«Наша Парафія»

Осуджуючи всілякі забобони, Руська Православна Церква ніколи не схвалювала релігійного фанатизму і сліпої віри. Вона завжди вважала, що християнська віра має бути щирою, чистою і розумною. До основ християнської віри належить воскресіння Христове. «А якщо і Христос не воскрес, — говорить апостол Павло, — то… марна і віра ваша!» (1 Кор. 15, 14). Воскресіння Христове як предмет нашої віри, а вона не повинна бути сліпою, має певне розумне обґрунтування. Ми віримо в таїну воскресіння, а таїна, при всій своїй незбагненності, може бути фактом. Наприклад, зачаття, народження, життя і смерть людини донині лишаються таємницею для науки. Але в той же час ці явища є неспростовними фактами. Для нас, християн, до таких таємниць і в той же час фактів належить воскресіння Христове.

Воскресіння Господа Ісуса Христа визнають не всі люди. Основною причиною заперечення і невіри у вос­кре­сіння Христа є його чудесність. Якщо воскресіння з мертвих Ісуса Христа є чудом, говорять його заперечувачі, то це означає, що воскресіння насправді не було, бо чудес у світі не існує, у всесвіті діють тільки закони при­ро­ди. Чудо суперечить законам природи, тому воно начебто­ не може бути реальним. На перший погляд, таке мірк­у­ван­ня може видатися правильним, проте якщо вникнути­ глибше в закони природи, то і їх слід визнати також Божим чудом.

Ми живемо в чудовому світі, в земній сфері безупинних чудес. Сам всесвіт за своєю закономірністю, ба­га­­тожиттєвістю і динамічністю є великим Божим чудом. Те, що називається природною закономірністю і причинністю, що звичайно протиставляється чуду і подається нам як таке, що ніби все пояснює і тому усуває саму можли­вість чуда, саме по собі природно непоясниме і лише надприродно осмислюване премудре чудо Боже. Всі останні відкриття науки: сутність матерії та енергії, їх взаємозв’язок, природа душі і її зв’язок з тілом, таїна жит­тя, таїна думки, таїна любові, сила міри й числа у все­світі, і особливо суть і влада духу, — все це людина може досліджувати, не маючи надії на вичерпне пізнання.

Багато чудес Всесвіту перестали бути для нас чудесами, бо ми звикли до них і розглядаємо їх як звичайні явища. Люди настільки звикли до чудес, які зазвичай називаються законами природи, що перестали вже вважати дивом появу космосу, виникнення життя, численні феноменальні явища в рослинному і тваринному світі з їх нерозгаданими таємницями.

Всього тільки сто років тому вважалося неймовірним плавати на кораблі без вітрила, подорожувати в кареті без коней, не було й гадки про телефон, телеграф, радіохвилі, телевізор тощо. Ще не так давно людям здавалося чимось казковим багато чого з того, що сьогодні для нас є очевидною дійсністю. Хто зміг би повірити­ в можливість здійснювати кругосвітні подорожі на підводному човні або ж літати на космічному кораблі на Місяць і назад, запускати в космос кораблі з людиною на борту, посилати ракети до планет Сонячної системи і мріяти про міжпланетне сполучення? Все це стало можливим тільки завдяки знанню точних законів, які керують Всесвітом. Ці закони були в дії від початку створення космосу, але раніше вони не були відкриті людьми і тому не застосовувалися. Те ж саме можна сказати і про надпри­родні дії Божі. Багато чого з того, що здається нам зараз неможливим, потім стане природним і закономірним.

Учені погоджуються, що багато які закони природи є нерозгаданою таємницею і величезним чудом. Чому ж люди одні таїни визнають, а таїну життя, котра в момент смерті відходить, але при воскресінні повертається, заперечують? Чи розумно взагалі будь-що заперечувати тільки на тій підставі, що воно не піддається нашому розумінню і поясненню? Не кожен, наприклад, здатний зрозуміти й пояснити, яким чином уживана нами їжа перетворюється на клітини різнорідних членів і органів нашого тіла; як одні й ті самі продукти харчування сприяють формуванню в організмі різних тканин: мозку, м’язів, волосся, кісток, шкіри. Хіба це не таїна? Хіба це не чудо? Якщо навколишня природа на наших очах регулярно і безперервно виконує свої таємничі функції, то це зовсім не означає, що природа вже вийшла з сфери чудес. Навпаки, Той Самий Бог, Який усе створив чудовим чином, продовжує творити чудеса, але вже не випадково, а регулярно, лишаючи за Собою право в будь-який час виявляти Свою творчу всемогутність.

Не підлягає ніякому сумніву той факт, що Бог, Який установив непорушні закони природи, має повне право і належну силу змінювати, перемагати і припиняти дію цих законів на Свій розсуд. Воскресіння Ісуса Христа, так само як і всі Його чудеса, не суперечить законам, а перевищує ці закони.

