Перед вибором
Вибір
Зима. Снігу намело — не пройти. Увечері після першого заняття в недільній школі група дітей з батьками поверталася додому. Попереду через замети пробиралися дідусь і внучка. Дівчинка була зовсім маленькою, ледь досягала її голівка дідусевого коліна. Він намагався йти по освітленій доріжці, а вона весь час тягнула його в темноту. Навіть зробила зауваження:
— Вічно ти мене не слухаєш!
Учитель, який ішов за ними, запитав:
— А хто кого повинен слухати — дідусь внучку чи навпаки? Дівчинці ця думка здалася несподіваною, і вона нічого не відповіла. Педагог сказав:
— Ми тільки-но говорили, що всі людські біди почалися через непослух.
Адам не послухався Бога Отця. Вчинив, як самому захотілося…
І тут дівчинка висловилася:
— Так то Адам. Це нас не стосується.
— Як це не стосується? Зараз ти не слухаєшся дідуся… Добре, поговоримо іншим разом.
Але дівчинка більше не прийшла. Чому? Злякалася, що в школі спробують відучити її керувати і все робити по-своєму? Будуть вчити якихось Божих заповідей?
Малятко вибрало свій шлях. Куди він приведе?
Хочеш бути королем?
Біля вітрини канючить малюк:
— Купи це! Купи це…
Мама послухає-послухає, а потім не втримається і купить. Принесуть нову іграшку додому, дитина пограється трохи і закине її в куток. А там уже ціла гора «купи-купи» валяється.
Іде вулицею бабуся з Олесею. Побачить дівчинка що-небудь цікаве, попросить купити, а бабуся спокійно пояснить:
— Зараз у нас грошей немає. Тільки на молоко.
Олеся-розумниця подумає і скаже:
— Ну добре, потім.
Згодом про своє бажання вона забуде, а про те, що грошей мало, пам’ятає. І, якщо їй захочеться чого-небудь, сама собі каже:
— Потім, потім…
Зовсім крихітка, а своїми бажаннями керує.
Одного разу король Фрідріх, втомившись від важливих справ, вийшов на прогулянку. На темній алеї він зіткнувся зі сліпим.
— Хто ти? — запитав Фрідріх.
— Я — король! — відповів сліпий.
— Король? — здивувався монарх.
— І ким же ти управляєш?
— Собою! — сказав сліпий і пішов далі.
Фрідріх замислився.
Можливо, дійсно легше керувати цілою державою, аніж собою, своїми бажаннями.
А от Олесі це зовсім неважко. Побачить у вітрині гарну іграшку чи шоколадку — і махне рукою:
— Потім, потім…
Хіба вона не королева?
Кнопка
Одному пацюкові вчені створили, як то кажуть, повний комфорт: дали досхочу їжі й води, м’яку травичку для постелі. Живи та радій. Однак перед цим до мозку пацюка вони приєднали електроди, які закінчувалися двома кнопками.
Коли пацюк опам’ятався і помітив блискучі кнопки, він із цікавості доторкнувся до однієї з них — і відчув небувале задоволення. А що, коли доторкнутися до іншої? Що сховано в ній?
Він, допитливий, недовго думаючи, ризикнув натиснути. Що тут було!
Його вдарив струм такої сили, що він ледве залишився живим.
Довгий час пацюк боявся наблизитися до загадкового приладу. Але нарешті пам’ять про пережите блаженство витіснило почуття страху. Він пам’ятав, що саме за першою кнопкою криються солодкі миті, і натиснув її. О, невимовна насолода!..
Проходили години, а пацюк усе натискав «кнопку насолоди» і ніяк не міг зупинитися. Він так і загинув від голоду і спраги, хоч їжа і вода були поруч…
Чи не так чинять деякі люди? Кожний день займаються гонитвою за насолодами, марнують життя на випивку, наркотики, телевізор.
Озирнися навколо. Подивися, який прекрасний цей світ. Невже кнопка краща?
Ігровий автомат
Побачив один хлопчик ігровий автомат, який виблискував фарбами та манив до себе:
— Ну, підійди, торкнися, пограй зі мною…
А в душі хлопчика хтось шепнув:
— Не звертай уваги. Це його тато називав одноруким бандитом!
