Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря (Г)1684 — 1692 рр.
Мгарський монастир вирізняється навіть на тлі найславетніших обителей України. Нечасто можна побачити таку гармонію краси рукотворної і нерукотворної. Тут, на високому правому березі Сули наче сходяться воєдино, як у людському серці, таємничі артерії рідної землі.
Мгарський Спасо-Преображенський монастир було засновано 1619 р. коштом княгині Раїни Вишневецької. Ця видатна жінка була двоюрідною сестрою святителя Петра (Могили), дружиною державного та війського діяча Руських земель Великого князівства Литовського Михайла Корибута-Вишневецького та матір’ю Яреми Вишневецького, вельми неоднозначної постаті в українській історії. За легендою, місце заснування монастиря ясновельможній пані Раїні вказали не люди, а небожителі. Буцімто одного разу уві сні вона опинилась в раю. Потім два янголи повернули побожну жінку на землю і, вказуючи на чудовий куточок її володінь, сказали: «Якщо ти збудуєш церкву ось тут, на березі річки Сули, — то на віки вічні оселишся у раю». Вражена до глибини душі княгиня так і вчинила…
Першим ігуменом Мгарського монастиря у 1622 році став майбутній Митрополит Київський і всієї Русі, відомий церковний діяч Ісая Копинський. Він і освятив у обителі першу Спасо-Преображенську церкву — звісно, дерев’яну. Через кілька десятиліть у тій церкві відспівали незвичайну людину…
25 лютого 1654 р. царгородський Патріарх Афанасій ІІІ Пателарій на зворотньому шляху із Москви додому зупинився у Мгарському монастирі. У ті часи не були дивиною далекі мандрівки Вселенських патріархів. Оскільки Константинополь знаходився під владою турків, православна Церква зазнавала там великих утисків. Тож і пускалися світами православні патріархи з простягнутою рукою. Їх радо приймали і в Україні , і в Московії, не відмовляючи у пожертвах. Під час таких подорожей кожен монастир, кожен дідич мали за велику честь прийняти такого гостя. Але у Мгар святитель приїхав не на тимчасові гостини.
Коли ігумен обителі підійшов під благословення Патріарха, то почув від нього такі слова: «Бажає душа моя в цьому монастирі грішне тіло моє поховати». З волі Божої так і сталося. Під час важкої дороги відкрилися старі рани, яких завдали Патріархові турки у Солунській в’язниці. Від них він і спочив 5 квітня 1654 року. В останні години свого життя святитель заповів розділити зібрані пожертви на три частини: одну належало віддати грецьким монастирям, другу — волоським, а третю лишити у Мгарі.
Поховали Патріарха у кам’яній гробниці під церквою Преображення Господнього. Поховали у кріслі, у сидячому положенні, із патріаршим жезлом у руках, як було прийнято ховати східних патріархів.
Вісім років по тому митрополит Газький Паїсій по дорозі до Мгарського монастиря побачив видіння: сам святитель Афанасій повідав йому про свої мощі, поховані під соборним амвоном. І дійсно, коли відкрили могилу, то знайшли тіло Патріарха нетлінним, тоді як одяг та крісло зітліли повністю. З речей збереглися лишень палиця та посох.
1 лютого 1662 року відбулася канонізація святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця. Святкувати його пам’ять постановили 15 травня, у день пам’яті однойменного святителя Афанасія Великого, патріарха Олександрійського.
Слава про чудодійну силу Афанасія Сидячого поширилася далеко за межами Лубенщини. Тисячі людей йшли у Мгарський монастир з вірою і надією на благодатну допомогу святого. За свідченням історика Дмитра Яворницького, дружина знаменитого кошового Запорозької Січі Івана Сірка, яка часто хворіла й довго шукала зцілення в Києво-Печерській Лаврі, отримала його у Мгарі від святителя Афанасія.
У 1692 році святі мощі Патріарха перенесли у новий мурований Спасо-Преображенський собор — перлину так званого гетьманського бароко.
Храм височить над полтавськими просторами, викликаючи захват будь-якої людини із живим серцем. Погляньмо й ми на його зелені, із золотими зорями бані, на старі липи і яблуневий сад, на ластівок, що сміливо ліплять свої кубельця прямо на білосніжних карнизах храму…
Собор було закладено 1684 р., причому місце для нього обрав сам гетьман Іван Самойлович. А архітектора, православного німця Івана-Якова Баптиста, йому нарадив незабутній архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, стараннями якого якраз було завершено Свято-Троїцький храм Троїцького монастиря у Чернігові. Утім, Самойлович і сам був не чужий архітектурі і вніс до баптистового проекту суттєві зміни, які значно гармонізували монастирський ансамбль.
