Молитва

А Сергійко — хлопчик слухняний. Сказали йому не дихати, він і не дихає. П’ять секунд, десять, двадцять… Лікар вже давно рецепти виписує, а малюк усе не дихає. Нарешті він не витримав і видихнув. Без дихання що з нами було б?

От-от! Так і душа без молитви вмирає, а з нею вона росте, набирається сили і підноситься до Бога.

Молитва і є дихання душі, її життя.

Чи впізнає?

Купила мама синові костюмчик з накладними кишенями, з блискавками. Випрасувала і відправила самого погуляти: треба ж привчати людину до самостійності.

Як на те серед двору малюка чекала калюжа, величезна — не перестрибнути.

А якщо спробувати?

Та так напробувався, що коли повернувся, мама його тільки по голосу і впізнала.

Ось і Бог створив усіх людей чистенькими, але ми так напустувалися, що Він нас тільки по голосу і впізнає…

Але чи чує Господь наш голос? А чи вміємо ми розмовляти з Богом, чи вміємо молитися?

Якщо повіримо

Домовилися дітлахи пограти в «піжмурки». Одному зав’язали очі рушником. Переконалися, що підглянути не зможе, закрутили його і розбіглися хто куди. Стали кликати, плескати в долоньки, щоб він на звук їх спіймав. Хлопчак із зав’язаними очима намагався їх схопити, кидався на кожний шерех. А діти раптом притихли — і ні звуку, ніби нікого немає. Хлопчик же був упевнений, що вони поруч. Не бачить, але вірить, що вони тут.

Віра і є впевненість у невидимому, як у видимому.

Мама вклала немовля спати, заспівала йому колискову, перехрестила, поцілувала і вийшла в сусідню кімнату. Малюк не бачить її, проте вірить, що мама поруч. Варто її покликати — і вона прийде.

Так і Бога, і Заступницю нашу Богородицю ми не бачимо, але Вони поруч. Лише тільки покличемо — будуть з нами, хоча ми Їх і не побачимо.

Прийдуть до тих, хто вірить у Них. І прийдуть, і допоможуть, і захистять.

Якщо повіримо.

Твоє пташеня

Випало з гнізда пташеня — зовсім маленьке, безпорадне, навіть крильця ще не виросли. Нічого не вміє, тільки пищить і дзьобик розкриває — їсти просить.

Взяли його хлоп’ята і принесли в дім. Спорудили йому гніздечко з трави і гілочок. Володя годував малюка, а Іринка напувала і виносила на сонечко.

Незабаром пташеня зміцніло, і замість пуху в нього стало пір’ячко наростати. Хлоп’ята знайшли на горищі стару клітку для птахів і посадили в неї свого улюбленця, — занадто вже виразно став на нього кіт поглядати. Цілими днями біля дверей чергував, моменту слушного чекав, і скільки його діти не гнали — очей із пташеняти не зводив.

Літо промайнуло непомітно. Пташеня на очах у дітей виросло і почало по клітці літати. А незабаром йому в ній тісно стало. Коли клітку на вулицю виносили, він бився об стінки і просився на волю. Ось і вирішили хлоп’ята свого вихованця випустити. Звичайно, жаль їм було з ним розлучатися, але позбавляти свободи того, хто створений для польоту, вони не могли.

Одного сонячного ранку попрощалися діти зі своїм улюбленцем, винесли клітку у двір і розчинили дверцятка… Пташеня вистрибнуло на траву і озирнулося на своїх друзів.

У цей момент з’явився кіт. Причаївшись у кущах, він приготувався до стрибка, кинувся, але… Пташеня злетіло високо-високо…

Святий Іоанн Кронштадтський порівнював нашу душу з птахом. За кожною душею ворог полює, піймати хоче. Адже спочатку душа людська, зовсім як пташеня без пір’я, безпорадна, літати не вміє. Як же нам зберегти її, як виростити, щоб не розбилася вона об камені гострі, не попала в сіті ловця?

Господь створив рятівну огорожу, за якою росте і міцніє наша душа, — дім Божий, Церкву святу. У ній душа вчиться злітати високо-високо, до самого неба. І пізнає вона там таку світлу радість, що їй ніякі земні сіті не страшні.

Навіть уві сні

Почала Оксанка неспокійно спати: то заговорить уві сні, то заплаче. Прокинеться мама, перехрестить доньку — вона й заспокоїться. Але наступної ночі все повторювалося.

Хоча донечка була ще маленька, батьки часто їй про Бога розповідали. Дівчинка, завмираючи, слухала. Ось тато і навчив її:

— Якщо тобі щось страшне присниться, ти уві сні Бога поклич.

Вранці Оксанка радісно сказала:

— До мене вночі Баба-яга прийшла, а я Бога покликала. Вона злякалась і втекла.

Як це так? Хіба можливо це? Дівчинка ж спала.

Спати-то вона спала, але душа її молилася.

* * *

Одну жінку перед операцією лікар запитав:

— А що ти нам скажеш, коли ми тобі дамо снодійне? Одні в нас сваряться, інші — кричать… А ти що говорити будеш?

Жінка знизала плечима. Саме запитання видалося їй дивним: хіба може вона знати, як буде поводитись, коли присплять її свідомість?

Після операції лікар здивовано запитав:

— Пам’ятаєш, що говорила?

— Ні…

— Ти, голубко, читала покаянний канон.

Лікар, людина віруюча, часто сам ці слова говорив:

— Помилуй мене, Боже, помилуй мене.

А канон він читав напередодні Святого Причастя по молитвослову. Дуже вже він великий, важко його запам’ятати. А хвору ще й приспали. Як же творилася молитва?

Знову-таки — душею! Коли йшли секунди між життям і смертю, її душа просила:

— Помилуй мене, Боже, помилуй мене.

Дружба

Уяви, що є у тебе в класі товариш. Іноді він зустрічає тебе радісно, з усмішкою, як кращого друга, іноді проходить повз тебе, майже не помічаючи, а то й зовсім не вітається. Якщо ж заговориш із ним — відповість звисока, гордовито, насміхаючись, неначе і зовсім тебе знати не знає.

Але проходять дні, він знову «свій», і починає: дай йому задачку списати, підручник він десь посіяв… Спише — і знову ти для нього не існуєш.

Приємно дружити з такою людиною?

Чи не так ми деколи поводимося з Богом?

На лаві

На лаві в парку сидів одинокий старенький дідусь. Біля нього присіла відпочити мама з маленькою донькою. Дідусь пригостив дівчинку цукеркою. Та, розумниця, відразу сказала йому:

— Спасибі.

Дідусь поцікавився:

— Що за слово ти мені сказала?

Дівчинка подумала, що дідусь не почув її, і повторила:

— Спасибі.

Але він знову запитав:

— А що означає це слово?

Дівчинка знизала плечима:

— Мене так мама вчила говорити і тато.

— Дуже добре, мила дитино. Але чи розумієш ти, що сказала?

Тут мама пояснила:

— Донька подякувала вам за цукерку. Так роблять усі виховані люди.

— Так, так, звичайно. Але слово це особливе. Це не просто подяка. Раніше ці слова були молитвою, повністю вона звучала так: «Спаси Боже». Ти мені зробив добро, і я молю Господа, щоб Він врятував тебе для вічного життя: «Спаси Боже». Потім люди почали забувати про Бога. Усі звикли говорити: «Спаси-бі». Що це? Спаси — зрозумів, а що таке «бі»?

Тепер уже дідусь, не розуміючи, знизав плечима і зітхнув:

— Люди часто забувають про Бога. Живуть, як їм заманеться, а так і загинути недовго. Ось тому ті, хто пам’ятає про Творця, і моляться один за одного: «Спаси Господи. Спаси Боже». А коли людина говорить, сама не розуміючи що, то це не молитва виходить, а щось інше. Чи не правда?

