«Наша Парафія»

З портрета дивляться розумні очі пастиря — Екзарха України, упродовж більш як тридцяти літ митрополита Київського, а потім Патріарха, достойного наступника Київських митрополитів. Зберегти Київську Митрополію від безбожників у кінці 60-х років було не просто. Над більшістю храмів нависла грізна рука уповноважених, які тільки і чекали команди написати слово «закрыть». Старий Екзарх Іоасаф був не в силі сказати «ні». Це слово прозвучало із уст 37-літнього архиєпископа Філарета, українця за походженням, якого в 1966 році, 14 травня, в день священномучени­ка Макарія, митрополита Київського, Священний Синод Російської Православної Церкви призначив Ек­зар­хом України, архиєпископом Київським і Галицьким.

* * *

Коли над українським народом починали проводити більшовицькі експерименти колективізації, індустріалізації, а енкаведистами було накинуто зашморг на Українську Автокефальну Православну Церкву і тисячі храмів і святинь роз­грабували і закрили, — в укра­їнському селі Благодатне на Донбасі, в родині Антона і Меланії Денисенків, народився перший син, якого назвали Михайлом. Дитячі роки перервала страшна війна, з перших днів якої батько пішов на фронт і поклав свою голову в тяжких боях під Запоріж­жям. Відповіді на свої запитання — невже батько поки­нув назавжди?.. якщо є Царство Боже, отже, він живий?! — Михайло знайшов, постійно відвідуючи храм. Він твердо вирішив стати священнослужителем. Навіть виключення за це зі школи не перекреслило мрію.

У 1946 році Михайло Денисенко вступив до 3 класу Одеської Духовної Семінарії. Післявоєнний час був тяжким: голод, розруха. В селі залишилася мати з ще трьома синами. Всім чим міг Михайло допомагав їм і настирливо продовжував навчатися. 1948 року випускника Одеської Духовної Семінарії, як одного з най­кращих, зарахували студентом Московської Духовної Академії.

До священства є дві дороги. Протоптати першу юнакові було б легко — одружився і став священиком. Однак Михайло, студент Академії, що знаходилася в Троїце-Сергієвій лаврі, обрав чернечий подвиг священнослужіння. Будучи студентом ІІ курсу Академії, 1 січня 1950 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарета (на честь Філарета Милостивого, пам’ять святого 14 грудня) і одержав свій перший послух у Троїце-Сергієвій лаврі. Сюди часто приїжджав Патріарх Олексій І звершувати богослужіння. І ось через 15 днів чернець Філарет був висвячений Святійшим Патріархом Олексієм на ієродиякона. Два роки продовжував служити, навчатися і нести монастирській послух. Ієродиякон Філарет мав дуже скромну келію, ревно виконував монастирські правила, ретельно ставився до богослужінь.

1952 року, в день Святої Тройці, ієродиякон Філарет був висвячений у сан ієромонаха. Цього ж року він закінчив Духовну Академію з ступенем кандидата богослов’я, захистивши дисертацію: «Вчен­ня про відкуплення святих отців ІХ століт­тя — Афанасія Великого і Григорія Богослова». Молодого кандидата богослов’я призначають викладачем Духовної Академії, а 1953 року Вчена рада Академії надала отцю Філарету звання доцента і призначила на посаду старшого помічника інспектора Академії та Семінарії. Життя духовної школи з суворою дисципліною і порядками ієромонаху Філарету доводилося поєднувати з обов’язками благочинного Троїце-Сергієвої лаври.

Працю на ниві церковної освіти ієромонах Філарет продовжив на посаді інспектора Саратовської Духовної Семінарії. В серпні 1956 року він був підвищений до сану ігумена, а через рік переведений на поса­ду інспектора Київської Духовної Семінарії. Звичайно, київська духовна школа мала багато проблем, перш за все з приміщенням, але сподіватися на якесь покращення було неможливо. І ректор, і інспектор, як і належить, проживали у Семінарії, яка розташовува­лась в стилобаті Андріївської церкви, що діяла. Там знаходилася найбільша святи­ня нашої Церкви — мощі святої великому­чениці Варвари, перенесені сюди із зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Перед ними, щовівторка, неодноразово очолював акафіст ігумен Філарет. У Семінарії викладалося багато богословських предметів. Ігумен Філарет читав курси церковної історії і догматичного богослов’я. 12 липня 1958 року ігумена Філарета підвищили до сану архимандрита і призначили ректором Київської Духовної Семінарії.

На початку 60-х років на Церкву знову почалися гоніння, накотилася хвиля закриття храмів, монастирів і духовних навчальних закладів. Для того, щоб остаточно вивести духовенство з рівноваги, його обклали непомірними податками.

У цій тяжкій ситуації не могла втриматися і Київська Духовна Семінарія. 1960 року безбожницька влада ухвалює рішення про її ліквідацію. Ректора Семінарії, архимандрита Філарета, митрополит Іоан (Соколов) призначає керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору.

З травня 1961 року по січень 1962 року архимандрит Філарет був настоятелем Олександро-Невського храму-подвір’я в Олександрії (Єгипет).

У лютому 1962 року архимандрита Філарета висвятили на єпископа і постановою Священного Синоду Російської Православної Церкви призначили єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії. Новохіротонісованому єпископу виповнилося тоді 33 роки. В ці тяжкі роки гонінь потрібне було чиєсь мудре керівництво, щоб Церква продовжувала жити. В Ро­сій­ській Церкві з’являється тоді досить видний ієрарх — митрополит Ленін­градський і Новгородський Никодим (Ротов). Завдяки його подвижницькій і разом з тим мудрій та обережній праці Церква в СРСР була збережена. Він ішов на компроміси, втрачав іноді найдорожче, щоб не позбутися головного. Молодому, але вже досвідченому єпископу-вікарію Філарету доручають керування й Ризькою єпархією. А вже 16 чер­вня того ж таки 1962 року владику Філарета призначають вікарієм Середньо-Європейського Екзарха з тимчасовим керів­ництвом Екзархатом, а в жовтні — єпископом Віденським і Австрійським. Паства у столиці Австрії не була численною, складалася переважно з представників старої і нової еміграції.

Перш за все єпископ Філарет взявся за відновлен­ня храму, який вже давно по­требував ремонту. Його оновлення було великою радістю для право­славної пастви, яка дуже полюбила свого архипастиря і шаноб­ливо до нього ставилася. Владика Філарет згадує проведені в Австрії дні як найкращі і найспокійніші. У Відні було багато часу для справжнього архипастирства, без турбот про повсякденні єпархіальні справи, які доводилося вирішувати на Батьківщині з великою потугою і під повсякденним контролем комуністичної влади.

З великим жалем віденська православна громада прощалася зі своїм архипастирем. Рішенням Священного Синоду преосвященний Філарет був призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії і ректором Московської Духовної Академії. Після кількох років перерви владика Філарет знову повернувся до педагогічної роботи. Головним у ді­яльності преосвященного Філарета, як ректора, було відновлення функ­ціонування МДА на високому рівні. Його стараннями до викладацької роботи повернули висококваліфікованих богословів, звільнених на вимогу органів влади. У владики Філарета в робочому кабінеті до цього часу стоїть орел, як символ мудрої архиєрейської влади, який подарували йому студенти Московської Духовної Академії. Але не такого ректора хотіла бачити радянська влада, яка стежила за усіма процесами в Церкві. Владику Філарета чекало нове призначення. Цього разу до древнього Києва, який, попри часи великих гонінь на Церкву, все ж таки залишився символом невмирущості Православ’я, Золотоверхим храмом духовності.

Опубліковано: 14.10.2014.