Українська Церковна Архітектура

Успенська церква

1709 рік

На сьогодні Успенська церква у Сваричівці — одна з найдавніших на Чернігівщині (звісно, серед дерев’яних посестер). А, можливо, і найдавніша (якщо не рахувати Георгіївську у Седневі із досить непевним датуванням). Та що парадоксально — вона і одна з найменш відомих пересічному аматорові УЦА. (далі…)

Покровська церква

1741 рік (перебудована 1851,1889)

Про Покровську церкву відомо дуже мало. І, схоже, не лише нам, а й тим, кому за посадою було б побільше знати про одну з небагатьох збережених сіверських церков ХVІІІ ст. (далі…)

Успенська церква

1765 рік

У Волосківцях ми не одразу втрапили на потрібну сільську вулицю. Довелося виходити з авто і перебрідати через романтичний заболочений видолинок, що розділяє село на дві частини. Та воно обернулося на краще: висока баштоподібна церква постала перед очима не по-голівудськи різко, а плавно, проступивши крізь очерет і непевний осінній туманець, — як в українському поетичному кіно, цілком під стать і сірому дневі, і нашому філософічному настроєві…(далі…)

Хроніка порятунку Миколаївської церкви із с. Городище Менського району Чернігівщини

1763 рік (закладена 1722)

Нині в Київському Музеї просто неба (сел. Пирогів)

Глава І, історична

Миколаївську церкву у сіверському Городищі спорудили у 1763 році, про що недвозначно свідчить вишкрябаний на зовнішній стіні вівтаря напис. Постав Дім Божий старанням сільської громади – і не на порожньому місці, а там, де 1722 року чи то тільки заклали, чи спорудили якийсь тимчасовий храм-попередник. Невдовзі після будівництва соснову церкву прикрасив вишуканий іконостас із липи у перехідному від рококо до класицизму стилі. 1868 року до храму прибудували дзвіницю і двоповерхову галерею-коридор, розібравши при цьому частину західної стіни бабинця. Цікаво, що первісний бароковий портал не знищили, а перемістили до східної стіни дзвіниці – як вхід до згаданої галереї. Останні зміни в образі храму сталися у 1888 році, коли до нави прибудували два великі притвори із ганками, а до вівтаря – дияконник і паламарню. Тоді ж церкву підняли на цегляний фундамент і прикрасили розписами (зокрема, у наві з’явилися чотири євангелісти на парусах і Бог-Саваоф у куполі, а у притворах – композиції «Христос і самарянка» та «Христос і діти»).

Кілька десятиліть (в середині ХІХ ст.) у Миколаївському храмі служив панотець Федір Кістяківський – родоначальник славетної плеяди Кістяківських, державних діячів та науковців. Разом із паніматкою Яриною він знайшов вічний спокій тут таки, на церковному обійсті. На жаль, після запанування в Україні безбожної комуністичної влади цвинтар занепав, а могили славетних городищан були сплюндровані…

У 1920-х роках Миколаївська церква удостоїлася пильної уваги корифея народного церковного зодчества Стефана Таранушенка , який зафіксував її на кількох світлинах, а згодом включив у свою епохальну працю «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України». Десь у тому ж часі борці з «опіумом для народу» церкву закрили, принагідно знищивши іконостас та верхні яруси дзвіниці. Коли під час Другої світової війни святиню повернули до життя, залишок дзвіниці накрили спільним із галереєю скатним дахом. Проте вже 22 серпня 1960 року, за хрущовських гонінь на Церкву, храм знову закрили – і тепер надовго…

Вже у 1970-х городищенську красуню випадково побачив і тут таки у неї закохався ще один корифей УЦА – Григорій Логвин. Відтак церква під охоронним номером 1781 потрапила до національного реєстру пам’яток архітектури і була оспівана багатьма іншими знаними та незнаними дослідниками української церковної культури.