Старенький схилив перед своїми слухачками голову:

— Ви пробачте мені. Зовсім я вас заговорив. Але мені дуже хотілося, щоб така світла душа, як ваша донечка, помолилася за мене.

Дідусь важко встав із лави, ще раз уклонився і, спираючись на паличку, пішов порожньою алеєю.

— Спаси Боже, — сказала йому вслід дівчинка.

Сліпий хлопчик

Хлопчик, хлопчик… Бідний хлопчак… Народився сліпим.

Яке горе! Побудь у ньому хоча б п’ять хвилин. Заплющ очі, пройдися, знайди одяг, зубну щітку, вмийся… Здогадайся за звуками, хто поруч… А уяви, як йому: він не бачить завжди.

У Сашка є бабуся. Вона ласкава до нього і вірить, що внук прозріє. Вони приходять у храм Іова Багатостраждального. Бабуся ставить малюка в куточок і шепоче:

— Послухай молитву.

Сашко слухає хор і говорить:

— Як гарно моляться.

Потім сам просить:

— Мати Божа, дай мені світло.

Бабуся, щоб не заважати тим, хто молиться, виводить його у двір. Він і там знову і знову молить: «Мати Божа, допоможи. Мати Божа, дай мені світло».

Дотик

Малюк сидів на підлозі, грався і раптом запитав:

— Бабусю, а ти мене любиш?

— Люблю, — відповідає бабуся, не відриваючись від в’язання.

Малюк встав, походив, про щось подумав, і знову:

— А ти мене справді любиш?

Бабуся відклала в’язання:

— Ну що ти, серденько, звичайно, люблю.

— А ти мене дуже любиш?

Замість відповіді бабуся обійняла і поцілувала хлопчика. Малюк усміхнувся і спокійно пішов гратися.

Наша душа, як дитина: їй буває одиноко, але варто підійти до ікони, перехреститися, поцілувати її — і на душі стає тепло.

Мить, лише мить

Внук, якого я колись учив ходити, непомітно виріс. Витягнувся, став вищим за мене, але не хоче вчитися ходити перед Богом. Скажеш йому що-небудь, а він гордовито відповідає:

— Добре, розберемося.

Він із собою на «ви».

Вечорами внук часто гуляв з товаришами. Ми з бабусею ніколи не відпускали його без благословення, яке він зневажливо приймав. Взагалі-то він небалакучий, але одного разу повернувся схвильований і розповів таку історію.

Будинок був уже недалеко. Вулиця безлюдна: ніде ні людей, ні машин. Залишилося лише перейти трамвайні колії — і ось він, рідний двір. І раптом — ба-бах! Перед самим його носом впала пляшка, яку кинув якийсь п’яний із четвертого поверху, і розбилася вщент! Ще трохи — і вона влучила б йому в голову.

Мить… Лише мить відділяла його від загибелі, всього півкроку… Внук озирнувся. З одчинених вікон висотного будинку чувся гамір застілля. Навколо — нікого. Хто допоміг би йому? Та й чи можна було допомогти? Але хтось-таки дав юнакові цю рятівну мить.

Тепер, перед тим як вийти з дому, він говорить ніби ненароком:

— Ну, я пішов!

Це значить: благословіть, бабусю і дідусю. І стоїть рівнесенько. Уже на «ви» з благословенням.

Хрестик

У чотири роки Дениско залишився без матері. А про батька він узагалі нічого не знав. Мати скоїла страшне — вбила жінку. Усі відмовилися від неї й від Дениса. Чого він тільки не надивився за час своїх поневірянь по дитячих прийомниках-розподільниках, навряд чи хто зможе розповісти. А сам хлопчик про це згадувати не хотів. Урешті-решт Дениско опинився в другому класі школи-інтернату.

Якось вихователька, допомагаючи йому вдягнутися, помітила в нього на худорлявих грудях хрестик на шнурівці.

— Хто тобі його подарував?

— Знайшов.

— А ти знаєш, Хто це?

— Бог.

— Знаєш, за що Його розіп’яли на Хресті?

Денис нічого не знав, але чомусь йому захотілося носити хрестик біля серця. Матір нещодавно випустили з колонії, живе невідомо де, а хрестик — тут.

Тільки іноді доводиться віддавати: захотілося його поносити і Дмитрикові, і Володі, й іншим… Як відмовиш? Хлопчикам теж довелося чимало зазнати горя: у Володі мама з квартири зробила кубло розпусти; у Дмитрика, хоча і був свій будинок, але жив він там, ніби покинутий, часто голодував. Ось і передають один одному хрестик по черзі.

Зігріває…

Капризка

Літає над містом Капризка і поглядає на всі боки — до кого ж їй вчепитися. А в одній квартирі маленька Оленка з боку на бік перевертається, ось-ось прокинеться. Капризка чудово знає цю дівчинку і частенько її навідує. Ось і зараз вона починає над дівчинкою кружляти, як надокучлива муха. Проженеш таку — а вона знову тут як тут.

Капризка покружляла, покружляла і, побачивши, що Оленка відкрила оченята і не перехрестилася, вчепилася до дівчинки. Оленка ще лежала, а вже почала вередувати. Спочатку тихенько, а потім все голосніше і голосніше. Вбігла злякана мама:

— Що з тобою, донечко? Чи не захворіла? Чи нема температури, чи горлечко не болить?

Але Оленка ще більше розвередувалася. На все у неї одна відповідь: «Не хочу. Не буду!»

— Що з тобою, Оленко? — мама намагалась її одягнути, але дівчинка крутилась і не давалася. У садочок треба встигнути, мамі час на роботу, а Оленка ніяк не хотіла вмиватися. У квартирі вже не пхикання, а крик. — Ну, що тобі треба? Що?!

Але Оленка й сама не розуміла, що ж їй треба.

Так вона всю дорогу в садочок і голосила. Люди з вікон виглядали: що це там за поросятко ріжуть. Відчувши загальну увагу, дівчинка ще дужче криком кричала, аж на асфальт впала:

— Не піду нікуди!

Ледь дотягла її мама до садочка. А там були діти, що вміли з капризами боротися. Прокинувшись, вони освячували себе хрестом і молитвою — і всі капризи від них враз розліталися. Як зайшла до них заплакана Оленка, побачила, що малюки перед сніданком дружно моляться, то й разом із ними перехрестилася. Капризка вмить кудись відлетіла.

Полетіла вона шукати тих, хто вранці молитися забуває.

Про що молитися

Добре вчився Гришко, та ось біда — хотілося йому бути найкращим учнем у класі. А тут з’явився у них новенький, і, як на зло, відмінник. Коли він відповідав, Гришо собі місця не знаходив — так йому хотілося, щоб той помилився.

Якось викликали Гришка доводити теорему з математики. Він відповів на «відмінно» і заспокоївся: знав, що п’ятірок у нього багато, і наступного дня його не запитають. А тому урок навіть готувати не став.

На цей раз викликали новачка. Той почав жваво відповідати. Гришко дивився на нього і шепотів про себе:

— Ну, помилися, помилися.

Та новенький говорив не запинаючись. Тоді Гришко став до Бога взивати:

— Господи, зроби так, щоб цей задавака помилився. Господи, Ти — Всесильний. Нехай йому вліплять трійку, а ще краще — двійку.

У цей момент новачок дійсно запнувся, розхвилювався і врешті-решт замовк. Учитель звернувся до Гришка:

— Допоможи йому.

Наш герой навіть дар мови втратив.

— Ну що ж ти, відміннику? Йди до дошки!

Гришко почервонів і не міг зрушити з місця.

