«Наша Парафія»

11. Вірш, у якому святий Григорій
переповідає про своє життя

Мета цього слова — показати хід моїх бід, а можливо, і щасливі обставини життя, тому що один назве їх так, інший інакше, в якому настрої, думаю, буде сам. 5. А наша воля — ненадійне мірило в суді. Мірна ж мова, забавляючи, лікує від скорботи, а молодим людям служить і уроком, і насолодою — словом, приємною настановою.

І слово моє до вас, колись моїх, а тепер для мене чужих, — до вас, 10. і єдиновірні зі мною, і не право мислячі, коли є вони; тому що кожен став до мене прихильним, як тільки зімкнув я вуста. Ви, імените око всесвіту, жителі, як бачу, нового світу, одягнені красотами суші і моря, 15. ти, але новостворений Рим, батьківщина нових знаменитостей, град Константина і стовп Держави! Вислухайте людину дуже небрехливу, яка в багатьох переворотах життя, де і впізнається багато чого, чимало понесла трудів.

20. Усе старіє, старіє навіть прекрасне згодом; в залишку — або нічого, або дріб’язок. Де змило землю стрімким потоком заливних дощів, там залишаються тільки дрібні камінці; 25. тому взагалі не дивно, якщо скажу те ж про людей звичайних, які і раніше не були серед добрих, але нагадували безсловесних, що поникли до землі. Страшний же, поритий прірвами яр — це ми, тобто наш, стан (кажу це зі слізьми); що забув свій чин, це ми, що не для добра сіли на високих престолах; 30. ми, голови народу, учителі прекрасного; ми, яким суджено живити душі божественною їжею, але які самі танемо від голоду; ми, лікарі немочей і водночас мерці, які заражають безперестанно новими й новими недугами; ми, дороговкази на шляхах, можливо, стрімчастих, 35. на шляхах, якими нікого ще не водили, навіть не ходили й самі; ми, не піти якими — правило дуже коротке і заразом урок, що прямо веде до спасіння; ми, яких ця височина 1 викриває в поганих вдачах, а ці ґрати 2 відокремлюють від інших не життям, а зарозумілістю. 40. Але чому я вирішив передати це словом, тоді як не люблю розголошувати багато чого без поважної причини, нехай чує це кожен і тепер, і в наступні часи.

А розповідь про обставини мого життя, хоча буде потрібне і довге слово, необхідно почати трохи вище, 45. щоб не дати зміцнитися брехливим про мене словам, бо злі люди люблять на потерпілих складати провину в тому, що самі зробили їм поганого, щоб цією неправдою ще більше заподіяти їм зла, а себе позбавити від звинувачувань. 50. І це нехай буде вступом до слова.

Батько мій був прекрасний і дуже добрий старий, простий вдачею, зразок для життя, істинний патріарх, другий Авраам. Чесноти його були справжні, а не вдавані, як бачимо нині. 55. Колись жив він в омані, а потім став другом Христовим, потім став пастирем, і навіть якоюсь міццю пастирів. Матір же моя, висловлюся коротко, ні в чому не поступалася такому чоловікові, йому рівнозначний талант, походячи від благочестивих батьків, спочатку перевершувала його благочестям 60. і тільки тілом була жінка, а вдачею перевищувала чоловіків. Обоє життям були для всіх загальним предметом розмов.

Чим підтверджу слово, оголошуючи про наступне? У свідки про те, що розповідається мною візьму її ж — мою матір, ці вуста істини. 65. У неї було в звичаї — краще приховувати і явне, ніж зі славолюбства хвалитися таємним. І в цьому нею керував великий наставник — страх. Вона, бажаючи бачити в своєму домі народження дитини чоловічої статі, що, звичайно, жадане для багатьох, 70. відкрила бажання своє Богові і просила виконати це. І як серце було нестримне, випереджаючи дарування ретельністю, віддає вона Богові дар, який бажала одержати. А тому і дорога обітниця не залишилася без виконання; 75. сприятливим же початком цього послужило їй видіння, що показало тінь бажаного, — їй ясно явилися і мій образ, і моє ім’я.

І цей дар ночі став дійсністю, бо народився в них я. І якщо гідний я обітниці, 80. це дар Бога, Який дарував мене. А якщо не відповідаю обітниці, це мій гріх. Так вступив я в це життя; так я, нещасний, став з’єднаним із тлінням і із цим складом, які володіють мною і якими із труднощами володію сам! Принаймні не можна не дякувати за те, що 85. у заставу всього прекрасного я отримав таке народження. А як тільки вступив у світ, одразу стаю йому далеким і відчуженим прекрасно, тому що присвячений в дар Богові, як агнець або улюблений телець, 90. жертва шляхетна й розумна, уповільнюсь говорити, як новий Самуїл, хіба й це скажу, з поваги до ревності тих, що принесли мене в дар.

Від пелен вихований у всьому прекрасному, бо мав найдосконаліші зразки для себе вдома, 95. тоді ще я придбав якусь старечу статечність; і як хмара до хмари, мало-помалу збиралася в мені ретельність до удосконалення. Я зростав, і разом розквітав у мені й розум. З радістю я читав книги, в яких проповідується про Бога, 100. і мав спілкування із мужами, які досконалі вдачами.

Таким був початок. Але не знаю, який шлях обрати мені для слова при описі наступного. Чи приховати мені ті чудеса, якими збуджував мене Бог, прийнявши мою ревність за добрий початок 105. (бо так зазвичай Він схиляє людей до спасіння), або з усією ретельністю сказати про них перед усіма? Перше не вдячне, а друге не без чванливості. Краще мовчати. З мене досить і того, що знаю це сам. Інакше буде суперечити слову видиме тепер, 110. як недостатнє в порівнянні з тодішньою ревністю. Але що необхідне, те зроблю відомим для багатьох.

Ще не опушилися мої щоки, але мною володіла якась полум’яна любов до наук. І не зовсім чисті вчення я намагався взяти як допомогу істинному вченню, 115. щоб не звеличувалися ті, що нічому не навчилися, крім суєтного й порожнього красномовства, яке полягає в гучності й благозвучності, і щоб я сам міг не заплутуватися в хитросплетіннях лжемудрування. 120. Але мені ніколи не спадало на думку віддати перевагу чому-небудь перед нашими уроками.

Однак чого завжди зазнає захоплення молодих людей, яке легко віддається безладним прагненням, того зазнав і я, пустившись в путь, як сповнений відваги молодий кінь. Зовсім несвоєчасно, 125. коли ще не затихло море, коли, за словами знавців справи, загрожував небезпекою якийсь хвіст тельця 3 й плисти було справою зухвалості, а не розсудливості, я залишив Олександрію, де уже отримав кілька пізнань, 130. і розсікав море, несучись прямо в Елладу. Коли ми обігнули Кіпр, бурхливі вітри захитали корабель. Земля, море, повітря, затьмарене небо — все злилося в одну ніч. На удари блискавок озивалися громи, 135. билися канати в надутих вітрилах, щогла гнулася, стерно втратило всю силу, і ручку стерна насильно виривало з рук, вода стіною стояла над кораблем і наповнювала собою підводну його частину. Змішалися розпачливі крики корабельників, начальників, хазяїв корабля, мандрівників, 140. і всі, що навіть і не знали раніше Бога, одноголосно закликали Христа, тому що страх — дуже зрозумілий урок. Але найжахливішим з усіх нещасть була 145. відсутність води на кораблі, який від сильних потрясінь розколовся, і крізь дно вилилися в глибину всі, які були на ньому, скарби прісної води. Потрібно було вмирати, борючись із голодом, бурею і вітрами. 150. Правда, Бог посилає швидкий від цього порятунок. Раптом з’явилися фінікійські купці, і хоча самі перелякані, але завдяки нашим благанням, дізнавшись про велике нещастя, за допомогою багрів і сильними ударами руками, як люди сильні, скочили вони на корабель, 155. і саджають нас, майже вже мертвих плавців, котрі нагадували риб, залишених морем на суші, або світильник, якому бракує живлення. Але море бушувало впродовж багатьох днів і безперестанно більше проти нас лютішало. 160. Після багатьох поворотів ми не знали, куди пливемо, і не бачили ніякого для себе порятунку від Бога.

Коли ж усі боялися звичайної смерті, для мене ще жахливішою була смерть внутрішня. Негостинно вбивчі води позбавляли мене вод очисних 4, 165. які з’єднали б мене з Богом. Про це проливав я сльози, в цьому полягало моє нещастя, про це я, нещасний, здіймаючи руки, підносив крики, які глушили сильний шум хвиль, рвав свій одяг і, ниць розпростершись, лежав прибитий горем. 170. Але ось що хоча малоймовірно, однак зовсім не неправильно. Усі, що плили на кораблі, забувши про власне нещастя і в спільному нещасті ставши благочестивими, зі мною з’єднували молитовні благання. Настільки вони були співчутливі до моїх мук!

175. Ти, Христе, і тоді був моїм великим Спасителем, і тепер спасаєш від хвиль життя. Коли не бачив ніякої доброї надії, ні острова, ні твердої землі, ні вершини гір, ні світильника, ні зірок — дороговказів мореплавцям, нічого — 180. ні великого, ні малого не було на виду, що тоді роблю? Який кінець мого скрутного становища? Зневірившись у всьому земному, звертаю очі до Тебе, моє життя, моє дихання, моє світло, моя сила, моє спасіння, до Тебе, Який устрашаєш, вражаєш, посміхаєшся, лікуєш 185. і до сумного завжди додаєш корисне. Нагадавши ж Тобі про всі колишні дива, в яких пізнаємо Твою велику руку, про розділене море і про Ізраїля, що подорожує ним (Вих. 14, 21), про ворогів, переможених піднесенням рук (Вих. 17, 8-13), 190. про єгиптян, скрушених небесними карами, про творіння, що по-рабськи кориться вождям, про стіни, зруйновані звуком труб і обходом (Нав. 6, 19), а до чудес, прославлених удавнину, додавши чуда, що сталися зі мною, сказав я: 195. «Твій я був колись, Твій і тепер. Ти дворазово приймеш мене, як одне з дорогих для Тебе надбань, як дар суші і моря, очищений і материнською обітницею, і надмірним страхом. Для Тебе я житиму, якщо уникну подвійної небезпеки. Ти втратиш Свого служителя, якщо не врятуєш мене. 200. І тепер Твій учень серед бурі. Пробудися або пройди по водах і зупини небезпеку» (див.: Лк. 8, 24). Так говорив я, і пориви вітрів припинилися, море стихло, корабель понісся прямо. І ось надбання моєї 205. молитви. Всі, хто був на кораблі, всі зійшли з нього, благоговіючи перед великим Христом, одержавши від Бога подвійне спасіння. Між тим, минувши Родос, незабаром, при попутному вітрі, ввійшли ми в егинську пристань, бо 210. корабель був егинський.

Потім Афіни і науки. Але нехай інші скажуть, що було там, як жив я в Божому страху, намагаючись бути першим між тими, котрі знали те, що є найперше; 215. і коли інші молоді люди між своїми ровесниками в поривах юності і відважної стрімкості віддавалися пристрастям, я проводив тихе життя. Як те джерело, яке, як кажуть, і серед гірких вод моря залишається солодким, я не захоплювався тим, що вело до згуби, 220. але сам схиляв друзів до досконалішого. А мені Бог і в цьому виявляючи благодіяння, з’єднав узами дружби з людиною вельми мудрою, котра одна і життям і словом була вища за всіх. Хто ж це? Досить легко узнати його. 225. Це Василій — велике надбання для теперішнього віку. З ним разом ми вчилися, і жили, і думали. Якщо потрібно чим і похвалитися, то я складав з ним пару небезчесну для Еллади. У нас усе було спільне, 230. і одна душа в обох зв’язувала те, що розділяли тіла. А що переважно нас з’єднувало, то це Бог і прагнення до досконалості. Коли ми настільки взаємно довірилися один одному, що відкривали один одному і глибини серця, 235. тоді з’єдналися між собою ще найтіснішими узами любові, тому що однаковість почуттів і взаємну прихильність робить більш нерозривною.

