — це страх перед самим Пилатом. Пилат засудив на смерть, а він йде до цього римського повелителя і просить тіло Ісуса. Сьогодні Церква згадує пам’ять про цих двох праведних мужів. Згадує для того, щоб нас всіх переконати, що Христос істинно помер, бо безбожники вкладали нам в голови думку, що Христос на хресті не помер, а тільки втратив свідомість, впав у летаргічний сон, але не помер. Ці праведні мужі, які поховали тіло померлого Господа нашого Ісуса Христа, свідчать, що Він помер. Апостол Іоан Богослов теж свідчить, що Христос помер на хресті. І чи звертаєте ви увагу на те, коли читаєте уривок з Євангелія, де говориться, що коли прокололи списом ребра Ісуса Христа, то витекла кров і вода і той, хто бачив, свідчить, що це так було (Ін. 19, 34-35). Для чого святий Іоан Богослов підкреслює, що витекла кров і вода? Для того, щоб переконати всіх нас, що Христос справді помер, і витекла кров і вода, тобто кров уже розкладалась. А якщо так, то немає ніяких ознак життя в цій померлій людині. Чи не дивуєтесь ви, чому так багато уваги апостоли приділяють смерті Ісуса Христа? Тому що без смерті не було б воскресіння, бо воскресає той, хто помер, а хто не помер — не воскресає. І якби Христос не помер, то Він би не подолав смерть. А Він для того і помер, щоб подолати смерть.

Святитель Василій Великий, пояснюючи слова молитви Ісуса Христа до Отця Небесного: «Отче, якщо можливо, нехай пройде мимо ця чаша», каже, чому Ісус Христос просив так Отця. І другий святий каже: «Господи, чого Ти просиш: нехай ця чаша пройде, Ти ж прийшов для того, щоб постраждати? Або каже: не бійтесь, Я переміг світ. А чого Ти боїшся? Василій Великий і святий Амфілохій кажуть: для того, щоб обманути диявола. Бо якби Христос не обманув диявола, то диявол, злякавшись Сина Божого, не приступив би і Христос не помер би. Це є та вудка, на приманку якої попався диявол, бо він думав, що приступає до звичайної людини, а виявилось, що приступає до Боголюдини. Тому Христос і помер як людина.

На підставі смерті стає істинним Його воскресіння. Апостоли і жони-мироносиці бачили справді воскреслого Господа нашого Ісуса Христа.

Але сьогодні, дорогі брати і сестри, ми шануємо не тільки жінок-мироносиць. Ми шануємо всіх жінок, які теж, як і жінки мироносиці, у часи лихоліття зберігали віру в народі. Я пам’ятаю цей собор у 60-их роках і добре пам’ятаю, хто його наповнював. Його наповнювали переважно жінки. Чоловіків майже не було. Не так, як в теперішній час. Завдяки цим жінкам зберігалася віра в народі. Вони вчили своїх дітей і онуків, які з одного боку отримували в школі постанови, що Бога нема, а від матері і бабці чули інше, що Христос воскрес, що є Бог, що Він керує цим світом; і таким чином зберегли віру у підростаючому поколінні і підтверджували правдивість слів Христа Спасителя, Який сказав: «Збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16, 18). І не подолали. Бо ті, які боролися проти Бога, померли і пішли в пекло, а Церква існує, і храми наповнюються. Господь свідчить, що Він переміг смерть не тільки тоді, а Він перемагає духовну смерть в людях і тепер. Бо не страшно померти тілом, страшно померти духовно. Існує смерть тіла і смерть духовна. Духовна смерть страшніша. Чому? Бо після фізичної смерті людина воскресне силою Божою, тією силою, яка сотворила цей світ. Ця всемогутня сила воскресить і всіх мертвих. Тому ця смерть не страшна. А духовна смерть страшна, бо вона приводить до вічного страждання. Це ми повинні усвідомлювати. В чому вона полягає? Духовна смерть полягає в тому, що людина втрачає будь-який зв’язок з Богом. Вона не тільки не хоче в Нього вірити, вона не спілкується з Ним, не молиться, не звертається до Нього, і тому не отримує від Бога Божественної благодаті. І як відірвана гілка від дерева засихає, бо не отримує життєдайні соки. Хоча вона існує, але життя в ній немає. Так і в цій людині. Вона існує, але життя не має. І як суху гілку кидають у вогонь, щоб вона згоріла, так і духовно померлу людину Господь теж кине у вогонь, але у вічний. І гілка згорить, а духовно померла людина у вогні буде, але не згорить. Буде горіти вічно. Саме цієї смерті нам більше всього потрібно боятися.

Щоб не померти духовно, Господь дав нам таїнство Хрещення. Але ми і після цього таїнства духовно теж помираємо, коли грішимо. Господь настільки милосердний, що Він і далі допомагає людині не померти і дав нам таїнство Покаяння, щоб ми каялися у гріхах. Людина, яка кається у своїх гріхах, не є духовно мертвою. Людина, яка не кається, — вона духовно мертва. Силу для духовної боротьби дає нам воскресіння Господа Ісуса Христа. Бо воно переконує нас: не думай, людино, що ти помреш і на цьому закінчиться твоє існування, згадай Христа, Який воскрес і сказав, що всі воскреснуть, тому і ти воскреснеш. Але думай про те, для якого життя ти воскреснеш.

Нехай Господь наш Ісус Христос, Який воскрес із мертвих, допомагає нам силою благодаті Святого Духа не померти духовно, а разом з жонами-мироносицями, апостолами і всіма святими, які теж були грішними, але Він їх спас, нехай Він нас спасе Своєю Божественною благодаттю, бо ради цього Він народився, страждав, помер на хресті і воскрес.

Слава Воскреслому Господу нашому Ісусу Христу навіки-віків.

Амінь.

↑Неділя 4-та після
Пасхи, про розслабленого

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Христос Воскрес!
Дорогі браття і сестри!

Ми, християни, люди віруючі. Віримо, що існує Бог, що Він у Тройці славимий, Отець, Син і Святий Дух, віримо у вічне життя, віримо в те, що буде Страшний Суд і що буде суд після смерті кожної людини. В усе це ми віримо. Але працюємо не для вічного життя, а для земного. Все, що ми робимо на землі, і все, про що ми думаємо кожного дня, в більшій мірі стосується не вічного, а тимчасового. Чому виникає такий парадокс: віримо у вічне, а трудимось для тимчасового? Це тому, що ми не усвідомлюємо свого призначення. Людина, яка народилась, — народилась для життя вічного, а не для тимчасового. А ми своїми ділами й думками доводимо, що людина народжена для землі. Про вічність і безсмертя ми згадуємо тільки тоді, коли стоїмо перед лицем смерті. Тоді виникає запитання: для чого я працюю в цьому житті і для чого жив, турбувався і страждав померлий? Тому сенс нашого земного життя полягає не у влаштуванні нашого земного благополуччя, а у підготовці до вічного життя.

Ми віримо у воскресіння Господа Ісуса Христа. Віримо, бо виголошуємо: Христос Воскрес! Ми також сподіваємося, що наші тіла воскреснуть, навіть якщо вони й будуть перетворені в прах. «Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку», — сповідуємо, коли читаємо чи співаємо Символ віри. Воскресіння людських тіл не залежить від того, вірить в нього чи не вірить людина. Це — дія всемогутності Божої. Апостол Павло в Посланні до солунян пише: «Не хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо коли ми віруємо, що Ісус помер і воскрес, то й померлих в Ісусі Бог приведе з Ним» (1 Сол. 4, 13-14). А чи задумуємося ми над тим, коли я воскресну і моя душа з’єднається з тілом, яка буде моя доля? Де я буду: в Царстві Небесному чи в пеклі? Бо в пекло підуть з тілами, як і в Царство Небесне увійдуть з душею і тілом. Тому це головна наша турбота: куди ми підемо? Для цього й існує земне життя. Господь звершив для нас все, щоб спасти кожну людину. Немає людини і не було, ради якої не прийшов Син Божий на землю і не звершив цей спасительний подвиг. Але тепер від нас залежить, чи підемо ми дорогою, яку накреслив Господь Ісус Христос, чи наслідуємо апостолів і всіх святих. Бо апостол Павло сказав: «Уподібнюйтесь мені, як і я Христу» (1 Кор. 11, 1). Коли ми не хочемо думати про вічне життя і не користуємося Його спасительним подвигом, Господь закликає нас різними засобами: через хвороби, страждання, катаклізми, всякі негаразди в суспільстві, через владу та іншими різноманітними способами. Але робить для того, щоб навернути нас на правильний шлях, щоб ми йшли дорогою правди. А дорогою правди йде та людина, яка любить Бога і людей, яка є доброю. Бо без любові не можна бути добрим. Тому треба робити все, щоб бути добрим, праведним, жити завжди по-правді. Апостол Іоан Богослов каже: «Хто не творить правди, не є від Бога, як і той, хто не любить брата свого. Бо таке є благовіствування… щоб ми любили один одного не так, як Каїн, який був від лукавого і вбив брата свого. А за що вбив його? За те, що діла його були злі, а діла брата його — праведні» (1 Ін. 3, 10-12). «Улюблені, — продовжує той же апостол, — будемо любити один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народжений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнає Бога, тому що Бог є любов» (1 Ін. 4, 7-8). Мене вразила одна 4-річна дитина, яка молиться кожного дня і каже матері: «Мамо, кажи Боженькові всю правду, бо якщо будеш говорити всю правду, то Бозя допоможе тобі». Звідкіля ця чотирирічна дитина каже такі мудрі слова, як не натхненна благодаттю Святого Духа. А ми не кажемо всю правду Богові; ми перед Ним виправдовуємося, і свої гріхи не визнаємо, а знаходимо обставини, які б виправдовували наш гріх. А дитина каже: «Кажи правду всю, не виправдовуйся перед Ним, тоді Він тобі допоможе».

Якби ми жили для вічного життя, то були б зовсім іншими людьми. Нас не турбували б різні тяжкі обставини і хвороби. Чому? Бо ми б їх сприймали, як від Бога. А все, що посилає Бог людині, все приносить користь, навіть і хвороби. Коли Господь посилає смерть, то і вона посилається на користь людині ради вічного життя. Бо ми думаємо про земне, а Господь промишляє про кожного з нас для нашої вічності. Яка тобі користь, що ти тимчасово проживеш на землі благополучно, а вічно будеш страждати, — каже Бог. Тому Я хочу, щоб ти вічно жив, вічно блаженствував з тілом і душею. А ти не хочеш, тебе тягне до землі, до примарного благополуччя, а не до святості, любові, правди. Тебе тягне до кривди, до земних насолод. А це — зло. І чому ти до цього зла так звик? Я тебе хочу відірвати, а питаєш: чому, за що? Не кажи мені цих слів, а сприймай те, що Я тобі посилаю. І якби ми прислухались до всього Божественного, до Євангелія, яке повчає нас. Ось і сьогоднішнє євангельське читання про розслабленого дає нам повчальний урок. 38 років він страждав. Це не 3 місяці і не 3 дні. Але чому страждав? Бо був грішник, страждав за гріхи, але терпів. Кожного разу приходив до цієї купелі і хотів зцілитися від хвороби. За його терпіння Господь зцілив його. Ісус Христос сказав розслабленому: «Візьми свою постіль і йди» (Ін. 5, 11). І миттєво розслаблений став здоровим. Не тільки його тіло зцілилось, але зцілилась і душа. А його зцілене тіло помре, зате душа зцілилась і стала достойною увійти в Царство Небесне.

Але як реагували не це юдеї? Здавалось би, треба радіти, бо хворий став здоровим. Чи не так? Хіба можна не радіти, коли хвора людина стає здоровою? Треба радіти. Але хто радіє? Праведна душа! А грішна не радіє, а заздрить. Так і юдеї, замість того, щоб радіти, стали звинувачувати Того, Хто це зробив. Ти в суботу це зробив, а в с суботу не можна нічого робити, дорікали Христу юдеї. І кого звинувачували? Звинувачували Сина Божого. І ми обурюємося такою неправдою з боку юдеїв. Але робимо те саме. Коли? Коли говоримо: «Господи, чому я страждаю, за що?» І той, хто каже: «за що» і «чому», не думає про свої гріхи. А хіба ти праведний чи ти виконав весь закон Божий, коли кажеш: чому? Якби ти виконав усе і тоді ти не мав би права сказати Богові «чому». Іов праведний не сказав «чому». Він втратив і дітей, і майно, і здоров’я, і не сказав Господеві: «За що Ти мене так покарав?» А сказав дружині, яка спокушала його на зло: «Хіба ми від Бога повинні приймати тільки добре, а якщо Він посилає нам випробування, то ми не повинні це приймати?» І сказав такі слова: «Господь дав, Господь взяв. Нехай буде ім’я Господнє благословенне від нині до віку».

Для чого все це я вам кажу? Для того, щоб ви не падали духом, щоб у всіх обставинах життя сприймали все, як від руки Божої, яка направляє нас до вічного життя. Через всі страждання, випробування, спокуси Бог веде нас до Царства Небесного. Тому треба дякувати і за радості, і за скорботи, бо всі вони від Бога. І не занепадати духом, любити Бога і любити ближнього свого, і жити по-правді. І тоді ми воскреснемо з тілом для вічного блаженного життя.

Христос Воскрес!

↑Слово в день Святої Тройці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Cьогодні, у свято Св. Тройці, ми згадуємо зішестя на апостолів Святого Духа, Який вічно перебуває в Церкві Христовій. Ця подія є вінцем і завершенням спокутного подвигу Сина Божого. Тому і саме це свято є достойним і радісним завершенням церковних торжеств на честь і славу Воскреслого Господа.

Людська природа, створена Богом, спасенна Сином Божим і освячена Животворчим Духом, немовби знову одержує буття, краще і досконаліше. Людська природа підноситься на доступну для неї висоту честі й слави. І що ми не придумували б і як не намагалися б піднести людську природу, ми ніколи не піднесемо її так, як піднесло її християнство. У християнстві людська природа обожествлена, тобто з’єднана з самим Божеством. А що може бути вище за Бога? Нічого!

Учення про високе достоїнство людини — це вчення нашої віри. На перших сторінках Священного Писання розповідається про створення людини за образом і подобою Божими, про дарування їй влади над природою і над усім, що живе. Псалмоспівець, захоплюючись тим положенням, в яке поставлена Богом людина, вигукує: «Господи Боже наш, яке предивне Твоє ім’я по всій землі! Ти возніс славу Свою вище неба. З уст дітей і немовлят учинив єси хвалу супроти Твоїх супостатів, щоб угамувати ворога й бунтаря. Коли на небеса споглядаю — твір Твоїх пальців, місяць та зорі, що Ти створив, то що є та людина, що Ти пам’ятаєш про неї, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив Ти її від ангелів. Поставив її володарем над творами рук Твоїх, усе підбив їй під ноги» (Пс. 8, 2-7).