— Що з тобою? Не вивчив?

Хлопчик опустив голову.

— Давай щоденника!

Ішов він додому і з докором говорив:

— Чому ж так вийшло, Господи? Я ж просив Тебе, щоб новачку двійку поставили, а поставили мені. І що тепер робити? П’ятірки в чверті не бачити, мама буде хвилюватися, тато — сварити. Адже Сам говорив: «Просіть, і дано буде вам…»

* * *

Не розумів, про що можна просити Спасителя, а про що ні, й один селянин у минулому столітті. Тоді у В’ятській губернії стався неврожай, і ціни на хліб дуже зросли. Жадібні люди, не шкодуючи голодуючих, використовували це, щоб збагатитися. Так і цей селянин, у якого були великі запаси зерна, дочекався, коли ціни стануть зовсім високими, і повіз його у В’ятку продавати. Отримавши великий прибуток, він на радощах зайшов у собор і замовив подячний молебень святителю Миколаю за вдалу торгівлю. Крім того, він став молити Господа, щоб голод продовжувався і ціни виросли ще більше.

Повертаючись додому, селянин дізнався, що в той момент, коли він молився про нещастя народу, в його господарстві сталася пожежа. Вогонь перекинувся на комору із зерном і перетворив злу мрію на попелище.

Привітне цуценя

Чому при зустрічі люди тиснуть один одному руки?

Це зараз є танки, гармати, бомби. А раніше люди воювали камінням і палицями. І якщо зустрічалися миролюбні, то один із них показував іншому долоню: дивись, у мене в руці нічого немає. Другий у відповідь розгуляв пальці — і в мене теж. Вони раділи, що загроза минула, і тисли один одному руки.

Вітя та Юрко жили в одному дворі і завжди гралися разом. Але одного разу вони посварилися і відтоді при зустрічі робили вигляд, ніби не помічають один одного. Хлопчики і згадати вже не могли, чому виникла суперечка. Але першому миритися? Ні за що!

Погода стояла чудова, сонечко так і кликало на вулицю погратися. Але ж не бавитися самому. Ось і сиділи колишні друзі вдома, немов полонені. Гордість їх ніби ланцюгом скувала, особливо Вітю. Йому здавалося, що коли він першим буде миритися, то у нього корона злетить із голови. Правда, справжньої корони в нього не було, але він завжди боявся бути таким, як інші діти, ось і задирав носа якомога вище. Нехай усі думають, що він принц заморський. Звичайно, і Вітя шкодував за розбитою дружбою, але корона була дорожчою.

А Юрко дуже переживав і при кожній випадковій зустрічі з Вітею тримав руку готовою для привітання. Проте, коли бачив задертий ніс, також відвертався і робив вигляд, що застібає ґудзика.

Дні канікул минули без радості, з каменем гордині за пазухою. Незабаром небо затягнули хмари, пішли дощі й настав холод.

Холодно було і на душі в хлопчаків. Якось Юрко навіть пробував молитися, але в нього нічого не вийшло. Та й не могло вийти: Бог не приймає молитву тих, у кого немає миру в душі.

Батьки Віті занепокоїлися, що син на вулиці не буває, і завели собаку. Вирішили, що, гуляючи з нею, хлопчик не тільки свіжим повітрям дихати буде, але й познайомиться з кимось, якщо вже з Юрком вони посварилися. Але пес виявився злим — нікого до Віті не підпускав.

Побачили Юркові батьки, що Вітя собаку вигулює, і також купили синові цуценя. Воно видалося ласкавим і до всіх хвостиком виляло, хотіло подружитися.

Якось раз Вітя зі своїм злим псом зустрів Юрка з радісним цуценям. Як не відтягали хлопчики собак урізнобіч, нічого у них не вийшло: здоровенний Вітін пес вирішив з Юрковим цуценям познайомитися. А те тільки цьому й раде — аж попискує від задоволення. Почали вони гратися. Повідки в собак переплелись, і хлопці опинилися поруч. Тут уже й Віті довелося помітити свого колишнього друга, тим паче, що той перший сказав йому:

— Привіт!

У цю ж мить Вітя відчув, що корона злетіла з його величної голови, і він ледь чутно промовив:

— І тобі привіт!

Помовчавши, хлопці заговорили про своїх улюбленців. Мир потихеньку відновлювався. А собаки вмить подружились і не хотіли розлучатися. От і домовилися хлопчики виводити їх на прогулянку одночасно. А коли прощалися, то навіть потисли один одному руки. На душі у кожного було тоді світло та радісно.

Прийшов Юрко додому, почав молитися і відчув, що Бог чує його.

Зцілення

Хлопчик з раннього дитинства не міг ні вставати, ні ходити, ні гратись, як усі діти. Параліч прикував його до ліжка. Лікарі говорили батькам, що хвороба їхнього сина невиліковна. Але його рідні, не втрачаючи надії на Бога, молилися за нього. Молився цілими днями і сам хлопчик. Не маючи друзів, він постійно думав про Бога, говорив із Ним. Просив він допомоги і в Божої Матері, Котру любив усією своєю дитячою душею.

Одного разу Вона з’явилася йому уві сні і сказала, що він повинен поклонитися Її іконі, яка знаходиться в церкві неподалік міста. Ця ікона була відомою всім навколишнім жителям як чудотворна. У кінці дев’ятнадцятого століття блискавка вдарила в храм, у якому вона перебувала, і зруйнувала все, що там було.

Лише ікона залишилася неушкодженою, тоді як монети, які вилетіли з церковної кружки, приплавилися навколо образу Цариці Небесної. Після цієї події багато віруючих людей зцілювалися тут.

Вражений видінням Божої Матері, хлопчик умовив батьків завезти його до чудотворної ікони.

І що ж?

Під час молебню сталося диво: хлопчик цілком одужав.

Так і було заповідано Господом:

— Просіть, і дано буде вам.

Хоч щодня

Хоча пройшло уже років тридцять, а ту хмаринку він досі пам’ятає. Було це в селі Даниловичі, що під Гомелем.

Забули люди Бога. Річки почали повертати, моря створювати. Уявили себе богами. Як їх на розум наставити?

І взялася посуха. За місяць не випало ані краплі дощу. Трави полягли й пожовтіли, все жито згоріло. Як бути? Загине врожай — голод неминучий. І пішли колгоспники до голови з проханням дозволити їм з батюшкою відслужити в полі молебень з іконами і церковними піснеспівами. А часи тоді були страшні: влада намагалася закрити церкви, які ще залишилися, а дивом уцілілих священиків розігнати, щоб і духу православного на землі не залишилося.

Голова був у відчаї. І план виконувати треба, і голоду боїться, і влади безбожної. І людей шкода — як виживуть? Махнув рукою — служіть свій молебень!

Три дні всім миром постили, навіть худобу не годували. А на небі — ні хмаринки. Нарешті, з іконами і молитвами пішли люди в поле. Попереду — отець Феодосія у повному облаченні. Усі взивають до Бога, всі душі ніби в одно злились покаянно: «Прости нас, Господи, надумали жити без Тебе. Господи, помилуй…»

І раптом бачать — на горизонті з’явилася хмаринка. Спочатку маленька, а потім усе небо над полем заволокло. Як же вони до Бога взивали! І пішов дощ. Та не просто дощ, а справжня злива! Напоїв Господь землю.

Голова радів: «Моліться хоч щодня!» І що дивно — у сусідніх районах жодної краплі не впало.

П’ять років було тоді синові отця Феодосія. Тепер він сам став батюшкою. Звати його отець Федір. Запитаєш його про хмаринку — заклопотане обличчя й просвітліє. Чи можна забути ту зливу Божественної благодаті? Тепер отець Федір храм Всіх Святих будує, щоб люди від духовної спраги не загинули.