Гонорар головного архітектора заслуговує окремої згадки. Ось що пише Самойлович у листі до артільників: «Якову Баптисту в тиждень 8 золотих та борошна на все літо: житнього — осьмачок 5, гречаного — 2, гороху — 1, соли — осьмачок 7, гусок — 100, сала — 2 пуди, баранів — 6, масла — 2 діжечки, сира — 2, пива — 3, горілки — 100 кварт, олії – 30 кварт, яловицю і кабана…». Що не кажіть, а висока кваліфікація цінувалася в усі віки…
Одначе ні Баптист, ні Самойлович не встигли добудувати собор. Перший помер, а другий втрапив у царську немилість. Тож довершували справу місцевий майстер Опанас Пирятинський, а ктитором став гетьман Іван Мазепа.
Вже у ХVІІІ столітті храм прикрасила унікальна ліпнина. Такого не побачиш більш ніде у світі. Поруч із сурмлячими янголами та херувимами — як і годиться по-бароковому повновидими і кирпатенькими, на стінах можна уздріти голови чудернацьких грифонів. А ще — профілі корівоньок і коників, які дещо здивовано поглядають на не менш здивованих прочан. Що це — символи раю чи побожний український гумор? Ніхто вже не скаже…
Та переступімо нарешті поріг дивовижного храму. Нині тут намагаються відновити чудовий іконостас 1760-х років, створений знаменитим українським сницарем Сисоєм Шалматовим. Цей шедевр було знищено комуністичними вандалами у 1920-х. Ті ж вандали залишили сліди від куль на стінах собору. Зображення благовірної цариці Олександри навмисне залишили нереставрованим, із розстріляним обличчям і пробитими грудьми… Бог суддя усім варварам ХХ століття… Втім, у нас є претензії і до деяких сучасників. Річ у тім, що у відтворюваному іконостасі автентичним буде лише різьблення. Іконопис і близько не наближається до первісних барокових шедеврів. Шкода, що нинішні мгарські ченці не цінують рідного спадку, задовольняючись цілком безликим академічним іконописом…
Виходимо на двір і знову журимося. Ну чому на монастирському обійсті досі не відновили — хоча б символічно!– поховання інших достойників Церкви? Зокрема, іще одного Патріарха Константинопольського Серафима Анина, вікопомного борця із московською тиранією митрополита Київського Йосипа Нелюбовича-Тукальського, а також просвітителів рідного народу архієпископа Тобольського Амвросія Келембета та єпископа Полтавського Мефодія Писнячевського…
Протягом ХVII – XVIII ст. у монастирі склали Літопис Мгарський, в якому докладно занотовано не тільки історію обителі над Сулою, а й міститься багато цінних свідчень про будову кам’яних церков в Україні ХVІІІ ст. та інші історичні події. Нині розрізнені рукописи Літопису зберігаються в кількох наукових бібліотеках України.
Та найтрагічніші сторінки монастирської історії закарбувалися не на папері, а безпосередньо у народній душі.
1919 рік. Обитель захопила новітня орда під назвою Антонівський більшовицький полк на чолі із комісаром Бакаєм. Ченці зазнали знущань та грабунку, тож мали ховатися по повітках. Але 5 серпня, напередодні храмового свята, 24 монахи разом з ігуменом Амвросієм були відправлені під конвоєм в Лубни. Там їх допитали, а вночі погнали далі, аби за кілька кілометрів безжально розстріляти…
Канонізували новомучеників Мгарських уже за незалежної України….
Більшовики не один раз грабували й плюндрували монастир. У 1922 році у Лубнах, як і по всій Україні, відбувалося вилучення церковних цінностей. Саме тоді до Харкова на вимогу відомого ката українського народу Григорія Петровського вивезли срібну раку святого Афанасія. Згодом туди ж забрали мощі святителя Афанасія. На щастя, промислом Божим вони залишилися неушкодженими.
Зараз святитель спочиває у харківському Благовіщенському кафедральному соборі. Спочиває так, як і був похований, сидячи, у повному архієрейському облаченні та з патріаршим жезлом. У скляній раці Лубенського чудотворця зроблене невеличке віконце, крізь яке прочани та віруючі прикладаються до цілющих мощів великого святого грецької та української землі…
Мощі Лубенського чудотворця покинули монастир, але він встояв. Хоча якої тільки наруги не зазнав у ХХ столітті! Працював тут у 1930-х і так званий Патронат, точніше тюрма, де утримували дітей «ворогів народу». Перебували військові частини та військові хімсклади. Наприкінці радянської доби відкрився піонертабір. І тільки на початку 1990-х монастир повернули Церкві. 15 травня 1993 року — в день пам’яті святителя Афанасія у Спасо-Преображенському соборі звершили першу після стількох років руїни Божественну літургію.
Але як багато ще треба потрудитися, аби серце України забилося рівно і щасливо. Як ревно і гаряче треба молитися, аби нарешті лик нашої Батьківщини преобразився так, як лик Христа на горі Фаворській…
Інші фото