Що ж потім? — Повернення на батьківщину і обрання роду життя. Багато вже часу було присвячено наукам. Мені майже сповнилося тридцять років. 240. Тут я довідався, наскільки любили нас товариші і яку мали про нас думку. Час наближався, наближався і важкий подвиг. Потрібні стали обійми і слізні напутні промови, в яких пригадувалися запал серця один до одного. 245. Вимушено і з труднощами, однак поступилися Василію, коли він назвав багато причин свого від’їзду. А в мене і тепер ще течуть сльози при спогаді про тодішню зніяковілість. З великою поспішністю оточили мене всі 250. — чужоземці, близькі знайомі, однолітки, учителі; до закликань і сліз додалася навіть і сила — дружба спонукала їх наважитися і на це. Мене міцно тримали, кажучи: «Хай що буде, не випустимо звідси! 255. Шановні Афіни не повинні втратити тебе. Вони за загальним рішенням віддадуть тобі першість у словесності». Хіба один дуб міг би противитися стільком сльозам і переконанням, і я поступився, втім не зовсім. Мене тягло до себе на батьківщину. 260. Вона одна під сонцем була сильна вірою. Там присвятити себе любомудрості здавалося мені найпрекраснішою справою. Туди звали мене і батьки, знесилені старістю й часом. Тому недовго я пробув у Афінах, зник звідти майже таємно і пустився в дорогу.

265. Показав я зразки свого красномовства, задовольнив недугу людей, які вимагали від мене цього, як боргу. Але на думці у мене були не рукоплескання, не вираження подиву, ні захвату, ні поклоніння, якими в натовпі молодих людей захоплюються софісти. 270. Я над усе поставив для себе ту любомудрість, щоб і все інше, і вчені свої труди покласти перед Богом, як інші залишали свої маєтки пастухам або, зібравши своє золото, кидали в морську глибину. 275. Однак, як я сказав, скорився волі друзів. І це послужило ніби попередньою підготовчою вправою для майбутніх подвигів або передоднем найважливіших таїнств.

Нарешті, потрібна була мужня рішучість. У внутрішнє судилище збираю друзів, тобто свої помисли — цих щирих радників. 280. І коли я шукав кращого із кращого, страшний коловоріт охопив мій розум. Давно я вирішив — усе плотське скинути у глибину, і тепер це найбільше подобалося. 285. Але коли я став розглядати самі божественні шляхи, не легко було знайти шлях кращий і гладкий. І той і інший з них, як це часто буває з нами, коли зважуємося на яку-небудь справу, здавався в чому-небудь або добрим, або поганим. Якщо ж мій стан передати якимось порівнянням, то я нагадував людину, яка задумує якісь далекі мандри, 290. але, уникаючи плавання морем і трудів морехідних, шукає шлях, на якому було б більше зручностей. Приходили мені на думку Ілля Фесвітянин, великий Карміл, надзвичайна їжа, надбання Предтечі — пустеля, убоголюбиве життя 295. синів Іоанадавових. З іншого боку, пересилювали любов до Божественних книг і світло Духа, яке черпаємо при заглибленні в Боже Слово, а таке заняття — не справа пустелі й безмовності. Багато я вагався, 300. і нарешті умиротворив свої бажання, і блукаючий розум зупинив на середині, а саме так.

Я зауважив, що люди, яким подобається діяльне життя, корисні в суспільстві, але некорисні собі, і їх настигають нещастя, 305. тому їхня м’яка вдача непокоїться. Бачив також, що ті, котрі живуть поза світом, чомусь набагато благовлаштованіші і безмовним розумом дивляться на Бога, але вони корисні тільки собі, їхня любов укладена в тісне коло, а життя, яке проводять, надзвичайне і суворе. 310. Тому я вступив на якийсь середній шлях між усамітненням і життям у суспільстві, взявши в одних зібраність розуму, а в других — старання бути корисним для суспільства.

Додалася і найважливіша причина — вдячність до людей високоповажних, розумію тих, що народили мене, в яких я був у боргу. 315. І як найблагочестивіша перша шана після Бога вшановувати батьків, яким ми завдячуємо тим, що пізнаємо Бога, то я плекав їхню старість, підтримував усіма силами, водив їх за руку, 320. щоб самому мати щасливу старість, догоджаючи їх старості. Бо що сіємо, те й пожинаємо. І для мене це становило частину освіти в любомудрості — не показувати й вигляду, що труджуся для життя найважливішого, але в більшій мірі бути, а не здаватися угодником Божим. Тому хоча я визнавав, що потрібно любити і тих, які ведуть життя діяльне, 325. у долю від Бога одержали честь за допомогою Божественних таїнств керувати народом, однак сам, вочевидь належачи до суспільства, більше мав прихильності до життя чернечого, бо воно полягає не в тілесному місцеперебуванні, а в приборканні вдачі. 330. Церковна ж кафедра була для мене достошанована, але оскільки я стояв удалині, то вона здавалася тим же, чим і сонячне світло буває для слабких очей. Скоріше я міг би сподіватися всього іншого, тільки не того, що серед багатьох переворотів у житті одержу її сам.

Але людині не можна ні про що важливе говорити рішуче. 335. Заздрість завжди вважається перешкодою нашим ширянням. Не шукай прикладів далеко — подивися на моє життя. Я налашовував себе так, але мене наздогнала страшна буря. Батько мій добре знав мої думки, але не розумію чому 340. — можливо, спонуканий батьківською любов’ю (а любов при владі сильна), щоб удержати мене духовними узами і вшанувати кращим із того, чим володів сам, — проти волі зводить мене на один з нижчих престолів 5.

345. При цьому примусі (і досі не можу назвати цього інакше, нехай вибачить мене Божий Дух за такі відчуття!) так сильно я засмутився, що забув усе — друзів, батьків, батьківщину, рід, 350. і, як віл, уражений сліпнем, пішов у Понт, сподіваючись там у божественного друга знайти собі зцілення від горя. Там у співжитті з Богом він трудився, покритий хмарою, як один зі старозавітних мудреців. 355. Це був Василій, котрий тепер з ангелами. Він полегшив скорботу мого серця. Тим часом добрий батько, що знемагає від старості і бажання мати мене при собі, багато переконував сина вшанувати останні дні його життя. 360. А в мені і сам час послабив відчуття горя. І я знову (чого б ніколи не належало робити) пускаюся в глибину, злякавшись слізних батьківських погроз. Небезпечно було, щоб ніжність не обернулася в клятву, тому що такою буває прогнівана простодушність.

365. Не багато часу минуло після цього, і нове хвилювання; не вмію сказати, наскільки воно було суворіше від попереднього. Але не буде зайвим усе переказати друзям. Брат мій займав у світі високу посаду. Брат мій, — о, який ти сильний, злісний демоне! — 370. брат мій, коли йому була довірена державна скарбниця, помирає на посаді. На майно і решту небіжчика кинулася безліч псів; усе грабували домашні, сторонні, друзі. Коли дуб упав, хто не запасає собі дров? 375. Але оскільки це стосувалося власне мене, то я ще не боявся стікання справ; тому що був вільним птахом, якому неважко полетіти вгору. Однак необхідно було разом із прекрасним батьком нести на собі все — і добре, і зле, 380. і розділяти з ним якщо не майно, то клопоти. А хто зробив перший крок над прірвою і посковзнувся одного разу, той не в змозі вже стриматися і падає в стрімчасту глибину; так і для мене, як тільки спожив я зле, з одного лиха виросло інше.

385. У цей час (мовчу про те, що було доти, остерігаючись подати думку, що промовляю хульне слово на людину, яку тільки тепер я ублажав із благословеннями) прийшов до мене улюбленіший з друзів 390. Василій (зі скорботою промовляю слово, однак скажу). Він став для мене другим батьком, що поклав на мене тягар ще тяжчий. Але від одного потрібно було терпіти, хоча поводився зі мною як володар: терпіти ж від друга заради дружби, що приносила мені шкоду, а не звільнення від бід, не було необхідності.

395. Не знаю, кого звинувачувати за те, що трапилося зі мною; воно все ще, як недавнє, непокоїть мене; чи винити більше себе за свої гріхи (а вони часто і сильно мене угризали) або тебе, прекрасніший із людей, дорікнути у звеличанні, до якого довів тебе престол? 400. Якщо все інше взяти до уваги, то, можливо, і сам ти не побажав би (як і не бажав доти через свою велику доброту) взяти наді мною перевагу. А якби й побажав, то, ймовірно, утримав би тебе який-небудь благомислячий суддя, котрий добре знає обох нас. 405. Що ж з тобою сталося? За що раптом кинув ти мене в таку від себе далечінь? Нехай загине в світі закон дружби, яка так мало поважає друзів! Учора ми були леви, а тепер я став мавпою, а ти майже лев. 410. Якби так дивився ти на всіх своїх друзів, то (скажу гордовите слово) не належало б принаймні тобі дивитися так на мене, якому, бувало, ти віддавав перевагу перед іншими друзями, поки не піднісся за хмари і не стало все нижче за тебе.

Але до чого хвилюєшся, серце моє? Стримай коня силою, 415. і нехай знову йде своєю стежкою. Неправдомовцем для мене став цей у всьому іншому найправдивіший друг. Не раз він чув, як я казав: «Тепер все потрібно зносити, хоча б трапилося щось і гірше. Але як тільки не стане батьків на світі, 420. тоді мені буде повна можливість залишити справи і від бездомного життя отримати хоча б ту вигоду, що легко стану громадянином усякого місця». Він чув це і хвалив мої роздуми. 425. Але попри все те, разом з моїм батьком, насильно зводить мене на єпископський престол, удруге заштовхнув мене в це.

Не тривожся, поки не узнаєш усього. Якби мої вороги витратили багато часу, вишукуючи, чим довести мене до безславності, то, думаю, не інший, а саме цей же знайшли б вони спосіб. 430. Чи хочеш дізнатися який? Скаже тобі кожен, кому тільки цей вчинок здався негідним. Як же поводився я з другом, про це знає Понт, знає Кесарія, знають усі спільні наші друзі. 435. Низько було б докоряти мені за це. Згадувати про зроблене добро пристойно тому, хто ним користувався, але не пристойно тому, хто його зробив. Але який він був до мене, нехай переконають у тому самі справи!

На великій дорозі, що пролягає 440. через Каппадокію, є місце звичайної зупинки подорожніх, з якого одна дорога ділиться на три. Місце безводне, що не вирощує і травинки, позбавлене усіх зручностей, селище жахливо нудне і тісне. Там завжди пилюка, стукіт від візків, сльози, ридання, збирачі податків, знаряддя тортур, ланцюги; 445. а жителі — чужоземці і бродяги. Така була церква в моїх Сасимах! Ось якому місту (справді, це великодушність!) віддав мене той, кому було мало п’ятдесяти хор’єпископів. І щоб утримати це за собою, коли другий віднімав насильно, 450. створив нову кафедру. А я в нього (тому що і ми були колись сильні) стояв у першому ряді войовничих друзів. І звичайно, рани за святу справу не страшні, тому що, крім іншого, переліченого мною, оволодіти цим престолом неможливо було без пролиття крові. 455. Він був предметом суперечки двох єпископів, котрі змагалися між собою, здійнялася страшна сварка, а причиною було розділення нашої батьківщини, за яким два міста робилися начальницькими над іншими меншими. 460. Приводом ставилося піклування про душі, а справжньою спонукою було владолюбство, не насмілюся сказати: збори і побори, тому весь світ приходить у величезне збурення.

Що справедливо було б зробити мені, скажіть перед Богом? Терпіти? Прийняти на себе всі удари бід? Іти незважаючи ні на що? 465. Загрузнути в болоті? Іти туди, де не міг би упокоїти і цієї старості, безперестанно насильницькою рукою гнаної з-під даху, де не було б у мене хліба, щоб розламати його із мандрівником, де я, убогий, прийняв би в керування народ також убогий, 470. не бачачи ніякого засобу зробити йому послугу і багатіючи тільки тим, що є в містах поганого, де я мав відбирати терня, а не троянди з терня, пожинати тільки біди, не прикриті ніякими вигодами? Вимагай від мене великодушності в чому іншому, якщо хочеш, 475. а це запропонуй тим, які премудріші за мене! Ось що принесли мені Афіни — спільні вправи в науках, життя під одним дахом, харчування з одного стола, один розум, а не два в обох, подив Еллади і взаємні обіцянки якнайдалі відкинути від себе світ, 480. а самим жити спільним життям для Бога, успіхи ж у слові принести в дар єдиному премудрому Слову! Все розсипалося! Усе кинуте додолу! Вітри розносять давні надії! Куди тікати? Хіба ви, дикі звірі, приймете мене до себе? 485. У них, думаю, більше вірності. Ось яке, скажу стисло, було моє становище!