Дуель

Вони намагалися врятуватися. Таких людей називають біженцями. Але які вони біженці? Багато з них не те що бігати — ходити не вміли. Їх тримали на руках, притискаючи до грудей. І все-таки вони рятувалися втечею.

За кожний метр Криму йшли бої. Дітей, безпомічних стареньких, поранених — тих, хто не міг воювати, — посадили на кораблі, щоб переправити на Таманський півострів. Там було спасіння. Але туди ще треба було допливти. А над Кримом бушувала смерть. Напередодні корабель з важкопораненими потопила фашистська авіація. Тільки б проминути Керченську протоку…

Раптом у небі з’явилися німецькі літаки. Погода була ясна, видимість — чудова. Пролітаючи над самою палубою, майстри смерті бачили дитячі голівки, ноші з хворими, можливо, бачили обличчя дітей, охоплені жахом. І, дивлячись на беззахисних, вони байдуже скидали бомби і натискали на гашетки кулеметів.

З гуркотом проносилися над головами дітей фашисти, скидаючи свій смертоносний вантаж, а потім знову набирали висоту, щоб, розвернувшись, як слід прицілитися і на цей раз не промахнутися.

Біженці не могли бачити очей своїх убивць, їхніх облич, закритих шоломами. Що було в тих поглядах? Азарт гравців, які відточують свою майстерність? Ненависть? Бажання знищити саме дітей, щоб у цього народу не було майбутнього? Чи вони автоматично виконували нелюдський наказ? Це так просто — натиснути, як у комп’ютерній грі, кнопку. Вибухне бомба — і когось уже не буде серед живих. Знову й знову набирали вони висоту і розвертали літаки…

І тут на дуель з літаючою смертю вийшла маленька дівчинка. Вона стала на носі корабля і… почала молитися. Фашисти засипали її свинцем. Вона відповідала їм молитвою. Виття і гуркіт бомб, які розривалися, стрекотання кулеметів заглушували слова, але дівчинка продовжувала молити Господа про допомогу.

Кораблі випустили димову завісу. Який ненадійний цей захист, котрий може розсіятися в будь-який момент… Але Бог, почувши слова дитячої молитви, наказав вітерцеві так обдувати кораблі, щоб дим закрив їх, — і фашисти даремно розкидали свій смертельний вантаж.

Фашистські літаки забралися геть, не пошкодивши жодного корабля, не зачепивши дівчинку, яка молилася. Вони відлетіли. Але що ці льотчики скажуть Творцеві, коли предстануть перед Ним?

Біженці зійшли на берег цілі та неушкоджені. І кожний зі сльозами дякував дівчаткові, щось дарував їй, адже всі розуміли, що сталося диво: дитяча молитва врятувала від неминучої загибелі тисячі людей.

Ми не знаємо імені цієї дівчинки. Вона була такою маленькою… Але яка величезна рятівна віра жила в її серці!

Дитяча молитва

Ця історія прийшла з тих далеких часів, коли в Україні процвітало чумацтво. Чумацькі торговельні шляхи пролягали і в самій Україні, і далеко за її межами. Чумаки перевозили сіль, хліб, різноманітне товарне начиння тощо. Цей промисел вважався хоча і дуже прибутковим, але й надто небезпечним. Сучасні чумаки переганяють вантажі на комфортабельному транспорті, але і за них, як у давнину, не менше хвилюються їхні домашні.

Тужить-горює дружина чумака: ось і літо вже минає, а все немає з Дону чоловіка: чи, бува, не трапилося біди якої з ним?

Господи, помилуй…

— Помоліться, дітки,

Богу, щоб здоровим повернувся додому ваш батько.

Синочки стали на коліна і почали гаряче творити молитву, щоб Господь повернув батька благополучно додому, разом із сивими волами.

Степ навкруги… Ніч непроглядна, осіння. Чумак не спить, їде, поспішає додому, сивих волів поганяє; хоче швидше після Довгої розлуки побачити свою дружину, пригорну-ти-приголубити малих діточок, порадувати всіх гостинцями… Гониться за чумаком мужиків степових ватага, шайка розбійників. Оточили чумака вершники з рушницями та шаблями.

— Виймай усе, — кричать розбійники. — Коли хочеш живим залишитися, — і волів віддавай!

Упав у ноги розбійникам наляканий чумак:

— Беріть усе, люди добрі, але не губіть мене, не робіть сиротами-бідолахами малих діток.

— Стій! Не чіпати нічого в чумака! Це не наша здобич! — здалека закричав своїм товаришам отаман, квапливо під’їжджаючи.

— Іди, чумаче, своєю дорогою додому, ніхто тебе не зачепить. І молись Богу за мене, як за тебе впросили Господа твої малі дітки…

— Чому ж змилувався наді мною отаман?! — дивувався чумак.

А було ось що. Перед тим, як напали розбійники на чумака, отаман міцно спав у степу під стогом сіна і бачив сон. Снилася йому хата чумакова: у передньому кутку перед іконою стояли дітки його на колінах і молилися за батька… А над дітьми розпростер свої світлі крила Божий Ангел, і грізним був погляд очей Небожителя, спрямований на отамана.

Крутить

Якось влітку поїхав я в ліс по гриби. Як тільки зійшов з поїзда, відразу намітив собі приблизний шлях, вирішивши пройти по лісі дугою і вийти потім знову до залізниці. Грибником я був досвідченим: з дитинства любив гриби збирати, у лісі легко міг знаходити шлях, ніколи орієнтиру не втрачав. І саме перед цією поїздкою похвалився я перед родичкою тим, що і гриби збирати вмію, і в лісі не блуджу. Та при цьому, по недосвідченості, милість і дар Бога не пом’янув, а всі свої успіхи в грибній справі приписав собі, за що і був покараний, і чималого страху натерпівся.

Отож увійшов я в ліс, віддалився від залізниці, і поступово мені стали траплятися гриби. Не поспішаючи, підрізував їх, хороші складав у кошик. І от переді мною з’явилася канава, що поросла дрібноліссям. Перейшовши на протилежний бік канави, побачив хатинку, складену з невеликих колод, без вікон, з одними дверима. Із цікавості захотілося увійти в неї і подивитися, що там, але раптом всередині хатинки тріснуло, ніби хтось наступив на суху гілку, — і мені стало якось не по собі.

Я, взагалі, не був боягузом, звик ходити по лісі сам, але тут мене щось збентежило, і з’явилося бажання швидше піти з цього місця. Тому, не озираючись, пішов далі, намагаючись притримуватися прямої лінії, щоб віддалитися від хатини.

Незабаром я заспокоївся, став знаходити хороші гриби, про хатинку забув. Але тут попереду знову з’явилася канава, яка заросла дрібноліссям, я перейшов через неї і опинився знову перед тією хатинкою.

— Що ж це таке? — подумав. — Як же я міг так закрутитися? — і знову пішов убік по прямій, намагаючись від хатинки віддалитися. Мені стало ще більше, ніж першого разу, не по собі, але відійшовши досить далеко, спокійно зітхнув і знову став уважно шукати гриби.

Через деякий час я знову побачив смугу молодняку, який ріс по канаві. Пройшовши через неї, опинився на тому ж місці, що й першого разу, — перед хатинкою.

— Ну, це вже занадто, — подумав я. — Ніколи такого зі мною не було, щоб по одному колу двічі ходити.

Тут уже мені стало не тільки не по собі, але якийсь незрозумілий страх охопив душу.

— Треба йти звідси, поки живий-здоровий, — сказав сам собі й рвучко подався геть від хатини.