Було б нелогічно припустити, щоб Той, Хто є образом Бога невидимого, сяйвом слави, образом іпостасі Його, Той, Ким було «створено все, що на небесах і на землі, видиме і невидиме», Той, в Котрому «жила вся повнота Божества тілесного», добровільно помер за наші гріхи і не воскрес. Якщо Христос Син Божий, друга Особа Святої Тройці, створив космос, землю і саме життя, то чому Він не міг перемогти смерть, повернути Своєму тілу життя, воскреснувши з мертвих?

Серйозні люди знають, що християнство — це релі­гія, яка не боїться ніяких перевірок, досліджень і критики. З цієї причини сучасники Христа — апостоли — могли сміливо говорити всім людям: «Ми сповістили вам силу і пришестя Господа нашого Ісуса Христа, не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його величі» (2 Пет. 1, 16). «Бо це не в кутку відбувалося» (Діян. 26, 26). Тільки такий суворо перевірений і твердо встановлений факт воскресіння з мертвих Ісуса Христа і проповідь про Нього здатні були переконати мільйони й мільйони людей і у всі віки змінювати спосіб їх мислення, відроджуючи їх до нового життя.

З цієї причини ми, християни, на запитання: чи справді Христос воскрес? — відповідаємо ствердно, без найменших вагань. На пасхальне привітання: «Христос воскрес!» ми урочисто виголошуємо: «Воістину воскрес!»

Протягом багатовікової історії християнства всі основні догмати нашої віри піддавалися гострій критиці і витримали випробування. В їх числі було і воскресіння з мертвих Ісуса Христа. Всі аргументи, які заперечують воскресіння Христа, поділяються на кілька груп. Одні твердять, що ніякого Христа як історичної особистості ніколи не було, що Христос — тільки міф, продукт народної уяви. Інші визнають Христа історичною особистістю, але воскресіння Його з мертвих пояснюють Його удаваною смертю. Ті, хто так думає, говорять, що Христос був знятий з хреста в непритомному стані і, перебуваючи в прохолодній гробниці, прийшов до тями, відвалив камінь, вийшов з печери і явився своїм ученикам.

Найбільш дивним є те, що прихильники версії про «удавану» смерть Христа, самі того не помічаючи, створюють образ свого особистого чуда, вірити в яке значно важче, ніж у воскресіння Христа з мертвих. Чи можна говорити про явлення Того, Хто шість годин висів на хресті, помер і був похований? Відомий єврейський історик Йосиф Флавій пише, що «Христос помер привселюдно». Римський сотник, досвідчений і точний у виконанні смертних вироків, доповів Пилату, що Христос помер: «Пилат здивувався, що Він уже помер, і, покликавши сотника, спитав його, чи давно помер. І, довідавшись від сотника, віддав тіло Йосифові» (Мк. 15, 44-45).

Не підлягає ніякому сумніву, що Христос дійсно помер, перш ніж Його мертве тіло було зняте з хреста для поховання. За висновком лікарів, розіп’ятий Христос повинен був стекти кров’ю. Тіло, п’ять разів простромлене чотирма гвіздками і списом, не могло утримати в собі кров, яка витікала з цих ран, а без крові життя тіла неможливе. Лікарі пояснюють: якщо людина випадково проб’є ногу гвіздком, то вона протягом кількох днів не зможе стати на цю ногу. Постає питання, як міг Христос вийти з гробу з проколотими ногами і руками, зі смертельною раною в грудях, йти разом з Лукою і Клеопою до Еммауса, віддаленого від Єрусалима на відстані близько 15 кілометрів? Як могли ці дві людини не звернути увагу навіть на Його кульгавість? Як міг Він, будучи пораненим, являтися ученикам протягом 40 днів, притому в різних місцях країни?

Євангеліст Іоан свідчить, що «один з воїнів списом проколов Йому ребра, і відразу витекли кров і вода» (Ін. 19, 34). Ті самі лікарі вважають, що одного такого проколу ребер було б цілком достатньо, щоб умертвити людину, а «кров і вода», що витекли при цьому, свідчать, що смерть вже зробила свою жахливу справу, що кров розі­п’ятого встигла вже скипітися, що лімфатична сироватка відокремилася від червонокрівців. Усе це відбувається тільки тоді, коли людина дійсно вже померла.

Проти воскресіння Христа висловлюється й така думка, ніби мертве тіло Ісуса Христа було викрадене Його учениками. Ця вигадка бере початок від дня воскресіння Христа, коли первосвященики, зібравшись із старійшинами, «скликали раду, дали чимало грошей воїнам і сказали: говоріть, що ученики Його, прийшовши вночі, украли Його, коли ми спали» (Мф. 28, 12-13).

