Собор Чуда св. Архистратига Михаїла в Хонах Видубецького монастиря (київська школа)1070 – 1088 рр.
І
Шляхи Господні недовідомі. Особливо в сучасному секуляризованому світі, коли багато хто із наших сучасників уявляє себе нічим не пов’язаним і не зобов’язаним Богові.
Колись і я був таким собі перекоти-полем без Царя Небесного в голові. Без особливого внутрішнього спротиву вступав у жовтенята, піонери, комсомол. На щастя, в партію стояла надто довга черга, а я ненавиджу черги із дитинства. Пам’ятаю муміфікованого крокодила поряд із святими мощами на галереї Ближніх печер у Лаврі, — на «підтвердження» присутності в означеному закладі опіуму для народу і відсутності там же Духа Святого. Ні, не було в моїй душі обурення. І на своє виправдання можу виставити хіба що малолітство і Орвела.
Та ось, десь наприкінці 1970-х, Господній Промисел привів мене, студента КПІ, до славнозвісного Видубецького монастиря, де на той час розміщувався Інститут археології НАН УРСР. (Нота бене. Почесне звичаєве право писати і вимовляти «Видубецький», а не «Видубицький» мають тільки корінні кияни. Право надано історією Києва і місцевою говіркою). Як головна ознака доби на території обителі стовбичив гіпсовий 10-тиметровий макет «нержавіючої леді», що на потіху одному генсеку-бровоносцю незабаром мала спотворити київські пагорби. А під грізно здійнятими мечем і щитом очам відкрилася моторошна картина: декілька чималих пірамід людських решток — окремо черепи, окремо ребра, окремо берцові кістки… Поруч бульдозер продовжував свою чорну справу, сплановуючи територію, тобто плюндруючи монастирсьий цвинтар тисячолітньої давнини. Ченці і бояри, військові і науковці, митці і просто — християни… — всі разом лежали і мовчки, тихо-тихо, свідчили проти… Проти того, що радянська людина — це звучить гордо, проти того, що «Бог» треба писати з маленької літери, проти того, що «родина-мать» — ось така, із бездушним обличчям-машкарою… А над цією фантасмагорією німим свідком історії стояв величний древній храм…
ІІ
Місцевість, де серед каштанів та грабів золотяться на видубецьких храмах хрести, відзначалася мальовничістю здавна. Тисячоліття тому тут були князівські мисливські угіддя. Кабани, олені і навіть тури ставали здобиччю звитяжних київських вінценосців не одне сторіччя. Достеменно невідомо, коли саме на київських пагорбах було вбито останнього тура. Зате літопис (знаменита «Повість минулих літ», складена преподобним Нестором Печерським) докладно розповідає про етимологію назви «Видубичі». Після хрещення киян, яке за переказом відбулося 1 серпня 988 року, великий київський князь Володир наказав скинути у Дніпро всіх язичницьких ідолів. Не всі мешканці стольного міста прийняли цей акт утвердження християнства з радістю. Велика юрба неохрещених язичників довго бігла за дерев’яною статуєю Перуна — слов’янського аналога Зевса-Громовержця, що спливала униз за Дніпровою течією, — і з плачем взивала до свого ідола: «Видибай, наш боже, видибай! (тобто «випливай на поверхню»). Та Перун не зглянувся на молитви своїх прихильників. Останній раз він «видибнув» якраз навпроти майбутнього монастиря — і навіки зник у хвилях Славутича. А назва — залишилася. І дуже скоро прославилася. Той самий літопис точно зафіксував, що після смерті знаменитого київського князя Ярослава Мудрого Видубецьке урочище дісталося у спадок його молодшому синові — переяславському князеві Всеволоду. Йому настільки сподобалося це місце, що невдовзі (десь у 1060-х роках) на високій кручі над Дніпром-Славутичем постав Красний Двір — великий укріплений замок, який завдяки старанням Всеволода швидко став процвітати. Тут часто відбувалися князівські з’їзди, підписувалися політичні та торговельні угоди. Надзвичайно важливою подією в історії Видубичів стало налагодження в цьому місці постійно діючої переправи на лівий берег Дніпра, що навпростець зв’язала столицю із Переяславом і дальшими містами і селами києворуської держави (стародавній Київ, як відомо, розташувався на семи правобережних пагорбах).
Красний Двір став улюбленим маєтком князя. Щоб піднести гідність свого замку вище, у сусідньому мальовничому яру, прямо над Дніпром, він наказав звести муровану церкву Чуда святого Архистратига Михаїла в Хонах. Цей храм став першим зразком київської архітектурної школи, яка, всотавши найкращі візантійські і місцеві зодчеські здобутки, залишила по собі багато шедеврів в усіх околицях Київської Русі… А ще Михайлівська церква стала першою спорудою новозаснованого Чудо-Михайлівського Видубецького монастиря. Тут Всеволод і провів останні роки життя. Його син, знаменитий Володимир Мономах, подбав про створення монастирської бібліотеки, яка на ті часи після бібліотеки Ярослава Мудрого стала найповнішою. Чотири роки (з1115 по 1118) тут працював літописець Сильвестр, який продовжив літопис преподобного Нестора.
На початку ХІІ сторіччя храм розписали невідомі київські митці — представники лаврської школи, заснованої славетним преподобним Аліпієм Печерським. Про високий рівень страродавнього фрескового живопису свідчить прекрасний янгольський лик на південній стіні нартекса, випадково відкритий у ХІХ столітті.
За часів правління Рюрика Ростиславовича (друга половина ХІІ сторіччя) над Михайлівською церквою нависла загроза, — Дніпрова течія і високі повені підмили кручу, на якій височів храм. Князь думав недовго: він викликав до себе Петра Милонєга, що прославився зведеними у Києві, Чернігові, Білгороді та Новгороді непересічними будівлями, і «озадачив» зодчого. В результаті церква була врятована — завдяки новаторській інженерній споруді — підпірній стіні. Збудована вона була у рекордно короткі терміни: треба було встигнути. Про драматичні події того далекого 1200-го року нині нагадує меморіальна дошка на стіні храму.
Підпорна стіна витримувала Дніпрові повені майже чотриста років, але десь у ХVІ столітт нарешті здалася, і частина церкви обвалилася… На місці залишився широкий нартекс суворого вигляду і частина нави, до яких за святителя Петра (Могили) добудували необхідну для богослужінь решту храму. Тоді ж церква стала двоярусною і обзавелася чудовими бароковими розписами. Особливо вражає «Страшний суд» на південній стіні нартекса. Древні гвинтові сходи у товщі стін приводять у верхню, Благовіщенську церкву, сповнену тиші і світла. Тут можна добре роздивитися техніку давньої кладки; збереглася й первісна дерев’яна балка, від якої звитяжні науковці відчикрижили чималий шматок для радіовуглецевого аналізу. Невже думають, що відкриють щось новеньке?..
Можливо. Але нехай краще розшифрують до кінця графіті на північній, зовнішній стіні нартекса, яке збуджує фантазію багатьох поціновувачів давньої архітектури. Одначе стара цем’янка непорушна й незворушна, і не квапиться розкривати таємниці храму…
Усі фото
