Софійський собор (києво-візантійська школа)1037 — до 1045 р. (1011?, 1017?)
У стольному граді Києві, на місці, де, за словами «Повісті минулих літ», було відбито останній натиск печенігів, 1037 року благовірний князь Ярослав Мудрий заклав Софійський собор.
Утім, вже у ХХІ столітті на підставі знайдених у храмі графіті із цифрами «1011 — 1018» з’явилася версія про те, що будівництво розпочалося ще за хрестителя Руси-України святого рівноапостольного князя Володимира. Та й Новгородський літопис наводить цифру «1017»…
Надамо опонентам право й далі ламати списи навколо датування собору. Але принагідо дамо й цінну пораду — нехай проведуть радіовуглецевий аналіз дерев’яних деталей храму (наприклад, балок) — і все стане ясно. Незрозуміло одне — чому досі нікому не спала на думку така елементарна ідея?
Та хоч би на чийому боці виявилася правда, храм справляє враження дивовижне, як і замислювалося князем і зодчими тисячу років тому. За їх задумом мала постати церква «дивна і славна всім околишнім країнам… од сходу до заходу», як писав іще один ктитор собору, перший українець на Київській митрополичій кафедрі Іларіон. Київська Софія будувалась якоюсь мірою «в піку» Візантії , бо молода Руська держава потребувала утвердження на міжнародній арені. Але в сакральному значенні ніякого протистояння не було і бути не могло через релігійну єдність країн. Це підтверджується й тим, що на будівництві храму немало потрудилися і візантійські майстри.
Свята Софія Київська являє собою справжній синтез мистецтв. Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають майстерно викладені стіни, стовпи, склепіння й арки 13-купольного храму. До речі: 13 бань храму мають чітке сакральне значення — вони знаменують Христа та 12 апостолів. Цікавою особливістю Софійського собору є те, що за розмірами він не такий уже й великий. Проте винятково вдала композиція різномасштабних елементів створює враження візантійської грандіозності.
Та все ж головна окраса Софії Київської — мозаїчні ікони та орнаменти. Надзвичайно складна мозаїчна техніка потребувала дуже високої кваліфікації майстрів. А вона, кваліфікація, початково була лише у візантійців. Уже потім талановиті учні рознесли її світами. Але, починаючи з ХІІІ століття, із різних причин від мозаїк майже повсюди відмовилися. І тим цінніші збережені шедеври Візантії, Італії, Русі, Грузії…
…Мозаїчне оздоблення церков починалося із нанесення підготовчого шару тиньку на відповідну поверхню. Потім наносився другий шар, на якому й компонували мозаїчні зображення та робили контурні рисунки синьою, червоною та чорною фарбами. Нарешті накладали невеликими ділянками третій шар, який хутенько розмальовували і, доки розчин кам’янів, утискали в нього мозаїчні кубики. Причому для створення ефекту «мерехтіння» втиснення робилося під різними кутами. Вся робота потребувала величезної майстерності, швидкості й вправності.
Попередньо ще треба було виготовити вихідний матеріал — смальту: зварити в тиглях скло, домішати в нього барвники (свинець, кобальт тощо), розлити млинцями на дзеркальну поверхню, а застиглу масу розколоти на згадані кубики. Технологія виготовлення золотої смальти була ще складнішою, бо тоненькі золоті листи треба було прокласти між шматочками прозорого скла.
Софійські мозаїки вражають дивовижною насиченістю колориту завдяки величезній кількості відтінків. Дослідження показали, що зелена смальта має їх до 34, золота й брунатна — по 25, жовта — 23, синя — 21, червона — 19, срібна — 9, пурпурова — 6. Усього ж палітра софійських мозаїк нараховує 177 відтінків! Підлога в храмі також була мозаїчною (але, звичайно, тут застосовувалася не смальта, а шліфоване каміння).
Звичайно, не можна переступити поріг Святої Софії Київської й не зустрітися поглядом із Орантою — Пресвятою Богородицею з молитовно здійнятими вгору руками. В перекладі з грецької та латини це слово і означає Молитвеницю. Здається, її постать заповнює собою весь храмовий простір. І не дивно, бо це найбільша монументальна ікона в усьому давньоруському мистецтві — 5 метрів 45 сантиметрів заввишки. Та древні художники не обмежилися мозаїчним і фресковим іконописом. На зразок візантійських храмів, де завжди подавалися так звані ктиторські портрети — зображення фундаторів церкви, зокрема імператорського подружжя та інших, — і в київському Софійському соборі можна побачити, якими красунями були, скажімо, доньки Ярослава Мудрого. Недарма їх так охоче брали заміж у кращі королівські доми тогочасної Європи, а князя-батька називали загальноєвропейським тестем. Так, одна з доньок великого князя — Єлизавета — була королевою норвезькою, друга — премудра Ганна — французькою, а прекрасна Анастасія — угорською.
З імен художників, що розписували Софію Київську, відоме лише одне — Георгій. Він залишив свій грецький автограф на стіні храму. Проте придивіться, прислухайтеся: увесь собор промовляє до нас так по-українськи…
Усі фото
