Наддніпрянська школа
Центральна група. Церква св. мц. Параскеви, 1742, с. Зарубинці, Черкащина (нині в Київському музеї просто неба (сел. Пирогів))
Традиційні церкви Середнього Подніпров’я зазнали найбільших гонінь з-посеред усіх інших шкіл дерев’яного зодчества України. Причини очевидні: шалену лють українофобів та богоборців усіх часів вони викликали своєю виключною, підкреслено героїчною красою. Адже ці переважно високі, в півнеба, храми не ховалися від ворогів під покривом лісів і у далеких горах, не намагалися відволікти увагу надлишком декору, а головне — практично не піддавалися будь-якій «ідеологічній» перебудові. Коротше кажучи, їх неможливо було уявити деінде, ніж серед «ланів широкополих», де «Дніпро і кручі»… Тим паче неможливо було примусити їх кривосвідчити проти рідного, розтерзаного голодоморами і війнами народу, що ніяк не хотів вливатися в лави новітніх будівничих Вавилонської вежі, хоч би як та вежа називалася — «Річчю Посполитою», «Російською імперією», «Совєтскім Союзом» чи «русскім міром»…
І все ж зруйновано було не все.
По глухих закутках Черкащини, східної Вінничини й південної Київщини збереглися забуті шедеври народного генію. Їх трагічно мало — до двадцяти п’яти, не більше. З якої причини шовіністичний коток обминув ці храми? Хтозна… Можливо, милостивий Господь залишив їх у пам’ять про золотий вік під гетьманською булавою, коли кожен українець знав, як насправді називається його Батьківщина і якої він віри…
Васильківська група. Церква Зішестя Святого Духа, 1750 (перебудована1840), с. Шкарівка, Київщина
Стосовно архітектури наддніпрянських церков існує один нюанс. На півночі і сході ареалу школи збереглися храми, які, так би мовити, не встигли набрати висоту. Вони переважно одноверхі, хоча деякі мають декоративні, глухі ліхтарики ще й над вівтарем і бабинцем. Зараз можна лише здогадуватися, чому ці церкви виявилися «недобудованими» порівняно із головною, «центральною» групою наддніпрянців. Ймовірно, тут повпливали і близькість поліської етнозони, і ощадливість замовників, і недостатня кваліфікація майстрів. Хай там як, але ми не могли не виділити окремої «васильківської» групи, яку, безперечно, слід вважати перехідною до поліської школи.
Унікальні наддніпрянські церкви потерпають і нині, за незалежної України. За відсутності коштів — руйнуються від негоди і часу. За мовчазного потурання «пам’яткоохоронців» — паплюжаться пластиком і бетоном, невмілою рукою і холодним серцем. Але ми віримо, що вони милістю Божою встоять. А прийде час — знову засяють і полинуть в Небо в усій своїй Божественній першозданній красі і величі.
