Успенський собор Києво-Печерської Лаври (київська школа)1073 — 1077 рр.
І
Одного незабутнього дня в Троїцькій церкві Іонівського монастиря, що на території київського Центрального ботанічного саду, я побачив дивовижну ікону Богоматері з Немовлям. Вона різко відрізнялася від іншого іконопису храму. Характерні українські риси облич і пухкенькі янголятка недвозначно вказували на місцеве і давнє походження ікони. І справді, підпис свідчив, що цей образ — збережений уламок ікони з іконостасу Успенського собору Києво-Печерської лаври. Пригадалося давнє родинне фото 1947 року — моя мама, іще зовсім юна дівчина, стоїть біля нерозібраних руїн цього дивовижного храму… Скільки разів і я торкався рукою і серцем цієї давньої, спресованої часом і вибухівкою плінфи…
Вціліла ікона
Хоч би у яку браму верхньої Лаври ми увійшли — Успенський собор одразу встане перед захопленним поглядом прочанина. Мабуть, жодна інша українська церква не зберегла такої докладної біографії, як цей величний храм. І вона не просто цікава, а й надзвичайно душекорисна. Головне джерело відомостей про Успенський собор — Києво-Печерський патерик, чи не найпопулярніша українська книжка протягом багатьох віків. Погортаймо ж його сторінки й ми.
ІІ
Все почалося з того, що в Києві за благовірного князя Ярослава Мудрого з’явився знатний варяг Шимон, вигнаний через якісь міжусобиці із рідної Скандинавії. І з’явився не з порожніми руками, а із золотим поясом вагою у 50 гривень (приблизно 10 кг) і золотим вінцем. Прийняли біженця добре, записавши у княжу дружину. Невдовзі Шимон узяв участь у битві із половцями, під час якої був у чудовий спосіб порятований із поля бою. Вражений цією подією, він прийшов до преподобного Антонія Печерського, і відкрив старцю важливу таємницю. Ще в Скандинавії, і потім під час морської мандрівки, божественний голос звелів Шимону повісити вінець над жертовником храму на честь Божої Матері, який ще тільки має зводитися в далекому невідомому краї. Щодо пояса було сказано, що він послужить для виміру майбутньої церкви — вона має бути у 20 поясів завширшки, в 30 — завдовжки і в 50 — заввишки.
Після цих слів варяг віддав Антонію золоті реліквії, а той, збагнувши, про яку церкву йшлося у чудовому об’явленні, благословив його, перейменувавши на Симона. А ще пообіцяв, що той буде похований під склепінням Великої лаврської церкви, яка скоро постане на київських пагорбах.
На цьомку передісторія храму не завершилася, бо через кілька років до того ж преподобного Антонія і його молодшого сподвижника — преподобного Феодосія прийшли четверо візантійських зодчих, які повідали не менш дивовижну історію. Виявляється, одного чудового ранку всі вони були покликані янголами до Влахернського храму у Константинополі, де перед ними з’явилася Цариця Небесна — Пресвята Богородиця — і звеліла, взявши золота на три роки, іти в Україну, до Києва, де й збудувати Їй церкву, рівних якій ще не було в світі. Виряджаючи зодчих, Цариця вручила їм мощі святих грецьких мучеників — Артемія, Поліевкта, Леонтія, Акакія, Арефи та Федора — з тим, щоб вони були покладені у підмурівок храму. Не забула Пречиста Діва і про розміри церкви, підтвердивши оповідь Симона-варяга. На останок Богоматір віддала візантійцям ікону, яка, за Її словами, мала стати «намісницею» у новозбудованій церкві.
Коли греки запитали про місце, на якому їм належало зводити храм, преподобні отці відповіли просто: «Ми проведемо три дні в молитві і Господь вкаже нам». Відтак під час молитовного стояння преподобному Антонію з’явився янгол Божий, який сповістив старцю, що Бог почув його молитви. На що той із смиренням відповів: «Господи, якщо я здобув благодать перед Тобою, то нехай буде завтра на всій землі роса, а на місці, яке Ти зволиш освятити — нехай буде сухо». І дійсно, другого дня на великій ділянці, де тепер височить храм, було сухо, а навколо випала густюща роса. Потому преподобний Антоній молитовно покликнув: «Господи, нехай буде по всій землі сухо, а на святому місці — роса!». І знову — так і сталося. Коли вся братія оточила визначене місце забудови і преподобні Антоній та Феодосій Симоновим поясом відміряли розміри церкви, із неба впав вогонь, випаливши чагарники і утворивши рів, який і використали під фундамент Великої Лаврської святині.
А відбувалося все це 1073 року, за великого князя Ізяслава Ярославовича , який своїми руками почав розширювати випалений небесним полум’ям рів і пожертвував на будівництво 100 гривень золота. Споруджували собор «чотири літа», а потім ще 12 років оздоблювали. Про це докладніше.