Знову намагався я йти по прямій, на цей раз не зважаючи на гриби, бажаючи лише віддалитися від цього неприємного місця. Нарешті, увійшовши в ліс, я заспокоївся і знову став збирати гриби. Певною мірою мені щастило — і кошик поступово наповнився. Через якийсь час я озирнувся і побачив, що стою перед смугою молодняку, який ріс по канаві. Перейшовши через канаву, знову — вже втретє! — опинився на тому ж місці, перед тією ж неприємною хатинкою.

Тут уже мені стало зовсім недобре: сильний страх увійшов у душу. Я зрозумів раптом, що не випадково тричі прокрутився по лісі, що просто так з людиною подібного не буває, і що це — нечиста сила. Пригадав, що ще в дитинстві чув, як людей іноді «водить і крутить» у лісі, на болоті.

— Пора з цим покінчити! — твердо вирішив я, чітко перехрестився з молитвою: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь», потім повернувся до хатинки спиною і рішуче попрямував у ліс.

На цей раз я пішов від «зачарованої» хатинки остаточно. Ідучи лісом, я роздумував про те, що сталося, і розумів, що це — покарання мені за мої хвастощі, за те, що дар Божий приписав собі. Тому я подякував Господу за життєвий урок, попросив Його простити мої гріхи і надалі зарікся намагатися не забувати, що в усьому ми залежимо від Бога.

І вирішив більше в ліс без імені Христа, без молитви не ходити, а в лісі старатися творити Ісусову молитву та частіше осіняти себе хресним знаменням. Тому що є Господь, але є також і ворог Його — лукавий демон; і якщо про Бога забуваємо, то демон тут як тут і різними способами хоче нам нашкодити. А з Богом, з молитвою, з хресним знаменням і почуттям смирення в душі нам нічого не страшне — ніякі підступи ворожі.

Отож я благополучно вибрався з лісу і приїхав додому, маючи майже повний кошик грибів.

Розумно молитися

Якось я їхав автобусом в одне село. Серед пасажирів був чоловік, який забагато випив спиртного. Він голосно, на весь салон, брутально лаявся, але всі його терпіли і не робили йому особливих зауважень. Терпів його лайку і я впродовж кількох хвилин, але потім, під дією лукавого, терпіння моє лопнуло. Я почав настійливо молитися Господу, щоб Він цю людину з автобуса забрав. І тільки я почав так молитись, як дехто з пасажирів розлючено стали нападати на п’яного. Автобус пригальмував між зупинками, п’яного виштовхнули на шосе, а ми всі поїхали далі.

І тут мені стало шкода цього чоловіка, я думав про те, як же він тепер добереться до свого села. Адже автобуси там ходили дуже рідко. Так що і в молитві треба бути обережним і молитися розумно: Господь заповідав нам бути милосердними.

— Бувають чудеса і в наш невіруючий вік, — сказав наш господар, відставний моряк, крокуючи взад-вперед по їдальні. Щоб ви переконалися, розповім вам випадок із свого життя…

Я прекрасно пам’ятаю той вечір.

Був ще юнаком, молодим мічманом. Плавання наше того разу було дуже важким і небезпечним. Океан похмуро шумів. У вікна нашої каюти долітали сердиті бризки океану.

Раптом чуємо швидкі, тверді кроки капітана. Він був людиною суворою і вимогливою, і ми страшенно боялися його…

— Панове, — сказав роздратовано капітан, зупинившись у дверях каюти, — хто насмілився зараз проникнути в мою каюту? Відповідайте!

Ми, вражені, мовчки переглядалися.

— Хто? Хто був зараз там? — грізно повторював він і, очевидно, прочитавши абсолютне нерозуміння на наших обличчях, різко розвернувся й пішов наверх.

Не встигли ми спам’ятатися, як нам було наказано з’явитися нагору.

Там вишикувалася вся наша команда.

— Хто був у моїй каюті? Хто дозволив собі цей зухвалий жарт? — грізно кричав капітан.

Загальне мовчання було йому відповіддю.

Тоді капітан сказав нам, що тільки-но він приліг у своїй каюті, як хтось промовив до нього: «Тримай на південний захід. Швидкість ходу повинна бути максимальною. Поспішай, доки не пізно».

Ми слухали розповідь капітана і дивувалися. Вирішено було йти в указаному напрямку…

Усі юрмилися на палубі.

Рульовий мовчки вказав капітанові на чорний предмет, який виднівся вдалині. Капітан підізвав боцмана і щось тихо сказав йому. Коли капітан повернувся до нас, обличчя його було блідим.

Через півгодини ми неозброєним оком побачили, що чорним предметом був пліт, який заливали хвилі. На ньому лежали двоє людей: матрос і дитина. Ще трохи — і було б пізно…

Капітан, наче любляча мати, клопотався біля дитини. Тільки через дві години матрос отямився й заплакав від радості. Дитя міцно спало, закутане і зігріте.

— Господи, дякую Тобі, — вигукнув матрос, простий хлопець. — Видно, молитва матері дійшла до Бога!..

Ми всі обступили його, і він розповів нам історію корабля, який розбився об підводні камені й затонув. Людей було багато. Частина встигла врятуватися в човні, а решта потонула. Він уцілів якимось дивом на уламках корабля. Дитя було чуже, але воно вхопилося за нього у хвилину небезпеки і врятувалося разом з ним.

— Матуся, видно, гаряче молилася за мене, — сказав матрос, благоговійно перехрестившись. — Її молитва врятувала мене. Ось і лист від неї ношу при собі… Спасибі рідній моїй, — він дістав із кишені листа, написаного слабкою рукою малограмотної жінки.

Ми перечитали його всі, і він до глибини душі вразив нас. Останні слова, пам’ятаю, були: «Дякую, синку, за твою пам’ять та ласку, що не забуваєш ти стареньку. Бог не залишить тебе. Я день і ніч молюся за тебе, синку, а материнська молитва доступна до Бога. Молись і ти, синку. Будь здоровий, не забувай свою стару матір, котра молиться за тебе. Серце моє завжди з тобою, відчуваю ним усі твої прикрощі та біди й молюся за тебе. Нехай Господь благословить тебе, спасе і збереже тебе мені…»

Матрос, певно, палко любив свою матір і постійно згадував про неї. Врятований семирічний хлопчик полюбився капітанові, людині бездітній; він вирішив залишити дитя в себе…

Ось і вся історія, панове! Я розповів вам істинну правду. Усі мої товариші, матроси, були свідками цього випадку.

Материнська молитва

Я прекрасно пам’ятаю той вечір.

Ми, вражені, мовчки переглядалися.

Не встигли ми спам’ятатися, як нам було наказано з’явитися нагору.

Там вишикувалася вся наша команда.

— Хто був у моїй каюті? Хто дозволив собі цей зухвалий жарт? — грізно кричав капітан.

Загальне мовчання було йому відповіддю.

Ми слухали розповідь капітана і дивувалися. Вирішено було йти в указаному напрямку…

Усі юрмилися на палубі.

— Господи, дякую Тобі, — вигукнув матрос, простий хлопець. — Видно, молитва матері дійшла до Бога!..

Небезпечна подорож

На свята Михайликові батьки одержали листа з Фінякіно. Бабуся писала, що, слава Богу, живуть добре, дров і вугілля заготували багато, а соленого-вареного і того більше; що в Полка-на тепер нова буда, а снігу в цьому році випало стільки, що й села не видно за кучугурами. Тільки комини стирчать.