Безперечно, думка про гідність і велич людини дуже популярна серед людей. Вона тішить людське самолюбство, вона приємна нашій свідомості. Але біда, коли людина розглядає себе лише з точки зору свого права, свого достоїнства, а не з точки зору своїх обов’язків. Біда, коли ця велич розуміється неправильно або однобоко.

Є велич зовнішня і є велич внутрішня. Зовнішня велич — це становище людини в природі і в суспільстві. Серед навколишнього світу людина стоїть вище від усіх тварин. А внутрішня гідність, на превеликий жаль, у деяких людей настільки опускається, що вони стають нижчими за тварин.

Відомі випадки, коли вовчиці вигодовували людських дітей, а деякі матері й батьки відмовляються від своїх власних. Тварина приводить пастухів до ями, в яку провалилась інша тварина, щоб врятувати її. А як часто людина залишає в біді таку ж людину, як і вона. Премудрий Соломон говорить: «Лінивець! Піди до мурашки і навчись її працелюбності».

Зовнішнє становище людини в природі і в суспільстві нічого не значить, якщо воно не спирається на внутрішню гідність людини, на її внутрішні якості, які являють цінність самі собою, незалежно від зовнішнього становища, як коштовний діамант, незалежно від тієї чи іншої оправи.

У чому ж полягає внутрішня краса людини? Кожний скаже, що перш за все в розумі людини. І дійсно, бувають люди талановиті і геніальні, обдаровані надзвичайною силою і гостротою думки; вони володіють найрізноманітнішими знаннями і прокладають нові шляхи в науці. Про людей, які мають такий розум, ми говоримо: великий мислитель, великий вчений, велика людина.

Люди благоговійно ставляться до величі людського розуму. Однак, на жаль, часто розумові здібності стають єдиним мірилом людських достоїнств, і заради цих здібностей вибачаються моральні недоліки. «Розумна людина» — ці слова, на загальноприйняту думку, вважаються найкращою похвалою.

Віддаючи належне величі людського розуму, не будемо переоцінювати його. Не в цьому одному полягають достоїнства людини. У гонитві за досягненнями розуму ми часто-густо забуваємо про другу внутрішню велич людини: велич моральну. Вона не така блискуча, не така яскрава, не так б’є в очі, як велич розуму. Але без неї, образно кажучи, — розум світить, та не гріє. Коли рослина осявається сонцем, а ґрунт, на якому вона росте, не має вологи, тоді сонце, завжди таке необхідне і благотворне, сушить і вбиває її. Подібним чином і наша душа, розвинувши розумові здібності, але залишивши у занедбанні моральність і життя серця, робиться сухою, жорстокою і егоїстичною.

З теплим почуттям любові і вдячності ми зберігаємо у пам’яті світлі образи тих, хто щиро вірив і вірно любив, тих, хто відзначався відданістю своєму обов’язку, ніжністю і любов’ю, лагідністю і великодушністю, безкорисливістю і самовідданістю. Не можна наслідувати розум чи талант, але наслідувати добрі якості віруючого і велелюбного християнина для всіх можливо.

Для моральної величі людини, як і для розумової, — безмежне поле діяльності й постійного розвитку. Але моральна велич — ширша, тому що вона доступна кожному, тоді як вершини розумового розвитку є долею талановитих. До цієї моральної величі закликані всі ми у Христі Ісусі. Для розвитку моральних достоїнств, на допомогу нашій природній немочі, як сумній спадщині гріха, подаровані нам благодатні сили Святого Духа.

Якщо Господь підняв нашу природу настільки, що з’єднав її з благодатними даруваннями Святого Духа, то ми повинні шанувати свою природу і поводитися згідно з її достоїнством.

Амінь!

↑Слово в День Святого Духа.

Йти шляхом істини
З проповіді Патріарха Філарета в Луцькому Свято-Троїцькому
кафедральному соборі
з нагоди престольного свята
(виголошено 28 травня 2007 року)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Слава Ісусу Христу!
Дорогі браття і сестри!

Сьогодні Православна Церква згадує зішестя Святого Духа на апостолів. Як ви знаєте із Писання, видимо Дух Святий зійшов наче у вигляді вогненних язиків. Але сила Святого Духа виявилась усередині, в душах апостолів. Ця дія Святого Духа на апостолів виявилась насамперед у тому, що вони правильно зрозуміли вчення Господа Ісуса Христа. Апостоли ходили три роки за Христом, слухали Його вчення, а розуміти його — не розуміли. Так само, як і в наш час багато хто в своїх домах має Біблію, але багато християн і сьогодні не розуміють її правильно, і апостоли теж не розуміли. Дух Святий навчив їх, як треба розуміти слова Господа Ісуса Христа.

Друга внутрішня дія Святого Духа, яка виявилась на апостолах, — що вони вже нікого і нічого не боялись. До зішестя Святого Духа, як ви знаєте із Євангелія, вони сиділи в Сионській горниці, двері замкнули заради страху перед юдеями. А коли Дух Святий зійшов на апостолів — то цього страху перед людьми, перед юдеями, перед первосвящениками в них уже не було. І апостол Петро вийшов до народу, якого зібралося більше трьох тисяч, і сміливо проповідував про служіння Господа Ісуса Христа. І коли ви читаєте Діяння апостолів, то дізнаєтеся, що тепер первосвященики боялися їх і тому просили: «Не проповідуйте про воскресіння Ісуса Христа». Просили, а не страшили, бо страху апостоли вже не мали. Дух Святий зійшов на них — і вони переродилися.

Тому зішестя Святого Духа на апостолів — це переродження внутрішнє, духовне. І дії Святого Духа розповсюджувалися не тільки на них, а й на всіх вірних. І завдяки благодаті Святого Духа християнство перемогло могутню Римську імперію. Не як державу, а як язичницьку римську культуру, грецьку культуру, культуру інших народів. І хто переміг? Рибаки. Неосвічені. І уявіть собі, як малограмотні люди могли перемогти філософів, вчених, владоможців, нарешті — усіх язичників? Як це могло статися? А це сталося тільки завдяки тому, що апостоли, їхні послідовники не просто проповідували вчення Ісуса Христа, а підтверджували своє вчення знаменнями і чудесами.

Ось уявіть собі. З’являється проповідник — апостол, чи пресвітер, чи інший якийсь послідовник. І вчить, що Розп’ятий на хресті є Бог, що істинний Бог є в Трьох Особах: Отець, Син і Святий Дух. Що Син Божий зійшов на землю і став Людиною, щоб спасти людей від гріха і від смерті.

Ну хто повірить, що це правда, коли у них — тисячолітня віра у якихось своїх богів? А коли цей проповідник на їхніх очах воскрешає померлого, то скажіть — повірять ці люди, що він говорить правду чи не повірять? Повірять. Усі проповідники вчення Ісуса Христа не просто проповідували, а звершували чудеса. Оцю владу дав Ісус Христос апостолам і його послідовникам. І цими чудесами вони перемагали.

Яким чином воєвода, що займає високе становище в Римській імперії, увірувавши в Ісуса Христа, терпить страждання, які для нашого розуміння взагалі незбагненні? Як може людина, яку кинули у вапно, не згоріти й вийти живою? Можливо це з людської точки зору? Неможливо. Але це ж було! І таких чудес, таких знамень, таких проявів благодаті Святого Духа — безліч! Коли читаєш житія мучеників, які записані в римських актах (а римляни записували все докладно), — дивуєшся і бачиш ту силу Святого Духа, яка діяла в мучениках.

Візьмемо подвижників. Скажіть, яка сила заставляла людей відмовлятися від усього багатства, від почестей — і йти в пустелю, жити в печерах? Для чого вони жили в печерах? Вони що — не мали плоті чи не бачили краси цього світу? Чому вони відмовлялися від земних благ і йшли в ці печери й годувалися кусочком хліба та ковтком води? Заради чого? Заради того, щоб у собі побороти гріх. Бо гріх живе в нашій природі, і для того, щоб побороти його, ці подвижники йшли в пустелю. І там молилися, постилися, трудилися — і перемагали гріх в собі. І як наслідок цієї перемоги було те, що вони звершували чудеса, зціляли хворих, передрікали події. Спочатку вони з допомогою благодаті Святого Духа побороли в собі гріх, а тоді Той же Дух Святий відкривав їм ці тайни і давав їм силу, Божественну силу звершувати чудеса.

Візьмемо святителів. Святителі прославилися тим, що захистили істину. Яку істину захистили святі отці на Вселенських соборах, і не тільки на соборах? Ту істину, яку відкрив Господь наш Ісус Христос. Оцю істину треба було захищати. Бо знайшлися люди, які спотворювали Божественне одкровення. Ну, наприклад, говорили, що Ісус Христос не є Богом, а є творінням Бога. Це ж неправда! Це лжа! Як говорити на Творця, що Він не Творець?! Тому істинне вчення треба було захищати. І за це вчення святі отці страждали. Страждали не тільки від своїх співбратів-єпископів, а страждали від влади, бо були імператори візантійські, які дотримувалися цих єресей.

[…] І святі отці діяли, захищаючи істинне вчення не самі по собі, а під натхненням Святого Духа. Тобто Дух Святий діяв з самого зішестя на святих апостолів протягом усієї історії Християнської Церкви. Діє він, дорогі браття і сестри, і тепер.

Ми пережили страшні часи державного атеїзму, антирелігійної пропаганди. Коли зруйновані були храми, духовенство було заарештоване, розстріляне або вивезене в Сибір, на Північ і там загинуло. Але цим безбожники не знищили віру і Церкву Христову не знищили. Чому така могутня сила не могла подолати людину? Священства не було, храмів не було — а віра зберігалася. Чому вона зберігалася? А тому, що діяв Дух Святий на кожну людину зокрема. І тут ніякий безбожник, ніякий войовничий атеїст вже нічого не міг зробити. Тому що «Дух дише, де хоче».

[…] Ми стоїмо на правильному шляху й відстоюємо Божественну Правду. Я хочу ще раз сказати: Божественну Правду ми відстоюємо. І ця Божественна Правда полягає в тому, що прийшов час бути в Україні незалежній Церкві. […] Ми повинні мати свою незалежну Українську Церкву, таку, яку мають інші народи: і росіяни, і греки, і румуни, і болгари, і серби, і араби, і грузини… Чим вони кращі, а чим ми гірші? Чи в нас не було святих? Чи не було мучеників? Чи не несли ми світло Христової віри по всьому світу? Хто просвітив Сибір? Українські святителі! Хто просвітив Північ? Українці! Хто дав освіту росіянам? Українці! І цей український народ не має права на незалежну Помісну Церкву? Це неправда! І Божественна правда полягає в тому, що цей народ повинен мати нарешті і незалежну державу, і незалежну Церкву. І ми цим Божественним шляхом ідемо. […]

Ніякі ворожі сили не зможуть подолати Бога. Людей вони можуть купити, залякати, але Бога перемогти не зможуть. Бог дав нам незалежну Україну. Чи вони дали? Ні, не вони — Бог дав нам незалежну Україну. А якщо Бог дав, то Він і доведе справу до кінця…

Ми повинні молитися, щоб Господь допоміг нашій державі перейти випробування. Щоб Господь вселив у людські душі мир, і злагоду, і любов до України. Не до себе, а до України, до ближнього, а не до себе. Бо якщо ми будемо любити інших, то ми підемо за тими, які в пустелях боролися з гріхом, і подолали його, і отримали вічне Царство Небесне. І ми туди, в Небесне Царство, підемо, якщо будемо любити один одного, любити ближніх, любити свою земну Батьківщину. Скільки б ми тут не жили, а наша вічна Батьківщина — Царство Небесне. Ми ж не хочемо в пекло, а хочемо в Царство Небесне. І тому треба любити, треба мати в серці мир і злагоду. І в цьому допоможе нам Дух Святий. Це — Божественне одкровення. Це — Божественна Правда. Незмінна. І хто йде цією дорогою — той прийде до вічного життя. А хто не хоче йти цією дорогою, той піде в інше місце.

Богу нашому слава навіки-віків!

Амінь.

↑Неділя 3-тя після П’ятидесятниці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Ми щойно прослухали Євангеліє, в якому Господь каже: «Світильником тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чистим, то і все тіло твоє буде світлим; коли ж око твоє буде не чистим, то і все тіло твоє буде темним. Отже, якщо світло, що в тобі, є темрявою, то яка ж тоді темрява?» (Мф. 6, 22-23). Ісус Христос дає нам вказівку, чим ми повинні керуватися у своєму житті, що повинно бути орієнтиром в нашій діяльності, в нашому житті. Ісус Христос все це пояснює на прикладах. Він каже: «Світильником для тіла є око». Якщо око здорове, не сліпе, не пошкоджене, то тіло знаходиться в порядку, чистим і небрудним. А ви подивіться на людей, які мають пошкоджені очі. Вони вже не бачать на своєму тілі бруду, не бачать бруду на своєму одязі. Це саме стосується і душі. Що є світильником чи світлом для душі? Христос каже: «Якщо світло твоє є темрява», що Він має на увазі, коли говорить «світло твоє»? Що це за світло, яке освітлює наше життя і нашу діяльність. Світло — це насамперед совість.

Совість — це голос Божий в душі кожної людини. Народившись, людина від природи отримує совість, де б вона не жила, в якому б суспільстві не була, але совість діє. Совість не завжди буває чистою. Якщо совість нечиста, тоді Христос порівнює її з темрявою. Безсовісна людина не чинить добра.

Крім совісті, світлом для людини є розум, але він може бути світлим, а може бути затьмареним. Коли розум світлий, то людина правильно орієнтується у своєму житті і правильно дає оцінку насамперед своїм діянням, своїм словам і своїм думкам. А якщо розум затьмарений гріхом, то він завжди буде підказувати нам неправильний шлях і приведе нас до загибелі.