Припускати, що тіло Ісуса Христа було викрадене Його учениками, нерозумно. Всі вони були людьми виняткової чесності і моральності, і тому просто не були здатними на такі вчинки. До того ж ученики психологічно не були підготовлені до виконання якоїсь змови або плану викрадення. Вони самі були в смертельному страху перед можливістю переслідувань з боку юдейського синедріону і римської влади. З розп’яттям Ісуса Христа всі їхні надії на відновлення царства Ізраїльського на чолі з Месією були безнадійно поховані. «Ми ж сподівалися, — говорили Лука і Клеопа по дорозі до Еммауса, — що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль» (Лк. 24, 21). Вони мали надію, що Він спасе народ, а він не зміг «спасти Самого Себе». «Двері дому, де зібралися ученики Його, були замкнені з остраху перед юдеями» (Ін. 20, 19). Повернувшись від гробу, Марія «пішла і сповістила тих, які були з Ним, що плакали і ридали» (Мк. 16, 10). Ученики перебували у стані надзвичайного розчарування, засмучення, пригніченості й відчаю. Будь-який психолог може запевнити нас у тому, що в подібному стані духу викрадення не здійснюються.

Прихильники версії викрадення тіла Ісуса Христа припускають, що, викравши тіло Христа, ученики поховали Його в потаємному місці і, тут же змовившись, почали розголошувати скрізь, що Ісус Христос воскрес із мертвих. Припустімо, що чотири євангелісти чи 11 апос­толів, 120 учеників, свідків Його воскресення, або 500 братів, яким Христос явився після воскресіння, — всі вони до одного зустрілися і змовилися між собою розповсюджувати чутки про те, що Ісус Христос воскрес із мертвих. Запитаймо самі себе: чи змогла б така змова за наявності такої великої кількості учасників залишитися навіки невикритою? Якби така змова відбулася і залишилася невикритою, то її, знаючи людську вдачу, слід було б вважати також чудом, бо це так само надприродно, як і воскресіння Христове, тільки з іншого боку.

Існує думка, ніби тіло Ісуса Христа було викрадене­ Його ворогами. Згідно з цією версією, первосвященики і старійшини юдейські викрали тіло Христа ще до того, як біля гробниці була поставлена варта. Отже, варта, на думку прихильників цієї версії, охороняла порожній гріб. Прихильники подібного роду нісенітниці не врахували, що ідея охорони гробу виходила саме від юдейської духовної влади, а не від римлян. Якщо первосвященики і старійшини мали на увазі викрадення тіла, то навіщо знадобилося їм приставляти варту до порожнього гробу? Виникають ще інші запитання: чому відвалений від гробу важкий камінь був знайдений тільки на третій день після поховання? Як могла варта не помітити цього рані­ше? Чому первосвященикам потрібно було підкуповувати варту і давати воїнам гроші, звалюючи провину на учеників? Найголовніше: що, власне, досягалося таким викраденням? Викрасти розіп’ятого і сказати, що Він воскрес? Вороги не могли керуватися таким мотивом. Їх мета була не обожнювати Ісуса Христа, а, нав­паки, покласти край усякій думці про можливість провіщеного їм воскресіння. Саме з цією метою вони підкупили варту, бо, за їх словами: «той обманщик, коли ще був жи­вий, сказав: через три дні воскресну» (Мф. 27, 63). Крім того, якби вороги Христа вкрали Його тіло, то їм не були б страшні чутки про Його воскресіння, бо в будь-який час вони могли б показати народові тіло померлого Христа і тим самим раз і назавжди покласти край подібним чуткам. І той факт, що первосвященики цього не зробили, відхиляє версію про викрадення тіла Христа Його ворогами.

Існує також думка психологів ХІХ ст., ніби всі явлення Христа ученикам після Його воскресіння з мертвих пояснюються галюцинаціями учеників. Ці психологи застосували до учеників Христових правило, що коли людина твердо вірить в що-небудь або в кого-небудь і бажає бачити свій об’єкт віри, то вона його побачить; але те, що вона побачить, буде не реальністю, а тільки ілюзією, оманою зору, галюцинацією. Цей закон про галюцинації, на думку сучасних психологів, не може бути за­стосований до учеників Христа, бо вони зовсім не вірили у воскресіння Христа з мертвих і цього ніяк не чекали.

В такому ж стані невіри перебували і жони-мироносиці. Вони прийшли до гробу не для того, щоб привітати воскреслого Христа, а щоб востаннє помастити пахощами тіло їхнього розіп’ятого Учителя. В такому ж тривожному стані опинилися Фома і решта апостолів. Коли жони-мироносиці поверталися від гробу з радісною звісткою про воскресіння Ісуса Христа, ученикам «здалися їм слова їхні неправдивими, і вони не повірили їм» (Лк. 24, 11). Сама Марія Магдалина сприйняла воскреслого Христа за садівника. Вона стала в садку біля гробу і плакала. Чому? Тому, що перша думка, яка спала їй, коли вона побачила порожній гріб, була не про воскре­сіння Христа, а про зникнення Його тіла. «Забрали Госпо­да, і не знаю, де поклали Його», — сказала вона в сльозах. Думка, яка займала уми жон-мироносиць, котрі йшли до гробу, була: «Хто відвалить камінь?» Вони турбувалися­ не про те, як Христу вийти з печери, а як самим дістатися­ в печеру. З усього цього слід зробити висновок, що припущення про галюцинації учеників є непереконливими.