«Приїжджай, Михайлику, в гості, — писала бабуся, — і обов’язково з друзями. Дуже ви нам з дідом сподобалися влітку: такі дружні, працьовиті та веселі. Дід Костянтин перемурував піч. Тепер вона пече такі пиріжки, що пальчики оближете. Я буду вас пирогами та ватрушками годувати, а дід обіцяв взяти вас із собою на полювання. Він цілими днями в лісі пропадає, і зовсім немає кому доріжок серед кучугур прокладати. На вас одна надія — так батькам і скажіть. Ми вас чекаємо».

Михайло прочитав листа — і мерщій до Іванка та Павлика: так, мовляв, і так — зовсім Фінякіно засипало.

— Треба їхати! — вирішили друзі.

Батьків Павлика вмовляти не довелося. Його тато керував вертольотом і сам дуже любив подорожувати.

— Мені завтра в Калугу летіти, а це абсолютно в інший бік, — засмучено сказав він. — А то я доставив би вас просто на фінякінські городи. Але нічого, електричкою доберетеся, не маленькі. Михайло он як вимахав, майже такий, як я.

— Та що ви, дядько Гришо, — засоромився Мишко.

Івана теж відпустили без розмов, але з однією умовою: щоб він слухався Мишка.

— Добре, — сказав Іванко, — буде зроблено.

Вранці, з рюкзаками за плечима, друзі прийшли в церкву, щоб батюшка благословив у дорогу. До початку служби вони спізнилися. Тільки що звершився малий вхід, і батюшка вже був в олтарі. Віддали друзі записочки до свічного ящика, приклалися до ікон і вийшли у притвор порадитись.

— Електричка за двадцять хвилин, — попередив Михайло і для більшої переконливості постукав пальцем по годиннику.

— Я без благословення не поїду, — навідріз відмовився Павлик. — Мене тільки з такою умовою й відпустили.

— Наступна аж о тринадцятій сорок, — зітхнув Мишко. — Між іншим, через тебе спізнилися, надто довго збирався.

— Так давайте і поїдемо о тринадцятій сорок, — запропонував Павлик. — Різниця невелика.

— Так?.. А ти, Іване, чого мовчиш?

Іванко знизав плечима і каже:

— Мені, Михайлику, звеліли тебе слухатися. Як скажеш, так і буде.

— Ну? — знову повернувся Мишко до Павлика. — Твоє останнє слово.

— Ні, Мишку. Без благословення не можу. І вам не раджу.

— Ну, як знаєш. Гайда! — рішуче сказав Мишко Іванкові.

— Може-таки, не загубимось. А ти, Павлику, їдь о тринадцятій сорок. Сідай у перший вагон, ми тебе зустрінемо. До зустрічі у Фінякіно.

Підхопили Мишко з Іванком рюкзаки, перехрестились і побігли на станцію. Якраз устигли. Стояв сонячний і морозний січневий ранок, в електричці було багато лижників і рибалок. За вікнами іскрився сніг, а товсті чорні дроти вздовж дороги не провисали, як завжди, а були натягнуті морозом, і на них сиділи поважні галки. Іванко їхав, дивлячись у вікно, і про себе молився, а Мишко вертівся, йорзав, крутив головою і підказував зупинки. З усього було видно, що він частенько подорожував цим маршрутом.

— Зараз буде Мар’їно, — попередив він. — Потім Дачне. За Дачним — Вишневе. Я зупинки дуже добре пам’ятаю, зі мною не пропадеш.

Незабаром у вагон увійшли контролери.

— Приготуйте квитки, — сказали вони, — клацаючи маленькими блискучими щипцями.

Коли контролери підійшли до наших друзів, Мишко мовчки простягнув обидва квитки.

— У далеку дорогу зібралися, хлоп’ята? — запитали контролери і, не дивлячись, продірявили спочатку один квиток, а тоді й другий.

— У Фінякіно, — відповів Мишко. — До дідуся з бабусею в гості.

— У Фінякіно не зупиняємося.

— Як це — «не зупиняємося»? Завжди зупинялися, а тут раптом — «не зупиняємося»!

— Це влітку з усіма зупинками їдемо, — пояснили контролери. — А зараз зимовий розклад.

У Іванка серце закотилося у п’яти.

— Найкраще вам вийти на Річній і там дочекатися наступної електрички. Або автобусом.

І контролери пішли.

— Починається, — зітхнув Іванко.

— Не журись, — заспокоїв його Мишко. — Є ідея. Ми не будемо на Річній виходити і час втрачати, а зробимо по-іншому. Будемо проїжджати Фінякіно — вийдемо в тамбур і рвонемо стоп-кран. Він саме для таких випадків і призначений. Електричка зупиниться — ми й вискочимо. Не будь боягузом, Іване, зі мною не пропадеш?

— Ох. Мишку, не подобається мені твоя ідея, — похмуро сказав хлопчик. — Давай зробимо, як контролери сказали.

— Тобі звеліли і мене слухатися? — примружився Мишко.

— Звеліли чи ні?

— Звеліли.

— От і слухайся. Твоє діло маленьке. Знаєш, що таке послух?

Нічого не вдієш — тут Мишко мав рацію.

Іванко примовк. Він знову почав дивитися у вікно, а Мишко, знай собі, вертиться та знову зупинки підказує.

— Вишневу проїхали, наступна Грибна. Ми з татом сюди по. гриби їздимо. Ох, і грибів тут! Проїхали і Грибну. Наступна Річна, а після неї й наша. Приготуйся, Іване, може, навіть на ходу стрибати доведеться. Шкода, я танковий шолом не прихопив — у ньому падати м’яко.

Мимо Річної електричка промчала щодуху, обдавши платформу сніжною курязою. Друзі вийшли в тамбур. Тут було свіжо і гойдало-розгойдувало. Поміж вагонами чулося сильне скрипіння, і звідти тягнуло холодом. Іванко тоскно глянув на запломбований стоп-кран і зітхнув. Він ще ніколи не зупиняв електричку в такий спосіб.

— Пора, — сказав Мишко і одягнув рукавиці.

— Може, не будемо? — сказав Івась, усе ще не втрачаючи надії, що Мишко схаменеться. — А якщо раптом аварійну ситуацію створимо? Давай доїдемо до першої ж зупинки і на зустрічній електричці повернемося.

— Ну, знаєш, — відмахнувся той. — Тоді Павлик раніше від нас у селі буде. Не будь боягузом, Іване, зі мною не пропадеш!

Він двома руками взявся за стоп-кран та як рване його вниз. Щось завищало під загоном, а в електричній шафі, що навпроти стоп-крана, загуділо й заклацало. Швидкість відразу впала, а у вагоні з полиць посипались сумки і рюкзаки. Десь загавкав собака. Відчайдушно завищали колеса, і електричка, проїхавши трохи на гальмах, зупинилася. Під вагоном продовжувало безперервно шипіти. Пахло смаленим. Ожило радіо під стелею.

— Негайно закрийте стоп-кран!

Двері зашипіли і прочинились. У вагоні плакала дитина.

— Втікаймо! — крикнув Мишко, розштовхуючи двері на обидва боки, і перший стрибнув просто в кучугуру.

Нічого не вдієш. Ваня перехрестився і теж стрибнув подалі від електрички в пухнатий глибокий сніг. Перед цим він повернув на місце ручку стоп-крана. По пояс у снігу, майже вплав, вони побрьохалися до рідкої лісосмуги, за якою виднілося шосе. Електричка раптом перестала шипіти. Зачинилися двері, і вона, давши гудок, поїхала собі далі.

— Зрозумів? — кинув через плече Мишко. — А ти боявся. Я ж кажу, що зі мною не пропадеш.

Швидко вони, захекані і розпашілі, допомагаючи один одному, вибралися на високе шосе. Воно лисніло на сонці, а з протилежного боку починався сосновий бір. Сосни стояли як одна, красиві, незворушні і такі високі, що навіть звідси, з обочини, треба було задирати голову, щоб побачити їхні крони.