Крім розуму, світлом для людини є серце. Тому людині, яка має любляче серце, воно підказує їй, що робити, більше, ніж розум. Як говорить народна мудрість: розум світить, та не гріє. Ми ж часто потребуємо душевного тепла. І якщо наше серце любляче, то воно завжди буде вести нас правильною дорогою. Таким чином, якщо людина має чистий і світлий розум, чисту совість, любляче серце, тоді ця душа має всередині світло, і це світло поведе такою дорогою в житті, яка приведе її до вічного життя. А якщо совість, розум і серце пошкоджені і уподібнюються темряві, то куди може завести темрява людину? До загибелі, до всіляких страждань і негараздів. Далі Ісус Христос каже: «Ніхто не можете служити двом господарям: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує» (Мф. 6, 24). Так само і стосовно до Бога. Не можна служити Богові і мамоні, тобто багатству. Подивіться навколо себе: хто служить Богові, а хто служить багатству. Яка причина того, що відбувається в світі і, зокрема, в нашій державі. Звідкіля всі проблеми і біди? Від того, що люди стали служити більше багатству, грошам, а не Богові. Бо якби люди служили Богові, то турбувались би не стільки про себе, скільки про ближніх, про свій народ, про свою державу. А ви бачите, за що йде боротьба? Хіба йде боротьба через служіння? Служи людям, служи Богові скільки хочеш. Але ж не хочуть служити людям і державі, а хочуть мати владу і багатство. А Христос осуджує це, кажучи: «Не можете служити Богові і мамоні». Якщо Христос каже, що Його послідовники не можуть цього робити, то навіщо ви, християни, робите це? Ви ж приходите до храму, робите вигляд, що молитеся, а чому ви служите не Богові, а багатству? Словами Христа Спасителя повинні керуватися всі — і багаті, і бідні. Бо це є Божественна установа, незмінна і правдива істина. Ті суспільства і народи, які керуються цими Божественними законами, живуть добре. Але виникає питання: як же нам не турбуватися про багатство, якщо від нього залежить наше життя, наша їжа, наш одяг, наше житло? Хіба Христос закликає не працювати, не думати про хліб насущний? Ні. Христос не закликає до лінивства, бо Бог сказав людині: «В поті чола будеш їсти хліб свій». Якщо Він сказав так, то це означає, що кожна людина повинна працювати, але сказано «в поті чола», багато працювати, не бути лінивим, працювати на будь-якій посаді, в будь-якому стані. Працюй, бо від цього буде залежати твоє життя. Але в той же час Бог ніби говорить так: «Ви хоч і будете працювати, але без Мене не досягнете успіху, бо все залежить від Мене, Творця цього світу». Бог сотворив цей світ. Чия нафта, чий газ, чиє золото, чиє срібло, чий хліб? Хіба це не Боже творіння? І як же ви, люди, привласнюєте собі чуже? Хіба газ належить якійсь одній групі, чи золото, яке знаходиться в землі, чи ця земля, ріки і моря, озера і ліси, якими заволоділи ті, які не думають про Бога. Який у вас розум, ваш світильник? Він світлий, чи він темрява? Багатство повинно служити людям, бо воно Боже. Якщо Бог дав тобі це багатство, ти повинен знати, що воно не твоє. Сьогодні ти маєш Його, а завтра, як говорить Господь багатій людині: «Я душу твою заберу, і кому все залишиш?» Про це користолюбці не думають, бо світло в них є темрявою. Христос каже: «Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх… І про одяг чого піклуєтесь? Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них» (Мф. 6, 26-29). Для чого Господь привів ці приклади? Для того, щоб ми зрозуміли: як би ми не працювали, а кінцевий результат залежить від Бога. Подивіться на селянина. Він може працювати в поті чола, але якщо Бог своєчасно не пошле дощ та тепло, то праця його марна, він не буде мати ніякого врожаю і прибутку. Так само це стосується будь-якої праці. Без Божої допомоги людина не може мати успіху. Тому ми, працюючи, повинні покладати всю надію на Бога і молитись Йому, щоб Він допомагав робити все це ради Царства Божого. Тому Христос, завершуючи, сказав: «Шукайте насамперед Царства Божого, а все інше вам додасться» (Мф. 6, 33). І справді, якщо б ми думали про вічне життя, про Суд, на який ми станемо перед Богом, то ми б і жили зі страхом, і працювали зі страхом в ім’я свого вічного життя. Тому це Євангельське читання, яке ви сьогодні чули, нехай напоумляє кожного з нас. І коли у вас виникають в житті питання, як вам треба чинити, вчіться з Євангелія Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Неділя 10-та після П’ятидесятниці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Сьогоднішнє Євангельське читання (Мф. 17, 14-23) підтверджує, що справді існують злі духи. Ми віримо, що Бог сотворив світ видимий і невидимий. Видимий світ — це те, що ми бачимо, а невидимий — те, чого ми не бачимо. Але те, чого ми не бачимо, не означає, що воно не існує. Воно існує, і до цих існуючих істот належить невидимий світ, тобто ангели добрі і злі духи. І як ангели добрі діють, коли їх Господь посилає допомагати людям, так діють і злі духи. Вони справді вселяються в людину, і ми бачимо це на своєму власному житті, що є біснуваті люди. Це не душевно хворі. Душевно хворі люди — це ті, які мають психічні пошкодження. А біснуваті — це люди, в яких вселяється інша сила, яка іноді буває дуже великою. Ось і сьогодні в Євангелії ми чули, що біс кидав юнака то у воду, то у вогонь. Біснуватого вели багато здорових людей і не могли стримувати. Це свідчить про те, що в цій людині знаходиться злий дух, сильніший за людину. Євангельське читання свідчить про те, що Господь має силу і над злими духами, і ця влада підтверджує, що Він є Бог і як Бог має владу над усім, в тому числі і над злими духами. Злі духи не можуть увійти в людину без волі Божої, без попущення Божого. Про це ми знаємо з книги Іова, коли сатана підходив до Бога і просив дозволити вплинути йому, сатані, на Іова. І Господь дозволив, але сказав: «Не торкайся душі його», і коли Господь вигнав багато бісів, то вони просили Його увійти в стадо свиней. Значить, і до Іова не міг доторкнутися сатана, і навіть у стадо свиней не могли увійти без дозволу Бога. Тому, коли ви бачите біснуватих людей, знайте, що злі духи не без волі Божої увійшли в них. Але вони як входять, так можуть бути і вигнані. Господь виганяв їх, як і в сьогоднішньому Євангельському читанні ви чули про це. Але апостоли не могли вигнати біса, і вони запитали: «Господи, а чому ми не могли їх вигнати?» (Мф. 17, 19). Саме запитання «чому не могли вигнати» свідчить, що вони виганяли. І справді, апостоли виганяли бісів. Коли Христос посилав їх на проповідь, то Він дав їм силу звершувати чудеса, в тому числі і виганяти бісів. І апостоли виганяли бісів, звершували чудеса, в тому числі і воскрешали мертвих. Тому вони й запитали, а чому цього разу не змогли вигнати біса. Раніше виганяли, а тепер не змогли. І Господь відповів їм: «Через невірство ваше» (Мф. 17, 20). Бо вони не повірили, що можуть це зробити. Так само як апостол Петро, який просив Ісуса Христа дозволити йому під час бурі йти по морю, йшов по воді як по сухому, але потім, коли засумнівався, став потопати. І каже: «Господи, допоможи мені». Апостол Петро тонув у тій воді, по якій спочатку йшов. Так і апостоли не могли вигнати біса через ту саму причину — не вірили. І ми, дорогі браття і сестри, коли не маємо віри, то тоді і молитва наша до Бога не доходить, але не в тому значені, що Бог не чує. Бог все чує і все знає, а наші молитви не завжди виконує. Чому не виконує? А тому, що ми просимо без віри, ми ніби так кажемо в собі: «А може, Бог допоможе». Так ось, якщо ми молимося з такою вірою: «А може Бог допоможе», то Він не допоможе, бо ми не маємо твердої віри, тобто сумніваємося. А треба мати тверду віру. Ісус Христос і сказав: «Якщо будете мати таку віру як зерно гірчичне, то скажете горі цій: пересунься, і вона пересунеться» (Мф. 17, 20). Святі отці це місце з Євангелії пояснюють таким чином. Не те, що Треба гори переставляти, а під переставлянням гір потрібно розуміти звершення неможливого. Як гору людина не може переставити, так і багато чого вона не може зробити. Але якщо вона має віру, то тоді і неможливе для неї стає можливим. Чому? Тому що звершує все це Бог, а не людина. Навіть коли ми звертаємось з молитвами до святих і просимо їхньої допомоги, і отримуємо, то це не означає, що святі звершують всі ці чудеса. Це означає, що Бог за молитвами святих звершує, бо лише одному Богові підвладне це, а людині не підвладне. Навіть Пресвята Діва Марія Своєю власною силою не звершує чудес, а молитвами перед Своїм Сином, а Син звершує за молитвами Матері. Тому ми й звертаємось до Божої Матері з молитвами, щоб Вона допомогла Своїм заступництвом перед Сином. І чи треба звертатися до Божої Матері або до святих з молитвами, як деякі християни кажуть: «А чому ми повинні звертатися з молитвами до Божої Матері або до святих? Ми повинні звертатися безпосередньо до Бога». Так, ми повинні безпосередньо звертатися до Ісуса Христа, до Пресвятої Тройці, Отця, Сина і Святого Духа. І ми звертаємось. Але ж ми, дорогі браття і сестри, просимо молитов за себе і один за одного, просимо: «Помолись за мене, брате чи сестро», «Помолись за мене, отче». А хіба ти сам не можеш помолитися? Можеш. А чому ж ти звертаєшся до мене і просиш молитов? А тому, що вважаєш, що твоя молитва слабка, нехай за тебе помолиться хтось інший. Так що, якщо ми звертаємося з проханням помолитися один за одного, то чому ми не можемо звернутися з проханням помолитися до більш сильних перед Богом? Хто ближчий до Бога, ми, грішні люди, чи Божа Матір? Звичайно, що Божа Матір, бо Вона Мати Бога, тому Вона й ближча. А якщо Вона ближча, то й молитва Її сильніша. Так само і святі. Святі теж ближчі до Бога, тому ми й звертаємось до них. А те, що вони не на землі, а на небі, не має значення, бо вони існують. І в Бога немає мертвих і живих, у Бога всі живі. Тому треба мати віру і тоді, коли ми звертаємось з молитвами один до одного, і тоді, коли звертаємось до святих і до Божої Матері, і тоді, коли ми звертаємось з молитвою до Самого Бога.

Але якою повинна бути віра? Хіба цієї віри, що ми визнаємо існування Бога, достатньо? Це не є та віра, яка переставляє гори і виганяє бісів, і звершує чудеса. Така віра нічого не зробить, бо таку віру мають і злі духи, але тремтять. А якою повинна бути віра? Віра повинна бути як у Авраама. Сказав Бог Авраамові: «Ось наступного року прийду до тебе, і в тебе буде спадкоємець», а Авраамові було близько ста років і Саррі приблизно стільки ж. В такому віці не народжують. Але Авраам повірив, бо це сказав Бог. А ось Адам не повірив, коли Бог сказав йому: «Не їж з цього дерева, бо помреш». Адам не повірив, а Авраам повірив. І за те, що Адам не повірив, помер, а за те, що Авраам повірив, став батьком багатьох народів, бо всі віруючі — це діти Авраама? Чому діти? Тому, що ми маємо таку ж віру як у Авраама. Цю віру треба мати, і тоді ми будемо звершувати неможливе. Ми частіше за все з вірою звертаємось тоді, коли хворіємо невиліковними хворобами або попадаємо у важкі обставини життя, або, навіть, коли стоїмо обличчям перед смертю, тоді у нас прокидається справжня віра. Ми часто згадуємо війну. Воїни і моряки розповідають, що коли вони з вірою звертались до Бога в надзвичайних обставинах, в яких вони не могли вижити, і з вірою молилися, то отримували те, чого просили. А просили вони зберегти життя, і Господь зберігав. Якби Він не зберігав, то хіба б люди зверталися з молитвою? Не звертались би. А якщо звертаємось, значить отримуємо.

І ще один урок із сьогоднішнього Євангельського читання. Христос сказав, що цей рід, тобто рід злих духів, виганяється тільки молитвою і постом. А ми бачимо, як деякі священики, монахи беруться за справу, яка їм не під силу, виганяють бісів. Читають різні молитви і нібито виганяють бісів, а життя їхнє — не духовне. Як ви думаєте, чи вижене біса людина, яка не живе за заповідями Божими, грішить, не постить і формально молиться? Ніколи. Але вигляд, що вона виганяє, робить, і це — омана. Тому ви не звертайтесь, дорогі браття і сестри, до таких вигнанців бісів. Бо може трапитися, так і трапляється, коли з біснуватої людини біс виходить і вселяється в цю людину, яка виганяє. Тому для нас урок, треба постити і молитися, і тоді Господь за молитвами ради цього подвигу посту Сам вижене біса, а не людина. Як і апостоли виганяли не самі, а силою Ісуса Христа. Бо сказано в Євангелії: «Дав їм силу виганяти бісів». А якби не дав, той не виганяли б.

І нехай Господь наш Ісус Христос Своїм правдивим ученням укріпляє в серцях наших віру. Ця віра нам особливо потрібна в наш час, коли багато спокус, багато важких обставин життя, і в цих обставинах ми можемо виживати, тільки маючи віру в Бога, віру в те, що якщо Господь і попустить якісь страждання, то не більше, ніж ми можемо перетерпіти. І попустить тільки тоді, коли воно буде корисне для нашого спасіння. А якщо воно не корисне для спасіння, то Господь і не попустить. Тому треба покладати всю надію на Бога, в Нього вірити, Його слухати, виконувати Його волю і тоді впевнено йти цим земним життям до життя вічного, бо ми тут мандрівники, народжуємось і помираємо, це наша земна й тимчасова дорога, а далі — уже вітчизна, де ми будемо вічно. Туди нам потрібно завжди спрямовувати свої душевні очі, і Бог буде з нами.