Дуже прикро, але уся ця любов понад півстоліття лишалася суто платонічною і аж ніяк не убезпечувала унікальну пам’ятку від занепаду і руйнації. Від початку 1990-х до ріденьких голосів на захист Миколаївської церкви приєдналися й ми, розпочавши озвучувати ідею порятунку святині у різноманітних ЗМІ. До регулярного спостереження за станом храму долучилися ентузіасти зі складу парафії святого Архистратига Михаїла УПЦ Київського Патріархату (що в Пирогові, в Київському музеї просто неба) та окремі краєзнавці. Проте все видавалося марним: з боку відповідних державних інституцій не було зроблено жодного реального кроку задля реставрації чи хоча б косметичного ремонту пам’ятки національного значення.

Усе це й дало нам підстави у 2012 році виплеснути на сторінках сайту «Українська церковна архітектура» ось такі розпачливі ламентації:
«Наприкінці 1980-х Миколаївську церкву заповзялися перевозити до Київського музею просто неба, але чи то Чернігівське товариство охорони пам’яток закомизилося, чи місцеві колгоспники не схвалили таке рішення на зборах, чи не стачило коштів. Швидше за все, ворог роду людського зложив докупи усі людські слабкості, аби занапастити дивовижну святиню.

Допоки цього не сталося. Проте аж від 1960 року Миколаївська церква стоїть покинутою напризволяще, захищена лише молитвами святителя Миколаю і милістю Божою. Всередині пам’ятки наявні риштування радянських часів невідомого призначення, які заважають зробити вдале фото, проте хоч якось підтримують конструкції помираючого храму… Ситуація погіршується тим, що селянам ця церква не потрібна: у Городищі є іще один дерев’яний храм – Михайлівський (кін. ХІХ ст.), доглянутий і ремонтований. Тож участь місцевої парафії у житті Миколаївської церкви, очевидно, обмежується зберіганням у її притворі мар – нош для похоронних процесій…

Чим же вирізняється ця перлина сіверської землі? Та усім: геніально знайденими пропорціями, рідкісними архітектурними рішеннями (приміром, нижній залом нави посилено в особливий спосіб), дивовижної краси ригелями-стяжками і прорізями між зрубами…

І справді. Храм досконалий настільки, що око не муляють навіть неоковирні добудови кінця ХІХ ст. Зате як муляють серце прогнила провалена підлога і чорні зіниці вибитих вікон, діри на покрівлі та поруйновані маківки без хрестів, а особливо зворушливі до сліз три останні дошки від старого іконостасу…».

І все ж таки…

Все ж таки попри всі плачі й жалі ми не втрачали надії на порятунок храму.

Глава ІІ, романтична

Атеїсти скажуть – щасливий збіг обставин, ми ж, християни, пошлемося на Промисел Божий і ревні молитви вірних. Настав вікопомний 2013 рік, і все дивовижним чином змінилося.

Після тогорічних весняних сніговіїв церква зазнала значних ушкоджень – втратила маківки і частину покрівлі. Як наслідок різко прискорилося руйнування несучих конструкцій, що й було виявлено під час нашої чергової експедиції до Городища восени того ж 2013 -го року. Це й спонукало парафію св. Архистратига Михаїла активізувати діяльність з порятунку Миколаївської церкви. На зібраннях Ради з охорони культурної спадщини (діє при парафії від 2005 року), була створена ініціативна група у складі протоієрея Андрія Власенка, Юрія Бруєнка та Миколи Ходаківського, яка розглянула кілька варіантів порятунку храму. Оптимальною видалася висловлена іще за радянських часів ідея перенесення святині до Національного музею народної архітектури та побуту України (НМНАПУ). На початку 2015 року о. Андрій Власенко отримав від Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета благословення на порятунок Миколаївської церкви. Схвалили й підтримали згадану ідею тодішній генеральний директор НМНАПУ протоієрей Юрій Бойко та кілька провідних співробітників музею, а також знані історики архітектури України – Дмитро Степовик, Леонід Прибєга та Віктор Вечерський. Після цього до співпраці було запрошено відомого архітектора і пам`яткоохоронця Сергія Юрченка.