Автомат, виблискуючи вогниками, твердив своє:
— Чого задумався? Це ж море задоволень! Купу грошей отримаєш.
— Чому б не зіграти? — подумав хлопець. — Я тільки спробую. У мене і гроші є — мама на булочку дала.
— Ну, давай! — нашіптує автомат.
Кинув хлопчик монетку і вмить програв. Постукав по апарату — раптом гроші назад вискочать. Де там: автомат міцно їх ухопив, не віддає. Відігратися захотілося, та в кишенях пусто. Як завтрашнього дня дочекатися?
Лише ранок наступив, попросив у мами на булочку — і знову в ігровий зал. Знову продув. Уже із силою стукнув по однорукому, навіть зі злістю: віддай назад мої гроші! Той не віддає і немов шепоче:
— Іншим разом пощастить.
— Гаразд, завтра знову прийду, — вирішив хлопчик. — Погано, що мама всього на одну гру, тобто на одну булочку, дає.
Мама, до речі, одного разу спитала:
— Що було в школі на сніданок?
Він сходу щось вигадав. Раніше ніколи не обманював, а тут якось само собою вийшло, навіть оком не зморгнув. Збрехав і не помітив, а сам весь час думав, де б гроші дістати і ще разок зіграти. Засинав і вставав з цією думкою. Усе вірилося, що тепер-то він точно виграє. Колись має поталанити.
Повісив якось тато піджак на стілець. З кишені гроші виглядали. Перед очима хлопця відразу автомат виник і став нашіптувати:
— Візьми кілька папірців. Тато не помітить. Він навіть не пам’ятає, що там у нього валяється.
— Що ти робиш?! Хіба можна лізти в чужу кишеню без дозволу? — зупиняє хтось усередині.
— Завтра виграєш — віддаси, — заспокоює інший голос.
Так поселився однорукий у думках хлопчика і привчив його у тата рідного красти, зробив злодюжкою, слугою бандита невидимого — сатани.
Ось що значить допустити погану думку, не прогнати вчасно, повірити їй.
Хто там?
Ти, звичайно, пам’ятаєш, як у дитячій казці пустотливі козенята почули стукіт у двері й голос:
Козеняточка, дитинчаточка, відчиніть, відімкніть.
Ваша мама прийшла, молочка принесла.
Козенята кинулися до дверей, та щось підозрілим їм здалося. Голос зовсім не мамин.
Прислухалися. А у двері знову стукають і умовляють:
Козеняточка, дитинчаточка, відчиніть, відімкніть.
Але відчиняти зовсім не хочеться. У мами голосок тоненький, ніжний. Його б слухав і слухав. А тут якийсь чужий, хрипкий, тільки прикидається ласкавим.
Задумалися козенята, та й не впустили у свій будинок чужого.
А це, як ти пам’ятаєш, злий вовк був, що хотів козенятами поснідати. Не повірили вони лиходію, не відкрили йому ні дверей будинку, ні дверцят свого серця. Довелося хижаку голос свій перековувати, добренького з себе удавати.
Казка — казкою, але й зараз усюди вовки нишпорять, душу твою проковтнути намагаються. Не помітив? Як же, як же… Повно їх.
Тільки довірся. Стукаються до тебе з екрана…
Стукає до нас у душу і Господь. Він прямо сказав:
— Ось, стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і буду вечеряти з ним, і він із Мною.
Кого впустимо?
Кому повіримо?
Божа монетка
Одна дівчинка слухала проповідь про пожертвування. Перед цим вона отримала дві монетки, одну з яких вирішила віддати для храму, а за іншу купити цукерок.
Під час збору пожертвувань помітила, що у неї в кишені тільки одна монетка. Повернувшись додому, вона сказала мамі:
— Я сьогодні хотіла пожертвувати монетку на храм, але виявилося, що Божу монетку я загубила.
— Дуже легко загубити Божу монетку, а не свою, — відповіла мама.
Погані звички
Якось старий учитель пішов зі своїм учнем на прогулянку до лісу. Раптом учитель зупинився, зацікавившись чотирма рослинами. Перша з них тільки-но почала прорізатися крізь землю, друга вже мала розвинену кореневу систему і пустила красиві листочки, третя була сформована в малий кущ, а четверта вже була зрілим деревом.
Учитель звернувся до свого молодого учня:
— Вирви першу рослинку.