— Трішки проскочили ми Фінякіно, — сказав Мишко, скеровуючи Івана вліво. — Та нічого, хто-небудь підвезе.

Попутних машин було мало. Проте один за одним повільно котилися величезні оранжеві трактори і тягнули за собою стіжки сіна на великих залізних санях. Дивно, що сани йшли по шосе, як по маслу. Випускаючи різнокольорові клуби диму і стримано гуркочучи двигунами, трактори без поспіху минали наших друзів і зникали за поворотом.

— Це трактор КА-70! — пояснив Мишко, киваючи вслід червоному стіжкові. — Ех, і силища!

Мишко почувався героєм. Він широко крокував обочиною, зсунувши шапку на потилицю і махаючи рукою тракторам. Іван поспішав слідом і все переживав, що вони в такий варварський спосіб зупинили електричку. Незабаром їх підібрав самоскид, навантажений залізними ліжками. Водій був у навушниках, а на сидінні біля нього лежав маленький магнітофон.

— Вчу англійську, — пояснив він хлоп’ятам, на хвилинку знявши навушники. — Хочу в Лондон з’їздити. Ви, мабуть, уже побували в Лондоні?

— Поки що ні, — розвів руками Мишко.

— Ось і я теж, — сказав шофер. — А хочеться. Так що жуйте яблука, хлоп’ята, і помовчуйте, екскьюз мі.

Він пригостив їх величезними антонівськими яблуками і знову заглибився в англійську мову. Самоскид мчав уперед. Мишко та Іванко гризли антонівку, дивлячись, як летить під колеса блискуча стрічка шосе, як миготять верстові стовпи ліворуч і праворуч і тягнуться помаранчеві трактори. Водій ворушив губами, зрідка промовляючи вголос: «О, йес!» І тоді Мишко штовхав Івана ліктем під бік і шепотів: «Даєш Лондон!»

Проїхали поворот вліво, міст через річку, дороговказ «Річ-на-3 км». Мишко почав вовтузитися, кректати і покашлювати, привертаючи увагу. Шофер зняв навушники і запитав:

— Тобі, може, вийти потрібно? Скажи — зупинимось. Мене Степаном Степановичем звуть. Можна просто «сер».

— До Фінякіно ще далеко, Степане Степановичу? — запитав Мишко. — Щось надто довго їдемо.

Степан Степанович відразу і загальмував.

— Вам у Фінякіно? А я ж в іншу сторону їду. Помилочка вийшла.

Він вийшов на дорогу й миттю зупинив зустрічний зелений «уазик», на яких їздять міліціонери й голови колгоспів. З вийнятого заднього вікна «уазика» стирчав здоровенний риб’ячий хвіст.

— Щука, — визначив Мишко.

Степан Степанович схилився до водія і почав пояснювати ситуацію, час від часу показуючи на наших друзів, які стояли біля самоскиду.

— Так, Павлик мав рацію, — сказав Іванко. — Бачиш, з якими проблемами їдемо. І відчуває моє серце, що ягідки ще попереду.

— У-у-у, — незадоволено загудів Мишко. — Подумаєш, не в тому напрямку сіли.

— Ідіть сюди! — покликав їх Степан Степанович. — Пощастило вам — Окошкін просто у Фінякіно їде, щуку везе… Чи все-таки продаси щуку, га, Окошкін? А собі іншу спіймаєш. Або давай на фотоапарат махнемося?

— Такі щуки, Степане, попадаються тільки раз у житті, — по-філософськи визначив Окошкін, огрядний кучерявий чоловік з горизонтальними вусами. — Сідайте, хлопці, до водокачки підкину. Щучка не заважатиме?

— О ні! — відповіли друзі, забираючись на заднє сидіння «уазика». — Спасибі, Степане Степановичу!

— Гуд бай! До зустрічі на Темзі.

Щоб хлопців не продуло з відчиненого вікна, Окошкін дав їм великого білого кожуха, в який вони закуталися так, що тільки очі та носи зверху залишилися.

— Ну як, хлопці?

— Кр-расота! — сказали вони.

Після вантажівки тут було тісно й низько. Брезентовий дах провисав, і щоб на вибоїнах він не бив по голові, доводилося» дуже сутулитися. Судячи з усього, це був дах з іншої машини.

Зате мчали удвічі швидше.

На поворотах щука йорзала то до Іванка, то до Мишка. Її морда, обв’язана рушником, упиралася у важіль зміни швидкостей, і Окошкін щоразу відпихав її подалі.

— Ось яка риба ловиться у нас в озері, — похвалився він. — Причому на звичайнісіньку блешню.

— Знатна щука! — оцінив Мишко і поплескав по сіро-зеленій плямистій щучій спині. — Я таких зроду не бачив.

— А я? — ожив Окошкін. — Я, думаєш, бачив? Коли її морда з ополонки висунулася, у мене аж серце йокнуло. Невже, думаю, такі монстри ще існують на білому світі? Зараз покажу голові колгоспу — ох і радості буде! У газеті обов’язково напишуть і фотографію помістять… Ну, а ви куди направилися?

— До дідуся з бабусею, — каже Мишко. — Може, ви їх навіть знаєте: баба Тоня і дід Костянтин.

— Ще б не знати! У них пес Полкан, корова Нічка і коза

Ангіна.

— Ви тут усіх тварин пам’ятаєте? — здивувався Ваня.

— Не всіх, але багатьох. Я ж ветеринар, тварин лікую від різних хвороб. У вас кішки-собаки є?

— А як же!

— Якщо раптом захворіють — милості прошу до мене. Умить вилікую.

Біля містка «уазик» звернув із шосе на вузьку польову дорогу. Прикрашена жовтими плямами вмерзлого снігу, вона вела через птахофабрику за Фінякіно, як повідомляв дорговказ. По обидві сторони росли зрідка берізки, милуючи око. У синьому небі не було жодної хмаринки, а прямо над головою, якщо придивитись, можна було розгледіти тьмяну денну зорю. Тут мотор раптом чмихнув і заглух.

…Вовків було шестеро, сухорлявих, сірих і, з усього видно, голодних. Звідкіля вони взялися тут серед білого дня?

Однаково опустивши морди до асфальту, вони повільно йшли на всю ширину дороги, ніби окупанти. Середній вовк був найбільший. Він ішов трохи попереду інших — ватажок.

Окошкін як побачив їх, так і завмер. Він залишив у гнізді ручку, яку до цього крутив щосили, і повільно випрямився, через плече дивлячись на зграю.

А вони не поспішаючи наближалися, оточуючи «уазик» із трьох сторін. Один з вовків зійшов з дороги і почав обходити машину. З точки зору стратегії це був надійний маневр.

— Вовки! — одними губами прошепотів Окошкін.

Михайлик, який вмикав-вимикав запалювання, теж побачив вовків і зіщулився за кермом. А Іванко, що стояв біля правого переднього крила, там і залишився, зачарований м’яким, вкрадливим рухом зграї.

Вовки повільно обступали «уазик», незворушно дивлячись на людей. І наче на зло, наскільки бачило око — ні машини, ні трактора, лише яскраве сонце та іскристий сніг під голубим безхмарним небом. Окошкін з Іванком разом опинились в «уазику».

Дзвінко зачинилися двері.

— П-перший раз їх тут бачу, — бурмотів Окошкін, міняючись із Михайлом місцями. — Звідки вони взялися? Чи тракторами злякали?

Він різко бібікнув раз і вдруге, на що один із вовків повільно позіхнув, показуючи глибоку кликасту пащу.

І раптом машина загойдалася. Всі озирнулися. Вовки тягнули за хвіст щуку. Вони робили це абсолютно мовчки, злагоджено, діловито, спокійно.