Успенський собор — типовий хрестовокупольний храм на шести стовпах, без веж і галерей, з крутими сходами на хори. Зовні храм облицювали плінфою теплого теракотового кольору. До речі, секрет виробництва і випалювання плінфи не розкритий повністю й донині. Такою ж загадковою є і неймовірна міцність цем’янки —- в’яжучого розчину з гашеного вапна, товченої плінфи і річкового піску. Відомо, що головним чинником надвисокої в’язкості був яєчний білок, — але в якій пропорції і за якою технологією він додавався у розчин, — теж невідомо. З плином часу стіни такого храму перетворювалися на одну суцільну брилу, неприступну для військового знаряддя середньовіччя.
Оздобленню інтер’єра Успенського собору в Патерику присвячено окремий розділ. Преподобні Антоній і Феодосій самі в чудовий спосіб запросили константинопольських майстрів (хоча ті прибули до Києва після їхньої кончини). Певно, що у візантійській артілі були і фахівці з фрескового живопису, і мозаїсти, бо в розповіді йдеться про розпис собору в цілому. Цікаво, що серед іконописців були греки й «обези» (абхазці). «Мусію», тобто смальту, ці майстри принесли із собою. Саме з неї вони і виконали мозаїки в центральній апсиді і бані храму. Проте археологічними розкопками 1951 року в Печерському монастирі було відкрито і власну майстерню з виготовлення смальти для мозаїк. Візантійцям так сподобався Київ і монастир, що вони залишилися в ньому жити і по завершенні оздоблювальних робіт. Ще у ХІІІ сторіччі на хорах Успенського собору зберігалися їхні книги, заставки і мініатюри з яких, ймовірно, були використані при створенні фрескових і мозаїчних орнаментів храму. Але не все в інтер’єрі собору розписували чужинці. В навчання до них віддали київського юнака Аліпія, згодом — ченця Лаври. Спочатку в одному з епізодів, змальованих в Патерику, — про чудесне самозображення Богородиці і появу з Її вуст голуба, що літав від одного образу до другого, — ми бачимо Аліпія учнем приїжджих мозаїстів. Але киянин перевершив своїх наставників, створивши власну, так звану другу київську іконописну школу. Тому йому і доручили створити головні образи для іконостасу Успенського собору, що він зробив із притаманною йому геніальністю. І от нарешті 1089 року, вже за князювання великого князя Всеволода Ярославовича, храм освятили. Ніколи раніше пейзаж із стрімкими Дніпровими кручами не набував подібних обрисів: над лісами й горбами, над дерев’яними брамами і стінами монастиря зависочів небачений храм дивовижного світанкового кольору. Недарма ще в давні часи його назвали «Небесам подібним». І справді, над усією Київською Руссю займався прекрасний християнський світанок…
IІІ
…Не знати, чи упізнали б сьогодні своє творіння стародавні зодчі… Адже за тисячу років не раз змінювалися уподобання та стилі і українські храми зодягалися у нові шати. У ХVІІ ст. барокова хвиля торкнулася і Успенського собору. За часів визвольних змагань Хмельницького і наступної Руїни він збагатився шістьма приділами і п’ятьма банями. Форму куполів теж змінили: замість давньоруських напівсфер вони набули грушеподібних об’ємів, характерних для архітектури українського барокко.
Та у квітні 1718 року в Лаврі сталася руйнівна пожежа, яка знищила всі дерев’яні споруди і пошкодила багато мурованих. Постраждав і Успенський собор. Фактично від нього залишилися самі стіни, а з інтер’єру збереглася лише одна чудотворна ікона, принесена в Київ візантійськими зодчими. Всі мозаїки і фрескові розписи також були знищені. Втрати були непоправними, але, як це буває після стихійних і нестихійних лих, люди з потроєною енергією заходилися відновлювати те, що можна було відновити. Після пожежі храм відбудували і оздобили в традиціях гетьманського бароко. Саме цього часу Успенський собор зазнав найбільших змін, хоча його давньоруська основа була цілком збережена. Всі бічні каплиці, прибудовані у XVII сторіччі, підняли до рівня даху, всі фасади, окрім східного, поділили на два поверхи й увінчали фронтонами з пишною ліпниною, волютами і позолоченими рипідами (дисками у вигляді сонечок). Фронтонами займався на той час молодий, а на кінець життя знаменитий український зодчий Степан Ковнір. Тоді ж собор прикрасили керамічні розетки і чудові народні орнаменти з мотивами витких винограду й барвінку, розквітлих троянд і соняхів. А над собором вознеслися сім позолочених куполів із ажурними золотими хрестами.