Йому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Слово на день пам’яті пророка Іллі

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Щойно ви прослухали уривок з Євангелія, де розповідається про насичення п’ятьма хлібами п’яти тисяч народу. В деяких не дуже віруючих людей виникає питання, чи це правда, що можна п’ятьма хлібами насити п’ять тисяч народу. Сумнів виникає тому, що ми не розмірковуємо про Бога. Хіба менше чудо — воскресити чотириденного Лазаря, який смердів, чи насити п’ятьма хлібами п’ять тисяч народу? А хіба не менше чудо, коли Господь говорить сліпому: «Прозри», і він миттєво бачить? Багато чудес Ісус Христос звершував Своєю Божественною силою миттєво. Він не готувався, а сказав слово, і воно стало ділом. Тому і цей світ, і все, що навколо нас, існує завдяки слову Божому. Він сказав: «Нехай буде світло», і стало світло, сказав, щоб земля породила траву, і так сталося, взяв порох із землі, і сотворив людину. Миттєво. Це ми, дорогі браття і сестри, живемо в часі, а Бог — поза часом, Він вічний, у Нього часу немає, тому Його слово діє миттєво. І ми, віруючі люди, коли в тяжких обставинах звертаємось до Бога, наприклад, когось спіткала невиліковна хвороба, молимося, щоб Господь зцілив. А якщо ми молимося, то віримо, що Бог може цю хворобу зцілити. Віримо тому, що бачимо, що Господь і нині творить чудеса. Якби Господь не творив чудес тепер, то навіщо молитися і просити Його. Все одно нічого не станеться, як дехто думає. Але ж ми молимося, бо за нашою молитвою може статися те, чого ми просимо. Чому ми не завжди отримуємо те, чого просимо? Бо немає віри у людини. Хоч вона і молиться, а в той же час має сумнів: а може Господь не почує. То якщо ти маєш сумнів, то чому молишся? І коли апостоли запитали Христа, чому вони не змогли вигнати біса, Господь сказав: «Через невірство ваше». Це означає, що якщо ми молимося, то треба вірити, бо за вірою людини Бог творить неможливе. Він сказав: «Для людини це неможливе, а для Бога все можливе».

Ось сьогодні ми святкуємо пам’ять святого пророка Божого Іллі. Він помолився, і Господь закрив небо на три роки і шість місяців. Не Ілля закрив небо, а Бог. На землі настав голод. І ви бачите, від кого залежить голод? Від Бога. Бо Він закрив небо, і не було дощу, а сонце палило. І якщо порівняти насичення п’ятьма хлібами п’ятьох тисяч народу і цей голод, то виникає запитання: від кого залежить наш хліб, наша їжа? Від Бога. Це ми помилково думаємо, що від нашої праці залежить все: будемо працювати, буде все; не будемо працювати, не буде нічого. Так, працювати треба, бо Господь сказав: «В поті чола твого будеш їсти хліб». Землероб працює в поті чола, а якщо Господь не посилає дощу або тепла, то даремна праця хлібороба. І так у кожного трудівника — над чим би він не трудився, але якщо Господь не благословить, то праця не увінчається успіхом.

Всі ці приклади свідчать про те, що працювати ми повинні, але в той же час повинні звертати свої духовні очі до Бога, просити Його, щоб Він благословляв нашу працю. І Господь благословляє. Але ми, маючи добрі наслідки своєї праці, часто зловживаємо їжею, взагалі плодами своєї праці і перетворюємо добро на зло. Візьмемо для прикладу їжу Без їжі людина жити не може. Але їжа стає причиною хвороб. Їсти треба стільки, скільки потрібно для життя. Причому, кожна людина не повинна їсти в однаковій кількості. Це залежить від стану здоров’я, росту, від праці, бо хто працює фізично менше, повинен і їсти менше, а хто працює фізично більше, повинен і їсти більше. Але ми, дорогі браття і сестри, в переважній частині нашого життя переїдаємо, тобто вживаємо їжі більше, ніж потрібно для нашого життя. І як наслідок — маємо хвороби, ожиріння, втрату нормального функціонування організму. І ми тоді запитуємо себе: звідкіля приходять ці хвороби? Приходять від тебе, бо ти порушуєш Божественні закони, вживаєш їжі більше, ніж потрібно. Ти більше вживаєш, а є люди, які не мають цього. Знай, що те, що ти споживаєш, не твоє, а Боже. А ти Божественне привласнив собі, а воно належить твоєму ближньому так само, як і тобі. Тому ти грішиш, коли вживаєш їжі більше, ніж потрібно для життя організму, в той час коли інший голодний. І за це Господь нас карає. Ми зловживаємо своєю їжею, а треба жити за Божественним законами.

Тому, дорогі браття і сестри, цей уривок з Євангелія про насичення п’ятьма хлібами п’ять тисяч народу і про голод, який був за часів пророка Іллі, нехай вчить нас тому, що все залежить від Бога. Але в той же час ми повинні працювати в поті чола свого, бо так повелів Бог.

Йому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Слово на день пам’яті
великомученика і цілителя
Пантелеймона

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Сьогоднішнє Євангельське читання знову дає нам привід поговорити про віру. Переважна більшість людей говорить, що вони вірять в Бога. Але віра не завжди буває спасительною, бо, як сказав апостол Яків: «І біси вірять і тремтять» (Як. 2, 19). Віра тільки в те, що існує Бог, не може спасти, а віра, якою живе і діє людина, спасає її.

В чому ж полягає сутність віри? Сутність віри полягає в тому, що ми віримо в те, що Бог може зробити все, що для Бога нема нічого неможливого. Він може і мертвого воскресити, може вигнати біса, може повелівати морю, може ходити по воді. Може все, бо Він — Бог. І якщо ми в це віримо і живемо вірою, то це означає, що у нас перебуває спасительна віра.

Сьогодні ми святкуємо пам’ять великомученика і цілителя Пантелеймона. Він був людиною спочатку невіруючою тому, що не вірив у істинного Бога, бо був язичником. А коли був навчений пресвітером Єрмолаєм вірі в Господа нашого Ісуса Христа, то сприйняв те, що говорив пресвітер, як істину. Але одного разу у нього виникла думка, чи правда все, що говорить пресвітер Єрмолай. І ось одного разу він йшов по дорозі і побачив таку картину: дитина йде і повзе змія, змія підповзла, вкусила дитину і дитина тут же померла на очах Пантелеймона. Тоді він звернувся до Бога, того Бога, про якого говорив йому Єрмолай. Він приблизно сказав таке: «Господи, якщо Ти є, то зроби так, щоб дитина ожила, а змія померла». І на його очах так і сталося. Після цього хіба не повірить Пантелеймон, що проповіданий пресвітером Єрмолаєм Христос — істинний Бог.

Друге, що вимагає віра, — це повна довіра до слів, які сказав Бог. Те, що говорить Бог — абсолютна істина. І в цьому ми не повинні мати ніякого сумніву. Господь Ісус Христос сказав: «Я є Істина» (Ін. 14, 6). Не людина є істиною, і не наука є істиною. Істиною є Бог. Те, що Бог відкриває людині, те є істина. І ми повинні вірити в цю істину не зважаючи на те, що іноді те, що говорить Бог, наш розум не сприймає. Чому? Бо він затьмарений гріхом. Якби він не був затьмарений гріхом, то не мав би сумніву.

Візьміть за приклад віру Авраама. Бог сказав Аврааму, що від нього народиться великий народ, а Авраам не мав дітей і був старим, близько ста років, і дружина його Сарра була теж старою. Але Авраам повірив, що в такому віці Сарра може народити. Повірив тому, що так сказав Бог, і далі ви знаєте, що Господь випробував віру Авраама. Коли народився Ісаак, то Бог сказав Аврааму: «А тепер принеси його в жертву, заколи його». І Авраам підкорився повелінню Бога. У багатьох із нас може виникнути думка, а як же обітниця про великий народ, коли єдиного сина і того треба принести в жертву. Але Авраам не сумнівався, а повів сина на гору, і у своїй душі він уже приніс його в жертву, бо вірив, що Бог може воскресити його. Ось тоді від цього воскреслого сина і народиться великий народ.

Ми, дорогі браття і сестри, повинні розуміти, що те, що говорить Бог, все можливе. Бо коли Адам не повірив Богові, а Бог сказав йому правду: «Помреш, якщо з’їси із забороненого дерева», а диявол каже: «Не помреш, а будеш як Бог». Адам не повірив, тому й помер. Дорогі браття і сестри, наша віра повинна бути вірою Авраама: довіряти Богові у всьому і вірити в Його всемогутність, і цією вірою жити. Якщо ми будемо жити вірою, то і в земному житті, знаходячись в гріховному світі, будемо відчувати себе впевненими і нічого не будемо боятися. Тепер ми живемо в такому часі, як в тому бурхливому морі. Про бурхливе житейське море ви чули в Євангельському читанні, коли апостоли пливли в човні по бурхливому морі і відчували страх. Так і багато хто з нас живе в світі і боїться хвиль, які іноді піднімаються високо, а потім опускають людину в глибину. Людина боїться потонути. Але та людина, яка вірить в Бога, не боїться бурхливого моря, бо знає, що поруч з нею Бог. І як апостол Петро, маючи віру, сказав: «Господи, дозволь мені прийти до Тебе по воді» (Мф. 14, 28), і пішов. Бо те, що Бог ходив по воді, нас не дивує, а те, що апостол Петро пішов по воді, нас дивує. Коли святі люди поборюють житейські хвилі, скорботи, недолі та інші труднощі, ми не дивуємось, а ось коли ми, грішні люди, можемо перемагати, то це нас дивує. Ми можемо перебороти, бо біля нас Бог. Якщо ми будемо покладати надію на Нього, то будемо йти по морю так само, як йшов Петро, а коли будемо сумніватися, як він засумнівався, то будемо тонути.

Наша віра, надія на Бога — це та велика благодатна сила, яка укріплює кожну людину. Ми повинні твердо усвідомлювати, що Бог є всюди. Він не розлитий, як повітря, бо повітря знаходиться тільки навколо землі, а в космосі повітря немає. Але Бог як чистий Дух наповнює всю Вселенну, тому сховатися від Бога неможливо. Наша віра повинна утверджувати нас у тому, що б ми не робили, де б ми не були, що Бог поруч, Він все бачить — і наші добрі справи, і наші гріхи. Але якби ми усвідомлювали, що Бог Всюдисущий і завжди поруч з нами, і дивиться на нас, ми б не грішили. А то ми думаємо, що можемо сховатися від Бога і вчинити гріх таємно, чи звершити блуд, чи вкрасти, чи вбити, чи сказати неправду, бо думаємо, що Бог не бачить. Але ж віра свідчить, що Бог бачить все, всюди і завжди. Коли ти грішиш і думаєш, що Бог не бачить, ти втрачаєш віру; бо якби ти вірив, то знав би, що поруч з тобою знаходиться Бог і засуджує тебе в момент, коли ти грішиш, і підтримує тебе, коли ти твориш добро. Такою вірою, дорогі браття і сестри, ми повинні жити. І якщо будемо жити вірою, то Господь Ісус Христос прийме нас у вічні небесні оселі. Кожне Євангельське читання повинно укріплювати в нас віру, надихати нас любов’ю один до одного, зміцнювати нашу надію на вічне блаженне життя.

Богу нашому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Винесення чесних древ
Животворчого Хреста Господнього

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Вітаю вас зі святом винесення древ чесного і животворчого хреста Господнього і також зі святом на честь святих мучеників Маккавеїв. Сьогодні Свята Православна Церква згадує подію, яка відбувалася в Константинополі у зв’язку з моровою язвою, від якої помирало багато людей. Тоді Константинопольська Церква в особі Патріарха вирішили в ці дні винести частку животворчого древа, на якому був розп’ятий Господь, і носити його навколо міста з церковними піснеспівами. В той же час звершували освячення води і окроплювали нею людей. Після всенародної молитви заступництвом чесного і животворчого хреста Господнього язва припинялася. Тому Церква на знак свого шанування чесного хреста Господнього установила це свято. Свята Церква взагалі шанує хрест Господній. Ви бачите на кожному храмі, на найвищій точці стоїть хрест. Під час хрещення людині дають хрестик. Всі наші молитви ми супроводжуємо хресним знаменням. Ми все освячуємо знаменням хреста. Чому хресне знамення має таку силу, чи завжди воно мало таку силу? Хресне знамення не зажди мало і не завжди має таку силу. Бо на хресті розпинали розбійників, найтяжчих злочинців. І хіба їхні хрести були якимись знаменнями? Ні. Вони були знаряддям покарання за злочини. А коли хресне знамення стало мати таке значення, про яке ми говоримо? Тільки після того, як на хресті був розп’ятий Господь наш Ісус Христос. З цього часу хрест став символом спасіння. Тому цей символ ми вживаємо, де хочемо: молимось за спасіння — вживаємо хресне знамення, благословляємо їжу для підтримки життя і здоров’я — осіняємо себе хресним знаменням, освячуємо храм — підносимо хресне знамення. Хресне знамення пов’язане зі стражданням Господа Ісуса Христа. Хрест має благодатну силу, бо на ньому Бог переміг гріх. Якби цього не сталося, то хрест такого б значення не мав. Тому не саме по собі хресне знамення має таку силу, а тому, що з хрестом пов’язана перемога над гріхом. Коли обносили хрест навколо Константинополя, то зціляла людей Божественна благодать через матеріальний хрест, який носили. Так і ми, дорогі браття і сестри, коли вживаємо хрест з вірою, то він має силу, а коли дехто носить на собі хрест як прикрасу, тоді цей хрест не має спасительного значення, бо з цим хрестом не пов’язана віра. А якщо з хрестом пов’язана віра, тоді через нього діє Божественна благодать.

Тепер я хотів би торкнутися страждань. Яке значення мають страждання і яке їхнє походження? Хіба Бог сотворив страждання? Не сотворив Бог страждань, як не сотворив Він ніякого зла. Наша людська природа цурається страждань. Всякі страждання нам неприємні, бо вони не притаманні і неприродні стосовно нашого тіла і нашої душі. Як неприродні вони нам неприємні, тому ми боремося проти них. А виникли вони як наслідок гріха. Не було б гріха, не було б і страждань. А там, де гріх, там обов’язково будуть страждання. Тому не дивуйтеся, що страждають окремі люди, страждають народи, страждає весь світ. Чому? Бо «весь світ лежить у злі», — говорить святий апостол Іоан Богослов. А де гріх, там і страждання. Господь Ісус Христос, щоб подолати гріх, обрав саме це знаряддя. Яке? Страждання. Стражданнями Він переміг страждання, переміг гріх. Тому і в нашому житті страждання мають велике спасительне значення, бо через них ми перемагаємо гріх у собі. Стражданнями ми засвідчуємо віру в Господа нашого Ісуса Христа. Згадайте недавні часи радянського панування. Ті мученики, які йшли в Сибір, у в’язниці, за що вони йшли? Хіба вони були злочинцями? Ні. Але вони страждали за Христа, за віру. І хоч їх і знищили, але вони своїми стражданнями перемогли. Тепер Церква прославляє їх, а мучителі опинилися в пеклі. Таким чином через страждання люди досягають вічного блаженного життя.

Ось і сьогодні ми святкуємо пам’ять мучеників Маккавеїв, їхнього вчителя первосвященика Єлеазара і їхньої матері Соломонії. За що вони страждали? Вони страждали за закон Божий, бо Сірійський цар Антіох примушував їх порушити закон Божий. Він сказав братам Маккавеям, що якщо вони не будуть дотримуватися закону Божого, то будуть жити, а якщо будуть виконувати, то помруть. Тоді брати Маккавеї, первосвященик Єлеазар і мати Соломонія обрали страждання, смерть, аби тільки виконати закон Божий.