Не можна не згадати ще про одну групу людей, які заперечують тілесне воскресіння Христа з мертвих. Вони вчать, що Христос воскрес, але воскрес не тілесно, а духовно. На їх думу, Він завжди жив, живе і не перестане жити в пам’яті віруючих людей. Це вчення не має нічого спільного з християнством. У Новому Завіті слово «воскресіння» вживається 42 рази і в усіх 42 випадках означає тілесне воскресіння померлого. Вороги Христові, коли запечатували гріб і поставили до нього римську варту, думали про воскресіння тіла, а не про охорону душі чи духа. За вченням Ісуса Христа, душа людини сама по собі духовна і тому безсмертна. Вона не вмирає. А коли так, то і немає потреби у воскресінні.

Згідно з Божественним одкровенням, воскресіння Ісуса Христа було подією неминучою. Він був втіленим Сином Божим, і це потребувало Його воскресіння. Христос був не тільки історичною особою, але і Божественною. Багато хто схильний думати, що надприродна сила, якою володів Ісус Христос, і Його чудеса є явними доказами Його Божественності. І це дійсно правильно, однак тільки частково: тому що чудеса творили і Мойсей, і пророки, творили їх і апостоли, але все це зовсім не означає, що ці святі мужі були божественними. Тому головним доказом Божественності Ісуса Христа було Його воскресіння. Як написано: «Народився від сімені Давидового по плоті і відкрився Сином Божим у силі, духом святості, через воскресіння з мертвих» (Рим. 1, 3, 4).

Воскресіння Ісуса Христа було також свідченням Його безгріховності. Він був «святий, незлобивий, непорочний, відділений від грішників і піднесений вище небес» (Євр. 7, 26). Будучи зачатим від Святого Духа, Ісус Христос народився непорочним. Звідси і смерть, як наслідок гріха, не мала над Ним влади і не могла утримати Його у гробі. Таким чином, будучи безгрішним, Ісус Христос не міг померти за наші гріхи і не воскреснути.

Воскресіння Ісуса Христа вимагало також і Святе Письмо, яке «не може порушитись» (Ін. 10, 35). Старозавітні пророцтва про воскресіння Христове, поряд з численними прообразами і обітницями, які містяться в Біблії, свідчать, що Ісусу Христу «належало» не тільки постраждати, а й воскреснути. За дві тисячі років до Різдва Христового Авраам у думці поховав приреченого на смерть єдиного свого сина Ісаака і одержав його від Бога, ніби воскреслим, біля гори Моріа, що служила прообразом Голгофи. Авраам зв’язав Ісаака, поклав його на жертовник, неначе на хрест, і заніс над ним ніж, «бо він думав, що Бог має силу і з мертвих воскресити, тому і одержав його як передвістя» (Євр. 11, 19).

У Біблії міститься багато подібних «передвість», прообразів і пророцтв про смерть і воскресіння Ісуса Христа. В Євангелії з цього приводу сказано так: «Тоді Він сказав їм: о нерозумні і мляві серцем, щоб вірувати в усе, про що говорили пророки! Чи не так же належало постраждати Христу і увійти в славу Свою? І, почавши від Мойсея і від усіх пророків, пояснював їм сказане про Нього у всьому Писанні» (Лк. 24, 25-27). Це те, що сказав воскреслий Ісус Христос Луці й Клеопі на шляху до Еммауса. В той же день Господь знову сказав: «Ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, що належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах». Тоді розкрив їм розум до розуміння Писання. І сказав їм: так написано і так належало постраждати Христу і воскреснути з мертвих на третій день» (Лк. 24, 44-46).

Ісус Христос неодноразово передвіщав не лише Свою смерть, але і Своє воскресіння з мертвих. Згадаймо той випадок, коли Він вигнав торговців з храму. Тоді юдеї запитали Його: «Яке знамення покажеш нам, що маєш владу так чинити? Ісус сказав їм у відповідь: зруйнуйте храм цей, і Я за три дні поставлю його. На це сказали юдеї: сорок шість років будувався храм цей, а Ти за три дні поставиш Його? Він же говорив про храм тіла Свого. Коли ж Він воскрес з мертвих, то згадали ученики Його, що Він казав їм це, і повірили Писанню і слову, яке сказав Ісус (Ін. 2, 18-22).