Але після того як я, хоча не занепав духом, однак схилив шию, що сказати мені? Хоч з якого б боку я почав зображати всю свою хворобу, скрізь для мене жало. 490. Знову я втікач, знову ховаюся в горах, віддаючись улюбленому мною способу життя, насолоджуюсь ним. Яку ж користь приносить мені це? З’ясувалося, що я був нерішучий втікач. У всьому іншому вміючи бути терплячим, я не мав у цьому мужності, не зніс батьківського гніву. 495. Першим замахом мого батька було утвердити мене в Сасимах. Але оскільки не мав успіху, він пускається у нове плавання 500. і простягає до мене руки, торкається моєї бороди, просячи, щоб я не залишався на нижчому ступені, але, трудячись разом з ним (бо його обтяжувала вже плоть), полегшував його труди. І до яких вдавався він переконань? «Тебе, найулюбленіший із синів, — казав він, — благає батько, юного молить батько-старець, служителя молить той, хто і за єством, і за двояким законом твій владика. 505. Не золота, не срібла, не самоцвітів, не ділянок обробленої землі, не розкоші прошу в тебе, сину, але домагаюся того, щоб зробити тебе другим Аароном і Самуїлом, досточесним предстателем Богові. Ти, сину, належиш Тому, Хто дарував тебе. Не зганьби мене, 510. щоб і до тебе був милосердний єдиний наш Отець. Прекрасна моя вимога принаймні вона батьківська. Ти не живеш ще стільки на світі, скільки минуло часу, як я приношу жертви Богові. Зроби мені цю милість; зроби або інший покладе мене в гріб. 515. Таке покарання визначаю я за непокору. Подаруй декілька днів останку моїх днів, а іншим своїм життям розраховуй, як тобі завгодно».

Коли вислухав я це і душа трохи звільнилася з-під тягаря, що її обтяжував, як сонце через хмари, 520. що тоді сталося, чим закінчуються мої страждання? Подумав я сам собі, що немає ще біди, щоб уникнути кафедри, виконати бажання батька. «Бо це, — казав я, — не утримає мене проти волі, якої не зв’язують ні наречення, ні обіцянка». 525. Ось до чого довів мене страх, що взяв гору!

Але коли мої батьки переселилися із цього життя, сподобившись жереба, до якого давно поспішали, я не на добро залишився свобідним. 530. Правда, що я зовсім не торкався даної мені церкви, жодного разу не звершував там служіння Богові, не молився з народом; не поклав рук на жодного із кліриків, але що стосується церкви батьківської (кілька людей побожних напали на мене і не переставали закликати, 535. погрожуючи успіхами великої кількості людей богомерзенних), то я мав про неї деяке піклування упродовж короткого часу (не заперечую цього), але мав як людина стороння про чужу церкву. Це саме завжди казав я єпископам, з глибини серця просячи в них, як дар, поставити когось єпископом цього малого міста. 540. З усією справедливістю я стверджував, по-перше, що не приймав цієї церкви в управління після оголошеного наречення, а по-друге, що в мене давня думка втекти і від друзів, і від справ. 545. Але я не міг їх переконати, і одні з великої до мене прихильності, а інші, можливо, через високомудрість хотіли взяти наді мною верх. Тому я пішов спочатку втікачем у Селевкію, до храму прославленої діви Фекли, думаючи, що, можливо, так, 550. коли стомить їх час, переконаються віддати віжки [правління] іншому. Там я провів чимало часу. Але знову, зустрівши свої біди, не знайшов жодної з вигод, яких чекав. І справи, яких я думав уникнути, як у термін, 555. з’явилися до мене в безлічі.

Але тут, звичайно, найтяжче в моєму слові. Втім, скажу, хоча буду говорити й про дуже відоме, скажу, щоб ви, коли не буде з вами мене, мали принаймні це слово для лікування скорбот, 560. на докір ворогам і на свідчення друзям, від яких я, нічим їх не скривдивши, сам зазнав образи.

Природа не зробила двох сонць, але два Рими, це два світила для цілого всесвіту, прадавня і нова Держава. 565. Вони тим тільки різняться між собою, що один там, де сходить сонце, а другий на заході. Але що до краси, вони в красі не поступаються один одному; і якщо запитати про їхню віру, один з давнього часу йшов добрим шляхом, і йде ще донині, 570. весь Захід зв’язуючи спасительним словом, як і годиться першопрестольному в цілому світі граду, який шанує всецілу згоду Божества; а другий (кажу це про мій, а потім уже не мій Рим) колись ішов правим шляхом, але тепер не такий, навпаки — 575. загруз у безодні загибелі після того, як легкодухе і сповнене усіх зол місто Олександрія — ця безумна кипучість, послала від себе мерзенність запустіння — Арія, котрий перший сказав, що не достопоклоняєма Тройця, нероздільну сутність розсікши на нерівні частини, 580. в одному єстві розмежував достойності, тому й ми розійшлися різними шляхами.

Однак, хоч наскільки злощасне було це місто, доведене до такого стану і за законом часу 585. (бо кожний давній звичай обвертається на закон) від невір’я загинуло жахливою смертю, у ньому було ще трохи насіння життєвого подиху, були душі, досконалі в слові віри, був народ, правда нечисленний, але численний перед Богом, 590. Який приймає у рахунок не безліч, а серця; у ньому було надійне насадження, був дорогоцінний останок.

До них благодать Духа послала мене: про мене думали, що значу щось перед Богом, як людина відома життям і словом, хоча я завжди жив сільським життям. 595. Мене запрошували багато хто і з пастирів, і з овець; запрошували бути помічником народу, захисником слова, душі безводні, але ще зеленіючі, освіжити потоками благочестя, 600. з життєвістю єлею підлити світла у світильник, а багатооборотливі словосплетіння гострих язиків, якими рубається простота віри, — це павутиння, гнилі узи, смішні для міцних, але зв’язують легковажних, 605. визволити і розірвати твердим вченням, щоб міг уникнути сітей кожен, хто потрапив у них.

Так, з недоброї волі, але насильно захоплений іншими, я прийшов туди бути захисником слова. Тому що ходила поголоска про якесь зборище 610. єпископів, які вводять у Церкву єретичні новоявлені вчення 6. То співрозчинення з нами Бога Слова, в яке вступив Він, Сам не змінившись, але прийняв на Себе людину, котра має душу й розум, доступну властивим тілу стражданням, 615. цілого колишнього Адама крім гріха, — це, кажу, співрозсічення розсікається в новому вченні. І воно вводить якогось нерозумного Бога, ніби убоявшись, що розум вступить у протиборство з Богом. Але на такій підставі убоявся б я і тілесної природи, бо вона ще набагато далі від Бога. 620. Або, звичайно, коли все потребувало спасіння, визначено було загинути зовсім розуму, який переважно перед усім належало спасати моєму Богові і який найбільше згублений у первозданному [Адамі], тому що розумом він і прийняв закон, і зрадив закону! 625. Але що було залишено в зневазі, те й належало сприйняти, і тому нехай спасає Слово не половину мене, який весь постраждав! І нехай не безчеститься Бог тим, що нібито сприйняв не цілого мене, але лише земне, душу нерозумну, душу якоїсь безсловесної тварини, яка, 630. звичайно, і спасена, за твоїм ученням. Нехай відкине від себе подібні думки кожний благочестивий! Бо ті, що розсікають земне благорозчинення, хоча протилежним чином, однак у деякому відношенні грішать, як і ті, що нерозважно вводять двох синів, одного від Бога, а другого від Діви. 635. Одні зле обсікають, а другі зле подвоюють 7. Якщо два сини, боюся, що вийде одне з двох: або будемо поклонятися двом Богам замість одного, або, коли із благоговіння не захочемо терпіти цього, 640. З’єднане 8 поставимо поза Божеством. Хоча Бог не може потерпіти нічого такого, що терпить плоть, однак людське єство долучилося до всецілого Бога, долучилося не так, як пророк або хто інший з людей богонатхненних, що причащаються не Бога, але Божі дари, 645. навпаки — долучилося так, що Бог в людському єстві перебуває Своєю сутністю, як сонце в променях. Тому нехай не буде в нас про них слова, якщо не хочете поклонятися Боголюдині, як єдиному, що заразом і сприйняв, і сприйнятий, що безлітний і підкорив час, 650. сущий від єдиного Отця і від єдиної Матері, — двом єствам, що з’єдналися в єдиного Христа!

Але в якому становищі були мої справи? Прийшовши туди, я зустрів безліч бід. Спочатку місто збурилося і повстало проти мене, 655. нібито замість єдиного Бога ввожу багатьох богів. І це було не дивно. Так учили, що взагалі не знали благочестивого вчення, не знали, як Одиниця уявляється троїчно і Тройця — одинично, якщо в обох випадках уявляти благочесно. 660. А простий народ захоплюється на користь стражденних. Так, відчувши жаль до тодішнього свого предстоятеля і пастиря, стояв за нещасного і цей численний народ, сповнений високої про себе думки, який вважав для себе крайньою ганьбою не здобути в чомусь верх. 665. Мовчу про каміння — це частування, яким вони вшанували мене, і докоряю хіба за те, що були невдалі у виборі цілі і кидали в тих, потрапити в кого було даремним убивством. А потім мене, як убивцю, представили правителям міста, які дивилися якось звисока і гордовито 670. і в яких один був закон — домагатися народної до себе прихильності. Їм представили мене, який, як ученик Слова, ніколи не зробив і не помислив нічого поганого. І захисником мені в слові став Христос, допомагаючи моєму захисному слову. 675. Він врятував і кинутих до співжиття левів; Він зросив вогонь прохолодою над юнаками (Дан. 3, 50); Він з кита зробив молитовний дім благочестивих (Іона. 2, 2-3); Він і мене прославив на чужому суді.

Потім виявилася жахлива ревність серед моїх; 680. вони тягнуть мене до якогось Павла і Аполлоса 9, які ніколи за нас не втілювалися і не проливали крові в дорогоцінному стражданні, тим часом як називаються їхнім ім’ям, а не ім’ям нашого Спасителя (див.: 1 Кор. 1, 12-13). З ними все приводиться в рух; все вражене, 685. начебто Церква благоденствує в інших відносинах. Але як устоїть корабель, або місто, або воїнство, або повнота хору, або дружелюбний дім, коли в них більше руйнівного, ніж єднального? Це саме й було тоді з Христовим народом. 690. Шляхетне це породження ще не зміцніло, не отримало сміливості, не звільнилося від дитячих пелен, ще не утвердилося ногою на землі, як уже в очах батьків було посічене, кинуте додолу, 695. знівечене вовками, що жадали моєї бездітності.

Нестерпно було їм, що людина сама бідна, згорблена, поникла в землю, одягнена погано, яка приборкала черево сльозами, страхом майбутнього та іншими злостражданнями, мандрівник, бурлака, 700. що не має нічого привабливого для поглядів, схований у земній темряві, бере перевагу перед людьми, які вирізняються силою і красою. Від них чутні були майже такі слова: «Ми лестимо, а ти ні; ми шануємо високе сидіння, 705. а ти шануєш богобоязливість; ми любимо дорогі страви, а ти любиш дешеву їжу, в якій з приправ тільки сіль, і нехтуєш солоною гіркотою зарозумілості. Ми раби часу і народних примх, віддаємо свій човен кожному новому вітру, у нас учення, 710. на зразок хамелеонів або поліпів, приймає безперестанно новий колір, а ти нерухоме ковадло. Яка гордовитість! Начебто завжди одна віра, що так надто стискуєш догмат істини, 715. йдучи завжди одним скучним шляхом слова. Для чого ж тобі, високоповажний, і народ приваблювати балакучим своїм язиком? Для чого з успіхом знищувати тих, що віддаються поганим мудруванням у всякого роду заблудженнях? Для чого бути неоднаковим для друзів і для сторонніх, 720. але для одних каменем магнітом, а для інших пращею?»

Але якщо це не зле (як і дійсно не зле), чому гніваєшся, начебто зустрів неосвічених? Якщо ж зле (як це тобі одному здається), суди правдиво, як Божий предстоятель. 725. Уразь мене, що упав у гріх, але не чіпай народу, який не вчинив ніякої неправди, крім того, що любить мене і скорився моїм настановам.

Я був у стані ще перетерпіти перші напади. 730. Хоча новина здивувала мене ненадовго, як грім, що раптово вразив слух, або швидкість блискавки, що осяяла непризвичаєні очі, але на мені не було ще ран, і я міг все перенести. І надія, що справи обернуться на краще і іншим разом не станеться зі мною того ж, 735. переконувала мене легко переносити біду. Але із цього самого незабаром виникли для мене нові лиха. Як описати свої труди? Як міг звершити таку злу справу ти, винахіднику усякого зла, заздрий демоне? 740. Мене скинули не кров, не жаби, не хмари скнипів, не песьї мухи, не знищування худоби, не струни, не град, не пруги, не темрява, не знищення первородних — це останнє з нещасть, які, як кожному відомо, 745. були стратами для злих єгиптян, і нарешті мене сокрушили і не хвилі Червоного моря, що потопили народ. Що ж похитнуло мене? Легковажність єгиптян. А як похитнула? Це варте того, щоб розповісти, бо може послужити вічним нагадуванням ганьби для злих.