Тому і ми, дорогі браття і сестри, часто страждаємо, бо хочемо виконувати закон правди, заповіді Божі, жити по-правді. І коли ми через наше бажання і стремління виконувати заповіді Божі страждаємо, то ми блаженні, бо наші страждання в таких випадках прирівнюються до страждань Господа Ісуса Христа. Уявіть собі, коли ви страждаєте несправедливо, то Господь ваші страждання порівнює зі Своїми стражданнями. Апостол Петро говорить про це досить ясно: «Улюблені! Вогненної спокуси, що посилається вам для випробування, не цурайтеся, ніби пригоди для вас чужої; оскільки ви берете участь у стражданнях Христових, радійте, щоб і в з’явлення слави Його ви зраділи і звеселились» (1 Петр. 4, 12-13). І в іншому місці цей же апостол говорить: «Коли ви страждаєте за правду, ви блаженні» (1 Петр. 3, 14). «Майте добру совість, — продовжує він, — щоб тим самим, за що лихословлять на вас як злочинців, і були осоромлені ті, які ганьблять ваше добре життя у Христі. Бо коли воля Божа, то краще постраждати за добрі діла, ніж за злі» (1 Петр. 3, 16-17). Крім того, за словами апостола Петра, «хто страждає тілом, перестає грішити» (1 Петр. 4, 1).

Вчора ви чули Євангельське читання, коли Ісус Христос молився до Бога Отця: «Отче, прослав Мене, як і Я прославив Тебе». А йшов на страждання. Значить самі страждання, перетепіння їх є прославленням. Тому і мученики Маккавеї померли за закон Божий, але цим і прославились: і ми прославляємось, хоч ми грішні і нікчемні. Але наші страждання мають таке ж значення як страждання мучеників, зокрема мучеників Маккавеїв. Але не завжди страждання є спасительними. Бо часто ми страждаємо не за правду, а за гріхи. Порушуємо закони Божі, порушуємо навіть громадянські закони. І за це порушення і Господь карає, і влада карає. І правильно робить, що карає, бо зло повинно бути покараним. Але апостол прославляє несправедливі страждання християн, коли говорить: «Але щоб ніхто із вас не постраждав як злочинець». Ми повинні уникати цих страждань, страждань злочинців. А якщо ми страждаємо за правду, за любов до ближніх, за любов до Батьківщини, то ми блаженні. І нагорода нам буде за це велика.

Дорогі браття і сестри, відзначаючи це свято і взагалі свята, пов’язані з хрестом Господнім, ми повинні заглиблюватися і усвідомлювати значення хреста і страждань. І від хреста Господнього набирати силу, щоб перемагати страждання. Коли ми вживаємо хрест Господній при тих чи інших обставинах з вірою, тоді з хрестом Господнім діє благодать Божа і допомагає нам.

Нехай Господь силою чесного і животворчого Хреста допомагає всім у земному житті і приведе нас до життя вічного.

Амінь.

↑Слово на Преображення Господнє

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Сьогодні ми святкуємо подію, яка відбулася під час земного життя Господа нашого Ісуса Христа на горі Фавор (Мф. 17, 1-9). На горі Фавор Господь показав Свою славу, яку не бачили ні апостоли, які з Ним ходили, ні люди, серед яких Він жив. На горі Фавор Ісус Христос показав Свою Божественну славу. Що це була за слава і в чому вона виявилася? Господь показав не Божество, тому що Божество не може бачити людина і осягнути його. Коли пророк Мойсей на Синаї просив Бога: «Господи, покажи мені лице Твоє». Господь йому відповів: «Людина, побачивши Моє лице, не може жити», тобто людина як жива істота Божество бачити не може, але славу, в якій перебуває Божество, людина може бачити. І ось цю славу, це світло, в якому перебуває Бог, Ісус Христос показав Своїм ученикам. Для чого Ісус Христос показав славу Божества трьом апостолам? Для того, щоб вони не спокусились, коли Він буде розп’ятий на хресті. В чому ця спокуса могла бути і в чому вона таки й сталась? Апостоли, по-перше, розбіглися, а, по-друге, як сказали еммауські супутники Христа: «А ми думали, що це той, хто має спасти Ізраїля» (Лк. 24, 21). Думали ми, що Він цар, а Його розіп’яли. Так ось, щоб апостоли не думали так, Христос показав їм світло, в якому перебуває Божество. Це світло бачили не тільки три апостоли. Пізніше його бачив апостол Павло, коли був піднесений до третього неба і потім написав: «Я не знаю, був я в тілі чи без тіла» (2 Кор. 12, 2). Але бачив таке, що не можна передати ніяким людським словом. Бачив те, що не приходить людині ні на серце, ні в розум. І не тільки апостол Павло бачив цю славу. Її бачили й інші святі. І навіть в наш час іноді Господь являється праведним людям у світлі — чи то в сонному видінні, чи то наяву. Апостолам Він показав славу Божества, щоб вони, коли побачать Його розп’ятим, зрозуміли, що ці страждання — добровільні. А коли святим людям і нам, грішним, Господь показує іноді цю славу, то для того, щоб утвердити нас у вірі, що існує вічне блаженне життя, є Царство Небесне, яке людина, живучи на землі, не може собі уявити. Тому апостол Павло й каже, що і вухо не чуло, і око не бачило, і на серце не приходило те, що Господь приготував тим, які люблять Його. У світло Божества і ми віруємо, і досягнемо вічного блаженного життя, якщо будемо мати таку ж віру, яку мали апостоли і всі святі. Бо якби ми не мали віри, то не витримали б тих гонінь і страждань, які випали на долю нашої Церкви. Тому Господь і являється, і показує світло Божества, щоб утверджувати в нас віру православну. Кожна людина впродовж свого життя зустрічається зі спокусами, і ці спокуси навіюють людині думку: а може, Бога і нема, може все це вигадки, може це фантазія? Бувають такі думки, які навіює диявол. Але щоб їх проганяти, Господь іноді показує славу, яка б перемагала такі гріховні почуття.

Дорогі браття і сестри, святкуючи Преображення Господнє, ми повинні бачити сенс свята, який полягає не в освяченні яблук та винограду Адже переважна більшість людей приходить в цей день не для того, щоб віддати славу Богові, не для того, щоб помолитися, а приходять для того, щоб освятити яблука та виноград. Треба освячувати, тому що все це Господь посилає нам як дар. Ми приносимо початки нових плодів Богові. Але сенс свята полягає не в освяченні плодів, а в Преображенні Господньому. Воно повинно утвердити у нас віру в Божественність Господа нашого Ісуса Христа, бо не всі вірили за часів земного життя, що Ісус Христос — Син Божий. Навіть Його брати, нерідні, а діти Йосифа, які називалися Його братами, не вірили, що Ісус — Син Божий. Не вірили й юдеї, які бачили чудеса Ісуса Христа. Тому не дивно, що і в наш час є багато людей, які не вірять ні в Бога, ні в Божество Ісуса Христа. А ми повинні вірити в Божество Ісуса Христа, бо через віру ми можемо досягти тієї вічної слави. А без віри в Сина Божого ми не можемо успадкувати Царство Небесне. Господь сказав: «Хто увірує і охреститься, той спасеться, а хто не увірує, той буде осуджений» (Мф. 16, 16). Тому ми і повинні вірити не тільки в існування Бога, а й вірити кожному Його слову. Все, що Він говорить, є істина. Цю істину відкидати не треба, але і не треба її спотворювати. Бо багато християн читають Євангеліє, читають Біблію, а Священне Писання спотворюють, розуміють по-своєму, не так, як його розуміє Свята Церква. Треба розуміти тільки так, як розуміє Церква. Бо апостол Павло сказав, що Церква є стовп і утвердження істини, не людина, навіть християнин, а Церква, бо в Церкві перебуває Святий Дух. І завдяки тому, що ми правильно розуміємо Священне Писання, правильно розуміємо слова Господа і живемо за Православною вірою, ми й маємо надію побачити Божественне світло, побачити після смерті у вічному блаженному житті.

Тому, святкуючи Преображення Господа нашого Ісуса Христа, будемо утверджувати в собі Православну віру, віру непошкоджену, і твердо йти земним життям, нічого не боятися, бо з нами Бог, Який перебуває не тільки з народом, а й з кожною віруючою людиною, а невіруючу людину, Він теж хоче спасти. В цьому і полягає наша віра, дорогі браття і сестри. І нехай Господь наш Ісус Христос через Своє Преображення утверджує в нас віру, щоб ми досягли вічного блаженного життя. Богу нашому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Слово на Успіння Пресвятої Богородиці

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Успіння Пресвятої Богородиці має велике значення для нашого спасіння. Саме слово «успіння» походить від слов’янського слова «успе», тобто заснув. Що це означає? Якщо заснув, то встане. Тому в такому успінні, або засинанні, закладена надія на наше загальне воскресіння. Нині смерті не існує. А ви скажете, як не існує, коли люди помирають? І яка різниця між тими померлими, які помирають після воскресіння Ісуса Христа, і тими, які помирали до пришестя Сина Божого? Різниця така, що ті померлі не мали надії на воскресіння своїх тіл. А ми після воскресіння Ісуса Христа впевнені, що воскреснемо своїми тілами. Тому померлі після пришестя Христа не померлі тілами, а заснули до Другого Пришестя, під час якого вони воскреснуть, прокинуться. Це і означає успіння. І для того, щоб ми не мали ніякого сумніву в тому, що це так буде, Ісус Христос показав не тільки Свою перемогу над смертю, а Свою Матір, Пречисту Діву Марію, коли Вона померла, взяв Її з тілом. Тобто воскресив Її тіло після смерті і возніс на небеса. І тіло Божої Матері вже нетлінне, як і тіло Господа нашого Ісуса Христа.

Як же відбувалася ця подія? Після вознесіння Господа Ісуса Пречиста Діва Марія жила в Єрусалимі разом з Іоаном Богословом. Бо ви пам’ятаєте, що сказав Христос на хресті: «Жоно — це син Твій» (Ін. 19, 26). А ученику сказав: «Це мати твоя» (Ін. 19, 27). І з того часу, — сказано в Євангелії, — Іоан взяв Діву Марію у свій дім. І жила Пресвята Діва в Єрусалимі до його зруйнування. А зруйнований був Єрусалим у 70 році римськими військами під керівництвом Тита і Веспасіана. Коли померла Божа Матір, то Господь зібрав на її поховання всіх апостолів, які в той час уже розійшлися по всій Вселеній. Господь Своєю всемогутньою силою зібрав їх на хмарах до Єрусалима. І у багатьох маловірних людей виникає питання: чи можливо взяти апостола з однієї країни і перенести в Єрусалим? Можливо! Бо й апостол Павло був піднесений на небеса, як він каже, чи в тілі, чи без тіла. Апостол Павло свідчить, що людське око не бачило і вухо не чуло, і на серце людині не приходило те, що приготував Господь тим, які люблять Його (2 Кор. 12, 2-4). Якщо Господь апостола Павла підніс на небеса, то хіба Він не міг перенести апостолів з різних країн до Єрусалима? Міг, і ми віримо, що так було! Але трапилося, що на поховання апостол Фома не прибув. І це вже другий раз, коли апостол при важливих подіях буває відсутнім. Коли Христос воскрес із мертвих і перший раз явився Своїм ученикам, то апостола Фоми там не було. І дивно, що й на похованні Пресвятої Діви Марії апостола Фоми теж не було. Але якщо в першому випадку бути чи не бути з учениками разом залежало від самого апостола Фоми, то бути чи не бути на поховані Богоматері не залежало від нього. Бо він сам своєю силою з Індії перелетіти на хмарах не міг. Значить, Господь промислительно не привів Фому до Єрусалима. Для чого? Уявіть собі, що Фома не прибув пізніше. Ми б і не знали, що тіло Діви Марії вознесене на небеса. Але як в першому випадку відсутністю Фоми Господь утвердив віру апостолів в Його воскресіння, так відсутністю Фоми на погребінні Діви Господь відкрив нам ще одну таємницю, що тіла Діви в гробі немає, що Син взяв Її з тілом на небеса. Тому ми святкуємо успіння Пресвятої Богородиці як взяття Її з тілом на небеса.

Коли відбувалось поховання Діви Марії, трапилась одна подія. Єврей на ім’я Афоній, який ненавидів і Господа Ісуса Христа, і Його матір, і християн, під час поховання вирішив перекинути гріб з тілом Діви Марії. Тоді, за велінням Божим, ангел відсік його руки, які прилипли до гробу. Але єврей Афоній тут же покаявся, як розбійник на хресті, і за молитвами Діви Марії, чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, апостоли зцілили його. З цього ми бачимо, що Господь карає за кожний гріх іноді миттєво, а іноді терпить довго. Ось, в даному випадку Господь покарав злочинця миттєво. І ми знаємо Із нашої новітньої історії, коли руйнували храми, скидали з них хрести, то іноді ці злочинці тут же гинули, а іноді — через деякий час. Але всі, хто руйнував храми, були покарані. Розпитайте своїх батьків, які були свідками руйнації храмів, як Господь покарав цих злочинців.

З цього ми, дорогі браття і сестри, повинні зробити висновок: не треба грішити, бо рано чи пізно, якщо не покаємось, Господь покарає, якщо не на землі, то після смерті. Але гріх без покарання не залишається. Ми це повинні твердо знати і бути впевненими в цьому. Але у нас є великий спасительний засіб — покаяння. Якби не воно, то ми всі б загинули, а через покаяння ми спасаємося. Як і єврей Афоній, хоча вчинив таке святотатство, але одразу покаявся, і Господь його простив. Тому і ми, якщо і не можемо утриматися від гріха, то повинні каятися, якщо не відразу, то хоча б через деякий час. Бо це — єдиний засіб визволення нас від гріха. Іншої можливості немає. Багато хто з невіруючих кажуть: якби Бог був, Він би покарав цих грішників, а якщо їх Бог не карає, то Бога немає. Ці люди роблять неправильні висновки; не кажуть, що Бог довготерпеливий, а кажуть, що Його немає, тому що Він вчасно не карає. Господь карає грішників і на землі: подумайте, де зараз ті, хто виступав проти Бога, проти Церкви, проти всього святого. Одні померли, але не покаялися. Де вони? Зникли? Не зникли, як вони думали, що після смерті людина переходить в небуття. Насправді, це не так. Ти, людино, можеш бажати після смерті не існувати, але це не від тебе залежить. Бог сотворив тебе так, що душею ти будеш існувати. Душі — безсмертні, тому вони існують. А оскільки вони не покаялися, то їхнє місце у пеклі. А ті, які покаялися, тих Господь простив, навіть якщо вони й руйнували храми.