Юдеї неправильно тлумачили ці слова Спасителя, зрозумівши їх буквально. І, як не дивно, хоч юдеї не зрозуміли слова Ісуса Христа, а ученики забули їх, вороги Христові про них згадали не тільки на засіданні синедріону, а й на Голгофі. Вдруге Господь провістив про Своє воскресіння, коли «деякі з книжників і фарисеїв сказали: Учителю, хочемо від Тебе знамення бачити. Він же сказав їм у відповідь: рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому, крім знамення Іони пророка. Бо як був Іона в утробі кита три дні і три ночі, так буде Син Людський в серці землі три дні і три ночі» (Мф. 12, 38-40). Після того, коли Петро назвав Ісуса Христа Сином Божим, сказавши: «Ти — Син Бога Живого» (Мф. 16, 16), «Ісус почав відкривати Своїм ученикам, що Йому належить іти до Єрусалима, і багато постраждати від старійшин і первосвящеників і книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути» (Мф. 16, 21). Ісус Христос неодноразово повторював це пророцтво Своїм ученикам, і кожного разу, дізнавшись про це, «вони сумували». Чому? Тому, що вони більше вірили у можливість Його смерті, ніж у воскресіння. Якщо ученики не вірили у воскресіння свого Учителя і навіть не згадували Його пророцтво про воскресіння, то вороги Христа згадали про нього після Його смерті. «Той обманщик, — сказали вони Пилату, — коли ще був живий, сказав: через три дні воскресну» (Мф. 27, 63). Але який обманщик був би здатний привселюдно померти і на третій день вийти з могили, залишивши гріб порожнім? Усі провіщення Христа підтверджені не словами, а дійсним фактом Його урочистого воскресіння. Отже, ми дослідили Писання, встановили факти і переконалися в тому, що воскресіння Христа з мертвих було подією необхідною, обов’язковою і неминучою. «Належало статися тому, що у Писанні провістив Дух Святий» (Діян. 1, 16) устами пророків і Самого Христа.

Інший, не менш важливий факт, на який слід звер­ну­ти увагу, полягає в тому, що воскресіння Христа з мерт­вих сталося, як написано в книзі Діянь святих апостолів, «з багатьма вірними доказами» (Діян. 1, 3). Що ж це за докази?

Чудо тілесного воскресіння Христа підтверджується не тільки зникненням тіла і відкритим гробом, але й тими предметами, які воскреслий Господь лишив у гробі. Вони були виявлені прибулими до гробу апостолами Петром та Іоаном. «Вони бігли обидва разом; але інший ученик біг швидше за Петра і прийшов до гробу перший. І, нахилившись, побачив, що лежать пелени; але не ввійшов. Слідом за ним прийшов Симон Петро, і ввійшов у гріб, і побачив одні лиш пелени, що лежали, а хустина, яка була на голові Його, лежала згорнена не з пеленами, а осторонь, на іншому місці. Тоді ввійшов і інший ученик, що раніше прийшов до гробу, і побачив, і увірував» (Ін. 20, 4-8). Ученики, які увійшли в гріб, не знайшовши в ньому тіла Христового, не одразу увірували в Його воскресіння. Але вони не могли не помітити там явного і небувалого чуда. Що ж, власне, так вразило учеників? Що примусило їх увірувати?

Ученики були добре знайомі з тим, як готували покійників до поховання. Зазвичай тіло обгортали чистою плащаницею, а голову — хустиною. В такому вигляді покійників клали в печеру. Але тут перед поглядом учеників постало дивовижне видовище. Тіло воскреслого Спасителя чудесним чином вийшло з пелен, нітрохи не порушивши того положення, яке вони займали. Пелени, як і раніше, лежали згорнутими, але порожніми, подібно до шовковичного кокона, з якого вилетів білосніжний метелик. Ця, на перший погляд, ніби незначна деталь відкрила духовні очі учеників.

Вони зрозуміли, що важкий камінь був відвалений ангелом від дверей гробу не для того, щоб Всемогутній Син Божий міг вийти з гробу; Він у цій послузі ангела не мав потреби. Це сталося для того, щоб ученики, які прийшли до гробу, могли увійти і переконатися в тому, що «Його нема тут — Він воскрес, як сказав. Підіть, погляньте на місце, де лежав Господь» (Мф. 28, 5-6). Вони пішли, подивилися, побачили і увірували. Залишені після воскресіння «хустина і пелени, що лежали», відразу і назавжди відхилили початкову думку про те, що «взяли Господа з гробу, і не знаємо, де поклали Його» (Ін. 20, 2). Якби тіло Христа було кимось винесене, то воно, безумовно, було б винесене разом з хустиною і пеленами. Але якби пелени і хустина були кимось зняті, то тоді треба було б вирішувати цілком логічне питання: хто з людей був би здатний вчинити у гробниці небувале: скласти вночі пелени і хустину в такому ідеальному порядку і покласти їх на відповідне їм місце?

Цікаво відзначити, що в даному випадку «пелени» вдруге служать знаменням Божим. Явлення Сина Божого у світ було пов’язане з пеленами як ознакою, якою мали керуватися пастухи. Ангели сказали вифлеємським пастухам: «Ось вам знамення: ви знайдете сповите Немовля, тобто, яке лежатиме у яслах» (Лк. 2, 12). Відхід Спасителя з цього світу також ознаменувався пеленами, але цього разу залишеними у гробі. У першому випадку: «Ви знайдете Його у пеленах». Тобто Він тут! У другому випадку: «Чого шукаєте Живого між мертвими? Його немає тут! Він воскрес! Ось вам знамення: хустина і пелени, що лежать».

Воскресіння Христа з мертвих підтверджується також Його багаторазовими явленнями. Святий Лука пи­ше, що Христос «після страждань Своїх являв Себе живим з багатьма вірними доказами, протягом сорока днів являючись їм і говорячи про Царство Боже» (Діян. 1, 3).