750. У нас у місті була людина женоподібна, якась єгипетська примара, зла до шаленства, пес, і пес із дрібних, вуличний служник, Арей, безмовне зло, китовидне чудовисько, червоний, чорноволосий, кучерявий, кошлатий. 755. Кучерявим він був здавна, а патли винайдені наново, тому що мистецтво — другий творець. Найчастіше це буває справою жінок, а іноді і чоловіки золотять і завивають волосся, обстрижене по-філософськи. Вживайте ж у діло, 760. мудреці, і ті притирання, які на обличчях жінок. Тому що для чого лише любомудрим жінкам користуватися цією непристойною і поганою благопристойністю, яка є безмовною вивіскою вдач? Що Максим не належить уже до чоловіків, це таїлося до часу, а тепер показала його зачіска. 765. Для нас дивно в нинішніх мудрецях, що природа і зовнішність у них двоїсті і ганебним чином вони належать до обох статей: волоссям схожий на жінок, а жезлом — на чоловіків. Цим хвастався і Максим, як людна, яка важить щось у місті; 770. у нього плечі завжди покривалися золотими кучерями; з волосся, як із пращ, вилітали міркування, і всю вченість він носив на тілі. Він, як чутно, пройшов багатьма лукавими шляхами; але про інших нехай розшукують інші; 775. у мене немає й часу входити в дослідження всього; втім, це є в багатьох записах у градоправителів. Нарешті, осідає він у цьому місті.

Тут йому бракувало звичної для нього їжі; але його око було зірке, і чуття в нього було мудре; 780. тому що не можна не назвати мудрим і цього гіркого для мене задуму — скинути мене з кафедри, котрий не мав її, і взагалі не був вшанований жодним титулом, а тільки опікував і примиряв народ. Але ще мудріше те, що всю зав’язку справи, як досвідчений винахідник і складач підступив, він веде не через сторонніх, 785. але через мене ж самого, людину зовсім до того незвичну, що зовсім не знайомий з хитрощами і звик поважати іншого роду хитрість, а саме, щоб сказати щось мудре, похвалити, коли скаже це інший, 790. і з Божественних книг витягти саме їхнє серце.

При описі такого нещастя хочу сказати одне нове слово. Належало б усім бути однаковими вдачами, або недосвідченими, або надто хитрими у злі; тому що менше шкоди терпіли б одні від одних, 795. коли б вдачі в усіх були врівноважені або згодні. А тепер добрі стають здобутком злих. Що значить таке змішання творіння? Як багато нерівності в тих, яких Бог взаємно поєднав між собою. Хто зі скромних у змозі помітити, як людина злостива 800. хитрує, зав’язує, виконує свій підступ, завжди вміючи прикрити себе тисячами вивертів? І хто готовий на негідний вчинок, той за всім спостерігає і вишукує зручний час. А хто налаштований на добре, той за природою повільний 805. і недіяльний у підозрі до чогось поганого, тому добродушність і ловиться зручно.

Дивіться ж, як і з яким мистецтвом ця людина звершує свій намір. У ньому побачиш якогось нового єгипетського Протея. Він робиться людиною благомислячою 810. і досить вірною. Хто був так налаштований до мене, як цей Максим? Він жив зі мною під одним дахом, споживав з однієї трапези, поділяв мої міркування й припущення. І це зовсім не дивно. Нібито великий який пес, він гавкав тоді на людей зломудрених, а мої вчення хвалив ретельно.

815. Але заразом з цим він запозичив від служителів вівтаря якусь хворобу, залишки первісної недуги. А це було вроджене зло — заздрість, що не припиняється, тому що порок не без труда приводиться до знемоги. Над ними неправдивим, але свавільним суддею став Максим і, 820. знайшовши двох помічників своїй злості, першого й другого людиновбивцю, тільки-но нарешті позбувся свого тягаря, породивши гаспида. Перший із цих помічників був веліар, колишній ангел, а другий — пресвітер цього народу, 825. розумом ще більше, ніж тілом, варвар. Він не був мною забутий, не бачив від мене ніякої зневаги, завжди користувався першістю і в пошані, і за престолом (зверни увагу, Христе, о непогрішиме в судах око, якщо тільки пристойно закликати тут Христа!) 830. і раптом запалився лукавою і злостивою ненавистю. Жаль! Як оплачу це? Чисте небо покрилося темрявою; найшло на мене зло, що зібралося вдалині — єгипетська хмара. Спочатку з’явилися спостерігачі, 835. яких у обітуванну ізраїльську землю посилав колись доблесний Мойсей (Чис. 13, 2-3). Але це були не Ісус і Халев — мудреці, а щось нахабне з юнаків і старців — Аммон, Апаммон, Арпократ, Стіп, Родон, Анувіс, Ерманувіс — єгипетські боги, 840. у вигляді мавп і псів, демони, жалюгідні й буйні моряки, які недорого себе продають — за невелику монету охоче (тільки б знайшлися) пропонують багатьох богів. А незабаром прийшли і ті, що послали цих спостерігачів, 845. гідні такого полчища вожді, або пастирі, якщо про псів пристойніше сказати останнє. Але більше нічого не промовлю; хоча багато в мене напоготові слів, і вони змушують тремтіти мою внутрішність, як зав’язаний міх, в якому бродить молоде вино, 850. або як ковальські міхи, які наповнені повітрям. Втім, поважаю того, хто послав їх, хоча він і легковажний, поважаю і їх самих, як людей, яких, можливо, потрібно і трохи пробачити, бо захопилися через грубість, діяли як навчили інші, 855. а саме ті, кого злими проти мене тут зробила заздрість.

Вирішіть, мудрі, моє завдання. Для мене це незрозуміло, і хіба розтлумачить який мудрець. Тому сам Петро 10, цей суддя пастирів, спочатку своїм писанням, 860. яке явно не містить в собі ніякого двозначення, як у цьому запевнить його лист до мене, визнав мене зведеним на престол і вшанував знаками свого ствердження, а тепер замість діви виявився для мене ланню? Ця справа темна, яка вимагає пояснення. 865. Чи бачили щось більше схоже на лицедійство, хоча на світі й багато розіграно лукавих справ?

Але побачать і ще щось кумедніше. Один з бенкетуючих казав, що всіма володіє вино, 870. інший стверджував, що всіма володіють жінки, а мудрий сказав, що володіє істина (2 Езд. 11, 12). Але я додав би про золото, що йому належить панування. Ним без зусиль все приводиться в рух; і зовсім не дивно, якщо тільки мирське перемагає в нас над духом.

Але запитають: звідки золото в цього пса? 875. Один пресвітер прибув сюди з Фасса і привіз золото тамтешньої церкви, щоб купити на нього проконнійського мармуру. Улестивши цього бідняка, при сприянні інших, зв’язавши його безліччю надій 880. (бо погані з поганими сходяться швидко), Максим добув у нього золото; придбав цього на все придатного служителя, вірного помічника, щирого товариша. І ось доказ! Ті самі, які колись поважали мене, починають тепер нехтувати, як некорисним і безгрошовим другом, 885. і, подібно до стрілки у вагах, легко схиляються на гірше.

Була ніч, а я лежав хворий. Як хижі вовки, що з’явилися раптом у загоні овець, із чималим числом найманих моряків 890. (якими легко запалюється Олександрія, тому що до цих моряків долучаються і розумні люди) вони поспішають обстригти цього пса і звести на кафедру раніше, ніж стало те відомо народу, вождям Церкви, і навіть мені, якщо не більше, то принаймні псові цього стада. 895. Вони кажуть, що так було їм наказано. Ось як Олександрія відплачує за труди! Нехай судить про це хто інший, до вас прихильний!

Настав ранок. Клір (тому що клірики жили близько) обурюється, 900. поголоска швидко переходить від одного до іншого і здіймається найсильніша пожежа. Скільки зійшлося людей чиновних; скільки — сторонніх і навіть сумнівної віри! Не було людини, яка б, бачачи таку винагороду трудів, не роздратувалася тодішнім вчинком. 905. Але для чого вести мову? Негайно із гнівом вони віддаляються із храму, сумуючи про те, що не досяглися мети. Але щоб не пропадало марно почате зло, вони приводять до кінця й іншу частину свого лицедійства. 910. Поважні й богоугодні ці люди, у супроводі кількох мирян з-поміж найбільш зневажених, входять у бідне житло сопілкаря і там, обстригши волосся найзлішому із псів, втім не використовуючи ні уз, ні насильства, бо цей пес готовий був і на більше, нарікають його пастирем. 915. Звершилось відрізання густих кучерів; без зусиль був знищений цей довгочасний труд рук, а сам він придбав із цього тільки одне, що була виявлена таємниця волосся, в якому містилася вся його сила, 920. як розповідається це і про суддю Сампсона, що обстрижене волосся віддали його ворогам, на догоду яким обрізала жінка і звершила ці невчасні й згубні жнива (див.: Суд. 16, 19). Але із псів зроблений пастирем 925. знову з пастирів став псом, і (яке безчестя!) псом покинутим. Він уже не носить гарного волосся, не володіє і стадом, а бігає знову по м’ясних ринках за кістьми. Що ж зробиш із прекрасним своїм волоссям? 930. Чи знову будеш ретельно його відрощувати? Чи залишишся таким посміховищем, як тепер? Те й інше сором, а між цими двома крайнощами неможливо знайти нічого середнього, крім зашморгу. Але скажи також, де покладеш або куди пошлеш це обстрижене волосся? Чи до лицедіїв на позорище чи до дів, 935. і до яких знову дів? Чи не своїм коринфським? Чи не до тих, з якими колись ти, о всемудрий, один на один вправлявся в богоугодних подвигах! За все це назву тебе краще псом небесним.

Після цього місто стільки вболівало 940. через тодішні події, що всі були збентежені, кожен розносив про Максима ненависні чутки про погане його життя, і те, що досі таїлося в думці, те гнів вивів назовні. Кожний привносив від себе щось нове; 945. і з усього цього складалося струнке зображення одного довершеного негідника. Як у тілі при великих недугах з’являються і малі немочі, що залишалися непримітними поки людина була здорова, так і у Максима всі колишні злі справи було виставлено на ганьбу 950. останнім обурливим вчинком. Але ніколи не розголошуватиму їх я. Нехай знають про це ті, які говорять. Я хоча й зазнав образи, однак з поваги до переднього закриваю вуста.

«Отже, що ж? Чи не вчора він був серед твоїх друзів? 955. Чи не вчора ти вшановував його найбільшими похвалами?» Так, можливо, заперечить мені інший, хто знає цю справу і захоче обернути мені в провину тодішню готовність, з якою я поважав навіть гірших із псів. 960. Точно, я був у невіданні, гідному осуду, як Адам був спокушений злошкідливою споживою; гірке дерево було прекрасне на вигляд; мене обдурила личина віри, яку я бачив на його обличчі, обдурили й лукаві слова. 965. А хто вірний, той усім довіряє, легко приваблюється благоговінням іншого, чи буде воно дійсне чи вдаване. Звичайно, це ще добра неміч. Бо кожен те й думає, чого бажає. І скажіть, премудрі, що належало мені робити? Що інше, на вашу думку, зробив би хто з вас? 970. Церква перебувала тоді ще в такому пригнобленому становищі, що для мене чимало значило збирати й солому. Несприятливі обставини не дають такої свободи, яку можна мати в часи достатку. 975. Для мене було дуже важливо, якщо й пес ходить на моєму дворі і шанує Христа, а не Геракла. Але тут було щось і більше. Про те вигнання, якому піддався Максим за ганебні діла, запевняв він, що потерпів це заради Бога. Він був покараний бичами, а мені здавався носієм перемоги. Якщо це тяжка провина, то знаю, що не раз і багато в чому 980. грішив я подібним до цього чином. Пробачте ж мене, судді, в цьому прекрасному гріху Максима була дуже негідна людина, але я поважав його, як доброго. Або скажу щось і більш відважне. Ось віддаю мій балакучий язик, що не вміє зважати на час 985. Хто хоче, відсічіть його без милосердя. І що ж? Хіба він не відсічений уже? Якщо хочете, то дійсно так. Принаймні він давно мовчить, і далі ще мовчатиме, можливо, на покарання за неблаговчасність і для уроку, що не всім він приємний. 990. Але яке й це? Дозвольте додати ще одне. Лукавство, справді, іде всупереч здоровому глузду. Кого й доброта не зробила лагідним, з того чи міг щось зробити якийсь інший засіб? Ось і сама шана для нього вже докір. Якою назвеш ти вдачу цієї людини? 995. Дуже поганою. І якщо це правильно, не дошукуйся більшого. А якщо неправда, то не погоджуйся і на попереднє. Що може бути незаперечливішим?