— Так, — процідив Окошкін, нащупуючи під сидінням залізний прут. — Рибки захотілося?

Троє вовків шматували риб’ячий хвіст, розгойдуючи при цьому машину, а двоє інших кружляли поруч, поводячи впалими боками, і наче чогось чекали. То один, то другий заглядав під машину, принюхуючись і примружуючись.

Ватажок за два стрибки розбігся і стрибнув просто на дах «уазика». Окошкін майже ліг на сидіння, впираючись животом і колінами в приборну дошку. Хлопці з жахом дивилися, як над ними прогинається під вовчими лапами брезент, і де-не-де проступають жовтуваті кігті.

Щука поповзла з машини. Вона важила майже чотири пуди, тому витягнути її було нелегко. Та й хлопці не пускали. Їм було шкода віддавати на поживу вовкам таку рибину. Окошкін теж ухопився за плавник, а щука все ворушилася, машина все розгойдувалась, і ватажок все ходив по брезенті, шумно дихаючи.

— Т-сс! — раптом зашипів Окошкін.

Здалеку долинув незрозумілий наростаючий гуркіт. Незабаром над полем зі сторони залізниці пройшов на малій висоті вертоліт, торохкочучи величезними лопатями. Дещо попереду нього мчала по снігу розмита вертолітна тінь.

Вовки байдуже провели його очима і знову взялися за щуку, а ватажок, не поспішаючи, зліз із даху на теплий капот. Його жахлива, гостра, небезпечна, а найголовніше, незворушна морда була зовсім поруч. Він дивився крізь лобове скло на переляканих людей, і очі у нього сльозилися.

Окошкін включив «двірники». Вовк поглянув на скриплячі туди-сюди щітки без жодної цікавості. Судячи з його поведінки, зграю очолював вовцюра бувалий. Машина не заводилася.

— Зараз, зараз! — сказав Окошкін, вставляючи в магнітолу касету і на повну потужність вкрутив звук.

Зашипіли заховані під сидіннями динаміки і гримнула музика. Але вона зовсім не злякала вовків, а лише підстьобнула: вони як слід взялися за щуку — і нарешті витягнули її на дорогу. А ватажок, схиливши лобату голову, слухав музику з цікавістю.

Дивно, але риба його не обходила.

— Може, він людоїд? — хрипло припустив Мишко.

І раптом Іванко ніби отямився. «Господи!» — згадав він і почав молитися, дивлячись через вікно на сніг і небо й обминаючи поглядом вовків.

Ватажок так само незворушно дивився на людей і чогось вичікував. Решта вовків розправлялися зі щукою. Навколо, як і раніше, не було жодної душі, а незабаром і шум вертольота остаточно розтанув удалині. І все-таки щось змінилося. Іван відчував, що страх минув. Окошкін знову натиснув на стартер — і мотор запрацював.

— О! — вигукнув він, кидаючи під ноги прут і все газував, газував, огортаючи машину сивим димом і ревом.

Ватажок зістрибнув із капота і незадоволено пішов на обочину. Завищали шини.

«Уазик» мчав по дорозі, і в дзеркалі було добре видно вовків, які шматували рибу. їх було п’ятеро, а ватажок проводжав машину очима, сидячи окремо. Це був дивний вовк.

Швидко зграя зникла з поля зору, і тільки пусте місце замість щуки та брезент, який лопотів, нагадували про цю жахливу зустріч.

— Ну, хлопці,— засміявся Окошкін, — скільки тут живу… Щоб вовки в наших краях серед білого дня… Кому розкажи — не повірять.

— Щуку шкода, — сказав Іванко. — Хороша вона була. Її б у музей.

— Та нехай, — відмахнувся Окошкін. — Слава Богу, що самі вціліли. Я вже думав: усі в машину полізуть. Як тебе звати, хлопче?

— Іванко.

— Злякався, Іване?

— Ще б пак! — засміявся. — Я вовків тільки по телевізору бачив, а тут живцем… Бр-рр!.. Правда, Мишку?

— Ага, — в’яло підтакнув Михайло. Він якось обм’як і більше ні слова не промовив до самого села.

Під’їжджаючи до Фінякіно, хлопці знову почули вертоліт. А потім і побачили. Він повільно піднімався над водокачкою, змітаючи з неї сніг. Ось він завмер у повітрі, розвернувся і полетів геть.

— Так це ж дядя Гриша прилітав, — зрозумів Ваня. — Мабуть, Павлика привіз.

Михайлик нічого не сказав.

Біля хати сохла задубіла від морозу білизна. Із труби бадьоро валив дим, а на кухні сидів Павлик і пив чай з ватрушками.

— Нарешті! — зрадів він. — А ми вже хвилюватися почали.

— Привіт-привіт, — похмуро сказав Михайло, роззуваючись і заглядаючи в кімнату. — А де всі?

— На станцію пішли вас зустрічати, — пояснив Павлик. — Я їм сказав, що ви повинні електричкою о десятій нуль-нуль приїхати. Баба Тоня звеліла заслінку прикрити, коли все прогорить.

— Ясно-ясно, — сказав Мишко. — Роздягайся, Іванку, чайку поп’ємо з дороги.

— Уявляєте, — почав розказувати Павлик, — після Літургії підійшов я до батюшки. Він мене благословив у дорогу, про все розпитав, помолився. Виходжу я з храму — назустріч мама. Виявляється, тато подзвонив з аеродрому: йому політ у Калугу замінили польотом у Гусь-Хрустальний, а це саме якраз мимо Фінякіно. Нехай, каже, хлопці мене чекають біля храму, якщо ще не поїхали. Тому я вас і перегнав.

А ввечері, після бані та бабусиних пирогів із зайчатиною та грибами, після дідусевих мисливських оповідок і пирогів із полуницями та вишнями, після сільських і міських новин і пліток, хлопці, накинувши пальта, вийшли у двір. Було тихо і морозно у Фінякіно. Десь на околиці гавкав собака і вдалині чувся перестук коліс. Полкан виліз із будки і підійшов до хлопців, позіхаючи і брязкаючи ланцюгом. У небі стояли великі яскраві зорі і в усю свою силу світив місяць. Павлик зупинився посеред двору і в бінокль почав розглядати зорі.

— Знаєш, Мишку, — тихо сказав Іванко, — давай домовимося, що без благословення більше нікуди. Гаразд?

Михайлик помовчав, поскрипів сніжком і відповів:

— Так я й сам хотів тобі це запропонувати.

Незабаром у дворі залишився лише Полкан. Він посидів сам-самісінький біля хвіртки, гавкнув раз-другий на місяць, позіхнув і поліз до себе в буду, обмітаючи хвостом задні лапи.

Ходити під Богом | Зміст | Милосердя тварин

Опубліковано: 19.12.2013.

Залишити відгук »

«Наша Парафія»

Молитва

Усі сили

Дихай! Не дихай?

Чи впізнає?

Якщо повіримо

Твоє пташеня

Навіть уві сні

Дружба

На лаві

Сліпий хлопчик

Дотик

Мить, лише мить

Хрестик

Капризка

Про що молитися

Привітне цуценя

Зцілення

Хоч щодня

Дуель

Дитяча молитва

Крутить

Розумно молитися

Материнська молитва

Небезпечна подорож

Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS

Памʼяті Ганни Куземської

Українська Церковна Архітектура

Наші видання

На кораблі спасіння

Якою мовою…

Херувимська пісня

Дитячий молитовник

Дорога додому

Похвала любові

Максим Березовський. Артем Ведель

Молитви за Україну та її захисників

Акафіст до Годувальниці

Як готуватися до Причастя

Інші наші видання