Ученики, які бачили чудеса Ісуса Христа, не уявляли собі, що Христос може померти від рук Його ворогів, поки на власні очі не переконались у Його смерті і погребінні. Але ще менше ученики вірили в те, що Він воскресне з мертвих, поки самі особисто і не один раз зустрілися з воскреслим Господом.

Протягом сорока днів ученики переконувалися в тому, що тіло Спасителя, яке було поховане Йосифом Аримафейським і Никодимом, не випарувалося, не викрадене, не безслідно зникло, але Божественним діянням прийняло в себе життя і знову ожило з незбагненними для учеників проявами, які не завжди були підкорені природним законам.

Воскреслий Христос міг вільно входити через зачинені двері і миттю переноситися з одного місця на інше, притому на велику відстань. Воскреслий Христос пропонував ученикам переконатися в тому, що Він не перетворився на якогось привида. Він сказав: «Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене» (Лк. 24, 39). Він говорив Фомі: «Подай руку твою і вклади в ребра Мої» (Ін. 20, 27). Ученики впізнавали Його, коли Він, пройшовши крізь зачинені двері і ставши між ними, сказав їм: «Мир вам!» Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої. Вони впізнавали Христа і за рубцями ран, і за Його винятковими душевними якостями. Вони бачили Його таким самим ніжним, жалісливим, люблячим, Божественним, яким Він був до Свого розп’яття.

«Про що ви сперечаєтесь між собою, ідучи, і чим ви засмучені?» (Лк. 24, 17) — лагідно запитує Він розчарованого Клеопу і його пригніченого супутника Луку. «Чому ніяковієте і для чого такі думки входять у ваші серця?» — запитує Він інших учеників і тут же поспішає звільнити їх від збентеження. «Діти! Чи є у вас яка їжа?» — з ніжністю матері запитує Він пригнічених невдачею учеників, які трудилися всю ніч і нічого не спіймали. Ісус Христос пропонує їм ще раз закинути невід з правого боку і для підбадьорювання посилає їм чудесний улов риби. А коли вони припливли до берега, Ісус Христос говорить: «Ідіть обідайте». Ісус підходить, бере хліб і дає їм, також і рибу» (Ін. 21, 12). Нагодувавши учеників, Він звертається до Петра, який нещодавно зрікся Його, і замість докору чи осуду говорить йому: «Симоне Іонин! Чи любиш ти Мене?» Хто інший, крім Нього, був би здатний на прояв таких почуттів?

Написано, що воскреслий Христос являвся ученикам протягом сорока днів (Див.: Діян. 1, 3). Але як часто Він являвся їм? Чи були ці явлення щоденними? Скільки всього було явлень? На ці питання у Святому Письмі немає відповіді. Апостоли згадують тільки про деякі явлення воскреслого Христа. За підрахунками богословів, у новозавітних книгах налічується шістнадцять таких явлень: одинадцять — у Євангеліях, чотири — у Діяннях святих Апостолів, одне — в Апокаліпсисі.

Для чого були потрібні ці явлення воскреслого Христа і що досягалося ними? Вони знадобилися для того, щоб апостоли перeконалися у воскресінні Ісуса Христа. Інакше яким чином і звідки дізналися б ученики про воскресіння Христове та які інші докази переконали б зневі­рених учеників у достовірності цієї найважливішої в історії спасіння події? Ученики повинні були виконати величезне завдання, якого ніхто з великих світу цього нікому і ніколи не давав. «Ідіть по всьому світу, — повелів Господь, — і проповідуйте Євангеліє всьому творінню… йдіть, навчайте всі народи… проповідуйте покаяння і прощення гріхів у всіх народів… у всіх місцях… навіть до краю землі». Виступаючи на таке відповідальне служіння, ученики повинні були самі переконатися в Його воскресінні з мертвих, а вже потім свідчити про Нього іншим. Інакше хто з учеників міг би набратися сміливості і сказати мешканцям Єрусалима: «Бог отців наших воскресив Ісуса, Якого ви вбили, повісивши на дереві… Свідки Йому в цьому ми і Дух Святий» (Діян. 5, 30-32).

«Його Бог воскресив на третій день і дав Йому являтися не всьому народові, а свідкам, Богом наперед обраним, нам, які їли й пили з Ним після воскресіння Його з мертвих» (Діян. 10, 40-41).