Так безчесно прогнана звідси ця зла людина, 1000. точніше сказати, прогнаний прекрасно, бо був злий. Оскільки ж цар Сходу, готуючи загибель варварським племенам, перебував у фессалонійській фортеці, то дивися знову, що замишляє цей найлютіший пес. 1005. Узявши із собою підлий натовп єгиптян (розумію тих, які обстригли його так ганебно), спрямовує він путь у військовий стан, щоб царським указом затвердити за собою кафедру. Але там ще нічий слух не був налаштований до мене зле і не слухав наклепу; тому Максим і там 1010. з великим гнівом і страшними прокльонами був відкинутий, як пес, і невдовзі ховається в Олександри, зробивши цю одну справедливу і розумну справу. Тому що з найманою юрбою бездомних людей нападає на Петра, 1015. у якого було подвійне перо і який без труда писав все, хоча б це й суперечило одне одному. Цього старця тіснить Максим, вимагаючи собі престолу, якого сподівався, а якщо ні, то погрожував, що самого не залишить на престолі. 1020. Нарешті градоправитель, побоюючись (як і справедливо було), щоб полум’я роздувшись до старих бід не додало ще нових, виганяє його геть. І тепер, можливо, він спокійний. 1025. Але боюся, щоб ця страшна, небезпечна градом хмара, принесена сильним вітром, не пролилась над тими, хто зовсім того не очікує, бо лиха вдача ніколи не може бути спокійною; хоча тепер і зв’язана, але не зробиться благорозумнішою. 1030. Така ось любомудрість нинішніх їхніх псів! Це лайливі пси, чим єдино вони і схожі на псів. Що ж таке в порівнянні з ними Діоген або Антісфен? Що перед ними і Кратес? Ні в що став Платонову любомудрість; нічого не значить портик. 1035. Тобі, Сократе, донині належала першість. Скажу щось точніше — самої Піфії. Наймудріший Максим 11.

А я бідую, як не бідував ніхто зі смертних: так було зі мною від початку, так ще більше триває й тепер 1040. І велика подяка трудам на суші, небезпекам на морі і тим страхам, якими я врятований! Вони, поставивши мене вище за все мінливе, явно навернули до горнього. Однак я не переніс тодішнього безчестя, 1045. і з радістю вхопився за привід, що з’явився. Як тільки довідався, що ця найнегідніша людина обстрижена, хоча оточили мене всі друзі, створили навколо мене непримітну варту, охороняючи мої рухи, виходи й повернення, 1050. однак, оскільки всі мої вороги бачили цю боротьбу і розділення вважали знищенням самого вчення, дивлячись на все це і не маючи терпіння перенести (не заперечую того), я відчув на собі щось властиве людині простій, а не мудрій. 1055. Негайно, як кажуть, я повернув корму назад, і повернув не дуже вправною рукою. Ніхто б, можливо, і не здогадався, але в мене вирвалося якесь прощальне слово, яке я виголосив у скорботі батьківського серця. «Дотримуйте, — сказав я, — всецілу Тройцю, 1060. як передав вам, улюбленим дітям, найщедріший отець; пам’ятайте, улюблені, і мої труди». Як тільки народ почув це слово, один нетерплячий голосно закричав, і 1065. як рій бджіл, вигнаний димом з вулика, раптом піднімаються і заглушують криками і чоловіки, і жінки, діви, юнаки, діти, старі, шляхетні й неблагородні, начальники, воїни, що живуть на спокої; однаково киплять гнівом і любов’ю, 1070. гнівом на ворогів, любов’ю до пастиря.

Але не в моїх було правилах вимушено схилити коліна і радіти утвердженню на престолі, яке не було цілком законне, коли не могли мене примусити і до прийняття законного престолу. Щоб досягти бажаного, вони обирають інший шлях. 1075. Вдаються до сильних закликань і моління, просять, щоб принаймні залишився в них, допомагав їм і не віддавав пастви на розкрадання вовкам. Чи можна було стриматися від сліз? Анастасія, достошанованіший із храмів, 1080. у якому утверджена віра, повалена раніше на землю, Ноїв ковчег, що один уник всесвітнього потопу і зберіг в собі сім’я нового православного світу! До тебе звідусіль стікався численний народ, 1085. бо наближалася дуже небезпечна й рішуча хвилина — взяти гору або мені, або народній любові. А я посередині них, безмовний, в якомусь заціпенінні, не в змозі був ні зупинити шуму, ні обіцяти того, чого просили. 1090. Одне було неможливе, від іншого втримував страх. Задихалися від спеки, всі обливалися потом. Жінки, особливо ті, що вже стали матерями, в страху напружували свій голос, діти плакали, а вечоріло. 1095. Кожен клявся, що не відступиться від своїх вимог, хоча б храм зробився для нього прекрасним гробом, поки не викличе у мене одного бажаного слова. Хтось (для чого ти, слуху мій, не був запечатаний у ту ж саму мить), ніби змушений скорботою, сказав: 1100. «Ти разом із собою береш і Тройцю». Тоді, убоявшись, щоб не трапилося якого лиха, не клятвою зобов’язався (похвалюся в цьому дещо про Бога, я не виголошую клятв відтоді, як омитий даром Духа), 1105. але дав слово, за яке поручалася моя вдача, що залишуся в них поки не з’являться деякі єпископи, яких тоді очікували. Тоді і я сподівався одержати визволення від чужих для мене турбот. Так із труднощами ми розійшлися, 1110. для тієї й іншої сторони придбавши тінь надії. Бони уявляли, що тепер я вже їх, а я думав, що залишаюся в них тільки на недовгий час.

Така була справа. І знову засіяло Боже слово; 1115. здалося, що поріділий трохи військовий лад знову згущується від розторопних розпоряджень воєначальника або зруйнований місцями оплот швидко росте завдяки безлічі рук. Ті, що ще раніше прийняли на себе узи догматів і тому приєдналися до мене, коли побачили, чому я піддався, полюбили мене сильніше. 1120. Одних приводила до мене проповідувана Тройця, вчення про Яку було вигнане на довгий час, але не скажу, щоб воно було давно поховано остаточно; ні, це була отцівська проповідь, і тепер вона поверталася у свою батьківщину. Вона була тут і колись, потім припинилася, але тепер з’явилася знову, 1125. засвідчуючи тим воскресіння з мертвих. А в інших була повага і до моїх, можливо, слів. Дехто ж приходив до мене, як до терплячого подвижника. Іншим приємно було бачити мене, як справу власних рук. І про це нехай одні запитають у тих, що знають, 1130. а інші розкажуть незнаючим, якщо знайдуться люди, які були б так віддалені від нас і від нинішнього панування римлян, хай, кажу, розкажуть, щоб могло бути це переказане і в наступні часи, переказане, як одна зі ще небувалих у світі бід, принесених до нас непостійним плином часу, 1135. який до всього доброго домішує в більшій мірі погане. Не кажу вже про правовірний народ, про цей шляхетний плід болю моєї утроби. Про них можна сказати тільки, що 1140. оскільки не було в них єдиномудрого з ними пастиря, то як через безводність біжать до першої вологи, і в повній пітьмі — до малого світла, так і вони збиралися до мене, щоб у моєму слові знайти собі допомогу від голоду. 1145. Але що сказав би інший про людей, далеких від віри, пригадуючи, як і вони захоплювалися словом?

Багато шляхів, які занадто відхилилися від законного і непогрішного шляху. Багато шляхів, які ведуть у безодню загибелі. На ці-то шляхи розбещувач захоплює образ Божий, 1150. щоб через це знайти до нього який-небудь доступ, розділяючи в нас думки, а не мови, як удавнину розділив Бог (Бут. 11, 7-9). Це було причиною нездорових вчень; одні не знають іншого Бога, крім випадкового прагнення, яким нібито створений та управляється цей всесвіт; 1155. інші замість єдиного Бога вводять безліч богів і кланяються своєму творінню; інші все земне позбавляють Промислу і ставлять у залежність від положення зірок; інші, бувши обраним Божим народом, розіпнули на хресті Сина, 1160. думаючи тим вшанувати Отця; інші поставляють благочестя в дотриманні маловажних заповідей; інші заперечують ангелів, духів і воскресіння або відкидають пророчі Писання, інші в законних тінях вшановують Христа; 1165. інші шанують Глибину, Мовчання — довчасні природи, і еонів-женочоловіків; це діти Симона волхва і їх породження, то складають Божество з букв, то Старий і Новий Завіт 1170. приписують двом богам — жорстокому і всеблагому, то вводять три нерухливі природи: духовну, тілесну і середню між обома, то із захватом, хвалять Манесову первісну темряву, то нечестиво шанують Монтанів дух, 1175. або суєтне звеличування Новата, нарешті, перекручувачі всецілої Тройці і розділителі нероздільного Єства. А від них, як від однієї гідри, розплодилося багатоголове злочестя; від них і той, 1180. хто одного Духа називає творінням, і той, хто до Духа додає й Сина; від них і ті, які вводять сучасного кесарю Бога, або ні з чим не згідно приписують Христу примарний образ, або допускають іншого Сина, земного, 1185. або стверджують, що спасенна людина неповна, не має розуму. Такі, скажу стисло, розсікають праву віру; такі родоначальники всіх безглуздих вчень 12.

І хто ж з них був тоді настільки завзятий, щоб не прихилити вуха до моїх слів? 1190. Одних зачаровувала сила вчення, інших робив мирними спосіб вислову. Без ворожнечі, не стільки з докором, скільки з жалем, вів я мову; сумував, а не вражав, і не звеличувався, як інші, 1195. швидкоплинним і непостійним часом. Бо яке спілкування Слова із земною владою? Не робив я щита своєму нерозумінню із зухвалості. Занадто хитро і хіба тільки каракатиці властиво вивергати чорність зі своїх нутрощів, 1200. щоб у темряві уникнути викриття. Навпаки, у своїх словах я дотримувався лагідності і благопристойності, як захисник Слова лагідного, співстраждального, що не завдає нікому ударів. Тому і переможеним залишатися славно, 1205. але ще набагато досточесніше брати гору над тими, що здобуваються Богові невільним переконанням. Так було написано на моїх скрижалях!

Але був у мене й інший, так само ясно і прекрасно написаний закон навчання, а саме: 1210. не визнавати єдиним шляхом до благочестя цього злобливого метання язиком, що легко здобувається, не кидатися таємничими вченнями без усякої пощади на видовищах, на бенкетах, під час упивання, серед сміху, коли серце розніжене піснями, не кидатися язиком, який не очищений попередньо від мерзенних слів, 1215. не кидатися слухом, який осквернений і чужий Христу, і не повертати на жарт того, що з трудом розуміється; але доводити благочестя найбільшим виконанням заповідей, тим, щоб годувати жебраків, приймати подорожніх, прислуговувати хворим, 1220. постійно проводити час у псалмоспівах, молитвах, зітханнях, сльозах, лежанні на голій землі, у приборканні черева, в умертвінні почуттів, у підпорядкуванні дратівливості, сміху і вуст доброму порядку, нарешті втихомирювати плоть силою Духа. 1225. Тому що багато шляхів до спасіння, багато шляхів, що ведуть до спілкування з Богом. Ними потрібно йти, а не одним шляхом слова. Достатньо вчення і простої віри, яку без мудрувань більшою частиною насаджує Бог. 1230. А якби віра була доступна тільки мудрим, то вкрай бідний був би наш Бог.

Але ти любослов; ти сповнений ревності; для тебе нестерпно, якщо не поллється твоє слово! І в цьому випадку бажаю тобі не більше властивого людині. 1235. Говори, але зі страхом; говори, але не завжди, не про все, не кожному і не скрізь; знай, кому, скільки, де і як сказати. Кожному слову, яке чуєш, є свій час, а найкраще всьому міра, за словом одного з мудрих. 1240. Не сходяться між собою межі мідійців і фригійців; не сходяться між собою вчення зовнішніх і мої слова. У тих слова напоказ, у зборах молодих людей і для зразка їм; у них не мають значення ні успіх, ні невдача. 1245. Ніщо так не безсиле, як тінь тіні. Але в нас одна мета — говорити істину. Тому не можна без страху, так чи інакше, промовити слово. Шлях по обидва боки оточений обривами; ледь зійдеш з нього, одразу впадеш, а впадеш прямо у ворота пекла. 1250. Тому потрібна особлива обережність у словах, щоб розумно говорити і розумно слухати. Іноді ж, однаково уникаючи того й іншого, потрібно користуватися правдивим мірилом — страхом. Слух менше наражає на небезпеку, ніж язик. 1255. Але ще менше буде небезпеки, якщо нічого не приймеш і слухом, але побіжиш геть. Для чого тобі доторкатися до гнюса 13 і умертвляти свій розум? Для чого тобі наближатися до дихання скаженого собаки?