Хлопчина без усякого зусилля, одними пальцями, витягнув її.
— А тепер вирви другу.
Учень послухав, але це вже далося йому дещо важче.
— А тепер третю.
Хлопець напружив усі свої сили, і лише тоді зумів витягнути з землі кущ.
— Ну, а тепер, — спитав учитель, — чи впораєшся ти з четвертою рослиною?
Коли хлопець міцно схопив обома руками стовбур дерева і спробував вирвати його з землі, то лише ледь затріпотіли листочки.
— Ось так, сину, буває і з нашими поганими звичками. Коли вони ще молоді, не вкорінені, ми з Божою допомогою дуже легко можемо їх позбутися, але коли вони вже запущені, глибоко вкорінені, то їх уже важко позбутися, незважаючи на наші щирі молитви і старання.
Убити дракона
Одного разу Іванко, п’ятирічний хлопчик, почув дуже цікаву розповідь про святого Георгія Побідоносця, який переміг дракона. Наступного дня він сказав батькові:
— Тату, я також хочу стати святим, щоб перемагати дракона.
— Добре, Іванку, — сказав батько, — але бути святим — це не так легко, як тобі може здатися.
— Це нічого. Я буду старатися. Де ж мені знайти дракона?
— Я тобі скажу, коли він з’явиться.
Така розмова задовольнила хлопчика, і він побіг гратися з сестрою.
У той день бабуся подарувала Іванові книжку, а його сестричці Ганнусі — мозаїку. Іванко ще не вмів добре читати, а іграшки він дуже любив. Побачивши такий чудовий подарунок у руках сестри, хлопчик заплакав від заздрості.
Батько помітив його сльози і шепнув:
— Синку, дракон показався.
Той відразу перестав плакати, але нічого не сказав.
Увечері, коли Іванко підійшов до батька побажати йому доброї ночі, тихо сказав:
— Тату, я радий, що у Ганнусі така хороша мозаїка.
Думаю, вона дасть і мені трошки погратися… Я переміг дракона?
Гойдалка для горобців
Старші мої товариші стріляли з пневматичної гвинтівки. Я був ще малим, і мені не давали гвинтівку. Я ж очей не зводив з неї й підстрибував від радості, коли хто-небудь влучав у консервну банку. Гвинтівка здавалася мені найгарнішою річчю у світі.
За те, що я бігав ставити на пеньок збиту бляшанку, мені нарешті дали разок вистрілити.
— А ти вистріли по горобцеві, — порадив хтось із хлопців.
— Он він сів на гілку.
В яру на вершині верби я побачив горобця. Зелену верхівку розхитувало вітром, і здавалося, ніби це спритний горобець навмисне розкачує гілку, щоб колихатися на ній, як на гойдалці.
— Та стріляй же! — квапили товариші.
Мені стало шкода горобця, і я все не піднімав на нього гвинтівку.
— Пхе, боягуз! — підбурював хтось із хлопців.
Вистріл хльоснув неждано, ніби сам собою. Горобець перевернувся і впав у глибину яру. Тільки бризнули і закружляли в повітрі легенькі пір’їнки…
Товариші стали навперебій вітати мене з метким пострілом, а я отетеріло дивився на пір’їнки, що летіли, і запитував:
— Але ж я не вбив його? Не вбив?
Товариші посміялися наді мною, забрали гвинтівку й пішли. А я, залишившись на самоті, гірко заплакав…
Торт
Одна родина мала труднощі з донькою Мар’яною, бо та хотіла подивитися фільм, в якому були розпуста й насилля.
— Усі мої подруги дивляться, тільки мені не можна, — бурчала вона до матері.
Мама якраз готувала торт.
— Мар’яно, де тухлі яйця, які я сьогодні зранку бачила на
верхній полиці?
— Вони у смітнику, — відповіла дівчина. — Чому ти питаєш?
— Принеси їх, будь ласка.
— Що ти хочеш з ними зробити?
— Я їх використаю для торта.
— Тухлі яйця? Вони ж зіпсують торт!
— Так от, — пояснила мама, — коли зіпсується торт, я завжди зможу його викинути. Але, коли ти заб’єш свою голову відходами, — а цей фільм власне належить до них, — що я зможу зробити з твоєю головою?