Ісус Христос не міг послати Своїх свідків з порож­німи й холодними серцями; Він не міг очікувати від них, що вони будуть проповідувати про потойбічний світ, якщо Він не відхилить їм спочатку завісу, яка відмежовує видимий світ від світу невидимого. Спаситель не міг послати учеників на всесвітню проповідь, не зробивши їх спочатку свідками Своєї перемоги над смертю, не давши їм повної перемоги над їхніми особистими невірою і сумнівом. Проповідуючи воскресіння Христа, апостоли свідчили про торжество життя над смертю, добра над злом, світла над темрявою, вічного благодатного спасіння над неминучою вічною загибеллю. Протягом сорока днів воскреслий Христос доводив Своїм ученикам, що Він завжди з ними, незалежно від того, видимий Він для їхнього тілесного ока чи невидимий. Беручи до уваги цей урок, ми можемо зрозуміти, яке глибоке значення для учеників мали останні прощальні слова Христа: «Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28, 20). Христос пішов від нас у невидимий світ, але пішов для того, щоб стати ще ближчим для кожної віруючої в Нього душі, для всіх тих, які, не бачивши Його, люблять і в Якого вірують, хоч донині не бачили, радіють радістю невимовною і преславною (Див.: 1 Пет. 1, 8).

Достовірність тілесного воскресіння Христа під­тверджується також тією дивовижною переміною, тим рап­товим переходом від невіри до віри, яка відбулася в сер­цях і в житті апостолів. Минуло три дні після похован­ня Учителя. Приголомшені сумними подіями останнього тижня, залякані, безправні і беззахисні ученики були вбиті безутішним горем. В їхній пам’яті спливають Тайна вече­ря, Гефсиманія, зрада Іуди, хитрощі перво­священиків, безпринципність Ірода, лукавство Пилата, озвірілість натовпу, жорстокість воїнів, злорадність ворогів і без­по­рад­ність Його послідовників. Ученики не могли зрозу­міти, як Він, Христос, Який володів надприродною силою, міг допустити, щоб Його взяли під варту, били, піддавали­ тяжким стражданням, винесли смертний вирок, вивели на Голгофу і розіп’яли! Чому Він не захистив Себе? Їхня віра зазнала тяжкого удару. Вони глибоко відчували і переживали крах надії на відновлення царства Ізраїльського. Ось той духовний стан, в якому перебували ученики.­

Що іще інше, крім воскресіння Христа, здатне було запалити в їхніх серцях полум’я віри? Хто міг учинити у їхньому житті таку разючу переміну, крім воскреслого Христа, Який особисто зустрів убитих горем учеників? Воскресіння Христове не було в даному випадку висновком розуму або предметом догмату віри. Кожен з апосто­лів, побачивши Христа живим, мав визнати цей незбаг­нен­ний факт усупереч своєму розуму, своїй невірі. Три Марії зустрілися з воскреслим Христом, і серця їхні назавжди сповнилися небесної радості. Зневірений Клеопа­ і його сумний­ супутник Лука зустрілися і впізнали Його в переломленні хліба і ніколи вже не уболівали за розіп’ятим Спасителем. Петро, який відрікся, юний Іоан, невір­ний Фома та багато йому подібних, зустрівшись з воскреслим­ Господом, уже не мали потреби в тому, щоб відчувати на дотик Його тіло або вкладати свої пальці в Його рани. Близькість живого Христа усувала будь-яку потребу в доказах. У пориві захоплення Фома, який до цього не вірив, привселюдно вигукує: «Господь мій і Бог мій!» (Ін. 20, 28).

Воскресіння Христа підтверджується простотою і глибокою щирістю апостольських оповідей про цю подію. Описуючи воскресіння Христове, євангелісти не прагнуть вселити віру в серця читачів. Вони просто діляться з читачами тією разючою історією, що сталася у них на очах, і тією чудовою переміною в їхньому мисленні й почуттях, що настала з того моменту, коли вони побачили Христа воскреслим і особисто переконалися, що Він живий. Усі чотири євангелісти з соромом сповідуються у своєму нерозумінні, в невірі та в проявлених людських слабкостях. Євангеліст Матфей описує випадок, що мав місце у Галилеї, коли деякі з учеників, побачивши воскреслого Христа, не вклонилися Йому, а на якусь мить засумнівалися (Див.: Мф. 28, 17). Святий Марк говорить про жон-мироносиць, які зустріли ангела біля гробу, і він наказав їм іти сказати ученикам Христа і Петрові, але вони «побігли від гробу. Охопив їх трепет і жах. І нікому нічого не сказали, бо боялися» (Мк. 16, 8). Святий Лука оповідає про двох учеників, одним з яких був він, які вирі­шили покинути апостолів, що переховувалися в Єрусалимі, і піти до Еммауса. Святий Іоан розповідає про помилки Марії, яка сприйняла Христа за садівника і плакала замість того, щоб радіти. Він говорить про невіру Фоми, про повернення Петра та інших учеників до свого попереднього ремесла і про те, як вони, зустрівшись з воскреслим Спасителем, назавжди духовно прозріли. Така світла правдивість, висока чесність євангелістів не лишає місця для сумнівів або для недовіри що їхніх щирих свідчень. У їхніх описах ми не знаходимо ні припущень, ні вагань, ні здогадок. Вони описують воскресіння Христа незалежно і самостійно, наводячи кожен свої подробиці події, яка сталася. Вони говорять про воскресіння Христа з такою щиросердістю, що люди охоче їм вірять.