1729 року будівельні роботи були завершені; розпочалися роботи внутрішні. Під керівництвом видатного майстра-монументаліста протоієрея Стефана Лубенченка, що отримав художню освіту у Польщі і Італії, молоді митці ікономалярської майстерні Лаври розмалювали собор не лише канонічними зображеннями, а й історичними сценами. Офіційні особи царського уряду і члени російського Синоду висловлювали незадоволення саме історичною, національною частиною розписів. Але вони були такі гарні, що братії вдалося відстояти їх від знищення. (Тільки у кінці ХІХ сторіччя, за вказівкою Олександра ІІІ та Синоду, їх таки зіскоблили і замінили олійним академічним живописом «а-ля рюс»). Гроші на новий іконостас ще за свого життя (помер у 1722 році) пожертвував гетьман Іван Скоропадський. Іконостас вирізьбив із липи чернігівський майстер Григорій Петров, а ікони написав вихованець лаврської іконописної школи Яким Глинський. Головний престіл храму (а всього їх в ньому було шість), складений ще при побудові храму із плінфи, обклали срібними позолоченими дошками з рельєфними священними зображеннями. На жертовнику встановили великий золотий хрест із часточкою животворчого древа, на якому було розіп’ято Спасителя, а також частиною стовпа і мотузки, якою Він був до нього прив’язаний під час бичування. Над одним із жертовників повісили чудотворну ікону Божественного Дитяти, яку написав безрукий художник, тримаючи пензля в зубах. Вцілілу після пожежі ікону Успіння Божої Матері вдягли в оздоблені діамантами золоті ризи, які, в свою чергу, заключили у срібну зорю, також всіяну коштовним камінням.
В храмі знаходилися і інші святині: мощі преподобного Феодосія Печерського «під спудом» (тобто в могилі), святого Михаїла, першого митрополита Київського, святителя Петра (Могили), а також глава святого Володимира Великого, перенесена в Успенський собор із Десятинної церкви у 1635 році. Поховання світських людей теж були дбайливо збережені. А особливу увагу прочан привертала могила великого захисника православ’я, волинського князя Костянтина Острозького.
ІV
Понад двісті років простояв Успенський собор в центрі головної площі Верхньої Лаври. Навколо нього зводили нові корпуси і церкви, не завжди зважаючи на стильову цілісність ансамблю, та головна домінанта монастиря — храм на честь Божої Матері — незмінно ніс свої прекрасні куполи у київському небі. Але грянув більшовицький переворот, і нова влада із 1926 року під приводом «збереження історичних і художніх цінностей» оголосила Києво-Печерську Лавру «Державним історико-культурним заповідником». Усе церковне начиння, в тому числі й з Успенського собору, який володів незчисленними скарбами, надійшло до державної скарбниці або стало музейними експонатами. Десятиріччями в храмі не проводилися ремонти. Втім, це не завадило б йому дожити до наших днів, якби не Друга світова війна…
3 листопада 1941 року, о чотирнадцятій тридцять, вибухом величезної потужності Успенський собор після восьми з половиною віків своєї історії було перетворено на купу каміння. Збереглася лише південно-східна апсида з банею і деякі розписи в ній. Всі згадані вище скарби і святині Успенського собору були знищені або безслідно зникли. Хто вчинив цей жахливий злочин? Радянська пропаганда довгі роки галасувала про те, що вибух — справа рук фашистських варварів. Та неспростовні свідчення говорять про інше: тонни вибухівки заклали у підвали ті, хто виконували наказ Сталіна залишати окупантам «випалену землю». Це вони, так звані «мужні київські підпільники», а не німці, перетворили на руїни Хрещатик та багато інших чудових київських споруд… Тим паче, для них це було звичним ділом, — адже десятки київських храмів, в тому числі ХІ — ХІІ сторіч, було стерто з лиця землі у 30-тих роках двадцятого століття. А стосовно Успенського собору достеменно відомо таке.
За дві години до вибуху Лавру відвідав президент прогітлерівської Словаччини Тисо. Дуже ймовірно, що злочин було здійснено з метою замаху на нього. За кілька хвилин до трагедії всередині собору стався невеликий вибух, після чого один з поліцаїв помітив трьох чоловіків, які втікали, і застрелив їх. І тоді грянув грім, від якого загинула чи не найбільша українська святиня… Упізнати трьох імовірних злочинців не змогли через відсутність у них будь-яких паперів. Та окупанти і не сильно прагли цього.
V
Через кілька років по війні завали розібрали. Нищити залишки Успенського собору не стали, — адже їх стали використовувати як наочне свідчення фашистського вандалізму. Та після здобуття Україною незалежності постало питання про відбудову храму. Кошти на святу справу збирали всенародно, та все ж левову їх частку виділила держава і київська громада. Готувалися до вікопомного діяння ретельно. І ось, нарешті, 1999 року робота розпочалася. Сучасні технології дозволили за два роки зробити те, на що колись пішло цілих шістнадцять. Храм постав у тому ж бароковому вигляді XVIII сторіччя, яким запам’ятався і полюбився мільйонам православних християн усього світу. Хочеться вірити, що ніколи нічия зла воля більш не посягне на цю «Небесам подібну» церкву, без якої Київ — другий Єрусалим, як називають його в усьому православному світі, — був би завжди неповним.
Інші фото
