Українська Церковна Архітектура

Давньоруські церкви

Перші муровані церкви на нашій землі звели ромеї, тобто греки, або візантійці, як їх тепер називають. Та майже одразу до храмобудівництва активно долучилися і русичі. І так успішно, що у греків скоро не стало роботи. Наші предки виявилися дуже талановитими учнями, не схильними до консерватизму. Тож якщо візантійські храми, скажімо, шостого і чотирнадцятого століття, розрізнить не всякий фахівець, то українські зодчі в кожне наступне творіння вносили новаторський елемент. Тому «розкладати по поличках» давньоруські храми водночас і просто, і складно.

Наша систематизація спирається на загальноприйняті теорії, але не в усьому. Зокрема, церковну архітектуру давньої Руси-України представляємо ширше, ніж більшість істориків архітектури. Найчастіше цей основоположний пласт вітчизняного зодчества транскрибують за кількома схемами — часовими чи географічними. Наші схеми — стильові і водночас духовні, тож вони не зважають ані на сучасні кордони, ані на переламний для Руси-України 1240-й рік — рік погрому Київського князівства монголо-татарами. Цим вікопомним і страшним роком чимало дослідників завершують давньоруський період українського зодчества. Натомість ми услід за Григорієм Логвином та Юрієм Асеєвим маємо на меті засвідчити тяглість давньоруської архітектурної традиції аж до ХV ст. включно. Адже, власне, це й дає українцям право на зодчеський спадок предків.

Конкретизуємо тему. Давньоруські храми ми рознесли по кількох споріднених школах (назви шкіл, що не збігаються із поширеними — на нашій совісті). Ось їх коротка характеристика.

— Константинопольська школа (кін. Х — перша пол. ХІ ст.). Будівничі — самі греки, архітектура і будівельна техніка — суто візантійські. Усі три відомі храми школи (зберігся тільки Спаський собор у Чернігові) — хрестовокупольного типу, тринавові і триапсидні, первісно оточені з трьох боків галереями. У західній частині наявні вежі зі сходами (одна чи дві).

— Києво-візантійська школа (перша пол. ХІ ст.). Будівельні бригади стають інтернаціональними, проте візантійська змішана техніка мурування (з каменю і плінфи) іще незмінна. Але українці не пасуть задніх, а свідомо «ламають» візантійський канон, поліпшуючи його на свій розсуд. Тож плани храмів стають неординарними (хоч вони і лишаються хрестовокупольними) , а візантійська статечність поступається українській динаміці. До цієї школи належать усі три Софійські собори Київської Руси — у Києві, Новгороді Великому та Полоцьку.

— Київська школа (друга пол. ХІ — поч. ХІІ ст.). Грецькі майстри зникають з обрію, архітектура храмів тяжіє до центричності, внаслідок чого споруди стають одноверхими, шести- або чотирьохстовпними. Змішаний спосіб мурування помалу поступається кладці з утопленими рядами плінфи, що імітує застосування каменю.

— Переяславська школа (кін. ХІ — поч. ХІІ ст.). Найлокальніша і на сьогодні найгірше представлена школа з усіх інших (відповідні храми відомі лише в Переяславській землі та ще в Острі, при замку Володимира Мономаха). За планом і типом ці споруди близькі до київської школи, проте відзначаються сміливим новаторством у конструктивних прийомах. Зокрема, для них характерна багатоарковість — як у внутрішніх перекриттях, так і у оформленні дахів. З’являються тут і принципово нові, безстовпні храми.

— Чернігівська школа (ХІІ ст.). Школа найвищої будівельної майстерності, принаймні, у ХІІ ст. Разом з тим відбувається спрощення планових і композиційних вирішень. Майстри переходять на місцеві матеріали, в даному разі виключно на плінфу — найякіснішу у Київській Русі, яку укладають зазвичай порядово. Сходові башти зникають, а сходи на хори влаштовують у товщі стін. Поруч із коробовими та купольними з’являються хрестові склепіння. Стіни зазвичай тинькують і оздоблюють пілястрами з могутніми напівколонами та вишуканими білокам’яними капітелями. Неодмінна ознака цієї і двох наступних шкіл — аркатурні пояси під карнизами і просто на стінах, що є «дарунком» романського стилю. (До речі, ці аркатурні пояси збереглися в декорі обшивки традиційних дерев’яних храмів аж до початку ХХ ст.)

— Новгородська школа (ХІІ ст.). Тип храму — кубічний, з трьома апсидами і однією главою. Будівельний матеріал — місцевий камінь-плитняк і плінфа. Декору мало, але все компенсує пластика об’ємів та гармонійність пропорцій.

— Галицька школа (сер. ХІІ ст. — ХІІІ ст.). Головна ознака школи — білокам’яне мурування. Школа має два локалітети — Галичину і Володимиро-Суздальське князівство, причому в обох працюють ті самі галицькі майстри і зодчі. В Галичині окрім хрестовокупольних широко практикують складніші за планом храми — з круглою чи полігональною центральною частиною. Школа вирязняється тонким різьбленням по каменю, яке в деяких пам’ятках вкриває мало не всю поверхню споруди.

— Полоцько-смоленська школа (друга пол. ХІІ ст. — поч. ХІІІ ст.). Спостерігається раціоналізація і новаторство у будівельній техніці. Спосіб мурування — переважно «скринями», із заповненням простору між цегляними стінами вапняним бутобетоном. Поширюються динамічні трилопасні завершення будівель. Стіни оздоблюють профільованими пілястрами, вряди-годи зібраними в пучки, а також сітчастими цегляними орнаментами, імітацією змішаного мурування тощо, що є своєрідною ремінісценцією. Цікава новація — декорування фасадів окремих храмів різнокольоровим полірованим камінням. В інтер’єрах панує вертикалізм.

І тут варто дещо уточнити. Нехай нікого не вводять в оману окремі «проросійські» назви шкіл: ні про які «спільні» архітектурні корені «трьох братніх народів» не йдеться, оскільки направду корінь у всієї істинно руської архітектури один — і він київський, тобто український. Це вже пізніше, починаючи з ХІV ст., відбулося засадниче архітектурне відокремлення колишньої периферії від Києворуської метрополії. Сталося так, що у Московському князівстві взяли гору ординсько-азіатські впливи, утворивши церковну архітектуру, чужу духовно-естетичним засадам корінної Руси-України. Саме з цієї причини післямонгольську московську (згодом російську) архітектуру до уваги не беремо.

Інакша історія, трагічна і повчальна, трапилася із псково-новгородською школою, яка розквітла після Батиєвого нашестя. Новгородці, четверта східнослов’янська нація, протягом ХІV — ХV століть спорудили дивовижні храми, чий стиль почав формуватися ще у ХІІ ст., у південноруських землях. На превеликий жаль, цю розлогу архітектурну гілку безжально обрубали бузувірні володарі Московії — Івани ІІІ-й та ІV-й, суворо заборонивши будувати храми (і взагалі — жити) у волелюбному новгородському стилі. Все скінчилося тотальним геноцидом: новгородських зодчих разом з усім новгородським людом московські зайди винищили до ноги… Та вже збудовані храми «православні» ординці не зачепили… (Минули віки, і на початку ХХ ст. кілька архітекторів-романтиків відродили цей напрямок архітектури, — щоправда, вже у новій, модерновій стилістиці, про що йтиметься у відповідному розділі). Тому вважаємо за необхідне в пам’ять про цілий вигублений народ долучити (окремим розділом) до огрому українського мурованого зодчества і післямонгольські псково-новгородські храми.