Апостоли описують осіб, місця і події, які були відомі їхнім сучасникам. Якби записи євангелістів не відповідали дійсності, історія лишила б нам безліч виправлень і спростувань. Проте ми спостерігаємо протилежне явище. Слухаючи проповідь апостола Петра в день П’ятдесятниці в Єрусалимі, люди розчулювалися серцем, охоче сприймали його слова і хрестилися. Їх було б близько трьох тисяч. Таку переміну слід розглядати як дію Святого Духа. Апостол Петро, який нагадав про голгофську смерть Христа і проголосив радісну звістку про Його воскресіння, зробив це не в Римі, Афінах чи в Олександрії, а в тому саме місті, де Христос був засуджений, зганьбле­ний і розіп’ятий. Він звертався безпосередньо до тих лю­дей, які були винні в цьому злочині. «Його (Ісуса), — сказав апостол Петро, — визначеного радою і передба­­чен­ням Божим виданого, ви взяли і, пригвоздивши руками беззаконних, убили; але Бог воскресив Його, розірвавши пута смерті: тому що їй неможливо було втримати Його… Отже, твердо знай, весь дім Ізраїлів, що Бог учинив Гос­по­дом і Христом Цього Ісуса, Якого ви розп’яли» (Діян. 2, 23-24, 36). Чи можливо припустити, щоб подібні проповіді виголошувалися людьми, які не бачили Його живим після воскресіння з мертвих? Досто­вірність своїх свідчень апостоли скріпили власною мученицькою смер­тю.­

Мученицька смерть свідків воскресіння Христа, учеників і апостолів, підтверджує його дійсність. Церковна історія говорить нам про те, що з дванадцяти апостолів тільки один Іоан Богослов дожив до глибокої старості і помер природною смертю. Решта апостолів роз­платилися за своє свідчення про воскресіння Христа власним життям. Ніхто не примушував апостолів помирати за свідчення про воскреслого Христа. Будь-хто з них міг зректися Христа і залишитися живим. Мучеництво було результатом їхнього добровільного вибору: відмовитися від воскреслого Христа або ж залишитися вірним Йому свідком. Ніхто з людей не вмирає з радістю в серці за явну неправду. Якби звістка про воскресіння Ісуса Христа була вигадкою апостолів, вони не вмирали б за свою вигадку. Якби апостоли не бачили воскреслого Христа і вирішували б проповідувати про це, то чого цим досягали? Світового панування? Багатства? Земної слави? Звичайно, ні! Якщо Христос не воскрес і не залишив гробницю Йосифа Аримафейського, тоді апостоли поплатилися життям даремно; тоді ті, хто вірить у воскресіння Христа з мертвих, заслуговують всілякого осудження, бо вони, за апостолом Павлом, найнещасніші люди (Див.: 1 Кор. 15, 14-19). Але ніхто з апостолів не боявся людського осуду. Тому апостол Павло у посланні до римських християн писав: «Хто буде звинувачувати обраних Божих? Бог виправдовує їх. Хто осуджує? Хрис­тос Ісус помер, але й воскрес: Він і праворуч Бога, Він і піклується за нас. Хто відлучить нас від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч?.. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому (Рим. 8, 33-39).

Воскресіння Христа підтверджується словами, що були сказані воскреслим Спасителем. Якщо Христос помер і ніколи не воскресав, не являвся протягом сорока днів і не говорив з апостолами про Царство Боже, тоді хто вклав у Його вуста такі істини і повеління, як, наприклад: «Так написано, і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб проповідувалося в ім’я Його покаяння і відпущення гріхів між усіма народами, починаючи від Єрусалима… ви ж лишайтесь у місті Єрусалимі, доки не сповнитеся силою з неба» (Лк. 24, 46-49). Або: «Дана Мені всяка влада на небі і на землі. Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; І ось Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28, 18-20). У наведених словах виражені апогей (вищий ступінь) вчення Христового і апофеоз (завершення) Його земної місії. Постає питання: хто, окрім Христа, був здатний вимовити подібні слова? Було б украй нерозумним стверджувати, що ці слова були виголошені простою смертною людиною. Той, хто був би здатний на це, довів би, що він такий самий Божественний, як і Христос. Припустимість подібної здогадки виключається усіма наведеними доказами воскресіння Христа, доказами не тільки «багатьма», але, як написано, «багатьма вірними доказами» (Діян. 1, 3).

Бог не вимагає від нас сліпої віри. Він пропонує кож­ній людині перевірити той чи інший факт і особисто переконатися у його реальності. Бог говорить через анге­ла:­­ «Підіть, погляньте на місце, де лежав Господь!» (Мф. 28, 6). Подивіться і переконайтеся в тому, що порожній гріб. Подивіться і разом з усіма спасенними зрадійте тому, що смерть Христа не була даремною. Подивіться і віддайте Богові славу за тріумфальну перемогу Христа над гріхом і смертю. Подивіться і переконайтеся в тому, що «Його нема тут — Він воскрес, як сказав» (Мф. 28, 6).

Ф І Л А Р Е Т,
митрополит Київський і Галицький,
Патріарший Екзарх усієї України
1989 р.

Опубліковано: 17.11.2014.