Тому, дорогі браття і сестри, успіння Пресвятої Богородиці, як і кожне свято, як і кожне недільне читання Євангелія, повинно утверджувати у нас віру в існування Отця, Сина і Святого Духа, віру у своє безсмертя, віру у вічне життя, віру у Страшний Суд і нашу відповідальність перед Богом. І якщо все це ми будемо пам’ятати кожного дня, то будемо менше грішити. А якщо і трапиться гріх, то будемо каятися. І Господь приведе всіх нас до вічного блаженного життя. Нехай Пресвята Діва Марія, пам’ять успіння Якої ми сьогодні святкуємо, допоможе нам дійти до вічного блаженного життя.

Амінь.

↑Усікновення глави
чесного славного пророка,
Предтечі і Хрестителя
Господнього Іоана

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Сьогодні свята Церква згадує подію сумну і славну. Сумна подія полягає в тому, що цар Ірод двічі згрішив, бо він незаконно взяв собі за дружину жінку свого брата Филипа. Закон Мойсея не дозволяв робити цього. Тому Іоан Хреститель викривав Ірода і говорив йому: «Не достойно тобі брати за дружину жінку твого брата». Але Ірод не послухав Іоана і продовжував грішити не зважаючи на те, що вважав Іоана Хрестителя пророком. Якщо ти, Іроде, вважаєш, що ця людина праведна і пророк, то чому ти не слухаєш? І не послухав. Гріх не залишається одним, а тягне за собою інші гріхи. Так сталося і з Іродом. Згрішивши з Іродіадою, він вчинив ще більший гріх, відтявши голову Іоана Хрестителя. Хоча він знав, що Іоан пророк, але зважився на те, щоб покарати його за викривання себе та Іродіади. Тому ми для себе повинні винести урок — в наш час багато незаконних шлюбів, і вони підлягають такому ж покаранню, як і шлюб Ірода.

Які ж шлюби незаконні? Незаконні шлюби — це так звані громадянські шлюби. Це шлюби, які встановлюються ні Церквою, ні державою, ні суспільством. Тому такі шлюби незаконні. І, коротко кажучи, їх можна назвати блудодіянням, бо люди сходяться для того, щоб задовольняти свою плоть, а не для того, щоб створювати сім’ю. Вони утворюються не з любові, а ради гріха, через похоті, тому вони незаконні. Хто перебуває в такому шлюбі, той грішить, подібно до царя Ірода.

Але є шлюби благословенні Церквою, а є шлюби зареєстровані державними органами чи суспільством, як було у давнину. Чи законні ці шлюби, чи ні? Законні, але не благодатні, бо на такому шлюбі немає благодаті Святого Духа. Шлюб законний, але на такому шлюбі немає Божественної благодаті, яка допомагає подружжю. Вони покладаються тільки на свої природні сили. Природні сили добрі, бо Бог сотворив людину за образом Своїм. А церковні шлюби, до яких ще додається благодать Святого Духа, мають подвійну силу. В багатьох виникає запитання: якщо ці шлюби законні і благодатні, то чому так багато розлучень і серед таких шлюбів? Що, благодаті Святого Духа не вистачає, щоб утримати цей шлюб? Благодаті вистачає, але ті, які вступили в церковний шлюб, відкидають благодать Божу. І благодать, хоч є на такому шлюбі, але вона не діє, бо подружжя впадає в гріхи, тому благодать відступає. В результаті гріхопадінь настає розлучення. В наш час розлучень буває дуже багато. Тому кожна людина, яка попала в таку ситуацію, повинна розібратися зі своєю совістю, хто винен в розлученні: він чи вона. Не можна сказати, що завжди винна дружина. Багато таких шлюбів, що винен чоловік або обоє в подружжі. Кожен повинен пам’ятати, що якби встав Іоан Хреститель, то він викрив би таке подружжя, як він викрив царя Ірода та Іродіаду. Ми не повинні думати, що гріхи проти шлюбу залишаються безкарними. Ніяке зло, ніякий гріх у Бога не залишаються безкарними, якщо він неочищений покаянням. Ми повинні твердо знати це: згрішив — знай, що рано чи пізно прийде покарання. Навіть і якщо Господь не покарає тут на землі, то це гірше, бо покарання буде після смерті. Тому краще б Господь грішника покарав тут, і він покається, ніж не покарає тут і залишить в житті після смерті. Але той, хто грішить, повинен покаятися. Якщо покається, то Господь і чорне зробить білим.

Ірод з Іродіадою не покаялися, а вчинили ще більший злочин — убили Іоана Предтечу. І Господь покарав це сімейство. Яким чином? Дружина Ірода була дочкою Аравійського царя Арефи. Цю дружину Ірод від себе прогнав. Цар Арефа був обурений цим, він зібрав військо і почав війну проти Ірода, і в цій війні переміг. А Юдея, в тому числі і Галілея, належала до Римської імперії. І коли римський імператор почув, що Ірод програв війну, то зняв його з посади і відправив на заслання в теперішню Іспанію. Там жив Ірод з Іродіадою і її дочкою. І одного разу взимку дочка Іродіади хотіла перейти через річку, і коли вона переходила, лід тріснув, і вона провалилася так, що голова залишилась на поверхні, криги стиснулися і відсікли їй голову. І ті, хто її супроводжував, взяли цю голову і принесли голову Іроду й Іродіаді. А тепер порівняйте: як Іродіада принесла на блюді голову Іоана Хрестителя, так цій матері принесли голову її дочки. Таким чином Господь покарав так само, як вони вчинили гріх над Іоаном Предтечею. А Ірод та Іродіада пізніше були закопані живими в землю. Ось таке страшне покарання зазнав Ірод, Іродіада і її дочка за вчинений ним гріх. Цей приклад повинен вчити нас тому, щоб ми боялися гріха.

В житті з Богом не треба нічого боятися, бо самим страшним є гріх. Цього й треба боятися. Якщо ми будемо боятися гріха, то Господь буде нам допомагати боротися з ним. Ми повинні пам’ятати, що смертю наше життя не закінчиться. Якщо ми ввійшли в буття, то з нього ми вже вийти не можемо. Кожен з нас повинен пам’ятати цю істину, і, пам’ятаючи про своє безсмертя, дбати, щоб воно після смерті було блаженним. Щоб Господь і за наші страждання, і за нашу боротьбу з гріхом дарував нам життя вічне. А святий Іоан Предтеча нехай допомагає нам у нашій боротьбі за наше спасіння.

Богу нашому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Неділя 15-та після П’ятидесятниці,
перед Воздвиженням

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Ви щойно прослухали уривок з Євангелія від Іоана Богослова. «Як Мойсей підніс змія в пустелі, так належить піднестися Синові Людському, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ін. 3, 14-15). З цього уривку ми повинні зробити для себе висновок, як треба розуміти Біблію, зокрема Священне Писання Старого Завіту. Священне Писання Старого Завіту має в собі майже в кожній книзі прообрази про пришестя у світ Сина Божого для спасіння роду людського. І це відкрив Сам Господь Ісус Христос, бо Він сказав: «Як Мойсей підніс змія в пустелі, так і Синові Людському треба бути піднесеним на хресті». А що трапилося в пустелі після виходу євреїв із Єгипту, про що нагадував Христос? Христос нагадав про подію, яка сталася в пустелі, коли євреї, визволившись із єгипетської неволі, потрапили в місце, де було багато змій. Ці змії жалили людей, і люди помирали від цього. І тоді Господь повелів Мойсею прикріпити на своєму жезлі мідного змія, не живого, а зробленого з міді. І Мойсей сказав, що хто буде з вірою дивитися на цього змія, той не помре. Ісус Христос нагадав Своїм ученикам і послідовникам, що як за Мойсея люди дивилися з вірою на змія, піднесеного на жезлі, так Сину Людському, тобто Йому — Христу Спасителю належить теж бути піднесеним на хресті. Для чого? Для того ж, для чого й Мойсей закріпив мідного змія на жезлі — щоб люди не помирали. Розп’яття на хресті було потрібне для того, щоб визволити людей від гріха і смерті. Але не тільки мідний змій в пустелі був прообразом. Прообразом є майже весь Старий Завіт. Наприклад, на Синайській горі Мойсей бачив кущ, який горів і не згорав. Він був прообразом Пресвятої Діви Марії. Що спільного між кущем і Дівою Марією? В чому прообраз? Прообраз в тому, що кущ, який горів, повинен був згоріти, а він не згорав. Діва може народити? Не може, з точки зору людської природи. Але Пресвята Діва народила Сина, Господа нашого Ісуса Христа. І тому той кущ був прообразом Діви Марії. Жезл первосвященика Аарона, який, будучи сухою палкою, зацвів. Він був прообразом Діви Марії. Вона, не маючи чоловіка, народила Сина. Як суха палка зацвіла, так і вона народила Сина. Наступний прообраз — визволення євреїв із єгипетського рабства. Це прообраз нашого визволення від гріха. Бо грішні люди — це раби гріха, бо вони виконують те, чого не хочуть. Людина не хоче чинити зло, а її гріховна природа спонукає робити гріх. Ви, дорогі браття і сестри, по собі знаєте, що іноді не хочеться зробити зло, а щось тягне на зло. І це — рабство гріху. Так ось, визволення єврейського народу з єгипетського рабства було прообразом нашого визволення від гріха Господом нашим Ісусом Христом.

Інший прообраз: євреї пройшли через Червоне море. Загинули єгиптяни, а євреї спаслись, пройшовши через море як по сухому. Прообразом чого є перехід ізраїльтян через Червоне море? Прообразом таїнства Хрещення. Бо як євреї, пройшовши через воду, спаслися від війська фараона, яке погналось за ними, щоб повернути в полон, були через море, тобто воду, визволені. Так і ми через хрещення водою і Духом визволяємося від гріха і смерті.

Візьмемо інший прообраз — пророка Іону, який три дні і три ночі перебував у череві морського звіра. Прообразом чого є пророк Іона? Прообразом смерті і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Бо й Христос три дні перебував у гробі. Але Іона вийшов живим неприродно, і Христос воскрес із мертвих надприродно. Багато прообразів Старого Завіту говорять про пришестя у світ Сина Божого. Що значить пришестя у світ Сина Божого, Бог же, будучи Духом, наповнює все? І немає місця, де б не було Бога. І про яке пришестя може йти мова? Куди Він сходить і як? Пришестя — це не переміна місця, бо Бог наповнює все. Пришестя — це зішестя Бога, всемогутнього Творця до стану людини. Бог Творець стає людиною, яку Він Сам сотворив. Зішестя від слави до образу раба, Який, будучи Царем, народився не в царських палатах, а у тваринному вертепі. Більше того, Син Божий був розіп’ятий. Це і є зішестя Сина Божого до образу раба. Для чого це зроблено? Все це було потрібне тільки для одного, щоб подолати в людській природі гріх, бо гріх настільки укорінився в людській природі, що жодна людина в світі не могла подолати його. Тому треба Самому Творцеві стати людиною, щоб подолати цей гріх. Він і подолав гріх через страждання, смирення, розп’яття на хресті. Це — шлях подолання в людській природі гріха.

Тому, дорогі браття і сестри, Христос є не тільки прикладом того, як перемагається гріх, Він дає і нам силу перемагати в собі гріх. Тому не дивіться на страждання, труднощі, як щось таке, що не властиве людині. Якщо не будемо терпіти страждання, то не подолаємо в собі гріха. Якщо хочете подолати в собі гріх, терпіть страждання, які посилає Бог. Бо і Христос робив не те, що хотіла Його людська природа. Хіба Його людська природа хотіла йти на хрест? Ні. Христос молився Отцю і говорив: «Отче, якщо можливо, нехай пройде мимо ця чаша» (див. Мф. 14, 36; Лк. 22, 42). Не хотів, бо не властиво людській природі страждати. І нам не властиво. Бог вимагає, щоб ми перемогли в собі гріх, щоб ми були смиренними і лагідними. Бо Христос сказав: «Я смиренний і лагідний». І апостол Павло каже: «Уподібнюйтесь мені, як я Христу». В чому уподібнитись? У смиренні і лагідності в умовах страждань. Іноді у нас виникає думка: хіба неможливо Богові визволити нас від цих страждань? Можливо. І ми бачимо багато людей, які живуть благополучно, багаті, мають владу, панують над іншими, а самі не страждають. І люди іноді кажуть, чому Бог допускає, що ці грішники не страждають, а праведники страждають? Причина в тому, що той, хто не страждає тут, постраждає після смерті, бо він не переміг у собі гріха. Людина ж, яка страждає, перемагає в собі гріх. Така людина достойна того, щоб Господь спас ЇЇ від гріха. Тому дивіться на страждання і хвороби як на засоби подолання в собі гріха. Перетерпите — значить перемогли гріх. Не перетерпите — це означає, що гріх подолав вас. Тому Ісус Христос і сказав, що Сину Людському належить бути виданим людям грішним, бути розп’ятому і на третій день воскреснути.

І ми, дорогі браття і сестри, цією вірою повинні жити. Порівнюйте себе з людьми, які дивилися на мідного змія в пустелі. Дивилися всі, але не всі визволялися від смерті, а тільки ті, які дивилися з вірою. Так і ми, християни, теж дивимося на хрест і знаємо про Христа, Його страждання і воскресіння, але не всі віримо. Як тоді в пустелі не всі вірили, так і зараз не всі вірять.

Тому нехай Господь Ісус Христос укріпить в наших серцях і душах віру, яка і визволить нас і від гріха, і від смерті.

Йому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Слово
на Воздвиження Чесного
і Животворчого Хреста
Господнього

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Насамперед хочу сердечно привітати усіх вас зі святом Воздвиження хреста Господнього.