Чому навчився я із законоположень Писання, якими був навчений ще раніше, ніж зібрався із власним розумом 1260. Так діяв я на громадян і на сторонніх і став уже одним з багатих землеробів, хоча жнива мої не всі зразу готові були до збору. І деякі з терня тільки що перестали бути дикими, а інші вирівнювалися, в інших сіялося тільки насіння, і 1265. інші були ще в молоці, в інших ледь показувався із землі паросток, інші дали зелень, в інших зав’язалося стебло, інші набухали, а інші побіліли до жнив, інші були на току, інші лежали в купах, одні вивіювалися, інші стали чистою пшеницею, 1270. а інші й хлібом, що становить кінець землеробства. Але цей хліб годує тепер не землероба, який трудився, а тих, які не пролили й краплі поту.

Тут бажав би я закінчити своє слово й нічого не говорити про те, що негідне слова. 1275. Але тепер не дозволяє мені цього подальший хід справ, з яких інші проходили для мене успішно, а про деякі не знаю, що й сказати, до якого зарахувати їх розряду і кого похвалити.

Таким було моє становище, 1280. як раптово прибуває з Македонії самодержець 14, після того як він зупинив хмару варварів, яких надихали і надія на свою чисельність, і зухвалість. Імператор, що стосувалося віри в Бога, не був зломислений, міг утримувати у відповідних межах душі простіші, сам старанно шанував Тройцю 1285. (кажу це від щирого серця, а те ж підтверджують і всі, що безпечно утвердилися на міцній основі), але в нього не було такого запалу духу, щоб теперішнє порівняти з минулим, 1290. самому часу надавши відбити удари часу. Або, можливо, він мав і запал духу, але йому не рівнялася (як це назвати, навчіть самі) відважність або зухвалість. А, можливо, краще назвати це передбаченістю, бо і сам визнаю законним не примушувати, але переконувати, 1295. і вважаю це більш корисним як для нас самих, так і для тих, кого приводимо до Бога. Невільне, стримуване силою, як стріла, зупинена тятивою й сильною рукою, або струмок, звідусіль зупинений у своїй течії, при першому зручному випадку нехтує стримувану силу. 1300. А добровільне назавжди тверде, бо зв’язане нерозв’язними узами любові. З такою думкою, як вважаю, і цар не давав поки місця страху, всіх залучав лагідністю, бажаючи краще, щоб діяли свобідно, а не тільки з покори до писаного закону.

Як тільки обрадуваний імператор прибув до нас, 1305. які втричі більше зраділи його приїзду, тоді наскільки він вшанував мене при першій зустрічі, як прихильно і сам говорив зі мною, і мене вислухав! Але чи потрібно казати про це мені? Дуже було б соромно, якщо подумали б, що такі речі дорого ціную і я, 1310. для котрого дороге тільки одне — Бог. Але ось чим він закінчив розмову зі мною: «Через мене, — сказав він, — Бог дає тобі і твоїм трудам цей храм».

Слова ці здалися неймовірними, поки були приведені до виконання, 1315. тому що в місті готувалися противитися цьому всіма заходами; вир пристрастей був сильний і жахливий, вирішили не поступатися, але втримувати за собою все, чим володіли, хоча б сталося щось і неприємне. А якби до поступки примусили їх силою, то варто їм звернути трохи гніву на мене, 1320. над яким неважко було узяти гору. Але так сказав імператор, і я відчув у собі деяке тремтіння від задоволення, змішане зі здриганням жаху. Христе мій, Який закликаєш нас до страждань тими стражданнями, які Сам перетерпів! Ти й тоді винагородив мої труди, будь і тепер моїм утішителем у злостражданнях!

1325. Підійшов призначений час. Храм оточили озброєні воїни, великим числом стояли рядами. Туди ж, як морський пісок, або хмара, або ряд хвиль, що котяться, линув, безперестанно прибуваючи, увесь народ з гнівом і благаннями, 1330. з гнівом на мене, з благаннями до імператора. Вулиці, арени, площі, навіть усе місце, будинки з двома, із трьома поверхами були переповнені знизу доверху глядачами, чоловіками, жінками, дітьми, старцями. Скрізь суєта, ридання, сльози, крики — 1335. точна подоба міста, взятого приступом. А я, доблесний воїн і воєвода; із цим немічним і розслабленим тілом, ледве переводячи подих, ішов серед війська та імператора, зводячи погляд вгору 1340. і шукаючи собі допомоги лише в надіях. Нарешті, не знаю як, вступив у храм.

Варта уваги і така обставина. Тоді багатьом вона здавалася навіть вище за всяке слово, саме для тих, для яких не просто і все, що вони бачать, 1345. особливо в найважливіші миті часу. А я, який не менше за будь-кого іншого не схильний вірити надзвичайному, не маю причини не вірити тим, що стверджують це; тому що заперечувати геть усе гірше, ніж мати готовність усьому беззаперечно вірити. 1350. Перше свідчить про легковір’я, а друге — про зухвалість. Яке ж це чудо? Нехай оголосить світу про нього моя книга, і нехай не пропаде для потомства такий дар благодаті.

Був ранок, але над цілим містом лежала ще ніч, бо хмари закривали собою сонячне коло. 1355. Це найменше підходило для тодішньому часу, тому що при торжествах найприємніше ясна погода. У цьому і вороги знаходили для себе задоволення — вони тлумачили, що чинене не угодне Богу, і мені завдавало це таємний в серце сум. 1360. Але як тільки я і порфироносець були вже всередині священних ґрат, піднеслася від усіх загальна хвала Богові, пролунали вигуки, потягнулися вгору руки. Раптом, 1365. за Божим велінням, крізь розірвані хмари засяяло сонце так, що весь дім, доти похмурий, миттєво наповнився променями, і в храмі все прийняло вигляд прадавньої скинії, яку покривала Божа світлість. 1370. У всіх просвітилися і обличчя, і серця.

Таке видовище вселило сміливість. У гучних вигуках вимагають мене як єдиного, чого не вистачило для справжньої радості, говорять, що для міста від державної влади буде першою, 1375. найважливішою, вартою самого престолу нагородою, якщо константинопольському престолу буду даний я. Така була вимога і чиновників, і простолюдинів; усі однаковою мірою бажали цього! 1380. Про це волали вгорі жінки, майже забувши, чого вимагає від них благопристойність. Усе оголошувалось ніби якимись неймовірними гуркотами грому. Нарешті, наказавши встати одному з тих, що сиділи зі мною (а в мене не було тоді сили в голосі від зніяковілості, від страху), 1385. чужими вустами промовив я такі слова: «Стримайте, стримайте ваші крики; тепер, звичайно, час подяки; після займемося і справами». Народ з рукоплесканнями прийняв мої слова, 1390. тому що помірність подобається кожному. І самодержець при виході із храму похвалив мене. Такий кінець мали ці збори, які так багато мене лякали; і весь страх скінчився тим, що оголений один меч, 1395. але знову схований у піхви, зухвалість полум’яного народу припинена.

Але що було після, не знаю, як продовжувати про те слово, тому що й сам предмет викликає у мене сум’яття. Краще б інший хто скінчив почате мною оповідання, бо соромлюсь чути собі похвали, 1400. коли й інші говорять про мене добре. Такий у мене закон! Втім, говоритиму, дотримуючись помірності, скільки зможу.

Я залишався вдома. Місто після того, як стало належати нам, припинило свої грізні на мене рикання, але видавало ще глухі стогони, як велетень, який, 1405. як кажуть, уражений громом біля гори Етни, вивергав із глибини і дим, і вогонь. Як же належало мені вчинити в цьому випадку? Навчіть мене заради Бога, скажіть ви, пануючі нині, ви — зібрання жалюгідних юнаків, 1410. у яких лагідність вважається слабкістю, а завзятість і лиха вдача мужністю. Чи повинен був я, без міри скориставшись обставинами і владою, штовхати, гнати, лютувати, запалювати? Чи належало мені зцілювати лікуваннями спасительними? 1415. В останньому випадку можна було отримати дві вигоди: і їх зробити помірними своєю помірністю, і собі здобути славу і прихильність. Це було справедливо; так і завжди буду діяти, а найбільше так пристойно було діяти тоді. 1420. По-перше, потрібно було показати, що приписую це не стільки щасливому збігу обставин, скільки Божій силі. Маючи найнадійнішого порадоподателя — Слово, яку пораду одержую від цього доброго порадника? Усі тоді кланялися гордині начальників, 1425. особливо тих, які мали силу при дворі і не здатні були ні до чого іншого, як тільки збирати гроші; важко й сказати, з якою пильністю і з яким підступом припадали тоді до самих воріт царських, один одного звинувачували, перетлумачували, 1430. вживали на зло навіть благочестя — словом, наважувалися на різні ганебні вчинки. Один я визнавав для себе кращим, щоб мене любили, а не переслідували ненавистю. Я прагнув здобути повагу тим, що мене рідко бачили; більшість часу присвячував Богові й очищенню, 1435. а двері сильних землі віддавав іншим.

Крім того, я бачив, що одні, завдавши мені образ, як самі собі зізнавалися в тому, турбувалися про наслідки, а інші, що природно, потребували нових моїх благодіянь. Тому одних я позбавив страху, а іншим допоміг, у міру потреби кожного і скільки сам був у силах. 1440. Для прикладу скажу про один з багатьох випадків.

Одного разу залишався я вдома, не займаючись справами через хворобу, яка не раз відвідувала мене разом із трудами; і ось та млість, якій я віддавався, на думку моїх заздрісників! 1445. У такому я був стані; раптом входять до мене кілька простолюдинів, і з ними молода людина, бліда, зі скуйовдженим волоссям, у жалобному одязі. Я звісив трохи ноги зі свого ліжка, ніби злякавшись такого явища. Інші, наговоривши, як уміли, 1450. багато подяк і Богові і царю за те, що дарували нам цей день, сказавши чимало слів і мені в похвалу, вийшли. А молодий чоловік припав раптом до моїх ніг 1455. і залишався біля них якимось безмовним і нерухливим від жаху прохачем. Я запитував: хто він, звідки, чого потребує? Але не було іншої відповіді, крім сильних схлипувань. Він плакав, ридав, ламав собі руки. І в мене полилися сльози. 1460. Коли ж його відтягнули насильно, бо не слухав слів, один з тих, що був при цьому, сказав мені: «Це вбивця твій; якщо бачиш ще Боже світло, то тому, що ти під Божим покровом. Добровільно приходить до тебе цей мучитель своєї совісті, не благомислений убивця, а шляхетний обвинувач себе самого, 1465. і приносить сльози в ціну за кров». Так казав він; мене зворушили ці слова, і я промовив таке прощення нещасному: «Нехай спасе тебе Бог! А мені, спасенному, вже неважливо показати себе милостивим до вбивці. 1470. Тебе зухвалість зробила моїм. Дивися ж, не посором мене і Бога». Так сказав я йому, і як ніщо прекрасне не залишається таємним, місто раптом пом’якшується, як залізо у вогні.

1475. А в міркуванні про багатства, що прославляються, якими повелителі всього всесвіту збагачували храми за всіх часів, і тих коштовностей, і звідусіль зібраних прибутків, у яких я не знайшов ніякого звіту 1480. ні в записах попередніх предстоятелів, ні в охоронителів скарбів, у яких все це було на руках, якщо я не став входити в розвідки і для перевірки, як радили мені інші, і до чого навіть примушували, не прийняв нікого стороннього, що послужило б до образи таїнства, 1485. то як думаєш про це? Нехай звіт дають у тому, що в кого було, а не в тому, що треба кому одержати. Хто пристрасний до багатства, той осуджує і цей мій вчинок; а хто вище за цю пристрасть, той дуже його схвалить! Якщо у всякому разі погана ненаситність, 1490. то ще гірше бути ненаситним духовному. Якби всі так міркували про гроші, то ніколи б не було такого безладу в церквах. Але входити в такі розвідки не маю наміру, кажу ж єдино про те, що стосується священнослужіння і наближає до Бога.

1495. Супротивники розпускали ту чутку, що не вистачить у мене народу для наповнення і одних притворів; так раніше розділений був народ, коли ми були вбогі; так нехтував мене кожний, у якого тепер повний храм, навіть повні храми! 1500. І це було предметом моїх піклувань; не кажу вже про те, що я піклувався про жебраків, про ченців, про дів, що служать при храмі, про мандрівників, про перехожих, про в’язнів, про псалмоспівання, про цілонічні сльози, про чоловіків і дружин, що вправляються у справах чесних, 1505. і про все, що радує Самого Бога, коли звершується благопристойно.