В липні 2015 року музей за допомогою ініціативної групи отримав документальну згоду на переміщення пам`ятки в НМНАПУ як від сільської ради і мешканців с. Городище, так і від церковної громади та священноначалія села та області (УПЦ Московського Патріархату). Селяни одностайно визнали, що уберегти пам`ятку на рідній землі неможливо: в селі діє інша дерев`яна церква, а для капітальної реставрації (поточні ремонти вже не врятують справу) коштів нема і не буде.

Того ж літа ініціативна група не інакше як з ласки Божої познайомилася із добродієм-меценатом – бізнесменом Тарасом Довгим (чий рід походить із Городища), який також плекав думку про порятунок храму. Він і узяв на себе левову частку фінансування епохального проекту. Долучилися до фінансування робіт і організаційних заходів і добродій Сергій Ткаленко, а також власне парафія св. Архистратига Михаїла.
Після того розпочалося ходіння по бюрократичних муках держапарату – як на рівні Чернігівської облради, так і Мінкульту. Тут вирішальну роль у позитивному вирішенні майже усіх питань відіграла енергія та ревність активіста пирогівської парафії Юрія Бруєнка. Відтак восени 2015 року бригада майстрів із Закарпаття під орудою згаданого Сергія Юрченка провела консерваційні роботи, без яких церква напевне не пережила б свою останню зиму на рідній сіверській землі.

25 листопада 2015 р. протоієрей Андрій Власенко виступив з програмною доповіддю на міжнародній пам`яткоохоронній конференції (м. Київ), в якій познайомив громадськість із відповідною діяльністю парафії св. Архистратига Михаїла і, зокрема, з уже виконаною роботою і подальшими намірами ініціативної групи та керівництва музею щодо порятунку Миколаївської церкви. Доповідь дістала схвальну оцінку як у фахівців, так і серед аматорів українського народного зодчества.

Глава ІІІ, войовнича

Протягом 2015 – першої половини 2016 року у зацікавлених колах точилися активні дискусії з приводу архітектурних форм, в яких унікальна пам’ятка має постати на новому місці. Ішлося про те, чи слід відтворити церкву у гіпотетичних початкових формах ХVІІІ ст., чи зберегти усі добудови ХІХ ст. Більшість (в тому числі і ініціатори порятунку храму) схилялася до першого варіанту. Одначе у дискусію втрутилося пам`яткоохоронне законодавство України, яке вимагає зберігати архітектурні пам’ятки у тому вигляді, в якому вони увійшли у ХХІ ст. Зрештою в липні 2016 року науково-методична рада НМНАПУ погодила форми ХІХ ст., про що було складено відповідний протокол. Натомість із конкретним місцем розташування храму у скансені дійти згоди не вдалося. Ініціативна група та керівництво музею наполягали на тому, що, відповідно до генерального плану і наукового підходу, сіверсько-поліська церква має доповнити експозицію етнографічної зони «Полісся», де вже є кілька експонатів із Чернігівщини. Натомість частина музейних співробітників (в тому числі колишніх) безапеляційно вимагала розмістити храм в експозиції «Поділля», на закритій галявині, ще й в забороненій зоні високовольтного кабеля.

Тим часом справи рухалися далі: в першій половині 2016 року було створено і затверджено проект реставрації храму, а також остаточно визначено кваліфікованих майстрів-реставраторів. Нарешті після отримання усіх дозвільних документів (в тому числі від Державної архітектурно-будівельної інспекції та Чернігівського відділу культури), в червні 2016 року розпочалася розборка Миколаївської церкви. З огляду на її унікальність і складність робіт, останні велися під найретельнішим архітектурним наглядом (приміром, маркування брусів про всяк випадок дублювалося). Та, попри усі труднощі, протягом літа храм було перевезено до НМНАПУ і ретельно заскладовано на полі в зоні вітряків.

На жаль, відчайдушний опір невігласів (з письмовими доносами «нагору» і істеричними закидами в бік рятівників храму) призвів до затримки робіт. І хоча кінець-кінцем восени 2016-го року дирекція прийняла вольове рішення – встановити храм у вільному куточку експозиції «Полісся» – час було втрачено. Саме тому велична подія заснування врятованої Миколаївської церкви на святій київській землі сталася не теплої літньої днини, а вже під зиму.