Сьогодні в єдине свято поєднались дві події: розп’яття Господа нашого Ісуса Христа і Його воскресіння — Воздвиження чесного і животворчого хреста і неділя. В цьому треба вбачити неподільність розп’яття і воскресіння. Якби не було розп’яття, не було б і воскресіння, а якби не було воскресіння, то розп’яття — це ознака слабкості. В Господі Ісусі Христі, нашому Спасителі, поєдналось і розп’яття, і воскресіння, теперішнє і майбутнє, страждання і радість. В кожній людині, яка йде дорогою Христа Спасителя, поєднуються ці два почуття: страждання і радість. Коли ми згадаємо історію Церкви, життя і подвиги апостолів, мучеників і всіх святих, то побачимо, що в їхньому житті поєднувалися страждання і блаженне вічне життя. Господь наш Ісус Христос, коли йшов на Голгофу, знав, що після Його смерті буде воскресіння (Мф. 10, 33-34). І апостоли, коли йшли на проповідь, яка була пов’язана з великими подвигами, трудами, стражданнями, знали, що після цього буде блаженне вічне життя. Тому апостол Павло сказав: «Я хотів би померти і бути з Христом, але для вас краще, щоб я був на землі з вами». І коли ми згадаємо подвиги святих мучеників, то побачимо, що за Христа, вони страждали, їм пропонували щасливе життя на землі, але вони відмовлялися. Чому? Бо знали, що за їхніми стражданнями знаходиться вічне блаженне життя.

Візьмемо для прикладу нашу святу великомученицю Варвару. Вона з багатого роду, але обрала шлях страждань за Христа. Обрала тому, бо знала, що після них буде вічне життя з Богом. Або згадаймо священномученика Макарія. Коли йому супроводжуючі сказали, що татари близько і можуть вбити його, то він всіх відпустив, а сам залишився звершувати Божественну Літургію. Чому він не втік? Тому, що він хотів виконати свій обов’язок: звершити Божественну Літургію і відвідати свою Київську кафедру. Але ж він знав, що гряде смерть, і не злякався, бо твердо вірив і знав, що після його смерті настане блаженне вічне життя. Так і всі подвижники, які жили в пустелях, монастирях, лісах, страждали, але знали, що за цим знаходиться блаженне вічне життя. Тобто вони не роз’єднували теперішнє з майбутнім, і тому перемагали. Вони були впевнені, що йдуть правильною дорогою.

А тепер подивимося на себе. Ми розриваємо теперішнє і майбутнє вічне життя. Ми не відкидаємо вічність, але не поєднуємо її із земним тимчасовим життям. Тому тяжко переносимо страждання, які нам випадають. А якби ми поєднували теперішнє з майбутнім, то мали б велику силу перемагати ті труднощі, страждання і хвороби, які випадають нам у цьому житті. Ви запитаєте, а чому існує зло, хто сотворив світ, який лежить у злі? Бог? — Ні. Бог не тільки не сотворив смерті і зла, Він сотворив тільки добро і вічне життя. А звідкіля походить зло, цей гріховний світ? Цей злий світ творимо ми, люди, кожна людина. Бо коли ми живемо не за заповідями Божими, а грішимо, то примножуємо у світі зло, і оскільки людей мільярди, то кожен творить свій внесок у загальне зло, і виникає море зла. І в цьому злому світі, сотвореному нашими гріхами, ми повинні жити і боротися з гріхом».

Візьміть для прикладу сім’ю. Хто створює важкі умови сімейного життя? Чоловік або жінка, або разом чоловік і жінка, батьки і діти. Сім’я, в якій панує любов між чоловіком і жінкою, між батьками і дітьми, стає фортецею, тим осередком щасливого життя, куди тікають і чоловік, і жінка, бо там затишно. Хто створює тяжке і складне суспільство? Зовнішні сили чи ми самі? Кожен на своєму місці вносить в суспільство свій злий внесок. Ми скаржимося, що нам тяжко жити. А чому тяжко? Бо кожен вніс свою частку зла і сотворив несправедливим, корумпованим, користолюбним, егоїстичним навколишнє середовище. Чому немає майже чистої води? Хіба Бог сотворив нечисту воду? Люди своєю діяльністю забруднили воду. Хто створює нечисте повітря, яким дихає кожна людина? Бог сотворив? Ні. Людина сотворила, бо забруднює повітря, і промисловість, автомобілі та інше. Хто сотворив їжу, продукти харчування, як тепер кажуть, екологічно нечисті? Бог сотворив? Ні. Людина сотворила. Тому у такій атмосфері ми і живемо, і ніхто з нас не повинен запитувати, чому? Відповідь знаходиться в нашій діяльності, ми самі своєю гріховною діяльністю створюємо тяжкі умови життя. Причиною наших страждань є сотворений людьми гріховний світ. Заради спасіння людства від гріха і смерті прийшов на землю Син Божий, став людиною, постраждав, помер і воскрес, і тим самим визволив людську природу від гріха і смерті. Хто хоче спастися, повинен зректися світу. Що це означає? Не жити в цьому світі? Якщо ми народилися, то треба жити. Але необхідно зректися гріховного світу, тобто від зла, яке лежить в цьому світі, зректися своєї злої волі. Треба боротися з гріхом, але боротьбу належить починати з себе, а не з когось, бо часто ми починаємо боротися зі злом в інших людях, а в себе цього гріха не помічаємо. Коли ми осуджуємо ближніх, ми не зменшуємо зла, але коли ми осуджуємо себе і не чинимо гріха, то ми цим самим зменшуємо зло в світі. Наше земне життя полягає в боротьбі, в якій допомагає нам Бог. Ми не знаємо як, але Бог допомагає. Іноді Він допомагає нам, коли посилає страждання. Це є допомога Бога ради нашого спасіння. Ви скажете, дивно! Страждання є допомогою Божою в нашому спасінні? Так, бо через страждання ми навертаємось до Бога. Без страждань ми зазнаємося і думаємо, що від нас все залежить, а коли хворіємо, то приходимо до висновку, що не тільки самі не можемо впоратися з хворобою, а й медицина не завжди може допомогти, Тоді людина невільно звертається до Бога і просить допомоги; і якщо просить з вірою, то отримує зцілення. Хіба це не допомога Божа. Бо без страждання ми б до Бога не навернувся. Коли ми хворіємо і відчуваємо наближення смерті, тоді ми звертаємося до Бога. А так ми не хочемо думати про Бога. В житті буває багато явищ, і якщо б ми розмірковували над ними, то побачили б руку Божу, як отримав її Петро, коли потопав у морі. Так Господь простягає руку і нам.

Дорогі браття і сестри, цю руку ми не повинні відкидати. А ми простягнуту руку часто відштовхуємо. Деякі люди, коли виникають хвороби або труднощі, то починають говорити, якби Бог був, то цього не сталося б зі мною. А раз це трапилося, то Його немає. Це — відкидання допомоги Божої. Людина, яка так чинить, загине. Бог стукає в серце і просить: відчини двері, і Я увійду в твою душу. А людина каже: не відчиню. Не відчиниш, і Бог не ввійде, то хто постраждає, Бог чи людина. Бог хотів тобі допомогти, але ти сам відкинув Його. Так і щодо майбутнього вічного життя, коли в стражданнях ми поєднуємо теперішнє і вічне життя, то земні страждання ми переносимо легко. Тому ми, християни, говоримо, що для нас смерть не страшна. І справді, вона не страшна, бо поєднана з вічним життя. За смертю продовжується вічне життя, якщо ми його заслужимо. Тому свято Воздвиження чесного і животворчого хреста і воскресіння повинно надихати нас, щоб ми йшли цією життєвою дорогою впевнено, з вірою, надією і любов’ю, і Господь допоможе нам на цьому шляху. Йому слава навіки-віків! Амінь.

↑Неділя 28-ма
після П’ятидесятниці.
Притча про запрошених на вечерю

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Ми щойно прослухали притчу про запрошених на вечерю (Мф. 22, 1-14). У цій притчі все важливе. Але звернімо увагу тільки на одну деталь. Згідно з притчею, господар цар, коли прийшов на вечерю, на яку закликав всіх, кого хотів, то знайшов там одну людину, яка була не у весільній одежі. Він запитав його: «Друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу? Візьміть його, зв’яжіть і киньте у пітьму непроглядну» (Мф. 22, 12-13).

Про що розповідається у цій притчі? Мова йде про грішника, який випадково потрапив у Царство Небесне, і Господь повелів викинути його у пітьму непроглядну, у тьму кромішню, де буде плач і скрегіт зубів. Це означає, що жоден грішник не ввійде у Царство Боже. Ми повинні це усвідомлювати. Кожен з нас хоче увійти в Царство Небесне, хоче успадкувати вічне блаженне життя. Господь цією притчею навчає, що грішники у Царство Небесне не ввійдуть. А для того, щоб оселитися в ньому, треба мати весільну одежу, тобто мати одяг із чеснот. Тому в іншому місці Ісус Христос сказав: «Збирайте собі скарби на небі» (Мф. 6, 20). Не на землі, а на небі. Бо як говорить апостол Павло: «Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні мужеложники, ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні лихословці, ні хижаки — Царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6, 9-10). Чому грішник не може увійти у Царство Боже? Через одну просту причині причину — у Царстві Небесному немає неправди, темряви, гріха, ненависті, заздрості та інших гріхів. Якщо там цього немає, то як ми можемо увійти туди зі своїми гріхами? Ми не можемо увійти туди. Тому кожна людина повинна над цим задуматися і потурбуватися, щоб увійти в Царство Небесне. А що значить турбуватися? Це означає треба очиститися від гріхів. І не випадково Іоан Хреститель, усікновення глави якого ми нещодавно святкували, почав свою проповідь зі слів: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне». І Господь після хрещення в Йордані і після спокушення дияволом в пустелі вийшов на проповідь і теж почав проповідь словами: «Покайтеся». І апостол Петро, коли після зішестя Святого Духа вийшов до єврейського народу, якого зібралося близько трьох тисяч, і проповідував їм про розп’ятого і воскреслого Христа, коли його спитали: «Що нам робити?». То він теж відповів: «Покайтеся» (Діян. 2, 38).

Тому єдиний вихід з нашого тяжкого гріховного становища — покаяння. А для того, щоб покаятися, треба знати свої гріхи. Бо в чому ми будемо каятися? Тільки в тому, що ми взагалі грішники? Але всі знають, що людина навіть народжується в гріху. Каятися треба в конкретних гріхах, а їх треба знати. Якщо ми не знаємо своїх гріхів, то це погано. Бо настав такий період в історії людства, коли відбувається змішання добра і зла, світла і темряви; коли люди, не тільки невіруючі, а й християни називають зло добром або, навпаки, — добро злом. Скажіть, чи може людина, яка перебуває в такому стані, покаятися? В чому вона буде каятися, якщо вона не знає своїх гріхів. Треба звертатись до Бога, щоб Господь відкрив нам душевні очі, щоб побачити свої гріхи. А для того, щоб ми побачили свої гріхи, насамперед треба читати Євангеліє, Біблію і порівнювати себе з тими грішниками, про яких там сказано. І якщо ми порівняємо себе з ними, то тоді побачимо, в чому ми згрішили. Треба порівнювати себе також із праведниками, щоб бачити, що ми не такі, як вони. Бо коли ми порівнюємо себе з сучасними людьми, які нас оточують, то робимо висновок, що ми живемо так, як усі. І це, значить, нормально, бо всі так живуть. А коли порівняємо зі святими, то побачимо, що не треба жити так, як усі, а треба так жити, як жили святі. І не тільки треба читати Євангеліє, але треба читати житія святих, порівнювати своє життя з життям святих. Тоді ми побачимо ту відстань, яка лежить між нами і святими. І коли ми побачимо цю відстань і згадаємо притчу, що грішник не може ввійти в Царство Небесне, тоді нападе на нас страх. Страх від того, що ми не успадкуємо Царство Небесне. І якщо такий страх ми відчуємо, то ми вже блаженні, бо страх Божий породжує покаяння. А коли ми відчуємо покаяння завдяки цьому страху, то будемо просити у Бога прощення. І Господь не відкине будь-яку грішну душу, яка кається, бо про Господа в Євангелії сказано, що Він «тростини надломленої не переломить і льону, тліючого не загасить» (Мф. 12, 20). Про яку тростину і про який льон іде мова? Це про грішника, який ледь-ледь тримається в добрі, і Господь цю іскорку добра роздує у полум’я покаяння і запалить благодаттю Святого Духа. Тому ми не повинні впадати у відчай. Поки ми живемо на землі і б’ється наше серце, ми маємо можливість покаятися. А каятися треба постійно, день і ніч. Якщо ви звернете увагу на православні молитви, то побачите, що там головна думка — це покаяння і славослів’я Бога. З одного боку ми просимо завжди прощення своїх гріхів і в той же час прославляємо Бога за Його милість і чоловіколюбство до нас.

Дорогі браття і сестри, звернімо увагу на те, що грішник не увійде у Царство Небесне, а ми всі хочемо успадкувати його. Двері Царства Небесного відкриті, а ці двері — це покаяння. Якщо ми спостерігаємо розумом за своєю душею і стежимо за своїми ділами, то, хоча й робимо щось недостойне, відразу потрібно визнавати свої провини і каятися. І Господь наш Ісус Христос, Який принизив Себе і став людиною, помер ради нашого спасіння і воскрес, ради Своєї великої милості простить нам наші гріхи і уведе нас у вічне блаженство.

Богу нашому слава навіки-віків. Амінь.

↑Чи живемо ми Богом
і чи перебуває в нас Бог?

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Виступаючи в Афінах перед язичницькими філософами, апостол Павло сказав, що «ми Богом живемо і рухаємось, і існуємо» (Діян. 17, 28). Наше звання «християнин» свідчить, що ми носимо це ім’я і Христом Богом живемо і рухаємось, і існуємо. Святі справді жили у Бозі і з Богом. На богослужінні ми часто чуємо виголос священиків: «Бо Ти Святий єси, Боже наш, і у святих перебуваєш!» А яке наше ставлення до Бога, чи живемо ми Богом, чи рухаємось Ним і існуємо?

Переважна більшість людей вірить в існування Бога. Але яке їхнє ставлення до Бога, в Якого вони вірять. Більшість людей немає ніякого відношення до Бога. Вони думають так: Бог Сам по Собі, а я сам по собі. Я повинен насамперед турбуватися про те, як жити на землі. Такі люди згадують про Бога тільки тоді, коли спіткає якесь горе: хвороба чи смерть, чи якісь інші біди; тоді вони приходять до храму, ставлять свічки, моляться. Помре близька людина, приходять, відспівають покійного, і на цьому закінчується їхнє відношення до Бога. Але ми, християни, повинні знати, що без Бога людина як духовна істота існувати не може. Якщо Ісус Христос сказав, що волосина з голови не падає без Його волі (Лк. 21, 18), то хіба наше існування може бути без Бога? Не може так само, як не може існувати цей прекрасний світ: рослини, дерева, тварини. Все, що ми бачимо, існує тільки тому, що буття цього світу підтримує Бог, а без підтримки Бога світ уже б давно перетворився в небуття. Тому апостол Павло, коли зустрічався з філософами в Афінах, сказав, що ми Ним, тобто Богом, існуємо і рухаємося. Кожна людина повинна насамперед пам’ятати, що вона існує, бо її підтримує Бог.