Але не заспокоюється згубна заздрість, яку все уражає або явно, або таємно. Моя перемога робиться для мене початком бід. Для утвердження благочестивого престолу зібралися всі предстоятелі народні, скільки їх було на Сході, крім Єгипту, 1510. до самого нового Рима, не знаю якимись Божими віщаннями натхненні із внутрішніх глибин суші й моря. Предстоятелем у них був муж вельми благочестивий, 1515. простий і нехитрий вдачею; він увесь був в Бозі; світлий погляд його, вселяючи повагу, приборкував зухвалість, і тим, що дивляться, відкривав у ньому оброблену Духом ниву. В цьому зображенні хто не узнає предстоятеля Церкви Антіохійської, 1520. що справді був таким, як називався, і чиє ім’я цілком відповідало його якостям, тому що і ім’я, і його вдачі медоносні 15. Він багато постраждав за Духа Божого, світлими подвигами звершуючи духовні дарування, хоча і недовго його водила чужа рука.

1525. Ці предстоятелі утверджують мене на досточесному престолі, хоч скільки я взивав або скаржився на це. Принаймні утверджують не зовсім проти волі, чому була тільки одна причина, — будь у цьому моїм свідком, Слово! Яка ж це причина? Приховувати істину було б недозволено. 1530. Хто чого бажає, той сліпо цього сподівається. Коли ж дух кипить, тоді все здається зручним. У таких випадках і я, як і кожен інший, буваю високорозумним. Тому в мріяннях суєтного серця я припускав, що, як тільки отримаю могутність цього престолу, оскільки зовнішність додасть багато ваги, негайно приведу до згоди, тих, що віддалилися, к нещастю, один від одного, як керівник півчих, 1535. який, ставши в середині двох хорів і одному пропонуючи закон однією, а іншому другою рукою, робить із них один хор.

І чи це не верх нещастя? Чи не гідне це рясних сліз, 1540. сильних ридань і роздирань, яким не віддавався ніхто ні з прадавніх, ні з новітніх, ні в жодній сумній події, хоч як мало з багатьма ставалося нещасть, не відкидаючи і те, відоме кожному, розсіяння Ізраїля, 1545. розвіяного христовбивчою ненавистю? Ці голови та учителі народів, подателі Духа, з висоти престолів осяюючи спасительним вченням 1550. і постійним серед церков широкомовним голосом, що проповідують усім мир, з такою прикрістю повставали один на одного, з грізними вигуками збираючи собі прихильників, звинувачуючи інших, самі були звинувачені, віддаючись сильним рухам, перебігаючи з місця на місце, 1555. розкрадаючи, що тільки вдавалося захопити раніше за інших, у пристрасті до владолюбства і єдиноначальності (як і якими словами опишу це?) розірвали вже (як сказав я на початку цього слова) весь всесвіт. 1560. Їхні суперечки, вочевидь, більше відокремлюють Захід від Сходу, ніж різниця місцевості й клімату. Останні, якщо не в крайніх, то в середніх своїх станах, мають деяке єднання. Але немає вже нічого єднального для цих, які розділилися між собою не заради благочестя, що виставляється як привід для ненависті, 1565. готової до неправди, але через суперечку за престоли. Про кого кажу це? Невже про єпископів? Не стільки про єпископів, бо добре знаю обох 16, скільки про тих, які недоречно стоять за того й іншого, роздмухують полум’я, що і так розгорілося, 1570. зі справи друзів прекрасно отримують власні вигоди, якщо тільки дійсно це прекрасне, а не вкрай зле!

Із цих нещасть і я придбав щось у свою частку. Коли предстоятель Антіохійської церкви, котрого я вихваляв недавно, 1575. сповнений і рахованих, і нерахованих років, після багатьох (як чутно) умовлянь про примирення, які і раніше, згідно з розповідями, він робив своїм друзям, відійшов звідси в ангельський лик, а потім при дивовижному супроводі і зібранні міста, 1580. особливо тоді, як казали, засмученого, був перенесений у свою церкву, як прекрасний скарб для тих, що знали його, тоді в нас на нараду пропонується питання, що не вимагало нарад. Його склали люди бунтівні і зловмисні, 1585. що мали на увазі якого-небудь [іншого] предстоятеля протиставити тому, який тепер один 17 залишався на престолі. Багато було наговорено і з того і з іншого боку, багато чого запропоновано з метою примирення, а багато чого послужило для примноження зла. Тоді і я зі свого боку зробив пропозиції, 1590. які визнавав кращими і слушними для припинення бід.

Мені здається, друзі, говорив я, що не всі ви однаково розумієте справу і хочете, щоб слово моє торкалося не того самого, про що слід тепер думати, 1595. але як можна далі ухилитися від необхідного питання. У вас роздуми про одне місто 18, і це для того, щоб викликати тепер ще більше суперечок. Ось мета, якої намагаєтеся досягти і для якої вимагаєте допомоги і моєї руки. А в мене слово про справу набагато важливішу і загальну. 1600. Бачите велике коло землі, відбитої потоками дорогоцінної Крові Бога, Який постраждав в образі людини і Себе Самого віддав на спокутну ціну; бачите коло землі, освяченої й іншими багатьма вторинними жертвами. 1605. Воно приводиться в рух двома (скажу так) ангелами, але і вони (скажу це зі скорботою) не гідні такої честі, а навпаки, оскільки вони ангели, тим більше гідні не того, щоб через них сваритися і вчиняти ще гірше, 1610. якщо тільки краще і гідне кращого. Поки був ще серед живих божественний єпископ 19 і залишалося невідомим, чи приймуть його коли-небудь єпископи західні, доти роздратовані проти нього, 1615. пробачливо ще було трохи і образити в міру цих (як кажуть) захисників законів; тому що, як лагідність цього мужа служила деяким лікуванням проти гніву, так невідання дуже багато чого надавало відваги. Тепер же, коли бурі вже немає і Бог дарував тишу Своїй Церкві, 1620. тепер що, за моїми словами, потрібно? Прийміть мою пропозицію, пропозицію благорозумну, що перевищує мудрість юних, бо нам, старим, не перебороти їхнього запалу, який завжди уступає верх бажанню суєтної слави. Престол нехай буде відданий у владу тому, хто володіє ним досі. 1625. Що поганого, якщо цього мужа 20 оплакуватимемо довше, ніж скільки часу відводить на це Старий закон? Потім справу розв’яже старість і загальна для всього нашого роду необхідна і прекрасна межа. Він 21 переселиться, куди давно бажає, 1630. віддавши дух свій Богу, що дарував його, а ми, після одностайної згоди всього народу і мудрих єпископів, при сприянні Духа, дамо тоді престолу кого-небудь іншого. 1635. І це нехай буде єдиним припиненням безладдя! Тоді, або, що важливіше, придбаємо собі і чуже; тому що тепер, як бачу, далекий для нас Захід, або, що становить другу вигоду, численні жителі міста 22, стомившись тривалістю часу, погодяться думками. 1640. Так затихне нарешті, кажу, ця буря, що непокоїть світ! Зглянемося над тими, які впали тепер у розкол 23, або близькі до нього, або можуть упасти згодом. Ніхто з нас нехай не побажає дізнатися на практиці, чим це скінчиться, якщо переможе надовго. 1645. Настала рішуча хвилина, зберегтися на майбутнє нашому високоповажному і священному догмату або через розбрати упасти безповоротно. Як нестійкість фарб, хоча і не зовсім справедливо, ставлять у провину живописцеві 1650. або вдачі учнів у провину вчителям, так тайноводимий, а тим більше тайноводитель, якщо він поганий, чи не наруга таїнства? Нехай переможуть 24 нас у малому, щоб самим нам здобути найважливішу перемогу, бути спасенними для Бога 1655. і спасти світ, на шкоду нашу згублений. Не всяка перемога приносить славу. Добра втрата краще поганого володіння. Це відомо Тройці; це доводить і світла проповідь моєї відваги, зустрінута камінням 1660. і яка зробила мене предметом заздрості людей злостивих. Я говорю сьогодні просто і справедливо, говорю, скільки знаю, згідно з метою. Якщо ж хто зі зловмисних думає, що або говорю це із людинодогоджання 1665. (тому що він сам має намір продати себе, а нині дійсно, є люди, які, маючи в себе багато золота і стільки ж ревності, купують голоси на користь тих, що обираються), або, за звичаєм багатьох, не втрачаю при ньому з виду власної вигоди (бо він сам мудрує, як би сховатися від вчиненого ним безладу або замишляє схопити із цього щось і собі), 1670. — то нехай буде надано розв’язати це кінечному вогню! А мені дозвольте залишитися без престолу і вести життя хоча і не славне, однак безбідне. Я піду і заспокоюся там, де немає цих зол; 1675. оскільки це набагато краще, ніж жити із близькими, але не мати сили й іншого схилити до своєї думки і самому погодитися з іншими всупереч розуму. Нехай виступить на середину той, хто розраховує на цей престол. 1680. А він заступить місце багатьох і гідних, і поганих пастирів. Ось про що слід вам міркувати! Моє слово сказане.

Так сказав я, а вони кричали кожний своє; це було те ж, як зграя галок, що зібралася в одну купу, буйна робоча юрба молодих людей, вихор, що клубом піднімає пил, пориви вітрів. Вступати в нараду з такими людьми не побажав би ніхто 1685. з тих, що мають страх Божий і повагу до єпископського престолу. Вони нагадували ос, які метушаться туди й сюди і раптом кожному кидаються прямо в обличчя. Але й статечні збори старців, замість того, щоб приструнити юних, послідували за ними. 1690. І дивися, яке похвальне міркування! Потрібно, кажуть, щоб наші справи рухалися разом із сонцем, там беручи початок, звідки засяяв нам Бог під плотською завісою. Що ж? Ми навчені не кругооберт вшановувати, а визнавати, 1695. що Христова плоть є початок усього нашого роду. А якщо тут покладено початок 25, то тому, можливо, як скаже інший, що тут більше і зухвалості і, отже, тут зручніше було Христу померти, наслідком же смерті було воскресіння, а наслідком воскресіння — спасіння. 1700. Ті, що трималися таких думок, чи не мали, як сказав я, поступитися тим, що добре знали справу? А з цього видно, які вони високорозумні й у всьому іншому. Але як і те, що прекрасне і солодке джерело прадавньої віри, яка достославне єство Тройці 1705. поєднала воєдино і була колись сповідана в Нікеї, це, кажу, джерело віри, як бачив я, жалюгідно було збурене солоними потоками вчень, які поширювали люди сумнівної віри, котрі, тримаючись середини, приймають усяку думку, яка тільки угодна володареві? І це було б дуже утішливо, 1710. якби дійсно трималися середини, а не явно переходили на інший бік, ці єпископи, що нині тільки навчилися знати Бога, вчора вчителі, а нині учні, спершу тайноводителі, а потім тайноводимі, 1715. що ведуть до досконалості людей і заразом, не знаю чому, оголошують свої пороки й оголошують без сліз. Чи не дивна справа — без сліз сповідувати свої немочі? Такі ці люди; 1720. бо всі, говорять вони, раболіпствують часу. Чи не найприємніше, жартуючи, здобувати те, чого в багатьох випадках не можна придбати трудом, що не здобувається й іншими засобами, навіть не купується? А ми якось надміру людинолюбні. Поставили перед вівтарями проповідницьку кафедру 1725. і всіх закликаємо: «Входи сюди, хто хоче, хоча б двічі й тричі перемінив віру! Прийшов час торговища. Ніхто не йди без прибутку. Час мінливіший за все; 1730. можливо, кістка ляже другим боком; тобі не вдалося, кидай знову. Не благорозумна справа прив’язатися до однієї віри, коли знаємо, що шляхів життя багато». Що ж виходить із цього? Той багатоскладний кумир, який у давнину з’являвся у сні, — золото, потім срібло, 1735. мідь, залізо, потім потоптаний ногами черепок (Дан. 2, 31-33). Боюся, щоб усього цього не скрушив камінь. І моавитянам, і аммонитянам, котрим у давнину не дозволялося входити в Церкву, зараз відкритий до неї вхід.