Та на все воля Божа. 1 листопада 2016 року, попри погрози і провокації з боку деяких екстремістськи налаштованих «музейників», Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет разом із Патріаршим намісником, митрополитом Переяславським і Вишгородським Єпіфанієм, та настоятелем пирогівської парафії протоієреєм Андрієм Власенком заклав і освятив наріжний камінь відновлюваної святині.

З Божим благословенням навесні 2017 року майстри швидко доробили бетонно-цегляний фундамент і приступили до збирання храму.

Глава ІV, дійова

Розбирали церкву місяців зо два, зібрали за шість. Але ж і якісно зібрали! Всі бруси точно лягли у свої замки, одвірки і віконні лутки без підгонки встали у відповідні пройоми, а ригелі і стяжки чітко потрапили у пази. Давні зодчі знали свою справу, але й сучасні майстри на чолі із Ігорем Колобейчуком виявилися достойними найвищої похвали. Саме завдяки їх увазі та сумлінному ставленню до роботи під час розбирання церкви віднайшлися унікальні артефакти: поминальна записка кінця ХІХ ст. (у шпарині стіни), мірило (зодчеський інструмент) ХVІІІ ст. (під покрівлею залому), а головне – дві пам’ятні дошки 1888 року з докладною «біографією» святині (під солеєю). Саме ці знахідки і були «призначені» першими експонатами майбутнього музею врятованої святині. Ще один давній секрет церкви ховався під шалівкою вівтаря: на одному з брусів несподівано відкрився поховальний напис, вирізьблений високохудожнім бароковим шрифтом.

Сучасні захисні суміші дозволили укріпити і використати при збиранні церкви до 95 відсотків автентичних брусів (це надзвичайно високий показник при такому стані деревини). Покрили храм оцинкованим залізом, за старим зразком – так званими «шашечками». Наслідували старі зразки і нові маківки, карнизи та шалівка. Традиційні ажурні хрести виготовили за світлинами Таранушенка.

І от, рівно за рік після закладин, 1 листопада 2017 року Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звершив чин освячення надбанних хрестів врятованої Миколаївської церкви. Разом з ним молилися митрополит Єпіфаній, священники і велелюдна громада з усіх-усюд. Тоді ж Указом Патріарха першим настоятелем відновленої святині був призначений протоієрей Андрій Власенко.

Роботи не вщухали. Храм обшили шалівкою, вкрили всі дерев’яні площини захисною сумішшю, пофарбували в традиційний зелений колір бані та покрівлю. Відповідно до світлин Таранушенка волинські майстри виготовили бароково-рококошний іконостас з чудовими Царськими вратами та янгеликом над ними у стилі народного наїву. Іконографічну карту-схему іконостаса розробили протоієрей Андрій Власенко та відома науковиця у відповідній царині Світлана Олянина. На жаль, за браком коштів головний меценат наполіг на тому, щоб умістити в іконостасі не писані ікони, а якісні фоторепродукції. Стилістично подібні зразки для останніх (окрім пророчого ряду) віднайшов настоятель храму – переважно на теренах поліської зони Чернігівщини, Київщини та Житомирщини. На жаль, при виготовленні і встановленні фоторепродукцій було допущено кілька прикрих помилок. Паралельно із тим відбувалася реставрація збережених розписів церкви. Тут відзначилася знана київська мистецтвознавиця і реставраторка Юлія Полтавець.

Глава V і остання, пам’ятна

Богослужіння у Миколаївській церкві розпочалися ще до завершення внутрішніх робіт. Зокрема, парафіяни на чолі з о. Андрієм протягом трьох років влаштовувала хресні ходи і молилися в храмі на обидва престольні свята – 19 грудня і 22 травня. А перша літургія у відновленому храмі (при ще незавершеному іконостасі) відбулася 5 березня 2020 року.

Та нарешті настав час освятити церкву. 1 листопада 2020 року чин освячення звершив Предстоятель Православної Церкви України , митрополит Київський і всієї України Єпіфаній разом із запрошеними архієреями та духівництвом. Тоді ж стало відомо, що з грудня 2020 року за рішенням священноначалія ПЦУ Миколаївська церква виводиться із підпорядкування парафії св. Архистратига Михаїла.