Але цього недостатньо. Хіба тільки в тому наше відношення до Бога, що Він нас сотворив, підтримує наше життя? Священне Писання, в якому записана воля Божа щодо людини, свідчить: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею, і всією думкою твоєю» (Мф. 22, 37). Але виконувати цю заповідь і любити Невидимого дуже тяжко. Тому апостол Іоан Богослов сказав: «Хто каже: «Я люблю Бога», а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4, 20). Шлях любові до Бога полягає через любов до людини. І перші паростки любові зароджуються в сім’ї: мати любить дитину, дитина любить своїх батьків. Це — початок любові. Якщо така любов зародилась в сім’ї, то вона може зростати. Якщо такої любові немає, то тоді тяжко людині полюбити ближніх, які не такі близькі, як батьки чи діти. Тому наше відношення до Бога зароджується у ставленні дітей до батьків, а батьків до дітей, а потім любов поширюється на ближніх. І якщо справді в душі існує така любов, то вона приведе до любові до Бога. Бог є джерело любові, Він посилає Свою божественну благодать, яка зміцнює цю любов і до своїх батьків, і до ближніх, і до своєї Батьківщини, і взагалі до людей, а головне — до нашого Спасителя Господа Ісуса Христа.

Наше ставлення до Бога виявляється у молитві, під час богослужіння. І не тільки тоді, коли ми молимося в храмі, а й коли звертаємось до Бога в молитві вдома. Ми повинні завжди молитися, спілкуватися з Богом, ходити перед Богом. Що це означає, ходити перед Богом? Це означає, що де б ти не був присутній, ти повинен пам’ятати про Бога: чи робиш добро, чи чиниш гріх, Бог присутній, і нам треба постійно пам’ятати про це. У своїх повсякденних молитвах ми частіше всього просимо того, що нам потрібне для земного життя: здоров’я, допомоги в справах, в навчанні, молимося за дітей та інше земне благополуччя. Така молитва достойна похвали, бо людина в молитві покладає надію не на себе, а на Бога. Але набагато важливішою є молитва за прощення своїх гріхів і гріхів наших ближніх. Навчаючи Своїх учеників, Господь сказав: «Моліться так: Отче наш, … прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12). І апостол Іоан Богослов пише: «Якщо кажемо, що не маємо гріха, — обманюємо самі себе, і правди немає в нас. Коли сповідуємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить від усякої неправди» (1 Ін. 1, 8-9).

Треба не тільки просити Бога за прощення наших гріхів, але дякувати Йому за всі великі благодіяння і прославляти Його. Під час богослужіння ми постійно чуємо виголоси священиків: «Слава Отцю і Сину, і Святому Духу». Це і є прославлення Бога. Кожна церковна молитва закінчується прославленням Святої Тройці.

Ми просимо, але не дякуємо, коли Бог посилає те, що ми хочемо і що нам потрібно, А це свідчить про те, що ми далекі від Бога, якщо ми тільки просимо, а не славословимо і не дякуємо. Ангельські сили, які найближчі до Бога, постійно прославляють Бога. Ми знаємо, що коли пророк бачив Бога, херувимів і серафимів, вони постійно співали: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф». Задумуючись над тим, чи можна вічно співати: «Свят, Свят, Свят», нам здається, що це неможливо. А виявляється можна, бо у цьому славослів’ї, у цьому прославленні Бога і виявляється сутність духовного життя, сутність спілкування з Богом, коли розумна істота прославляє, а не просить. Ангели не просять за себе, не просять помилування, бо вони не згрішили. Небесні сили, якщо і просять, то просять за нас грішних. Вони тільки прославляють. Тому людина, яка ближча до Бога, яка чистіша і святіша, не стільки просить, скільки прославляє Бога і дякує Йому.

Ми повинні вивчати навколишній світ, вивчати людину, її організм, людську душу, природу, тварин, космос. І, спостерігаючи за світом, в якому ми живемо, дивуватися, як премудро Бог сотворив цей світ. І коли ми будемо так ставитись до Бога: з одного боку постійно просити за прощення своїх гріхів, а з іншого — прославляти Бога за Його благодіяння, то тоді ми відчуємо, що Бог у нас в душі, і нам буде легко жити в різних обставинах. І благодать Святого Духа, яка перебуває з кожною хрещеною людиною, але в багатьох вона через гріхи не діє, буде діяти, коли будемо жити за заповідями Божими.

Тому нехай Господь наш Ісус Христос завжди напоумляє нас, як нам треба ставитися до Нього, нашого Спасителя, Бога Отця і Святого Духа. І нехай Свята Тройця допоможе нам в житті земному, а головне — приведе нас до вічного блаженного життя.

Богові нашому слава навіки-віків.

Амінь.

↑Про істину

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Кожна людина любить правду, тягнеться до пізнання природи і космосу, до пізнання людини і Бога. І в цьому немає нічого незвичайного, бо це її природний стан. Бог вклав у людську природу розум, а властивість розуму — пізнавати істину.

Пізнання Бога — не тільки можливе, але й обов’язкове. Якщо люди не займаються пізнанням Бога, а часто навіть відкидають Його існування, то вони ухиляються від свого природного обов’язку. Те, що треба знати людям про Бога, Бог відкрив їм, апостол Павло говорить. «Бо невидиме Його, вічна сила Його і Божество через розглядання творіння (тобто через вивчення природи, людини і космосу) видимі» (Рим. 1, 19-20). Апостол ясно говорить, що люди можуть пізнавати Бога через дослідження Його творіння. Так, в історії вони могли пізнавати Бога, але не пізнали.

Чому люди не пізнали Бога? Тому як говорить апостол Павло, що «затьмарилося нерозумне їхнє серце; називаючи себе мудрими, збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів» (Рим. 1, 22-23).

І дійсно, чи не були безумними елліни, коли звичайних людей, які жили на землі, через деякий час визнавали за богів? Серед них Зевс та інші. Вони не тільки не були богами, але, живучи на землі, грішили. Чи не є безумством називати богом грішну людину?!

І в наш час деякі, здавалося б, освічені люди повертаються до поклоніння язичницьким богам — Дажбогу, Перуну, Велесу та іншим так званим богам. Їх шанують не тому, що їхні поклонники — рунвірівці — переконалися у божественній силі цих богів, а тому — що вони національні. Рунвірівці запитують: «Чому елліни можуть шанувати своїх богів, а ми, українці, — не можемо поклонятися своїм?» Хіба це не божевілля?! Інші наші сучасники не відкидають наявності Вищого Розуму в природі, людині й космосі, але не визнають Вищий Розум — Особою, тобто Богом, Який має Лице. Вони обожнюють природу. Нерідко від них можемо почути такі слова: «природа сотворила», «природа гнівається». Ці нерозумні люди приписують творінню властивості Божества. Хіба після цього не можна погодитися з апостолом Павлом: «Затьмарилося нерозумне їхнє серце; називаючи себе мудрими, збожеволіли?» До нерозумних, із затьмареними серцями слід зарахувати всіх матеріалістів-атеїстів. Вони хоч і вивчають природу, але Бога-Творця не пізнали. Апостол Павло справедливо говорить: «Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство» (1 Кор. 1, 20). Бо світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій (пор. 1 Кор. 1, 21).

Пилат не випадково на суді над Ісусом Христом з іронією запитав: «Що є істина?» (Ін. 18, 38). Люди того часу також шукали істину, але не знаходили, — тому Пилат скептично ставився до можливості пізнати істину. Ісус Христос, ніби відповідаючи на запитання Пилата, сказав: «Я є істина!» (пор. Ін. 14, 6). Христос назвав себе істиною тому, що Він є Бог. Бог носить істину в Собі. Істина — незмінна, як незмінний Бог. У видимому світі все змінюється, але істина залишається вічною і незмінною. Усе, що Бог відкрив людям про Себе, про світ і людину, є абсолютною істиною. Істиною є Божественне Одкровення, яке записане в Біблії. З цієї причини Біблію називають вічною книгою. У ній викладене вчення Ісуса Христа, Який сказав, що Він є істина. І все, сказане Ним, — істинне.

А чи можуть належати до істини знання, здобуті зусиллями людського розуму? Вони можуть наближатися до істини, якщо не суперечать Божественній істині. Якщо ж людські знання суперечать Божественній істині, вони не є Істиною. Людські знання, якщо вони істинні, обов’язково повинні приводити до Бога, Який є істиною. Апостол Павло ясно говорить, що Бог явив Себе людям через творіння, тобто через природу і весь космос. Якщо Бог явив Себе, значить людина може пізнавати і повинна пізнавати. А якщо людина, вивчаючи природу, не пізнала Бога, значить, її знання не істинні. Згадаймо, для прикладу, еволюційну теорію Дарвіна. Довгий час вона вважалася істинною. А в дійсності — вводила людей в оману, бо не тільки не сприяла пізнанню Бога, а й не визнавала Його як Творця всесвіту. Сьогодні правдива наука відкинула еволюційну теорію Дарвіна. І тільки нерозумні тримаються її.

Ми шануємо вчених, які, відкриваючи закони природи, пізнають простори вселенної, досягають вершин у сферах науки, техніки, медицини тощо, їхні наукові відкриття не суперечать Божественному Одкровенню, тобто Божественній істині, адже вони вивчають і пізнають творіння Боже. Це про таких вчених апостол Павло сказав: «…Бог явив їм» (Рим. 1, 19), відкрив закони природи, як колись відкрив пророкам Свою волю. Ці вчені, вивчаючи і відкриваючи закони природи, тобто закони, які сотворив Бог, не тільки не відкидають Бога, але й благоговіють перед Його премудрістю. Тому великий вчений Л. Пастер сказав: «Однією рукою вивчай природу, а другою тримайся ризи Божої».

Якщо вчені шляхом вивчення матеріального світу пізнають премудрість Божу у видимому, то філософи намагаються пізнавати невидиме, тобто сутність всього, що існує, в тому числі і Божество. Але пізнати не змогли, бо, як сказав апостол Павло, «затьмарилося нерозумне їхнє серце».

Придушення істини неправдою (пор. Рим. 1, 18), або ухилення від істини, спостерігається не тільки серед філософів, вчених і всіх, для кого найвищим критерієм істинності є людські знання, але й серед християн. Здавалося б, християни, які сповідують віру в Христа Спасителя, Який є істина, і намагаються жити за Його заповідями, повинні зберігати непошкодженим Божественне Одкровення. Історія свідчить, що якраз у церковному середовищі відбувалася запекла боротьба між тими християнами, які зберігали богоодкровенну істину і тими, які, керуючись людським розумом, спотворювали її. Мова йде про юдеїв, гностиків, аріан, несторіан, монофізитів і монофілитів, іконоборців та інших єретиків.

Сповідники православної віри йшли на муки, ставали вигнанцями, потрапляли до в’язниць, — але не підкорялися ні імператорам, ні ієрархам-єретикам. Вони відстоювали Божественну істину і боролися проти її спотворення. Один із таких сповідників сказав, що, навіть якщо всі будуть сповідувати єресь, він залишиться один, але не зрадить Божественній істині. Для таких християн зрадити істину означало зрадити Самого Христа, Який є істиною. Вони трималися Спасителя, Який сказав:»… пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін. 8, 32).

Біблію, тобто Божественне Одкровення, визнають і користуються нею всі християни, але правильно розуміють її не всі. Багато християн увірувало в Бога і Христа Спасителя, але, за словами апостола Павла, «придушують істину неправдою» (Рим. 1, 18); і таким чином спотворюють Божественне Одкровення. Божественну правду вони затьмарюють гріховним людським розумом і людське видають за Божественне. Хто тлумачить Святого Духа, той, як людина, помиляється.

Деякі з християн, особливо протестантів, говорять, що вони тлумачать Слово Боже, тобто Біблію, з натхнення Духа Святого. Для того, щоб так говорити, треба насамперед мати в серці, як у храмі, Духа Святого. А для того, щоб Дух Святий жив у серці, треба мати чисте серце, тобто серце — звільнене від будь-яких пристрастей. Там, де в серці знайшла собі місце будь-яка гріховна пристрасть, не може перебувати Дух Святий, — бо серце не чисте; а Господь сказав, що чисті серцем побачать Бога (Мф. 5, 8). А якщо Дух Святий не перебуває в серці людини, то її особисте тлумачення слова Божого є людським, а значить — помилковим.

Для чого подвижники благочестя йшли в пустелі і монастирі? Не тільки для того, щоб не грішити ділом, а для того — щоб очистити своє серце від гріховних пристрастей. Вони в результаті тяжкої боротьби з собою і демонами досягали чистоти серця. У таких серцях перебував Дух Святий, бо вони були дійсно чистими. А ті християни, які говорять, що мають Ісуса у своєму серці (а серце не очистили від гріховних пристрастей), обманюють і самі себе, і інших.

За словами апостола Павла, стовпом і утвердженням істини є Церква (1 Тим. 3, 15). Чому Церква є утвердженням істини? Тому, що в ній перебуває Дух Святий. Він є утвердженням істини, а не людина. Людина обмежена, а Дух Святий — необмежений. Доказом перебування в Церкві Духа Святого є чудеса. Бо і Христос, коли юдеї не вірили, що Він — Син Божий, посилався на Свої чудеса як на доказ Свого Божества (див. Ін. 10, 38). Святителі Христові, які пояснили нам Священне Писання, були в той же час і чудотворцями, бо через них діяв Дух Святий.

Православна Церква відрізняється від інших християнських Церков тим, що зберігає непошкодженою Богоодкровенну істину. Інші християнські Церкви не зберегли непошкодженою християнську істину. Вони відступили від неї тією чи іншою мірою. Усі святі трималися православної віри, бо в них дійсно перебував Дух Святий, доказом чого є звершені ними чудеса.

Дорогі браття і сестри! Нам усім треба триматися правої віри, бо вона є вірою апостольською, вірою отцівською, вірою православною, яка утвердила вселенну. Для того, щоб увійти в Царство Боже, треба сповідувати ту істину, яку відкрив Христос — Син Божий, а не пошкоджену істину, прикриту неправдою. Права віра на словах недостатня для Царства Божого. Треба цю віру довести своєю любов’ю до Бога і ближніх. Апостол Яків говорить: «…покажи мені віру твою без діл твоїх, а я покажу тобі віру мою в ділах моїх» (Як. 2, 18). Будемо сповідувати у своєму житті Божественну істину і показувати її в ділах своїх.

Амінь.

| Зміст | Послання

Опубліковано: 07.04.2015.