Але скажи: чи не сам ти хвалив це раніше? 1740. Та й хто мав колись силу на соборах? Правда, що були собори, хоч під чиїм би головуванням вони тоді були (зажду говорити те, що соромить мене); але на них мали силу всі або, що те ж, ніхто не мав сили, 1745. бо багатоначальність — те ж безвладдя. А наді мною, на щастя, взяла гору хвороба, яка нерідко і довго тримала мене безвихідно вдома. У мене перед очима було одне — переселення із цього життя, яке звільняло мене від усіх лих. Бо що представилося, то нехай і буде законом 1750. Правда, що були на соборі люди, які насильно і з труднощами, бо було в них стільки відваги, ввійшли у зібрання; але їм прощенням служить невідання зла; вони були вловлені двозначністю вчення, яке проповідували, їм відкрито здалося благочестивим, 1755. як породження, що зовсім не походило на своїх батьків. Але цей численний збрід христопродавців тоді хіба допущу на собор, коли й бруд домішуватимуть до пахощів чистого мира; бо погане передається легше, ніж добре. 1760. Їм не сподобався вводитель нових вчень (так зухвалі називають благорозумних), але й вони не сподобалися благорозумним. І ось Лот і патріарх Авраам ідуть, один у той, а другий у протилежний бік, 1765. щоб не соромитися безліччю свого майна. Чи потрібно сказати, скільки разів і якими словами спокушали ви, шановні, цю сивину, то пропонуючи мені першість, то, як щирі друзі, у щирого друга Григорія 1770. (на жаль! точно щирі, але в єдності на зле) просячи чогось, а саме: сприяння вам у всьому? Як же у всьому? Кому ж прийшла така думка, що схилить мене до чого-небудь народна юрба, а не Боже Слово? Скоріше ріки потечуть угору 1775. і вогонь прийме напрямок, протилежний звичайному своєму руху, ніж я зраджу чому-небудь у моєму спасінні.

Із цього часу нога моя уникала ваших зборів, і це робилося явно; тому що я перемінив дім, рятуючись у глибині Церкви, 1780. ухиляючись від поганих бесід і зборів. Втім, наскільки шкодували про це прихильні до мене, особливо народ, не кажу вже про всіх. У голосних вигуках благали вони, здіймаючи руки до Бога, заклинаючи, оплакуючи мене, 1785. як уже померлого. Скільки сум’яття! Скільки сліз! Як і чиєму серцю можна було винести це? «І ти залишаєш нас — твоє, як називав ти колосся, раніше погане, а тепер уже дозріле і готове до жнив. Залишаєш народ, недавно приєднаний до Церкви, залишаєш тих, з яких одні стоять біля твоїх дверей і чекають, 1790. коли їх відкриють, другі вже введені тобою всередину двору, а треті самі уловлюють сторонніх. І кому залишаєш? Хто виховає твоє народження? Зваж на свої труди, якими виснажував себе, і залишок подиху свого віддай нам і Богові. 1795. Нехай цей храм проводить тебе із цього життя!»

Такі були удари, однак я зміцнився. Ще небагато, і Бог подає визволення. Тому що раптом 1800. прибули запрошені сприяти утвердженню миру; прибули єгипетські і македонські робітники Божих законів і таїнств. Але вони повіяли на мене чимось західним і суворим. Їм протистав сонм високомудрих зі Сходу. Ті й інші зійшлися між собою, 1805. (скажу щось, уподібнюючись трагікам), як вепри, гострячи один на одного люті зуби і перекошуючи вогненні очі. Торкнувшись же багатьох питань, причому водилися більш роздратуванням, ніж розумом, і в моїй справі вони побачили щось досить гірке, 1810. коли почали перебирати закони давно вже не чинні, від яких найбільше і явним чином я був вільний, і робили це не через ворожнечу до мене, не за бажанням скоріше побачити престол вільним для інших, ні! 1815. — але, як, не ховаючись, запевняли мене в таємних зі мною бесідах, щоб ускладнити життя тих, що зводили мене на престол, вважаючи для себе нестерпною їхню нахабність, — яку виявляли і раніше, і в нових справах. 1820. А я, скрушений нещастями й хворобою, як зв’язаний кінь, не переставав тим часом бити мисленно ногами, скаржився на поневолення і тісноту уз, виявляв бажання побачити свої ниви і цю мою пустелю. Як тільки торкнулися того, про що сказав я, негайно я розірвав узи і 1825. (хоча ніколи, як очевидно, не запевню в цьому людей, заражених владолюбством, однак це справедливо) з радістю вхопився за такий привід.

Коли уловив я час, вийшов на середину і сказав таке: «Ви, яких зібрав Бог для наради про справи богоугодні, 1830. питання про мене вважайте другорядним. Чим не скінчиться моя справа, хоча засуджують мене марно, це не заслуговує на увагу такого собору. Спрямуйте свої думки до того, що важливіше, з’єднайтеся, скрипіть, нарешті, взаємні узи любові. 1835. Чи довго глузуватимуть з нас як з людей неприборканих, які навчилися тільки одного — дихати сварками? Подайте зі старанністю один одному правицю спілкування. А я буду пророком Іоною, і хоча не винний у бурі, жертвую собою для порятунку корабля. 1840. Візьміть і киньте мене за жеребом. Який-небудь гостинний кит у морських глибинах дасть мені притулок. А ви з цієї хвилини покладіть початок своїй однодумності, потім прямуйте і до іншого. 1845. Нехай місце це назветься місцем простору (Бут. 26, 22). Це і для мене обернеться на славу. А якщо на мені зупинитеся, то це буде для мене безчестям. Даю закон стояти за закони. Якщо тримаєтеся такого напряму думок, ніщо для вас не буде важким. Я не радів, коли сходив на престол, 1850. і тепер покидаю його добровільно. До того підштовхує мене і тілесний мій стан. Один за мною борг — смерть; усе віддано Богові. Але турбота моя про Тебе єдина, моя Тройця! О, якщо б мати Тобі захисником який-небудь язик благонавчений, по крайній мірі, сумлінної волі і ревності! 1855. Побачте і згадуйте про труди мої!»

Так сказав я; вони ухилялися від рішучого слова, а я залишив зібрання і з радістю, і з якоюсь зневірою, — з радістю, що трохи припиняться для мене труди, зі скорботою, бо не знав, що буде з народом; 1860. та й хто не журиться за дітей, які сиротіють? Такі були мої відчуття; відомо ж тільки їм самим і Богові, чи не приховували в собі чого-небудь більшого, крім висловленого, ці підводні стрімчаки, ці засідки в морських глибинах, ця загибель кораблів. Інші говорять і так, але я промовчу. 1865. Я не маю часу розпізнавати хитросплетіння злості. Я вправляюся в придбанні простоти серця, від якої залежить спасіння. А спастися — єдине моє піклування. Втім, знаю, і знаю більше, ніж було б потрібно, що собор негайно вшанував мене беззаперечною згодою. 1870. Так батьківщина винагороджує друзів!

Так було в мене з ними; а що ж з державцем? Чи кланявся я, чи звивався, чи припадав до його правиці? Чи промовив перед ним якесь слово прохання? Чи засилав заступником когось із друзів, найсильніших при дворі 1875. і особливо до мене налаштованих? Чи сипав золото, чи вдавався до допомоги цього сильного володаря, домагаючись того, щоб не скинули з престолу? Такі заходи надаю іншим людям, занадто гнучким. А я, як тільки міг, прийшов до порфироносця 1880. і в присутності багатьох, які спостерігали, що говоритиму, сказав: «І я, щедродаровитий царю, прошу у твоєї всемогутності деякої милості. Прошу в тебе не золота, не різнобарвних мармурів, не покровів для таємничої Трапези, 1885. прошу не про те, щоб рідні мої одержали високі чини або удостоїлися служити при твоїй особі; просити про це властиво тим, які домагаються багато чого; а я вважаю себе вартим і важливішого. Даруй мені одне, дозволь поступитися трохи заздрості. 1890. Бажаю шанувати престоли, але тільки здаля. Я знеміг, бачачи, що мене ненавидять усі, навіть і друзі; тому що не можу звертати поглядів ні на що крім Бога. У них вимагай жаданої згоди; 1895. якщо не зі страху Божого і не зі страху покарання, то принаймні із догоджання тобі нехай покладуть вони зброю. Споруди собі переможний пам’ятник у цій безкровній боротьбі, як спорудив уже, скрушивши неприборкану зухвалість варварів. Вимагай і цієї (указав я на сивину і разом на сліди поту, пролитого мною для Бога), 1900. вона не відмовляється терпіти для користі миру. Тобі відомо, що ти звів мене на престол проти моєї волі. Самодержець рукоплескав, коли я говорив це; плескали й інші. І я одержую те, що просив, щоправда, як кажуть, із труднощами, однак одержую.

1905. Що ще після цього турбує мене? Намагаюся переконати всіх, щоб прийняли це спокійно і з любові до мене, і після роздратування на дурний вчинок, ніскільки не задумували якого-небудь опору. Я вживав лестощі, похвали, рукоплескав людям зловмисним; 1910. так діяв на служителів вівтаря, на сторонніх, на вождів стада, на тих, які здавна належали до Церкви і які приєдналися до неї недавно і не могли перенести, що позбавляють їх пастиря; так діяв на єпископів, яких украй це вразило, 1915. тому що багато, як тільки дізналися про рішення собору, поспішно кинулися геть, як стріли блискавки, затикали собі вуха, сплескували руками, не хотіли навіть і бачити, щоб інший зведений був на мій престол.

Кінець слову. Ось я дихаючий мрець, ось я 1920. переможений і разом (чи не чудо?) увінчаний, замість престолу в порожній пишності, що здобував собі Бога й божественних друзів! Ображайте мене, будьте благодушними, скачіть, мудреці, складайте пісню про мої нещастя, 1925. співайте її в зібраннях, на бенкетах і в храмах, виголошуйте свою перемогу, як півні, витягнувшись і високо піднявши голову, вдаряйте ліктями собі в боки серед безумців! Один захотів, і всі ви здобули перемогу. 1930. А якщо сам я хотів цього, то яка заздрість — позбавляти мене і цієї слави, хвастаючись, що зняли із престолу силою! Якщо ж я не хотів, посоромтеся заподіяного вами зла, які вчора звели на престол і нині вигнали.

Що ж робитиму, уникши цього? Стану з ангелами. 1935. Хоч яке буде моє життя, ніхто не завдасть йому шкоди, але ніхто не принесе і користі. Зосереджуся в Бозі. А слова про мене інших нехай розносяться, як легкі вітерці. Я переситився ними; мене часто обсипали і лихослів’ям, і надмірними похвалами. 1940. Одного шукаю собі — жити вдалині від злих, де міг би єдиним розумом шукати Бога, де живила б мою старість утішлива надія горніх благ.

Що ж принесу в дар церквам? Сльози. До цього привів мене Бог, 1945. піддавши моє життя багатьом мінливостям. А куди приведе воно мене, повідай мені, Боже Слово. Молю Тебе, щоб привело в непохитну обитель, де моя Тройця і Її з’єднане сяйво, Тройця, Якої і неясні тіні викликають захват.

1. Архієрейська кафедра в храмі. — Ред. [↩]
2. Ґратами нерідко відділялося місце для архієрея і тих, що служать йому в храмі. [↩]
3. У листопаді, коли при заході сонця сходить сузір“я Тельця. [↩]
4. Св. Хрещення. — Ред. [↩]
5. У сан пресвітера. [↩]
6. Учення Аполлінарія. — Ред. [↩]
7. Очевидно, мова йде про помилки христології богословів Антіохійської школи IV століття, які згодом привели до розвитку єресі несторіанства, засудженої на ІІІ Вселенському Соборі. — Ред. [↩]
8. Тὸ σύνδεσον, букв «складне», «складене», тобто Ісуса Христа, в Якому з’єднані Божество й людство. [↩]
9. Слід вважати, що під Павлом і Аполлосом розуміють тут Мелетія і Павлина. [↩]
10. Архієпископ Олександрійський. [↩]
11. За переданням, Сократ, звернувшись до Піфії в храмі в Дельфах з питанням про те, хто наймудріший, одержав відповідь, що Сократ. Свт. Григорії в цьому вислові іронічно замінив ім’я Сократа на Максима. — Ред. [↩]
12. Мова йде про сучасних свт. Григорію єретиків: епікурійців, язичників, астрологів, юдеїв, юдеохристиян, гностиків, маніхеїв, монтанистів, новаціан, аріан, духоборів, аполлінаристів та інших. — Ред. [↩]
13. Гнюс — морська риба, електричний скат. — Ред. [↩]
14. Імператор Феодосій Великий, що змінив на троні загиблого 378 року аріанського імператора Валента. — Ред. [↩]
15. Μέλιτος γὰρ καὶ τρόπος καὶ τουνομα. Цією грою слів позначається ім’я Антіохійського архієпископа Мелетія. [↩]
16. Мелетія й Павлина. [↩]
17. Тобто Павлин. [↩]
18. Тобто Антіохію. [↩]
19. Мелетій. [↩]
20. Мелетія. [↩]
21. Павлин. [↩]
22. Антіохії. [↩]
23. Розколом називає розділення у Церкві, що сталося через те, що в Антіохії були одночасно два єпископи — Мелетій і Павлин. [↩]
24. Єпископи західні, які поставили Павлина єпископом Антіохії. [↩]
25. На Сході покладено початок Церкви Христової. [↩]

Опубліковано: 11.10.2013; востаннє змінено: 13.10.2013.