По завершенні врочистого богослужіння до присутніх звернувся настоятель церкви о. Андрій Власенко, який подякував усім, хто долучився до порятунку святині: архітектору, реставраторам, робітникам, парафіянам та жертводавцям, а особливо двом добродіям – Юрію Бруєнку і Тарасові Довгому, без яких це грандіозне звершення було б неможливим. Воно й справді грандіозне – бо вперше за історію незалежної України такий величний храм, завсідник всіх довідників та енциклопедій з української архітектури, був не лише урятований від загибелі, а й перенесений до головного скансену держави, в якому щороку тисячі й тисячі відвідувачів з усього світу прилучаються до висот українського народного зодчества.

А насамкінець о. Андрій Власенко оголосив перед шановним зібранням розшифрований текст зі знайдених під солеєю храму дощок, який склав простий козак Авфим Ситий у далекому 1888-му році. Останній стисло описав історію спорудження і добудови церкви. Та особливо зворушливо прозвучала кінцівка писаної городищенським козаком «пам’яті»:

«Хто знайде цю дошку і буде читати – спом’яніть мене, писарчука, прихильного до Божої справи, який хотів чесно і дуже шляхетно усе зобразити».

Долучаємося до його прохання й ми, сучасні православні християни-українці, – писарчуки, музейники і пам’яткоохоронці, що прихильні до Божої справи, сподіваємося, не менше, ніж славні предки…
Святителю отче Миколаю, моли Бога за нас!

Покровська церква

1775 (1706?)

На сьогодні — найліпше збережена церква школи. Це зазначає іще Стефан Таранушенко у своїй основоположній праці «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України», маючи на увазі і первісні форми, і загальний стан храму (http://savchook.com/books/taranushenko-dereviana-monumentalna-arhitektura/).
Покровська церква подібна до Миколаївської із сусіднього Городища.(далі…)

Троїцька церква

1723 (1763?) рік

Троїцька церква, можливо, наймонументальніша в усій сіверсько-чернігівській школі. Водночас вона найменш знана серед усіх храмів Менського району. Тож виправляємо ситуацію.

Коли саме постала церква, достеменно невідомо: на дошці, повішеній на храм за часів УРСР, значиться «1763»; натомість у літературі зустрічається поважніша цифра — 1723.(далі…)

Миколаївська церква

1720 рік

Достеменно невідомо, коли над неозорою долиною Десни постала ця прекрасна церква. Тому наводимо найдавнішу із наявних в літературі дат. Не інакше, храм будував якийсь «геній місця» — настільки вдало його розташовано на високому (але не найвищому) уступі правого берега могутньої річки. Втім, зодчий Миколаївської церкви не був першовідкривачем. Григорій Логвин у своїй чудовій книзі «По Україні» зазначає, що у древні часи на цьому ж місці було поганське капище, яке замінив християнський храм 1086 року, зруйнований ще до козацької доби.(далі…)

Церква Різдва Богородиці

1788 рік (добудована 1885)

Церква стоїть у центрі придеснянського села, недалеко від автодороги Київ — Чернігів. Як знати, де шукати, її неважко помітити над низькими стріхами. На сьогодні у зовнішньому вигляді храму тісно переплелися народність і провінційний класицизм, проте ми не наважимося стверджувати, що шпиляста дзвіничка походить також із ХVІІІ століття: класицизм опанував дерев’яну архітектуру трохи пізніше, ніж муровану.(далі…)

Троїцька церква

1739 рік

дзвіниця ХІХ ст.

Троїцька церква у Новому Білоусі, хоч і розташована на крайньому заході «ареала» сіверсько-чернігівської школи, тим не менш увібрала всі найхарактерніші риси останньої. Ба більше — за досконалістю пропорцій з нею важко рівнятися її іншим посестрам. В інтер’єрі вражає перспектива відлітаючих у височінь ригелів-стяжок.(далі…)